1.2. Види судової юрисдикції

Поняття судової юрисдикції доволі складне й багатогранне, а тому з’ясування його змісту буде неповним без відповідної класифікації. Як підкреслюється в юридичній літературі, значущість будь-якої класифікації полягає насамперед у тому, що вона дозволяє більш глибоко вивчити об’єкт дослідження й вирізнити його характерні особливості [224, с.

Чи не найпершу класифікацію судової юрисдикції знаходимо в трактаті відомого давньогрецького філософа Аристотеля «Політика», який пов’язував типи судів з їх повноваженнями. Це дало йому змогу виокремити 8 різних видів суду, які здійснюють: (1) приймання звіту від посадових осіб; (2) суд над тими, хто вчинив злочин, шкідливий для держави; (3) суд над тими, хто замислив державний переворот; (4) розгляд позовів, що виникають між урядовцями й приватними особами з приводу оштрафування першими останніх; (5) провадження цивільних процесів у справах, що стосуються крупних торговельних угод; (6) ведення процесів у справах про вбивства; (7) провадження процесів щодо іноземців; (8) розгляд позовів про дрібні торговельні угоди [13, с. 127, 128]. В основу названих видів судової юрисдикції, як вбачається, мислитель поклав різні критерії, передусім предметний і суб’єктний, крім того у справах, що виникають з торговельних угод, також критерій ступеня їх важливості. Тому таку класифікацію, вважаємо, не можна назвати вдалою, оскільки вона не відповідає законам формальної логіки.

Один з перших фахівців у галузі цивільного процесу й судочинства, запрошених в Росію з-за кордону для викладання, Філіп Генріх Ділтей у роботі «Исследование юридическое о принадлежащем для суда месте, о судебной власти, о должности судейской, о челобитной и доказательстве судебном» (1779 р.) поділяв судову юрисдикцію на світську, церковну, цивільну, кримінальну, військову, комерційну й морську. Духовна (церковна) судова юрисдикція, зазначав він, – це судова влада над особами або речами священними, або духовними, яка належить одним лише церковним особам; цивільна – влада лише над мирськими особами або речами, яка належить як світським, так й церковним суддям і використовується у справах цивільних; кримінальна судова влада встановлена для покарання злочинців; військова стосується військових осіб; комерційна юрисдикція – це судова влада, встановлена над купецтвом; морська стосується тільки навігації.

У цілому ж класифікація, наведена Ф. Г. Ділтеєм, не викликає заперечень, оскільки в її основу покладено 2 чітких критерії – суб’єктний і предметний. Однак у ній бракує чіткого вододілу судових та адміністративних функцій, що цілком узгоджується з практикою діяльності так званих судово-адміністративних органів другої половини ХVIII ст. Тому така класифікація, на нашу думку, теж не може бути прийнятною за сучасних умов.

Досить вдало й повно, як вбачається, проаналізував судову юрисдикцію з точки зору її класифікації Є. В. Васьковський. Так, за сферою її реалізації він розрізняє юрисдикцію (а) цивільну, в рамках якої суди вирішують спори між громадянами з приводу їх взаємних правовідносин, і (б) кримінальну, яка має місце, коли суди здійснюють каральну владу держави [30, с. 123].

На думку В. М. Гордона, відмінність між цими двома видами юрисдикції полягає в тому, що цивільний процес спрямовано на захист інтересів приватної особи й лише потім – на охорону громадського порядку. У процесі ж кримінальному на першому плані стоять інтереси суспільства, що має в подальшому своєму результаті благо окремих осіб [45, с. 7].

О. Ф. Козлов, досліджуючи судову діяльність з точки зору функцій кожної ланки судової системи, вирізняє юрисдикцію суду (а) першої інстанції, що полягає в розгляді цивільної справи по суті, (б) другої інстанції, змістом якої є перевірка законності судових рішень до набрання ними законної сили, і (в) наглядової інстанції, що відповідає функції перевірки законності судових рішень, які набрали законної сили [90, с. 6].

У цілому така класифікація заслуговує на підтримку. Адже, як правильно зазначає її автор, суду як суб’єкта цивільного процесуального права не існує і давати характеристику його ролі в процесі відправлення правосуддя в загальному вигляді не можна [90, с.

Г. П. Тимченко, виходячи зі структури юрисдикції, яка відбиває фундаментальну підставу взаємовідносин громадянина, суспільства й держави, виокремлює 3 самостійні її види – кримінальну, адміністративну й цивільну. Перша, на його думку, становить собою діяльність компетентних судів у вирішенні кримінально-правових питань і винесення юридично обов’язкових рішень. До цього виду юрисдикції правознавець відносить також судовий контроль за діяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, а також діяльність судових органів у вирішенні кримінальних справ. Другий вид юрисдикції – це діяльність компетентних судів у розгляді й вирішенні правових спорів у сфері адміністративно-правових відносин, публічної діяльності держави, її органів та органів місцевого самоврядування. Третій вид юрисдикції вчений визначає як діяльність компетентних судів у вирішенні будь-яких приватних справ. Сюди можуть бути віднесені спори про право в царині цивільних, сімейних, трудових, інших приватноправових відносин, а також діяльність органів, яка відбувається в рамках процесуально-процедурних форм різного ступеня складності (третейських судів, нотаріату та ін.) [224, с. 19, 20].

Ми аж ніяк не можемо погодитися з Г. П. Тимченко в тому, що до цивільної юрисдикції (як підвиду судової юрисдикції) належить діяльність третейських судів, нотаріату та інших органів, наділених юрисдикційними повноваженнями. Таке розуміння цивільної судової юрисдикції є наслідком невиправданого розширення предмета регулювання галузі цивільного процесуального права, тому воно не може бути взятим до уваги.

Поряд з наведеними в юридичній літературі зустрічаються також інші критерії класифікації судової юрисдикції.

На наше переконання, з таким підходом до класифікації судової юрисдикції погодитись не можна, бо в ній автором, як вбачається, змішуються поняття судової юрисдикції й повноважень суду першої інстанції при ухваленні рішень за результатами розгляду юридичної справи.

Також ми не можемо погодитись з М. Ю. Лебєдєвим, який за системою основних юрисдикційних органів, яким притаманні свої специфічні риси, розрізняє юрисдикції: а) кримінальну судову, що здійснюється судами загальної юрисдикції з вирішення кримінально-правових питань; б) загальну цивільну, що належить судам загальної юрисдикції при вирішенні цивільних та інших правових питань; в) господарську, яка здійснюється системою арбітражних судів щодо питань, віднесених до її відання; 4) адміністративну, віднесену до органів, уповноважених вирішувати адміністративно-правові питання; д) третейських судів, яку здійснюють як разові, так й постійно діючі суди з розгляду цивільно-правових спорів за наявності угоди сторін про передання справи до відповідного третейського суду [117, с. 18].

У наведеній класифікації, з нашого погляду, змішано судові, адміністративні й громадські форми захисту суб’єктивних прав фізичних та юридичних осіб, що повністю невілює особливості судової форми захисту.

В. О. Рязановський, характеризуючи адміністративну юстицію, дійшов висновку про необхідність виокремлення у цій сфері двох видів судової юрисдикції – повної й екстраординарної.

В основі другого виду юрисдикції, в рамках якої суд вирішує справи про перевищення влади, лежить позов, змістом якого є вимога про скасування незаконного акта адміністрації. Підставами такого оскарження науковець вважає перевищення меж відомства, порушення формальні, порушення матеріального права, зловживання повноваженнями, тобто використання останніх усупереч духу й цілям закону, яким вони були надані адміністрації. Таку скаргу може бути подано на будь-який адміністративний акт усіх гілок влади, крім незначної категорії так званих політичних актів. Підставою оскарження може бути не тільки порушення права, а й правоохоронюваного інтересу позивача. У справах екстраординарної юрисдикції, на думку дослідника, суд обмежується лише скасуванням адміністративного акта, не застосовуючи інших заходів впливу на адміністрацію. Причому, якщо оскаржено загальне її розпорядження, сила судового рішення не лише поширюється на позивача, а й має загальне значення [196, с. 24-26].

Такий підхід В. О. Рязановського до класифікації судової юрис­дикції, на нашу думку, є цілком слушним і достатньо актуальним за сучасних умова, бо за його допомогою відображається подвійний статус держави в механізмі правового регулювання. Так, у справах повної юрисдикції держава виступає рівноправним учасником суспільних відносин, а тому в цій категорії справ, за висловом правознавця, адміністративний позов є аналогічним цивільному. У справах екстраординарної юрисдикції держава виступає суверенною, тобто наділеною виключним правом видання адміністративних актів.

У працях багатьох вчених-процесуалістів зустрічається пропозиція вирізняти предметну, функціональну й територіальну судові юрисдикції. Так, з точки зору Ю. К. Осипова, В. В. Комарова, П. І. Радченка, Н. Ю. Сакари перша характеризує обсяг повноважень судових органів щодо правових об’єктів захисту, друга – обсяг повноважень цих органів стосовно видів їх діяльності, тобто інстанційності, а третя охоплює повноваження, визначені певною територією діяльності органів судової влади [142, с. 15; 100, с. 477, 478; 190, с. 77; 200, с. 78]. Як вбачається, у цьому випадку змішуються поняття критерію, як підстави, за якою відбувається класифікація об’єкта, і самого об’єкта останньої. Тому, вважаємо, правильніше у даному випадку вести мову не про види судової юрисдикції (предметну, функціональну й територіальну), а про зазначені критерії її поділу.

Так, за предметним критерієм можна виокремити цивільну, кримінальну, господарську, адміністративну й конституційну судові юрисдикції, за функціональним – юрисдикції суду першої, апеляційної й касаційної інстанцій (крім конституційної, що здійснюється єдиним органом конституційної юрисдикції – Конституційним Судом України); за територіальним деякі види судової юрисдикції можуть поділятися на загальну територіальну, альтернативну, договірну, виключну й територіальну за зв’язком вимог. У цьому випадку судову юрисдикцію прийнято називати підсудністю. Щоправда, із цього загального правила є винятки: в адміністративному судочинстві не діє правило про підсудність договірну. Це пов’язано з публічно-правовою природою розглядуваних у ньому справ, що виключає укладення між його суб’єктами угод приватноправового характеру. У чинному ГПК України також не передбачено договірної підсудності, хоча існування такого її виду в господарському судочинстві вважаємо позитивним.

Відповідно до ст. 124 Конституції України судочинство здійснюється Конституційним Судом України й судами загальної юрисдикції. Це дає підстави поділити судову юрисдикцію на конституційну й загальну. У свою чергу, до другої належать також окремі спеціалізовані юрисдикції. Згідно із Законом «Про судоустрій України» судами загальної юрисдикції є загальні, адміністративні й господарські суди. Загальні реалізують цивільну й кримінальну юрисдикцію, а у випадках, передбачених ст. 18 КАС, місцеві загальні суди здійснюють також юрисдикцію адміністративну. Адміністративним судам належить юрисдикція по спорах, що виникають у сфері публічно-правових відносин^[15]. Господарські є судами господарської юрисдикції, яку реалізують у справах щодо господарських правовідносин.

За критерій поділу судової юрисдикції на види необхідно взяти, з нашого погляду, передовсім предмет судового розгляду. За цим критерієм можна назвати 3 самостійних види судової юрисдикції – конституційну, кримінальну й цивільну.

1. Конституційна юрисдикція з часу створення в Україні інституту конституційної юстиції є предметом гострих дискусій між різними науковцями. Так, Ю. М. Тодика й О. В. Марцеляк, аналізуючи функції, закріплені за КС України, зробили висновок, що останній разом з прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та Рахунковою палатою треба відносити до особливої системи органів – контрольно-наглядових. На їх думку, ці органи мають особливу юрисдикцію і здійснюють універсальну контрольно-наглядову функцію, що випливає із сутності публічної влади [229, с. 43, 44; 128, с. 87]. З такою позицією погоджується й В. О. Гергелійник, зазначаючи, що КС України хоча й виконує функцію конституційного контролю в межах визначеної Основним Законом судової гілки влади, однак на теоретичному рівні має розглядатися як «квазіорган» правосуддя України, який належить (хоча це й не закріплено на конституційному рівні) до контрольно-наглядової гілки влади [40, с. 10].

Деякі дослідники, зокрема Ю. С. Шемшученко й В. Ф. Погорілко дотримуються іншої точки зору. Діяльність КС України, вважають вони, – це судова діяльність, конституційне правосуддя, конституційна юрисдикція. За природою своїх актів, рішень, які не потребують санкціонування, КС є судом, органом правосуддя, що виконує судову функцію, яка, правда, значною мірою співпадає з контрольною й законодавчою [272, с. 56]. На таких самих позиціях стоять В. Є. Скомороха, який вважає КС України однією з ланок єдиної судової влади, що здійснює функцію конституційного правосуддя [215, с. 49; 216, с. 11], і М. Д. Савенко, який визначає статус КС, як органу судової влади, що, як й інші судові органи, виконує перш за все функції правосуддя й судового конституційного контролю [197, с. 37]. М. В. Савчин, розглядаючи конституційну юстицію як таку, що реалізується за спеціальною процедурою розгляду справ на так званих засадах зв’язаності ініціативи по їх розгляду, також доходить висновку, що КС не слід відносити до контрольно-наглядової влади [198, с. 8].

Слід, як видиться, визнати, що інститут конституційної юстиції не вписується в класичну модель судової влади насамперед з огляду на специфіку його функцій, адже історично судова юрисдикція склалася як юрисдикція 2 видів – цивільна і кримінальна. Проте варто враховувати, що будь-яке поняття (в тому числі поняття «судова влада» і «функції судової влади») не є чимось раз і назавжди встановленими. З часом їх зміст може змінюватись, що в теорії права цілком закономірно і допустимо. Наприклад, такі види судової юрисдикції, як господарська й адміністративна, також протягом тривалого часу не виокремлювалася наукою цивільного процесуального права як самостійні її види. Спираючись саме на такі міркування, вважаємо, що інститут конституційної юстиції треба все ж таки віднести до судової юрисдикції, розуміючи під нею конституційну як особливий її вид. Вона полягає у здійсненні КС України судочинства шляхом вирішення питань про відповідність законів та деяких інших правових актів Конституції України, а також надання офіційного тлумачення Конституції й законів України.

Підтвердженням справедливості наших доводів є також і те, що вперше доктрина судової перевірки конституційності законів з’явилась у США як результат діяльності саме загальних судів. Так, у 1803 р. рішенням Верховного суду США у справі Marbury v. Madison було створено новий прецедент, відповідно до якого, якщо при розгляді справи виявиться протиріччя між законом і конституцією, то суд визначає, яка з норм є превалюючою, керівною для справи^[16]. Лише через тривалий час ця доктрина в тій чи іншій формі була сприйнята іншими країнами [80, с. 63]. Отже, виникнення конституційних судів та їх функціонування свідчать про необхідність розширення категорії «правосуддя» й віднесення діяльності таких судів саме до судової юрисдикції.

2. Кримінальна юрисдикція складається з кримінальної й адміністративно-деліктної юрисдикції. Перша – це сфера реалізації функцій судової влади, спрямована на застосування примусу з боку держави у виді притягнення до кримінальної відповідальності, яка забезпечувала б, по-перше, охорону прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, по-друге, дотримання принципу, згідно з яким кожен, хто вчинив злочин, має бути притягнутим до відповідальності, а жоден невинний не повинен бути покараним [23, с. 9, 10]. Необхідність вирізнення кримінальної юрисдикції в окрему сферу діяльності пов’язано перш за все з тим, що суспільно небезпечні діяння, як правило, набагато важче встановити, ніж будь-які інші правопорушення, тому що особи, які їх учиняють, з метою уникнення відповідальності ретельно приховують сліди й переховуються самі.

Слід погодитися з М. Т. Араповим у тому, що в загальному розумінні природа кримінального і цивільного процесів процесу не відрізняються, оскільки обидва вони процеси розраховані на випадки порушення норм матеріального права, відхилення від їх належного дотримання, які усуваються в судовому порядку. Разом із тим, ураховуючи серйозність юридичних заходів, що застосовуються до осіб, які порушують приписи кримінального права, закон цілком правильно встановлює, що примусова реалізація його приписів можлива лише у формі кримінального судочинства, яка забезпечує законне й обґрунтоване застосування його санкцій. Що ж стосується цивільного процесу, то, на відміну від кримінального, він забезпечує не лише примусове здійснення цивільних прав, пов’язане з правопорушеннями, а й визнання, зміну і припинення цивільних правовідносин [12, с. 82, 83].

При адміністративно-деліктній юрисдикції йдеться про розгляд судом справ про адміністративні правопорушення. Мета судової діяльності в цьому випадку багато в чому збігається з кримінальною юрисдикцією. У науці склалося 2 підходи до питання про правову природу діяльності суду з розгляду справ про адміністративні правопорушення. Прихильники першого заперечують її правосудний характер і розглядають таку діяльність суду як виконання невластивої для нього адміністративної функції (Д. М. Чечот [264, с. 317], М. Т. Арапов [12, с. 15], В. В. Комаров [96, с. 17]). Прихильники другого відносять діяльність суду щодо вирішення справ про адміністративні правопорушення до відправлення правосуддя (В. М. Скавронік [213, с. 10], М. Д. Савенко [197, с. 36], Є. С. Герасименко [39, с. 11]).

Вирішуючи це питання, варто, вважаємо, брати до уваги практику Європейського суду з прав людини, зокрема, при визначенні правової категорії «кримінальне звинувачення» як підставу для застосування процесуальних гарантій, закріплених у ст. 6 Європейської конвенції. Так, Європейський суд застосовує автономне тлумачення цього поняття незалежно від того, як трактується те чи інше діяння за внутрішнім законодавством країни-учасниці. Адже інакше фактично будь-яка держава могла б ухилитися від відповідальності за недотримання процесуальних гарантій, оголосивши кримінальне діяння адміністративним чи дисциплінарним [69, с. 14]. Таким чином, Суд не обмежується дослідженням питання про те, відносить кримінальний закон держави дане діяння до кримінального чи ні. Якщо за національним законодавством діяння, за вчинення якого пред’явлено звинувачення, кваліфікується як кримінальне, Європейський суд виходить з того, що ст. 6 Конвенції застосовується. Якщо національне законодавство не вважає діяння кримінальним, а кваліфікує його, наприклад, як адміністративне, Суд перевіряє внутрішню практику країн – учасниць Конвенції. Причому вирішальним тут буде покладений на особу обов’язок і характер покарання. Приміром, позбавлення волі чи значний грошовий штраф може потягти за собою висновок, що процес у дійсності є кримінальним. Наприклад, у справі Bendenoun v. France (1994 р.) факт накладення великого грошового штрафу за ухилення від сплати податків виявився достатньою підставою для того, щоб Суд дійшов висновку про пред’явлення особі кримінального звинувачення [69, с. 14].

3. Цивільна юрисдикція є сферою реалізації функцій судової влади, в рамках якої вирішуються спори про право та інші правові питання з метою захисту прав та інтересів фізичних, юридичних осіб та інтересів держави в особі певних її органів як суб’єктів правовідносин. На нашу думку, під цивільну юрисдикцію (в широкому розумінні цього поняття), підпадають справи, що вирішуються в порядку цивільного, господарського й адміністративного судочинства.

До такого висновку можна дійти, по-перше, з аналізу загальних положень ЦПК, ГПК і КАС, що свідчить про єдність завдання цивільного, господарського й адміністративного судочинства, яким є захист прав та охоронюваних законом інтересів суб’єктів переважно приватного права. Як зазначає О. Ф. Козлов, усі суб’єктивні права й охоронювані законом інтереси, що захищаються судом, незалежно від виду правовідносин, є майновими або немайновими особистими [90, с. 26]. Не є винятками у цьому смислі права й інтереси у сфері публічно-правових відносин. Якщо проаналізувати справи адміністративної юрисдикції, виявиться, що здебільшого вони стосуються майнових прав та інтересів і частково немайнових. Так, у справах про оскарження нормативно-правових актів юридична заінтересованість позивачів може бути зумовлена 2-ма обставинами: тим, що оскаржуваний нормативно-правовий акт застосовується до позивача, і тим, що останній є суб’єктом правовідносин, до яких буде застосовано цей акт (ч. 2 ст. 171 КАС).

Спільним для справ цивільної юрисдикції є також суб’єктний склад спірних матеріальних відносин. У кожному з правових відношень, яке стало об’єктом судового розгляду, є 2 сторони – носій спірного права і носій спірного обов’язку, що рівною мірою стосується й відносин публічно-правових.

По-друге, єдність змісту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів суб’єктів приватного права, єдиний суб’єктний склад спірних правовідносин обумовлюють також і єдність принципів судочинства, більшість однакових процесуальних норм, що регулюють цю діяльність [90, с. 27, 28]. Ми цілком погоджуємося з Д. М. Чечотом у тому, що особливості, властиві окремим видам цивільного судочинства, мають цивільно-процесуальний характер [264, с. 373]. При всій різниці юрисдикції загальних, господарських і адміністративних судів об’єктивно існує спільність інституту суду, статусу судді, природи, призначення суддів, принципова тотожність побудови, алгоритмів та етапів судового процесу, а також єдність цілей і критеріїв оцінки актів правосуддя. Крім того, їх поєднує наявність одних і тих же принципів, функцій, методів діяльності.^[17]

По-третє, поєднує юрисдикцію загальних, господарських та адміністративних судів також те, що всі вони в переважній більшості вирішують справи щодо спорів заінтересованих осіб про їх цивільні права й обов’язки.^[18] Як свідчить практика Європейського суду, поняття «цивільні права й обов’язки» у смислі Конвенції має тлумачитися безвідносно до національного права країни-відповідача, статусу сторін (публічного чи приватного), а також природи закону, що регулює цей спір (наприклад, справа H. v. France, 1989 р.) [58, с. 330]. Як підкреслює Т. М. Нешатаєва, право на суд, будучи невід’ємною частиною принципу верховенства права, складається з елементів, які наповнюють право громадянина конкретним змістом. До цих складників серед інших належать критерії цивільного права, недосконале оформлення яких у законодавстві держави чи в її правозастосовчій практиці може призвести до порушення ст. 6 Європейської конвенції [135, с. 143].

У своїй практиці Суд неодноразово підкреслював, що цивільні права належить визначати не у вузькотехнічному значенні згідно з галузевою структурою права, а з урахуванням матеріального змісту останнього. Цивільний спір, з точки зору Європейського суду, мусить мати матеріальну підставу, бути реальним і серйозним, може стосуватися як існування самого права, так і сфери його дії чи умов здійснення. Крім того, доля судового процесу повинна мати пряме значення для встановлення цього права (приміром, справи T. P. and K. M. v. United Kingdom, 2001 р.; Rolf Gustafson v. Sweden, 1997 р.) [58, с. 331, 332].

Варто зробити наголос на тому, що категорія «цивільні права» не була незмінною протягом усього періоду діяльності Європейського суду, його формування відбувалося поступово, наповнюючись усе новим змістом. Так, на першому етапі судові прецеденти вказували на те, що до цивільного права включаються права й обов’язки приватного характеру: право власності, сімейне, трудове право тощо. Але поступово практика Суду віднесла до цивільного права будь-які вимоги майнового характеру. На сьогодні Суд не бере до уваги доводи сторін про те, що природа спору, розглянутого в національному суді, не є цивільно-правовою (приватною), а випливає з відносин публічних – адміністративних, податкових, митних та ін. Норма ж про цивільні права застосовується Судом до будь-яких відносин приватного й публічного характеру у випадку, якщо останні зачіпають майнові інтереси заявника [135, с. 150, 151]. Головне, щоб право, про яке йде мова, було, перше, предметом спору, друге, мало «цивільний характер» і, третє, воно було реальним і дійсним.

Таке широке тлумачення поняття «цивільні права й обов’язки» призвело до необхідності його конкретизації з боку Європейського суду, наслідком чого став поділ майнових відносин на цивільні права, що підпадають під дію п. 1 ст. 6 Конвенції, й ті, які знаходяться поза межами дії цієї статті. Загальним знаменником такої диференціації Суд позначив мету і природу відносин, на підставі яких виникло право, що має майновий аспект. Суд визнав, що у випадку, якщо мета відносин вочевидь є публічною, права, що виникають із них, не підлягають захисту за п. 1 ст. 6 Конвенції. Так, Європейським судом неодноразово наголошувалося, що спори за участю держслужбовців з питань службового становища (прийом на роботу, проходження служби, припинення трудової діяльності тощо) за загальним правилом не підпадають під дію ст. 6 (наприклад, справа Neigel v. France, 1997 р.) [58, с. 339]. Проте це положення не є абсолютним, адже коли спірні вимоги відносять до права чисто майнового – як-то виплата заробітної плати чи пенсії – чи в у будь-якому випадку до майнового за своєю сутністю, це підпадає під дію ст. 6 Конвенції (наприклад, справа Huber v. France, 1998 р.) [58, с. 340].

Аналогічно тлумачиться сфера дії цієї статті щодо податкових відносин. Спочатку Суд однозначно висловлювався з приводу того, що це конвенційне положення не застосовується до спорів, пов’язаних з податковими відносинами, оскільки вони не належать до спорів про цивільні права й обов’язки. Як наслідок – факту доведення того, що спір має майновий характер, недостатньо, щоб він охоплювався поняттям «цивільні права й обов’язки», особливо, коли майнове зобов’язання випливає з подат­кового законодавства (наприклад, справа Vidacar S. A. and Opergrup S. L. v. Spain, 1999 р.) [58, с. 355].

Але у більш пізніх справах Суд дещо змінив цю правову позицію, вказавши, що Конвенція є живим інструментом, її тлумачення відбувається у світлі сучасних умов і на Європейський суд покладено завдання з її перегляду, зокрема, чи не повинно мати місце застосування п. 1 ст. 6 Конвенції розширено й охоплювати спори між громадянами і владою про законність (відповідно до національного права) рішень податкових органів у світлі зміни ставлення у суспільстві до рівня правого захисту, якому належить бути супутнім кожному в його відносинах з державою (справа Ferrazzini v. Italy, 2001 р.) [58, с. 355].

До майнових спорів згідно з прецедентною практикою Європейського суду також відносять спори стосовно:

а) права займатися вільною професією (лікарською, адвокатською, експертно-бухгалтерською, підприємницькою діяльністю тощо) (справи Diennet v. France, 1995 р.; Gautrin and Others v. France, 1998 р.; Thlimmenos v. Greece, 2000 р.; H. v. Belgium, 1987 р.);

б) страхування, соціального й пенсійного забезпечення (справи Pauger v. Austria, 1997 р.; Giancarlo Lombardo v. Italy, 1992 р.; Schouten and Meldrum v. the Netherlands, 1994 р.; Salesi v. Italy, 1993 р.);

в) збитків, завданих примусовим відчуженням майна (справа Beaumartin v. France, 1994 р.);

г) охорони зовнішнього природного середовища (справа Zander v. Sweden, 1993 р.);

д) дій чи бездіяльності адміністративних органів, якими спричинено збитки, в тому числі від незаконного кримінального переслідування чи поганого поводження (справи Editions Periscope v. France, 1992 р.; Georgiadis v. Greece, 1997 р.);

е) права жертв правопорушень на відшкодування (справа Rolf Gustafson v. Sweden, 1997 р.);

є) захисту доброї репутації й честі (справи Helmers v. Sweden, 1991 р.; Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom, 1995 р.; Kurzac v. Poland, 2000 р.);

ж) права на повернення обчислених сум податків, у тому числі податку на додану вартість (справи National & Provincial Building Society, Leeds Permanent Building Society and Yorkshire Building Society v. the United Kingdom, 1997 р.);

з) сімейних відносин, пов’язаних з діями публічної влади щодо позбавлення батьківських прав і передачі дітей під опіку держави (справа H. v. the United Kingdom, 1987 р.). [58, с. 337-358]

Таким чином, можна зробити висновок, що згідно з практикою Європейського суду поняттю «цивільні права і обов’язки» надається досить широке тлумачення, яке виходить за технічне, формальне його значення. Практично будь-яке майнове й немайнове право особи може розглядатися в аспекті її цивільних прав, крім суто публічних спорів, віднесених до виключної прерогативи держави, а саме щодо: (а) сплати податків (крім податкових санкцій); (б) питань прийняття, проходження і звільнення з державної служби (крім питань соціального й пенсійного забезпечення держслужбовців); (в) виборчих прав громадян; (г) в’їзду в країну й виїзду з її території, а також процедури екстрадиції іноземців.

Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що саме єдність категорії «цивільні права і обов’язки» як загального об’єкта судового захисту в сучасному цивільному, господарському й адміністративному процесах може бути покладено в основу визначення цивільної юрисдикції в широкому її розумінні.

Повертаючись до питання класифікації судової юрисдикції за предметом судового розгляду, варто зазначити, що єдність конституційної, кримінальної й цивільної судової юрисдикцій забезпечується, з нашого погляду, спільністю завдань судів, які полягають у встановленні права, а в разі необхідності – в його захисті й реалізації. Право, яке має встановити суд, може бути різним: (а) суб’єктивним цивільним і публічним правом (цивільна юрисдикція), (б) правом держави на покарання (кримінальна юрисдикція), (в) об’єктивним (конституційна юрисдикція). Немає сумнівів у тому, що залежно від змісту і властивостей матеріальних прав повинні бути втілені й відмінності в організації судового процесу, але завдання суду у всіх зазначених випадках залишаються незмінними. Як закріплено в Законі «Про судоустрій України», суд, відправляючи правосуддя, забезпечує на засадах верховенства права захист гарантованих Конституцією й законами України прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства й держави (ст. 2).

Іншим критерієм поділу судової юрисдикції є ступінь її поширення на правовідносини, що складаються в державі. У цьому разі вона може бути 2-х видів: а) абсолютна судова юрисдикція, коли вона поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, і б) переважна судова юрисдикція, коли вона поширюється не на всі правовідносини, що складаються в державі, а на превалюючу їх більшість.

У цьому смислі хибним, як вбачається, є уявлення про те, що міжнародні стандарти правосуддя, виражені перш за все у практиці діяльності Європейського суду й Рекомендаціях Комітету Міністрів державам – членам Ради Європи щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на удосконалення судової системи від 28 лютого 1984 р. № R (84) 5, вимагають від держави встановлення абсолютної юрисдикції національних судових органів [146]. Як неодноразово підкреслював у своїх рішеннях Європейський суд, Конвенція, зокрема, її п. 1 ст. 6, забезпечує кожній людині право на розгляд у суді будь-якого спору, що стосується її цивільних прав та обов’язків (справа Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany, 2001 р.) [58, с. 285]. У цьому ракурсі доступ до правосуддя розглядається як один із всесвітньо визнаних, ґрунтовних принципів міжнародного права, що забороняє відмову в правосудді (справа Golder v. the United Kingdom, 1975 р.) [58, с. 284]. Водночас Суд зазнає, що право на суд не є правом абсолютним: до нього можуть бути застосовані певні обмеження (особливо що стосується умов прийнятності скарги), тому що воно за своєю природою вимагає державного регулювання, яке може змінюватися залежно від місця й часу, згідно з потребами й ресурсами як суспільства, так і конкретних осіб. Проте, як зауважує Суд, такі вимоги не можуть обмежувати право доступу до правосуддя в такий спосіб або до такої міри, що сама його сутність позбавляється сенсу. Крім того, такі обмеження будуть відповідати приписам Конвенції лише за умови, що вони мають законну мету і що існує розумна відповідність між засобами, що застосовуються, й поставленою метою (справи Omar v. France, 1998 р.; Khalfaoui v. France, 1999 р.) [58, с. 290, 291].

Така вже досить усталена позиція Європейського суду щодо цього питання дала можливість деяким процесуалістам (наприклад, Н. Ю. Сакарі) сформулювати принцип раціональної юрисдикції як елемента стандарту доступності правосуддя. На думку дослідниці, така юрисдикція досягається зменшенням кількості завдань, що не стосуються відправлення правосуддя, а також наявністю альтернативних процедур вирішення спорів. Подібний підхід, з її погляду, по-перше, дозволяє дещо розвантажити національну судову систему і, по-друге, сприяє спрощенню в розв’язанні певних категорій справ [199, с. 108; 200, с. 54]. До того ж згідно з принципом раціональної юрисдикції кожна особа має право на звернення до суду, але таке право поєднано з існуванням певних «фільтрів», перш за все на стадії відкриття провадження у справі. Це дозволяє не перевантажувати суди справами, вирішення яких не належить до сфери здійснення правосуддя або до юрисдикції конкретного суду [201, с. 10; 200, с. 63, 64].

Також важливо відмітити, що Європейська конвенція не зобов’язує державу передавати на розгляд суду всі справи, пов’язані, приміром, з адміністративними правопорушеннями. Так, по одній зі справ Європейський суд зазначив наступне. Враховуючи велику кількість незначних правопорушень, особливо щодо дорожнього руху, держава-учасниця може мати достатні підстави для звільнення своїх судових органів від обов’язку їх розглядати. Покладення такого завдання в цих справах на адміністративні органи не суперечить Конвенції за умови, що заінтересована особа може передати будь-яке рішення, ухвалене не на її користь, до суду, який надає гарантії, передбачені її ст. 6 (справа Oztürk v. Turkey, 1999 р.) [58, с. 281].

Ще одним критерієм класифікації судової юрисдикції можна назвати місце виникнення правовідносин, стосовно яких виник спір. За цим критерієм доцільно вирізняти судову юрисдикцію 2-х видів: (а) яка поширюється на правовідносини, що склалися всередині держави, і (б) яка поширюється на правовідносини, що виникли за межами останньої. До першого виду належить переважна більшість справ, бо за загальним правилом юрисдикція національних судів поширюється лише на ті правовідносини, які виникли на території країни. Разом із тим внутрішнє законодавство України, двосторонні й багатосторонні міжнародні угоди за її участю в деяких випадках допускають також поширення юрисдикції національних судів на ті правовідносини, що виникають поза межами її державної території. Наприклад, у ст. 111 ЦПК встановлено юрисдикцію національних судів стосовно справ про спір між громадянами України, які проживають за її межами, а також справ про розірвання шлюбу між громадянином України й іноземцем або особою без громадянства, які мешкають за її межами. Законом України «Про міжнародне приватне право» названо випадки, коли справи з іноземним елементом, які виникли з правовідносин за межами країни, можуть належати до юрисдикції національних судів: (а) справи, у яких сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків виключної підсудності; (б) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання чи місцезнаходження, рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія чи представництво іноземної юридичної особи – відповідача; (в) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні; (г) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач – фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа-відповідач – місцезнаходження в Україні; (д) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав у ній останнє місце проживання; (е) якщо справа проти громадянина України, який за її кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном; є) деякі інші справи (статті 76, 77 Закону).

Згідно зі ст. 33 Договору між Україною й Республікою Польща про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 р., ратифікованого 4 лютого 1994 р., у справах за майновими зобов’язаннями, що виникають з договірних відносин між громадянами зазначених країн, компетентним є суд тієї договірної сторони, на території якої має місце проживання або юридичну адресу відповідач. Аналогічно відповідно до ч. 5 ст. 48 Договору між Україною й Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 28 травня 2001 р., ратифікованого 10 січня 2002 р., справи з вирішення спорів, що виникають з договірних відносин між громадянами цих країн, є компетентним вирішувати орган юстиції тієї договірної сторони, на території якої має місце проживання, перебування чи знаходження відповідач. Схожі положення зустрічаються і в інших двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорах, ратифікованих Україною.

Як зазначає В. А. Бігун, позови громадян України до осіб, які проживають за кордоном, як правило, не підсудні вітчизняним судам. Проте в деяких випадках можливий розгляд українським судом також позовів до осіб, які проживають за кордоном. Так, керуючись нормами про внутрішню альтернативну підсудність, позивач вправі сам обрати суд – український або іноземний. Маючи змогу такого вибору, він, як правило, обирає свій, український, бо звернення до малознайомого іноземного суду, навіть з урахуванням наявності національного режиму судового захисту у відповідній країні, завжди пов’язано з певними труднощами [16, с. 169]. Приведемо такий приклад. Громадянка, мешканка України П. Н. 25 вересня 1995 р. звернулася до Куп’янського районного суду Харківської області за місцем свого проживання з позовом до автопідприємства Магаданської області Російської Федерації про відшкодування збитків, заподіяних втратою годувальника. Суд прийняв заяву й розглянув справу по суті [16, с. 170].

Наведене свідчить, що юрисдикція судів у справах з іноземним елементом може визначатися вказівкою на місце не лише виникнення правовідносин, а й знаходження відповідача, позивача або на інші обставини, зазначені в законі. У цьому випадку юрисдикція національних судів може поширюватися на правовідносини, що виникають за межами держави.

Виходячи з наведених міркувань, вважаємо, слід визнати: положення ч. 2 ст. 124 Конституції про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі, деякою мірою не відповідає реальному обсягу судової юрисдикції (він є дещо вужчим). Тому ця конституційна норма має тлумачитися більш широко: у випадках, установлених законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, юрисдикція українських судів може поширюватись також на правовідносини, що виникають за її межами.

Як підсумок треба зазначити, що питання про види судової юрисдикції має досить важливе теоретичне і практичне значення. Його вивчення дозволяє розробити науково обґрунтовані концепції моделей судочинства й відшукати найоптимальніший спосіб вирішення спорів про право та інших правових питань. В основу єдиного поняття «цивільна юрисдикція» мають бути покладені наступні критерії: (1) єдність завдань цивільного, господарського й адміністративного судочинства; (2) єдність змісту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів приватного права, а також принципів судочинства й однаковість більшості процесуальних норм та інститутів тощо; (3) єдність поняття цивільних прав та обов’язків як загального об’єкта судового захисту. Такий висновок дає нам можливість об’єднати процесуальні норми, що регулюють порядок здійснення цивільного, господарського й адміністративного судочинства, так би мовити в одну «сім’ю», у складі якої цивільне процесуальне право виступає фундаментальною галуззю.

У цілому розробка питання про види судової юрисдикції створює передумови для подальшого вдосконалення законодавства щодо розгляду цивільних, господарських та адміністративних справ і практики застосування процесуального законодавства з метою його спрощення й приведення у відповідність до вимог міжнародно-правових стандартів правосуддя.