<<
>>

ВИСНОВКИ

Дослідженняя, проведене дисертантом, дало змогу сформулювати найважливіші теоретичні та практичні висновки. У висновках узагальнені теоретико-методологічні підходи, наводяться нові вирішення низки теоретичних проблем, сформульовані пропозиції та рекомендації.

Принцип приватно правової автономії особистості, що є наріжним каменем побудови цивільно-правового регулювання в країні передбачає надання широких прав учасникам цивільних правовідносин, у тому числі і права вільного обрання способів захисту своїх прав, що є гарантією реалізації усього кола юридичних можливостей особистості. Таке положення відображено і в ч.5 ст.55 Конституції України.

Розвиток економічної системи, яка будується на принципово нових засадах свободи волевиявлення та здійснення підприємницької діяльності у відповідності до власних інтересів обумовлює необхідність визнання права на вільний вибір способів, за допомогою яких суб'єкти правовідносин можуть цивілізовано вирішувати правові конфлікти, які виникають у їх взаєминах. Найбільш вдалим прикладом реалізації права на альтернативні способи захисту, який будується на приватно-правововій автономії особистості та принципах самоорганізації соціальних спільнот на протязі багатьох сторіч є третейський суд.

Серед важливих напрямків розвитку системи третейського розгляду є зміцнення інституціональної основи третейського розгляду підприємницьких спорів. Головним чинником тут повинно стати поєднання вимог щодо високого професіоналізму та вузької спеціалізації в тій чи іншій галузі, що й буде гарантувати якісне вирішення спорів.

Державна підтримка третейських судів повинна перш за все реалізовуватись за допомогою заходів, спрямованих на належне законодавче забезпечення діяльності третейських судів та шляхом покращення взаємодії між третейськими судами та компетентними державними судами.

Однією із важливіших складових розвитку третейського способу вирішення спорів є діяльність, спрямована на поширення знань про це правове явище.

Відповідно необхідне запровадження в вищих навчальних закладах учбових курсів та програм щодо навчання альтернативним методам вирішення спорів взагалі та третейському розгляду зокрема.

Із самої постановки проблеми про правову природу третейського суду наочно стає зрозумілим, що такий предмет дослідження є комплексним, що інтегрує у собі цілу низку спеціально-правових досліджень, кожне з яких варте самостійного глибокого опрацювання, осмислення та розробки. Проведене дослідження дало змогу зробити головний висновок про те, що з юридичної точки зору розгляд справ у третейському суді уявляє собою: по-перше, окрему специфічну групу правовідносин, що регулюються самостійним, комплексним міждисциплінарним інститутом права; по-друге, гарантію забезпечення правопорядку у державі, засіб підвищення ефективності правової системи, її зваженості, гармонійності, цілісності; по-третє, засіб забезпечення законних прав та інтересів осіб у ефективному, швидкому розв'язанні правового конфлікту обраному за особистим волевиявленням; по-четверте, юридичну процедуру, опосередковану у процесуальних правовідносинах, якій притаманні відповідні стадії, етапи, строки; по-п’яте, специфічний вид управлінської діяльності, що будується на синергетичних засадах автономності приватних інтересів особи, самоврядності функціонування третейських інституцій; по-шосте, вид юридичної практики і форми правозастосування спеціально-уповноважених органів.

На підставі проведеного дослідження автор проходить до висновку про те, що правові норми, які регулюють третейський розгляд можуть бути згруповані в єдину комплексну спільність, яка характеризується як правовий інститут. При цьому внаслідок цієї комплексності питання про галузеву належність даного правового інституту є доволі складним, оскільки він вміщує в собі як норми, що носять матеріальний характер, так і процесуальні (процедурні) норми. Все це дає можливість визнати за даним комплексним правовим інститутом правову природу структурного підрозділу особливого виду (sui generis).

Аналіз діючого законодавства та спеціальної літератури дозволив виділити наступні віднесення справ до підвідомчості третейським судам, до яких належать: а) характер спірного правовідношення; б) суб’єктний склад сторін спору; в) наявність угоди між сторонами спору, та розкривається їх зміст.

Правовідносини, які виникають з моменту укладення третейської угоди і припиняються у разі виконання третейського рішення, поділяються на чотири групи: а) третейські зобов’язальні правовідносини, які мають матеріально-правовий характер та виникають між рівними суб’єктами з приводу укладення угоди про передачу спору на розгляд третейського суду; б) третейські процесуальні правовідносини, які виникають під час розгляду та вирішення справи третейським судом; в) третейські організаційні правовідносини, які виникають між рівними суб’єктами та засновані на координації, пов’язані з організацією діяльності третейського суду, формуванням третейського суду, погодженням кандидатур та вибором арбітрів, визначенням їх гонорару і таке інше; г) цивільно - процесуальні та господарсько - процесуальні правовідносини, що виникають в зв’язку з оспорюванням та примусовим виконанням рішення третейського суду.

Ознаки третейського процесу полягають у тому, що: а) регулювання третейського розгляду здійснюється законодавством про третейські суди, умовами третейської угоди або іншої угоди сторін в процесі розгляду та правилами (регламентами, положеннями, статутами) постійно діючих третейських судів; б) законодавчо закріплюється майже необмежене право сторін щодо встановлення процедури вирішення спору (диспозитивність третейського розгляду); в) існує специфіка принципів третейського розгляду; г) йому притаманна спрощеність процедури розгляду; д) існуванні особливостей правового статусу учасників третейського розгляду.

Рішення третейського суду являє собою процесуальний правозастосовчий акт, в якому визнається існування чи відсутність між сторонами певних правовідносин, який приймається недержавним юрисдикційним органом з захисту цивільних прав та інтересів, є обов'язковим для сторін спору та виконання якого може бути забезпечене примусовою силою держави.

Критеріями розмежування міжнародного комерційного арбітражу та третейського суду є: а) суб’єктний склад сторін арбітражної угоди і, відповідно, сторін спірних правовідносин; б) характер спірних правовідносин (мають вони внутрішньогосподарський чи зовнішньоторговельний характер); в) можливість або неможливість застосування в процесі розгляду спору іноземного закону для визначення прав і обов’язків сторін і вирішення спору; д) різний правовий режим виконання арбітражних ( третейських) рішень.

Аналіз арбітражної практики дозволив виявить тенденцію до все більшого визнання значущості іноземного імперативного законодавства під час вирішення спорів в міжнародному комерційному арбітражі.

Пропонуються наступні загальні напрямки запровадження та удосконалення альтернативних способів вирішення спорів: подальший розвиток претензійного порядку врегулювання спорів як різновиду переговорів; санкціонування на рівні законодавства можливості застосування інституту посередництва (прийняття Закону України „Про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру” ( розробленого на базі типового Закону ЮНСІТРАЛ для комерційного посередництва); розробка і прийняття процедурних правил примирення інституціями, зацікавленими в запроваджені цього методу( центри медіації, постійно діючи третейські суди, юридичні асоціації); забезпечення конфіденційності альтернативних способів; розробка теорії переговорів; запровадження в учбових закладах для студентів відповідних навчальних курсів, наприклад „ Третейські суди”, „ Альтернативні способи вирішення спорів”.

Стосовно можливості запровадження альтернативних процедур в межах судового процесу пропонується запровадження посередництва як самостійної стадії, що передує судовому розгляду шляхом включення відповідного розділу або глави „ Врегулювання спору в порядку посередництва” до ГПК та ЦПК України, встановлення матеріальної зацікавленості для сторін у мирному врегулюванні їх спору ( повернення мита).

Обґрунтовується доцільність закріплення в Законі України „Про третейські суди” принципу диспозитивності, який уявляю собою одну із головних засад третейського розгляду.

На підставі узагальнення теоретичних висновків обґрунтовано пропозиції щодо корегування наступних положень Закону України „Про третейські суди”:

а) про необхідність внесення до переліку принципів організації і діяльності третейського суду, передбаченому ст. 4 Закону, принципами диспозитивності, автономності третейської угоди, „компетенції-компетенції”, конфіденційності та текстуальної формалізації змісту всіх принципів;

б) про виключення ст.29 Закону „Гласність третейського розгляду” та доповнення ст. 32 „Конфіденційність” через суперечність цього принципу правовій природі третейського розгляду, однією із головних ознак та переваг якого, є конфіденційність – антитеза відкритості, публічності.

Не виправданим є положення ст. 8 Закону України „ Про третейські суди”, відповідно до якого лише всеукраїнські громадські об’єднання можуть утворювати постійно діючи суди, а тому вноситься пропозиція доповнити перелік організацій при яких можуть діяти постійно діючі третейські суди місцевими об’єднаннями громадян.

Коли державний орган, установа, організація чи казенне підприємство вступає у приватноправові відносини, то в цьому випадку вважаємо цілком прийнятною таку форму альтернативного захисту порушених прав як звернення до третейського суду, що, до речі, узгоджується з принципами міжнародного права, оскільки ще у 1961 році Європейська Конвенція про зовнішньоторговий арбітраж в ст. ІІ закріпила можливість публічно-правових осіб звертатися до арбітражу, а тому в цій частині юрисдикція третейських судів повинна бути розширена, а п. 6. ст. 6 Закону України „ Про третейські суди” скориговано.

Співставлення положень ст.ст. 234, 235 ЦПК України, які містять заборону передавати справи окремого провадження на розгляд третейського суду та ст. 6 Закону України „Про третейські суди” свідчить про необхідність доповнення ст. 6 пунктом 9 наступного змісту: „ 9) справ окремого провадження, передбачених ст.234 ЦПК України”.

Аналіз підстав відводу чи самовідводу третейського судді, зазначених в ст.

19 Закону України „ Про третейські суди” свідчить, що тривале невиконання особою обов’язків третейського судді є підставою не для заявлення йому відводу, а підставою для припинення його повноважень, а тому пропонується згадану підставу перенести до ст. 21 ”Припинення повноважень третейського судді, складу третейського суду” згаданого Закону.

З тексту статті 39 Закону “Про третейські суди” випливає те, що в судовому розгляді може брати участь сторона або її представник. Категоричність твердження про альтернативну участь сторін або їх представників слід замінити у тексті закону на більш широке право вибору учасників сторонами. У ст. 39 доцільно було б зазначити, що “третейський розгляд здійснюється у засіданні третейського суду за участю сторін та/або їх представників ...”.

Для третейських рішень не передбачена можливість їх апеляційного або касаційного оскарження та перегляду за ново виявленими обставинами. В цьому аспекті заслуговує на серйозну критику термінологія, яка використовується в ст. 51 Закону України „Про третейські суди”, а саме термін “оскарження рішення третейського суду”. Застосування цього терміну стосовно третейського рішення є вкрай невірним, оскільки існує суттєва різниця між інститутами оскарження і оспорювання. Виходячи з цього, в назві та тексті ст. 51 Закону України “Про третейські суди” варто застосовувати термін „оспорювання”.

Аналіз норм процесуального законодавства України дозволяє зробити висновок про відсутність норм щодо порядку оспорювання рішень третейських судів та видачі виконавчого документу на примусове виконання рішення. Отже, пропонується включити до ГПК України та ЦПК України окрему главу (розділ) „Провадження по справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду”, в якій врегулювати наступні питання: загальні положення оспорювання рішень третейських судів; вимоги до заяви про скасування рішення третейського суду; порядок розгляду цієї заяви; підстави для скасування; вимоги до ухвали, яка виноситься за результатами розгляду справи щодо оскарження рішення третейського суду; розгляд заяви з приводу компетенції третейського суду; загальні положення видачі виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду; вимоги до заяви на видачу виконавчого документу; порядок розгляду заяви; підстави відмови; вимоги до ухвали та наслідки її прийняття для сторін третейської угоди; стосовно виконання рішення третейського суду доцільно врегулювати наступні питання: загальні положення видачі виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду; вимоги до заяви на видачу виконавчого документу; порядок розгляду заяви; підстави відмови; вимоги до ухвали та наслідки її прийняття для сторін третейської угод; мирова угода в процесі виконання; відстрочка, розстрочка виконання, зміна та встановлення способу виконання; заміна сторони виконавчого провадження; судовий контроль за виконанням рішення, оскарження дій державних виконавців.

На період до прийняття відповідних змін до процесуального законодавства України зазначені вище процедурні питання можливо було регламентувати на рівні Постанови Пленуму Верховного Суду “Про деякі питання практики застосування судами Закону України “Про третейські суди”.

Певна суперечливість положень ст. 55 та 57 Закону „ Про третейські суди” вимагає внесення наступних змін:

1) виключити частину 3 ст. 55 Закону „ Про третейські суди”;

2) поміняти місцями ст. 56 та 57 закону та викласти статтю 57 в наступній редакції „Стаття 57. Примусове виконання рішення третейського суду.

Рішення третейського суду, яке не виконано добровільно, підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому Законом України „Про виконавче провадження” на підставі виданого компетентним судом виконавчого документа.

Виконання рішення третейського суду, якщо воно потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами, здійснюється за умови видачі компетентним судом виконавчого документа.

Виконавчий документ, виданий на підставі рішення третейського суду, може бути пред’явлений до примусового виконання в строки, встановлені Законом України „Про виконавче провадження”;

3) визначити компетентний суд за місцем знаходження боржника.

Запропонований підхід, відповідно до якого Закон України “Про третейські суди” не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж, є не можна визнати виправданим, оскільки такий підхід вносить штучний розрив між національною третейською процедурою та міжнародним комерційним арбітражем. Більш правильним було б поширення дії Закону України “Про третейські суди” на міжнародний комерційний арбітраж із встановленням правила, за яким до третейських судів в разі здійснення ними розгляду спорів з іноземним елементом застосовувалися б спеціальні положення законодавства про міжнародний комерційний арбітраж, на сам перед, Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж".

В зв’язку з прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України з 06.09.2005 року втратив чинність Закон України „ Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів”, який передбачав також порядок виконання іноземних арбітражних рішень. Нажаль норми розділу VIII „ Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні” не містять прямої вказівки на те, що його положення застосовуються до визнання та виконання рішень іноземних арбітражів, а тому можуть застосовуватись лише в порядку аналогії. Виходячи з цього автор пропонує поширити дію ЦПК Україна на іноземні арбітражні рішення та внести відповідні зміни до ст. 82 Закону України „ Про міжнародне приватне право”.

<< | >>
Источник: Притика Юрій Дмитрович. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН В ТРЕТЕЙСЬКОМУ СУДІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. КИЇВ - 2006. 2006

Еще по теме ВИСНОВКИ:

  1. Висновки
  2. ВИСНОВКИ
  3. ВИСНОВКИ
  4. ВИСНОВКИ
  5. ВИСНОВКИ
  6. ВИСНОВКИ
  7. 2.1.11. Проміжні висновки
  8. ВИСНОВКИ
  9. Висновки до першого розділу
  10. Висновки до РОЗДІЛУ ІІ
  11. ВИСНОВКИ
  12. ВИСНОВКИ
  13. Висновки
  14. ВИСНОВКИ
  15. ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3
  16. ВИСНОВКИ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -