<<
>>

Становлення та розвиток інституту речових доказів у цивільному процесі

У теорії судового доказування більшість учених усі судові докази за джерелом закріплення (або доказування) поділяють на два види: речові та особисті [226, с. 97]. Під джерелом доказування розуміють певний об’єкт чи суб’єкт, на якому або у свідомості якого знайшли відображення різні факти, що відбувалися в минулому та мають значення для вирішення цивільної справи.

У результаті в одному випадку джерелом інформації є людина, а в іншому - річ. Відповідно до цього до особистих доказів можна зарахувати пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, а також покази свідків. Щодо речових доказів, то в цивільному процесі до них можна віднести письмові та власне речові докази. Окремі науковці інколи виділяють третій вид доказів стосовно цього критерію класифікації: змішані, які поєднують в собі елементи речових та особистих доказів, зокрема висновок судового експерта [119, с. 177-179; 244, с. 93]. У цьому разі джерелом інформації є сама особа судового експерта, яка має право в усній формі доповнити свій висновок у судовому засіданні, а також висновок експерта як процесуальний документ, який заснований на дослідженні підданих експертизі речей, предметів, фізичних та хімічних процесів тощо.

Деякі автори, на наш погляд безпідставно, до особистих доказів зараховують письмові докази, мотивуючи це тим, що письмові докази завжди виходять від конкретних осіб і немає значення, що зміст доказу закріплений на матеріальному об’єкті [49, с. 180].

Особи та речі (предмети матеріального світу) виступають як носії інформації про факти, тобто є джерелом доказів, якщо на них різним способом закріплена та збережена інформація. Як підставу поділу доказів на особисті та речові необхідно брати до уваги спосіб закріплення та збереження фактичних

даних на джерелах. Якщо інформація виходить від людини та доводяться до суду людиною - це особисті докази. Якщо ж відомості про факти закріплені на речах, то це будуть речові або предметні докази.

Огляд названої класифікації судових доказів на особисті та речові (предметні) був зроблений для того, щоб визначитися з тим, що в теорії цивільного процесу виділяють речові докази як вид доказів за джерелом доказування (закріплення) та речові докази як процесуальний засіб доказування, що поряд з письмовими доказами як процесуальним засобом доказування охоплюється поняттям «речові докази» як видом доказу за джерелом закріплення. Наше дисертаційне дослідження, а відтак й історико- правовий матеріал присвячений аналізу речових доказів як процесуальних засобів доказування. Тому воно не буде поширюватися на письмові докази, що також фактично закріплюють доказову інформацію на предметах матеріального світу (переважно на папері). Хоча звертатися до письмових доказів ми будемо для того, щоб визначитися з сутністю речових доказів.

Історія захисту порушених прав сягає глибокої давнини, коли ще навіть згадки про які-небудь держави і не йшлося. У наших предків східних слов’ян відновлення порушених прав було справою самих зацікавлених приватних осіб. Цей прадавній процес є у формі самосуду, тобто самоправства, і найрізкіше своє вираження отримав у праві помсти. Це особиста розправа того, що потерпів правопорушення з кривдником. Це явище було властиве всім народам на такому ж первинному ступені розвитку як і східні слов’яни [80, с. 339]. Вказівку на сліди такого порядку можна знайти у «Руській Правді», де ст.18 забороняє силою віднімати своє, а це означає, що раніше будь-хто розправлявся сам [209].

Але з появою державності у східних слов’ян відбувається процес нормативного закріплення не тільки правил судочинства, але й системи судових доказів, якими можна було оперувати, доводячи існування тих чи інших фактів з предмету доказування. Основний нормативний акт, що регламентував названі питання у Київській Русі була «Руська Правда», норми якої писалися впродовж декількох століть.

Судовий процес на території українських земель чітко був поділений на цивільний та кримінальний тільки в ІІ пол.

ХІХ ст. унаслідок проведення судової реформи 1864 року в царській Росії. До цього часу як для цивільних, так і для кримінальних справ порядок їх розгляду був однаковий (починаючи з періоду Київської Русі). Хоча в більш пізній час поступово починає закріплюватися змагальна форма розгляду для цивільних справ та слідча (або слідчо-інквізиційна) для кримінальних [89, с. 66, 168, 245-246, 272].

Система судових доказів у Київській Русі базувалася на свідченнях видооків та послухів, поясненнях сторін, речових доказах, «судах божих», «судових ордаліях» та присязі.

Слід зазначити, що законодавчого закріплення «речових доказів» як допустимих засобах доказування в нормах «Руської правди» не було зроблено. Про їх використання можна говорити, виходячи із тлумачення окремих норм цієї пам’ятки права. Зокрема, про речові докази «Руська Правда» говорить в основному щодо справ кримінального характеру: синці та кроваві плями на тілі, знаходження крадених речей у особи, тіла вбитого на території общини тощо. Водночас, використання речових доказів у цивільних справах також траплялося. Зокрема, в особи в господарстві знайшли холопа, який втік від свого колишнього господаря; або знайшли коня чи іншу річ, яка була загублена або вкрадена (місце перебування вказаних об’єктів власності буде мати доказове значення). Саме остання категорія справ - справи, які стосуються захисту права власності, - дуже детально описана в нормах Руської Правди, оскільки пов’язана з детально розробленою процедурою пошуку власних речей: «заклич», «звід» та «гоніння слідом» [85, с. 49]. Крім того, можна говорити і про інші випадки використання речових доказів у виключно цивільних справах, про які говориться в Руській Правді: переорювання чи перекошування межі [81, с. 342-350].

Вказані вище випадки із судової практики, що знайшли своє закріплення у нормах «Руської Правди», дають усі підстави говорити про використання в судових справах, у тому числі й цивільних, речових доказів, попри те, що законодавчого закріплення вони не мали.

Варто вказати, що траплялися випадки використання речових доказів у судових справах періоду Київської Русі на підтвердження колективної вини, якої не знає сучасне судочинство. Зокрема, якщо на території общини знаходять труп, то винувата вся община, якщо вбивцю не знайдуть; якщо зіпсовано межу або засоби лову, а винного немає, то винна община, на території якої таке сталося; якщо сліди злодія приведуть до села, а жителі села не зможуть відвести від себе підозру, вказавши на слід злодія, то вони винні у крадіжці [66, с. 193]. Хоча тут більше йдеться про кримінальні справи, але вони тягнули за собою цивільно-правові наслідки. Оскільки у Київській Русі штраф мав подвійну природу, де одна частина йшла в казну, а інша потерпілим від правопорушення [89, с. 64], то єдиним порядком вирішувалися питання, які наразі окремо розглядаються в межах кримінального та цивільного процесів.

Оцінка речових доказів була формальною, оскільки в ряді категорій судових справ вони мали визначальну роль, оскільки їх наявність вирішувала долю справи [81, с. 364]. Правда, окремі дослідники заперечували формальний підхід щодо оцінювання речових доказів у Київській Русі [268, с. 522], але норми Руської Правди вказують на зворотне. Так, ст. 30 Короткої редакції Руської Правди зазначає таке: якщо на людині є кров або синці, то «послуха» йому шукати не потрібно [163, с. 15]. Описуючи речові докази, Семен Пахман, який їх називав «ознаками порушення прав», зазначав: «присутність знаків або слідів, за якими порушення права було очевидним, і сама справа, що підлягала судовому розгляду, ставала зовсім ясною, - робило подачу інших доказів зайвими» [153, с. 123].

Певною мірою можна говорити про використання речових доказів у випадку дослідження таких засобів доказування, як судові ордалії, тобто випробування водою та вогнем (залізом), що застосовувалися тільки в тому разі, коли не можна було застосувати звичайні засоби доказування (наприклад, покази свідків чи видооків).

Нам достовірно відомо, як відбувалося випробування вогнем.

Так, людині ставили розжарений шматок заліза в долоню. Якщо опіків на тілі людини не

було, то вона вважалася невинною («аже не ожжеться» - ст. 87 Просторової Редакції Руської Правди) [163, с. 28].

У чому полягало випробування водою дізнаємося з повчання Серапіона: «Правила божественные повелевают многыми послухы осудити на смерть человека. Вы же воду послухом постависте и глаголите: аще утопати начнеть, неповинная есть, аще ли попловет, волхвовь есть. Не может ли дьявол, видя ваше маловерие, подержати да не погрузится, дабы върещи в душегубство? Яко оставивше послушьство боготворенного человека, идосте к бездушну естьству — к воде, приясте послушьство на прогневанье Божие» [31, с. 721]. Тобто перед випробуванням сторону справи зв’язували й кидали у воду: якщо він занурювався на дно, то його оголошували безневинним, якщо ж спливав на поверхню води — винний [80, с. 341-342].

Випробування водою було легшою ордалією, оскільки вона призначалася у справах, де ціна позову була незначною (до півгривні золотом, але не менше ніж до 2 гривнів срібла), водночас випробування вогнем (залізом) застосувалося у справах, де майнова вимога стосувалася цінного об’ єкту (більше півгривні золотом) [153, с. 128].

Була встановлена заборона на використання ордалій у позовах, які базуються на договорах, оскільки там можна було застосовувати тільки присягу [31, с. 722].

В окремих народів траплялося випробування не холодною, а гарячою водою, де необхідно було протримати певний проміжок часу руки в кип’яченій воді. Наявність опіків свідчила про вину особи. Східні слов’яни не знали такої форми водної ордалії. Такий висновок зробив Семен Пахман, аналізуючи категорії справ, у яких призначалося випробування водою [153, с. 79].

Таким чином, можна зробити висновок, що в системі судових доказів Київської Русі судова практика використовувала речові докази під час розгляду та вирішення цивільних справ, які в більшості випадків виступали предметом спору. Нормативно інститут речових доказів у правових нормах не був закріплений.

В окремих нормах «Руської Правди» містилися вказівки на ті чи інші речі, що свідчили про обставини справи, де в одних випадках вони могли бути предметом спору (наприклад, холоп), а в інших - ні (наприклад, межові знаки в земельних спорах). Така специфіка правового регламентування пояснюється особливістю законодавчої техніки того часу, де правова думка в багатьох випадках формувала правові норми казуального, а не абстрактного типу. Ось чому не було загальних норм про речові докази, а був фактично перелік окремих речей, що свідчили про певні обставин цивільної справи у різноманітних нормах «Руської Правди». Цей висновок має надзвичайно важливе значення для дослідження інституту становлення речових доказів у цивільному процесі на українських землях, оскільки така тенденція буде зберігатися ще тривалий час упродовж багатьох століть.

Нащадком Київської Русі на теренах українських земель стала Г алицько- Волинська держава. Але цей період дуже слабо вивчений, оскільки писемних пам’яток тих днів до нас дійшло дуже мало (зокрема, Галицько-Волинський літопис поч. ХІІ ст., який починає описувати події з 1201 (1205?) року) [124, с. 368-452]. Окремі вчені говорять про «рештки документальних пам’яток» [117, с. 5], вказуючи, таким чином, на складність у вивченні галицько-волинського періоду.

Судовий процес Галицько-Волинської держави, яка стала

правонаступницею Київської Русі на території українських земель, нічим не відрізнявся від судового процесу колишнього політичного утворення Київської Русі. Як слушно зауважує І. П. Крип’якевич, «Руська Правда» застосовувалася в судівництві галицько-волинських земель [114]. Ті незначні нормативні пам’ятки періоду Галицько-Волинської держави, що дійшли до наших днів (наприклад, грамота князя Мстислава Даниловича 1289 року), дають уявлення про суспільно-політичне життя того часу [87, с. 21], але, на жаль, не мають жодного відношення до судових доказів взагалі та речових доказів зокрема.

Галицько-Волинська держава в регламентуванні суспільних відносин використовувала норми «Руської Правди» [91, с. 18], а тому все, що було притаманне інституту речових доказів у період Київської Русі, проявляло свою дію в період Г алицько-Волинського князівства.

Після того, як українські землі Галицько-Волинської держави були захоплені її сусідами, на них почав поширюватися судовий процес тих держав, до складу яких вони були включені. Починаючи з середини XIV ст. території колишнього Галицько-Волинського князівства поступово загарбує Польське королівство та Велике князівство Литовське. Інша частина українських територій (зокрема, Північна Буковина) опинилася під юрисдикцією Молдавії, яка у ХУІ переходить під владу Туреччини [89, с. 103-104].

У Польському королівстві та Великому князівстві Литовському як до їх об’єднання, так і після цього судовий процес не був поділений на цивільний та кримінальний, а існувала єдина процесуальна форма для розгляду всіх судових справ [79, с. 46-48]. Хоча окремі науковці зазначають, що зміст окремих статей юридичних пам’яток у Польському королівстві все ж указує на наявність специфіки в судочинстві деяких кримінальних справ [122, с. 144]. Тобто фактично можна говорити про різноманітні процесуальні форми.

Джерелом процесуального права в Польському королівстві був Віслецький статут 1347 року та Повний звід статутів Казимира Великого 1420 року (який був утворений на базі Віслицького статуту) [24, с. 501]. До видачі вказаних документів судочинство в Польському королівстві базувалося на нормах звичаєвого права, які на той час уже застаріли та різнилися залежно від території країни [123, с. 102]. Крім того, важливе значення для регулювання судового процесу на базі звичаєвого права відігравала Ельблонзька книга або так звана «Польська правда» ХІІІ ст. [19, с. 45]

Серед процесуальних засобів доказування в цивільних справах Польща знала пояснення сторін, яке давалося у двох формах - власного зізнання (confessio) та присяги (juramentum), покази свідків (testes), висновок судового виконавця (visio), письмові докази (офіційні і приватні) [122, с. 149]. Окремо речові докази, як і в період Київської Русі, не виділялися, але норми, наприклад, Повного зводу статутів Казимира Великого містили посилання на численні цивільні справи, де чітко можна простежити використання в них речових доказів. Зокрема, ст. XLIV зазначає: « Франтишек продав за 100 гривен ділянку Гжегожу, яку 60 зразу заплатив, обіцяючи інші гроші заплатити в інші терміни, і цей Гжегож протягом чотирьох років спокійно і тихо, не здійснюючи повної сплати, володів і вів господарство на згаданій ділянці. Потім до кінця четвертого року Гжегож гроші, що залишилися, наважується дати і заплатити продавцю Франтишеку, але Франтишек домагається того, щоб цю угоду розірвали, оскільки протягом такого тривалого часу йому несповна було заплачено. І тому ми говоримо й ухвалюємо: у випадку тихого і спокійного володіння протягом трьох вказаних років і трьох місяців згаданий продаж набуває вічну силу і ми уступаємо такому тривалому часу мовчання і давністю» [123, с. 106].

Процесуальне право Великого князівства Литовського спочатку було дуже подібним до законодавства Київської Русі, оскільки така держава набувала не тільки рис в організації політичного життя східних слов’ян, але переймала їхні правові звичаї та правила поведінки, що закріплювалися «Руською Правдою».

Найбільш раннім нормативним актом, що регламентував процес розгляду цивільних справ, був Судебник Казимира Ягеловича 1468 року, що містив норми, які стосувалися вирішення земельних спорів (ст. 20-22): «А тако ж кому будеть до кого какое дело, будеть земное дело, ино ездокы побрати; а будуть иныи которыи дела, ино судьи побрати, а искати правом; а порубов и наездов не набобе никомуже чинити - ст. 20» [101, с. 47]. Оскільки цей кодекс був адресований землевласникам, то законодавець обрав ефективний спосіб оприлюднення правил земельного судочинства.

Для вирішення земельної справи великим князем, воєводами або іншими суддями посилалися судові слідчі (їздці), які мали збирати докази, опитувати свідків, оглядати місце події, складати протокол з подальшим передачею його судді [130, с. 648-649] (хоча інший учений зауважує, що їздці мали право виконувати функції суддів [132, с. 25]). На основі цих матеріалів суддя вирішував суперечку. Доказами в таких земельних справах були письмові документи, межові знаки (вважай речові докази - Авт.), про які говорилося у цих документах, а також свідчення «людей добрих, віри гідних». Вигравала

справу та із сторін, чиї межові знаки були чіткішими, а свідки - поважнішими [152].

Судебник також говорив ще про два правопорушення цивільно-правового характеру, у яких обов’язково повинні були фігурувати речові докази. Зокрема, у ст. 23 він говорив про правовий режим знахідок (кінь, шкапа приблудна, інші загублені речі), які слід було передавати в королівський двір, якщо не знайдеться власник, інакше особа вважалася злодієм; а в ст. 25 визначалася відповідальність тих, хто повинен був тримати у належному стані мости та шляхи, бо якщо через невиконання цього обов’язку в когось виникне шкода (кінь ногу зламає чи пораниться), то він її мусить відшкодувати [101, с. 43-44].

Проте переважна більшість статей Судебника Казимира Ягеловича 1468 року (їх всього було 25) говорили про кримінальні справи та речові докази в них (зокрема, крадіжки; ст. 1-8, 12-19, 23-24). Наприклад, ряд статей явно містить вказівку про речовий доказ під час скоєння такого злочину, як крадіжка: «а коли бы злодей што у кого украл, а и где украдено, а там его ухватять с лицом... - ст. 5» [101, с. 51-52]; «а кто украдеть выше полукопья, а любо корову. - ст. 13»; «а который хотя первой украл, а коньская татьба, коня украл, а с лицом приведуть. - ст. 15»; «а который будеть люди выводити, а любо челядь неволную, а ухватять съ лицом. - ст. 24». У всіх цих випадках під «лицем» розуміють украдену річ.

Важливим джерелом процесуального права (цивільного процесуального та кримінального процесуального) у литовський період на українських землях були Литовські статути 1529 та 1566. Литовський статут 1588 року на українських землях не діяв, оскільки після Люблінської унії 1569 року українські території були передані під адміністративну юрисдикцію Польського королівства, але з часом без будь-яких вказівок польського уряду норми третього Статуту поступово витісняють норми Статуту 1566 року. Ось чому Литовський статут 1588 року діяв у Лівобережній та Правобережній Україні аж до ХІХ ст. Зокрема, 25 червня 1840 року указом Сенату Російської імперії було скасовано дію Статуту 1588 року на території Київської, Подільської та Волинської губерній [214, с. 14].

До процесуальних засобів доказування Литви названого періоду можна зарахувати пояснення сторін, покази свідків, речові докази, письмові докази і присягу. Отже, на відміну від польських пам’яток права, литовські говорять про речові докази, називаючи їх «лицем»

Як у період Київської Русі, литовські пам’ятки в більшості випадків говорять про речові докази («лице») у кримінальних справах (викрадена річ, насильницькі сліди при зґвалтуванні тощо). Проте також можна було чітко бачити випадки використання речових доказів у цивільних справах. Так, ст. 21 Розділу VII Статуту Великого князівства Литовського 1566 р. зазначає таке: якщо кінь або віл, які були предметом застави, здохнуть без причини поганого поводження (не перевантажував працею чи не морив голодом), то заставодержатель під час пред’явлення шкіри коня чи вола не повинен відшкодовувати шкоду заставодавцеві [215, с. 349].

Під час оцінки речових доказів у Литовському князівстві зберігався формальний підхід, оскільки вони використовувалися тільки в тому разі, якщо не було свідків або письмових доказів (Розділ ІV ст. 52 Статуту Великого князівства Литовського 1566 р.) [215, с. 319].

Таким чином, у польсько-литовський період, як і в період Київської Русі, про речові докази безпосередньо норми пам’яток права не говорили, а вказували на окремі речі, які були об’ єктом спору або знаряддям вчинення правопорушення. Про можливість використання речових доказів у цей час можна було здогадатися шляхом тлумачення окремих правових норм.

З 1648 року на території Лівобережної України була утворена спочатку самостійна, а потім як автономне утворення держава Військо Запорізьке, що проіснувала до ІІ пол. XVIII ст. у складі Росії. Специфікою джерельної бази цього державного формування було те, що на її землях діяли різнонаціональні правові пам’ятки: польське законодавство, литовське законодавство, німецьке законодавство, російське законодавство та власне українське законодавство.

У цей період процесуальне право ще не було відділене від матеріального, тому окремого процесуального кодексу не існувало. Під час розгляду цивільних справ суди використовували процесуальні норми, що містились у Статуті

Великого князівства Литовського 1588 року1588 року [91, с. 50; 178, с. 13] та деяких збірках магдебурзького права. Ці збірки були створені й застосовувались з часів знаходження України у складі Речі Посполитої, тому за правонаступництвом вони також слугували українським джерелом права. У Гетьманщині їх норми використовувались відповідно до нових умов та місцевих особливостей. У даний період ще немає нормативних актів українських автономних органів влади. Гетьмани та полковники своїми універсалами регулюють лише окремі питання судочинства, і стосуються вони здебільшого окремих осіб. Таку ситуацію можна пояснити нестабільністю політичної ситуації в молодій Гетьманській державі, частою зміною керівництва та постійною участю України у військових діях [210, с. 11-12]. Таким чином, спочатку змін у правовій регламентації власне речових доказів у цивільних справах не було зроблено.

Проте згодом, з появою козацького (українського) законодавства, правове життя на українських землях починає поступово мінятися. Найвідомішою правовою пам’яткою цього періоду був кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року (далі Права - Авт.), який офіційно не був введений у дію (хоча деякі науковці застерігають про фактичну дію його правових норм) [89, с. 234], але його значення є надзвичайно великим, оскільки він свідчить про високий рівень розвитку юридичної думки та техніки нормотворення у XVlll столітті.

Права не ділили судовий процес на цивільний та кримінальний [162, с. XXVIII] (хоча термін «кріминалноє дъло» у ньому трапляються), проте норми та інститути процесуального права почали займати визначальну роль у правовому житті людей того часу, бо 4 глави із 30, з яких складався цей кодекс, були присвячені саме процесуальному праві.

На зміст багатьох норм та інститутів саме в цивільному процесі вплинув Статут Великого князівства Литовського 1588 року. Глава 8 «Прав, за якими судиться малоросійський народ», що в основному регулює відносини з розгляду та вирішення цивільних справ, а також систему процесуальних засобів доказування опирається на розділ 4 Статуту Великого князівства Литовського 1588 року, що називається «Про суди і про суддів». Це підтверджується тотожною градацією судових доказів з точки зору їх юридичної сили, яка дається у названих кодексах. Так, у ст. 77 розділу 4 Статуту Великого князівства Литовського 1588 року та у ст. 12 глави 8 «Прав, за якими судиться малоросійський народ» зазначається таке: «якщо є письмові які-небудь доводи або свідки, то саме їх оголосити і на цих свідків посилатися. Якщо немає ні письмових доводів, ні свідків, нехай доводять присягою...» (п. 6) [162, с. 127].

«Права, за якими судиться малоросійський народ» послідовно визначає систему процесуальних засобів доказування, які можна використовувати під час встановлення обставин цивільної справи. За ст. 13 глави 8 до них належить: 1) пояснення сторони у формі власного зізнання; 2) письмові докази; 3) покази свідків; 4) присяга; 5) розшук або катування і муки [162, с. 129]. Правда, останній засіб доказування повинен був використовуватися виключно у кримінальних справах, а для цивільних справ він не був притаманний.

Отже, інститут речових доказів за Правами, як і у польсько-литовський період прямо не був закріплений. Але слід відзначити певний прогрес: була в цьому Кодексі абстрактна норма, яка стосувалася речових доказів. Так, не можна використовувати як докази письмові документи, що містять підчистки або виправлення (ч. 2 ст. 14) [162, с. 130]. А те, що письмові документи в такому разі виступають не письмовими, а саме речовими доказами, наочно доводиться способом їх дослідження: вони не зачитуються, а оглядаються. Таким чином, законодавча думка того часу зробила перший крок у напрямку формування абстрактних, а не казуальних правових норм, що за своєю природою мали б належати до правового інституту речових доказів.

Про окремі випадки можливого використання речових доказів у цивільних справах йдеться в багатьох статтях Прав, які стосуються регламентації цивільних або сімейних прав. Зокрема, якщо особа без поважних причин не володіє та не користується вотчиною чи землею протягом 10 років, що дана йому монархом та підтверджена жалуваною грамотою, то він повністю втрачає права на цю нерухомість - ч. 2 ст. 4 гл. 4 Прав [162, с. 61] (вигляд земельної ділянки має виконувати функцію речового доказу - Авт.)

Водночас, норми цього часу починають чітко закріплювати процесуальну процедуру щодо одного виду речових доказів: речові докази, які не можливо доставити до суду. Зокрема, у земельних спорах Права згадують такого судового чиновника, як возний, що має виїхати на місце спору та здійснити «осмотръ», результати якого власноручно має записати в «доношєнія» (ч. 5-7 ст. 8 гл. 7) [162, с. 93]. Фактично перед нами є безпосередньо правові норми, що вже мають пряме відношення до правового інституту речових доказів.

Як тільки у ІІ пол. ХУШ ст. була ліквідована козацька державність на території Лівобережної та частково Правобережної України, було поширене загальноімперське законодавство царської Росії, у тому числі й те, яке регламентувало судочинство.

Як і раніше, судовий процес нормативно не був поділений на цивільний та кримінальний, хоча також нормативно існувала уже різниця у процедурі розгляду цивільних і кримінальних справ.

Широкомасштабна систематизація законодавства в Російській імперії, яка була проведена в 30-х роках, мала на меті ліквідувати архаїчні закони та побудувати нові, які б відповідали більше буржуазному, а не феодальному суспільству. Повстання декабристів, а потім польське повстання, революційні заворушення в Австрійській імперії припинили процес модернізації правової системи царської Росії. Був виданий тільки кодекс, який систематизував, упорядковував та модернізував норми кримінального права та кримінального процесуального права: «Уложение о наказаниях уголовных и исправительных» 1845 [89, с. 271], який сприяв проведенню «каральної» політики. Тому цивільне право, а відтак і цивільне процесуальне право, яке повинно забезпечувати реалізацію норм цивільного права, залишалися на рівні феодального періоду. У свою чергу це і зумовило тенденції в розвитку речових доказів у цивільному процесі на рівні феодального нормотворення: прямої згадки про речові докази немає - тільки опосередковане через категорії цивільних справ.

За результатами систематизації законодавства у І пол. ХІХ ст. світ побачив два правові збірники - «Повне зібрання законів Російської імперії» (почало виходити з 1830 р.) та «Звід законів Російської імперії» (почав виходити 1833 р.) [89, с. 270]. Відповідно в першому правовому збірнику законодавство об’єднувалося за хронологічним принципом з середини ХУІІ ст., а в другому воно поєднувалося за галузевим критерієм. Ці збірники (з подальшими змінами, які до них вносилися) були чинним джерелом права у царській Росії аж до її ліквідації у 1917 року.

Процесуальні норми, які діяли в царській Росії цього часу відзначалися сильним анахронізмом, бо базувалися на правових пам’ятках, яким було вже більше 100 років до початку проведення систематизації законодавства: «Соборное Уложение» 1649 р., «Воинский устав» 1716 р. (власне тільки 3-тя частина Статуту була присвячена процесуальному праву - «Краткое изображение воинских процессов или судебных тяжб»), царський указ «О форме суда» 1723 р. [31, с. 740-741; 88, с. 375]

Регламентація вирішення цивільних справ проводилася в царському указі «Про форму суду», який виданий Петром І 5 листопада 1723 року. Цей акт відродив змагальні засади в цивільному процесі, у якому до того часу панували інквізиційні правила [92, 173-177]. Саме така форма цивільного судочинства і була передбачена в Зводі законів Російської імперії у Том Х частину 2, де охопила не так багато статей (ст. 1062-1125) [31, с. 741]. Дані норми були відтворені в новій редакції Зводу законів Російської імперії (Том Х частини 2) у 1842 та 1857 роках; вони були чинними до прийняття Статуту цивільного судочинства 1864 року.

З метою спрощення судочинства було багато реформовано процесуальних інститутів, у тому числі й система засобів доказування. Їх тепер було тільки чотири: власне зізнання, покази свідків, письмові докази та присяга [64, с. 543]. Отже, речові докази законодавчо як засіб доказування в цивільному процесі знову не були закріплені.

Множинність судових інстанцій і невизначеність законів про підсудність ускладнювали порядок судочинства. Тому цивільний процес перетворювався для сторін у тернистий шлях «ходіння по мукам». При цьому в кожній судовій інстанції був свій звичай застосовувати закон до справи, складати рішення

суду, були свої строки для закінчення справи і, як казав сучасник подій, «того цивільного судочинства, яке описане у другій частині X тому Зводу законів, ми ще не бачили на практиці» [78, с. 50-51].

Одним з головних недоліків цивільного судочинства було існування одного загального, чотирьох головних і шістнадцяти особливих порядків судочинства. Цивільне судочинство поділялося на примирливе і примусове, останнє — на справи позовні і справи вотчинні. Позовні, у свою чергу, поділялися на швидкозакінчувані (за невиконаними зобов’язаннями) і на справи про кривди, шкоду, самоуправне заволодіння майном тощо. Залежно від цього встановлювалася чітка формальність у поданні позовних прохань, апеляцій та інших паперів [88, с. 376].

Відсутність модернізації у процесуальному праві призвела до того, що система доказів названого періоду була традиційною для феодальної епохи: 1) власне зізнання; 2) присяга; 3) покази свідків; 4) письмові докази; 5) висновок експерта (свідчення «досвідчених людей» виникає в результаті швидкого розвитку технічних). Із російського законодавства остаточно зникла згадка про один з «судів божих», що зберігся, - жереб [135, с. 13-14].

ІІ пол. ХІХ ст. для Російської імперії є знаковою: вона була готова до проведення буржуазних реформ, які покликаних модернізувати суспільно- політичне та правове життя Росії того часу. Правителі усвідомлювали неможливість свого виживання у феодальних умовах. Ось чому були розроблені та втілені в життя ряд буржуазних реформ, де визначальною та найрадикальнішою стала судова реформа 1864 року.

Головне було те, що на законодавчому рівні в царській Росії чітко був поділений судовий процес на цивільний та кримінальний. Основою цивільного процесу був «Устав гражданского судопроизводства» від 20 листопада 1864 року, норми якого були розміщені в І частині ХУІ тому Зводу законів Російської імперії. Модернізація цивільного судочинства допомогла наблизити його до сучасного цивільного процесу, надавши йому таких ознак, які наочно демонстрували закріплення багатьох демократичних процесуальних інститутів, що раніше були відсутні в судочинстві.

Процесуальні засоби доказування за Статутом цивільного судочинства охоплювали визнання сторони, покази свідків, письмові докази, свідчення свідущих людей (фактично висновок експертів на сучасний лад), присяга та огляд на місці.

Отже, інститут речових доказів безпосередньо нормами Статуту не був передбачений. Але на опосередковану можливість їх використання під час встановлення обставин цивільної справи вказує такий засіб доказування, як огляд на місці, що проводився за ухвалою суду, де мало бути чітко зазначено предмет огляду (ст. 509 Статуту цивільного судочинства) [231]. Нагадаємо, що сучасний ЦПК України також передбачає можливість здійснення такої процесуальної дії, як огляд речового доказу в місці його знаходження та огляд речового доказу, що швидко псується (ст. 141), якщо його неможливо доставити до суду (ст. 140). Під час проведення огляду на місці сторони могли клопотати перед судом, які предмети слід оглянути. Результати огляду на місці фіксувалися у протоколі, доказова інформація якого була неоспорюваною, якщо в момент його складання сторони не робили жодних зауважень (подібне правило було сформульоване щодо свідків, присутніх під час огляду на місці, де, крім вищевказаної підстави неможливості ними оспорення акту, також додається їх відсутність під час проведення огляду - ст. 512-513 Статуту цивільного судочинства). Таке застереження існувало, оскільки в судовому засіданні визначитися із тим, хто правий стосовно фактів, які були виявлені під час огляду, неможливо. Тому заперечення, якщо вони були у сторін, треба давати виключно під час проведення такого огляду на місці.

Характерно, але Статут кримінального судочинства 1864 року таким поняттям, як речові докази, оперував. Зокрема, ст.ст. 371-376 «Збирання та збереження речових доказів» не містять визначення речових доказів, але вказують на їх можливі види: ...знаряддя, яким скоєний злочин, підроблені документи, фальшиві монети, скривавлені або пошкоджені предмети, і, взагалі все, знайдене при огляді місця, при обшуку або виїмці, і що може допомогти виявити злочин і особу злочинця. (ст. 371 Статуту кримінального

судочинства) [230].

Після повалення царського режиму в Росії на території українських земель були сформовані ряд молодих українських держав: УНР «перша», Г етьманат Скоропадського, УНР «друга», ЗУНР (в західноукраїнських землях - Авт.), які почали свої процеси правотворення. Але оскільки першочерговим завданням вказаних держав було питання їх політичного виживання, то до реформування процесуального законодавства, яке стосувалося цивільного судочинства, часу не було. Практично вони визнали в порядку правонаступництва законодавство царської Росії із подальшим вибірковим скасуванням тих законів, що не відповідали їхній політиці у цей час. Ось чому цивільне процесуальне законодавство на базі Статуту цивільного судочинства 1864 року для вказаних держав України було чинним, поки не почала формуватися радянська влада [78, с. 59-60].

Радянський період в історії становлення інституту речових доказів у цивільному судочинстві продовжив існуючу тенденцію: чіткого закріплення цього інституту в нормах процесуального характеру не було. Тільки через такі процесуальні дії, як огляд на місці, давав нам підстави стверджувати про існування в системі процесуальних засобів доказування в цивільному процесі такого засобу як речові докази.

У початковий період радянської влади в Україні - період «воєнного комунізму» - цивільний обіг практично був відсутній, а питома вага цивільних справ у судах відтак незначна. Звідси важливий правовий наслідок: чисельність нормативних актів (у тому числі нормативних змін), що повинні були регламентувати розгляд цивільних справ є малою [90, с. 150].

Першим нормативним актом, що здійснював регламентацію процесуальної діяльності судів, які розглядали цивільні справи, був декрет «Про суд» від 14 лютого 1919 року, за яким були ліквідовані всі дореволюційні судові органи влади, що функціонували до встановлення радянської влади (п.1) [146, с. 155]. Цей Декрет затвердив «Тимчасове Положення про Народні Суди та Революційні Трибунали Української Соціалістичної Радянської Республіки», що містило таке важливе правило: під час вирішення справ Народний Суд повинен підпорядковуватися декретам Робітничо-Селянського Уряду України, а при їх відсутності - керуватися інтересами Радянської революції, а потім соціалістичною правосвідомістю (п. 21, 49) [38, с. 159, 162]. Вищеназване Тимчасове Положення абсолютно не регламентує питання доказової бази в Народних Судах, які розглядали цивільні справи, зазначаючи у п. 48, що під час розгляду справи Народний Суд не має жодних обмежень щодо способів розкриття істини [38, с. 162].

У період НЕПу серед засобів доказування за ст. 121 ЦПК УСРР 1924 р. вказані такі засоби: 1) огляд на місці; 2) допит досвідчених осіб (експертів); 3) допит свідків; 4) письмові докази [53, с. 134].

Згідно зі ст. 160 ЦПК УСРР 1924 р., огляд на місці міг бути проведений судом у повному складі або тільки головуючим, що, на нашу думку, абсолютно не відповідало змісту принципу безпосередності, оскільки частина судової колегії опосередковано сприймала доказову інформацію. Якщо огляд речових доказів відбувався в межах територіальної компетенції суду, то на нього викликалися сторони (ст. 161 ЦПК УСРР 1924 р.). проте їх неявка не була підставою для відкладення проведення огляду, окрім тих випадків, коли їх явка була необхідною (наприклад, для вказівки на спірний предмет, для посвідчення його тотожності тощо) [53, с. 155].

За результатами огляду на місці складається протокол, що має бути підписаний усіма особами, які брали участь у огляді. Сам протокол отримує доказову силу нарівні з іншими засобами доказування, але суд з ним не пов’язаний - може навести мотиви та підстави, за якими він факти, встановлені протоколом в обґрунтування судового рішення, не поставить. Під час складання протоколу можуть бути складені або звірені плани, креслення, знімки тощо, що отримують самостійну доказову силу від протоколу [53, с. 155].

11 вересня 1929 року був затверджений новий ЦПК УСРР, який нічого не змінив у питаннях кола засобів доказування у цивільному процесі (огляд на місці, виклик знавців (експертів), виклик і допит свідків, перевірка писаних документів - ст. 141). Отже, як і раніше, окремо інститут речових доказів не виділяється, а тільки йдеться про проведення огляду на місці (ст. 141 ЦПК

УСРР 1929 р.). Процедура огляду на місці також змін не зазнала (ст. 180-182 ЦПК УСРР 1929 р.) [256, с. 43].

Таким чином, тільки ЦПК УРСР 1963 року вперше серед засобів доказування виділяє речові докази (ч. 2 ст. 27). Уперше на нормативному рівні дається визначення речових доказів: предмети, які своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для справи (ст. 52 ЦПК УРСР 1963 р.). Інформація щодо речових доказів починає фігурувати у способах забезпечення доказів (ст. 36 ЦПК УРСР 1963 р.), у витребуванні речових доказів (ст. 53 ЦПК УРСР 1963 р.), у регламентованому порядку зберігання речових доказів (ст. 54 ЦПК УРСР 1963 р.), в огляді речових доказів, які швидко псуються (ст. 55 ЦПК УРСР 1964 р.), у поверненні речових доказів (ст. 56 ЦПК УРСР 1963 р.), під час регламентації судових витрат, які пов’язані з оглядом на місці (ст. 63 ЦПК УРСР 1963 р.). Таким чином, повноцінно, відповідно до сучасної моделі цивільного судочинства інститут речових доказів було сформовано у цивільному процесуальному законодавстві України тільки в 1963 році. Отже, саме з прийняттям ЦПК УРСР 1963 року вперше в цивільному процесуальному законодавстві України чітко було визначено можливість використання безпосередньо речових доказів, а не актів, які складалися в результаті їх огляду. Новий ЦПК України 2004 року [254] продовжив указану тенденцію, поглибивши законодавчу регламентацію інституту речових доказів тим, що виділив як їх різновид носії аудіовізуальної інформації.

1.2.

<< | >>
Источник: ЗЕЛЕНЯК Артур Степанович. ВИКОРИСТАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ ПІД ЧАС РОЗГЛЯДУ ТА ВИРІШЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Ужгород - 2014. 2014

Еще по теме Становлення та розвиток інституту речових доказів у цивільному процесі:

  1. ІІ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КАПІТАЛЬНОГО ІНВЕСТУВАННЯ У НЕРУХОМІСТЬ
  2. 1.2. Правова природа і види заходів процесуального примусу
  3. ЗМІСТ
  4. ВСТУП
  5. Становлення та розвиток інституту речових доказів у цивільному процесі
  6. Юридична природа та сутність інституту речових доказів
  7. Поняття та сутність речових доказів у цивільному процесі
  8. 3.3. Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції та його повноваження.
  9. 2.3. Підвідомчість справ та компетенція третейських судів
  10. Поняття та види охоронних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності. Захист прав пацієнтів та лікарів
  11. 1.2. Поняття господарської діяльності навчальних закладів
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -