2.1. Процесуальні форми цивільної юрисдикції

При дослідженні цивільної юрисдикції важливим є з’ясування питання про її процесуальні форми. Під процесуальною формою цивільної юрисдикції ми розуміємо її зовнішнє вираження, реалізацію в конкретній цивільній справі.

Приступаючи до аналізу цих форм, важливо визначити насамперед поняття «цивільна справа», адже в найбільш загальному вигляді відповідно до статей 1 і 15 ЦПК цивільна юрисдикція реалізується виключно в останній. Категорія «цивільна справа» є центральною в цивільному судочинстві, вона відбиває загальну предметну характеристику цивільної судової юрисдикції. Питання про її зміст у юридичній науці є дискусійним.

Сам термін «цивільна справа» можна розуміти у 2-х аспектах – технічному й процесуальному. У технічному в цивільному процесуальному законодавстві він визначається як сукупність процесуальних документів, які відображають процесуальну діяльність учасників процесу, спрямовану на вирішення спору про право (іншого правового питання) й на результати цієї діяльності. Саме в такому смислі зазначений термін вживається в статтях 296, 297, 301, 328, 331 ЦПК та інших, де йдеться про направлення матеріалів цивільної справи до судів апеляційної й касаційної інстанцій. При цьому родовим поняттям щодо цивільної справи служить поняття «судова справа», яке використовується в Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 27 червня 2006 р. [83], і об’єднує собою цивільні, кримінальні і адміністративні справи (справи про адміністративні правопорушення).

У процесуальному аспекті питання щодо категорії «цивільна справа» та її змісту залишається дискусійним. Як зазначає Ю. К. Осипов, вона має двояке значення. По-перше, цивільними називають справи по спорах, що виникають з відносин, які регулюються нормами цивільного права, а по-друге, – взагалі всі справи, віднесені до відання судів, що розглядають їх у порядку цивільного судочинства, безвідносно до того, з яких правовідносин вони виникають [141, с.

Схожої точки зору дотримується й Д. М. Чечот, підкреслюючи, що це поняття досить широке. Воно охоплює всі справи, що розглядаються в порядку цивільного судочинства незалежно від матеріально-правової характеристики справи. Із цієї точки зору до цивільних він відносить і ті справи, що виникають із цивільних (у вузькому смислі слова) правовідносин, і пов’язані з трудовими, адміністративними та іншими спорами, а також справи окремого провадження, у яких можуть встановлюватись юридичні факти чи стани, що мають не тільки цивільно-правове значення [264, с. 375].

П. Ф. Єлісєйкін, характеризуючи категорію «цивільна справа» в порівняльному аспекті з предметом судової діяльності, зазначає, що співвідношення між цивільною справою і спором про право приблизно таке саме, яке існує між поняттями «цивільно-правовий договір» як документ і як угода сторін: як договором оформлюється угода сторін, так і цивільною справою оформлюється існуючий між двома чи більше особами спір про право [73, с. 80, 81].

М. А. Вікут вважає, що правильніше визначати цивільну справу як той правовий конфлікт, з яким його учасники звертаються до суду з проханням про його розгляд і вирішення, але виникає до суду, поза судом і може навіть не стати предметом судового розгляду, якщо його учасники самі його вирішать [33, с. 270].

На думку М. Д. Матієвського, цивільна справа – це спір про право, заявлений у суді заінтересованою особою, який виступає об’єктом цивільних процесуальних правовідносин, що зв’язує осіб, які мають юридичну заінтересованість і беруть участь у вирішенні спору по суті [130, с. 107].

На нашу думку, поняття «цивільна справа» в цивільному судочинстві не може зводитися лише до спору про право. У цивільному судочинстві воно є всеохоплюючим. Як зазначено в ст. 1 ЦПК, «завданням цивільного судочинства є… розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів…». Воно включає в себе правові спори і правові вимоги. Поняттям «правовий спір» охоплюються 2 види спорів, вирішення яких віднесено до цивільної юрисдикції.

Крім спору про право змістом цивільної справи можуть бути і правові вимоги, не пов’язані з наявністю спору про право або про юридичний факт. Вони мають місце у справах наказного провадження, оскільки вважається, що спори про право в них не розглядаються. Так, згідно зі ст. 96 ЦПК судовий наказ видається, якщо заявлено вимогу, (а) яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі; (б) про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати; (в) про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника та в інших випадках, які можуть бути встановлені законом. Крім того, слід зазначити, що провадження по цивільній справі, а значить, і сама справа виникають, і коли позивач помиляється щодо наявності спору між ним і відповідачем.

Отже, під цивільною справою слід розуміти прийняту до провадження в порядку цивільного судочинства правову вимогу заінтересованої особи, яка стверджує перед судом про наявність у неї певного права або охоронюваного законом інтересу, які потребують захисту.

Як уже неодноразово зазначалося, у ст. 124 Конституції України закріплено загальне положення, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Окреслення кола останніх, які розглядаються в порядку цивільного судочинства (справи цивільної юрисдикції), вимагає їх класифікації з одночасним визначенням відповідних процесуальних форм цивільної юрисдикції.

Частиною 1 ст. 15 ЦПК закріплено, що суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли їх розгляд провадиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 15 ЦПК законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Згідно з ч. 3 ст. 15 ЦПК суди розглядають справи, названі в ч. 1 цієї статті, в порядку позовного, наказного й окремого провадження.

Як бачимо, цивільна юрисдикція повинна характеризуватися щонайменше за 2-ма критеріями – змістом судової діяльності (частини 1 та 2 ст. 15 ЦПК) і формою її вираження (ч. 3 ст. 15 ЦПК).

1. За змістом судової діяльності цивільна юрисдикція дає змогу навести загальний перелік справ, що розглядаються в порядку цивільного судочинства. Це: (1) власне, цивільні (у вузькому значенні), (2) житлові, (3) земельні, (4) сімейні, (5) трудові, (6) інші справи, розгляд яких законом віднесено до цивільної судової юрисдикції (наприклад, ті що випливають з екологічних, кооперативних, освітніх правовідносин, права на соціальне забезпечення тощо)^[24].

Таким чином, законодавством визначено 5 основних галузей законодавства (цивільне, житлове, земельне, сімейне і трудове), спори з приводу правовідносин у яких за загальним правилом вирішуються за правилами цивільного судочинства і тим самим належать до цивільної юрисдикції. Як підкреслює Д. М. Чечот, не кожна галузь чи інститут матеріального права, а тим більше норма вимагає самостійної цивільної процесуальної форми. Одна й та ж сама галузь процесуального права може, так би мовити, обслуговувати декілька різних галузей права матеріального, пов’язаних певними рисами схожості. Цивільне процесуальне право регулює порядок судового захисту різних (з точки зору матеріально-правового змісту) прав та інтересів [266, с. 440]. Якщо характеризувати окремі категорії справ, треба визнати, що кожна з них має свою специфіку, обумовлену особливістю відповідної галузі законодавства.

Наприклад, житлове право становить собою сукупність правових норм, регламентуючих відносини по забезпеченню конституційного права громадян на житло, належного використання і схоронності житлового фонду, зміцнення законності в галузі житлових відносин (ст. 2 ЖК). Однак житлове право згідно з пануючою доктриною не є самостійною галуззю права. Його фундамент складають норми цивільного права (майнові відносини найму й оренди житлових приміщень), але значну роль у ньому відіграють також норми адміністративно-правові (надання дозволів на перебудову житлових приміщень, установлення тарифів за договорами щодо комунальних послуг тощо), сімейного права (права членів сім’ї власника житла), трудового права (надання в користування службових житлових приміщень), земельного права (наприклад, вилучення житлового приміщення у зв’язку з вилученням земельної ділянки). Ось чому житлове право використовує метод правового регулювання, запозичений з інших галузей: для правовідносин з приводу вчинення правочинів з житловими приміщеннями використовується цивільно-правовий метод, заснований на свободі й рівності сторін, а для відносин щодо надання житла чи дозволу на перебудову житлового приміщення тощо – переважно адміністративно-правовий.

Аналогічна ситуація існує і щодо земельних справ. Земельне право – галузь законодавства, яка регламентує відносини з володіння, використання й розпорядження земельними ресурсами, з їх охорони й раціонального використання. Центральне місце в ньому посідають норми цивільного права. Разом із тим важливу роль відіграють також норми адміністративного й екологічного права. Тому можемо стверджувати, що земельні правовідносини можуть мати не лише цивільно-правову природу.

Специфіка справ, що стосуються сімейних правовідносин, обумовлена лише особливостями їх суб’єктного складу й підставами виникнення останніх. Як і цивільне право, сімейне регулює майнові й особисті немайнові права, однак пов’язані вони лише з членами сім’ї, тобто особами, які спільно проживають, мають спільний побут, взаємні права й обов’язки (ст.

Далі щодо справ, пов’язаних з трудовими правовідносинами. Трудове право, на відміну від житлового, земельного й сімейного, відповідно до пануючої доктрини вважається самостійною галуззю, яка регламентує суспільні відносини між роботодавцями й найманими працівниками в процесі реалізації останніми права на працю. Регулюючи трудові правовідносини, трудове право спирається на поєднання цивільно-правового і адміністративно-правового методів. Приміром, суто публічно-правовим інститутом у трудовому праві є інститут дисциплінарної відповідальності. У той же час спори, що виникають з трудових правовідносин, розглядаються в порядку цивільного судочинства, оскільки вони є визначальними для прав та обов’язків приватного характеру. Виняток становлять лише трудові спори щодо прийняття на публічну службу, її проходження і звільнення з неї, що прямо передбачено ст. 17 КАС.

Усі висловлені вище міркування засновані на твердженні, що класифікація галузей права на приватноправові й публічно-правові є достатньою мірою умовною. Практично будь-яка приватноправова галузь права містить так звані вкраплення публічно-правових норм та окремих правових інститутів [256, с. 59]. Не є винятком у цьому плані й галузь цивільного права. У широкому смислі об’єктом всякого правопорушення (в тому числі й цивільно-правового) є правопорядок. Як зазначає Р. Л. Хачатуров, держава не може бути байдужою до будь-яких правопорушень, оскільки й приватноправове, посягаючи на інтереси окремої особи, завдає шкоди правопорядку в цілому. Усяке правопорушення є публічним за своєю сутністю, оскільки його наслідки мають і публічний, і загальносоціальний характер, а не замикаються на інтересах окремо взятої особистості [256, с 59, 61].

Таким чином, правовідносини, які регулюються житловим, земельним, сімейним, трудовим, цивільним законодавством і на які поширюється цивільна юрисдикція, мають лише умовно приватноправову природу. Що ж об’єднує зазначені галузі й категорії справ під одним, так би мовити, дахом цивільної юрисдикції?

Такими об’єднуючими чинниками, на нашу думку, є: а) переважно приватноправовий метод правового регулювання суспільних відносин, б) схожість прийомів правового впливу, наприклад, у структурі прав та обов’язків учасників правовідносин, і в) схожість предметів правового регулювання. Так, у предметах правового регулювання цих галузей превалюють майнові відносини, які є відносинами власності або які безпосередньо пов’язані зі здійсненням власності в тій чи іншій формі. Крім того, слід ураховувати, що всі вони походять із цивільного права, однак розвинулися в самостійний вид.

Отже, з точки зору єдності цивільне право можна назвати загальним приватним, а сімейне, житлове, земельне і трудове – спеціальним умовно-приватним правом. Поширення цивільної юрисдикції на правовідносини, що виникають із них, є цілком закономірним і логічним.

Наведені міркування дають нам змогу вирізняти такі спільні ознаки справ цивільної юрисдикції:

1) правовідносини, з яких виникає спір чи інше правове питання, повинні мати приватноправову природу, тобто в їх основі мають бути або відносини майнові, або тісно з ними пов’язані немайнові;

2) правове питання, що розглядається, повинно бути визначальним для прав і обов’язків приватного характеру;

3) учасниками (або одним з учасників) цих правовідносин мають бути фізичні особи;

4) мета відкриття провадження у справі цивільної юрисдикції – захист судом порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи охоронюваного законом інтересу.

Усім іншим справами, які можуть бути віднесені до цивільної юрисдикції і про які йдеться в частинах 1 і 2 ст. 15 ЦПК, з нашого погляду, належить відповідати означеним критеріям.

2. За формою вираження цивільна юрисдикція відбиває неоднорідність правил цивільного судочинства, яка виражається у множинності його проваджень (видів цивільного судочинства)^[25]. Одним з перших питання про поняття виду провадження було порушено Д. М Чечотом. З точки зору правознавця, необхідність формування окремих їх видів виникла у зв’язку з віднесенням до цивільної юрисдикції певних категорій справ, які за своєю матеріально-правовою природою принципово відрізнялися від тих, що традиційно розглядалися в прядку цивільного судочинства (трудові, сімейні, житлові тощо). Це, у свою чергу, викликало потребу в поділі судочинства на окремі види, оскільки суттєві матеріально-правові особливості справ вимагали також застосування специфічних засобів і способів захисту права чи охоронюваного законом інтересу [266, с. 440].

Серед останніх робіт, присвячених розглядуваній нами проблемі, слід відзначити статтю С. В. Васильєва «Провадження в цивільному судочинстві України» [28], в якій автор досліджує поняття «процесуальне провадження», його елементи й види. Цивільне процесуальне законодавство, зазначає вчений, розглядає провадження як часткове, особливе явище порівняно з процесом. У методологічному плані для правильного з’ясування категорії «процесуальне провадження» і встановлення її понятійної автономії може бути використана характеристика, що дається законодавством і практикою його застосування у сфері юрисдикції. Так, цивільному процесу відомі декілька самостійних проваджень. Згідно з ч. 3 ст. 15 ЦПК суди вирішують справи в порядку позовного, наказного й окремого проваджень. При цьому в основі такого поділу лежить матеріально-правовий характер справ, який і диктує необхідність установлення особливостей вивчення тієї чи іншої їх категорії [28, с. 73].

Процесуальне провадження, на його думку, об’єднує в собі 3 органічно пов’язані компоненти: а) процесуальні правовідносини, б) процесуальне доказування і в) процесуальні акти-документи. З огляду на це провадження – це системне утворення, комплекс взаємопов’язаних і взаємозумовлених процесуальних дій, які: (а) становлять собою певну сукупність процесуальних відносин, що різняться предметною характеристикою і пов’язаністю з відповідними матеріальними правовідносинами; (б) викликають потребу встановлення, доведення й обґрунтування всіх обставин даної справи; (в) зумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах і документах. Для формулювання поняття «вид провадження», вважає С. В. Васильєв, треба, по-перше, взяти за основу загальне визначення цивільного судочинства і, по-друге, виявити основні особливості розглядуваних справ в кожному з його видів і тим самим установити критерії розмежування цивільного судочинства [28, с. 75]. Як підкреслюється в юридичні літературі, вид цивільного судочинства – це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок відправлення правосуддя з цивільних справ, схожих за своєю матеріально-правовою природою, який зумовлює певні процесуальні особливості їх судового розгляду й вирішення [108, с. 127].

Провадження, у межах якого може здійснюватись розгляд цивільних справ, не є єдиним. Провадження в цивільному процесі, як вбачається, – це форма виконання процесуальної діяльності, цивільного судочинства. Процесуальна форма – це обов’язкова якісна ознака, складова частина самої діяльності, яка поза її формою як така є нікчемною [260, с. 129].

За видами передбачених законом проваджень, у рамках яких відбувається розгляд цивільних справ, цивільна юрисдикція відповідно до ст. 15 ЦПК може бути реалізована в провадженнях: (а) позовному, (б) наказному й (в) окремому.

Позовне провадження є найпершим за часом виникнення й центральним у цивільному судочинстві. Як підкреслюється в юридичних джерелах, це загальний вид цивільного судочинства, в якому суд розглядає справи, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових правовідносин, тобто спори приватного права (С. Я. Фурса) [253, с. 36]. Позовне провадження відрізняється від інших його видів тим, що його предметом, як правило, виступають спірні матеріальні правовідносини, учасники яких є рівноправними за своїм правовим станом. Завдання суду в межах цивільної юрисдикції справ позовного провадження – захист прав суб’єктів таких відносин шляхом усунення спірності останніх. Як зазначає К. С. Юдельсон, позовне провадження в загальній системі захисту суб’єктивних прав учасників цивільних правовідносин посідає центральне місце, що історично склалося протягом століть. Головною, що визначає характеристику суду із цивільних справ, була й залишається позовна форма захисту суб’єктивних цивільних прав [284, с. 3]. Це яскраво прослідковується як у ЦПК 1963 р., так й у ЦПК 2004 р., зокрема, в тих нормах, у яких йдеться про вирішення тих чи інших процесуальних питань за загальними правилами позовного провадження. Отже, його норми фактично є загальними правилами цивільного судочинства^[26]. Вони застосовуються не лише до позовного, а й до інших проваджень, віднесених законом до цивільної юрисдикції. Це означає, що правила позовного провадження визначають порядок відкриття провадження по справі, здійснення провадження у справі до судового розгляду, судовий розгляд, вирішення будь-яких справ цивільної юрисдикції, але вони не містять вказівок на процесуальні особливості, притаманні справам окремих категорій.

У цивільному процесі, на думку А. В. Юдіна, діє негласний принцип пріоритету позовного провадження перед іншими видами судочинства. Це виявляється в наступному: якщо характер справи не повністю відповідає критеріям, установленим для непозовних проваджень і при цьому справу не віднесено до підвідомчості несудових органів, це означає, що справа є позовною й має розглядатися за відповідною процедурою [286, с. 153]. До такої категорії справ, як видиться, можна віднести справи про тлумачення змісту правочину, передбачені ст. 213 ЦК, у зв’язку з чим показовим є такий приклад.

Громадянин Х. звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ЗАТ «Міська страхова компанія», вказуючи, що він є власником автобуса, який було застраховано у відповідача. Згідно з п. 2 поліса останній зобов’язався в разі настання страхового випадку виплатити на користь третьої особи, якій було заподіяно шкоду, відшкодування в розмірі 8500 грн. При перевезенні пасажирів у період дії страхової угоди мав місце розрив одного з коліс автобуса, внаслідок чого пасажирці С. були заподіяні тілесні ушкодження. Органи досудового слідства за результатами перевірки відмовили в порушенні кримінальної справи за відсутністю складу злочину в діях осіб, які експлуатували вказаний автобус, про що було винесено постанову. Пасажирка, якій були заподіяні при ДТП тілесні ушкодження, звернулася до позивача з вимогами про відшкодування моральної й матеріальної шкоди. Позивач звернувся з претензію до відповідача про виплату страхової суми потерпілій пасажирці, на що той відмовився це зробити, посилаючись на те, що у п. 1 поліса визначено, що «страхувальник забезпечує відшкодування шкоди, спричиненої потерпілим – третім особам внаслідок ДТП, яка відбулася в період дії даного поліса й винним було визнано в даному полісі володільця (водія) транспортного засобу», тобто у зв’язку з тим, що водія автобуса не було визнано винним в одержанні гр. С. тілесних ушкоджень. Вважаючи відмову відповідача у виплаті страхової суми необґрунтованою, гр. Х. звернувся до суду з позовом про тлумачення змісту правочину, укладеного зі страховиком. Розглянувши справу, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, оскільки згідно з положеннями страхової угоди, які знаходяться на зворотній стороні полісу, під страховим випадком у вказаному документі належить розуміти «дорожньо-транспортну подію, яка сталася за участю транспортного засобу страхувальника, внаслідок якої настає його цивільна відповідальність за заподіяну транспортним засобом шкоду майну, життю i здоров’ю третіх ociб». При цьому за ст. 1187 ЦК цивільно-правова відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки настає незалежно від його (володільця) вини. Кpiм того, в переліку випадків, коли страхова сума не сплачується, не вказано, що це має місце i в тому разі, коли особа, яка управляла транспортним засобом, спричинила шкоду за відсутності її вини в ДТП. На підставі цього суд позов задовольнив, визнавши, що згідно з положеннями страхової угоди страхувальник повинен виплачувати страхову суму на користь третьої особи при заподіяння шкоди життю і здоров’ю останньої й за відсутності вини водія транспортного засобу у вчиненні дорожньо-транспортної події [193].

Слід зазначити, що судова практика з приводу розгляду справ про тлумачення змісту правочину ще остаточно не склалася, адже в ч. 2 ст. 214 ЦК однозначно не вказано, в яких випадках сторони можуть вимагати від суду постановити рішення про тлумачення змісту правочину: в перебігу розгляду справи, коли тлумачення відбувається разом з розглядом інших, звичайних вимог, чи шляхом подання окремої вимоги до суду про тлумачення змісту правочину з метою отримання превентивного рішення. На нашу думку, такі вимоги можна розглядати як окремо від інших, так і в сукупності, при чому такий розгляд має відбуватися за правилами позовного провадження, оскільки іншого порядку щодо подібних вимог законом не передбачено.

Наказне провадження у ЦПК 2004 р., на відміну від ЦПК 1963 р., передбачається як самостійний вид провадження. Як зазначає Д. Д. Луспеник, у справах за вимогами, переліченими в ст. 96 ЦПК, за відсутності спору про право воно цілком справедливо назване провадженням, оскільки розд. ІІ ЦПК регулює не тільки порядок ухвалення судового наказу, а й процедуру самого провадження, що передує видачі останнього [120, с. 430]. Із цим погоджується й І. В. Удальцова, з погляду якої, наказне провадження є автономним у цивільному судочинстві, оскільки характеризується специфічним предметом судової діяльності, яким є не спір про право (позовна справа), а вимога про захист суб’єктивних прав у безспірній форми, хоча об’єкт судового захисту в них єдиний – права, свободи чи інтереси фізичних осіб [233, с. 85]. Іншої думки дотримується О. Ф. Воронов. На його переконання, наказне провадження є чужорідним тілом у структурі ЦПК, воно слабо пов’язано чи взагалі не пов’язано з іншими інститутами цивільного процесу [38, с. 107]. На таких самих позиціях стоїть і Е. М. Мурадьян, зазначаючи, що наказна процедура не є способом відправлення правосуддя, на відміну від позовної процедури чи від окремого провадження в цивільному процесі [133, с. 208].

З нашої точки зору, наказне провадження не є повноцінним і самостійним у цивільному судочинстві. Порівнюючи значення судового наказу, який може бути скасовано тим самим судом, що його постановив (ст. 106 ЦПК), із судовим рішенням, слід визнати переваги останнього. Судовий наказ має меншу юридичну силу, оскільки при його постановленні має місце так звана урізана модель цивільної процесуальної форми [255, с. 345]. До того ж наказне провадження, на відміну від позовного й окремого, має альтернативний характер: у випадку, коли стягувач навіть за наявності всіх необхідних умов для видачі судового наказу звертається до суду зі звичайною позовною заявою, суд не вправі відмовити йому у відкритті провадження у справі з тих підстав, що його вимоги можуть бути розглянуті в наказному провадженні. Отже, його потрібно визнати винятком із загального правила, тому що спрощена процедура розгляду конкретних вимог про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна має місце в разі необхідності захисту безспірних прав та інтересів осіб, причому не будь-яких, а лише прямо перелічених у законі. За наявності спору справу належить розглядати за загальними правилами позовного провадження.

Інститут наказного провадження, вважаємо, відповідає міжнародним стандартам правосуддя. Зокрема, рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи № R (81) 7 від 14 травня 1981 р. щодо шляхів спрощення доступу до правосуддя [147] і № R (84) 5 від 28 лютого 1984 р. щодо принципів цивільного судочинства з метою вдосконалення судової системи [146], якими визначено, що для справ, пов’язаних з безспірним правом, повинні бути передбачені спеціальні правила для прискорення розгляду справи.

Вітчизняна судова практика також свідчить про ефективність наказної форми провадження [164]. У зв’язку з цим, з нашого погляду, навряд чи можна погодитися з позицією, висловленою в розд. 2.3 Програми діяльності КМ України «Український прорив: для людей, а не політиків» від 16 січня 2008 р., про те, що «…вдосконалення судочинства в Україні потребує… трансформації наказового провадження у функцію нотаріату» [185]. Більш обґрунтованою тут вбачається нам пропозиція С. Я. Фурси передати функцію захисту прав фізичних та юридичних осіб, яка стосується вчинення виконавчого напису нотаріусом, до компетенції судових органів у порядку наказного провадження [254, с. 30].

Окреме провадження становить собою вид непозовного провадження, в якому предметом діяльності суду виступають потенційно існуючі цивільні правовідносини, що не знаходяться у стані спору. Тут суд обмежує свої завдання встановленням наявності чи відсутності юридичних фактів [261, с. 31]. Як указує Д. М. Чечот, окреме про­вадження відрізняється від інших видів цивільного судочинства перш за все матеріально-правовою природою справ, віднесених до його складу. Усім справам окремого провадження притаманна ознака, що предметом судової діяльності в них є захист охоронюваних законом інтересів фізичних осіб. Мета розгляду цих справ полягає у виявленні й констатації тих чи інших обставин, з якими норма права пов’язує виникнення, зміну чи припинення в заявника певних прав чи обов’язків. Спір про право в процесі розгляду таких справ не вирішується [266, с. 441, 442]. Цікавої, на нашу думку, точки зору дотримується А. В. Юдін, який зазначає, що у справах окремого провадження має місце спір про інтерес, що відрізняється від спору про право в позовних справах [285, с. 151].

Слід констатувати, що існування в цивільному процесі окремого провадження визначається значимістю для держави й суспільства розглядуваних у ньому справ. Розгляд указаних справ судами пов’язано лише з незалежністю судової влади, відсутністю аналогічних гарантій в інших органів та осіб, які могли б це здійснювати [60, с. 282]. Яскравим прикладом цьому служать справи щодо розгляду заяв про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, про розкриття банками банківської таємниці (глави 10-12 розд. ІV ЦПК) тощо. У справах окремого провадження предмет судового розгляду, як правило, стосується суттєвих суб’єктивних прав особи, а тому їх розгляд органом, який не відповідає вимогам незалежності й неупередженості, може створити загрозу їх порушення або необґрунтованого звуження. Підтверджується це й практикою Європейського суду з прав людини. Так, розглядаючи заперечення офіційного представника Бельгії у справі про примусове поміщення особи у психіатричний заклад на лікування (справа Aerts v. Belgium, 1998 р.), Суд відзначив, що у даному випадку доля справи була вирішальною для цивільних прав особи, оскільки стосувалася по суті законності позбавлення її свободи [58, с. 294]. Для забезпечення ж дотримання таких прав повинні бути створені органи, які мають як матеріальні, так і процесуальні гарантії (справа Rolf Gustafson v. Sweden, 1997 р.) [58, с. 323]­.

Кожне з 3-х перелічених проваджень (позовне, наказне й окреме) може мати предметом розгляду різні категорії цивільних справ, які зумовлюють відповідні процесуальні особливості, спеціальні процесуальні правила, що застосовуються лише для певного виду судової діяльності. Водночас усі спеціальні правила засновані на принципах цивільного процесуального права й не можуть суперечити останнім, як не можуть іти в розріз зі змістом основних процесуальних інститутів. За змістом ці правила різні: вони встановлюють винятки із загальних правил та інститутів або доповнюють їх, розвиваючи основні положення [261, с. 32]. Наприклад, до правил-винятків треба віднести процесуальне правило, яке передбачає для повернення заяви про розірвання шлюбу таку підставу, як вагітність дружини або недосягнення дитиною одного року, без дотримання вимог, установлених СК (п. 5 ч. 3 ст. 121 ЦПК). Інші процесуальні правила як виняток указують на можливість за позовами, що виникають з трудових правовідносин, а також про відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину, каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, не додавати до позовної заяви її копії й копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до числа відповідачів і третіх осіб (ч. 2 ст. 120 ЦПК). До правил-доповнень можна віднести, наприклад, обов’язок суду допустити судове рішення до негайного виконання у справах про стягнення аліментів, заробітної плати, відібрання дитини та в інших випадках, передбачених ст. 367 ЦПК, а також по деяких категоріях справ оголосити своєю ухвалою відповідача в розшук, що провадиться органами внутрішніх справ (ст. 78 ЦПК) тощо.

Отже, процесуальна форма реалізації цивільної юрисдикції найщільнішим чином пов’язана з побудовою норм ЦПК. Кодексом визначається категорія цивільної справи, провадження, в якому ця цивільна справа розглядається, а також процесуальні особливості розгляду тієї чи іншої категорії справ у тому чи іншому провадженні.

У сучасній юридичній літературі зустрічається точка зору, відповідно до якої юрисдикцію пов’язують лише з правовим спором. ЇЇ дотримується П. І. Радченко, який під правовим спором розуміє правовідносини, що ґрунтуються на розбіжності сторін щодо застосування норми права, яка вирішується третьою незаінтересованою стороною. Юрисдикційний процес, на його думку, це розгляд і вирішення правового спору. Юрисдикція і правовий спір, таким чином, – взаємопов’язані поняття. Юрисдикція – це такий самостійний вид діяльності, для якого властиві змагальна процедура вирішення справи, ухвалення акта в установленій законом формі й наявність правового спору. Будь-яка діяльність, предметом якої не є правовий спір, не може розглядатись як юрисдикційна [190, с. 76]. Схожої думки дотримується й К. В. Гусаров, який вважає, що предметом судової діяльності є лише спір про право, а в справах окремого провадження (як провадження безспірного) правосуддя не здійснюється [55, с. 10]. З ними солідарна й І. В. Удальцова, яка вбачає віднесення справ окремого провадження до судової юрисдикції взагалі досить проблематичним і наголошує на відсутності в ньому правосудних засад, оскільки предмет судової діяльності в таких справах не пов’язано з вирішенням спорів про право [183, с. 235-239].

З подібним підходом до цього питання навряд чи можна погодитись. По-перше, він не відповідає чинному законодавству. Так, у ч. 2 ст. 15 ЦПК, яка регулює цивільну юрисдикцію, передбачено, що суди загальної юрисдикції розглядають справи в порядку позовного, наказного й окремого провадження. Отже, цивільна юрисдикція реалізується як у позовному провадженні, головною рисою якого є наявність спору про право, так і в наказному й окремому, спору про право в яких немає. Як підкреслює П. Ф. Єлісєйкін, спір і порушення – не єдині перешкоди в здійсненні суб’єктивного права, ними не обмежуються приводи для звернення до суду [74, с. 6]. Погоджується із цим і Д. М. Чечот, підкреслюючи, що поняття «позовна форма» і «цивільне судочинство» не тотожні [265, с. 79]. Із загальних позицій до цього питання підходить О. Ф. Козлов, на думку якого у широкому розумінні слова спірним можна вважати кожні правовідносини, один з учасників яких не виконав свого обов’язку перед іншим, хоча цього й не заперечує [90, с. 69].

По-друге, за такого підходу підриваються правосудні засади досить значної частини судової діяльності, адже, як зазначає М. Т. Арапов, юрисдикційна діяльність суду по захисту прав є правосуддям [12, с. 64]. Цілком погоджуємось з С. Л. Дегтярьовим у тому, що зміст діяльності зі здійснення правосуддя, а отже, й визначення меж судової влади здійснюється на попередньому етапі законодавцем, який і вирішує питання підвідомчості справ органам судової влади [59, с. 27]. Оскільки чинним законодавством, передусім Конституцією й Законом «Про судоустрій України», не передбачено яких-небудь інших функцій суду крім правосуддя, заперечення юрисдикційного характеру діяльності суду в межах цивільного судочинства є запереченням її правосудності, що недопустимо.

По-третє, межа між позовним провадженням, з одного боку, й наказним та окремим – з другого, є досить хиткою. Як зауважує Е. М. Мурадьян, у принципі, немає такої категорії справ окремого провадження, у якій виключається вірогідність виникнення чи виявлення спору про право [133, с. 445]. Виникнення останнього в межах наказного й окремого проваджень відповідно до ст. 100, ч. 6 ст. 235 ЦПК виключає можливість розгляду справи інакше як у позовному провадженні. Як підкреслює І. В. Удальцова, предмети судової діяльності в окремому й позовному провадженнях багато в чому співпадають. Так, в окремому провадженні предметом судової діяльності виступають юридичні факти, причому встановлювальний характер діяльності суду пов’язано тут з підтвердженням тих чи інших правовідносин, що виникають з юридичних фактів. У позовному провадженні ним теж є юридичні факти, тільки особливість предмета полягає в тому, що вони служать підставами правовідносин, з яких виникає спір між сторонами [183, с. 230, 231]. До висновку про наявність спільних ознак у позовному та інших видах проваджень приходить також П. Ф. Єлісєйкін [74, с. 6, 7], а Д. М. Чечот указує: якщо в позовному провадженні заявляється матеріально-правова вимога, то в окремому – процесуально-правова про захист охоронюваного законом інтересу [267, с. 70]. Спільність ознак справ позовного й окремого проваджень виявляється також у наступному: якщо заінтересована особа до участі у справі не залучалася, а судове рішення окремого провадження зачіпає його суб’єктивні права й інтереси, вона може захистити їх шляхом подання позову [112, с. 569].

Додатковим аргументом відсутності чіткої межі між названими провадженнями може бути наявність, так би мовити, кочуючих категорій справ, які законом час від часу переносяться з одного провадження в інше. Приміром, такі справи, як оскарження нотаріальних дій або відмови в їх учиненні, які раніше були передбачені у гл. 39 ЦПК 1963 р. у складі окремого провадження, із прийняттям ЦПК 2004 р. стали справами провадження позовного, а справи, передбачені ч. 3 ст. 234 ЦПК 2004 р. як справи окремого провадження (про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розірвання, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та деякі інші) – за ЦПК 1963 р. розглядалися за правилами провадження позовного. Що ж стосується справ про визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною, передбачених як ЦПК 2004 р., так і ЦПК 1963 р. у складі окремого провадження, то дискусія з приводу правомірності віднесення цієї категорії справ до окремого провадження в наукових колах триває й досі [183, с. 241-247]^[27]. Те саме стосується й інших категорій справ (наприклад, про поновлення строку на прийняття спадщини [255, с. 592]). Останній аргумент дає нам підстави зробити важливий висновок про те, що правосудність діяльності суду по тій чи іншій категорій справ не може залежати від належності справи до того чи іншого провадження. Вона присутня у всіх категоріях справ й усіх провадженнях, віднесених законом до цивільної юрисдикції.

Отже, юрисдикцію і правосудну функцію не можна розглядати як такі, що пов’язані лише зі спором про право. Під правосуддям у цивільному процесі розуміється встановлена законом діяльність суду по встановленню фактичних обставин і застосуванню до них норм права з метою захисту, поновлення і здійснення суб’єктивних прав, свобод або охоронюваних законом інтересів. Будь-якої іншої діяльності, яка не охоплювалася б поняттям юрисдикційної і лежала б за межами поняття «правосуддя», суд у цивільному судочинстві, на наше переконання, не здійснює.

Традиційно серед проваджень, у рамках яких відбуваються розгляд і вирішення всіх цивільних справ, налічуються 3 – позовне, наказне й окреме (ст. 15 ЦПК). Однак вони повністю не охоплюють поняття «цивільна юрисдикція», тому що деякі справи, передбачені ЦПК, розглядаються за іншими правилами. Значить, цивільна юрисдикція може мати й інші процесуальні форми своєї реалізації. Розглянемо їх.

Перш ніж дати відповідь на питання, які ж це форми, підкреслимо, що провадженням, на нашу думку, може бути названа сукупність процесуальних норм, яка задовольняє таким вимогам: а) вона має передбачати відносно закінчену процедуру розгляду справи; б) для такої процедури притаманна стадійність руху справи; в) вона повинна мати свою процесуальну мету; г) ця процедура має передбачати особливості суб’єктного складу учасників справи, процесуальних дій і документів; д) вона не повинна перетинатися з іншими провадженнями, тобто має бути, так би мовити, унікальною.

Аналіз ЦПК дає підстави крім позовного, наказного й окремого проваджень вирізнити такі додаткові його види: (1) справи про визнання й виконання в Україні рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на її території; (2) справи щодо виконання й оскарження рішень несудових органів; (3) відновлення втраченого судового провадження.

1. Справи про визнання й виконання в Україні рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на її території:

А. Справи про визнання й виконання в Україні рішень іноземних судів та арбітражів.

Діяльність суду з розгляду цієї категорії справ здійснюється в порядку, передбаченому в розд. VIII ЦПК, ст. 1 і розд. VIII Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. Така діяльність, на наш погляд, є самостійним провадженням.

По-перше, воно, як і інші провадження, має стадії: (а) подання клопотання, (б) прийняття клопотання й призначення його до розгляду, (в) судовий розгляд клопотання, (г) постановлення ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду чи арбітражу або про відмову в його задоволенні (ст. 395 ЦПК). Як зазначає Пленум ВСУ в п. 10 постанови «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» від 24 грудня 1999 р., № 12, «при розгляді зазначених клопотань повинні застосовуватись відповідні інститути ЦПК, які згідно із засадами цивільного судочинства забезпечили б права стягувача та боржника, об’єктивне, правильне і своєчасне вирішення питання. Ідеться, зокрема, про застосування норм ЦПК про порушення цивільної справи, про розгляд її по першій інстанції одноособово суддею у відкритому судовому засіданні, проведення судочинства державною мовою України, про судові доручення, засади змагальності, права й обов’язки осіб, які беруть участь у справі, про судові повідомлення, прийняття заяв, про ознайомлення боржника з клопотанням у порядку підготовки справи, його попереднє опитування, роз’яснення йому процесуальних прав і обов’язків, проведення необхідних уточнень, запитів, призначення справи, про судовий розгляд (…без судових дебатів), про протоколи, про закриття провадження при письмовій відмові заявника від клопотання, про ухвали суду першої інстанції…». Отже, як і в справах наказного й окремого проваджень, тут діють загальні правила (позовного провадження), за винятками, передбаченими розд. VIII ЦПК.

По-друге, ухвалі про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду чи арбітражу, як і рішенню суду, притаманна виконуваність: на її підставі видається виконавчий лист, що підлягає виконанню в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» (ст. 398 ЦПК). Як бачимо, зазначена ухвала за своєю формою і змістом тотожна рішенню суду: вона є остаточним документом по справі й відповідно до абз. 4 п. 17 вказаної постанови Пленуму виноситься іменем України.

По-третє, ухвала про задоволення клопотання або відмову в ньому може бути оскаржена за загальними правилами, встановленими ЦПК (ст. 397).

Б. Справи про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України.

Цивільна юрисдикція загальних судів щодо цієї категорії справ хоча й не передбачена ЦПК України (що, на нашу думку, є його упущенням), однак випливає з ч. 2 ст. 6 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. й зазначеної постанови Пленуму ВСУ. Під міжнародним комерційним арбітражем у цій категорії справ розуміються Міжнародний комерційний арбітражний суд, Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України і спеціально створений для розгляду окремої справи арбітраж або постійно діюча поза системою судів загальної юрисдикції арбітражна установа. За угодою сторін цим несудовим органам може бути передано вирішення наступних правових питань: (а) спорів з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться не на території України; (б) спорів функціонуючих на території України підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій між собою або між їх учасниками, а так само з іншими суб’єктами права в Україні (п. 18 постанови Пленуму ВСУ).

У цілому провадження в цій категорії справ відбувається в такому ж порядку й за такими ж правилами, як і в справах про визнання й виконання рішень іноземних судів, а тому (принаймні, теоретично) їх доцільно об’єднати в одне провадження, яке, з одного боку, не охоплюється позовним, наказним чи окремим, а, з другого – є самостійною категорією справ, на які також поширюється цивільна юрисдикція.

2. Справи щодо виконання й оскарження рішень несудових органів:

А. Справи про примусове виконання й оскарження рішень третейських судів.

Цивільна юрисдикція загальних судів щодо цієї категорії справ прямо не передбачена ЦПК, але випливає зі ст. 51, розд. VII Закону України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р., згідно з якими рішення третейського суду може бути оскаржено стороною до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості й підсудності справ. А якщо виконання цього рішення потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування чи їх службовими особами, це робиться лише за умови видачі компетентним судом виконавчого документа. Як підкреслюється КС України у справі про завдання третейського суду від 10 січня 2008 р., забезпечення примусового виконання рішень третейських судів, перебуваючи за межами третейського розгляду, є завданням компетентних судів і державної виконавчої служби [277, с. 11]. Цивільна юрисдикція загальних судів щодо цієї категорії справ поширюється лише на ті спори, розглянуті третейським судом, які виникають з цивільних правовідносин. Справи про примусове виконання й оскарження рішень третейських судів по спорах, що виникають з господарських правовідносин, належать до юрисдикції судів господарських (ч. 2 ст. 1, абз. 9 ч. 1 ст. 2 Закону). Як зазначає Д. Д. Луспеник, думку якого ми підтримуємо, у такому випадку недоліком процесуального законодавства є те, що закон дає право на оскарження рішення третейського суду до судів як цивільної, так і господарської юрисдикції (як і розгляд питання про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду). Крім того, ні ЦПК, ані ГПК абсолютно не визначають процесуального порядку (режиму) розгляду таких скарг, не зазначають форми подання відповідного звернення до суду, право на оскарження тощо [125, с. 47]. За цим Законом України окремо регулюються порядок видачі виконавчого документа про примусове виконання рішення третейського суду (ст. 56) і порядок оскарження його рішення (ст. 51).

Отже, поняттям цивільної юрисдикції охоплюються також і справи про примусове виконання й оскарження рішень третейських судів по спорах, що виникають із цивільних (у широкому розумінні) правовідносин.

Б. Справи щодо виконання рішень інших несудових органів.

Розгляд цієї категорії справ передбачено статтями 371, 372, 375-379 ЦПК. Одразу слід пояснити, що розд. VI ЦПК «Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)», у якому містяться перелічені статті, в цілому регулює процесуальні питання, пов’язані з виконанням (а) судових рішень у цивільних справах і (б) рішень інших органів (посадових осіб).

Як вбачається, перші не становлять самостійного виду провадження, оскільки їх вирішення не пов’язано з відкриттям нової справи (провадження), а є логічним продовженням тієї, виконання рішення по якій стосується це процесуальне питання. Так, відповідно до п. 3.3.6 Інструкції з діловодства у місцевому загальному суді подання державних виконавців, заяви та клопотання сторін виконавчого провадження та державних виконавців і долучаються до відповідних цивільних справ (окремі справи формуються лише тоді, коли судове рішення, щодо якого внесено подання, клопотання чи заява, постановлено іншим судом) [83]. У всіх інших випадках формуються окремі справи. Крім того, за практикою Європейського суду з прав людини виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, повинно розглядатися як невід’ємна частина судового розгляду (справи Hornsby v. Greece, 1997 р.; Immobiliari Saffi v. Italy, 1999 р. [58, с. 300]).

Що ж стосується розгляду процесуальних питань, пов’язаних з виконанням рішень усіх інших органів (посадових осіб), на нашу думку, таку діяльність суду слід виокремити, принаймні теоретично, в самостійне провадження, яке не охоплюється жодним іншим у цивільному судочинстві, і назвати його «провадженням у справах про виконання рішень несудових органів (посадових осіб)». Про які ж рішення йдеться? Згідно зі ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» до них треба віднести наступні виконавчі документи: (1) виконавчі написи нотаріусів; (2) рішення комісій по трудових спорах; (3) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення; (4) рішення Європейського суду з прав людини; (5) рішення державних органів, прийнятих з питань володіння й користування культовими будівлями та майном; (6) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій і накладення штрафу; (7) рішення інших органів державної влади у випадках, передбачених законом.

До процесуальних питань, які вирішує суд у рамках цього провадження щодо виконання окреслених вище виконавчих документів, належать: (1) поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання (ст. 371 ЦПК); (2) укладення мирової угоди в процесі виконання (ст. 372 ЦПК); (3) вирішення питання про оголошення розшуку боржника (ст. 375 ЦПК); (4) примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи (ст. 376 ЦПК); (5) звернення стягнення на грошові кошти боржника, що знаходяться на рахунках (ст. 377 ЦПК); 6) заміна сторони виконавчого провадження (ст. 378 ЦПК); (7) визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами (ст. 379 ЦПК).

Таким чином, діяльність загальних судів по розгляду процесуальних питань, пов’язаних з виконанням та оскарженням рішень несудових органів, також не охоплюється 3-ма класичними провадженнями – позовним, наказним та окремим. Тому слід визнати, що ця категорія справ утворює самостійний вид провадження у складі цивільної юрисдикції.

3. Відновлення втраченого судового провадження. Діяльність суду по розгляду справ про відновлення втрачених судових проваджень передбачено розд. ІХ ЦПК. Вона, з нашої точки зору, теж має бути визнана самостійним провадженням цивільної юрисдикції. По-перше, така діяльність має свої засоби звернення до суду, свій предмет судового розгляду й мету, стадії судового розгляду, а також необхідні для цього процесуальні механізми, а по-друге, в цій категорії справ немає позивача й відповідача, а є лише заявник. Крім того, тут немає спору про право.

Реалізація самостійних завдань цивільного судочинства в цьому провадженні виявляється в необхідності обов’язкового зазначення особою, яка звертається до суду із заявою про відновлення втраченої судової справи, мети, для якої необхідні документи по ній (ч. 1 ст. 405 ЦПК). Якщо мета звернення до суду не пов’язана із захистом її прав та інтересів, суд відмовляє у відкритті провадження у справі або залишає заяву без розгляду, якщо воно було відкрито (ч. 2 ст. 406 ЦПК).

У цілому ж цей вид провадження можна назвати відновлювальним і за особливостями процесуальних засобів звернення до суду й суб’єктного складу учасників справи віднести його до справ окремого провадження, як це, наприклад, має місце в російському цивільному процесуальному законодавстві. Але з огляду на існуючу системи проваджень, закріплених у ЦПК України, відновлення втрачених судових справ слід розглядати як самостійний вид провадження цивільної юрисдикції.

Аналіз цивільного процесуального законодавства, як бачимо, свідчить, що 3-ма переліченими в ст. 15 ЦПК провадженнями (позовним, наказним та окремим) процесуальний закон у дійсності не обмежується. Низка процесуальних дій, які здійснюються загальними судами в межах цивільної юрисдикції, жодним з них не охоплюється. У юридичній літературі такі процесуальні дії суду, систематизовані за певними об’єднуючими ознаками, запропоновано називати «додаткові провадження». Як зазначає А. В. Юдін, цей термін правильно виражає правову природу процесів, що виступають додатковими щодо основних [285, с. 149]. За таких умов слід визнати, що ст. 15 ЦПК потребує уточнення шляхом доповнення її 3-ма переліченими додатковими провадженнями.

Діяльність суду в межах цивільної юрисдикції по розгляду інших питань, як вбачається, не утворює нових видів проваджень. Так, передбачене розділом Х ЦПК «Провадження у справах за участю іноземних осіб» не є ним у вузькому значенні, оскільки регулює лише окремі процесуальні питання, що виникають в інших провадженнях і в яких беруть участь іноземні особи.

Так само не є провадженням у власному його розумінні провадження у справі до судового розгляду, оскільки це стадія цивільного судочинства після відкриття провадження у справі. У цих 2-х випадках термін «провадження» вживається не в смислі певної процедури, яка є самостійною процесуальною формою цивільної юрисдикції, а як діяльність суду. Тому в подібних випадках доречніше говорити про процесуальні особливості розгляду справ з іноземним елементом і процесуальні дії суду до судового розгляду.

Судовий контроль за виконанням судових рішень, передбачений розд. VІІ ЦПК, теж не є самостійною процесуальною формою цивільної юрисдикції, оскільки є продовженням того провадження й тієї справи, з приводу виконання рішення по якій здійснюється зазначений судовий контроль. Із такою позицією погоджуються, однак, не всі науковці. Приміром, автори науково-практичного коментаря до ЦПК 2004 р. С. Я. Фурса, Є. І. Фурса і С. В. Щербак вважають, що, незважаючи на відсутність у цьому Кодексі такого виду цивільного судочинства, як провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, у ньому фактично міститься не передбачений у ст. 15 ще один вид цивільного судочинства – судовий контроль за виконанням судових рішень, оскільки одну категорію цивільної справи щодо провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин (які були передбачені ЦПК 1963 р.), було в ньому залишено, однак змінено її назву; при цьому законодавець відокремив цю главу та помістив її наприкінці цього Кодексу. Крім того, на їх думку, між скаргою на дії державного виконавця і цивільною справою, за рішенням у якій видавався виконавчий лист, зв’язку не прослідковується [255, с. 44].

З такою позицією правників, вважаємо, погодитися не можна.

По-перше, якщо за гл. 31-Г ЦПК 1963 р. судовий контроль за виконанням судових рішень (справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншого працівника державної виконавчої служби) було віднесено до провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, то за ЦПК 2004 р. до цивільної юрисдикції не належать справи, що стосуються контролю за виконанням рішень, ухвалених порядком іншого судочинства, інших органів чи посадових осіб, оскільки для них встановлено окремий порядок судового вирішення. До цивільної юрисдикції за новим ЦПК віднесено розгляд лише тих скарг учасників виконавчого провадження, які пов’язані з виконанням судових рішень, ухвалених відповідно до цього Кодексу (ст. 383).

По-друге, як зазначає Ю. В. Білоусов (з яким ми солідаризуємося), це питання лежить у площині сутності спору, що виникає між учасниками виконавчого провадження і державним виконавцем. Так, з його погляду, цей спір має не матеріально-правову природу, що змушує до розгляду справи загальним порядком того чи іншого провадження, а виступає як процесуально-правовий, що, у свою чергу, вимагає оперативного і своєчасного реагування суду на порушення прав суб’єктів виконавчих відносин [18, с. 119].

По-третє, заключним актом, який складається за результатами судового контролю за виконанням судових рішень, служить ухвала суду, а не рішення.

По-четверте, судовий збір (державне мито) за звернення до суду з приводу контролю за виконанням судових рішень хоча сьогодні і сплачується згідно з п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК та підп. «б» п. 1 ст. 3 Декрету КМ України «Про державне мито» від 21 січня 1993 р., однак проектом закону «Про судовий збір» [182], прийнятим 9 лютого 2007 р. у першому читанні, його сплата не передбачена. На доповнення цих міркувань наведемо такий приклад. У господарському судочинстві судовий контроль за виконанням рішень, ухвал і постанов господарських судів, який провадиться за ст. 121² ГПК, виступає невід’ємною частиною судового процесу, тобто нове провадження ним не відкривається, а державне мито та інші судові витрати не сплачуються (п. 7 роз’яснення Президії ВГСУ «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» [171, с. 44]). Така практика заснована на тому, що спір про виконання судового акта є похідним стосовно спору, за яким здійснюється примусове виконання. Тому, на думку багатьох процесуалістів, з якою ми теж погоджуємося, немає необхідності платити будь-яке мито, щоб рішення було виконано, оскільки воно вже сплачено в судовій справі [11, с. 126].

Проведений аналіз чинного ЦПК дає підстави вирізнити 6 видів проваджень, якими фактично охоплюється цивільна юрисдикція. Ці провадження повною мірою складають існуючу систему процесуальних форм цивільної юрисдикції. Як вбачається, цілком правильно назвати 3 з них (позовне, наказне й окреме) основними, а 3 інших – додатковими, хоча таке їх ранжування, звичайно, достатньою мірою є умовним. Ось чому вважаємо за необхідне запропонувати внесення деяких змін до ст. 15 ЦПК. Зокрема, після ч. 1 статтю 15 ЦПК викласти в наступній редакції:

«2. Суди розглядають справи, визначені в частині першій цієї статті, в порядку позовного, наказного й окремого провадження.

3. За правилами цивільного судочинства суди також розглядають справи про визнання й виконання в Україні рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, ухвалених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України, справи про виконання й оскарження рішень несудових органів, справи про відновлення втраченого судового провадження.

4. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства».