<<
>>

1.3. Цивільна юрисдикція та підсудність трудових спорів

Найважливішою передумовою права на звернення до суду є належність відповідної справи до судової юрисдикції, тобто поширення компетенції суду на спірні правовідносини. Як вже неодноразово вказувалось вище, справи, що виникають з трудових правовідносин, розглядаються судами в порядку цивільного судочинства, про що прямо зазначено в п.

1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України. Разом з тим, чинне законодавство України містить винятки з цього правила. Так, трудові справи, що стосуються публічної служби, підпадають під юрисдикцію адміністративних судів. Деякі справи, що стосуються забезпечення права на працю, зокрема, про визнання недійсними рішень органів управління господарських товариств про призначення, звільнення чи відсторонення їх посадових осіб, підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Також трудові спори можуть вирішуватись іншими юрисдикційними органами (КТС, примирними комісіями, трудовим арбітражем), а також в порядку т.зв. «альтернативного вирішення спорів».

Питання цивільної юрисдикції, в т.ч. в контексті трудових спорів, досліджувались багатьма науковцями, а тому їх варто визнати доволі дослідженими в науці цивільного процесуального права. Попри це, чинне процесуальне законодавство України містить деякі прогалини і неузгодженості, що призводять численних проблем в судовій практиці при визначенні судової юрисдикції трудових спорів. І це обумовлює доцільність їх подальшого наукового опрацювання.

Розглядаючи цивільну юрисдикцію спорів, що виникають з трудових правовідносин, зважаючи на конституційний характер необмеженої судової юрисдикції (ч. 2 ст. 124 Конституції України), слід виходити з двох ключових моментів: 1) розмежування судової юрисдикції від компетенції несудових органів, що вирішують трудові спори, 2) розмежування трудових спорів, що підпадають під цивільну юрисдикцію, та спорів, що підпадають під іншу судову юрисдикцію (адміністративну та господарську).

Питання про розмежування компетенції між судами та іншими органами з питань правового захисту, а також між судами різних спеціалізацій раніше вирішувались інститутом судової підвідомчості, в якому були закріплені загальні правила віднесення до відання суду тих чи інших цивільних справ [85, с. 243–245]. З цього приводу варто звернути увагу на думку А. Г. Яреми та Г. І. Давиденко з приводу того, що у гл. 2 розд. І ЦПК України звичну раніше підвідомчість цивільних справ судам визначено як цивільну юрисдикцію, і в такий спосіб відокремлено справи, що розглядаються за правилами ЦПК, від тих, у яких судочинство здійснюється за іншими правилами [220, с. 25–30]. Таку думку поділяють й інші дослідники. Так, М. М. Ясинок зазначає, що законодавець замість раніше відомої підвідомчості вводить до цивільного процесу нове поняття цивільної юрисдикції, тобто компетенцію суддів загальної юрисдикції з розгляду цивільних справ, персоніфікуючи такі справи і відокремлюючи їх від тих справ, які повинні розглядатися за правилами інших видів судочинства – кримінального, адміністративного, господарського. Водночас вчений зазначає, що поняття цивільної юрисдикції є ширшим, ніж поняття підвідомчості [200, с. 67].

В. В. Комаров наголошує, що, закріпивши необмежену юрисдикцію судів, Основний Закон поставив під сумнів конструкцію підвідомчості, засновану на засадах поділу юрисдикцій, коли цивільні справи розглядались не лише судами, а й іншими юрисдикційними (не судовими) органами, і це призвело до такого явища як дифузія судової влади. Таким чином, актуальність інституту підвідомчості посувається на другий план, як міжгалузевий інститут він втрачає сенс, а визначальною стає проблема не стільки розподілу компетенції між різними юрисдикційними органами щодо вирішення цивільних справ, скільки між самими ланками судової системи. При цьому В. В. Комаров називає судову юрисдикцію міжгалузевим правовим інститутом процесуального й конституційного права, який не можна ототожнювати з підвідомчістю, і який обґрунтовано слід розглядати як компетенцію органів судової влади по здійсненню правосуддя [140, с.

178, 179].

С. С. Бичкова зазначає, якщо юрисдикція допомагає розмежовувати предметну компетенцію між різними юрисдикційними органами, то підвідомчість визначає саме властивість тієї чи іншої справи підпадати під цивільну юрисдикцію [201, с. 28]. Така позиція є цілком слушною, оскільки підвідомчість – це характеристика саме певних правовідносин, які підпадають під компетенцію певного органу чи посадової особи. Натомість юрисдикція визначається колом повноважень компетентного органу. І в цьому аспекті варто приєднатись до думки Д. М. Шадури, який визначає цивільну юрисдикцію як особливий вид судової юрисдикції, тобто як компетенцію загальних судів розглядати цивільні справи у видах проваджень, передбачених ЦПК, з дотриманням цивільної процесуальної форми [211].

Збіг підвідомчості з юрисдикцією є обов’язковою умовою для вирішення певної справи тим чи іншим органом або посадовою особою. На підтвердження такої точки зору можна навести думку М. Й. Штефана, який зазначав, що підвідомчість суду певної категорії справ встановлюється, як правило, нормами матеріального права, якими врегульовуються спірні правовідносини [217, с. 191].

Положення про підвідомчість спорів, які виникають з трудових правовідносин, містяться у правових актах, що закріплюють норми матеріального права. Судова ж юрисдикція таких спорів закріплена в нормах процесуального права. Так, підвідомчість індивідуальних трудових спорів визначена у статтях Глави XV «Індивідуальні трудові спори» КЗпП України, а відповідна цивільна юрисдикція – в Главі 2 ЦПК України.

Залежно від того, чи належить вирішення спорів до відання судових чи інших органів, цивільну юрисдикцію поділяють на: виключну, альтернативну, договірну, імперативну (умовну) та за зв’язком справ. З цього приводу в контексті вирішення судами трудових спорів, С. М. Коссак зазначає, що враховуючи вимогу трудового законодавства чи волю заінтересованої особи, яка звертається до суду за захистом трудових прав, виділяють, відповідно, виключну чи альтернативну юрисдикцію справ, що виникають з трудових правовідносин. Суть виключної юрисдикції трудових справ полягає в тому, що ст. 232 КЗпП відносить вирішення певних трудових спорів виключно до компетенції суду. Це трудові спори про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причин звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи; про відмову у прийнятті на роботу тощо. Альтернативна ж юрисдикція трудових справ має місце в тих випадках, коли один і той самий трудовий спір може бути вирішений як судом, так і КТС. При альтернативній юрисдикції позивач вирішує на власний розсуд, до якого органу звертатися. Виникнення такого виду юрисдикції справ, що виникають з трудових правовідносин, зумовлене тим, що пленум ВСУ своєю постановою «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» заборонив судам відмовляти особі у прийнятті позовної заяви лише на тій підставі, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом порядку. Тому звертатися до КТС – це право, а не обов’язок заінтересованої особи [79, с. 5–6]. З цього приводу С. В. Лозовой зазначає, що з прийняттям Конституції України судова модель урегулювання трудових спорів набула якісно нового змісту, оскільки надала можливість особі (працівнику) безпосередньо, нехтуючи досудовою процедурою вирішення трудових спорів, якою є комісії по трудових спорах, звертатись до суду [94, с. 70–71]. Не зважаючи на зміни законодавства, наведені думки С. М. Коссака й С. В. Лозового й по нині не втратили свого значення. Такі ж види цивільної юрисдикції як договірна, імперативна (умовна) та за зв’язком справ до досліджуваного виду цивільних справ не застосовуються, а тому розглядатися в цій роботі не будуть.

Існуючий судоустрій України, закріплений в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», передбачає існування єдиної системи судів загальної юрисдикції, які спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (ч. 3 ст. 1, ч. 1 ст. 3, ч. 1 ст. 18 вказаного Закону). Проте фактично в Україні створено і діє три окремі гілки судів загальної юрисдикції: загальні суди, господарські суди та адміністративні суди.

Закріплюючи судову юрисдикцію трудових спорів, КЗпП України та інші акти трудового права не визначають, під юрисдикцію якої чи яких з цих гілок судової влади вони підпадають. Так, у ст. 231–232 КЗпП України вказується, що трудові спори розглядаються у районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах. Районні, міжрайонні, районні у містах, міські та міськрайонні суди в ч. 1 ст. 21 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» віднесено до місцевих загальних судів. Проте місцеві загальні суди розглядають справи не лише в порядку цивільного, а й в порядку адміністративного судочинства (розгляд справ в порядку КПК України та КУАП не стосується предмету цієї роботи), що випливає зі ст. 18 КАС України. Отже, районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди можуть розглядати справи і як суди цивільної, і як адміністративної юрисдикції.

Положення п. 3 ч. 1 ст. 15 ЦПК України про те, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства, дозволило Д. М. Шадурі зробити висновок, що будучи законодавчо визначеною сферою реалізації судової влади в сфері приватноправових відносин, цивільна юрисдикція розглядається як виключна, універсальна й пріоритетна форма захисту прав, свобод та охоронюваних законом інтересів суб’єктів цих правовідносин [211].

Проте для визначення цивільної юрисдикції справ, що виникають з трудових правовідносин, визначальне значення має все ж таки п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України, відповідно до якого суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із трудових відносин. З змісту цієї норми вбачається, що всі справи, які виникають з трудових правовідносин, мають розглядатися в порядку цивільного судочинства. Проте це не зовсім так, що випливає з наступного.

Ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 3 КАС України публічна служба – це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Отже, КАС України визначає поняття публічної служби через її види. Проте визначальним для кваліфікації трудової діяльності як публічної служби є не лише віднесення до одного із зазначених у п. 15 ч. 1 ст. 3 КАС України видів, а й те, що її правове регулювання здійснюється переважно спеціальними актами законодавства України, а положення трудового законодавства до цих відносин застосовуються субсидіарно.

Як зазначено з цього приводу у Інформаційному листі ВАСУ «Про розв’язання спорів, що виникають з відносин державної служби» № 753/11/13-10 від 26.05.2010, розглядаючи спори щодо звільнення публічних службовців, суди мають враховувати правову позицію ВСУ, яка полягає у тому, що під час вирішення спорів зазначеної категорії пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі. При цьому до загальних підстав звільнення державних службовців належать підстави, передбачені ст. 36 КЗпП України, а до спеціальних – передбачені у ст. 30 Закону України «Про державну службу» [136].

Водночас, в Узагальненні судової практики розгляду і вирішення адміністративними судами апеляційного округу справ про поновлення на публічній службі Житомирського апеляційного адміністративного суду вказано, що відносини, що виникають у сфері публічної служби (насамперед, це служба в органах державної влади і місцевого самоврядування), є предметом регулювання конституційного і адміністративного права та законодавства. Трудове законодавство (законодавство про працю) може застосовуватися до них лише субсидіарно, але від цього вони не перестають бути відносинами публічної служби і не стають трудовими [180].

Однозначно з такою позицією не можна погодитися, адже це суперечить основоположним засадам трудового права, яке передбачає диференціацію правового регулювання трудових відносин. І одним із випадків такого регулювання є регулювання відносин державної служби [100, с. 8]. Незважаючи на спеціальне правове регулювання, відносини з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з неї є лише особливим видом трудових відносин, а спори, які з них виникають, – особливим видом трудових спорів.

Варто наголосити на тому, що відповідно до ч.ч. 1-2 КАС України спори з приводу прийняття громадян на службу в органах місцевого самоврядування, крім органів влади Автономної Республіки Крим, обласних рад, Київської, Севастопольської міських рад, її проходження та звільнення з цієї служби, яка є різновидом публічної служби, підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам і мають розглядатись за правилами адміністративного судочинства.

Виходячи з законодавчого визначення публічної служби, поняття спорів з приводу прийняття громадянина на таку службу, її проходження, звільнення з публічної служби наразі охоплює весь спектр спорів, що виникають у відносинах публічної служби. Водночас до цієї категорії не належать трудові спори: працівників, в т.ч. керівників, державних і комунальних підприємств, установ та організацій; працівників, які працюють за трудовим договором у державних органах і органах місцевого самоврядування; працівників бюджетних установ тощо, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. Викладене свідчить про відносно умовне розмежування цивільної та адміністративної юрисдикції щодо трудових спорів. Враховуючи те, що всі ці спори мають одну правову природу, виникає питання про доцільність вилучення спорів щодо публічної служби з цивільної юрисдикції та віднесення їх до юрисдикції адміністративних судів.

В літературі з цього приводу висловлювались різні точки зору. Так, низка авторів відстоює позицію про необхідність вилучення з предмета адміністративної юрисдикції спорів з приводу прийняття громадян на державну службу, службу в органах місцевого самоврядування, її проходження та звільнення, оскільки ця сфера трудових відносин охоплюється цивільною юрисдикцією. Обґрунтовуючи таку думку, М. Савенко зазначає, що хоч державний службовець і спрямовує свою діяльність на виконання функцій держави, однак державна служба є професійною оплачуваною діяльністю, яка здійснюється відповідно до встановлених трудовим договором прав та обов’язків і з додержанням правил внутрішнього трудового розпорядку. Тому правовідносини, що виникають під час здійснення державним службовцем і самим органом чи посадовими особами цього органу трудових обов’язків, не можна розглядати як публічні адміністративні правовідносини [161, с. 157–158].

М. І. Цуркан, порівнюючи основні ознаки публічно-правових спорів із спорами з публічної служби, доходить висновку про те, що останні належать до різновиду публічно-правових, оскільки мають такі спільні характеристики: 1) пов’язаність з владними управлінськими функціями, тобто державним управлінням у широкому розумінні. Разом із тим ці спори пов’язані із місцевим самоврядуванням, оскільки виникають у сфері управлінської діяльності органів місцевого самоврядування, яка є цариною публічно-правових відносин. Проте ці відносини мають управлінський, але не державний характер; 2) є переважно адміністративно-правовими (за винятком спорів, пов’язаних з виборами і референдумом, та тих спорів, стороною яких виступає орган місцевого самоврядування при виконанні ним своїх власних, а не делегованих повноважень). Однак слід зазначити, що публічно-правовими спорами є і кримінально-правові, і конституційно-правові спори. Зв’язок актів, дій, бездіяльності, що оскаржуються, з управлінською діяльністю вказує на адміністративний елемент такого спору, який відрізняє адміністративний спір від інших публічно-правових спорів; 3) спрямовані, як правило, на захист особи (юридичної чи фізичної) від свавілля держави та забезпечення законності саме у державному управлінні за винятком тих спорів, в яких сторонами є суб’єкти владних повноважень щодо розмежування компетенції; 4) мають специфічний склад учасників спору. За винятком окремих виборчих спорів обов’язковою стороною цих спорів є орган, посадова особа, уповноважена здійснювати владні управлінські функції (державного управління чи місцевого самоврядування) та приймати обов’язкові (тобто забезпечені примусовою силою держави) для об’єктів управління рішення, а іншою стороною, як правило, є юридична чи фізична особа. До особливостей спорів щодо публічної служби вказаний автор відносить такі чинники: а) втілення в юридично значущих діях сторін, що породжують правові наслідки; б) виникнення при здійсненні публічно-владних управлінських функцій; в) теоретичну рівність сторін (орган публічного управління у спорі реалізує не владні повноваження, а такі ж самі права і обов’язки, які має й інша сторона, тобто права і обов’язки, що виражаються у формулюванні, обґрунтуванні і доведенні своїх вимог та заперечень, а тому й не має можливості в односторонньому порядку ліквідувати публічно-правовий спір); г) його розв’язання потребує специфічних, відмінних від розв’язання приватноправових спорів, правових процедур (зокрема, у порядку адміністративного судочинства); ґ) фактичну нерівність його сторін, незважаючи на законодавчо визначену юридичну рівність; д) предметом спору є публічна служба; е) однією із сторін обов’язково є фізична особа [202, с. 134–136].

Д. М. Шадура спори щодо питань прийняття, проходження і звільнення з державної служби (крім питань соціального й пенсійного забезпечення держслужбовців), відносить до суто публічних спорів, віднесених до виключної прерогативи держави, які, на його думку, не повинні підпадати від цивільну юрисдикцію [211, с. 10–11].

На наш погляд, питання про те, до юрисдикції яких судів має відноситись вирішення спорів щодо публічної служби є штучним, адже правова природа таких спорів є подвійна: з однієї сторони такі спори виникають зі специфічних трудових відносин, а з іншої сторони – вони стосуються сфери публічно-правових відносин. Такий дуалізм розуміння спорів щодо публічної служби дозволяє науковцям робити діаметрально протилежні висновки щодо їх юрисдикції. Крім того, не можна виключати виникнення в майбутньому окремої трудової судової юрисдикції, до якої будуть віднесені всі спори щодо виконання трудової функції, в т.ч. в сфері публічної служби.

Тому, на наше переконання, вирішення питання про судову юрисдикцію вищевказаних спорів наразі має здійснюватись не з теоретичних позицій, а з підходу практичної доцільності. І в цьому контексті слід, насамперед, звернути увагу на відсутність нарікань з боку суспільства в цілому, та юристів, зокрема, до системи адміністративних судів щодо вирішення вказаних спорів.

Судова ж статистика показує те, що більшість справ зі спорів з відносин публічної служби вирішуються саме окружними адміністративними судами. Так, в 2014 р. з 4155 таких адміністративних справ, що надішли до судів першої інстанції, 3536 справ надійшло до окружних адміністративних судів, і лише 619 до місцевих загальних судів. Загалом в 2014 році справи зі спорів з відносин публічної служби склали 2 % від загальної кількості справ, що надійшли на розгляд до адміністративних судів першої інстанції [7]. Зважаючи на те, що вже тривалий час середньомісячне навантаження на суддю місцевого загального суду перевищує навантаження судді окружного адміністративного більш ніж у 2 рази [159], виключення спорів щодо публічної служби з адміністративної юрисдикції на разі призвело б лише до збільшення навантаження і так надміру навантажених суддів місцевих загальних суддів. Тому віднесення спорів щодо публічної служби до юрисдикції адміністративних судів на сьогоднішньому етапі розвитку судоустрою та судочинства в Україні слід визнати доцільним.

В контексті цього дослідження необхідно також розглянути проблеми розмежування цивільної та господарської юрисдикції щодо вирішення спорів з приводу рішень органів корпоративного управління щодо діяльності керівників та деяких інших посадових осіб господарських товариств. Відповідно до ЦК України, ГК України, Закону України «Про господарські товариства», Закону України «Про акціонерні товариства» управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок обрання (призначення) яких здійснюється відповідно до виду товариства, а посадовими особами органів управління товариства є фізичні особи – голова та члени виконавчого органу, наглядової ради, ревізійної комісії (ревізор) товариства, а також голова та члени іншого органу товариства, наділені повноваженнями з управління товариством, якщо утворення такого органу передбачено установчими документами товариства.

З системного аналізу зазначених вище законодавчих актів вбачається, що: керівники та члени виконавчого органу діють на підставі трудового договору (контракту), який укладається з кожною такою посадовою особою; члени наглядової ради – на підставі цивільно-правового чи трудового договору (контракту), як це буде визначено в статуті акціонерного товариства, що укладається з кожним членом такого органу; інші посадові особи – на підставі укладених з ними договорів цивільно-правового характеру. З цього випливає, що в сфері корпоративного управління трудовими відносинами будуть відносини між товариством та його керівником і членами виконавчого органу, а також між товариством і членами наглядової ради акціонерних товариств, статутами яких передбачено укладення з ними трудових договорів (контрактів). Отже і спори, що виникатимуть з таких відносин, є трудовими спорами. Правовідносини між товариством та іншими (не зазначеними вище) посадовими особами не є трудовими, а тому й спори, що з них виникають, також не є трудовими.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, віднесені до підвідомчості (юрисдикції) господарських судів, за винятком трудових спорів.

Незважаючи на таке доволі чітке формулювання законодавчої норми, в судовій практиці виникали та інколи продовжують виникати проблеми з розмежуванням цивільної та господарської юрисдикції щодо спорів між товариством і його посадовими особами, які одночасно є його учасниками (засновниками, акціонерами, членами). З цього приводу ВСУ в узагальненні практики розгляду судами корпоративних спорів зазначив, що результаті аналізу судової практики встановлено, що досить складним є також питання чіткого розмежування корпоративних та трудових відносин, оскільки правовідносини, що виникають між одноособовим виконавчим органом та господарським товариством, регулюються і нормами трудового права, і нормами цивільного та господарського права. Відповідно у господарських судів та загальних судів склалася неоднакова практика щодо підвідомчості (підсудності) цієї категорії справ [124].

Результати аналізу відповідної судової практики лягли в основу п. 4 постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24 жовтня 2008 року № 13, де вказується наступне. При вирішенні питання про те, чи є спір, що виник між господарським товариством та посадовими особами товариства, які входять до складу виконавчого органу товариства або наглядової ради товариства, трудовим чи корпоративним, судам необхідно керуватися положеннями глави XV КЗпП.

Відповідно до ст. 3 КЗпП до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно з ч. 4 ст. 65 ГК у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), у якому визначаються строк найму, права, обов’язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. Згідно ч. 6 ст. 65 ГК керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом), відповідно до закону.

Спори, пов’язані з оскарженням членами виконавчих органів товариства, а також членами наглядової ради товариства, які уклали з товариствами трудові договори, рішень відповідних органів товариства про звільнення (усунення, відсторонення, відкликання) з посади, розглядаються в порядку цивільного судочинства як трудові спори. Судам необхідно звернути увагу на те, що у цьому разі позивач звертається до суду за захистом своїх трудових прав як найманого працівника, а не акціонера (учасника) господарського товариства.

Способом захисту порушених або оспорюваних прав у таких категоріях спорів є позов про поновлення на посаді, зобов’язання усунути перешкоди у виконанні посадових обов’язків тощо відповідної посадової особи господарського товариства, а не позов про визнання недійсним відповідного рішення загальних зборів акціонерів (учасників) товариства чи наглядової ради товариства.

У порядку цивільного судочинства слід розглядати і спори між учасником (засновником, акціонером) господарського товариства та товариством, що виникають не з корпоративних, а з трудових відносин посадових осіб товариства, якщо однією зі сторін, які беруть участь у справі, є фізична особа [116].

Чіткіші роз’яснення з приводу означеної проблеми надав Пленум ВГСУ, який в п. 1.12 Рекомендацій «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» від 28.12.2007 № 04-5/14 зазначив таке. Для розмежування трудових та корпоративних спорів у справах, пов’язаних з рішеннями про обрання або звільнення, відкликання керівників та інших посадових осіб товариства, господарським судам слід враховувати підстави подання позову. Трудовим є спір, пов’язаний із застосуванням норм Кодексу законів про працю України та з порушенням права позивача на працю, підставою ж виникнення корпоративного спору є порушення або оспорювання корпоративних прав учасників (акціонерів) господарських товариств, норм ЦК України, ГК України, Закону України «Про господарські товариства», вимог установчих документів господарських товариств.

Недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів господарського товариства є порушенням прав учасників (акціонерів) на управління товариством, а не трудових прав керівника (інших посадових осіб) товариства. Відповідно з позовом про визнання недійсними рішень загальних зборів з цих підстав вправі звертатися учасники (акціонери) господарського товариства. Тому спори про визнання недійсними рішень загальних зборів з підстав порушення порядку їх скликанням та проведення, в тому числі рішень про обрання, звільнення, відкликання тощо керівників та інших посадових осіб господарських товариств, належать до корпоративних спорів і підлягають вирішенню господарськими судами за місцезнаходженням господарського товариства.

У випадку, коли в позовній заяві об’єднано вимоги про визнання недійсним рішення загальних зборів про обрання, звільнення, відкликання, поновлення на посаді тощо керівників чи інших посадових осіб товариства з підстав порушення норм ЦК України, ГК України, Закону України «Про господарські товариства», інших норм цивільного та господарського законодавства, статуту товариства з вимогами скасувати наказ про призначення (звільнення, відкликання) керівника чи іншої посадової особи або розірвати трудовий контракт, укладений з керівником чи іншими посадовими особами товариства, господарський суд повинен на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК припинити провадження в частині вимог, які стосуються відповідного наказу або трудового контракту.

Пленум ВССУ з приводу досліджуваної проблеми обмежився лише вказівкою в абз. 4 п. 13 Постанови «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01.03.2013 № 3 на те, що спори між господарським товариством і його учасником (акціонером, засновником), які є трудовими, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Зазначені вище роз’яснення вищих судових органів цілком вирішують проблему розмежування судових юрисдикцій. Виходячи з положень процесуального законодавства та судової практики, розмежування цивільної та господарської судових юрисдикцій щодо судових спорів, які виникають з приводу діяльності посадових осіб органів управління господарських товариств, лежить в площині елементів відповідного позову та суб’єктного складу відповідних спорів. Показовою з цього приводу є ухвала Колегії суддів Судової палати у цивільних справах ВСУ від 15.09.2010, в якій вказано, оскільки підставою для подання позову К. вказав недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання і проведення загальних зборів господарського товариства, що є порушенням прав учасника (акціонера) на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства, то спір у цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами. Стосовно ж вимог К. про поновлення на роботі, то Колегія погодилася з рішенням суду першої інстанції, який, відмовляючи в задоволенні позову в цій частині, правильно виходив з того, що згідно з контрактом рішення зборів акціонерів є самостійною підставою для розірвання контракту з головою правління товариства [186].

В контексті досліджуваної проблематики окремо варто звернути увагу на питання про визначення судової юрисдикції спорів щодо відсторонення члена виконавчого органу господарського товариства від виконання своїх повноважень. Так, згідно з ч. 3 ст. 99 ЦК України повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. Відповідно до ч. 2 ст. 61 Закону України «Про акціонерні товариства» у разі, якщо відповідно до статуту товариства обрання та припинення повноважень голови колегіального виконавчого органу (особи, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу) віднесено до компетенції загальних зборів, наглядова рада має право відсторонити від виконання повноважень голову колегіального виконавчого органу (особу, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу), дії або бездіяльність якого порушують права акціонерів чи самого товариства, до вирішення загальними зборами питання про припинення його повноважень. В ст. 46 КЗпП України встановлено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння; відмови або ухилення від обов’язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

З огляду на це, виникає питання про співвідношення норм, закріплених в ч. 3 ст. 99 ЦК України, ч. 2 ст. 61 Закону України «Про акціонерні товариства» і ст. 46 КЗпП України, а відтак й про те, до юрисдикції яких судів мають відноситись спори щодо відсторонення члена виконавчого органу. На перший погляд, вказані норми ЦК України і Закону України «Про акціонерні товариства» є спеціальними, а ст. 46 КЗпП України загальною, адже остання передбачає можливість закріплення в інших законодавчих актах особливих випадів відсторонення працівників.

Проте органи державної влади висловлювали інший погляд на цю проблему, який зводиться до того, що відсторонення від виконання повноважень за нормами ЦК України за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від відсторонення від роботи за нормами статті 46 КЗпП України. Таку думку висловило, зокрема, Міністерство соціальної політики України в своєму листі від 31.07.2014 № 8475/0/14-14/06, в якому вказується про те, що під «відстороненням» у розумінні ЦК України слід розуміти прийняття рішення компетентним органом товариства, спрямованого на унеможливлення здійснення членом виконавчого органу в межах корпоративних відносин з товариством повноважень у сфері управлінської діяльності. Відповідно можливість такого відсторонення не є предметом регулювання нормами трудового права [92].

Така позиція Міністерства соціальної політики України фактично повторює рішення КСУ № 1-рп/2010 від 12.01.2010 в справі за конституційним зверненням ТОВ «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення ч. 3 ст. 99 ЦК України, в якому вказується, що усунення членів виконавчого органу товариства від виконання обов’язків (ч. 3 ст. 99 ЦК) або відсторонення голови виконавчого органу товариства від виконання повноважень (абз. 1 ч. 2 ст. 61 Закону України «Про акціонерні товариства») за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від відсторонення працівника від роботи на підставі ст. 46 КЗпП. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання ним обов’язків міститься не в приписах КЗпП, а у ст. 99 ЦК, тобто не є предметом регулювання нормами трудового права. На підставі таких міркувань в зазначеному рішенні КСУ дав таке офіційне тлумачення ч. 3 ст. 99 ЦК України – усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов’язків, яке передбачене ч. 3 ст. 99 ЦК України, не є відстороненням працівника від роботи в розумінні ст. 46 КЗпП України.

Разом з тим, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13.05.2014 ч. 3 ст. 99 ЦК України було викладено в новій редакції, яка є чинною нині. Внесені цим Законом зміни торкнулись і трудового, і цивільного законодавства. Проте в аспекті відсторонення члена виконавчого органу законодавець вніс зміни не до КЗпП України, а до ЦК України. З огляду на це вважаємо, що при співвідношенні вищезазначених правових норм і передбачених ними правових заходів, слід продовжувати керуватись тим роз’ясненням, яке надав КСУ в рішенні № 1-рп/2010 від 12.01.2010. Відтак спір з приводу незаконності рішення органу управління про відсторонення члена виконавчого органу від виконання його повноважень на підставі ч. 3 ст. 99 ЦК України, якщо цим не безпосередньо не порушено його трудові права, не буде трудовим спором, а позов з цього приводу не буде позовом із трудових спорів, так як ані його предмет, ані його підстави не будуть пов’язані із трудовими правовідносинами. Виходячи з цього, судова юрисдикція спору з приводу незаконності рішення про відсторонення члена виконавчого органу юридичної особи від виконання його повноважень буде залежати від його суб’єктного складу – якщо такий позов буде подано учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, то такий спір відноситиметься до юрисдикції господарських судів, якщо ж фізичною особою, яка не має такого статусу, – то до цивільної юрисдикції.

Викладене вище стосувалось визначення цивільної юрисдикції (підвідомчості) індивідуальних трудових спорів. Однак індивідуальними розбіжностями спори між сторонами трудових відносин не вичерпуються. Як вказувалось в попередньому підрозділі цієї роботи, окрім індивідуальних трудових спорів чинне законодавство, наука та практика виділяють також колективні трудові спори, які вирішуються в окремому порядку спеціальними органами відповідно до Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». При цьому слід розуміти, що у випадках, коли роботодавець не виконує умови колективного договору (угоди), які визначають умови праці, порушує права конкретного працівника або групи працівників, може мати місце не колективний, а індивідуальний трудовий спір з можливою множинністю осіб на стороні позивача (активна співучасть).

В попередньому розділі було визначено коло справ щодо вирішення колективних трудових спорів, які підлягають вирішенню судами. Проте чинне законодавство не містить чітких норм з приводу того, в порядку якого судочинства має здійснюватись їх розгляд і вирішення. Тому далі вважаємо за потрібне проаналізувати судову юрисдикцію кожного виду колективних трудових спорів, які згідно з чинним законодавством можуть передаватись на вирішення суду.

Щодо справ про визнання страйку незаконним В. Я. Бурак вказує, що така справа розглядається місцевим судом у порядку позовного провадження [17]. Однак в судовій практиці є випадки вирішення таких справ в порядку адміністративного судочинства. Так, 23.01.2008 року Южноукраїнський міський суд Миколаївської області постановив рішення у адміністративній справі № 2А-39/2008 р. за позовом АТВТ «Южноукраїнський домобудівний комбінат» до профспілкової організації АТВТ «Южноукраїнський домобудівний комбінат» про визнання страйку незаконним, яким визнав страйк незаконним [156]. У цьому рішенні суд не навів мотиви розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства, що не дає можливості проаналізувати обґрунтованість віднесення відповідної справи до адміністративної юрисдикції.

Проте здебільшого справи про визнання страйку незаконним розглядаються у порядку цивільного судочинства. Так, 30.12.2009 року Орджонікідзевський міський суд Дніпропетровської області, розглянувши цивільну справу № 2-702/09 за позовом ВАТ «Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат» про визнання страйку незаконним, задовольнив позов та визнав незаконним страйк працівників залізничного цеху ВАТ «Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат», що тривав з 8 години 22 липня 2009 року до 11 години 28 липня 2009 року [155].

Зважаючи на загальний характер цивільної юрисдикції, та відсутність в чинному законодавстві України норм, які б визначали розгляд таких справ за правилами іншого судочинства, справи про визнання страйку незаконним повинні вирішуватися в порядку позовного провадження саме цивільного судочинства. При цьому в таких справах суд повинен з’ясовувати не питання законності вимог, які висуваються страйкарями, а додержання ними встановленого законодавством порядку організації та проведення страйку.

В ст. 25 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» передбачається можливість передання на вирішення до суду колективних трудових спорів у випадках, коли законом заборонено проведення страйку (ст. 24 цього Закону), і коли рекомендації НСПП щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) сторонами не враховано. При цьому позивачем у таких справах може бути лише НСПП. Не зважаючи на таку пряму вказівку чинного законодавства, на наш погляд, віднесення таких справ до судової юрисдикції є спірним. Це пов’язано з тим, що будь-який колективний трудовий спір по своїй суті, як це вказувалось вище, є спором не про право, а про інтерес, адже при трудових конфліктах відсутнє порушення прав, а має місце зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин. Суди ж в Україні вирішують лише спори про право. З огляду на це, суд не може ухвалити в таких справах законне рішення, адже питання про регулювання колективним договором (угодою) виробничих, трудових, соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працівників та роботодавців, не регулюються нормами матеріального права, а рекомендації НСПП щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) не мають характеру нормативно-правового акту. Такі питання підлягають вирішенню лише виключно в переговорному порядку із застосуванням примирних-третейських процедур, урегульованих Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

З аналізу судової практики вбачається, що суди фактично не вирішували по суті подібні справи, адже наявні в ЄДРСР судові рішення у таких справах – це ухвали судів першої та апеляційної інстанцій про відмову від прийняття заяви НСПП, залишення її без руху або повернення заяви позивачу, а також ухвали ВССУ або ВСУ про залишення без змін таких ухвал за результатами їх перегляду. Підставами таких процесуальних рішень судів були формальні причини – подання до неналежного суду, невідповідність заяв законодавчим вимогам до позовних вимог, нечіткість позовних вимог, ненадання підтвердження повноважень особи, які підписала позовну заяву чи яка видала довіреність на представника, який підписав позовну заяву тощо. На сайті НСПП (http://www.nspp.gov.ua) відсутня інформація про судове розв’язання будь-яких колективних трудових спорів за заявами НСПП. З огляду на це, можливість вирішення судом колективних трудових спорів відповідно до ст. 25 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» є близькою до нуля. Отже, вказана норма є такою, що не реалізується. З огляду на це, вважаємо за необхідне запропонувати її виключити.

Існуючий нині правовий механізм вирішення колективних трудових спорів в Україні не є ефективним, на що неодноразово звертали увагу фахівці в галузі трудового права [102; 60, с. 131]. І одним із факторів, які це обумовлюють, є якраз відсутність можливості судового вирішення колективних трудових спорів. З огляду на це, опираючись на ст. 124 Конституції України, науковці в галузі трудового права доводять, що юрисдикція судів повинна поширюватись і на розгляд колективних трудових спорів позовного провадження, що усуне правову прогалину щодо відсутності правового механізму захисту в судовому порядку прав трудового колективу [102]. Крім того, варто погодитись з думкою С. І. Запари про те, що для захисту трудових прав громадянами України слід об’єднати можливості двох паралельно недостатньо ефективно функціонуючих систем з вирішення трудових спорів, а саме наявної судової системи з розгляду трудових спорів і окремого порядку розгляду спеціальними досудовими органами, як індивідуальних, так і колективних конфліктів [60, с. 129]. Проте це питання виходить за межі предмету даного дисертаційного дослідження, однак може і повинне знайти свою подальшу розробку в межах міжгалузевих наукових досліджень.

Відповідно до ч. 7 ст. 20 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» профспілки, їх об’єднання у разі відмови роботодавців, їх об’єднань, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування на їх вимогу усунути порушення умов колективного договору, угоди або в разі недосягнення згоди з даного приводу мають право оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб до місцевого суду. Закон не деталізує форму звернення профспілок до суду на підставі вищевказаної норми, а також вид судочинства, в порядку якого має вирішуватись така справа. З огляду на те, що сторонами таких справ є, зазвичай, юридичні особи (профспілка як позивач, і роботодавець як відповідач), відповідні позови неодноразово подавались профспілками до господарських судів. Однак такі справи не підпадають під їх юрисдикцію, оскільки вони виникають не з господарських, а з трудових відносин. Відтак справи, в яких профспілки оскаржують (просять визнати незаконними) порушення з боку посадових осіб роботодавця умов колективного договору, угоди, виходячи із загального характеру цивільної юрисдикції (ст. 15 ЦПК України), мають вирішуватись в порядку цивільного судочинства.

Справи ж за позовами профспілок до органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, що подаються на підставі ч. 7 ст. 20 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», відносяться до адміністративної юрисдикції та мають вирішуватись адміністративними судами, адже відповідачами в таких справах будуть суб’єкти владних повноважень. Так само існують проблеми при визначення юрисдикції справ за позовами профспілок про невиконання роботодавцем обов’язку щодо створення умов діяльності профспілок, регламентованих колективним договором (чч. 2, 4 ст. 42 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). В судовій практиці неодноразовими були випадки подання таких позовів до господарських судів, з огляду на те, що сторонами у таких справах є юридичні особи. Проте господарські суди правильно відмовляють у прийнятті таких позовних заяв, обґрунтовуючи це тим, що спір в таких справах виникає у сфері трудових відносин щодо порушення роботодавцем умов колективного договору, а тому він не має господарського характеру та не підлягає вирішенню в господарських судах. З цього приводу варто звернути увагу на роз’яснення пленуму ВССУ в постанові «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01.03.2013 № 3, в п. 12 якої вказано, що безпосереднє вирішення в судовому порядку колективних трудових спорів законодавством не передбачено, крім випадків, зазначених у статтях 23 і 25 зазначеного Закону та у статтях 20, 42 Закону України від 15 вересня 1999 р. № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Оскільки ці вимоги спрямовані на захист трудових прав працівників, виникають із трудових правовідносин, то вони підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, незалежно від того, що сторонами у справі є юридичні особи.

Підводячи підсумки дослідженню цивільної юрисдикції справ, що виникають з трудових правовідносин, варто звернути увагу на необхідність уточнення ч. 1 ст. 15 ЦПК України задля забезпечення однозначного розуміння її загального характеру та можливості встановлення випадків розгляду певних справ за правилами іншого судочинства. Так, як вказувалось вище, справи щодо публічної служби виникають з трудових відносин, проте вирішуються в порядку адміністративного судочинства. Саме тому пропонується ч. 1 ст. 15 ЦПК України викласти у такій редакції:

«1. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства».

Окресливши коло справ, що виникають з трудових відносин, і підпадають під цивільну юрисдикцію, необхідно розмежувати повноваження конкретних судів щодо їх розгляду та вирішення, що здійснюється за допомогою такої процесуальної категорії як підсудність. А. Г. Гойхбарг зазначав, що недостатньо з’ясувати, що даний спір належить до компетенції судових установ. Необхідно установити, яким саме судовим установам він підсудний [28, с. 160]. Як зазначав Є. Й. Домбровський, вказані у законі правила підсудності цивільних справ мають важливе значення. Вони розмежовують компетенцію різних ланок судової системи, точно визначають, в який саме суд необхідно звертатись для законного вирішення тієї чи іншої цивільної справи [50, с. 4].

С. Н. Абрамов підсудністю називав визначення компетенції того чи іншого суду чи розмежування компетенції між судовими органами [1, с. 131]. К. С. Юдельсон підсудність визначав як коло відання кожного судового органу, що надає змогу відмежувати, по-перше, повноваження однієї ланки судової системи від інших, по-друге, територіально розмежувати повноваження судових органів однієї і тієї самої ланки судової системи. При цьому він наголошував, що процесуально-правові норми про підсудність розподіляють підвідомчі судовим органам справи як між різними ланками судової системи, так і між судовими органами однієї і тієї самої ланки. Звідси автор виводить два види підсудності: родову (предметну) та територіальну. Призначення родової підсудності науковець вбачав у розмежуванні повноважень судових органів на розгляд підвідомчих їх справ по вертикалі [218, с. 184]. Очевидно, що особливості родової підсудності, перш за все, залежать від системи судоустрою, що притаманна тій чи іншій державі.

Підсудністю О. Ф. Клейнман називав розподілення всіх підвідомчих судовим органам справ між окремими ланками судової системи, визначення компетенції даного суду. Він зазначав, що слід розрізняти підсудність: 1) за родом справ; вона називається родовою підсудністю; 2) за територією, тобто за районом діяльності суду, за місцем проживання тієї чи іншої сторони; вона називається територіальною підсудністю. Крім того, він розрізняв підсудність законну, яку встановлено законом, та підсудність договірну, яку встановлено угодою сторін. У свою чергу, законну підсудність він поділяв на: 1) загальну, яка застосовується як загальне правило, та 2) особливу, яка застосовується як виключення із загального правила, у випадках, спеціально передбачених законом; вона інакше називається альтернативною, тому що позивачеві надається право вибору між загальною і особливою підсудністю; 3) виключну, коли законом встановлюється обов’язкова підсудність окремих категорій справ окремому суду: за місцем знаходження майна, за місцем отримання продукції. Підсудність називається виключною тому, що виключає застосування будь-якої іншої підсудності [73, с. 142, 143]. Загалом така класифікація видів підсудності визнається й сучасною доктриною цивільного процесуального права.

Підсудність спору даному суду М. А. Гурвіч називав суттєвою умовою дійсності здійснення права на пред’явлення позову. При цьому він застерігав, що підсудність не є передумовою самого права на звернення до суду, а саме питання про належну підсудність виникає лише за наявності такого. Але від дотримання вимог підсудності може залежати дійсність пред’явлення позову. Ця залежність не безумовна, адже якщо з порушенням правил підсудності справу було прийнято у провадження, то виявлення цієї обставини саме по собі ще не руйнує процес [43, с. 88].

В. В. Комаров та Н. Ю. Сакара доводять, що за нині діючим законодавством під підсудністю розуміється лише так звана «територіальна підсудність», що є синонімом поняття «територіальна юрисдикція». На підставі викладеного ними робиться висновок, що під підсудністю (територіальною юрисдикцією) слід розуміти повноваження місцевого суду щодо здійснення правосуддя у цивільних справах на певній території. Визначити підсудність справ суду означає встановити, який конкретно місцевий суд має розглядати цивільну справу по суті як суд першої інстанції [85, с. 266].

Родова підсудність трудових спорів, а так само інших спорів, які належать до цивільної юрисдикції, визначається ст. 107 ЦПК України, згідно з якою усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами.

За загальним правилом територіальної підсудності, встановленим ст. 109 ЦПК України, позови до фізичної особи пред’являються за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування, а позови до юридичних осіб пред’являються в суд за їхнім місцезнаходженням.

Однак у спорах, що виникають з трудових відносин, відповідно до ч. 1 ст. 110 ЦПК України позов може подаватись за вибором позивача за його зареєстрованим місцем проживання чи перебування. Загалом норма про альтернативну територіальну підсудність трудових спорів спрямована на захист економічно та організаційно слабшої сторони трудових відносин – працівника. Крім того, юридична особа не може мати місця проживання чи перебування, адже її територіальна ознака – це місцезнаходження (ст. 93 ЦК України). Тому альтернативна підсудність не може застосовуватися до позовів із трудових спорів, які подають юридичні особи. Саме з таких міркувань позови юридичних осіб про стягнення з працівників заподіяної ними підприємству шкоди, подані не за місцем проживання або перебування працівника, повертаються судами позивачеві.

Однак роботодавцем за трудовим договором може бути не лише юридична особа, а й фізична особа, в т.ч. зареєстрована підприємцем. Такі особи мають місце проживання або перебування, тому відсутні формальні підставі для незастосування альтернативної підсудності за позовами таких осіб як роботодавців, що виникають з трудових відносин, до фізичних осіб, які працювали (працюють) у них за трудовим договором. Застосування за будь-якими позовами роботодавців до працівників альтернативної підсудності, що передбачає надання пільгового становища для позивача, необґрунтовано порушує баланс інтересів сторін на користь позивача-роботодавця. З огляду на це, існує потреба уточнити ч. 1 ст. 110 ЦПК України, замінивши слова «позови, що виникають з трудових правовідносин» словами «позови працівників, що виникають з трудових правовідносин».

Також варто звернути увагу й на деякі суперечності у визначенні підсудності колективних трудових спорів. Так, згідно зі ст. 25 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» НСПП звертається із заявою про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) відповідно до Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міського суду. Однак згідно зі ст. 107 ЦПК України всі справи, що підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами, які є судами першої інстанції. Жодним чином не заперечуючи вище висловлену в цьому підрозділі пропозицію щодо виключення ст. 25 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», звернемо увагу на те, що в судовій практиці, в т.ч. й вищих судових органів, вже давно сформувалась правова позиція з приводу вирішення колізії між нормою ст. 25 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» і ст. 107 ЦПК України, яка зводиться до того, що, як зазначив ВСУ (суддя А. Г. Ярема) в ухвалі від 26 липня 2006 р. в справі № 6-19580ск06, суд апеляційної інстанції не може підміняти суд першої інстанції, а тому не може розглядати заяву НСПП про вирішення колективного трудового спору, яку було подано НСПП до Апеляційного суду м. Києва [191].

Пізніше така ж позиція була відображена у Постанові Пленуму ВСУ «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 № 2 [128], в п. 3 якої зазначено, що ст. 107 ЦПК встановлено, що всі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються судом першої інстанції, якими є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Тому законодавчі акти, які по-іншому визначають суди першої інстанції щодо певних цивільних справ, відповідно до ч. 3 ст. 2 ЦПК не можуть бути застосовані.

<< | >>
Источник: НЕПОЧАТИХ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. РОЗГЛЯД ТРУДОВИХ СПОРІВ У ПОРЯДКУ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА СУДАМИ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2016. 2016

Еще по теме 1.3. Цивільна юрисдикція та підсудність трудових спорів:

  1. Глава 11 ЦИВІЛЬНА ЮРИСДИКЦІЯ
  2. § 1. Поняття та види цивільної юрисдикції
  3. § 2. Цивільна юрисдикція суду. Наслідки порушення правил підвідомчості цивільних справ
  4. Глава 12 ПІДСУДНІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ
  5. § 3. Підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах, в яких хоча 6 одна із сторін проживає за кордоном
  6. Змістовна характеристика категорії “належний суд” у контексті визнання суду основним суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин
  7. Тема 2. Проблемні підсудності цивільних справ і цивільної юрисдикції.
  8. 2. Проблемні питання цивільної юрисдикції.
  9. РОЗДІЛ 2 ЦИВІЛЬНА ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ НЕПІДПРИЄМНИЦЬКИХ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ
  10. ПІДСУДНІСТЬ І ЮРИСДИКЦІЯ: ПОЛІТИЧНІ ПИТАННЯ ТА МЕЖІ СУДОВОГО НАГЛЯДУ
  11. ЗМІСТ
  12. РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ ТРУДОВИХ СПОРІВ СУДАМИ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ
  13. 1.3. Цивільна юрисдикція та підсудність трудових спорів
  14. 2.1. Процесуальний порядок пред’явлення позову та відкриття провадження у цивільних справах, що виникають з трудових спорів
  15. ШАДУРА ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ. ЦИВІЛЬНА ЮРИСДИКЦІЯ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків –2008, 2008
  16. РОЗДІЛ 1 ЦИВІЛЬНА ЮРИСДИКЦІЯ В СИСТЕМІ СУДОВОЇ ЮРИСДИКЦІЇ
  17. 1.4. Поняття цивільної юрисдикції
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -