<<
>>

Висновки до Розділу 2

Дослідження питання правових засад організації третейських судів та наділення їх компетенцією дає можливість сформулювати наступні ключові положення.

Принципи третейського розгляду віддзеркалюють його специфіку й зміст, та визначають якісні особливості.

Охоплюючи зміст третейського розгляду, принципи визначають його мету та методи її досягнення, характер і зміст діяльності суб’єктів розгляду цивільних та господарських справ на стадіях розвитку третейського розгляду. Особливо велика роль принципів у тих випадках, коли у зв’язку з відсутністю правової регламентації спірних суспільних відносин третейський суд застосовує аналогію права (закон, який регулює подібні відносини, а при відсутності такого закону суд виходить із загальних начал і змісту законодавства). Принципи сприяють правильному пізнанню та застосуванню правових норм, виступають основою для законодавчої практики, підготовки, розробки і прийняття відповідних їм за змістом правових норм та подальшого їх вдосконалення.

Принципи третейського розгляду є певним, специфічним проявом: а) частини загальносоціальних принципів; б) правових принципів - частини загальносоціальних принципів, які набули свого юридичного, правового, нормативного закріплення у правовій системі. Принципи третейського розгляду вже з моменту виникнення функціонують поруч із загальносоціальними принципами як модифіковані, пристосовані та діалектично поєднані у відповідній правовій системі правові принципи, які стосуються даної галузі права.

Визначаючи співвідношення принципів цивільного-процесу та третейського розгляду слід зазначити, що вони, з одного боку, мають спільну генезу формування, а, з іншого, будучи екстрапольованими на сферу третейського розгляду набули своєрідного юридичного забарвлення.

Недоліком Закону України “Про третейські суди”, на наш погляд, є те, що в ньому не розкрито зміст кожного з принципів враховуючи те, яку виключну важливість становить чітка, стала, гармонійна та зважена система принципів для третейського розгляду.

Текстуальна формалізація змісту кожного з принципів сприяла би більш чіткому праворозумінню та правосприйняттю у цій сфері, як з боку третейських суддів, сторін та інших учасників третейського розгляду.

Аналіз положень ст. 4 Закону України “Про третейські суди” дає підстави говорити, що в ній знайшли своє відображення далеко не всі принципи третейського розгляду, які вироблені юридичною наукою. При цьому деякі з них, зокрема, гласності, конфіденційності, “компетенції-компетенції”, “автономності третейської угоди” знайшли своє закріплення в інших нормах Закону (ст. 29, 32, 27,12), а деякі взагалі – ні.

Пропонується закріпити в Законі України “Про третейські суди” принцип диспозитивності, який являє собою одну із головних засад третейського розгляду. Зміст принципу диспозитивності полягає у добровільності звернення сторін до третейської інстанції; добровільності обрання сторонами на свій розсуд третейських суддів; не пов’язаності третейського суду правилами державної-процесуальної процедури; компромісності (розв’язанні третейським судом спорів з врахуванням особливих умов договорів і на ґрунті торгівельних звичаїв, які до них застосовуються); наявності засад посередництва (сприяння у залагоджені правового конфлікту на взаємоприйнятному підґрунті).

Отже, пропонується доповнення переліку принципів організації і діяльності третейського суду, передбаченому ст. 4 Закону, принципами диспозитивності, автономності третейської угоди, „компетенції-компетенції”, конфіденційності та текстуальної формалізації змісту всіх принципів.

Принципи організації та діяльності третейського суду знаходяться між собою в певному зв’язку, який обумовлений різними факторами об’єктивного порядку. Між різними принципами існує тісний взаємозв’язок, який забезпечує стійкість системи третейського розгляду. В деяких випадках взаємодія різних принципів забезпечується єдиними процесуальними конструкціями. Таким чином, принципи організації та діяльності утворюють систему, яка створює каркас судочинства, що здійснюється третейськими судами.

Система принципів – це сукупність всіх принципів організації та діяльності третейських судів у їх взаємозв’язку та взаємообумовленості.

Використовуючи найбільш відомі в юридичній літературі критерії можна запропонувати наступну класифікацію принципів організації та діяльності третейських судів: 1) за сферою дії - на загальноправові, міжгалузеві та власне третейського розгляду; 2) за функціональною ознакою – на організаційні та третейського провадження.

Закріплення в законі принципу гласності викликає певні критичні зауваження з огляду на наступні аргументи. Принцип гласності (відкритості, публічності), з одного боку, і принцип конфіденційності, з іншого, є свого роду антитезою, протилежними принципами, на яких може будуватися судовий процес, як наслідок, спрямованість правового регулювання судових процедур і сам тип судового процесу в значній мірі визначається тим, який принцип – гласності або конфіденційності закріпленій у відповідній нормативній системі. В той же час, регулюючи третейський (арбітражний) розгляд законодавства практично всіх розвинутих країн фіксує в якості однієї з основних засад його діяльності – принцип конфіденційності. Принцип конфіденційності третейського розгляду вмотивовується наступними факторами: збереження комерційної таємниці та забезпечення ділової репутації підприємця. Зазначене свідчить про необхідність про виключення ст.29 Закону „Гласність третейського розгляду” та доповнення ст. 32 „Конфіденційність”.

Процес створення третейського суду обумовлений не лише правовою природою останнього, а і його видовою характеристикою. Отже, відповідна видова класифікація породжує певні відмінності в механізмі створення третейського суду, оскільки інституційний третейський суд, як арбітражна установа, функціонує на постійній основі, має власні внутрішні положення та регламент, що розраховані на застосування при вирішенні невизначеного кола правових спорів, має сформований список третейських суддів та відповідну організаційно-функціональну структуру.

Третейський суд ad hoc, створюється для вирішення конкретного спору, а тому не потребує такої складної організації, на відміну від інституційних третейських судів.

Як свідчить практика, на сьогодні, значна кількість постійно діючих третейських судів діє у формі структурних підрозділів комерційних та некомерційних організацій, які їх створюють. Організація – засновник здійснює адміністрування діяльності третейського суду, який створений такою організацією. Оскільки відповідно до вітчизняного законодавства третейський суд не наділено статусом юридичної особи та відповідним обсягом правосуб’єктності, то третейський суд не може виступати в цивільному обороті від власного імені, не може нести цивільні зобов’язання, не може бути позивачем чи відповідачем і т. ін.

Механізм утворення постійно діючого третейського суду характеризується наявністю декількох етапів. Перший етап відзначається утворенням третейського суду як інституційного органу. На цьому етапі вирішуються питання щодо прийняття відповідним компетентним органом засновника рішення про створення третейського суду, розробка і затвердження положення про постійно діючий третейський суд та регламенту третейського суду, вирішення в разі необхідності інших питань організаційного характеру. Другий етап створення третейського суду охоплює порядок визначення персонального складу (так би мовити “суддівського корпусу”) третейського суду, тобто формування та затвердження списку третейських суддів. На останньому, третьому етапі утворення третейського суду відбувається його державна реєстрація.

Невиправданим є положення ст. 8 Закону України „ Про третейські суди”, відповідно до якого лише всеукраїнські громадські об’єднання можуть утворювати постійно діючи суди, а тому вноситься пропозиція доповнити перелік організацій при яких можуть діяти постійно діючі третейські суди місцевими об’єднаннями громадян.

Аналіз правового статусу відповідного кола суб’єктів – засновників третейських судів, дозволяє зробити висновок, що перелік засновників постійно діючих третейських судів виключає можливість створення останніх фізичними особами.

За правовою природою положення та регламенти постійно діючого третейського суду, як документи, що містять відповідні правила поведінки, мають власні специфічні ознаки та не є актами корпоративного характеру.

Розглядаючи питання утворення разового третейського суду ad hoc слід зазначити, що моменти створення самого суду як органу і формування персонального складу суду збігаються в часі. Процес його утворення безпосередньо пов'язаний із волевиявленням сторін. Виокремлюються наступні етапи створення: 1) вибір виду суду (арбітражу) в третейській угоді; 2) обрання (формування) правил провадження; 3) вибір (призначення) суддів.

Підвідомчості справ третейському суду визначається як сукупність спорів, які на підставі закону відносяться до юрисдикції третейського суду. При цьому підвідомчість спорів третейським судам є завжди множинною та договірною, оскільки спори із цивільних та господарських правовідносин можуть розглядатися як загальними, так і третейськими судами, а останніми - виключно при наявності відповідної угоди про вирішення спору в порядку третейського розгляду.

Віднесення справ до підвідомчості третейським судам здійснюється на підставі певних критеріїв. Головних критеріїв три: 1) характер спірного правовідношення; 2) суб’єктний склад сторін спору; 3) наявність угоди між сторонами спору. При цьому характер спірних правовідносин, як критерій підвідомчості справ третейським судам, визначає, що третейському суду підвідомчі справи із цивільних та господарських правовідносин. Варто наголосити на певних проблемах застосування цього критерію, оскільки сам по собі характер спірних правовідносин є оціночною категорією і його з’ясування пов’язане з визначенням певного кола фактичних обставин. Спірні правовідносини, які виникли із адміністративних або інших правовідносин та які мають характер публічно-правових, не можуть бути вирішені третейським судом. Другий критерій – суб’єктний склад сторін, які беруть участь у справі, дозволяє чітко розмежувати підвідомчість з міжнародним комерційним арбітражем та виключити з юрисдикції третейських судів спори за участю держави.

Третій критерій – наявність угоди (договору) між сторонами спору, спрямований на розмежування підвідомчості між судами загальної юрисдикції, в тому числі спеціалізованими господарськими, та третейськими судами. При цьому слід зважати на те, що третейська угода є підставою для розмежування підвідомчості між державним та третейським судом лише в разі наявності одночасно трьох умов: 1) спір повинен випливати із цивільних та господарських правовідносин; 2) спір повинен одночасно бути підвідомчим державному суду; 3) угода про передачу спору на вирішення третейського суду повинна бути укладена до прийняття рішення державним судом, тобто до вирішення справи по суті.

Запроваджений в законі підхід щодо співвідношення міжнародного комерційного арбітражу і внутрішнього третейського розгляду викликає певні критичні зауваження, пов’язані з тим, що такий підхід певною мірою створює штучний розрив між національною третейською процедурою та міжнародним арбітражем.

Компетенція третейського суду визначається як сукупність повноважень (юридично значимих прав та обов’язків), пов’язаних з вирішенням справи, якими держава, відповідно до закону, його наділяє та встановлюється її співвідношення з категоріями підвідомчості ( розмежування компетенції по захисту суб’єктивних прав та інтересів) та юрисдикції ( правомочність на вирішення підвідомчих третейському суду справ).

Важливим аспектом компетенції третейських судів є те, що третейський суд вправі самостійно вирішувати питання про наявність або відсутність у нього компетенції розглядати переданий на його розгляд спір, в тому числі і у випадках, коли одна із сторін заперечує проти третейського розгляду з мотивів відсутності або недійсності третейської угоди. Вітчизняне третейське законодавство закріплює принцип „компетенція компетенції”.

Некомпетентність державного суду розглядати спір, стосовно якого передбачений третейський розгляд, може бути відносною - коли необхідна заява про відвід державного суду і абсолютною - якщо для визнання судом своєї некомпетентності досить наявності третейської угоди.

На наш погляд, коли державний орган, установа, організація чи казенне підприємство вступає у приватноправові відносини, то в такому випадку вважаємо цілком прийнятною таку форму альтернативного захисту порушених прав як звернення до третейського суду, що, до речі, узгоджується з принципами міжнародного права, оскільки ще у 1961 році Європейська Конвенція про зовнішньоторговий арбітраж в ст. ІІ закріпила можливість публічно-правових осіб звертатися до арбітражу.

Варто визнати можливим при дотриманні певних умов та встановленні певних меж розгляд третейським судом спорів, які в тій чи іншій мірі обтяжені публічно-правовим елементом (земельні відносини, визнання права власності, банкрутство), або в тих сферах суспільного життя, де, на перший погляд, третейський розгляд є неприйнятним (захист здоров’я громадян, тощо).

Співставлення положень ст.ст. 234, 235 ЦПК України, які містять заборону передавати справи окремого провадження на розгляд третейського суду та ст. 6 Закону України „Про третейські суди” свідчить про необхідність доповнення ст. 6 пунктом 9 наступного змісту: „ 9) справ окремого провадження, передбачених ст.234 ЦПК України”.

Третейська угода виступає парадигмою осмислення усіх інститутів і категорій теорії третейського розгляду і виступає наріжним каменем побудови усієї теорії третейського розгляду. Підходи до розуміння третейської угоди визначають сутність системи третейського суду, третейська угода віддзеркалює правову природу третейського суду, визначає його статус, роль у суспільстві та правовій системі, напрямки діяльності, мету та завдання, особливості формування складу третейського суду, його компетенцію та порядок розгляду справ. Саме у третейській угоді проявляється походження приватного права – права вільних та рівних особистостей, які керуючись доброю волею та взаємоповагою погоджують передати правовий конфлікт на вирішення незалежних арбітрів.

За своєю правовою природою третейська угода носить синтетичний характер у якій приватно-правові елементи є детермінантою настання публічних – процесуально-правових наслідків

Третейські угоди поділяються: а) за формулюванням обсягу компетенції на “широкі” та “вузькі”; б) за способом текстуалізації на третейські застереження та третейський запис; в) за природою створення на типові, нетипові і патологічні.

Законодавство України про третейські суди, як, до речі і у багатьох інших країнах, виходить з принципу рівного ставлення (регулювання) до різних видів третейської угоди. Підстави для цього ми знаходимо в тому, що третейське застереження та третейський запис за своєю природою є видами одного правового явища – угоди про передачу спору на вирішення третейського суду.

Умови дійсності третейської угоди обумовлені правовою природою третейського суду як складного явища, правовий режим якого визначається як матеріальним так і процесуальним правом. Поряд з такими загальними умовами дійсності будь якого цивільного правочину як законність змісту, належний обсяг дієздатності сторін, відповідність волі вільному волевиявленню учасника правочину, дотримання форми, спрямованість на реальне настання правових наслідків, третейська угода повинна бути укладена щодо спорів, які законодавство дозволяє передавати на розгляд до третейського суду (допустимість (арбітрабільність) третейської угоди).

Арбітрабельність спору – це відповідність спору, що виник між сторонами, категорії спорів, які можуть бути предметом третейського розгляду на підставі права яке застосовується при вирішенні спору. Арбітрабельність не повинна розглядатися як статичне правове утворення, що включає в себе вичерпний перелік правовідносин, як зведення абсолютних правил, що гарантують третейському суду правильність визначення вище зазначеної ознаки спору. Ефективність правил арбітрабельності виявляється на стадії скасування рішення третейського суду або визнання та виконання останнього, коли державний суд переглядає прийняте третейським судом рішення.

Автономність третейської угоди означає підпорядкування третейської угоди особливому режиму регулювання, який базується на наступних основних елементах: третейський суд наділений компетенцією на розгляд тих спорів, які сторони зобов’язались передати на його вирішення, в тому числі спорів щодо недійсності основного договору, частиною якого є арбітражне застереження; визнання третейським судом основного договору недійсним уявляє собою рішення по суті майнового спору сторін, а не з приводу компетенції; недійсність основного договору (або окремих його положень), в якому мітиться третейське застереження, не тягне за собою (автоматично) недійсність такого третейського застереження.

Проблема визначення обсягу третейської угоди має важливе значення, оскільки компетенція третейських суддів, тобто їх правомочність щодо вирішення спору, прямо залежить від визначення сторонами третейської угоди кола спорів, щодо яких можливий третейський розгляд. Встановлення обсягу (сфери дії) третейської угоди – це встановлення відповідності спору, переданого сторонами третейської угоди на вирішення його третейським судом, категорії спорів, що визначена сторонами в їх третейській угоді.

Аналіз положень Закону України “Про третейські суди” щодо правонаступництва за третейською угодою свідчить про можливість уніфікованого застосування правил правонаступництва як до основного правочину так і до третейського застереження та про необхідність отримання згоди іншої сторони в окремій третейській угоді в разі заміни сторони третейської угоди.

<< | >>
Источник: Притика Юрій Дмитрович. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН В ТРЕТЕЙСЬКОМУ СУДІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. КИЇВ - 2006. 2006

Еще по теме Висновки до Розділу 2:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -