ВИСНОВКИ
У дисертації наведене нове вирішення наукового завдання, суть якого полягає в комплексній теоретичній розробці проблем реалізації судової юрисдикції в системах судочинства, а також специфічних повноважень загальних судів у цивільному судочинстві (цивільної юрисдикції), на основі чого вирішені проблеми реалізації цивільної юрисдикції в практичній діяльності судових органів, запропоновані шляхи вдосконалення процесуального законодавства з метою підвищення ефективності цивільного судочинства й судового захисту прав, свобод та інтересів фізичних, юридичних осіб і держави.
Дослідження показало, що судова юрисдикція з точки зору структурної характеристики складається з чотирьох елементів: функцій судової влади, предметів відання, юридично-владних повноважень, а також процесуальної форми їх реалізації. За таких умов зроблено висновок, що судова юрисдикція є основним ресурсом судової влади, її невід’ємним атрибутом. Поза межами судової влади судова юрисдикція реалізовуватися не може. Автором дано визначення цивільної юрисдикції, а також виділено три головні засади, на яких вона ґрунтується: (а) система органів, наділених цивільною юрисдикцією (загальні суди); (б) сфера реалізації цивільної юрисдикції (вирішення цивільних справ у широкому розумінні); (в) система процесуальних форм реалізації цивільної юрисдикції (категорія цивільної справи і провадження в суді першої інстанції, в якому ця справа розглядається).
Автором дійшов висновку, що судова влада, зі скількох би судових ланок і судових установ вона не складалася, є єдиною й неподільною. Отже, судова юрисдикція має займати в судовій системі таке місце, щоб, з одного боку, всі елементи останньої ефективно взаємодіяли й однаково застосовували норми матеріального і процесуального права, а з другого – щоб заповнити прогалини на стику судових підсистем, щоб належною судовою юрисдикцією забезпечувалися всі правовідносини, що виникають у державі, і щоб ці підсистеми не мали юрисдикції, що перетинається.
Саме таке завдання вбачається сьогодні головним у розвитку інституту судової юрисдикції, і саме з такого змісту конституційного принципу спеціалізації необхідно виходити при його тлумаченні.Доводиться, що принцип спеціалізації судової системи має знаходити своє відбиття в системі судів, яка повинна складатися із конституційного, загальних і господарських. Щодо диференціації порядків судочинства, то вони мають втілюватись у 3-х самостійних процесах – конституційному, цивільному й кримінальному. Цей висновок ґрунтується на тому, що обраний в ході судово-правової реформи в Україні шлях розвитку судочинства через виокремлення нових судових підсистем (спеціалізованих судів у рамках судів загальної юрисдикції), поєднаний з подальшою диференціацію процесуального законодавства, як свідчить судова практика й численні публікації з цього питання, є не досить ефективним і концептуально доцільним. Підвищення якості й оперативності правосуддя видиться у спрощенні судових процедур, уніфікації загальних процедур розгляду різних категорій справ (насамперед, цивільних, господарських та адміністративних). На цьому наголошується й у заяві VІІІ позачергового з’їзду суддів «Про концептуальні засади подальшого здійснення судової реформи в Україні» від 7 грудня 2007 р. [176].
Зроблено висновок про універсальність цивільної процесуальної форми, яка є базисом для господарського і адміністративного судочинства та може бути адаптована для їх цілей. Доводиться доцільність прийняття єдиного процесуального кодексу для розгляду цивільних, господарських й адміністративних справ, заснованого на класичній цивільній процесуальній формі, оскільки це сприятиме підвищенню ефективності судочинства в цілому й забезпеченню права людини на доступ до суду. При цьому, наголошуючи на необхідності уніфікації судових процесів, автор не заперечує можливості існування диверсифікованої (багатоланкової) судової системи.
В дисертації стверджується, що конститутивними ознаками цивільної юрисдикції є процесуальні форми її реалізації, під якими розуміються (а) категорії цивільних справ і (б) провадження в суді першої інстанції. Наводяться додаткові аргументи, що 3-ма переліченими в ЦПК провадженнями (позовним, наказним та окремим) повністю не вичерпуються процесуальні форми цивільної юрисдикції, оскільки деякі розглядувані за правилами цивільного судочинства категорії справ, не охоплюється жодним із них.
Тому поряд з 3-ма основними правильно виділяти також 3 додаткових провадження, як-то: а) визнання й виконання в Україні рішень іноземних судів та арбітражів і скасування рішень, ухвалених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на її території; б) виконання й оскарження рішень несудових органів; в) відновлення втраченого судового провадження.З урахуванням результатів дисертаційного дослідження на підставі проведеного структурного аналізу чинного ЦПК пропонується внести до нього деякі зміни й доповнення. Зокрема, ст. 15 після частини першої викласти в наступній редакції:
«2. Суди розглядають справи, визначені у частині першій цієї статті, в порядку позовного, наказного й окремого провадження.
3. За правилами цивільного судочинства суди також розглядають справи про: визнання й виконання в Україні рішень іноземних судів та арбітражів, скасування рішень, ухвалених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на її території, виконання та оскарження рішень несудових органів, відновлення втраченого судового провадження.
4. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства».
Така редакція зазначеної статті повніше відображатиме ті процесуальні форми, в яких реалізується цивільна юрисдикція.
При розмежуванні цивільної і господарської юрисдикцій пріоритетними визначено два критерії: суб’єктний склад спірних правовідносин (домінуючий) і характер цих правовідносин (допоміжний). Для подолання існуючої в судовій практиці проблеми конкуренції цивільної і господарської юрисдикцій та забезпечення єдності судової практики пропонується передбачити в ГПК казуальний спосіб визначення юрисдикційних повноважень господарських судів (як це, наприклад, зроблено щодо спорів, які виникають із корпоративних правовідносин).
При відмежування цивільної, господарської від адміністративної юрисдикції запропоновано, виходячи з пріоритету цивільної юрисдикції та тлумачення Європейським судом з прав людини поняття спору про цивільні права і обов’язки, розглядати будь-яке порушене право особи передусім у аспекті її цивільних прав, крім суто публічних спорів, віднесених до виключної прерогативи держави, а саме щодо: (а) сплати податків (крім податкових санкцій); (б) питань прийняття, проходження і звільнення з державної служби (крім питань соціального й пенсійного забезпечення держслужбовців); (в) виборчих прав громадян; (г) в’їзду в країну й виїзду з її території, а також процедури екстрадиції іноземців.
Вивчення судової практики дало підстави зробити висновок про неможливість уникнення конкуренції цивільної юрисдикції з іншими видами судової юрисдикції при диверсифікованій судовій системі і процесуальному законодавстві за допомогою внесення окремих змін і доповнень до чинних процесуальних кодексів. У концептуальному плані остаточне вирішення питання про конкуренцію судових юрисдикцій видиться в уніфікації процесуального законодавства й у створенні єдиного цивільного процесуального кодексу замість 3-х чинних – ЦПК, ГПК і КАС.
При аналізі співвідношення цивільної і конституційної судових юрисдикції автором зроблено висновок, що в тих випадках, коли позивачем ставиться питання про законність актів вищих органів влади індивідуального характеру, які прийнято на підставі та на виконання Конституції і законів України, такі вимоги з часу набрання сили КАС повинні розглядатися адміністративними судами. Що ж до можливості застосування загальними судами в процесі цивільного судочинства Конституції як акта прямої дії і незастосування закону, який, на думку суду, їй суперечить, дисертант робить стверджувальний висновок.