Висновки до Розділу 1

Підбиваючи підсумки, слід вказати на наступне.

Захист цивільних прав являє собою систему передбачених законом матеріально-правових та процесуально-правових способів та заходів охорони цивільних прав у випадку їх порушення чи реальної загрози такого порушення, заперечення, оспорювання та невизнання.

Проводячи співставлення понять “захисту” та “охорони” цивільних прав слід зазначити, що перше є більш вузьким, а тому охоплюється та є складовою частиною другого.

Заходи захисту цивільних прав та інтересів містять у собі цивільно-правові санкції, а ті, у свою чергу, містять у собі міри відповідальності. При цьому, всі правоохоронні заходи охоплюються широкою категорією захисту права, а більш вузьке поняття - санкції складається з відповідальності й оперативних санкцій. Правові категорії захисту, відповідальності та санкцій співвідносяться між собою в такий спосіб: заходи захисту складаються з організаційно-превентивних заходів і цивільно-правових санкцій.

Суб’єктивне право на захист можна визначити як міру дозволеної поведінки уповноваженої особи, що знаходить своє відображення в можливості самостійно чи опосередковано через юрисдикційні органи застосувати щодо зобов’язаної особи заходи державно-примусового характеру з метою усунення перешкод у здійсненні суб’єктивного права чи відновлення його попереднього стану. Зміст цього права становлять дії уповноваженої особи, спрямовані на забезпечення недоторканості права, що захищається та дії уповноваженої особи у випадку порушення цього права.

Поняття способу захисту цивільних прав та інтересів пропонується визначити за допомогою використання та співставлення таких категорій як “діяльність”, “захист прав”, “засоби” та “форми” захисту.

Змістом матеріально-правових способів захисту цивільних прав є дії, що безпосередньо спрямовані на усунення перешкод, які виникли на шляху реалізації суб’єктами їх цивільних прав. В цілому цивільно-правові заходи спрямовані на усунення перешкод в процесі реалізації цивільних прав, мають відновлювальний характер та є різняться за своїм змістом.

Змістом процесуальних способів захисту цивільних прав є дії уповноважених суб’єктів та юрисдикційних органів, спрямовані на попередження порушення цивільних прав та інтересів або реалізацію матеріально-правових заходів захисту цивільних прав та інтересів. Процесуальні способи захисту реалізуються в формі правозастосувальних актів юрисдикційних органів. Юрисдикційні акти захисту розрізняються за своєю юридичною силою і залежать від компетенції юрисдикційних органів.

Спрощення та прискорення процесуальних способів захисту цивільних прав повинно відбуватися за допомогою, з одного боку спеціалізації та диференціації судового захисту в межах єдиної судової системи, вдосконалення та деталізації процесуального законодавства (запровадження спрощених проваджень), а з іншого, - запровадження розгалуженої системи альтернативних способів вирішення спорів, головним в якій, на даному етапі, повинні стати третейські суди.

Застосування альтернативних способів вирішення спорів обумовлено об’єктивними факторами, серед яких, необхідність спрощення процедури вирішення спорів, застосування примирних методів подолання юридичних конфліктів, потреба у звільненні державних судів від великої кількості цивільно-правових спорів.

Альтернативні способи вирішення спорів являють собою сукупність різноманітних процедур, які спрямовані на подолання юридичного конфлікту, здійснюються, як правило, недержавним органом чи приватною особою виходячи з принципів добровільності, нейтральності, конфіденційності, диспозитивності, рівноправності. Альтернативне вирішення спорів слід розглядати як систему різних позасудових способів (форм, методів) захисту права. На відміну від правосуддя вони мають приватноправовий характер та є допоміжною системою вирішення юридичних конфліктів. Ця система не повинна та не може замінити правосуддя, не конкурує з ним, а навпаки, має взяти на себе вирішення значної кількості спорів.

До основних альтернативних способів вирішення спорів належать: переговори, посередництво, третейський суд. Критеріями для такого розподілу є участь у врегулюванні розбіжностей третьої особи та її повноваження.

Альтернативне вирішення спорів як елемент правової системи виникло і розвивається двома шляхами : в межах державної судової системи та поза нею. Виходячи з цього, альтернативні способи вирішення спорів можуть бути за критерієм належності до певної сфери правового регулювання поділені на публічні та приватні. Приватним альтернативним способам вирішення спорів притаманна більша диспозитивність, менша формалізованість та мінімальне втручання з боку держави.

Під принципами альтернативних способів вирішення спорів розуміються основні засади, які визначають особливості їх змісту та форми. До їх числа належать добровільність, нейтральність, конфіденційність, диспозитивність, рівноправність.

Одним альтернативних способів, що активно розвивається, є медіація (посередництво), яка являє собою переговори між двома конфліктуючими сторонами за участю посередника, що має необхідні навички, досвід, освіту для того, щоб допомогти сторонам дійти згоди у врегулюванні їхнього спору.

Можна виділити два основні види посередницьких (медіаційних) процедур, які застосовуються суб’єктами в залежності від етапу розвитку спору: 1) комерційне посередництво, яке здійснюється незалежними посередниками до звернення учасників спору до державних судових органів; 2) посередництво в межах державної судової процедури як різновид судової правозастосовчої діяльності.

В свою чергу комерційне посередництво поділяється на міжнародне і внутрішнє.

Виникнення різноманітних комбінованих процедур спричинене потребою удосконалення альтернативної системи та пошуком найбільш оптимальних форм вирішення кожного спору.

Не викликає сумнівів необхідність розвитку в Україні системи альтернативних способів вирішення спорів, яка викликана потребою полегшення доступу до правосуддя та підтверджується розширенням практики застосуванні позасудових процедур, тенденціями розвитку процесуального законодавства, ступенем заінтересованості юридичної спільноти і станом теоретичних наробок в цій сфері.

Пропонуються наступні загальні напрямки запровадження приватних альтернативних способів вирішення спорів: подальший розвиток претензійного порядку врегулювання спорів як різновиду переговорів; санкціонування на рівні законодавства можливості застосування інституту посередництва (прийняття Закону України “Про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру” (розробленого на базі типового Закону ЮНСІТРАЛ для комерційного посередництва); розробка і прийняття процедурних правил примирення інституціями, зацікавленими в запроваджені цього методу (центри медіації, постійно діючи третейські суди, юридичні асоціації); забезпечення конфіденційності альтернативних способів вирішення спорів; розробка теорії переговорів; запровадження в учбових закладах для студентів відповідних навчальних курсів, наприклад “Третейські суди”, “Альтернативні способи вирішення спорів”.

Відносно можливості запровадження альтернативних процедур в межах судового процесу пропонується запровадження посередництва як самостійної стадії, що передує судовому розгляду шляхом включення відповідного розділу або глави „ Врегулювання спору в порядку посередництва” до ГПК та ЦПК України, встановлення матеріальної зацікавленості для сторін у мирному врегулюванні їх спору ( повернення мита).

Проблематика третейського способу вирішення спорів до певної міри є поліфункціональною і у загальнотеоретичному розумінні синтезує у собі здобутки філософії права, соціології права, теорії правовідносин, юридичної психології, конфліктології, конкретно-правових досліджень різного галузевого спрямування – цивілістики, процесуальної науки, міжнародного приватного права.

Аналіз підходів різних авторів свідчить про те, що як юридична категорія, термін “третейський суд” вживається та застосовується як: по-перше, один із засобів захисту цивільних прав, що має по відношенню до органів державної влади альтернативний характер та як альтернативний засіб розв'язання правових конфліктів; по-друге, як орган, суспільна інституція, що організовує третейський розгляд спорів; по-третє, під терміном “третейський суд” розуміється іноді третейський склад або одноособовий третейський суддя (арбітр), що розглядають спір.

Найбільш точним є підхід, за яким третейський суд розглядається, як орган, оскільки такий підхід в юридичному сенсі дозволяє найбільш юридично коректно та логічно послідовно розкрити це явище, відмежувати його від тотожних категорій, виокремити специфіку, встановити зв'язки з іншими дефініціями у категорійному апараті.

Виходячи з зазначеного підходу, третейський суд у вузькому розуміння уявляє собою недержавний незалежний орган, покликаний вирішувати передані на його розгляд за згодою сторін спори в порядку, визначеному сторонами та правомочний винести обов’язкове для сторін рішення.

Третейський суд за своєю правовою природою є складним комбінованим явищем. З огляду на це, з юридичної точки зору розгляд справ у третейському суді являє собою: по-перше, окрему специфічну групу правовідносин, що регулюється самостійним, комплексним міждисциплінарним інститутом права; по-друге, гарантію забезпечення правопорядку у державі, засіб підвищення ефективності правової системи, її зваженості, гармонійності, цілісності; по-третє, засіб забезпечення законних прав та інтересів осіб у ефективному, швидкому розв’язанні правового конфлікту обраному за особистим волевиявленням; по-четверте, юридичну процедуру, опосередковану у процесуальних правовідносинах, якій притаманні відповідні стадії, етапи, строки; по-п’яте, специфічний вид управлінської діяльності, що будується на синергетичних засадах автономності приватних інтересів особи, самоврядності функціонування третейських інституцій; по-шосте, вид юридичної практики і форми правозастосування спеціально-уповноважених органів.

Третейський суд як юрисдикційний орган не входить до судової системи, яка покликана здійснювати правосуддя в Україні, розглядає спори, що виникають між суб’єктами цивільних та господарських правовідносин виключно за наявності їх згоди, що об’єктивується в третейській угоді.

Конституційний принцип ст. 124 Конституції України, відповідно до якого правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, поширюється виключно на суди, що входять до судової системи України, а розгляд спорів третейськими судами не означає здійснення правосуддя.

Конституційним підґрунтям здійснення третейського розгляду є положення ст. 55 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Саме в цивільно-правових відносинах громадяни та юридичні особи часто використовують право на захист, не звертаючись до примусової сили держави та не звертаючись до правосуддя (самозахист). Звернення до третейського суду не є для громадян та юридичних осіб реалізацією їх права на судовий захист прав та свобод, а є реалізацією права на вибір засобів захисту своїх прав.

Науково-теоретична класифікація третейських судів є підґрунтям для побудови практичних моделей правозастосування, закладається у основу правового регулювання, сприяє більш точному визначенню компетенції третейського суду, адекватному прогресивній науковій теорії закріпленню статусу третейського суду та його правосуб'єктності, впровадженню гармонійного, послідовного законодавства про третейські суди, яке відповідає як світовим зразкам та стандартам, так і традиціям українського права.

Аналіз чинного законодавства, міжнародних угод, спеціальної літератури дозволяє запропонувати наступний поділ третейських судів: а) в залежності від строків функціонуванні та наявності адмініструючого органу на: третейські суди ad hoc та постійно діючі третейські суди; б) за сферою діяльності на : внутрішні та зовнішні ( міжнародні); в) за способом створення на: створені вольовим розпорядженням засновників як структурний підрозділ та створені як самостійні самоврядні установи; г) за статусом сторін третейського розгляду на: третейські суди, що розглядають спори між фізичними особами, комерційні ( економічні) третейські суди, що розглядають спори, що виникають між юридичними особами або підприємцями та змішані третейські суди; д) за характером спорів, що розглядаються на: загальної юрисдикції, спеціальної юрисдикції та корпоративні третейські суди. Останні в свою чергу можливо поділити на закриті та відкриті.

Правові норми, які регулюють третейський розгляд можуть бути згруповані в єдину комплексну спільність, яка характеризується як правовий інститут. При цьому внаслідок цієї комплексності питання про галузеву належність даного правового інституту є доволі складним, оскільки він вміщує в собі як норми, що носять матеріальний приватний характер, так і процесуальні (публічні) норми. Все це дає нам можливість визнати за даним комплексним правовим інститутом правову природу структурного підрозділу особливого виду (sui generis). Окрім цього, зазначений правовий комплексний інститут має чітко визначені параметри взаємодії з основним галузями права, внаслідок чого відображає в собі загально правові тенденції розвитку правової системи України в цілому.

Основними сучасними тенденціями розвитку третейського законодавства на наш погляд є :

а) глобалізація, яка полягає у запозичені певних норм, конструкцій та інститутів, які не є притаманним нашій правовій системі але існують в багатьох правових системах;

б) гармонізація правового регулювання в напрямку пристосування (адаптації) внутрішнього законодавства до стандартів наддержавних утворень (Європейського Союзу, СНД) та в напрямку усунення правових колізій між внутрішніми нормативними актами;

в) уніфікація шляхом встановлення одноманітного регулювання в межах інституту третейського розгляду, на сам перед, внутрішнього і зовнішнього арбітражу;

г) гуманізація чинного законодавства.