<<
>>

3.4 Виконання рішень третейського суду

З огляду на те, що Україна проголосила себе правовою державою, основним обов'язком якої є утвердження та забезпечення прав та свобод людини (ст. 3 Конституції України), то основним шляхом до досягнення вказаної мети є здійснення справедливого та кваліфікованого правосуддя, яке б реально захищало порушені, оспорюванні чи невизнані права, сприяло б забезпеченню правопорядку та зміцнювало режим верховенства права на території держави.

Однак правосуддя не може бути ефективним лише за умови винесення законного і обґрунтованого рішення. Реальність захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного суб'єктивного права у суді можлива лише за умови належного їх виконання, що забезпечено силою державного примусу. Тому своєчасне, повне, ефективне виконання рішень судових органів є однією із найважливіших функцій держави. Для забезпечення її виконання до складу органів виконавчої влади була введена система органів примусового виконання відповідних рішень.

Усе вище наведене повною мірою стосується також і рішень третейського суду. Саме через це, законодавство про третейські суди включає у себе не тільки норми, що регламентують порядок утворення, діяльності і процедури розгляду справ, але і норми, які регулюють порядок виконання рішень третейських судів.

Реального захисту суб’єктивного права у третейському суді може бути досягнуто лише тоді, коли постановлене в межах компетенції рішення третейського суду належним чином виконано. Тому стає зрозумілим, що виконання рішення третейського суду є важливою і заключною стадією третейського процесу, адже помилки та недоліки у даній стадії можуть повністю знівелювати усю попередню діяльність третейського суду, що спрямована на встановлення справедливості і досягнення компромісного та законного рішення по спірному предмету розгляду. Слід зазначити, що порядок та процедури виконання рішень третейських судів виокремлюються у окремий специфічний інститут законодавства.

В літературі доволі часто піднімаються питання про правову природу інституту виконання рішень, в тому числі і виконання рішень третейського суду. В сучасній науці переважна більшість вчених стоїть на позиціях, що виконавче провадження є однією із стадій цивільного процесу [245, c. 53; 219, c. 14; 308, c. 607; 259, c. 70][430]. Цей напрямок вважається в науці традиційним, хоча окремі автори виділяють неоднорідність відносин, що виникають при здійсненні правосуддя підчас виконання рішень. Інша група науковців стверджують, що виконання судових рішень – це не стадія цивільного процесу, а самостійна галузь права [313, c. 91; 319, c. 36 - 37][431].

На нашу думку, така неоднозначність у визначені місця інституту виконання рішень в системі процесуального права продиктована насамперед тим, що система самого інституту законодавства про виконання рішень, а особливо рішень третейського суду, досить тісно пов'язане із цивільним-процесуальним та господарсько-процесуальним законодавством. В окремих випадках цивільно-процесуальне та господарсько-процесуальне законодавство виконує не просто роль субсидіарного (допоміжного) джерела права у цій частині, а виступає безпосереднім джерелом, що регулює такі правовідносини.

Окрім цього, саме в інституті виконання рішень третейського суду проглядається взаємозв’язок між державною судовою системою та третейськими інституціями. Адже обов'язковість виконання рішень третейського суду забезпечена державним примусом та відповідальністю за їх невиконання, що яскраво свідчить про те, що третейські суди є юрисдикційним органом.

Виходячи із зазначеної системи розуміння, на нашу думку, виконання рішень третейського суду доцільно розглядати з таких трьох позицій:

а) виконання рішення третейського суду є гарантією реального захисту порушених, оспорених чи невизнаних суб'єктивних прав, оскільки лише за умови повного, своєчасного та ефективного їх виконання ми можемо стверджувати про реальне ствердження і забезпечення прав і свобод людини;

б) виконання рішення третейського суду є окремою стадію третейського процесу, оскільки знаходиться в нерозривному поєднанні з процедурою самого вирішення спорів в третейському суді, а також логічно завершує цю процедуру;

в) виконання рішення третейського суду є, з одного боку, окремим інститутом третейського законодавства, оскільки в контексті загальної законодавчої спільності врегульовує специфічний вид суспільних відносин, а, з іншого, - інститутом виконавчого законодавства як комплексного міжгалузевого правового утворення.

Аналізуючи нормативне забезпечення виконання рішень третейського суду, слід відмітити, що основним та системоутворюючим нормативно-правовим актом в цьому випадку слід визнавати Закон України “Про третейські суди”, у розділі сьомому якого визначається порядок виконання рішень третейського суду. Аналіз даного закону дає нам можливість дійти висновку, що в цілому в процес виконання рішень третейського суду закладаються принципи добровільності, своєчасності та належності виконання. Законодавчо даний принцип сформульований наступним чином “рішення третейського суду виконуються зобов'язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні”.

Під поняттям принципу добровільності, на нашу думку, слід розуміти те, що рішення третейського суду повинно бути виконане на добровільних засадах зобов'язаною стороною без застосування до неї примусових заходів. Як свідчить практика діяльності третейських судів зарубіжних країн – майже 90 відсотків рішень третейських судів виконують добровільно і у належні строки. Вважаємо, що такі наслідки випливають із самої природи третейського розгляду. Адже в основу функціонування цієї інституції, а значить і вихідною засадою третейського розгляду є добровільність утворення третейських судів. А добровільність створення завжди базується на спільному, добровільному та співпадаючому волевиявленні сторін, яке об'єктивовано у форму третейської угоди. А отже, якщо сторони добровільно передали спір на розгляд третейського суду, про що уклали відповідну угоду, добровільно обрали склад третейського суду, заздалегідь погодились розглядати справу відповідно до встановленого регламенту третейського суду по відповідній спрощеній процедурі, то загалом презюмується, що сторони заздалегідь готові беззаперечно прийняти, погодитись та виконати таке третейське рішення винесене не заангажованим арбітром по справі. Не даремно у спеціальній літературі присвяченій проблематиці переваг третейського розгляду серед таких переваг часто називається остаточність третейського рішення, відсутність обтяжливої процедури його подальшого оскарження (з метою процесуального затягування строків недобросовісною стороною, яка зловживає наданими процесуальними правами), законодавча закріпленість гарантій виконання рішення третейського суду.

Отже, рішення суду ухвалене “по совісті” - “по совісті” й виконується.

Що стосується принципу своєчасності, то законодавець виходить з того, що рішення третейського суду може бути ефективним лише у випадку його своєчасного виконання. Своєчасність виконання може бути визначена як встановленням певного строку, так і призначенням конкретного терміну виконання рішення третейського суду. Темпоральний аспект виконання рішення третейського суду на пряму пов’язаний з інтересами сторін, адже якщо вести мову про діяльність третейських судів при біржах, банківських союзах інших соціально-корпоративних утвореннях, то самі сторони не зацікавлені у затягуванні виконання рішення, та “застряганні” у довготривалому судовому процесі оскільки це суперечить темпам розвитку їх бізнесу. Для них третейська процедура це лише незначне призупинення ритму їх діяльності по окремому напряму, що здійснюється у робочому порядку, а третейське рішення доцільно якнайшвидше виконати не заволікаючи часом.

Однак бувають випадки, коли в рішенні третейського суду не визначений строк його виконання. В цьому випадку, законодавець вважає, що коли в рішенні строк його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню. Поняття негайного виконання в чинному законодавстві не визначено і тому є доволі оціночною категорією. На нашу думку, під поняттям негайного виконання слід розуміти такий строк, який є необхідний в розумних межах, для виконання того чи іншого зобов'язання.

Останнім принципом виконання рішень третейського суду законодавець встановлює адекватність способу виконання, тобто рішення третейського суду повинно бути виконане відповідно до приписів, які віднаходять місце в самому рішенні. Це означає, що при винесенні рішення третейський суд повинен вжити усіх заходів, для того, щоб максимально точно та правильно визначити той спосіб, яким буде дане рішення виконуватись зобов'язаною стороною.

Однак у випадку, коли добровільне виконання рішень третейського суду є неможливим, то законодавець дозволяє здійснити примусове виконання.

Відповідно до ст. 57 Закону України “Про третейські суди” рішення третейського суду, яке не виконано добровільно, підлягає примусовому виконанню. Така позиція законодавця означає наступне. По-перше, у даному формулюванні закладено можливість двох форм виконання рішень – добровільна та примусова, а з огляду на текстуальну первинність саме добровільної форми виконання, слід визнати наявність загальної функціональної спрямованості на добровільність виконання рішень третейських судів. Частина 1 ст. 55 є загальною презумпцією добровільного виконання рішення третейського суду, а вже ст. 57 є спеціальною казуїстичною нормою, реалізація якої настає у випадку необґрунтованої відмови чи ухилення від загального добровільного порядку виконання. По-друге, формулювання “…виконується...” є вказівкою на обов'язковість рішень третейського суду. Подібна формула з точки зору юридичної техніки є більш досконалою ніж те, що було закладено у ст. 17 Додатку №2 ЦПК України, який раніше визначав порядок виконання рішень третейського суду і в зв'язку з прийняттям нового закону втратив чинність, формулювання “…може бути виконано…”. Таке положення ст. 55 є продовженням принципу обов'язковості рішень третейських судів, який закладено у якості фундаментального підґрунтя організації і діяльності третейського суду у ст. 4 Закону України “Про третейські суди”. Вважаємо це досить позитивним, що у ст.4 зазначеного закону формулюються принципи організації і діяльності третейського суду, а в подальших його розділах дані принципи знаходять конкретного втілення та реалізації.

Порядок примусового виконання рішень третейського суду встановлюються Законом України “Про виконавче провадження” [11][432], який визначив умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку. Проте, як справедливо відзначається в сучасній літературі, даний закон був сам по собі недостатнім кроком, оскільки хоч і визначив умови і порядок виконання рішень, однак не міг конкретизувати діяльність державних виконавців в рамках, встановлених законодавством[433].

Саме це і спонукало законодавця не лише внести зміни до даного нормативно-правового документу, але й прийняти низку інших законодавчих та підзаконних актів, на розвиток цього системоутворюючого законодавчого акту.

Отже, підставою примусового виконання рішень третейського суду є лише відмова від добровільного виконання. При цьому, законодавець не визначає умовою застосування примусового виконання порушення строку чи встановленого в рішенні порядку виконання. На нашу думку, уповноважена особа все ж таки може ставити вимогу про примусове виконання рішення третейського суду перед органами державної виконавчої служби також і у випадку несвоєчасного чи такого, що суперечить встановленому в рішенні, порядку його виконання.

При цьому, слід зауважити, що примусове виконання рішень третейських судів, безперечно, хоча і забезпечене законодавчими, процесуальними та організаційними гарантіями, проте на наш погляд все ж таки повинно бути факультативним інститутом, норми якого реалізуються у випадку незаконної відмови сторони третейського розгляду від добровільного виконання рішення. Обрана позиція пояснюється тим, що власне компромісна природа третейського суду, високий ступінь диспозитивності - обумовлює добровільність виконання третейських рішень. Разом з тим, абсолютизувати добровільні засади виконання рішень третейських судів, також видається не досить коректним, адже без належно закріплених гарантій виконання третейського рішення, видається позбавленим ефективності і сам інститут третейського розгляду.

Аналогічна позиція підтверджувалась і нормами колишнього законодавства, так відповідно до ст. 17 Положення про третейський суд (Додаток №2 ЦПК України), було зазначено: “Рішення третейського суду, не виконане добровільно, може бути виконано примусово на підставі виконавчого листа, виданого районним (міським) судом, в районі якого відбувався третейський суд”. Як бачимо, як і на сьогодні, законодавець і раніше також виходив з презумпції добровільності виконання, проте уникнувши детальної регламентації добровільного порядку виконання рішення третейського суду та зробивши спеціальну вказівку лише на примусовому виконанні. Подібний підхід також був закріплений і в Положенні про третейський суд для розгляду господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями та установами, яке було затверджено постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975 р. №121. Не зважаючи на його підзаконний характер, даний нормативний акт був завершеним і цілковито самостійним джерелом права. Високий ступінь казуїстичності притаманний також і нормам цього джерела права. Зокрема, п. 16 даного Положення зазначалось, що лише: “у випадку невиконання відповідачем рішення у встановлений третейським судом строк позивач вправі звернутися у арбітражний орган, у якому зберігається дана справа, із заявою про видачу наказу на примусове виконання рішення”. Процедура добровільного виконання рішення у даному Положенні також не була врегульована. На нашу думку, подібне положення пояснюється не тільки предикатністю норм радянського законодавства про третейські суди до загальних процесуальних норм про судове виконання, але також є віддзеркаленням принципу добровільності третейського розгляду та його продовженням на стадії виконання рішення – презумпції добровільності його виконання.

Аналіз чинного та колишнього законодавства не буде повним та не надасть нам повної картини сутності виконання рішень третейського суду без порівняльного вивчення законодавства тих країн, які близькі до нас за правовою системою. Насамперед, звичайно це Російська Федерація, яка має тотожну правову систему та спільне генеалогічне підґрунтя із українським правом. Так, як вже зазначалось, 24 липня 2002 р. у РФ було прийнято Федеральний Закон “Про третейські суди у Російській Федерації” [34][434], у якому також прослідковується кореляція добровільного та примусового виконання третейського рішення, крізь призму презумпції добровільності. Проте, слід визнати, що зазначену презумпцію добровільності у нормах російського закону представлено не менш рельєфно. У Главі VIII, яка присвячена виконанню рішень третейського суду наявна ст. 44 “Виконання рішень третейського суду”, і поряд із нею ст. 45 “Примусове виконання рішень третейського суду”. При цьому у ст.44, як у загальній нормі по відношенню до ст. 45, визначено, що “Рішення третейського суду виконуються добровільно у порядку і у строки, які встановлені у даному рішенні”. Стаття 45 обумовлює, що “Якщо рішення третейського суду не виконане добровільно у встановлений строк, то воно підлягає примусовому виконанню”. Подібна чітка диференціація і текстуальне виділення форм виконання рішень третейських судів у російському законі, на наш погляд, сприяє загальному позитивному сприйняттю інституту третейського розгляду, адекватно відображає засади добровільності, диспозитивності, компромісності третейського суду.

Доволі невизначеним питання про правову природу виконань рішень третейського суду залишалось в Казахстані до прийняття 28 грудня 2004 р. Закону Республіки Казахстан “Про третейські суди” [33][435]. Насамперед, це було пов'язано з низкою правових колізій, які виникли у врегулюванні порядку виконання рішень третейського суду в Казахстані. Так, 4 травня 1993 р. Постановою Кабінету Міністрів Республіки Казахстан № 356 було затверджене Типове положення про третейський суд для розв'язання економічних спорів[436]. Зазначена Постанова мала низку юридичних дефектів, але, в кожному разі, визнавала можливість створення третейських судів і передбачало порядок примусового виконання їх рішень, яке покладалося на державний суд. Однак Постанова передбачала до прийняття державним судом наказу на виконання перевірку законності ухваленого рішення. До того ж, дія цієї Постанови не розповсюджувалася на спори, одній із сторін в яких виступало підприємство з участю іноземного елементу. І незабаром, в жовтні 1993 року, статтею 134 Закону Республіки Казахстан «Про вирішення господарських спорів арбітражними судами Республіки Казахстан»[437] дія Постанови в частині виконання рішень третейських судів фактично була призупинена. Як вже наголошувалося, арбітражними судами в ті роки іменувалися державні суди. Названа стаття відповідала на поставлені вище питання в повній відповідності зі світовою практикою, що склалася. Але не надовго, до прийняття в 1999 році діючого і в даний час Цивільного процесуального кодексу Республіки Казахстан[438]. У зв'язку з таким прийняттям, а також тому, що колишні арбітражні суди стали цивільними, на них розповсюдилися судово-процесуальні норми нового ЦПК Республіки Казахстан, а Закон Республіки Казахстан „Про вирішення господарських спорів арбітражними судами Республіки Казахстан” разом із статтею 134 був визнаний таким, що втратив силу. Отже, питання правової природи виконання рішень третейського суду в Казахстані було предметом гострої наукової дискусії. Так, Ю.Г. Басін та М.К. Сулейманов аналізуючи стан законодавства, яким врегульовуються порядок виконання рішень третейського суду зазначають, що рішення постійно діючого третейського суду можна виконувати примусово за правилами, що ідентичні порядку виконання рішень іноземних судів та міжнародних арбітражів [61, c. 7-20; 62, 269][439]. Натомість окремі із дослідників переконані, що можна було б передбачити в законодавчому порядку можливість виконання рішень третейського суду шляхом вчинення напису керівником органу управління третейським судом про набрання останнім в законної сили, оскільки такий прецедент вже мав місце в Російській Федерації до прийняття закону “Про виконавче провадження”[53, c. 34][440].

