<<
>>

1.4. Проблеми визначення місця інституту третейського розгляду в вітчизняній системі права

На сьогодні, у зв’язку із стрімким розвитком правових норм, які регулюють та охороняють суспільні відносини щодо діяльності третейського суду в цілому та третейського розгляду зокрема, доволі гостро постає питання щодо юридичної природи цих правовідносин та їх місця у сучасній правовій системі, що обумовлюється його сутністю та призначенням.

З’ясування цього питання має принципове значення та є однією із основних задач даного дисертаційного дослідження. Проте, перед тим, як досягти позитивних результатів розв’язання вказаної задачі, слід було б вияснити певні відправні поняття, такі, як структура права, система права, елементи структури права тощо.

З точки зору загальної теорії права під поняттям “структура права” слід розуміти основну характеристику права з його змістовної нормативної сторони. Попри певну теоретичність даного поняття, вказана правова абстракція дозволяє глибше проникнути “у середину” права, дослідити стійкий, статичний аспект правової матерії. Хоча зміст поняття “структура права” видається інтуїтивно зрозумілим, однак дати йому задовільне визначення є завданням не з легких. Річ в тім, що аналіз існуючих у літературі точок зору показує, що більшість науковців розглядають категорію “структура права” як синонім системі права. Так, наприклад, як зазначав А.В. Сурілов: “...обидва з цих понять за своєю сутністю є ідентичними” [270, c. 213][111]. Аналогічної думки щодо цієї проблематики притримувався і В.Н. Сінюков, який писав, що “...відображенням будови права, тобто його структури, виступає категорія системи права” [260, c. 340][112]. “Система... права — це обумовлена характером... суспільних відносин внутрішня структура права, котра виражається в єдності і узгодженості норм, що її складають і одночасній диференціації на галузі й інститути”, — вказував А.С. Шабуров [301, c. 276][113].

Не наводить істотних розходжень між даними категоріями і відомий теоретик права С.С.Алексєєв. Під системою права він розуміє його макроструктуру, тобто будову права на його вищому рівні, закон зв’язку між галузями права [41, c. 208][114]. Що стосується змісту категорії “структура права”, то на нашу думку вона більшістю науковців розуміється дещо спрощено, тільки як характеристика внутрішньої будови права [78, c. 156; 260, c. 340; 270, c. 213; 301, c. 276][115]. Ми ж вважаємо, що дана категорія, як і більшість правових категорій, може бути визначена тільки з урахуванням її філософського розуміння.

Оскільки категорія “структура” у філософії розглядається не тільки як будова системи, але і як закони зв’язку її елементів [284, c. 427][116], то центр ваги в розумінні категорії “структура права” повинен бути переміщений від моментів будови і складу до моментів, що виражають відносини організованості, єдності і цілісності. Отже, у світлі викладеного під структурою права варто розуміти його будову, закони зв’язку елементів права, їхнє розташування, що забезпечує цілісність.

Вказане розуміння категорії “структура права” обумовлює зміст процесу її дослідження. У зв’язку з цим, в пізнанні структури права первісне місце повинно відводитись строгому і точному змісту є пізнання складу компонентів права. Вирішення даного питання напряму пов’язано із визначенням юридичної природи, ролі і місця правових норм, якими регулюються та охороняються відносини щодо діяльності третейського суду.

У структурі права виділяються наступні основні підрозділи чи рівні: норми права (нормативно-правові розпорядження) правові інститути, галузі права.

Першим підрозділом чи рівнем структури права є норма права - це основний елемент структури права, вона являє собою загальнообов’язкове формально-визначене розпорядження, виражене у вигляді правила поведінки (норми безпосереднього прямого регулювання) чи відправного встановлення (норми опосередкованого регулювання), наприклад норми-начала, норми-принципи, норми-дефініції і т.

д., що є державним регулятором суспільних відносин, який виходить від держави і нею ж охороняється. З цієї позиції слід відмітити, що норми права, якими регулюються та охороняються відносини щодо діяльності третейського суду є більш згрупованими та системними і не можуть бути охарактеризовані лише як окремі, одиничні норми права.

Другий рівень структури права складає інститут права, тобто об’єктивно відокремлена всередині однієї галузі чи декількох галузей права сукупність взаємозалежних правових норм, що регулюють визначений вид суспільних відносин. Інститут права є складовою частиною, ланкою галузі. Їхня відмінність полягає в тому, що інститут регулює не всю родову сукупність суспільних відносин, а лише їхні окремі сторони та особливості. Великі правові інститути, що охоплюють значні за обсягом коло правових норм, можуть підрозділятися на субінститути.

Із загальнотеоретичної точки зору, правові інститути характеризуються наступними ознаками: однорідністю фактичного змісту, юридичною єдністю, законодавчою відособленістю.

Однорідність фактичного змісту правового інституту означає, що він присвячений регулюванню чітко визначеного різновиду або окремої групи суспільних відносин. Саме характеристика норм, якими регулюються відносини щодо третейського суду дають нам усі підстави вважати, що вони наділені однорідністю фактичного змісту, оскільки покликані забезпечити фактичне регулювання однорідних за своїм змістом суспільних відносин, які виникають та розвиваються щодо діяльності третейських судів.

Головна ознака правового інституту - це юридична єдність чи комплексність норм, його складових. Норми, що утворюють інститут, виступають як єдиний комплекс, цілісна система, відносно відособлений “блок”, у сукупності з іншими інститутами складовий нормативний механізм галузі. Саме така ознака також є притаманною та в певній мірі визначальною для сукупності правових норм, які забезпечують правове регулювання відносин щодо третейського суду.

Формальною ознакою правового інституту є його зовнішнє відособлене закріплення в нормативних актах у вигляді самостійних глав чи розділів.

І в цьому випадку, ми можемо стверджувати, що наявність Закону України “Про третейські суди” вирішує питання про зовнішнє відокремлення даної сукупності правових норм в окремому нормативно-правовому акті.

Отже, з огляду на вище наведене, першою гіпотезою слід визначити те, що норми права, які регулюють та охороняють суспільні відносини, якими забезпечується діяльність третейського суду можуть бути об’єднанні у певний правовий інститут, характеристика якого та місце в структурі права буде визначена нижче.

І нарешті третім рівнем структури права визнають галузь права як велику, центральну ланку структури права. Галузь права є самостійним, юридично своєрідним підрозділом структури права, що складається із сукупності однорідних правових норм, які регулюють визначену сферу суспільних відносин. Галузь права характеризується особливими ознаками - це її структурні особливості, специфічний предмет правового регулювання, юридична своєрідність галузі (особливий юридичний режим). Так, на думку, С.С. Алексєєва: “...галузь права є реально відокремлений, самостійний, суверенний, відносно замкнутий підрозділ структури права. Спільність норм, що складають галузь права, характеризується юридичною цілісністю, тобто таким ступенем її внутрішньої організації, єдності її інститутів, коли вона виступає перед іншими галузями як неподільне ціле” [40, c. 75][117]. Структурні особливості галузі права виражаються також у тому, що кожна галузь права має “своє законодавство”, як правило, самостійні кодекси чи інші кодифіковані законодавчі акти.

Першою ознакою, яка виділяє галузь права від інших складових правової системи, є предмет правового регулювання, під яким слід розуміти позаправовий критерій, що лежить в основі розподілу права на галузі й інститути. Саме предмет правового регулювання є тією сферою, на яку поширюється право. Під предметом традиційно розумілося те, що регулює право, тобто визначені види суспільних відносин [301, c. 280, 295][118].

Інша позиція ґрунтується на більш широкому підході: під предметом правового регулювання пропонується вважати поведінку людей, їх діяльність.

У структуру предмета правового регулювання входять наступні елементи: суб’єкти, поведінка людей і їх практична діяльність, об’єкти регульованих суспільних відносин, соціальні факти, що сприяють виникненню, зміні чи припиненню відповідних відносин.

Теоретичні положення про значення предмета правового регулювання як критерію розподілу права на галузі міцно затвердилися у вітчизняній юридичній науці. У радянський період її розвитку предмету правового регулювання було додано ключове, основне значення в розумінні своєрідності основних підрозділів права - галузей. Таке своєрідне бачення системи права дає підстави вважати окремим науковцям, що сукупність норм, якими опосередковується третейський розгляд утворює самостійну галузь права, назва якій третейське процесуальне право і визначається вона як сукупність юридичних норм, що регламентують правозастосовчу діяльність третейських судів щодо охорони і захисту оспорюваних чи порушених суб’єктивних прав та інтересів громадян і організацій [276, c. 34].[119] При цьому, як вважають ці ж автори, характерна особливість третейського процесуального права полягає і у тому, що воно регламентує динаміку правовідносин, і тому в предмет регулювання обов’язково входять не тільки юридичні зв'язки учасників, але і процесуальна діяльність по їх реалізації. Право встановлює склад дій, що мають юридичне значення, умови, при яких вони можуть робити вплив на права і обов'язки учасників, юридичні наслідки їх здійснення або нездійснення і т.п. Процесуальні відносини в поєднанні з процесуальними діями утворюють здійснюваний третейським судом третейський розгляд (процес), який і складає предмет правового регулювання третейського процесуального права [276, c. 35].[120] В свою чергу зазначається, що норми, які регулюють такі відносини певним чином згруповані в інститути, а їх сукупність може бути принципово самостійним утворенням лише за умови систематизації, що переважною більшістю віднаходить своє втілення у Законі України “Про третейські суди”.

Однак, дослідження конкретного правового матеріалу, як зазначає С.С. Алексєєв, у тому числі і того, котрий був у наявності в радянському праві свідчили, що “предмет” регулювання хоча і впливає на його зміст, усе-таки не являє собою основи для юридичної специфіки галузей права [41, c. 249][121]. Галузі права відрізняються саме тим, продовжує С.С. Алексєєв, що для них характерно юридично своєрідне регулювання з погляду самої їхньої природи. Наша юридична наука, пройшовши ряд дискусій про систему права, підійшла до неминучого висновку про те, що галузі права - не просто зони юридичного регулювання, не штучно скомпоновані сукупності норм “за предметом”, а реально існуючі і юридично своєрідні підрозділи в самому юридичному змісті права [41, c. 250][122].

Погоджуючись з цим, хочемо відмітити, що юридична своєрідність галузі головним чином виражається в тому, що їй притаманний особливий метод правового регулювання. Адже при правовому регулюванні використовуються різні прийоми впливу на суспільні відносини. Це рекомендації, надання вибору з декількох варіантів поведінки, прямі розпорядження, заборони і т.д. З них складається метод правового регулювання. Таким чином, методи правового регулювання утворять різні способи правового впливу на суспільні відносини і використовувані державою прийоми встановлення правових зв'язків між учасниками цих відносин. Виділяються методи імперативні, диспозитивні, заохочувальні, рекомендаційний, автономії і рівності сторін, переконання і примуси. Головними ж з них усе-таки варто визнати методи імперативний і диспозитивний.

У загальнотеоретичному плані метод правового регулювання суспільних відносин, що відносяться до конкретної галузі, визначається з урахуванням того: а) який підбір юридичних фактів, необхідних при встановленні правових відносин; б) які склад і правове становище (правосуб'єктність) учасників регульованих відносин; в) який характер прав і обов'язків і як вони розподілені між суб'єктами права; г) які правові санкції використовуються при порушення вимог норм права й у якому порядку вони застосовуються [41, c. 255][123].

Метод правового регулювання - це, іншими словами, набір юридичного інструментарію, за рахунок якого держава впливає на вольову поведінку учасників суспільних відносин. І саме за цим критерієм ми не можемо віднести сукупність правових норм, якими регулюються суспільні відносини щодо третейського розгляду до окремої галузі права. Хоча інколи в літературі зазначається, що таким відносинам притаманний єдиний правовий метод, який визначається як комплекс юридичних засобів і способів дії на відносини і дії, які є предметом галузі права та характеризується диспозитивним (дозвільним) характером. При цьому, диспозитивні засади третейського процесуального права, як окремої галузі права, на думку цих авторів, виявляються в наступному: 1) ініціатива порушення цивільних справ належить заінтересованим особам, а не третейському суду; 2) більшість норм третейського процесуального права носить позитивний характер; 3) має місце юридична рівність сторін третейського процесу відносно можливостей захисту своїх прав і інтересів; 4) існує свобода користування цими правами, оскільки суб'єкти третейського процесуального права мають право на свій розсуд реалізовувати або не реалізовувати свої права [276, c. 36][124].

Однак, визначений метод не є особливим методом третейського процесуального права, оскільки притаманний насамперед матеріальним приватним галузям права, зокрема цивільному праву. А вже тільки відсутність своєрідності при визначенні методу правового регулювання суспільних відносин свідчить про те, що дана сукупність правових норм не може носити правову природу галузі в системі права. Саме тому, третейське процесуальне право допоки не може вважатись окремою галуззю права в загальнотеоретичному розумінні, яке є визначальним в країнах з континентальною правовою системою, до яких, зокрема, відноситься і Україна.

Додатково слід додати ще й те, що крім методу правового регулювання, юридична своєрідність галузі виражається й у ряді інших її особливостей, таких як власний механізм правового регулювання, що представляє собою особливе сполучення галузевих норм, юридичних фактів, правовідносин, специфічних галузевих принципів, що виражають своєрідність правового змісту даної галузі.

Юридична своєрідність галузі виражається також у тому, що вона має характерний набір загальних положень, категорій і термінів. Уся сукупність юридичних рис галузі в цілому визначається як юридичний режим, тобто особлива цілісна система регулятивного впливу, що характеризується специфічними прийомами регулювання особливим порядком виникнення, формування змісту прав і обов’язків, їхнього здійснення, специфікою санкцій, способів їхньої реалізації, а також дією єдиних принципів, загальних положень норм, що поширюються на цю сукупність [41, c. 260][125]. Хоча рівень специфіки галузевих режимів може бути різним (вони можуть бути генеральними, видовими, спеціальними), кожна галузь права з юридичної сторони відрізняється в правовій системі саме режимом регулювання. І саме це також важко виокремити, коли ми ведемо мову про сукупність правових норм, які регламентують правозастосовчу діяльність третейських судів. Все вище наведене не дає на сьогодні нам можливості стверджувати, що ці норми можуть бути інтегровані в єдину галузеву спільність.

Додатково слід ще відзначити, що попри те, що галузь права є центральною ланкою структури права, ми можемо виокремити ще один, доволі нестійкий в теоретичному розумінні елемент загальної структури права, як підгалузь. Під поняттям підгалузі слід розуміти відносно самостійний, внутрішньо і зовні єдиний комплекс декількох інститутів однієї і ж галузі. Зовнішнім вираженням підгалузі є наявність у ній такої групи норм, що загальні принципові положення, властиві декільком (але не всім) правовим інститутам – галузі [40, c. 232][126]. Саме це і спонукає окремих науковців до думки, наче третейський розгляд спорів, разом із арбітражним процесом є підгалуззю цивільного процесуального права [83, c. 29][127]. Разом з тим, на нашу думку, якщо вести мову стосовно норм, якими регламентується порядок здійснення третейського розгляду, то ми можемо говорити швидше про те, що їм притаманна юридична природа інституту, аніж підгалузі. Адже на сьогодні важко вести мову про те, що третейський розгляд регламентований настільки великою кількістю правових норм, що мають не лише зовнішню єдність, але й внутрішній диференціальний зв’язок між собою. А штучний поділ може призвести до подрібнення правової матерії та втрати загальної правової об’єднуючої сутності.

Все вище наведене дає нам можливість стверджувати те, що правові норми, якими регламентується порядок здіснення третейського розгляду справ щодо охорони та захисту оспорюваних, порушених чи невизнаних прав та інтересів осіб можуть бути інтегровані у правову сукупність, що характеризується як інститут права.

Однак встановлення лише приналежності даних норм до певного підрозділу структури права не є достатнім. І тому для їх повної характеристики, слід визначити їх належність до певного правового блоку. Так під поняттям “правовий блок” слід розуміти сукупність юридичних норм, що мають предметом комплекс суспільних відносин, поєднуваних близькістю своїх об’єктивних властивостей і особливостей методів правового регулювання, єдністю цілей, задач і функцій у структурі права. Такими правовими блоками в структурі права є матеріальне і процесуальне право. Це означає, що визначившись з тим, що правові норми, якими регулюється порядок третейського розгляду інтегруються в структурному підрозділі правового інституту, нам необхідно дослідити інститутом якої галузі права є дана сукупність норм. При цьому, визначення виключно галузевої приналежності даного інституту не є самоціллю. Більш важливо встановити місце даного інституту в цій галузі права та визначити перспективи його подальшого розвитку.

Отже, матеріальне і процесуальне право - це такі сукупності правових норм, інститутів, галузей - правові блоки, - предмети правового регулювання яких складають комплекси суспільних відносин, поєднувані близькістю своїх об’єктивних властивостей, і в основу системоутворення яких покладені такі ознаки, як функціональна спрямованість, задачі, мета та напрямки правового регулювання і деякі юридичні особливості.

З загальнотеоретичних позицій виділення в структурі права матеріального і процесуального права визначалося головним чином наявністю законодавчо відособлених галузей цивільного процесуального і кримінально-процесуального права, тобто законодавчою даниною. З огляду на це, матеріальне і процесуальне право є правовими блоками або відносно самостійними правовими масивами в структурі права.

Останнім часом в науці сформувалась стійка позиція щодо того, наче третейський розгляд в системі права носить виключно процесуальний характер [79, c. 8; 200, c. 32; 263, c. 101; 295, c. 13 - 14][128]. Аргументуючи свою позицію, автори вважають, що визначаючи місце третейського розгляду в структурі права, необхідно звернути увагу на те, що він, на відміну наприклад від нотаріату, носить яскраво виражений процесуальний характер. Але що означають поняття “процесуальний”, “процес” в даному контексті? У юриспруденції дотепер не визначено точне значення терміну “процес”. П.О.Недбайло одним з перших вказав на те, що процесуальна форма властива будь-якій діяльності по застосуванню правових норм [204, c. 22][129]. Практично одночасно з ним до подібного ж висновку прийшов і С.В.Курильов [177, c. 175-176][130]. В.М. Горшєнєв розвинувши цю тезу, пришов до широкого розуміння “процесу”: до процесуальної діяльності відноситься не тільки правозастосовча діяльність, але і правотворча, засновницька і навіть контрольна [277, c. 68][131]. Прихильники “судового права” бачать в “процесі” синонім судового процесу (судочинства) [233, c. 28][132]. Традиційний підхід розділяють прихильники і процесуальних галузей (цивільної, кримінальної, а також адміністративної), які вважають процес юрисдикційною процедурою, направленою на вирішення спорів про право і здійснення правового примушення. В.Н. Протасов вважає процес різновидом юридичної процедури [244, c. 39 - 41][133].

На наш погляд, окреслені розбіжності виникають головним чином через те, що одним терміном позначаються декілька близьких по значенню понять. У одному випадку під процесом, швидше за все, розуміється юридична процедура, в іншому - судова, в третьому - юрисдикційна і т.д. Процес, на нашу думку, означає процедуру, яка застосовується в юрисдикційних органах, тобто юрисдикційний процес. Така позиція не є новою і вже була висвітлена в сучасній юридичній літературі. Так, Д.М. Чечот вважав, що кожен юрисдикційний орган діє, застосовуючи право, в рамках процесуальної форми, передбаченої для даного органу [298, c. 77][134]. Подібного ж погляду дотримувався В.П. Воложанін. На його думку, вирішення цивільно-правових спорів державними і громадськими органами у встановленому законом порядку має процесуальний характер [93, c. 19][135]. При цьому, як відмічається авторами, існує декілька процесуальних форм правоохоронної діяльності, до яких відноситься і третейська процесуальна форма. Під процесуальною формою В.П. Воложанін розумів передбачений законом порядок вирішення правового питання, що забезпечує винесення правомірної ухвали і право сторін на захист [93, c. 21][136]. На процесуальний характер актів, що встановлюють порядок розгляду спорів в громадських організаціях, також вказували О.С. Іоффе і М.Д. Шаргородській [141, c. 360][137]. Вони вважали, що всі правові норми, якими регулюється порядок розгляду громадськими органами спорів у сфері делегованих їм прав, відносяться до процесуального права. Думку щодо процесуальності третейського розгляду внаслідок процесуального характеру його норм розділяють і багато інших відомих авторів [132, c. 81; 157, c. 75; 296, c.173; 299, c. 15; 298, c. 77 - 78; 311, c. 16; 94, c. 89 - 90; 310, c. 83; 224, c. 81 - 82][138].

При цьому визначаючи процесуальну природу третейського розгляду, слід звернути увагу, що переважна більшість вчених вважає, що норми, якими регулюються та охороняються відносини щодо діяльності третейського суду є структурним підрозділом цивільного процесу [83, c. 29; 97, c. 49; 173; 201, c.96][139].

Проте зазначена позиція авторів щодо процесуальності норм третейського розгляду, а також щодо його місця в системі цивільного процесуального права є певною мірою вразливою та такою, що повинна бути піддана науковій критиці.

Так, автори вважають, що третейський розгляд діє в рамках процесуальної форми. Однак, на нашу думку, автори не враховують те, що третейський розгляд має приватну природу. А це означає, що юрисдикційний процес, в рамках якого він здійснюється не носить публічно-правовий характер, а навпаки є процесом недержавного (приватного) характеру, що заснований на відповідному цивільно-правовому договорі (угоді).

Так, безумовно, що окремими авторами може заперечуватись, що наче такі недержавні процесуальні правовідносини зустрічаються не тільки в третейському розгляді. І як приклад подібного роду правовідносин, що мають договірну генезу, можна привести трудові процесуальні правовідносини, які виникають при розгляді трудових спорів в недержавних юрисдикційних органах (комісії по трудових суперечках і трудовому арбітражі) [108, c.15; 166, c.7 - 8, 10; 184, c. 15 - 17; 212, c. 6 - 7; 225, c. 9; 257, c. 6][140]. Однак слід зважити на те, що третейський розгляд заснований на особливому цивільно-правовому договорі, укладення якого базується на основних постулатах приватного права: юридична рівність сторін, диспозитивність у виборі поведінки, вільному волевиявленню, майновій самостійності учасників тощо. А це не притаманно вирішенню трудових спорів в недержавних юрисдикційних органах. Окрім цього, недержавні юрисдикційні органи не володіють владними повноваженнями в тому обсязі, в якому володіють ними державні судові і адміністративні органи.

Заперечення викликає також і позиція авторів щодо того, чи може третейський розгляд бути інститутом або підгалуззю цивільного процесуального права? На нашу думку, у цивільному процесі, як і в процесі господарському, основним суб’єктом процесуальних правовідносин є державний суд. У третейському ж розгляді основним суб'єктом правовідносин є недержавний третейський суд як недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом України “Про третейські суди”, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Окрім цього, у цивільному і господарському процесах правосуддя здійснюється державними судами у формі цивільного судочинства, в третейському ж суді відбувається приватний третейський розгляд.

Цивільне процесуальне право, як і більшість галузей системи процесуальних прав (господарсько-процесуальне, кримінально-процесуальне, адміністративно-процесуальне, конституційно-процесуальне), по своїх змістовних характеристиках відноситься до галузей права публічно-правового характеру, третейський же розгляд носить громадський характер, що за своєю природою більше тяготить до приватноправової сфери.

Також слід звернути увагу і на відмінності за суб’єктним складом. Так, суду загальної юрисдикції підвідомчі спори, в яких хоча б однією із сторін є громадянин, господарському суду — спори за участю юридичних осіб або фізичних осіб-підприємців; у третейському ж розгляді можуть брати участь як громадяни, так і юридичні особи і фізичні особи-підприємці з обох боків у всіх можливих поєднаннях. Через це третейський розгляд повинен бути одночасно складовою частиною як цивільного процесуального права, так і господарського процесуального права, що виглядає певною мірою абсурдним.

І нарешті, основними загальноприйнятими критеріями самостійності галузі права є наявність самостійних (оригінальних, специфічних) предмету і методу правового регулювання. У цивільному (господарському) процесуальному праві предметом регулювання служить цивільний (господарський) процес, тобто сукупність процесуальних дій і відносин, що складаються між судом загальної юрисдикції (господарським судом) і іншими учасниками процесу при здійсненні правосуддя по цивільних справах. У третейському процесі предметом регулювання є суспільні відносини, що виникають під час вирішення спорів третейським судом.

Окрім цього, цивільний процесуальний (як і арбітражний процесуальний) метод правового регулювання поєднує в собі елементи імперативного характеру з диспозитивним началом. У третейському розгляді методом регулювання може бути, як правило, диспозитивне начало.

Наведені вище аргументи дозволяють висловити думку про те, що третейський розгляд не може входити ні до складу цивільного процесуального права, ні до складу господарського-процесуального права через принципову різницю (відмінності) їх правової природи. Окрім того, з огляду на його договірну природу, що виводить його за межі процесуальної матерії, вважаємо, що і процесуальність третейського розгляду також є доволі непереконливою.

Окремими авторами наводиться думка, що третейський суд відноситься до несудових форм захисту цивільних прав і інтересів, що охороняються законом [101, c. 221; 105, c. 200][141]. Так, беззаперечно, що соціальна і юридична цінність третейського розгляду визначається тим, що воно забезпечує захист і охорону цивільних прав. Захист відносно порушених прав здійснюється судом, зокрема третейським судом, різними способами, вказаними в ст. 16 ЦК України (зокрема, шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення, відшкодування збитків, відшкодування моральної (немайнової) шкоди і ін.). Охорона прав доцільна тоді, коли суб'єктивні права ще не порушені, і для того, щоб вони не були порушені. Вона полягає в усуненні юридичних невизначеностей стосовно заінтересованих осіб, а також у визнанні або невизнанні спірного право відношення тощо. На нашу думку така думка є вірною відносно третейського суду як органу, але не може характеризувати правову природу норм, що регулюють третейський розгляд.

Тепер розглянемо позиції, які сформувались в науці, щодо визнання за третейським розглядом матеріально-правової природи. Тут слід зазначити, що детальний аналіз сучасної літератури дає нам можливість стверджувати, що третейський суд інститутом цивільного права [194, c. 68][142]. Беззаперечно, що на користь цього твердження приводиться багато аргументів, одним із основних є те, що третейський розгляд не просто базується на третейській угоді, яка за своїм змістом є чисто цивільно-правовою домовленістю сторін та доволі часто інкорпорована у вигляді третейського застереження в цивільно-правовий договір, а насамперед носить не публічний, а громадський характер, що характерно для матеріальних процедур. Окрім цього, певні матеріально-правові аспекти присутні і в порядку створення та вирішення третейських спорів. Проте, слід визначити, що наявність певних процедурних аспектів, які хоча і винесені за межі процесуальних законодавчих актів, проте чітко регламентовані в Законі України “Про третейські суди” та внаслідок чого визначені імперативними, ставить під певний сумнів також і матеріальну характеристику третейського розгляду.

В літературі висловлюється також точка зору, відповідно до якої норми, якими регулюється третейський розгляд має змішану природу [85, c. 20][143]. Це означає, що вони укладають у певний комплексний інститут права, якому гармонійно переплетені як норми матеріального, так і норми процесуального права. Така точка зору, на нашу думку, на сьогодні найбільш повно відображає реальну ситуацію. Адже враховуючи все вище наведене, слід визнати, що сукупність норм, якими регулюється третейський розгляд, не лише містять у собі комплексність певних матеріальних та процесуальних і процедурних норм, але й характеризуються як певна спільність sui generis (особливого виду). І особливість цієї спільності якраз і проявляється в тому, що вона консолідує в собі різні за правовою природою, конструкцією та характером правові норми, які з одного боку є чітко визначеними та спрямованими на врегулювання певного виду відносин, а з іншої сторони, їх питома вага та відсутність єдиного методу правового регулювання не дозволяють їй допоки виокремитись в окрему галузеву спільність та зайняти належне місце в сучасній структурі українського права. При цьому, вказана комплексність матеріальних та процесуальних норм в єдину структурну сукупність ні в якому разі не означає відсутність єдності даних норм “за предметом”. Так, ще К. Маркс вказував на нерозривний зв'язок матеріального права і процесу, образно порівнюючи даний зв'язок з взаємозалежністю структури тіла тварини з формами тіла[144]. Насправді, ні процесуальні, ні матеріальні галузі права не можуть існувати і нормально функціонувати один без одного.

Визначивши правову природу норм, якими регулюється порядок третейського розгляду, нам необхідно визначити яким чином даний комплексний інститут взаємодіє з іншими підрозділами структури вітчизняного права, зокрема, з галузями права, а також встановити перспективи його подальшого розвитку.

У вітчизняній науці розповсюджене твердження, відповідно до якого в сучасних юридичних системах галузі права поділяються на профілюючі (базові), спеціальні та комплексні. Профілюючі (базові) галузі охоплюють собою основні правові режими (конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне право та відповідні їм процесуальні галузі). Як правильно відмічає С.С.Алексєєв, фундаментальні базові галузі відрізняються юридичною чистотою, яскравою контрастністю, юридичною несумісністю одна з одною, що виключає можливість взаємного субсидіарного застосування норм, що входять до даних галузей права, юридичною первинністю, тобто вміщують вихідний правовий матеріал, який після цього використовується при формуванні інших галузей права [40, c. 71][145].

При цьому, розвиток суспільних відносин та накопичення великого нормативного матеріалу в низці випадків приводить до того, що на базі основних (профілюючих, “вічних”) галузей права виникають так звані спеціальні галузі права (трудове, сімейне, земельне, фінансове право, право соціального забезпечення тощо. Спеціальні галузі формуються та функціонують у відповідності до профілюючих (базових) галузей на підставі власних “предметів”, з модифікованими стосовно до особливих життя суспільства правових режимах.

Беззаперечно, що комплексний правовий інститут третейського розгляду не може одночасно та безпосередньо взаємодіяти з усіма галузями права, саме тому ми розглянемо його взаємодію лише з тими з них, які більш повно відповідають його юридичній природі та змісту.

Отже, норми права, якими регулюється третейський розгляд, опосередковуючись в певний комплексний інститут права тісно взаємодіють з різними галузями права, однак ступінь та характер взаємодії є різним.

Припис ст. 55 Конституції України гарантує кожному право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Вважаємо, що таке положення є конституційною основою захисту прав та охоронюваних законом інтересів в порядку третейського розгляду. Окрім цього, конституційне право формує загальні вимоги до суддів (ст. 127 Конституції України), гарантує їх незалежність та недоторканість (ст. 126 Конституції України), встановлює основні засади судочинства, зокрема, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, обов'язковість рішень суду (ст. 129 Конституції України) тощо. Ось чому ми можемо переконливо стверджувати, що конституційне право, яке є основоположною галуззю права має тісний зв'язок з комплексним правовим інститутом третейського розгляду, воно встановлює загальнообов'язкові начала правового регулювання вказаних суспільних відносин, які у відповідному спеціальному законодавстві про третейські суди віднаходить свій галузевий розвиток. Окремо слід зауважити і те, що сам третейський розгляд відбувається з обов'язковим врахуванням положень Конституції України, які визначаються нормами прямої дії, що мають вищу юридичну силу в ієрархії юридичних норм вітчизняної правової системи (ст. 8 Конституції України).

Взаємодія комплексного інституту третейського розгляду з цивільним правом обумовлюється насамперед тим, що третейський розгляд, як і цивільний і господарський процеси, забезпечує примусове здійснення порушених, невизнаних або оспорюваних суб'єктивних цивільних прав фізичних і юридичних осіб. Заявлені позовні вимоги третейський суд розглядає на основі застосування відповідних норм цивільного права. Без зв'язку з інститутом третейського розгляду цивільне право втрачає своє значення. Окрім цього, підставою здійснення третейського розгляду є третейська угода, яка має приватноправовий характер.

Доволі тісною є і взаємодія норм інституту третейського розгляду з господарським та цивільним процесом. Сучасний третейський розгляд, навіть попри те, що має певний специфічний недержавний (громадський) характер, який переважно замішаний на приватноправовій основі, має принципову схожість з господарським і цивільним процесом в процесуальному характері регулюючих його норм, навіть попри те, що такі норми виведені за межі відповідних кодифікованих нормативно-правових актів. Ця схожість проявляється, насамперед, в процесуальному становищі сторін третейського розгляду, схожій правовій регламентації інституту доказування, процесуальних термінах, процесуальній відповідальності та порядку розгляду спору. Окремі норми комплексного інституту третейського розгляду можуть безпосередньо міститися в ЦПК або ГПК певної країни, (наприклад, Російська Федерація), або певні стадії третейського розгляду можуть регламентуватися нормами ЦПК та ГПК за аналогією (наприклад, оспорювання рішень третейських судів в Україні). Окремо слід звернути увагу і на те, що примусове виконання рішень державних та третейських судів взагалі здійснюється в єдиному порядку – порядку виконавчого провадження, який регламентований Законом України “Про виконавче провадження”.

Окрему увагу хотілося б звернути і на перспективи подальшого розвитку комплексного інституту третейського розгляду та на його місце в майбутній вітчизняній правовій структурі. Підставою такого аналізу повинні бути сучасні тенденції, які взагалі відстежуються в генезі правової системи та визначають її подальший розвиток.

Першою тенденцією, яка чітко виокремлюється у вітчизняній правовій системі та буде впливати на подальший розвиток норм комплексного інституту третейського розгляду є процес загальної глобалізації, що віднаходить своє втілення практично у всіх суспільно-політичних явищах. Насамперед процес глобалізації може здійснити свій вплив шляхом тотального запозичення певних норм, конструкцій та інститутів, які будуть за природою суперечити сутності нашої правової системи, яка базується на засадах континентальної системи права. Беззаперечно, що це суттєвою мірою може бути відображено і на системі норм, якими визначається третейський розгляд, шляхом перенесення у наш правопорядок невластивих елементів, наприклад, порядку екзекватури. Тому вважаємо, що сліпе копіювання іноземних зразків без врахування особливостей вітчизняної правової системи є неправильним.

Наступна тенденція гармонізації правового регулювання також чітко вимальовується та обумовлена постійним оновленням правової бази України. Саме такий стрімкий розвиток правової бази доволі часто призводить лише до кількісного збільшення фактажу нормативно-правових актів, внаслідок якого виявляється розбалансованість та диспропорційність розвитку, причому як на міжсистемному так і на внутрішньогалузевому рівнях. Окрім цього, певна невідповідність та відсутність єдиного підходу до підготовки та прийняття нормативно-правових актів зумовлює доволі часто прийняття не лише “правових дубляжів”, а, що більш страшно, “правових колізій”, які утруднюють, а інколи і взагалі унеможливлюють правове регулювання. У зв’язку з цим важливою та необхідною видається кропітка робота законодавця, що спрямована на збалансованість окремих елементів структури права, так і усієї системи правової структури України.

Ще однією тенденцією подальшого розвитку слід визнати демократизацію та гуманізацію чинного законодавства. Адже процеси прилучення до досягнень та цінностей світової цивілізації повинні неодмінним чином впливати на подальший розвиток правового регулювання, в тому числі і в сфері третейського розгляду. При цьому слід зазначити, що саме в зазначеній сфері, якщо аналізувати чинне законодавство, найбільш повно, в порівнянні з іншими галузями та правовими інститутами, проявляється дана тенденція. Оскільки сам дух демократизації та гуманізації притаманний третейському розгляду за природою, як то говорять ab ovo. Проте, зважаючи на всі очевидні досягнення в цій сфері, сучасне правове регулювання буде і в подальшому зорієнтоване на просякнення кожної із правових норм даного комплексного інституту вказаними принципами. Так, більше уваги повинно приділятись підсиленню принципу змагальності та рівноправності сторін.

Наступною тенденцією подальшого розвитку комплексного інституту третейського розгляду слід визнати уніфікацію його правового регулювання. Зрозуміло, що процесу уніфікації повинна кореспондувати тенденція інтеграції правової регламентації. Під інтеграцією правової регламентації слід розуміти встановлення єдиного та одноманітного регулювання в межах одного правового інституту, поширення дії його норм, які до цього призначались для регламентації певного кола відносин, на подібні відносини, а також і вироблення одноманітних норм, які враховують особливості однорідних відносин. Процеси уніфікації правового регулювання обумовлені принаймні двома причинами. Насамперед, це причина об'єктивна, якою є розвиток суспільних відносин. Уніфікація правового регулювання в цьому випадку є результатом ускладнення суспільного життя та слугує проявом вдосконалення самої форми правового регулювання та законодавчої техніки, що характеризується відмовою від казуїстичності та виробленням загальних понять. Друга причина, це причина суб'єктивна, яка заключається в низькій якості правотворчої діяльності та помилках законодавця.

Отже, підсумовуючи усе вище наведене слід відмітити, що правові норми, які регулюють третейський розгляд можуть бути згруповані в єдину комплексну спільність, яка характеризується як правовий інститут. При цьому внаслідок цієї комплексності питання про галузеву належність даного правового інституту є доволі складним, оскільки він вміщує в собі як норми, що носять матеріальний приватний характер, так і процесуальні (публічні) норми. Все це дає нам можливість визнати за даним комплексним правовим інститутом правову природу структурного підрозділу особливого виду (sui generis). Окрім цього, зазначений правовий комплексний інститут має чітко визначені параметри взаємодії з основним галузями права, внаслідок чого відображає в собі загально правові тенденції розвитку правової системи України в цілому.

<< | >>
Источник: Притика Юрій Дмитрович. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН В ТРЕТЕЙСЬКОМУ СУДІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. КИЇВ - 2006. 2006

Еще по теме 1.4. Проблеми визначення місця інституту третейського розгляду в вітчизняній системі права:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -