2.2. Розмежування цивільної і господарської юрисдикцій

За наявності існуючої судової системи і процедур не можуть не виникати питання, пов’язані з розмежуванням юрисдикції цивільних, господарських і адміністративних судів. Ця проблема на даний час є найбільш спірною при застосуванні нових ЦПК, ГПК і КАС України.

У науці цивільного процесуального права в основу розмежування юрисдикції покладено критерії, за якими можна з’ясувати, по-перше, обсяг судової юрисдикції, а по-друге – перелік справ, які належать до певного її виду. Критерії відмежування цивільної від інших видів судової юрисдикції – це передбачені законом підстави, з якими пов’язується можливість віднесення справи до того чи іншого її виду.

Можна вирізнити загальні і спеціальні критерії цивільної юрисдикції. Загальні – це підстави, які вказують на цивільну юрисдикцію, обмежуючись зазначенням загальних ознак справи. Часто вони розглядаються як єдині універсальні й непорушні аксіоми, що дозволяють чітко визначити суд, компетентний розглядати ту або іншу справу. Серед загальних критеріїв розмежування юрисдикції, як правило, називають (а) характер спірних правовідносин (предметний критерій) і (б) їх суб’єктний склад (суб’єктний критерій) [Див.: 67, с. 6; 153, с. 27; 203, с. 113; 120, с. 44; 232, с. 148; 60, с. 278; 76, с. 29; 109, с. 52]. Інколи до них за усталеною традицією відносять також наявність спору про право [Див.: 189, с. 115; 223, с. 82].

Останній, з нашого погляду, не може бути прийнято за критерій розмежування судової юрисдикції. По-перше, під спором про право прийнято розуміти відносини, що виникають унаслідок твердження заінтересованої особи перед судом про наявність у неї певного права, яке порушене відповідачем і яке потребує захисту [72, с. 133]. Отже, невід’ємною ознакою будь-якого спору про право є наявність сторін з протилежними інтересами, а також позовного провадження, в якому цей спір розглядається. Разом із тим позовне провадження є центральним як у цивільному, так і в господарському й адміністративному процесах.

Поряд із загальними важливе значення мають і спеціальні критерії, тобто підстави, які прямо відносять справу до цивільної юрисдикції. Вони зазвичай є винятком із загального правила. Так, у ст. 15 ЦПК передбачено, що «суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів… крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства» (курсив автора – Д. Ш.). Інколи цей критерій іменується «встановленням, чи не підлягає справа розгляду за правилами іншого виду судочинства»[121, с. 11].

На перший погляд, механізм відмежування цивільної юрисдикції від господарської досить простий: якщо законом прямо не встановлено певного виду судової юрисдикції, вона визначається з урахуванням характеру спірних правовідносин та їх суб’єктного складу. На практиці ж інколи виникає ситуація, яку прийнято називати «конкуренція юрисдикцій». Це коли одна й та ж справа за певними ознаками може бути віднесена до різних видів судової юрисдикції. Саме такі справи й породжують проблему останньої в судовій системі й цивільному процесуальному праві.

За загальним правилом, якщо позивачем та (або) відповідачем у справі виступає фізична особа, вона вважається справою цивільної юрисдикції і спір вирішується загальним судом. Це положення випливає із системного тлумачення норм ЦПК і ГПК, якими закріплюються правила юрисдикції. Статтею 1 ЦПК передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд та вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (курсив автора – Д.

Статтею 1 ГПК встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно зі встановленою підвідомчістю^[28] господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до цього суду вправі також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, які не є суб’єктами підприємницької діяльності. При цьому звернення до нього суб’єктів, зазначених у ст. 1 ГПК, можливе лише за правилами, визначеними ст. 12 цього Кодексу.

За ст. 12 ГПК до юрисдикції господарських судів віднесено справи: (а) у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні чи виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав; (б) про банкрутство; (в) за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; (г) щодо корпоративних правовідносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств з приводу створення, діяльності, управління та припинення діяльності останніх (крім трудових спорів).

За цією ж статтею господарськими судами не розглядаються спори: (а) про приватизацію державного житлового фонду; б) що виникають при погодженні стандартів і технічних умов; в) про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи згідно із законодавством не можуть бути закріплені за угодою сторін; г) виникаючі з публічно-правових відносин і віднесені до компетенції КС України й адміністративних судів; д) інші, вирішення яких відповідно до законів і міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

З огляду на приписи ч. 3 ст. 22 Закону «Про судоустрій України», згідно з якими місцеві господарські суди розглядають ті справи, які виникають з господарських правовідносин, а також інші, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, а також на вимоги статей 1 і 12 ГПК цими судами розглядаються справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 цього Кодексу, а правовідносини, щодо яких виник спір, вважаються господарськими [170, с. 33].

Як підкреслюється у спільному листі ВСУ та Вищого арбітражного суду України від 20 липня 1995 р. «Про визначення підвідомчості цивільних справ та господарських спорів», за загальним правилом така підвідомчість установлюється законодавчими актами, однак у випадках, коли в останніх вона визначена нечітко, треба зважати на суб’єктний склад учасників спору [168, с. 225]. Аналогічне правило закріплено в рекомендаціях Президії ВГСУ «Про деякі питання практики підвідомчості і підсудності справ господарським судам» від 27 червня 2007 р. [170, с. 33]. Причому значення має не лише те, хто формально зазначений у позовній заяві позивачем і відповідачем, а й те, на чиї права й охоронювані законом інтереси може вплинути рішення суду по справі.

Звернімося до судової практики. Заступник прокурора Приморського району м. Одеси 28 листопада 2005 р. звернувся до господарського суду Одеської області з позовною заявою в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ТОВ «Євро сервіс» про розірвання договору оренди нежилого приміщення, виселення і стягнення 40646,01 грн.

Правилом, встановленим у ст. 21 ГПК, що сторонами в господарському судочинстві можуть бути підприємства й організації, зазначені у ст. 1 цього Кодексу, однак, не виключається юрисдикція господарського суду відкривати провадження за зверненнями фізичних осіб щодо перегляду їх рішень, якщо останніх не було залучено до участі в справі, а рішенням цього суду зачіпаються їх права й інтереси. У разі визнання в подібних випадках правомірності вимог фізичної особи господарський суд, який здійснює перегляд, оскаржувані судові рішення скасовує, а провадження у справі припиняє, оскільки за загальним правилом у порядку господарського судочинства не розглядаються справи, в яких хоча б однією зі сторін виступає фізична особа.

Наведемо приклад з практики. Рішенням господарського суду м. Києва, залишеним без змін апеляційною й касаційною інстанціями, задоволено позов ЗАТ «А» до гаражного Кооперативу про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою й зобов’язано останнього звільнити ділянку і знести збудовані на ній гаражі. Громадянка Г., яка є однією із власниць гаражів, звернулася до ВГСУ з касаційною скаргою, у якій зазначила, що на порушення ст. 111¹⁰ ГПК при винесенні оспорюваних судових актів не було враховано, що власником гаражного боксу, який розміщено на спірній земельній ділянці, є не лише Кооператив, а й скаржниця, яку не було залучено до участі у справі. ВГСУ дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Статтею 21 ГПК встановлено, що сторонами в господарському процесі можуть бути підприємства, організації і громадяни, зазначені у ст. 1 ГПК, які здійснюють підприємницьку діяльність. Водночас колегія суддів бере до уваги й те, що за ч. 1 ст. 9 Конституції України частиною національного законодавства Україні є Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, п. 1 ст. 6 якої гарантує кожному право на звернення до суду з позовом стосовно порушення будь-яких його цивільних прав та обов’язків. Вона проголошує право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до судочинства. Однак це правило було б ілюзорним, якщо правова система держави допускала б, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, могло виконуватися на шкоду особі, яку не було залучено до розгляду справи. Ураховуючи той факт, що рішенням суду було безпосередньо розглянуто й вирішено питання стосовно правовідносин, учасником яких є скаржниця, і в ньому міститься судження про її права й обов’язки, суд дійшов висновку, що спірним рішенням зачіпаються права й обов’язки громадянки Г., яку не було залучено до участі у справі. За таких обставин рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції [35, с. 18].

При розгляді передбачених ст. 1 ГПК справ по спорах між підприємствами й організаціями на визначення господарської юрисдикції не впливає участь або необхідність залучення до участі у справі фізичних осіб як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Як роз’яснив ВГСУ в п. 9 інформаційного листа «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 р. та в І півріччі 2006 р.» від 20 жовтня 2006 р., згідно з ч. 1 ст. 1 і ч. 1 ст. 21 ГПК сторонами в господарському судовому процесі – позивачами і відповідачами – можуть бути лише юридичні особи і громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи й у встановленому законом порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Це правило стосується лише сторін спору в судовому процесі, а не третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Такими особами можуть бути і громадяни, які не мають зазначеного статусу. Залучення їх до участі у справі як третьої особи не впливає на підвідомчість спору господарському суду [173, с. 36]. Щоправда, з такою позицією ВГСУ погоджуються не всі науковці. Так, як переконує Д. Д. Луспеник, участь у господарському судочинстві фізичних осіб як третіх недопустимо за жодних умов [121, с. 11].

Застосовуючи ЦПК і ГПК, слід ураховувати, що в загальному правилі щодо суб’єктів господарського судочинства існують винятки, передбачені статтями 1 і 12 ГПК. Так, за ст. 4¹, п. 2 ч. 1 ст. 12 ГПК господарськими судами розглядаються справи про банкрутство в порядку провадження, передбаченого цим Кодексом, з урахуванням особливостей, установлених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». За ст. 1 цього Закону кредитором у справі про банкрутство може бути юридична або фізична особа, яка має підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, а також щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам останнього.^[29] Поряд зі справами про банкрутство незалежно від їх суб’єктного складу (тобто навіть у тих випадках, коли учасниками спору є фізичні особи) господарськими судами розглядаються спори, щодо приватизації державного майна, крім приватизації державного житлового фонду. Це випливає з п. 1 ст. 12 ГПК і ст. 30 Закону України «Про приватизацію державного майна». Останнім передбачено: спори щодо приватизації держмайна, крім спорів, які виникають з публічно-правових відносин і які віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому ГПК [170, с. 33].

Наведемо інший виняток із загального правила стосовно суб’єктів у господарському судочинстві. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК до юрисдикції господарських судів віднесено справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством і його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням і припиненням їх діяльності (крім трудових спорів). Це положення ГПК є відносно новим: його включено до ГПК Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів», який набрав чинності 29 грудня 2006 р. До цього часу спори стосовно корпоративних відносин розглядалася за загальними правилами юрисдикції, перш за все з урахуванням суб’єктного критерію, що призводило до постановлення загальними й господарськими судами суперечливих рішень з одного й того ж питання і породжувало проблему конкуренції останніх. Отже, зосередження всіх корпоративних спорів в одній ланці судової системи – в господарських судах – є в цілому позитивним моментом. Разом із тим зміст цієї норми ГПК не можна назвати досконалим, оскільки ним не вирішено всіх проблем юрисдикції спорів, які виникають з корпоративних правовідносин.

Згідно з ч. 3 ст. 167 ГК під корпоративними розуміються відносини, що виникають, змінюються і припиняються щодо корпоративних прав. При цьому останні, як визначено в ч. 1 цієї ж статті, – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації. Вони включають правомочності цієї особи на участь в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) й активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші права, передбачені законом і статутними документами.

На даний час законодавством України не окреслено кола корпоративних спорів. На нашу думку, за характером спору до їх числа можна віднести спори: 1) про визнання недійсними актів органів управління господарського товариства (наприклад, рішення загальних зборів); 2) щодо припинення незаконних дій (бездіяльності) його посадових чи службових осіб або спонукання їх до вчинення певних дій; 3) про визнання недійсними установчих документів товариства чи окремих його частин; 4) про визнання недійсними угод про відчуження майна товариства; 5) щодо угод з корпоративними правами (спори про визнання недійсним відчуження корпоративних прав, переведення прав та обов’язків покупця корпоративних прав, визнання договору купівлі-продажу корпоративних прав укладеним і спонукання внести зміни до реєстру); 6) про визнання права власності на корпоративні права (як частку у спільній сумісній власності подружжя при поділі майна).

За суб’єктами корпоративних спорів, можна вирізнити спори, які виникають між: 1) господарським товариством та його учасником; 2) самими учасниками; 3) товариством (учасником) і учасником, який вибув; 4) товариством (учасником) і особою, яка в установленому порядку ще не набула на статусу його учасника, однак претендує на це.

З аналізу п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК випливає, що поняттям «корпоративні спори» не охоплюється частина спорів стосовно угод з корпоративними правами, а також визнання права власності на них, які виникають між товариством або учасником, з одного боку, і особою, яка у встановленому порядку ще не набула статусу його учасника, однак претендує на це, – з другого. У зв’язку з цим показовим є такий приклад.

У травні 2007 р. гр. Ш. звернувся до господарського суду Житомирської області з позовом до гр. М. і ЗАТ «Трансферт» про: (а) визнання договору купівлі-продажу простих іменних акцій ВАТ «Овруцьке АТП 11847», укладеного між гр. М. як продавцем і гр. Ш. як покупцем, дійсним; (б) визнання за гр. Ш. права власності на 119600 простих іменних акцій; (в) спонукання реєстратора ЗАТ «Трансферт» внести зміни до реєстру власників іменних цінних паперів зазначеного ВАТ, здійснивши переведення 119600 простих іменних акцій з особового рахунку М. на особовий рахунок Ш., попередньо відкривши на останнього цей рахунок. Позивач указав, що між ним і М. була досягнута домовленість про купівлю-продаж належного останньому зазначеного пакету акцій. Із цією метою Ш. передав М. 7000 грн. у якості плати за зазначений пакет акцій, а М. склав й передав Ш. нотаріально посвідчене передавальне розпорядження щодо цього. Через деякий час продавець відмовився надавати документи, необхідні для внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів зазначеного підприємства, а саме скласти в простій письмовій формі договір купівлі-продажу й надати свій сертифікат акцій, копії паспорта й ідентифікаційного коду. У зв’язку із цим гр. Ш. не міг реалізувати своє право власності на придбані акції. Ухвалою господарського суду від 25 травня 2007 р. гр. Ш. відмовлено у прийнятті позовної заяви на тій підставі, що заява не підлягає розгляду в господарських судах України (п. 1 ст. 62 ГПК), оскільки в матеріалах, доданих до позовної заяви, відсутні докази того, що позивач став акціонером ВАТ «Овруцьке АТП 11847». Таким чином Ш., як особа, яка засвідчила наміри придбати акції товариства, але не стала його акціонером, за вимогами чинного законодавства має звертатися за захистом свого порушеного права до місцевого загального суду [245].

Господарський суд у даному випадку, вважаємо, правильно відмовив у прийнятті позовної заяви. Як роз’яснює Президія ВГСУ у п. 13 рекомендацій «Про деякі питанні підвідомчості і підсудності справ господарським судам» від 27 червня 2007 р., справи стосовно корпоративних відносин – це спори між господарським товариством і його учасником (засновником, акціонером), у тому числі тим, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами), що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності цього товариства (курсив автора – Д. Ш.). Предметом відповідних позовів можуть бути вимоги про визнання недійсними актів органів управління господарського товариства, припинення незаконних дій (бездіяльності) його посадових чи службових осіб, визнання недійсними його установчих документів або угод про відчуження майна, корпоративних прав тощо. Виняток становлять лише трудові спори за участю цього товариства [170, с. 33].

На додаток до цього у підп. 1.11 рекомендацій «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» від 28 грудня 2007 р. Президія ВГСУ підкреслює, що за чинним законодавством у визначенні підвідомчості справ щодо спорів, пов’язаних з обігом акцій, необхідно розрізняти правовідносини стосовно останніх як речей і з приводу реалізації корпоративних прав, посвідчених цими акціями (хоча, зауважимо, відповідно до ст. 177 ЦК цінні папери, в тому числі акції, є речами). Саме тому Президія назвала корпоративними тільки ті відносини, які пов’язані з реалізацією корпоративних прав, посвідчених акціями, а ті, що пов’язані з їх обігом, з її точки зору, до корпоративних не належать. З урахуванням наведеного спори про визнання права власності на акції, про укладення, розірвання, зміну, виконання, а також визнання недійсними договорів їх купівлі-продажу і спори щодо інших правочинів з акціями (крім спорів, що стосуються порушення переважного права на їх придбання), як роз’яснює далі Президія ВГСУ, не є такими, які виникають з корпоративних відносин, і залежно від суб’єктного складу сторін підлягають розгляду господарськими або загальними судами [179, с. 22].

Вирішуючи корпоративні спори, від них слід відмежовувати трудові за участю господарського товариства. Ці спори можуть виникати з приводу корпоративного права учасника брати участь в управлінні останнім. За п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК з числа корпоративних спорів, які належить розглядати за правилами господарського судочинства, трудові виключено. Це положення є цілком логічним, оскільки за ст. 15 ЦПК розгляд трудових спорів віднесено до цивільної юрисдикції. У той же час воно може стати приводом для зловживань, приміром, коли під таким спором, що розглядається в порядку ЦПК за правилами альтернативної підсудності, маскується спір корпоративний з метою перехвату корпоративного контролю над товариством. Це може мати місце у випадках оспорювання рішень загальних зборів керівниками господарських товариств чи членами їх органів, які призначаються й відкликаються цими рішеннями. Звичайно, що при пред’явлені таких позовів одночасно можуть подаватися й заяви про їх забезпечення, наприклад, про зупинення дії рішень загальних зборів товариства чи нового керівника або про заборону новим органам управління товариства ухвалювати якісь рішення до розгляду справи по суті тощо [122, с. 6].

З огляду на викладене можемо підсумувати, що конструкція норми ГПК щодо юрисдикції корпоративних спорів потребує вдосконалення. У зв’язку із цим, поділяючи точку зору І. В. Спасибо-Фатєєвої, що тільки зосередження в одному суді всіх спорів з приводу корпоративних прав (чи то на цінний папір, чи за ним) дозволить уникнути конкуренції судових рішень [219, с. 104], пропонуємо таку редакцію ст. 12 ГПК: «Господарським судам підвідомчі: ... «4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством і його учасником (засновником, акціонером), у тому числі тим, який вибув, між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств стосовно створення, діяльності, управління та припинення діяльності цього товариства, а також справи у спорах між цими особами й особами, які ще не набули прав учасника (засновника, акціонера) товариства, з приводу власності на корпоративні права, крім спорів, які регулюються трудовим законодавством».

При розмежуванні цивільної й господарської судових юрисдикцій поряд із суб’єктним варто враховувати також предметний критерій. За характером правовідносин, з яких виникає спір, перш за все до цивільної юрисдикції, безумовно, належать усі спори, що випливають із сімейних, житлових і трудових правовідносин, крім спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, які за п. 2 ч. 1 ст. 17 КАС віднесено до адміністративної юрисдикції. При визначенні юрисдикції цих спорів суб’єктний склад учасників спірних правовідносин, як правило, не має значення. У решті випадків до цивільної юрисдикції належать справи щодо цивільних, земельних та інших правовідносин, якщо одним із суб’єктів спору виступає фізична особа, а також справи у спорах юридичних і фізичних осіб – підприємців між собою, якщо спір не пов’язаний з господарськими правовідносинами.

Так, позивач, фізична особа-підприємець О. звернувся до суду з позовною заявою про стягнення матеріальної й моральної шкоди з відповідача – Лисичанського МВ УМВС України в Луганській області. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що він займається підприємницькою діяльністю в галузі пасажирських перевезень. У березні 2006 р. трапилася дорожньо-транспортна пригода за участю його водія, який здійснював перевезення пасажирів, і водія Лисичанського МВ УМВС на автомобілі останнього через порушення тим правил дорожнього руху. Внаслідок дорожньо-транспортної події автобусу, який належать позивачеві, були спричинені пошкодження, а йому особисто – моральна шкода.

Ухвалою Лисичанського міського суду Луганської області від 12 травня 2006 р. позивачеві відмовлено у відкритті провадження по справі на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК, оскільки він, будучи приватним підприємцем, звернувся з позовом до юридичної особи про відшкодування шкоди, завданої йому під час й у зв’язку зі здійсненням підприємницької діяльності. В апеляційній скарзі О., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права просить ухвалу скасувати. Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Луганської області дійшла висновку про необхідність скасування ухвали суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 4 ст. 3 ГК сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими розуміються відносини, що складаються між суб’єктами господарювання й суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Внутрішньогосподарськими є відносини між структурними підрозділами суб’єкта господарювання й відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами. Відповідно до ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі справи по спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів та з інших підстав. Із позовної заяви О. вбачається, що він у вказаних вище відносинах з Лисичанським МВ УМВС України у Луганській області не перебуває. Спір між ними виник на підставі дорожньо-транспортної події, яку вчинив водій Лисичанського МВ УМВС на службовому автомобілі. За викладених обставин справа за позовною заявою фізичної особи-підприємця О. належать до компетенції судів у порядку цивільного судочинства [249].

При визначенні цивільної юрисдикції необхідно також враховувати, що незалежно від суб’єктного складу учасників і характеру спірних правовідносин загальними судами в порядку цивільного судочинства вирішуються спори за позовам релігійних організацій – юридичних осіб з приводу оскарження рішень державних органів з питань володіння й користування культовими будівлями й майном. У ч. 10 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» говориться: «Рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України». У даному випадку цивільна юрисдикція визначається прямою вказівкою Закону.

Звернемося до прикладу. Ухвалою господарського суду Рівненської області від 27 січня 2006 р. відмовлено у прийнятті позовної заяви релігійної громади Української Православної Церкви Свято-Богоявленського Собору в м. Острог (далі – УПЦ) до Рівненської обласної державної адміністрації (далі – ОДА) про визнання незаконним розпорядження голови ОДА від 9 вересня 2005 р. і про скасування його в порядку КАС. Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, УПЦ подала апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу господарського суду Рівненської області скасувати. Колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду скаргу відхилила з огляду на нижченаведене. Підвідомчість спорів господарським судам закріплено в п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК, згідно з яким не є підвідомчими господарським судам спори, вирішення яких за законами України віднесено до відання інших органів. За ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» рішення державних органів з питань володіння й користування культовими будівлями й майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. За правилами ЦПК такі категорії справ розглядаються загальними, а не господарськими судами. Отже, спір про визнання незаконним і скасування розпорядження голови Рівненської ОДА, яким відмовлено в передачі в безоплатне користування релігійній громаді УПЦ м. Острог культової будівлі, не підлягає розгляду господарським судом, у тому числі й за правилами КАС [238].

Таким чином, розмежування цивільної й господарської юрисдикції в цілому відбувається за 2-ма критеріями, як-то (а) суб’єктний склад спірних матеріальних правовідносин і (б) характер цих правовідносин. Причому, як вбачається, суб’єктний критерій має все-таки домінуюче значення, а критерій характеру спірних матеріальних правовідносин – допоміжне. У деяких випадках як виняток законом прямо встановлюється той чи інший вид судової юрисдикції, що, як правило, виключає необхідність її визначення за суб’єктним і предметним критеріями. Визначення юрисдикції в цьому випадку відбувається відповідно до вимог закону.