Проте, на відміну від нормативних моделей закріплення призумції обов’язковості добровільного виконання рішення третейського суду, які знаходять своє відображення як в вітчизняному Законі про третейські суди, так і відповідному Законі Російської Федерації, юридична модель виконання рішень третейського суду відповідно до згадуваного Закону Республіки Казахстан “Про третейські суди”, що знаходить своє закріплення в ст. 45 Закону, передбачає чітку обов’язковість виконання рішення третейського суду в порядку та строки та строки, які встановлені в рішенні. Відповідна конструкція пояснюється наявністю в змісті відповідної статті казахстанського закону прямого припису “підлягає обов’язковому виконанню”, що виключає можливості маніпуляції прийнятим рішенням. Звичайно, що відповідна норма, містить згадувану презумпцію обов’язковості саме добровільного виконання рішення третейського суду, оскільки в положеннях ст. 46 цього ж закону, передбачено можливість примусового виконання рішення третейського суду в разі невиконання останнього в добровільному порядку, проте, з огляду на юридичну техніку нормотворення, казахстанський закон найбільш чітко закріплює відповідний принцип, надаючи йому певного ступеня обов’язковості. Звісно, що аналогічно положенням, як то вітчизняного закону, так і Закону Російської Федерації, положення казахстанського закону місять і норми, які, як вже було зазначено, передбачають можливість примусового виконання рішення третейського суду. Положеннями ст. 46 Закону Республіки Казахстан “Про третейські суди” визначено можливість примусового виконання рішення третейського суду в разі не виконання останнього в добровільному порядку в строки визначеному таким рішенням. Говорячи про порядок примусового виконання рішення третейського суду, положеннями зазначеної статті встановлено бланкетну відсилку до існуючого на момент прийняття рішення третейського суду законодавства про виконавче провадження. Як і згідно законодавства України та Російської Федерації про третейське судочинство, примусове виконання рішень третейського суду здійснюється на підставі виконавчого листа виданого компетентним державним судом. Варто відзначити, що, в порівнянні з положеннями ст. 56 Закону України “Про третейські суди”, положеннями відповідної статті 46 Закону Республіки Казахстан не конкретизовано підстав видачі виконавчого листа, тобто положення відповідного закону прямо не визначають чіткого порядку звернення до компетентного державного суду з вимогою про примусове виконання рішення третейського суду. Таким чином, питання про примусове виконання рішень третейських судів залишається остаточно неврегульованим, оскільки ЦПК Республіки Казахстан та Закон “Про виконавче провадження та статус судових виконавців” від 30 червня 1998 року[441] неоднозначно регулюють відповідне виконання. Однак, положеннями ст. 25 ЦПК Республіки Казахстан прямо передбачено, що підвідомчий державному суду майновий спір може бути переданий на вирішення третейського суду. Відповідне положення прямо узгоджується з положеннями ст. 9 Цивільного кодексу Республіки Казахстан, яка визнає третейський суд, поряд з компетентним державним судом, в якості органу захисту цивільних прав, у зв’язку з чим, положення процесуального законодавства щодо зобов’язання примусового виконання судових рішень, поширюється і на виконання рішень третейського суду.

Презумпція добровільного порядку встановлюється і при виконанні рішень третейського суду в Молдові. Так, відповідно до ст. 13 Закону Молдови “Про третейський суд (арбітраж)” від 31 травня 1995 р.[442], зазначається, що рішення третейського суду виконуються добровільно в порядку та строки, які встановлені ним. А це означає, що лише з моменту відмови від добровільного виконання рішення суду, в уповноваженої особи виникає право вимагати примусового виконання цього рішення, однак, дотримуючись при цьому спеціальної процедури.

Таку ж позицію поділяє і законодавець Киргизької Республіки, який у ст. 40 свого національного закону “Про третейські суди в Киргизькій Республіці”[443], закріплює домінанту добровільного виконання рішень третейського суду. Примусовий порядок можливий лише у випадку, коли рішення третейського суду не виконується добровільно.

Таким чином, як можна зробити висновок про те, що правова природа рішень третейського суду передбачає, насамперед, добровільний порядок виконання, оскільки це відповідає сутності самого третейського розгляду. Окрім цього, така тенденція до вирішення даного питання притаманна не лише Україні, а є характерною для більшості країн постсоціалістичного табору та в загальному відповідає принципам та звичаям, які склались в цьому аспекті в світовій третейській (арбітражній) практиці.

Аналізуючи питання виконання рішень третейського суду, особливу увагу слід сконцентрувати не лише на формі, але й на порядку (процедурі) їх виконання. Слід відмітити, що національний законодавець віднісся до цього питання з особливою скрупульозністю. Адже, коли рішення третейського суду підлягає добровільному виконанню, і таке виконання здійснюється лише зобов'язаною особою, то підставою такого виконання є пред'явлення цій особі вищезазначеного рішення.

Попри те, що чинне законодавство виходиться із презумпції добровільного виконання рішення третейського суду, слід зауважити, що доволі часто таке рішення зобов'язаною стороною не виконується добровільно, чи у вказані строки, або визначеним способом. І тому в цьому випадку, виникає необхідність „включення” механізму примусового виконання рішення третейського суду.

На думку дослідників проблематики виконання третейських рішень, в жодній державі світу арбітражні рішення не наділені безпосередньою виконавчою силою. І з огляду на це, для їх примусового виконання потребується відповідне розпорядження компетентного органу цієї держави, як правило суду, який може або визнати та виконати дане рішення третейського суду, або ж відмовити у такому визнанні та виконанні. [71, c. 243][444] Це і спонукає автора до висновку, що усі можливі способи такого порядку можуть бути зведені до чотирьох основних моделей:

1) депонування чи реєстрація рішення в суді або іншому державному органі, після чого воно може бути виконане, так, як би воно було рішенням місцевого суду;

2) виконання рішення третейського суду безпосередньо без його депонування чи реєстрації (однак в цьому випадку може бути витребуваний дозвіл суду на його виконання);

3) звернення до суду з клопотанням про визнання та виконання рішення, так звана екзекватура;

4) пред'явлення до суду позову на підставі рішення третейського суду, як свідчення наявності боргового зобов'язання, яке належить судовому захисту.

Найбільш поширеною у світовій практиці є процедура, відома під назвою екзекватура. У загальному розумінні екзекватурування – це процедура зазвичай судова, яка має на меті надання третейському рішенню виконавчої сили, тобто здатності бути виконаним із застосуванням в разі необхідності, примусових заходів з боку державних органів щодо зобов’язаної особи або її майна [71, c. 244][445].

Процес екзекватурування є доволі складним за правовою конструкцією і передбачає відповідну сукупність взаємопов’язаних дій. Першим складовим елементом цієї сукупності є отримання виконавчого документу. Отримання виконавчого документу відбувається шляхом звернення за його видачею до компетентного органу в межах спеціальної процедури.

Аналіз законодавства різних країн, а також Типового закону ЮНСІТРАЛ «Про міжнародний комерційний арбітраж» свідчить про те, що для того, щоб рішення третейського суду було виконано в примусовому порядку, воно повинно пройти певну процедуру отримання дозволу на виконання (екзекватуру). Ця по суті одна й таж процедура отримала термінологічно різне закріплення: або екзекватурування (ЦПК Франції), або оголошення рішення третейського суду таким, що підлягає примусовому виконанню (ЦПК Німеччини), або видача судом виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду (АПК та ЦПК Росії). Саме під час цієї процедури відбувається судовий контроль за арбітражем, а її змістом є перевірка дотримання третейським судом меж компетенції на вирішення конкретного спору. При цьому, за загальним правилом, під час цієї процедури компетентний державний суд не має права досліджувати обставини, встановлені третейським судом або переглядати рішення третейського суду по суті, а підстави для відмови у видачі виконавчого документа є суворо обмеженими.

Слід звернути увагу, що Закон України „Про третейський суд” (ст.ст.55, 57) виходить з дещо інших принципів здійснення згаданої процедури. Текстуальний аналіз відповідних норм Закону, послідовність їх розташування, невизначеність того, чи підпадають під поняття органів державної влади у розумінні частини третьої ст. 55 Закону органи державної виконавчої служби дає можливість говорити про те, що рішення третейського суду, ухвалене відповідно до цього закону, підлягає виконанню державною виконавчою службою автоматично без проходження процедури його „підтвердження” компетентним державним судом і видачі виконавчого документа на примусове виконання. Виключення відповідно до ст. 55 Закону становить випадок, коли виконання рішення третейського суду потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами.

Певна проблема у питанні виконання третейських рішень також пов’язана з частими змінами законодавцем переліку виконавчих документів, які міститься в Законі України „Про виконавче провадження”, що породжує суперечності щодо визначення порядку (автоматичного чи підтверджувального) виконання рішення. Так, зокрема, в Рішенні Конституційного Суду України по справі за конституційним зверненням спільного підприємства “Мукачівський плодоовочевий консервний завод” про офіційне тлумачення положення пункту 10 статті 3 Закону України „Про виконавче провадження” (справа про виконання рішень третейських судів) від 24 лютого 2004 року №3-рп/2004[446] зазначалось, що положення пункту 10 статті 3 Закону України „Про виконавче провадження” у взаємозв’язку зі статтею 181 цього Закону треба зрозуміти так, що рішення третейських судів водночас є виконавчими документами, на підставі яких за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення, державні виконавці районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби мають забезпечити примусове виконання рішень цих судів, якщо інше не передбачено законом. Але тепер після виключення рішень третейських судів з кола виконавчих документів це тлумачення Конституційного суду вже застаріло.

Натомість аналізуючи діючу редакцію статті 181 Закону України „Про виконавче провадження” Міністерство юстиції України в листі № 25-32/622 від 25.03.2005 р., який адресований начальникам обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, висловлюється про необхідність проходження рішеннями третейських судів, які не виконуються добровільно, процедури видачі компетентним судом виконавчого документу[447]. На сьогодні цю статтю із Закону „Про виконавче провадження” виключено, а перелік виконавчих документів міститься в ст.3 цього ж Закону.

Для іноземних арбітражних рішень та рішень міжнародного комерційного арбітражу відповідно до Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” та Цивільного процесуального кодексу України передбачена процедура екзекватурування, тобто отримання дозволу на примусове виконання рішення.

Таким чином, сьогодні існує нагальна потреба на законодавчому рівні вирішити проблему, пов’язану з чітким визначенням порядку примусового виконання третейського рішення. Шляхи її вирішення можуть бути наступними: або передбачити в розділі 7 Закону України “Про третейські суди”, що рішення третейського суду, які не виконуються добровільно та потребують примусового виконання, повинні у всіх випадках проходити процедуру видачі компетентним судом виконавчого документу (до речі таке положення передбачено законодавством переважної більшості країн); або внести чіткість в Закон України “Про виконавче провадження” та надати рішенням третейського суду статус виконавчого документу і тим самим наділити його безпосередньою виконавчою силою.

Говорячи про порядок виконання рішення третейського суду, слід сказати що в Законі України “Про третейські суди” передбачені правила, які дозволяють заінтересованим особам реально виконати третейське рішення.

Окремо законодавцем визначається також і специфіка виконання рішення третейського суду, яке потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами. В цьому випадку виконання такого рішення здійснюється за умови видачі компетентним судом виконавчого документа, в порядку, що встановлений ст. 56 Закону.

Процедурно питання видачі виконавчого документа вирішується наступним чином. Відповідно до встановленого порядку особа, яка заінтересована в отриманні виконавчого документу, повинна подати до компетентного суду заяву про видачу такого документу. Заява про видачу виконавчого документа подається в письмовій формі, підписується стороною, на користь якої прийняте рішення або її представником. У цій заяві зазначаються найменування компетентного суду, уповноваженого видати виконавчий документ, найменування, склад та місцезнаходження третейського суду, найменування і місцезнаходження сторін у спорі, що вирішений третейським судом, дата прийняття рішення третейського суду та мотивовані вимоги заявника із зазначенням про закінчення строку добровільного виконання цього рішення, якщо такий строк у рішенні встановлено (частина перша статті 55 Закону).

Одразу ж слід зазначити, що ні стаття 2 Закону, ні 55 Закону не визначають, який саме місцевий суд (місцевий господарський суд) є компетентними розглядати клопотання про видачу виконавчого документу, а відсилають до Цивільного процесуального чи Господарського процесуального кодексів. На нашу думку логічно було б визначити в якості компетентного суду в цьому випадку місцевий районний суд або господарський суд за місцем знаходження чи місцем проживання боржника, або за місцем знаходження майна боржника - сторони третейського розгляду.

У разі невідповідності заяви про видачу виконавчого документа зазначеними вимогам вона повертається особі, яка її подала. Ця особа має право подати таку заяву повторно після усунення недоліків, які стали причиною її повернення.

Строк, який встановлюється законодавцем для такої заяви визначається трьома роками з дня прийняття рішення третейським судом. У випадку пропущення особою зазначеного строку компетентний суд повинен виходити з того, чи таке пропущення строку є поважним, чи ні. У випадку, коли особа звернулась із заявою після збігу трирічного строку, що минув із моменту прийняття рішення без поважної причини, то компетентний суд має право відмовити у задоволенні заяви про видачу виконавчого документу. Коли ж компетентний суд визнає підстави пропуску вказаного строку поважними, то він може прийняти заяву до розгляду та задовольнити її.

Компетентний суд, який прийняв заяву до розгляду, повинен розглянути її впродовж 15 днів з дня надходження до суду. Розгляд заяви про видачу виконавчого документа здійснюється господарським судом за правилами розділу ХІ ГПК України з урахуванням особливостей, передбачених ст. 56 Закону. При цьому, цей же суд повинен вжити усіх необхідних та достатніх заходів для того, щоб повідомити сторони про час та місце розгляду заяви. З огляду на таку процедуру повідомлення, законодавець виходить з того, що неявка сторін чи однієї із сторін не є перешкодою для судового розгляду заяви.

Процедура розгляду заяви про видачу виконавчого документу розпочинається із витребування справи. Справа витребовується компетентним судом з постійно діючого третейського суду, в якому зберігається справа. Витребувана справа повинна бути направлена третейським судом до компетентного суду протягом п'яти днів від дня надходження вимоги. У такому випадку строк вирішення заяви про видачу виконавчого документа продовжується до одного місяця.

За результатами розгляду заяви про видачу виконавчого документа компетентний суд виносить ухвалу, яка крім вимог, передбачених ст. 210 ЦПК України та ст. 86 ГПК України, також має містити: найменування і склад третейського суду; найменування заявника; найменування сторін спору, що вирішувався третейським судом; стислий виклад суті спору, що вирішувався третейським судом, і відомості про резолютивну частину рішення третейського суду; мотиви винесення ухвали з посиланням на статтю 56 Закону; висновок про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду або відмову у задоволенні заяви про видачу такого документа.

Зміст виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду повинен відповідати вимогам ст. 117 ГПК України, ст. 369 ЦПК України та ст. 19 Закону України „Про виконавче провадження”.

Однак в окремих випадках, компетентний суд може відмовити заінтересованій стороні у видачі виконавчого документу. До підстав для відмови законодавець відносить: а) на день прийняття рішення за заявою про видачу виконавчого документа рішення третейського суду скасовано компетентним судом; б) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до норм Закону; в) пропущено трирічний строк для звернення за видачею виконавчого документа, а причини його пропуску не визнані судом поважними; г) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. При цьому, якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; д) третейська угода визнана недійсною компетентним судом; е) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16 - 19 Закону; є) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, які не передбачені законами України; ж) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу компетентного суду відповідну справу.

Ухвала компетентного суду про відмову у видачі виконавчого документа, якщо вона не була оскаржена в апеляційному порядку, набирає законної сили після закінчення місячного строку на апеляційне оскарження. У разі подання апеляції ухвала компетентного суду набирає законної сили після розгляду справи судом апеляційної інстанції. При цьому, ухвалу про відмову видачі виконавчого документу може бути оскаржено в апеляційному порядку на загальних підставах відповідно до розділу 12 ГПК України і глави 1 розділу 5 ЦПК України з урахуванням особливого строку, встановленого для цього частиною восьмою статті 56 Закону – 15 днів після винесення такої ухвали.

Варто відзначити, що не дивлячись на те, що державний суд не має права змінити рішення третейського суду, проте питання про зміну порядку або способу виконання рішення третейського суду повинен вирішувати державний суд, який видав виконавчий документ. Саме так регулюють відповідну процедуру ст. 121 ГПК України та ст. 373 ЦПК України [133, c. 119][448]. Може виникнути питання про поворот виконання рішення третейського суду. Примусове виконання рішення третейського суду відбувається на підставі прийнятої, наприклад, господарським судом ухвали про видачу виконавчого документу. Якщо відповідна ухвала в процесі оскарження буде скасована, а з боку боржника вже буде проведено стягнення на грошові кошти, то поворот виконання рішення можливий та обов’язковий лише за відповідним рішенням того ж самого господарського суду, відповідно до ст. 122 ГПК України. Оскільки скасування ухвали про видачу виконавчого документу, означає, що відповідний документ виданий неправомірно, а отже стягнення також було проведено неправомірно, тобто за відсутності належних правових підстав. Взагалі саме поняття “поворот виконання” вже означає, що мова йде про стадію примусового виконання, яка знаходиться за межами компетенції третейського суду. І якщо підстави для примусового виконання відпали, то саме державний суд повинен вирішувати питання про поворот виконання власного судового акту – в даному випадку ухвали про видачу виконавчого документу [133, c. 119-120][449].

Після набрання законної сили ухвалою про відмову у видачі виконавчого документа спір між сторонами може бути вирішений компетентним судом у загальному порядку. Зазначене положення Закону викликає певні критичні зауваження, пов’язані з тим, що цим положенням фактично нівелюється механізм забезпечення реалізації арбітражної угоди та створюється певна колізія з положенням частини 5 ст. 51 Закону. З метою розв’язання цієї проблеми пропонується внести до Закону зміни, відповідно до яких у випадку винесення ухвали про відмову у видачі виконавчого документу сторонам третейської угоди надається можливість відповідно до третейської угоди звернутися до третейського суду або до державного суду з дотриманням правил підсудності за виключенням випадків, передбачених ст. 51 Закону.

Порядок повернення справи до третейського суду визначається моментом розгляду компетентним судом заяви про видачу виконавчого документа. Коли рішення по вказаній заяві компетентним судом прийнято, то справа підлягає поверненню до постійно діючого третейського суду.

Стаття 57 Закону визначає підстави та порядок примусового виконання рішень третейського суду. Підставою примусового виконання рішень третейського суду є не виконання його добровільно, в порядку, встановленому ст. 55 Закону.

За своїм змістом ця стаття є відсильною та відсилає нас до положень Закону України “Про виконавче провадження”, пункт 10 статті 3 якого також визначає, що відповідно до нього виконанню підлягають рішення третейських судів. Окрім цього, Закон України “Про виконавче провадження” зазначає, що виконанню такі рішення підлягають в порядку виконавчого провадження, як сукупності дій органів і посадових осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених законодавством, а також рішеннями, що підлягають примусовому виконанню.

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Департамент державної виконавчої служби, який є урядовим органом державного управління, який діє у складі Міністерства юстиції України. Органи державної виконавчої служби мають право здійснювати покладені на них обов'язки щодо примусового виконання рішень третейських судів наступними заходами примусового виконання рішень: а) звернення стягнення на майно боржника; б) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; в) вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні; г) інші заходи, передбачені рішенням. При цьому, вимоги державного виконавця щодо виконання рішень третейських судів є обов'язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України.

Виконавчий документ виданий на підставі рішення третейського суду повинен бути пред'явлений для виконання протягом трьох років. Вказаний строк встановлюється для виконання у частині майнових стягнень - з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а у випадках, коли рішення підлягає негайному виконанню, - з наступного дня після його постановлення. При цьому, строки пред'явлення виконавчих документів до виконання встановлюються для кожного платежу окремо. Прийняття виконавчого документу до виконання та його здійснення державним виконавцем повинно відбуватись у порядку, що встановлений Законом України “Про виконавче провадження”.

На нашу думку, варто саме тут зупинитися на деяких дискусійних питаннях, пов’язаних з проявом специфічної правової природи примусового виконання рішення третейського суду. Перше питання, яке слід визначити, стосується насамперед місця примусового порядку виконання рішень третейського суду у законодавстві про третейські суди.

В цьому аспекті слід виділяти процедуру видачі документу на примусове виконання рішення третейського суду і процес здійснення органами виконавчої служби дії, спрямованих на виконання третейського рішення. Беззаперечно перша повинна бути врегульована в Законі України “Про третейські суди” і додатково – в ГПК України та ЦПК України в межах окремої глави “Провадження по справам про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду”. В цій главі стосовно виконання рішення третейського суду доцільно врегулювати наступні питання: загальні положення видачі виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду; вимоги до заяви на видачу виконавчого документу; порядок розгляду заяви; підстави відмови; вимоги до ухвали та наслідки її прийняття для сторін третейської угод; мирова угода в процесі виконання; відстрочка, розстрочка виконання, зміна та встановлення способу виконання; заміна сторони виконавчого провадження; судовий контроль за виконанням рішення, оскарження дій державних виконавців.

На період до прийняття відповідних змін до процесуального законодавства України зазначені вище процедурні питання можливо було регламентувати на рівні Постанови Пленуму Верховного Суду України або Рекомендацій Президії Вищого Господарського Суду України, що до речі нещодавно було частково зроблено. Так, Президія Вищого Господарського Суду України ухвалила Рекомендації № 04-5/639 від 11 квітня 2005 “Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України “Про третейські суди” [15][450].

Стосовно ж регламентації здійснення виконавчого провадження по третейським рішенням, то, на наш погляд, принципової різниці між виконанням рішення третейського суду та рішення судового органу державної юрисдикції не існує - вони виконуються відповідно до норм того ж законодавства, за спільною процедурою, одними і тими ж органами. Напевне доцільності у дублюванні норм про виконавче провадження у законодавстві про третейські суди не вбачається. Тому методологічно правильним є бланкетне відсилання до норм Закону України “Про виконавче провадження”, яке запропоноване у ст. 57 Закону України “Про третейські суди”.

Основна специфіка примусового виконання рішень третейських судів повинна полягати, насамперед в тому, що слід встановити більш скорочені строки пред'явлення рішення до виконання, ніж це передбачено ЦПК України. В одній із законопроектних редакцій чинного Закону України “Про третейські суди” була встановлена норма, відповідно до якої термін пред'явлення рішення до виконання становив 6 місяців. На нашу думку, існування такого скороченого строку слід визнати цілковито виправданим, адже воно відповідає загальній спрямованості інституту третейського розгляду спорів. Сторони свідомо, на підставі арбітражної угоди передають справу на розгляд третейського суду усвідомлюючи, що одна із них може програти дану справу, а отже заздалегідь приймає на себе добровільний обов'язок виконати таке рішення. Це і обумовлює відсутність потреби у тривалих строках пред'явлення рішення до виконання поза як сторони готові до його виконання. З іншого боку, більш скорочений строк спонукає сторону на користь якої винесено рішення вжити ініціативних заходів до його пред'явлення до виконання аби зволіканнями не тримати під загрозою виконання рішення іншу сторону невизначений чи принаймні, тривалий час. Оскільки така сторона добровільно підписала третейську угоду, то презюмується, що вона і зацікавлена у якнайшвидшому розв'язанні правового конфлікту. Тому, враховуючи усе вищенаведене, вважаємо, що таку конструкцію норми, за якою встановлювався більш скорочений термін на примусове виконання рішень третейського суд слід повернути до спеціального законодавства про третейські суди, щоб виокремити обумовлену їх природою специфіку у виконання рішень.

Наступним важливим питанням є неможливість перевірки компетентним державним судом законності та обґрунтованості рішення третейського суду під час його виконання. Раніше діюче третейське законодавство припускало можливість перевірки компетентним державним судом законності та обґрунтованості рішення третейського суду при його виконанні. Відповідні законодавчі положення в більшості випадків викликали критику в юридичній літературі, оскільки утворювали легітимні основи для необмеженого втручання державних судів в діяльність третейських судів. За своєю правовою суттю такі положення “означали знищення властивостей обов’язковості норми права, актом застосування якої є третейське рішення” [213, c. 309][451]. Відносно юридичного змісту дій державного суду при перевірці законності та обґрунтованості рішень третейського суду, варто відзначити, що останні були позбавлені будь-якого сенсу, оскільки при проведенні процедур щодо видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду - правовий спір відсутній, адже останній вже розглянуто третейським судом [250, c. 75][452]. Таким чином, державні суди в рамках відповідних процедур фактично повторно вирішували правовий спір.

На сьогодні відповідна ситуація виправлена. Діюче законодавство істотно обмежує можливість втручання компетентних державних судів в перевірку рішень третейських судів. Судове провадження щодо визнання та видачу документа на примусове виконання рішення третейського суду є за своєю природою додатковим провадженням. Якщо в рамках основного провадження (при вирішенні справи в третейському суді) розглядаються і вирішуються питання матеріально-правових взаємовідносин сторін, то в рамках додаткового провадження розглядаються питання процесуального характеру. Саме цими обставинами і пояснюється заборона компетентного державного суду переглянути рішення третейського суду по суті справи. Існує призумція, що боржнику, проти якого прийнято рішення, вже надана можливість заявити заперечення по суті справи під час третейського розгляду [268, c. 81][453]. Якщо компетентний державний суд встановить інше, то останнє є підставою відмови у примусовому виконанні відповідного рішення третейського суду.

Нажаль, не всі судді компетентних державних судів розуміють правовому природу третейського розгляду і, як наслідок, не розуміють характеру такої стадії процесу, як провадження щодо видачі виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду. В літературі відмічається, що досить поширені випадки, коли державні судді розглядають заяву про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду як позовну заяву [250, c. 76][454].

Враховуючи усе вище наведене хотілося б підсумувати наступне. Насамперед, рішення третейського суду повинні підлягати безумовному добросовісному виконанню в строки та в порядку, що передбачений законом, при цьому добросовісність виконання цих рішень повинна призюмуватись, оскільки, “...сутність третейського розгляду полягає у тому, що рішення третейського суду має виконуватись добровільно. Сторони добровільно погоджуються виконати рішення третейського судді, повністю довіряючи його думці, досвіду та авторитету. Таке угода носить фідуціарний характер. Примусове виконання суперечить самій природі третейського суду…” [58, c. 62][455]. Окрім цього, слід звернути увагу і на те, що у випадку, коли рішення не було виконане добровільно, то вітчизняний законодавець абсолютно правомірно застосовує примусовий порядок його виконання на підставі законодавства про виконавче провадження. Оскільки власне третейський суд не володіє повноваженнями по здійсненню примусового виконання прийнятих ним рішень, то підставою примусового виконання рішення третейського суду, в такому разі, буде видача компетентним державним судом (судом загальної юрисдикції або господарським судом) виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду. Такий підхід справедливо підкреслює значення третейського суд на рівні інших юрисдикційних органів. Однак, враховуючи відповідну специфіку у виконанні рішень третейського суду, слід було б закріпити її на законодавчому рівні у законодавстві, яким врегульовується виконавче провадження в Україні.

<< | >>
Источник: Притика Юрій Дмитрович. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН В ТРЕТЕЙСЬКОМУ СУДІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. КИЇВ - 2006. 2006

Еще по теме 3.4 Виконання рішень третейського суду:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -