2.2. Принципи та види апеляції.

Перш ніж досліджувати теоретичні питання, пов’язані з апеляційним оскарженням судових рішень чи ухвал, необхідно зазначити ті принципи цивільного процесуального права, без реалізації яких апеляційне провадження є неможливим і які нерозривно пов’язані з поняттям апеляції, а також характеризують сутність даного інституту.

В першу чергу мова йде про принципи диспозитивності і змагальності, оскільки саме вони забезпечують свободу особистості у розпорядженні на свій розсуд належними їй правами, визначають ініціативу і активність сторін.

Одним з основних принципів судочинства Конституцією України (стаття 129 п.4) визначено принцип змагальності сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості. Цей принцип суттєво змінив роль суду та сторін в процесі.

Принцип права взагалі є основним, керівним положенням права, яке відображає його специфіку.

В юридичній науці традиційною є класифікація принципів права на: загальноправові, міжгалузеві і галузеві. При цьому загальноправові принципи визначають основу, на якій будується вся система права, зокрема законність, гуманізм, які мають безпосереднє відношення до кожної з галузей права. Міжгалузеві і галузеві принципи, виражаючи зміст певних галузей права, визначають не тільки об’єктивне начало цих галузей, але і обумовлюють існування загальноправових принципів права.¹[76] Традиційною є систематизація принципів права в залежності від форм їх закріплення. За цим критерієм їх поділяють на дві групи: конституційні та галузеві, що виражають специфіку цивільного судочинства.

Треушніков М.К. наводить три критерії класифікації процесуальних принципів. Перший – за джерелом закріплення (конституційні та процесуальні принципи); другий – за предметом регулювання (принципи організації та принципи здійснення правосуддя); третій – за функціональною роллю (організаційно-функціональні та функціональні принципи).¹ [116]

Виходячи з цього, він виділяє в загальноправові принципи – демократизм, гуманізм, законність.

Штефан М.Й. систематизує принципи на групи за різними ознаками: за своєю дією в системі права, за формою нормативного закріплення – закріплені в Конституції України і в законодавстві про судочинство, за роллю в регулюванні процесуально-правового становища суб’єктів правовідносин, за предметом регулювання і за їх значимістю.² [189]

Дійсно, як це вбачається із класифікації запропонованої Треушніковим М.К., до недавнього часу принцип змагальності був виключно галузевим принципом цивільного процесу, що обумовлювалося його тодішнім змістом. Більш того, він хоча і був відомий в науці цивільного процесу, але на практиці його фактично не існувало. Існувала навіть думка, що конкретно такого принципу немає. Так, Семенов В.М. вказував на існування двох окремих принципів: принципу процесуальної рівності сторін при змагальній формі судочинства і принципу процесуальної активності суду.³ [144]

До нього приєднувався Гурєєв Н.П., який також вважав, що змагальність не є самостійним принципом, а лише складовою частиною принципу права сторін на захист.⁴[45]

Абрамов С.М. також вважав, що змагальність цивільного процесу – це поєднання ініціативної та активної процесуальної діяльності сторін та суду, право сторін на відстоювання своєї правоти.¹ [1]

Клейнман А.Ф. визначав принцип змагальності, як принцип, згідно якого дійсно рівноправні сторони вільно розпоряджаються доказами, надаючи їх суду в підтвердження своїх посилань та заперечень, а суд проявляє ініціативу та активність у встановленні дійсних взаємовідносин сторін та в збиранні доказів, допомагаючи тим самим сторонам захищати їх права та законні інтереси.²

В.А.

Треушніков М.К. розглядав принцип змагальності як одну з гарантій досягнення об’єктивної істини по справі. В цивільному процесуальному праві начало змагальності приведено у відповідність з принципом об’єктивної істини. Принцип змагальності забезпечує повноту фактичного і доказового матеріалу по цивільній справі – важливій умові досягнення істини. Він включав в зміст принципу змагальності три компоненти:

- кожна сторона повинна довести підстави своїх вимог;

- суд не перебуває в становищі безучасного арбітра, а при недостатності доказів він повинен доповнити їх;

- складовою частиною цього процесу є змагальна форма судового процесу.

“Покладення турбот по здійснення прав виключно на правомочну особу може привести до перемоги в судовому процесі не того, хто правий, а того, хто має досвід, освіту. Тому на суд покладено обов’язок сприяти сторонам в здійсненні своїх прав. Активність та ініціатива суду в збиранні доказів спрямовані на з’ясування фактичних обставин справи, а на меті – на безпомилкове вирішення цивільної справи у відповідності із законом”.¹ [116]

Тривалий час в юридичній літературі велась полеміка з приводу того “яким повинен бути за своїм змістом принцип змагальності”. При цьому пропонувалось “забезпечити дійсну змагальність процесу”, ввести “чисту” змагальність і відмовитись від принципу об’єктивної істини.

Зміст поняття “чиста” змагальність визначався як начало, в силу якого від заяви сторін залежало, “щоб суддя діяв і як би він діяв”.

В даний час це поняття має аналогічну трактовку: “чиста” змагальність – це коли суд не повинен і не може добиватися істини, якщо сторони цього не бажають”.

В працях дореволюційних вчених змагальність розглядалась не тільки як принцип цивільного судочинства, але і в більш практичному плані – як механізм (сукупність методів) дослідження фактичних обставин справи. Крім того, в ряді випадків застосовувався більш широкий підхід – крім процесуальних факторів враховувались загальноправові та організаційні. Зокрема, К.Малишев розглядав змагальність як принцип, за яким діяльність суду залежить від вимог сторін, від їх ініціативи, а спірні правовідносини обговорюються тільки по тих фактах, які повідомлені судом сторонами. Гольмстен А.Х. також вважав, що в змагальному процесі межі діяльності суду цілком залежать від волевиявлення сторін.² [185]

Васьковський Є.В. не вважав змагальність фундаментальним принципом цивільного процесу, а розглядав це поняття як відповідальність сторін за фактичний матеріал процесу, як право сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом. Суд в такому процесі займав пасивне становище, і лише оцінював поданий фактичний матеріал, а сторони мали відповідати за його повноту та достовірність.¹ [19]

Яблочков Т.М. вважав, що суд при реалізації принципу змагальності повинен виступати в ролі помічника і радника сторін, у зв’язку з чим міг би у своїй діяльності керуватися принципом: “... не нав’язуй судовий захист не бажаючому – це і є змагальність; залишатись же байдужим до бажаючого, але не вміючому захищатись – це не “змагальність”, а неправосуддя”.² [196]

Таким чином, з позицій змагальності судочинство може бути побудовано різним чином. Ідеальної моделі в цьому випадку немає, як і не існує в чистому вигляді змагального і слідчого процесів. Оптимальне змагальне судочинство є продукт історичних, соціальних, економічних і інших причин.³ [184]

Закріплення в Конституції України принципу змагальності серед основних засад судочинства взагалі, змінює його значення, місце в класифікації принципів цивільного процесу, в зв’язку з чим він стає конституційним.⁴ [189]

В новій редакції ст.15 ЦПК України, яка має назву з’ясування судом обставин справи на засадах змагальності, вказано, що обставини цивільних справ з’ясовуються судом на засадах змагальності.

При цьому сторони та інші особи які беруть участь у справі, користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права і обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їх прав у випадках, передбачених цим Кодексом.

І нарешті, при дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийнятті рішення суд є незалежним від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Отже, зараз принцип змагальності набув свого реального, первісного значення – покладення обов’язку по збору доказів та відповідальності за їх повноту та доброякісність на сторони. При цьому слід зазначити, що змагальність – це не стільки право, скільки обов’язок для сторін доводити обґрунтованість своїх вимог. Реалізація цього обов’язку ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі. “Утвердження своїх міркувань і оспорювання доводів, міркувань та заперечень противної сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду – боротьби сторін перед судом”.¹ [189]

Закріплення принципу змагальності в Конституції України та Цивільному процесуальному кодексі України є необхідною передумовою змін, які відбулися у зв’язку з запровадженням інституту апеляційного провадження, існування якого неможливо без запровадження принципу змагальності.

Як правильно зазначає С.А. Шишкін, усунення обов’язку суду встановлювати об’єктивну істину і зміщення акценту на право сторін в питаннях дослідження і встановлення фактичної сторони справи тягне за собою необхідність змінення критеріїв оцінки судової діяльності суддів вищими судовими інстанціями, а це практично неможливо без апеляційного провадження, тобто повторного перегляду справи по суті.² [184]

Крім принципу змагальності в апеляційному провадженні важливе значення має принцип диспозитивності.

Термін “диспозитивність” (лат. dispositivus означає “маю у своєму розпорядженні” та “dispono”, яке означає “розпоряджаюсь”) визначає можливість особи на свій розсуд, самостійно розпоряджатись (або мати таку нагоду) належними їй суб’єктивними правами. У цивільному процесі України дане трактування покладене в основу поняття юридичного терміну “принцип диспозитивності”.

Головна риса диспозитивності – можливість вільно розпоряджатися. Так, на думку В.І. Тертишнікова, здійснення права відмови від позову, визнання позову також як здійснення права на порушення справи, подання апеляційної скарги, - це розпорядження суб’єктивними правами і водночас здійснення суб’єктивних прав.¹ [161]

Щодо поняття і змісту принципу диспозитивності у юридичній науці не існує спільної думки. Одні науковці вважають, що під диспозитивністю у цивільному судочинстві потрібно розуміти можливість розпоряджатися виключно процесуальними правами. Однак, на нашу думку, заслуговує на увагу протилежна точка зору, згідно якої до змісту принципу диспозитивності входить не тільки розпорядження процесуальними правами, а й суб’єктивними матеріальними правами, які, у свою чергу, реалізувати можна через дієвість процесуальних засобів. Тому якісно визначальним у змісті принципу диспозитивності буде розпорядження у процесуальній формі матеріальними правами.² [144]

Але зміст принципу диспозитивності також визначається тими широкими процесуальними правами, якими закон наділяє сторони та інших осіб, які беруть участь у справі. Принцип диспозитивності визначає механізм виникнення, розвитку й закінчення цивільної справи. Він проявляється і знаходить свої нормативні закріплення щодо всіх стадій цивільного судочинства та всіх видів провадження.

Відповідно до принципу диспозитивності, сторони у будь-якому виді провадження і на будь-якій стадії процесу можуть розпоряджатися процесуальними правами: отримувати копії рішень, ухвал, інших документів, які є у справі; брати участь у судових засіданнях, заявляти клопотання і відводи. Особливе місце серед прав сторін мають суб’єктивні права, здійснення яких впливає на провадження по справі: право позивача відмовитись від позову і право сторін завершити справу укладенням мирової угоди (ст.103 ЦПК України).¹ [175]

В апеляційному провадженні сторони, згідно з принципом диспозитивності, розпоряджаються широким колом прав, головними з яких є права, які впливають на розвиток судового провадження. Крім того, принцип диспозитивності в апеляційному провадженні проявляється в тому, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи обмежений доводами апеляційної скарги чи подання, тобто розгляд справи, перевірка рішення суду першої інстанції здійснюється апеляційним судом у тому обсязі, який визначений особою, яка подала апеляційну скаргу чи подання. Суд апеляційної інстанції пов’язаний цими межами, за які він може вийти лише у виключних випадках, передбачених законом.

Одним із розпорядчих повноважень, що складає зміст засади диспозитивності в цивільному процесі, є право відкликати апеляційну скаргу чи подання або відмовитись від них. Зокрема, для апеляційної інстанції характерним є те, що особа, яка подала апеляційну скаргу чи подання, вправі не тільки доповнити або змінити їх у межах строку на апеляційне оскарження, а й протягом усього часу розгляду справи відмовитись від них повністю або частково. Крім того, особі, яка подала апеляційну скаргу чи подання, надано законом право відкликати їх як у період проведення судом першої інстанції підготовчих процесуальних дій, пов’язаних із виконанням вимог ст.ст.294-297 ЦПК України, так і під час знаходження справи в апеляційному суді: у першому випадку заява про відкликання скарги чи подання розглядається одноособово суддею першої інстанції з постановленням процесуального документа – ухвали; у другому – заява розглядається суддею апеляційної інстанції з постановленням аналогічного процесуального документа (частини 3, 4 ст.298 ЦПК України).

Право на відмову від апеляційної скарги чи подання і закриття апеляційного провадження здійснюється під контролем суду апеляційної інстанції, котрий вправі відмовити в цьому, якщо така відмова суперечить законові або порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси (ст.103 ЦПК України).

Таким чином, принцип диспозитивності характеризується наступними положеннями, на які звертається увага в юридичній літературі:

- хто хоче здійснити своє право, повинен сам потурбуватися про це – viglantibus jura scripta sunt;

- особа, якій належить право, може від нього відмовитись – volentum non fit injuria;

- нікого не можна примушувати пред’явити позов проти його волі – nemo inventus cogere cogitur;

- немає суду без позивача – nemo judex sine actore;

- суд не повинен виходити за межі вимоги сторін – judex ne cat ultra petita partium, ultra petita non cognoscitur, за винятками, встановленими законом;

- правом розпоряджатися об’єктом процесу – res in judicatum deducta.¹ [110]

Принцип диспозитивності тісно пов’язаний з принципами змагальності та рівності сторін. Раніше диспозитивність визначалась як право розпоряджатись правами, а змагальність – як право сторін на розпорядження фактами і доказами. Принцип змагальності розглядався як підлеглий відносно принципу диспозитивності. Ці принципи взаємопов’язані, але вони не є одним цілим чи продовженням один одного. Якщо принцип диспозитивності виражається в процесуальних повноваженнях, здійснення яких спрямоване на виникнення апеляційного процесу та його рух, то принцип змагальності регулює дії сторін та інших учасників апеляційного процесу щодо перевірки фактичної сторони справи та законності і обґрунтованості судових постанов.

Крім принципів змагальності і диспозитивності апеляційні суди в своїй діяльності повинні керуватися принципом усності, який повинен застосовуватись в поєднанні з принципом письмовості. Інакше кажучи в апеляційному провадженні повинна допускатися як усна форма спілкування суду зі сторонами, так і письмова. Письмова форма в апеляційному провадженні проявляється в наступному – апеляційна скарга, заперечення на апеляційну скаргу, фіксація судового процесу, постанова апеляційного суду.

В апеляційному провадженні поряд з вказаними принципами застосовуються і інші принципи цивільного процесу – принцип гласності, який проявляється в проведенні відкритого розгляду справ в судах апеляційної інстанції; принцип колегіальності при призначенні та розгляді справи; принцип законності (наприклад, у випадку необхідності виходу за межі апеляційної скарги і розгляду справи в повному обсязі); принцип процесуальної рівності сторін; принцип незалежності суддів і підпорядкуванні їх тільки закону та інші.

В теорії цивільного процесуального права виділяють два види апеляції – повна і неповна. Перша, як відомо, закріплена у законодавстві Франції, Італії, а друга – в законодавстві Австрії, Німеччини і України. Кожний вид апеляції має свої характерні ознаки і відмінності.

Характерною ознакою неповної апеляції є перегляд рішень, ухвал судів першої інстанції на підставі фактичних даних, наданих суду першої інстанції особами, які приймали участь в розгляді справи. За загальним правилом неповної апеляції наводити нові факти чи надавати нові докази в процесі розгляду справи в апеляційному суді є неприпустимим, але при певних умовах посилання на нові докази чи обставини допускається. При неповній апеляції у випадках, передбачених законом, можливо направлення справи до суду першої інстанції на новий розгляд і винесення рішення. Це правило, наприклад, передбачено в апеляційному провадженні Німеччини (параграф 538 ЦПК)¹ [201], Австрії (параграф 498 ЦПК)² [200], а також України (ст.307 ЦПК).

При повній апеляції особи, які беруть участь у розгляді справи, мають право надавати апеляційному суду нові докази і посилатися на нові обставини. Апеляція в даному випадку “має за мету не тільки виправлення упущень суду, але й усунення помилок навмисних або ненавмисних самих сторін”.³ [139] Апеляційні суди, які діють за правилами повної апеляції, при розгляді апеляційної скарги не мають права повернути справу на новий розгляд до суду першої інстанції, а повинні самі ухвалити рішення по суті справи.

Таким чином, при повній апеляції суд апеляційної інстанції здійснює перевірку правильності розгляду і вирішення судом першої інстанції справи по суті, а при неповній апеляції здійснює лише перевірку законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції шляхом повторного перегляду справи в межах доводів апеляційної скарги чи подання.

Як відомо, Статут цивільного судочинства Російської імперії 1864 року закріплював неповну апеляцію. Це пояснювалось тим, що “апеляційний суд розглядає предмет спору, який вже очищений в процесі розгляду справи в суді першої інстанції від усіх зайвих обставин, які не мають відношення до суті справи, і тільки в межах поданої апеляції; при цьому не встановлює характеру спірних правовідносин, а вирішує лише питання про те, чи дійсно є обґрунтованими докази особи, яка подала апеляцію, про неправильність рішення суду першої інстанції.⁴ [159]

Ідея неповної апеляції, на думку А.К. Ріхтера і А.А. Верещагіна, була спотворена практикою, яка цілком ігнорувала погляд законодавця і зводила апеляційне провадження до повторного розгляду справи по суті за тих же спірних відносин, які розглядались в суді першої інстанції, тобто на практиці була реалізована повна апеляція. “Згідно з цією практикою рішення (або його оскаржувана частина) суду першої інстанції, яке було ухвалено, вважалось мовби не існуючим на весь час апеляційного провадження і лише після повторного перегляду справи по суті, апеляційний суд ухвалював рішення або про затвердження, або про відмову, або про зміну оскаржуваного рішення”.¹ [23]

Таким чином, як вбачається із наведеного, порядок розгляду справ при повній і неповній апеляції має певні відмінності. Неповна апеляція в першу чергу свідчить про перевірку апеляційним судом рішення суду першої інстанції і при певних умовах перегляд справи по суті, а повна апеляція направлена на повторний перегляд справи по суті, тобто поряд з перевіркою правильності винесеного рішення, здійснюється новий (повторний) розгляд справи.

При неповній апеляції провадження в апеляційному суді здійснюється в поєднанні принципів усності і письмовості з переважанням принципу письмовості. При цьому явка сторін до апеляційного суду є необов’язкова, оскільки справа вирішується на підставі письмових даних: апеляції і заперечення на неї, зміст яких викладається у доповіді судді-доповідача апеляційного суду.

Якщо сторони з’явились у судове засідання, то при усному змаганні вони можуть посилатись тільки на ті обставини і докази, які були зазначені ними у наданих до апеляційного суду апеляційних скаргах та запереченнях на них. Слід також зазначити, що після судової доповіді не допускається прийняття будь-яких нових, не зазначених в письмових актах посилань на ті чи інші докази або обставини. У зв’язку з цим, новими вважаються ті докази і обставини, які не були указані і не розглядались у суді першої інстанції.

Введення неповної апеляції, як стверджував А.К. Ріхтер, має подвійну мету: по-перше, звільнити апеляційні суди від зайвої роботи при перегляді справи, усунувши при цьому потребу повторного дослідження обставин справи у вищому суді і по-друге, звільнити осіб, які приймали участь у розгляді справи, від зайвого клопоту і видатків по веденню справи у вищому суді.¹ [139]

При повній апеляції апеляційний суд досліджує фактичну сторону справи у повному обсязі, тобто здійснює ті ж самі дії, пов’язані з дослідженням обставин справи і оцінкою доказів, що й суд першої інстанції. В даному випадку має місце повторний новий розгляд справи, який здійснюється у вищому суді.

При цьому учасники апеляційного провадження, як вже було зазначено, мають право посилатися на нові фактичні обставини і надавати нові докази.

Як відомо, не завжди справа у суді першої інстанції розглядається повно та всебічно. Різні упущення і помилки допускає як суд, так і особи , які беруть участь у справі. Розгляд справ при повній апеляції дозволяє особам, які беруть участь у справі, скористатися наданим їм правом і пред’явити суду апеляційної інстанції нові докази і надає їм можливість посилатися на нові обставини. У зв’язку з цим “сторони мало турбуються про належний розгляд справи у суді першої інстанції та про надання необхідних доказів під час розгляду справи у суді першої інстанції, чим стають на заваді правильного вирішення справи, а потім навантажують апеляційні суди розглядом пред’явлених під різними приводами нових обставин і доводів”.²

Але, як зазначали А.К. Ріхтер і К.І. Малишев, може статися так, що апеляційному суду вперше будуть пред’явлені такі суттєві нові факти або докази, які призведуть до іншого уявлення про фактичну сторону спірної справи. Внаслідок чого, апеляційному суду необхідно буде замість перевірки правильності рішення суду першої інстанції і виправлення допущених помилок, вирішувати справу спочатку, з урахуванням нових фактичних даних. Це може призвести до того, що по одній і тій же справі у зв’язку з різним встановленням фактичних обставин буде винесено два самостійних рішення. При цьому апеляційний суд, який вирішував справу на підставі нових фактичних даних, як і суд першої інстанції, не застрахований від помилок та упущень. В результаті цього виникає питання, яке ж цих двох рішень є правильним. В цьому випадку, на їх думку, апеляція, як гарантія правого суду втрачає своє значення.¹ [139]

Однак, на нашу думку, з цим погодитись в повній мірі неможливо, оскільки в разі, якщо апеляційний суд на підставі нових фактичних даних прийде до протилежного висновку, він в цьому випадку скасовує рішення суду першої інстанції і ухвалює нове рішення, яке зацікавлена особа може оскаржити в касаційному порядку, а тому достатніх підстав для ствердження про те, що апеляція втрачає своє значення немає. Разом з тим, необхідно звернути увагу на ту обставину, що зацікавлена особа в цьому випадку втрачає можливість повторно оскаржити рішення апеляційного суду до апеляційної інстанції, а може його оскаржити лише в касаційному порядку, що дійсно позбавляє її можливості оспорювати правильність встановлення фактичних обставин справи судом апеляційної інстанції.

Таким чином, розглянута характеристика повної і неповної апеляції дає підстави для висновку, що в сучасному цивільному процесі України діє неповна апеляція, яка відповідає сучасним потребам українського цивільного судочинства.

Слід також зазначити, що окрім повної і неповної апеляції у французькому цивільному процесі виділяють також апеляцію-перегляд і апеляцію-відміни, що не передбачено цивільно-процесуальним законодавством України. Апеляція перегляд направлена на перегляд справи по суті апеляційним судом, а апеляція-відміна застосовується у тому випадку, коли апеляційне оскарження згідно до вимог закону не допускається, але при розгляді справи судом першої інстанції були допущені суттєві порушення норм процесуального права, що є особливістю інституту апеляційного провадження Франції.

Іноземному цивільному процесу (Франція, Бельгія, Німеччина та ін.) відомі і такі види апеляції, як основна апеляція і зустрічна, але на відміну від указаних видів апеляції, які закріплюють певний порядок апеляційного провадження, в даному випадку мова йде про різновид письмових актів, за допомогою яких відбувається порушення апеляційного провадження. Необхідно також звернути увагу на те, що якщо одна сторона у встановлений законом строк для апеляційного оскарження подала апеляційну скаргу незалежно від подання апеляції протилежною стороною, то така апеляція не буде зустрічною.

К.Н. Анненков з цього приводу зазначав, що така апеляція, яка хоча і подається тією стороною, проти якої апеляція вже подана іншою стороною, не буде зустрічною апеляцією з тієї підстави, що вона подається не по причині подання апеляції другою стороною і не під час провадження по цій останній апеляції, а незалежно від неї і самостійно^[16].

У зв’язку з цією обставиною обидві апеляційні скарги є самостійними, не залежать одна від одної, і кожна з них розглядається в апеляційному процесі, незалежно від того, який результат розгляду основної апеляційної скарги.

Зустрічна апеляція – це апеляційна скарга, яка подається після того, як відповідач по апеляційній скарзі отримав копію цієї скарги і ознайомився з її змістом. Ця зустрічна апеляційна скарга подається стороною лише тому, що проти рішення суду першої інстанції іншою стороною була принесена апеляційна скарга. Самостійно оскаржувати рішення, винесене судом першої інстанції, сторона не збиралась, але отримавши копію апеляційної скарги від противної сторони, з метою захисту проти скарги вирішує подати зустрічну апеляцію.

Як зазначали впорядники Статуту цивільного судочинства 1864р., метою зустрічної апеляції є обмеження такого скаржника, який не отримав за рішенням повного задоволення, але не приніс апеляції, вважаючи, що і інша сторона погоджується з рішенням суду першої інстанції. Непринесення в такому випадку апеляції не означає, що скаржник безумовно від неї відмовився, але дає підставу вважати, що він підкоряється рішенню у тому вигляді, яким воно було ухвалено. Тому, якщо одна із сторін скаржиться на рішення і прохає про скасування його в тих частинах, які постановлені проти неї, то не має достатньої підстави відмовити і іншій стороні у клопотанні про змінення тих частин рішення, які порушують її інтереси.¹ [6]

Згідно з ЦПК Франції зустрічна апеляційна скарга може подаватися стороною, яка необов’язково була ініціатором порушення апеляційного провадження, але яка не бажає погіршити своє становище через подання основної апеляційної скарги. У якості відповідного заходу вона має право подати зустрічну апеляційну скаргу.

Зустрічна апеляція знаходиться у тісному зв’язку з основною апеляцією, залежить від останньої, оскільки якби не було її, не було б і зустрічної апеляції.

У зв’язку з цим, якщо має місце відмова від апеляції, то зустрічна апеляційна скарга не розглядається, оскільки не має в цьому потреби.² [65]

Ці положення знаходять своє відображення і в законодавстві Німеччини, згідно якому зустрічна апеляційна скарга втрачає своє значення, якщо первинна апеляційна скарга буде залишена без розгляду або відкликана.

Зустрічна апеляція, яка подана на протязі апеляційного строку, розглядається як самостійна апеляційна скарга, внаслідок чого вона не знаходиться в залежності від результату розгляду основної скарги (параграф 522 ЦПК).

Згідно з Судовим Кодексом Бельгії зустрічна апеляційна скарга не приймається, якщо основна апеляційна скарга анульована або подана з порушенням строку.

З урахуванням наведеного слід зазначити, що загальна характеристика основної і зустрічної апеляції дає підстави для висновку, що досвід зазначених країн, в яких діє цей вид апеляції, заслуговує на увагу і може бути використаний при подальшій роботі над вдосконаленням інституту апеляційного провадження в цивільному судочинстві України.