<<
>>

Висновки до Розділу 3

Правовідносини, які виникають з моменту укладення третейської угоди і закінчуються у разі виконання третейського рішення, в залежності від їх змісту можна поділити на чотири групи: третейські зобов’язальні правовідносини, які мають матеріально-правовий характер та виникають між рівними суб’єктами з приводу укладення угоди про передачу спору на розгляд третейського суду; третейські процесуальні правовідносини, які виникають під час розгляду та вирішення справи третейським судом; третейські організаційні правовідносини, які виникають між рівними суб’єктами та засновані на координації, пов’язані з організацією діяльності третейського суду, формуванням третейського суду, погодженням кандидатур та вибором арбітрів, визначенням їх гонорару і таке інше; цивільно-процесуальні та господарсько-процесуальні та правовідносини, що виникають в зв’язку з примусовим виконанням рішення третейського суду.

Третейські процесуальні правовідносини можуть бути визначені як врегульовані третейським законодавством відносини між третейським судом та учасниками третейського розгляду з приводу вирішення конкретного спору.

Особливостями третейських процесуальних відносин є те, що, вони по-перше, складаються між юридично нерівними суб’єктами в процесі здійснення третейським судом юрисдикційної діяльності та мають відносно владний характер; по-друге, виникають між суб’єктами, одним з яких обов’язково повинен бути третейський суд; по-третє, юридично оформлюють діяльність уповноваженого та зобов’язаного суб’єктів третейського розгляду та існують в третейській процесуальній формі; по-четверте, знаходяться у постійній взаємодії та розвитку.

Визначення складу учасників третейського розгляду здійснюється через порівняння суб’єктного складу третейських процесуальних правовідносин з суб’єктним складом третейських зобов’язальних правовідносин та організаційно-функціональних правовідносин.

Отже, до складу учасників третейського розгляду входять: а) третейський суд ( третейський склад) з притаманним йому специфічним правовим становищем, обумовленим виконанням функцій з вирішення приватноправового спору між сторонами третейського розгляду та функціями забезпечення організації ведення третейського розгляду; б) особи, що безпосередньо беруть участь у процесі захисту своїх суб’єктивних прав, тобто учасники третейського розгляду (сторони, або їх представники, треті особи); в) особи, що залучаються до третейського розгляду, з метою сприяння його здійсненню та досягненню високого рівня всебічності та ефективності розгляду (свідки, експерти, перекладачі), сюди можна також віднести і тих осіб які впливають на третейський розгляд чи іншим чином сприяють його розвитку, але при цьому не втручаючись у безпосереднє вирішення спору (секретар, голова суду, державні суди, у передбачених законом випадках).

Законодавство та регламенти третейських судів передбачає два способи формування складу третейського суду: обрання та призначення третейських суддів. При цьому можуть використовуватися декілька порядків призначення (обрання) суддів. Серед них виділяють такі основні: а) призначення (обрання) третейських суддів сторонами, б) іншими суддями, в) певними компетентними органами, г) національними державними судами.

Критеріями, які використовуються при визначені кількісного складу третейського суду, зокрема, є складність спору та ціна позову, яка визначає можливість оплати гонорарів третейських суддів.

Третейські судді повинні відповідати кваліфікаційним та іншим вимогам, що висуваються особам для обрання їх третейськими суддями, до яких належать досягнення повноліття, відсутність судимості, повна дієздатність та кваліфікаційні вимоги визначені сторонами або регламентами, зокрема, юридична освіта. Крім того, сторони зобов’язані дотримуватись законодавчо визначених вимог до третейських суддів в процесі вирішення спору, головними з яких є їх незалежність та неупередженість.

Аналіз підстав відводу чи самовідводу третейського судді, зазначених в ст. 19 Закону України „ Про третейські суди” свідчить, що тривале невиконання особою обов’язків третейського судді є підставою не для заявлення йому відводу, а підставою для припинення його повноважень, а тому пропонується згадану підставу перенести до ст. 21 ”Припинення повноважень третейського судді, складу третейського суду” згаданого Закону.

Сторонами в третейському розгляді є особи, що беруть участь у справі, матеріально-правовий спір яких третейський суд повинен розглянути та вирішити. На думку дисертанта до ознак сторін третейського розгляду належать: наявність у сторін матеріально-правових інтересів; наявність у сторін процесуально-правових інтересів; ведення сторонами процесу від свого імені; офіційно спірний характер відносин сторін; поширення сили рішення третейського суду на сторони; покладання на сторони витрат, пов'язаних з вирішенням спору.

Труднощі, які виникають у зв’язку з участю третіх осіб в третейському розгляді уявляють собою істотній недолік третейського способу захисту порушених та оспорюваних прав.

Питання щодо участі третіх осіб та їх процесуальні права у третейському розгляді вирішуються третейським судом відповідно до регламенту третейського суду або угоди сторін у третейському суді для вирішення конкретного спору. Сторона, яка хоче залучити на свій бік третю особу, повинна довести, що існує певний зв’язок, певні відносини між третьою особою і даною стороною та довести інтерес. Якщо третейський суд не буде вбачати такого зв’язку, то він не допускає її у розгляд. При залученні третіх осіб до розгляду, необхідною умовою є згода цих осіб. На сьогодні не існує примусових заходів впливу на тих третіх осіб, які відмовляються брати участь у третейському розгляді.

При визначенні суб’єктного складу учасників третейських процесуальних правовідносини, не викликає сумнівів і можливість у третейському розгляді множинності осіб як на стороні позивача, так і на стороні відповідача (наприклад, співвласники).

При цьому питання заміни неналежної сторони повинно вирішуватись третейським судом аналогічно питанню залучення третіх осіб.

З тексту статті 39 Закону “Про третейські суди” випливає те, що в судовому розгляді може брати участь сторона або її представник. На нашу думку, зазначене положення може невірно тлумачитись третейськими суддями, оскільки участь сторін не повинна позбавляти їх права на представництво і навпаки – участь представника в розгляді не може бути перешкодою для безпосередньої участі сторони. Тому категоричність твердження про альтернативну участь сторін або їх представників слід замінити у тексті закону на більш широке право вибору учасників сторонами. У ст. 39 доцільно було б зазначити, що “третейський розгляд здійснюється у засіданні третейського суду за участю сторін та/або їх представників ...”.

Аналіз та співставлення понять „третейський розгляд”, „третейське судочинство”, „третейський процес” дозволяє зробити висновок, що саме останнє найбільш точно і вдало характеризує всі стадії третейського способу вирішення спору з врахуванням специфічної правової природи третейського суду. Третейський процес уявляє собою систему врегульованих третейським законодавством та третейською угодою процесуальних дій, що здійснюються третейським судом та іншими учасниками третейського розгляду та спрямовані на порушення провадження, підготовку справи до розгляду, розгляд та вирішення справи, а також виконання рішень третейських судів.

Третейський процесу характеризується тим, що: по-перше, регулювання третейського розгляду відбувається третейським законодавством, умовами третейської угоди та іншої угоди сторін в процесі розгляду та правилами (регламентами, положеннями, статутами) постійно діючих третейських судів; по-друге, законодавчо закріплене майже необмежене право сторін щодо встановлення процедури вирішення спору (диспозитивність третейського розгляду); по-третє, існує специфіка принципів третейського розгляду; по-четверте, йому притаманна спрощеність процедури розгляду; по-п’яте, передбачені особливості правового статусу учасників третейського розгляду.

Вирішення спору у третейському суді, не дивлячись на можливість визначення правил третейського розгляду сторонами, має свою чітку послідовність, конкретну структуру, яка складається із п’яти стадій. Першою є стадія порушення провадження по справі, другою – підготовка справи до розгляду, третьою – розгляд справи у третейському суді (розгляд і вирішення справи), четвертою – оспорювання рішення, і п’ятою – виконання третейського рішення.

Порушення третейського провадження починається надсиланням повідомлення (прохання, заяви) про арбітраж або позовної заяви на адресу постійно діючого третейського суду або відповідача. Саме на такий висновок наштовхує системний аналіз третейського законодавства та арбітражних регламентів. Після отримання такої заяви починається процес формування складу третейського суду для розгляду конкретної справи.

Забезпечувальні заходи в третейському процесі мають дві важливі ознаки: 1) ці заходи є тимчасовими за своєю природою і не можуть замінити процесуальних форм захисту порушених прав; 2) заходи обмежені предметом юридичного спору, про який йдеться.

До основних завдань забезпечувальних заходів належить, перш за все, вжиття запобіжних заходів щодо усунення можливості заподіяння шкоди та заходів щодо збереження матеріального об'єкту спору, на строк до прийняття остаточного рішення по юридичному предмету та забезпечити виконання цього рішення. По-друге, до функцій забезпечувальних заходів можна віднести регламентацію поведінки сторін та відносин між ними на час проведення процедури розгляду спору, тобто застосування заходів, спрямованих на заборону вчиняти певні дії або зобов'язання вчинити певні дії. По третє, заходи, спрямовані в деяких випадках на збереження доказів та організацію їх дослідження.

Підготовка справи до розгляду забезпечує своєчасний та правильний розгляд та вирішення справи. Значення підготовки полягає в сприянні охороні прав та законних інтересів осіб шляхом створення умов для забезпечення правильного вирішення справи та винесення, за результатом її розгляду законного і обґрунтованого рішення з найменшими витратами коштів та часу.

Додатковими умовами прийняття зустрічного позову у третейському розгляді є: 1) зустрічний позов поданий для розгляду третейським судом має бути підвідомчим третейському суду та може бути предметом третейського розгляду відповідно до третейської угоди; 2) зустрічний позов може бути пред'явлений в ході третейського розгляду до ухвалення рішення третейським судом, якщо сторонами не погоджений інший термін для пред'явлення зустрічного позову; 3) зустрічний позов повинен відповідати вимогам, що ставляться до позовної заяви.

Доказами в третейському процесі є будь-які фактичні дані, на підставі яких третейський суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Кожен доказ повинен відповідати принципам допустимості, належності, істотності та значущості. Засобами доказування у третейському процесі є: пояснення сторін і третіх осіб; покази свідків; письмові докази; речові докази ; висновок експерта.

Ухвалення третейським судом по справі являє собою процес, у ході якого суд повинен визначити свою позицію з цілого комплексу взаємозалежних між собою питань. На цьому етапі третейський суд: а) оцінює представлені сторонами докази, виходячи з того, чи має кожне з них відношення до предмету спору і чи допускається підтвердження обставин справи саме в такий спосіб; б) визначає, які обставини, що мають значення для справи, можна вважати встановленими, які – ні; в) вирішує, які законодавчі і нормативно-правові акти, на які послалися сторони, не повинні застосовуватися в даному випадку, а які з них варто застосувати; г) встановлює права й обов'язки сторін, що беруть участь у справі; д) робить висновок про можливість чи неможливість задоволення позову.

Прийняття рішення державного суду про скасування рішення суду третейського, тягне певні юридично значимі наслідки для сторін третейської угоди. Ці наслідки мають як матеріально-правовий характер (неможливість реалізувати суб’єктивне цивільне право, спонукати протилежну сторону до вчинення юридично значимих дій), так і процесуальний характер (неможливість звернутися до процедур примусового виконання рішення за допомогою державного примусу, а також виникнення процесуальних прав – наприклад, розпочати новий процес в третейському суді).

Рішення третейського суду - це процесуальний правозастосовчий акт, прийнятий недержавним юрисдикційним, обов’язковий виключно для сторін спору, що може бути забезпеченим примусовою силою держави і в якому визнається існування чи відсутність між сторонами певних правовідносин.

Приватноправовий характер діяльності третейського суду приводить до неможливості йому давати обов'язкові вказівки особам, які не були учасниками третейського розгляду. Рішення третейського суду як рішенням компетентного юрисдикційного органу може призводити до зміни цивільних правовідносин, визнанню їхньої наявності, дійсності. Рішення третейського суду є правопідтверджуючим, а іноді і правоперетворюючим актом, що повинен враховуватися всіма суб'єктами права, але обов’язковим є для учасників третейського розгляду.

Аналізуючи доктринальні підходи щодо юридичної природи рішення третейського суду, на наш погляд, слід зробити висновок про те, що юридична природа рішення третейського суду має, все ж таки, змішаний характер, оскільки йому притаманні як договірний, так і юрисдикційний характер.

Рішенню третейського суду притаманні наступні ознаки : імперативність, формалізованість, законність та обґрунтованість, підконтрольність, пов’язаність з третейською угодою, остаточність, обов’язковість, виключність, відносна преюдиційність.

Особливості імперативності рішення третейського суду полягають у тому, що: третейське рішення стосується конкретного правовідношення та містить приписи, що адресовані певним особам; рішення чітко визначає межу можливої та необхідної поведінки учасників спірних правовідносин; третейське рішення втілює в собі волю третейського суду як особливого соціального утворення, яке функціонує на підставі закону та угоди сторін; рішення спрямовано на владну реалізацію правових норм та під нормативне, індивідуальне регулювання правовідносин; рішення третейського суду є способом примусу, який характеризується поєднанням державних та приватно-правових елементів

Серед основних функцій рішення третейського суду виділяються наступні: правоохоронна (охоронна) функція, яка спрямована на захист порушених права та охоронюваних законом інтересів, функція індивідуального регулювання поведінки, що характеризує останнє з позицій регулятивного акту, та виховна функція.

Метою рішення третейського суду є, по-перше, реалізація загальних функцій третейського розгляду, по-друге, вирішення конкретного приватноправового спору. Виходячи з критерію досягнення мети, рішення третейського суду необхідно відрізняти від наказів або розпоряджень - документів, які стосуються окремих процесуальних питань, таких як: організація третейського провадження, порядок і строки надання доказів тощо.

Реального захисту суб’єктивного права у третейському суді може бути досягнуто лише тоді, коли постановлене в межах компетенції рішення третейського суду належним чином виконано. Виконання рішення третейського суду є важливою і заключною стадією третейського процесу, адже помилки та недоліки у даній стадії можуть повністю знівелювати усю попередню діяльність третейського суду, що спрямована на встановлення справедливості і досягнення компромісного та законного рішення по спірному предмету розгляду.

Виконання рішень третейського суду як правове явище пропонується розглядати в трьох аспектах : а) як гарантію реального захисту порушених, оспорених чи невизнаних суб'єктивних прав, оскільки лише за умови повного, своєчасного та ефективного їх виконання ми можемо стверджувати про реальне ствердження і забезпечення прав і свобод людини; б) як окрему стадію третейського процесу, яка знаходиться в нерозривному поєднанні з процедурою самого вирішення спорів в третейському суді, а також логічно завершує цю процедуру; в) як, з одного боку, окремий підінститут законодавства про третейські суди, який в контексті загальної законодавчої спільності врегульовує специфічний вид суспільних правовідносин, а, з іншого, – інститут виконавчого законодавства.

Виконання рішень третейського суду здійснюється на принципах добровільності, своєчасності та адекватності способу виконання. Рішення третейського суду повинні підлягати безумовному добросовісному виконанню в строки та в порядку, що передбачені законом, при цьому добросовісність виконання цих рішень повинна презюмуватись. В тому випадку, коли рішення не було виконане добровільно, вітчизняний законодавець абсолютно правомірно застосовує примусовий порядок його виконання на підставі законодавства про виконавче провадження. Такий підхід справедливо підкреслює значення третейського суд на рівні інших юрисдикційних органів.

Підставою примусового виконання рішень третейського суду є лише відмова від добровільного виконання. На нашу думку, уповноважена особа все ж таки може ставити вимогу про примусове виконання рішення третейського суду перед органами державної виконавчої служби також і у випадку несвоєчасного чи такого, що суперечить встановленому в рішенні порядку його виконання.

Аналіз іноземного третейського законодавства свідчить про те, що існує чотири основні моделі виконання: 1) депонування чи реєстрація рішення в суді або іншому державному органі, після чого воно може бути виконане, так, як би воно було рішенням місцевого суду; 2) виконання рішення третейського суду безпосередньо без його депонування чи реєстрації (однак в цьому випадку може бути витребуваний дозвіл суду на його виконання); 3) звернення до суду з проханням про визнання та виконання рішення, так звана екзекватура ; 4) пред'явлення до суду позову на підставі рішення третейського суду, як свідчення наявності боргового зобов'язання, яке належить судовому захисту. Найбільш оптимальною моделлю примусового виконання третейського рішення для України є процедура ексекватурування, яка закріплена вітчизняним законодавством.

Певна суперечливість положень ст. 55 та 57 Закону „ Про третейські суди” вимагає внесення наступних змін:

1) виключити частину 3 ст. 55 Закону „ Про третейські суди”;

2) поміняти місцями ст. 56 та 57 закону та викласти статтю 57 в наступній редакції „Стаття 57. Примусове виконання рішення третейського суду.

Рішення третейського суду, яке не виконано добровільно, підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому Законом України „Про виконавче провадження” на підставі виданого компетентним судом виконавчого документа.

Виконання рішення третейського суду, якщо воно потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами, здійснюється за умови видачі компетентним судом виконавчого документа.

Виконавчий документ, виданий на підставі рішення третейського суду, може бути пред’явлений до примусового виконання в строки, встановлені Законом України „Про виконавче провадження”;

3) визначити компетентний суд за місцем знаходження боржника.

<< | >>
Источник: Притика Юрій Дмитрович. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН В ТРЕТЕЙСЬКОМУ СУДІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. КИЇВ - 2006. 2006

Еще по теме Висновки до Розділу 3:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -