<<
>>

2.4. Рішення судів першої інстанції у справах, що виникають з трудових відносин

Розгляд та вирішення справ, що виникають із трудових правовідносин, як і інших справ цивільної юрисдикції закінчується ухваленням судового акту. Свої владні висновки суд викладає в судових процесуальних документах – судових рішеннях.

При цьому варто зауважити, що під час здійснення правосуддя судові органи приймають різні за змістом і правовими наслідками процесуальні акти. Залежно від характеру питань, що вирішуються судом, судові рішення, згідно із ст. 208 ЦПК України розділяються на: рішення, ухвали, постанови. При цьому, особливе місце займають рішення суду, якими закінчується судовий розгляд, адже ухваленням рішення суду завершується судовий розгляд справи, що виникла із трудових правовідносин.

Проблеми судового рішення належать до числа тих, які протягом багатьох десятиліть не втрачають своєї актуальності. Вони обговорюються серед процесуалістів на сторінках правової літератури постійно, з різним ступенем інтенсивності та ефективності. Чимало монографічних робіт присвячено проблемам судових рішень в цивільному судочинстві. Серед них роботи таких вчених, як Н. Б. Зейдер [62, с. 194], М. Г. Авдюков [5, с. 90], М. О. Гурвич [44, с. 110], Д. І. Полумордвинов [112, с. 157], М. Й. Штефан [214, с. 234], Н. О. Чечина [208, с. 154], Н. І. Ткачьов [174], І. М. Зайцев [58, с. 136], Г. В. Фазкош [192] та інших.

Рішення суду у справах, що вникають із трудових правовідносин привертали увагу з боку таких вчених-процесуалістів України як С. М. Коссак та В. П. Безп’ята [78; 10]. Разом з тим, дослідження рішень суду не виступало центральним предметом їх наукових розвідок, а розглядалося в контексті судового розгляду цієї категорії справ.

Стосовно судових рішень у справах, що виникають із трудових правовідносин, найбільш важливими питаннями залишаються характеристика їз законності й обґрунтованості, виходячи із специфіки трудового законодавства, яке регламентує правовідносини між працівниками та роботодавцями, а також правової дії рішення суду як акта правосуддя, яка відбивається у вимогах до рішення суду, в суб’єктивних та об’єктивних межах його законної сили.

Тому, предметом розгляду в цьому підрозділі виступатиме з’ясування специфіки рішення суду у справах, що виникають із трудових правовідносин як акта правосуддя та процесуального документу.

Аналіз наукових праць, присвячених судовому рішенню, доводить, що існують різні точки зору щодо кола вимог, яким має відповідати судове рішення. Єдиною загальновизнаною у доктрині є лише та вимога, що цей акт суду має бути законним та обґрунтованим. До переліку інших вимог вченими-процесуалістами включається вичерпність, остаточність, категоричність, безумовність, повноту, ясність, точність, чіткість, справедливість, мотивованість, визначеність, зрозумілість тощо. При цьому автори надають деяким з цих вимог самостійний характер, а інші вимоги сприймаються такими, що в тій чи іншій мірі «поглинаються» іншими [2; 3; 4; 25; 42; 44; 81; 107; 142; 192; 209; 218].

Так, Г. В. Фазикош, досліджуючи проблемні питання вимог до судового рішення, слушно вказує, що перелік вимог, яким повинно відповідати судове рішення, слід виводити із задач цивільного судочинства, оскільки цей головний акт суду є основним процесуальним засобом, з допомогою якого суд їх реалізує.

Відповідно до ст. 1 ЦПК основними задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Ці задачі відтворюють ні що інше, як правосуддя. Із цього випливає, що визначальною характеристикою головного акту суду має бути його правосудність, складовими якої є законність, обґрунтованість, повнота, ясність, точність та відповідність нормативно визначеній процесуальній формі [192, с. 113].

Наведене свідчить про те, що під час ухвалення рішення може виникнути питання щодо його істинності. Як уже зазначалось, ухвалення законного і обґрунтованого рішення забезпечується суворим і послідовним дотриманням всієї процедури розгляду і вирішення справи [10, с.

144] Визначальними при цьому є стадії підготовки справи до судового розгляду і її судовий розгляд, де проходять визначення предмета доказування, збирання і дослідження доказів, а також їх оцінка. Однак суд збиранням доказів не займається, оскільки це є обов’язком сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Активне втручання суду в доказову діяльність сторін, без їх волі на те, суперечить суті і природі цивільних прав, які особа здійснює вільно, на власний розсуд. Це означає, що цивільне процесуальне законодавство зберігає і надає суду лише ті повноваження, здійснюючи які суд зможе забезпечити змагальність сторін у цивільному судочинстві, а також якісне відправлення правосуддя у цивільних справах.

При цьому суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи і для цього роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК України (ст. 10, 137 ЦПК України). Зокрема, керівництво судовим засіданням і створення умов для всебічного і повного дослідження доказів і обставин справи забезпечується головуючим у судовому засіданні (ст. 160 ЦПК) [98].

Однак можливе виникнення ситуації, коли сторони ухиляються від участі в змагальному процесі, не виконують своїх обов’язків щодо надання суду доказів, ухиляються від участі в експертизі тощо. У такому разі виконання судом своїх обов’язків у змагальному процесі щодо встановлення дійсних обставин справи ускладнюється, або взагалі стає неможливим, наслідком чого юридичні факти, що мають значення для справи, не будуть доведені.

Крім того, не завжди можна встановити дійсні події минулих відносин між сторонами (працівником та роботодавцем). Тому законодавець встановлює правові (доказові) презумпції як прийом юридичної техніки і як норму права, тобто припущення існування певних фактів при доведенні деяких пов’язаних із ними фактів [193, с. 17].

Тому, не дивлячись на наявність спільних вимог, які ставляться до рішень суду, слід відзначити також їхню різноманітність у зв’язку із специфікою конкретної категорії справ, яка розглядається судом. У справах, що виникають із трудових правовідносин, така специфіка пов’язана, в першу чергу, із суб’єктним складом спірних правовідносин та характером позовних вимог, а в кінцевому випадку – нормами матеріального трудового права, які застосовуються до спірних правовідносин.

Зміст будь-якого рішення суду, у тому числі рішення про захист трудових прав, визначаються трьома факторами: обставинами справи, яка розглядається, правовими вимогами, які пред’являються до справи, та процесуальною формою, що встановлена для актів правосуддя. І якщо фактичні дані та обставини справи у кожній трудовій справі є індивідуальними та неповторними, то вимоги закону, юридична форма є постійними та незмінними. Саме недотримання юридичної форми та вимог закону призводить до неправомірності рішення суду, і як результат, необхідності його зміни чи відміни [173, с. 15].

Більшість авторів під законністю рішення розуміють точне та неухильне дотримання судом при розгляді та вирішенні цивільної справи чинних норм матеріального й процесуального права. Таку точку зору висловили М. Г. Авдюков [4, с. 69], М. А. Гурвич [44], П. П. Заворотько й М. Й. Штефан [57, с. 56], В. М. Кравчук та О. І. Угриновська [80, с. 72–78] та інші. П. І. Радченко, уточнює, що рішення є законним, якщо воно винесено, по-перше, відповідно до норм матеріального права, яке слід застосувати; по-друге, при точному дотримані норм процесуального права [196, с. 290].

Г. В. Фазикош, у цілому погоджуючись із позиціями вищезазначених вчених, наголошує, що по суті вони вірними, оскільки адекватно відтворюють відповідну якісну характеристику головного акту судової влади, яка обумовлена відповідним рівнем дотримання судом норм права. Дослідниця акцентує увагу, що певною мірою вони узгоджуються і зі змістом процесуального закону: зокрема, у п. 2 ст. 213 ЦПК України зазначається, що законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом [192, с. 114]. Підставою для скасування рішення судом апеляційної інстанції закон (ст. 309 ЦПК України) визнає порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. Стаття 309 ЦПК України також закріплює правило, що норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на дані правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Водночас порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення тільки тоді, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (ч. 3 ст. 309 ЦПК України).

Вивчення практики судів перших інстанцій загальної юрисдикції свідчить, що сучасна проблема законності рішення суду у справах, що виникають із трудових правовідносин, фактично зводиться до з’ясування того, який закон застосовував суд до спірних правовідносин і яким чином він його витлумачив.

Про це, зокрема вказує абзац 2 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18 грудня 2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі». Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до ст. 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до ч. 4 ст. 8 ЦПК норми України, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз’яснення Пленуму ВСУ, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».

Наведене дозволяє говорити насамперед про те, що традиційна інтерпретація законності судового рішення тісно пов’язується з поняттям закону. Оскільки справи, що виникають із трудових правовідносин є складною категорією справ з огляду на множинність норм матеріального права, які можуть застосовуватись до спірних відносин, варто дослідити складові елементи рішення суду із ілюстрацією прикладів судової практики, у тому числі і помилкової, з метою формування єдиних критеріїв визначення законності та обґрунтовані рішення суду у справах, що виникають із трудових правовідносин.

Так, згідно із ст. 215 ЦПК України рішення суду складається, як правило, із вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин. Разом з тим, у виняткових випадках суд може ухвалити рішення у попередньому судовому засіданні, яке при цьому не буде містити мотивувальну частину. Однак при цьому суд все одно має дослідити і оцінити фактичні обставини справи, наданих доказів, з’ясування того, який закон підлягає застосуванню.

З цього приводу доречно навести позицію В. П. Безп’ятої, яка вказує, що усі дії щодо дослідження та оцінки фактичних обставин справи суд вчиняє, однак його відповідна розумова діяльність не виражається в письмовій формі. Крім того, визнання відповідачем позову в попередньому судовому засіданні є його диспозитивним правом, що звільняє суд від подальшого дослідження обставин справи [10, с. 145].

Відповідно до ч. 1. ст. 215 ЦПК України вступна частина рішення суду має містити у собі: час та місце ухвалення рішення, найменування суду, що ухвалив рішення, прізвище та ініціали судді (суддів – при колегіальному розгляді), прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі, предмета позовних вимог.

Окремо зупинимось на предметі позовних вимог, оскільки трапляються випадки коли суди задля повного з’ясування обставин справ виходили за межі позовних вимог і ухвалювали рішення за тими вимогами, які взагалі жодною стороною не заявлялися. Оскільки предмет судового розгляду формується позовною заявою, суд в силу принципу диспозитивності, передбаченого ст. 11 ЦПК України, не може вийти за межі позовних вимог при ухваленні рішення, адже розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому слід звернути увагу, що не є порушенням принципу диспозитивності чи виходом за межі позову задоволення позову на меншу суму, аніж заявлені вимоги, з відповідним обґрунтуванням цього у рішенні суду.

Таким чином, у разі пред’явлення особою позову про поновлення на роботі внаслідок незаконного звільнення на підставі п. 3. ст. 40 КЗпП України суд повинен дослідити і відобразити в рішенні наявність чи відсутність обставин системного невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також факт застосування до працівника заходів дисциплінарного впливу.

Якщо позивач (працівник) у позовній заяві не заявляє вимогу скасування наказів про накладання на нього дисциплінарних стягнень, а оспорює лише відсутність підстави для звільнення або порушення процедури звільнення, то суд не вправі перевіряти законність і обґрунтованість їх застосування. Якщо ж позивач оспорює всі застосовані до нього дисциплінарні стягнення або деякі з них, то суд при перевірці доводів позивача має з’ясувати та відобразити у рішенні законність і обґрунтованість застосування таких стягнень, в тому числі з урахуванням дотримання строків на їх оспорення.

Описова частина рішення суду містить у собі зазначення узагальненого викладу позиції відповідача, пояснень осіб, які беруть участь у справі та інших доказів, досліджених судом. У цьому контексті необхідно звернути увагу на інший чинник, який змістовно впливає на рішення суду – обґрунтованість рішення суду. Так, ч. 3. ст. 213 ЦПК України встановлює, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зауважимо, що описова частина рішення суду нерідко виступає одним із слабких місць рішень суду, оскільки від виконання її якісно, із викладенням усіх обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог чи заперечень, залежить оформлення подальшої мотивувальної частини. Крім того, описова частина рішення суду має містити інформацію щодо дій позивача або відповідача у судовому засідання.

В п. 10 постанови Пленуму ВСУ «Про судове рішення у цивільній справі» вказується, що в описовій частині рішення необхідно вказати, зокрема, зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; про внесені зміни підстав чи предмета позову, розміру позовних вимог, якщо вони мали місце, і узагальнено викласти позицію відповідача: чи визнає він позов, а якщо визнає, то повністю чи частково; у разі заперечень – у чому суть заперечень проти позову; пояснення осіб, які беруть участь у справі, висновки органів державної влади або місцевого самоврядування, якщо вони брали участь у справі, а також зазначити докази і обставини, для встановлення яких вони досліджувалися [137].

Отже, наслідком якісного викладення описової та мотивувальної частин рішення буде мінімізування можливості оскарження рішення у судах апеляційної інстанції як незаконного і (або) необґрунтованого відповідно до п. ч.1 ст. 295 ЦПК України.

Так, аналіз рішень судів у трудових спорах вказує на те, що суди не завжди повно оцінюють усі обставини справи, зокрема, існують випадки, коли суд не бере до уваги певні докази, на які посилаються сторони. При цьому, лише поодинокі рішення судів мали у описовій частині посилання, що суд критично ставиться до оцінки наданих доказів позивача (відповідача), тобто містить описання обставин та оцінку цих обставин судом.

Наприклад у рішенні Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Браво» про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу вказується, що оцінюючи надані докази, суд критично ставиться до показів свідків та складеного ними акту про те, що позивач отримав 1042,24 грн та відмовився підписати платіжну відомість, оскільки відповідачем не доведено тієї обставини, що директор підприємства вносив в касу кошти, свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повідомили суд про те, що станом на день розрахунку в касі були відсутні кошти, а остання повідомила суд про те, що не мала права видавати кошти позивачу до того часу, коли він не поставить свій підпис у платіжній відомості. Крім цього, суд рахує, що належним доказом про отримання коштів позивачем може бути лише платіжна відомість – документ по якому здійснюється видача заробітної плати, в якому відсутній підпис про отримання коштів в сумі 1042,24 грн. ОСОБА_2, а тому не бере до уваги відомості, які містяться в розписці ОСОБА_1, щодо відсутності фінансових претензій до ТОВ фірма «Гроно» [154].

Наведене дозволяє стверджувати, що мотивованість рішення суду сьогодні є досить проблематичною з огляду на загальну завантаженість суддів, особливо першої інстанції, тому варто більш детально дослідити це питання.

У юридичній літературі панує думка щодо обов’язку суду мотивувати свої висновки, який є важливою додатковою гарантією правосудності усіх судових постанов та ефективним засобом досягнення цілей правосуддя у цивільних справах у цілому [113, с. 177–182]. Загалом підтримуючи викладену позицію, Г. В. Фазикош водночас наголошує, що характеристика мотивованості судового рішення у такому ракурсі не виключає можливість обмежитись у деяких справах виготовленням неповного тексту рішення, адже, відмінність між мотивованим та немотивованим рішенням полягає не у тому, чи була відповідна мотивація викладена в тексті судового рішення письмово, чи ні. Авторка доводить, що немотивоване рішення – це рішення, при постановленні якого суд прийшов до того чи іншого висновку без будь-яких аргументів або з явно необґрунтованими та неправовими аргументами.

Вимога викласти мотиви в самому тексті судового рішення пояснюється необхідністю формального визначення критерію, який би дозволив зробити висновок щодо мотивованості чи немотивованості конкретного судового рішення. Спираючись на власне узагальнення практики розгляду цивільних справ судами першої інстанції Закарпатської області за 2007 р., Г. В. Фазикош абсолютно правильно доходить висновку, що скасовуючи рішення у зв’язку із відсутністю у його тексті мотивування, касаційна інстанція, як правило, аргументує свою позицію не тим, що рішення було немотивованим, а тим, що перевірити цю мотивацію неможливо [192, с. 169]. Нерідко таке може статися і при вирішенні справ із трудових правовідносин у випадках, коли позивач оспорює незаконне звільнення до організації, яка була реорганізована чи ліквідована. У таких випадках, у практичній діяльності судів виникають проблеми щодо встановлення наявності або відсутності фактів законного звільнення.

Тож, слід зробити проміжний висновок, що у справах позовного провадження мова не йде про допустимість ухвалення немотивованого рішення, а лише про можливість у деяких випадках не включати цю мотивацію до тексту рішення виключно заради економії судового часу. Разом з тим, таке можливо лише при підготовці рішень, які сторони не збираються оскаржувати у апеляційній чи касаційній інстанціях.

Разом з тим, справи, що виникають із трудових правовідносин представляють собою головну соціальну категорію справ, рішення по яким безпосередньо впливає на долі людей. Тому мотивація рішення суду в такиї справах має бути завжди повною на ґрунтуватися на всебічно з’ясованих матеріалах справи та конкретних нормах матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

З цього приводу в п. 12 постанови Пленуму ВСУ «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 р. № 14 вказано, що мотивувальна частина кожного рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права і у відповідних випадках – на норми Конституції України, на підставі яких визначено права і обов’язки сторін у спірних правовідносинах, на ст. 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК України й інші норми процесуального права, керуючись якими суд встановив обставини справи, права і обов’язки сторін, а в необхідних випадках – також на відповідні керівні постанови Пленуму Верховного Суду України з питання застосування законодавства при вирішенні цивільних справ.

Особливо важливим у мотивувальній частині рішення суду є мотивування кожного доводу сторін, що є складовою вимогою ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Що стосується резолютивної частини рішення суду, то вона має містити висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, висновок суду по суті позовних вимог, питання про розподіл судових витрат та строк і порядок набрання рішення законного сили та його оскарження.

З цього приводу В.М. Кравчук та О. І. Угриновська зазначають, що зрозумілість рішення полягає у тому, що його резолютивна частина не припускає кілька варіантів тлумачення. Незрозумілим рішення може бути тільки для учасників процесу, але ні за яких обставин не для суду, який його ухвалив, тому роз’яснювати його за своєю ініціативою суд не може [81, с. 611–612].

На особливості резолютивної частини рішення вказує і пленум ВСУ у п. 13 постанови «Про судове рішення у цивільній справі, відповідно до якого резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, що випливають з встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог. У резолютивній частині, зокрема, має бути зазначено: висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково (при відмові в позові слід точно зазначити, кому, відносно кого та в чому відмовлено); висновок суду по суті позовних вимог: які саме права позивача визнано або поновлено; розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна в наявності не буде; конкретні дії, які відповідач повинен вчинити та на чию користь, або інший передбачений законом спосіб захисту порушеного права; розподіл судових витрат; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження; у яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов’язаний або має право його допустити.

Викладене дозволяє зробити висновок, що у резолютивній частині рішення суду по справах про поновлення на роботі незаконно звільненого чи переведеного працівника, має бути вказана обов’язково посада, на яку належить поновити працівника, повна назва організації, де або у якій працює працівник. Якщо ж рішенням суду було задоволено відшкодування суми вимушеного прогулу чи відшкодування моральної шкоди, резолютивна частина рішення повинна зазначати суму, яка підлягає стягненню з роботодавця (власника чи уповноваженого ним органу), судові витрати, що стягуються з організації в доход держави, або розподіл судових витрат у випадку часткового задоволення позову, сума, що стягується з посадової особи, яка винна в незаконному звільненні чи переведенні, на користь організації.

У резолютивній частині рішення суду у справах щодо відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівниками підприємству, установі, організації повинні зазначатися сума, що стягується з працівника, яким заподіяно шкоду та судові витрати, які стягуються з працівника.

Вступна та резолютивна частини мають бути проголошені негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених ЦПК України (ст. 218 ЦПК України). Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду.

У юридичній літературі часто виникає питання щодо процедури ухвалення рішення суду, з огляду на наявність проблеми нарадчої кімнати. Так, не дивлячись на законодавче закріплення порядку ухвалення судом рішення та таємниці нарадчої кімнати (ст. 195 та ст.196 ЦПК), цей зв’язок має дещо декларативний характер, оскільки його процесуальне забезпечення майже відсутнє. Так, ст. 195 ЦПК, яка закріплює порядок виходу суду до нарадчої кімнати та повернення із неї, містить визначення нарадчої кімнати як спеціально обладнаного для прийняття судових рішень приміщення, ст. 196 ЦПК визначає зміст «таємниці нарадчої кімнати», а ст. 218 ЦПК – порядок проголошення рішення суду. При цьому жодна із вказаних та інши статей процесуального закону не регулює порядок виготовлення тексту судового рішення [192, с. 166].

На практиці поняття нарадчої кімнати, як і її таємниці, в окремих випадках виявляється фікцією. Поширеною залишається і практика виходу суду до нарадчої кімнати в один день, а проголошення рішення в інший. Порушення таємниці нарадчої кімнати має місце також і у випадку розгляду суддею в цей же час інших судових справ, що прямо заборонено ч.2 ст. 196 ЦПК України.

Так, у провадженні Рахівського районного суду знаходилась справа за позовом ОСОБА_1 до Головного управління МНС України в Закарпатській області, третя особа: ОСОБА_2, про поновлення на роботі і оплату за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, за якою було ухвалене рішення, котре у подальшому було скасовано апеляційним судом Закарпатської області, оскільки під час апеляційного розгляду справи було встановлено, що після закінчення стадії вивчення матеріалів справи, о 14 годині 55 хв. оголошена перерва до 13 год. 5 хв. 21 серпня 2007 р. 21 серпня 2007 р. о 13 годині 15 хв. судове засідання по справі було продовжено і відкладене на 9 годин 30 хв. 2 жовтня 2007 р. В порушення ч. 6 ст. 191 ЦПК України 2 жовтня 2007 р. о 9 год. 30 хв. суд не почав розгляд справи спочатку, а провів лише судові дебати з участю позивача, видалився до нарадчої кімнати і о 10 год. 25 хв. оголосив рішення.

В зазначені дні та час суд в цьому ж складі вчинив аналогічні процесуальні дії ще по п’яти цивільних справах з участю різних відповідачів, (справи №№ 2-565/07, 2-568/07, 2-569/07, 2-570/07, 2-573/07), про що свідчать відповідні протоколи судових засідань, в т.ч. одночасно знаходився в нарадчій кімнаті при вирішенні даної справи і ще п’яти інших цивільних справ [148]. Отже, в основу наведеної ухвали апеляційного суду було покладено порушення судом першої інстанції вимог ч. 2 ст. 196 ЦПК України.

Властивість судового рішення як акта правосуддя залежить від набрання ним законної сили. Після набрання рішенням суду законної сили воно починає діяти повною мірою та появляються всі його правові властивості: загальнообов’язковість, незмінність, неспростовність, виключність, преюдиціальність й реалізованість. Зазначене дозволяє забезпечити захист порушених, оскаржених або невизнаних прав, свобод чи інтересів суб’єктів процесу. Загальнообов’язковість забезпечує впровадження у життя положень рішення, оскільки набрання рішенням суду законної сили означає, що воно набуває сили, рівної силі закону.

У цьому аспекті слід наголосити, що кожна держава, яка визнає верховенство права та пріоритет прав людини, зобов’язана забезпечити чітке та безумовне виконання судових рішень, які за своєю суттю є формою захисту прав і свобод людини.

Висока якість судового рішення, зокрема, якість його мотивувальної частини, є запорукою його належного виконання. Лише повний, об’єктивний та неупереджений судовий процес може привести до ухвалення правосудного рішення, авторитет якого не викликатиме сумнівів. Тому про ефективність виконання майбутнього судового рішення необхідно піклуватись ще на початку судового процесу.

Як вже зазначалося вище, фактором, що впливає на ефективність виконання рішення суду, є чіткість та ясність резолютивної частини рішення суду. Якщо вказане рішення не відповідає цим вимогам, то закон вимагає вжити заходів щодо усунення цього порушення – роз’яснити рішення, внести зміни у рішення. Звичайно, вжиття таких процедурних заходів відкладає момент реального поновлення прав особи та в загальному підсумку призводить до порушення принципу оперативності здійснення правосуддя. Особливо по тим трудовим спорам, рішення суду з яких підлягають негайному виконанню. Розглянемо більш детально ці випадки.

Відповідно до ст. 14 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом [10, с. 149].

Після набрання рішенням законної сили, рішення суду повинно бути виконано. Так VI розділ ЦПК України регламентує порядок виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), а саме – процесуальні питання, пов’язані з негайним виконанням судових рішень, порядок звернення судових рішень до виконання, порядок видачі дубліката виконавчого документа, порядок поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання, мирова угода в процесі виконання рішення суду та інші процесуальні питання, пов’язані з виконанням рішень судів.

Аналізуючи умови допустимості судового рішення, П. П. Заворотько зазначав, що такими умовами є: 1) наявність виконавчого документа; 2) звернення до органу виконання з вимогою про початок примусового виконання; 3) прийняття органом виконання виконавчого документа до провадження [56, с. 150].

Такі умови допустимості судового виконання повинні бути застосовані також і до судового виконання рішень в справах, які виникають з трудових правовідносин, оскільки по двом категоріям з них суд допускає негайне виконання рішень згідно із пунктами 2, 4 ч. 1 ст. 367 ЦПК України, а саме, про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць та про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Зі змісту цієї статті випливає, що виконання судового рішення по трудовим спорам в частині виплати працівникові заробітної плати чи відшкодування шкоди більше як за один місць буде здійснюватися після набрання рішенням законної сили. Тому не слід змішувати поняття «негайне виконання рішення суду» з поняттям «набрання рішенням суду законної сили». Те, що рішення звертається до виконання негайно після його проголошення, зовсім не означає, що воно тоді ж набирає законної сили. Характерна риса рішень, які підлягають негайному виконання як раз і полягають в тому, що вони виконуються ще до набрання рішенням законної сили.

Негайне виконання рішень суду першої інстанції поділяється на два види: обов’язкове (ч. 1 ст. 367 ЦПК України і факультативне (згідно із ч. 2 цієї ж статі). При обов’язковому негайному виконанні суд у встановлених законом випадках зобов’язаний звернути рішення до негайного виконання, при факультативному ж – може звернути рішення до негайного виконання, виходячи з обставин кожної окремої справи.

Тож, особливістю виконання судових рішень про поновлення на роботі незаконно звільнених чи переведених працівників і присудження їм заробітної плати, але не більш як за один місяць, є його обов’язковість – ч. 1 ст. 367 ЦПК. Таке виконання не може бути зупинено діями службових осіб роботодавця. Воно є обов’язковим для всіх органів, підприємств, установ, організацій і підлягає виконанню на всій території України. Якщо у справах про поновлення на роботі на користь особи, поновленої на роботі, стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу, рішення у цій частині також підлягає негайному виконанню у межах, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 367 ЦПК України.

У випадку задоволення позовних вимог суд обов’язково вказує, які дії повинен вчинити відповідач для виконання рішення. У справах про стягнення грошових сум у рішенні обов’язково вказується конкретна сума або частка від заробітної плати, яка стягується з працівника. При розгляді скарги на рішення КТС суд не зв’язаний рішенням останньої, хоча обов’язково серед інших матеріалів аналізує також її рішення [46, с. 118].

У випадку відмови у задоволенні позову суд обґрунтовує своє рішення, посилаючись на законодавство, колективний і трудовий договір та на локально-правові акти. Про необхідність негайного виконання суд зазначає в резолютивній частині рішення. Якщо судом цього не було зроблено, зазначений недолік може бути усунений шляхом ухвалення додаткового рішення.

Проте суд може допустити негайне виконання судового рішення і в частині виплати працівникові заробітної плати за весь час, оскільки ч. 2 ст. 367 ЦПК України надає суду таке повноваження.

Таким чином, можна стверджувати, що на сьогоднішній день на розсуд суду винесене не питання можливості застосування негайного виконання рішення у додаткових категоріях справ, як це було раніше під час дії попереднього ЦПК, а лише питання про обсяг негайного виконання рішення в певних, визначених законом категоріях справ. Варто відзначити, що таке звуження дискретних повноважень суду направлене на захист інтересів відповідача і зменшення випадків безпідставного застосування негайного виконання рішення та, відповідно, випадків повороту виконання рішень у разі їх скасування судом вищестоящої інстанції.

Разом з тим, у судовій практиці зустрічаються випадки, коли рішення суду, яке містило припис про його негайне виконання, скасовувалося судом вищестоящої інстанції. У такому випадку суд може застосувати поворот виконання рішення з урахуванням правил, передбачених ст.ст. 380–382 ЦПК України.

У разі скасування виконаних судових рішень про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають із трудових правовідносин, поворот виконання допускається, лише якщо скасоване рішення ґрунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах. З цих саме підстав допускається стягнення з працівників сум, виплачених їм відповідно до раніше прийнятого рішення КТС, при повторному розгляді спору (ст. 239 КЗпП).

Значення судового виконання полягає в тому, як слушно підкреслював М. Й. Штефан, що воно гарантує фактичну реалізацію судових рішень, завершує юрисдикційну діяльність із захисту суб’єктивних прав фізичних та юридичних осіб [216]. Крім того, Європейський суд з прав людини у половині своїх рішень, постановлених проти України, підтвердив факт порушення Україною права особи на виконання судового рішення протягом розумного строку. Цей факт красномовно свідчить, що сфера виконання судових рішень є однією із найбільших проблем у нашій правовій системі [52]. В таких рішеннях Європейський суд з прав людини постійно прямо вказує, що однією із причин подібного систематичного порушення прав особи на виконання судового рішення є неналежна якість відповідно законодавства та необмеженість розсуду парламенту у виділенні бюджетних коштів для їх виплати за відповідними судовими рішеннями [153].

Ухвалюючи рішення, суд може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає у рішенні. Підставами для застосування відстрочки та розстрочки виконання рішення суду є обставини, що утруднюють виконання рішення, а саме визначені ст. 373 ЦПК: хвороба боржника або членів його сім’ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо.

За заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну и встановлення способу і порядку виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.

У випадку коли суд поновлює працівника на роботі, роботодавець має видати відповідний наказ. А якщо сторона зволікатиме, час невиконання рішення суду може трактуватись як вимушений прогул (ст. 236 КЗпП України). Відтак, роботодавець буде змушений його оплатити, стягнувши кошти з працівника (службової особи), яка винна в незаконному звільненні (ст. 237 КЗпП України).

Якщо вимушений прогул був викликаний неправильним формулюванням причини звільнення, затримкою видачі трудової книжки з вини роботодавця або затримкою роботодавцем виконання рішення суду про поновлення на роботі, то оплаті підлягає весь час вимушеного прогулу у розмірі середнього заробітку працівника.

Якщо уповноважена сторона відмовляється виконати рішення суду, воно може бути виконане у примусовому порядку відповідно до законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження».

Згідно з ч. 4 ст. 25 Закону «Про виконавче провадження», якщо рішення підлягає негайному виконанню, державний виконавець відкриває виконавче провадження не пізніше наступного дня після одержання виконавчого документа. Якщо стягувач протягом семи днів, що їх дають для добровільного виконання рішення суду, не поновить працівника на роботі, судове рішення виконується примусово. Але, зазвичай, усі керівники намагаються одразу видати наказ про поновлення на роботі.

Слід також мати на увазі, що подання апеляційної скарги не зупиняє виконавче провадження в частині поновлення особи на роботі. Крім того, на практиці навіть за наявності рішення апеляційного суду про скасування рішення місцевого суду виплачена зарплата повертається підприємству лише в разі надання працівником неправдивих відомостей. Також скорочення відповідної штатної одиниці не може бути підставою невиконання судового рішення про поновлення на роботі. В такому випадку підприємство поновлює працівника на посаді, одразу ознайомлюючи його з наказом про скорочення його посади через два місяці. Якщо підприємство знаходиться на стадії банкрутства чи ліквідації, усі виконавчі документи, окрім виданих у трудових спорах, зупиняються. Тобто працівника все одно мають поновити на роботі.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Закону «Про виконавче провадження», щоб рішення вважалося виконаним, мають бути наявні дві обставини: відповідний акт органу, що прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника, і фактичне допущення зазначеного працівника до виконання попередніх обов’язків на підставі цього акта. Тому керівник підприємства зобов’язаний негайно поновити працівника, який раніше виконував цю роботу, і має право розірвати трудовий договір з працівником, прийнятим на роботу замість незаконно звільненого, з власної ініціативи на передбаченій у п. 6 ст. 40 КЗпПУ підставі, якою є звільнення у зв’язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.

Але існують обмеження щодо звільнення певних категорій осіб. Зокрема, згідно зі ст. 198 КЗпП України звільнення працівників молодше 18 років у разі поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу, провадиться лише у виняткових випадках і не допускається без працевлаштування.

Також ст. 184 КЗпПУ містить заборону щодо звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років), одиноких матерів за наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов’язковим працевлаштуванням. А оскільки рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника підлягає обов’язковому негайному виконанню, власник або уповноважений ним органи зобов’язаний працевлаштувати вищевказані категорії працівників.

Після фактичного допущення працівника до роботи складається акт про виконання рішення, виконавче провадження підлягає закінченню і не поновлюється при повторному недопущенні працівника до роботи, а у працівника з’являється право на звернення до суду в порядку позовного провадження.

Підсумовуючи зазначимо, що визначальною характеристикою судового рішення в справах, що виникають з трудових відносин, є його правосудність та загальнообов’язковість, які забезпечує впровадження в життя його положень, оскільки набрання рішенням суду законної сили означає, що воно набуває сили, рівної силі закону. Законним, обґрунтованим та істинним рішення буде, якщо в ньому викладені всі факти, що мають значення для справи, які підтверджені доказами, наданими сторонами з урахуванням тягаря доказування, а висновки суду випливають із установлених у справі обставин.

<< | >>
Источник: НЕПОЧАТИХ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. РОЗГЛЯД ТРУДОВИХ СПОРІВ У ПОРЯДКУ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА СУДАМИ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2016. 2016

Еще по теме 2.4. Рішення судів першої інстанції у справах, що виникають з трудових відносин:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -