1.3. Принцип спеціалізації судової юрисдикції

Кожна держава, яка взяла на себе міжнародно-правові зобов’язання забезпечувати для своїх громадян право на справедливий судовий розгляд, повинна не просто закріпити й гарантувати його в законодавстві, а й усунути всі перепони на шляху його реалізації.

Як неодноразово підкреслював у своїх рішеннях Європейський суд, Конвенція має своїм завданням захист не теоретичних чи ілюзорних, а конкретних і дійсних прав. Це стосується передовсім права доступу до правосуддя з огляду на чільне місце, яке посідає в демократичному суспільстві право на справедливий судовий розгляд (справа Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany, 2001 р.) [58, с. 284]. Необхідно, щоб рівень доступу, гарантований внутрішнім законодавством, був достатнім для забезпечення особі цього права з урахуванням принципу верховенства права в демократичному суспільстві (справа F. E. v. France, 1998 р.) [58, с. 285]. «Фактична перешкода може порушувати Конвенцію так само, як й юридична… Більше того, виконання зобов’язань за Конвенцією вимагає часом здійснення з боку держави певних позитивних дій; за подібних обставин держава не може просто залишатися пасивною… Обов’язок забезпечити ефективність права доступу до правосуддя підпадає під категорію таких зобов’язань» (справа Airey v. Ireland, 1979 р.) [58, с. 293].

У цілому ж зазначимо, що міжнародні стандарти правосуддя не вимагають від держав – учасниць Європейської конвенції створення одноланкової чи багатоланкової судової системи. У цьому питанні кожна держава користується правом власного розсуду. «Однак держава, яка володіє такими судами, повинна слідкувати за тим, щоб заінтересовані особи користувалися при цьому фундаментальними гарантіями, передбаченими статтею 6» (справа Delcourt v.

Як зазначав свого часу Є. В. Васьковський, «вимога зручності процесу становить собою застосування до сфери процесу загальних засад політичної економії: з найменшими зусиллями досягати найбільших результатів». Цю тезу вченого можна назвати постулатом процесуальної економії. На думку науковця, процесуальна економія може виражатися, по-перше, у збереженні часу (швидкості), по-друге, в полегшенні праці (простоті), по-третє, у зменшенні витрат (дешевизні провадження) [30, с. 144]. Ці вимоги відбивають організаційну сторону діяльності суду, на відміну від змістовної, яка полягає у справедливому судочинстві. Але тільки в їх поєднанні можна вести мову про ефективний механізм реалізації судової юрисдикції.

Створення ефективної системи судочинства й раціональної юрисдикції неможливе без урахування основних постулатів поділу праці. Як відмічається в економічній літературі, такий поділ, як спеціалізація трудової діяльності, що призводить до виокремлення і співіснування різноманітних її видів, з доісторичних часів був основним чинником зростання продуктивності праці. У певній формі поділ праці існує на всіх рівнях людської діяльності – від світового господарства до сім’ї й робочого місця [20, с. 158]. Але він, підкреслює Е. Дюркгейм, притаманний не тільки світу економіки; його зростаючий вплив можна спостерігати в найрізноманітніших царинах суспільного життя: політичні, адміністративні, судові функції спеціалізуються все більше й більше [68, с. 44].

У загальнофілософському розумінні спеціалізація – це соціальні відносини, певна форма поділу праці, що проявляється, з одного боку, у звуженні сфери діяльності людини, а з другого – в концентрації її зусиль у цій обмеженій сфері [19, с.

Спеціалізація в судовій діяльності найщільнішим чином пов’язана із судовою юрисдикцією. Як переконує К. В. Гусаров, юрисдикцію необхідно розглядати залежно від теоретичної моделі спеціалізації самих органів судової влади [55, с. 116].

На початку 90-х років ХХ ст. в Україні склалися об’єктивні передумови для спеціалізації судової діяльності: ускладнення суспільних відносин, розширення обсягу нормативного матеріалу і як наслідок – багатократне збільшення кількості цивільних, господарських та адміністративних справ у судах. Як бачимо, спеціалізація судової діяльності – це не метафізичний процес. Він має тісний діалектичний зв’язок з іншими численними процесами і явищами, що відбуваються в суспільстві.

Суспільний поділ праці, поява нових економічних і виробничих взаємозв’язків, диференціація суспільних процесів – усі ці явища, які умовно можна назвати «суспільна диференціація», об’єктивно пояснюють розширення меж правового регулювання суспільних процесів, що потребують правової спеціалізації. Мета останньої – найповніше й точніше охопити можливі особливості, новизну й динаміку наростаючих соціальних перетворень [207, с. 21], сприяти подальшому суспільному розвитку.

Спеціалізація правового регулювання з необхідністю й закономірністю викликає спеціалізацію правозастосовчої діяльності, одним з різновидів якої є діяльність судова. Разом із тим критерії, покладені в основу правової спеціалізації, одночасно служать і критеріями спеціалізації судочинства. Стрімке наростання зазначених чинників викликало нагальну потребу в якісних змінах у правовій системі держави, призвело до перебудови системи судових органів, оскільки існуюча вже не справлялася зі своїм обсягом роботи.

Як свідчить статистика, кількість судових справ, що надходять до судів усіх рівнів, з року в рік невпинно збільшується^[19].

Конституція текстуально не закріплює переліку всіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом змісту відповідних законів. Але вона визначає принципове положення побудови судової системи, яке має бути враховане при визначенні ланок судової системи й повноважень її складових елементів (судів), зокрема, принципу спеціалізації (ст. 125). Останній, зауважимо, ще не став предметом окремого наукового дослідження, однак все більше науковців звертаються до його аналізу (В. В. Комаров [97], Р. О. Куйбіда [111], Д. М. Притика [166], В. В. Сердюк [208], Н. В. Сібільова [212, 210], Ю. В. Романець [195] та деякі інші).

Так, Р. О. Куйбіда розглядає принцип спеціалізації як вимогу про розподіл судової юрисдикції між різними судами за критерієм, який поєднує галузь правовідносин і вид судочинства. На його думку, спеціалізація може бути видів: галузева, що відбувається за галуззю права чи за інститутом, який регулює ті чи інші суспільні відносини, і суб’єктна, що здійснюється за суб’єктами цих відносин. Перша найчастіше реалізується через утворення окремих судових установ. Приклади цього знаходимо в Німеччині, Франції, Австралії, Іспанії. Друга виявляється насамперед шляхом організації всередині судових органів певних підрозділів (колегій, палат, відділень), у яких розглядаються справи з виокремленням правовідносин за участю спеціалізованого суб’єкта – неповнолітніх, військовослужбовців, водокористувачів, орендарів, подружжя та ін. (Франція, Німеччина, Італія, Канада, Англія) [111, с.

В. В. Сердюк переконує, що конституційний принцип спеціалізації відкриває можливості для утворення окремих вертикалей спеціалізованих судів у системі судів загальної юрисдикції (господарських, адміністративних, військових, фінансових, податкових, митних, у справах неповнолітніх тощо), тобто зазначений принцип може здійснюватися за видами справ (галузева спеціалізація), за суб’єктною ознакою (спеціалізація за суб’єктом) або за внутрішньою спеціалізацією суддів у межах одного суду. Крім того спеціалізація судової юрисдикції також передбачає процесуальну оптимізацію процедури розгляду окремих категорій справ, що підлягають юрисдикції певних спеціалізованих судів відповідно до їх особливостей [208, с. 43].

Д. М. Притика доводить, що за допомогою конституційного закріплення принципу спеціалізації провадиться децентралізація судової влади в Україні. Тому спеціалізовані суди мають самостійно і в повному обсязі виконувати функцію судової влади в межах визначеної для них судової юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції повинна використовувати переваги спеціалізації, причому не лише у площині організаційної розбудови, а й у процесуальному аспекті відправлення правосуддя [166, с. 43, 44]. Правознавець зазначає, що відповідаючим спеціалізації слід визнавати орган: (а) призначений для розгляду певного кола справ, що повинні мати свою специфіку, наявність якої визначає їх розв’язання саме в цьому органі. Коло таких справ має бути або чітко окресленим у законодавстві, або ж їх ознаки повинні бути нормативно визначеними; (б) діючий на підставі кодифікованого акта, відокремленого від груп норм, що регламентують інші відносини; (в) відокремлення це має стосуватися не тільки й не стільки груп норм, скільки певної однорідної групи відносин, що вимагають самостійного врегулювання, оскільки характер норм права визначається відповідним характером відносин; (г) який повинен мати власну процесуальну форму, що дозволяє в той же час віднести його до єдиної системи (як і сукупність норм) [166, с.

На думку Н. В. Сібільової, прийняття Конституції України, яка визначила принципи побудови системи судів загальної юрисдикції (територіальність і спеціалізацію), поставило на порядок денний питання окреслення юрисдикційних повноважень кожного із зазначених судів. Принцип спеціалізації є універсальним, притаманним усім 4-м ланкам судової системи. Спеціалізація може здійснюватись у цілому за видами судочинства (кримінальне, цивільне, господарське, комерційне, адміністративне) або в межах одного виду з певних категорій справ. Цей принцип у судах апеляційної ланки має реалізовуватися шляхом створення спеціалізованих палат у межах однієї судової установи [212, с. 205]. Наприклад, Законом «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» щодо забезпечення касаційного оскарження рішення суду» від 22 лютого 2007 р. у складі судових палат із цивільних справ апеляційних судів утворено відповідні колегії суддів для перегляду справ за касаційними скаргами на судові рішення й касаційні скарги, не розглянуті Верховним Судом України до 1 січня 2007 р. Використання в такий спосіб переваг принципу спеціалізації дасть змогу (а) відносно швидко розглянути справи, які накопичились у Верховному Суді України протягом останніх років, (б) з’ясувати ефективність розгляду касаційних скарг судами апеляційної інстанції, (в) в разі виправдання таких заходів, які на даний час є тимчасовими, разовими, запровадити вже випробуваний механізм касаційного оскарження на постійних засадах.

Спеціалізація внутрішньо притаманна організації й діяльності судової системи як правозастосовчій інституції. Адже не можна бути високопрофесійним юристом одночасно в різних сферах – кримінального, цивільного, податкового права тощо [195, с. 5]. Як наголошує Д. М. Притика, спеціалізація завжди була супутницею професіоналізму [165, с. 42].

У той же час, викликаний об’єктивними причинами (специфікою суспільних відносин), процес спеціалізації судової діяльності залежить певною мірою й від суб’єктивних чинників. Ними можуть бути пріоритети державної політики, правові традиції, наукові пропозиції тощо. Так, ми цілком погоджуємося з Д. М. Чечотом у тому, що немає жодних об’єктивних перешкод у використанні існуючої цивільної процесуальної форми для захисту будь-яких суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (у тому числі й тих, які захищаються господарським та адміністративним судами. – Д. Ш.). Ніяких принципових змін судової форми це не вимагатиме, а якщо й потрібно вжити певних заходів, то вони матимуть організаційний характер [267, с. 57]. Схожої думки дотримується й Н. В. Сібільова [212, с. 174]. З погляду О. Т. Боннера й В. Т. Квіткіна, норми, регулюючі порядок розгляду адміністративних справ, є виключно цивільно-процесуальними [23, с. 22]. Як зауважує Р. Ф. Каллістратова, діяльність суду по розгляду справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, є не чим іншим, як цивільним судочинством [139, с. 122]. Із таким твердженням погоджується й О. Ф. Козлов [90, с. 26], на схожих позиціях стоять В. А. Кройтор і К. В. Гусаров. Як зазначає В. А. Кройтор, властивість форми цивільного судочинства така, що вона з успіхом може застосовуватися до вирішення будь-яких правових спорів (у тому числі й адміністративно-правових) між громадянами й органами державного управління, в чому й полягають її універсальність і значення [108, с. 33, 34]. К. В. Гусаров, виходячи з єдності об’єкта судового захисту в цивільних справах і тих, що виникають з адміністративно-правових відносин, наполягає на віднесенні останніх до юрисдикції загальних судів [55, с. 53].

На нашу думку, основа для спеціалізації судової діяльності може бути об’єктивною тільки в одному випадку: коли за допомогою діючих правил судочинства вирішення тієї чи іншої категорії справ є неможливим. Існуюча цивільно-процесуальна форма є універсальною, що, як правило, дозволяє за її допомогою ефективно провадити розгляд господарських та адміністративних справ. Тому в Концепції вдосконалення судівництва цілком обґрунтовано пропонується поширити цивільну процесуальну форму на господарське судочинство. Як зазначається в тексті п. 6 розд. 3 «Система судів» цього документа, у майбутньому на основі загальних судів необхідно окремо утворити кримінальні суди, а на основі загальних і господарських – цивільні. Таким чином, систему судів загальної юрисдикції складатимуть цивільні, кримінальні й адміністративні суди. Цивільні розв’язуватимуть усі приватноправові спори за правилами цивільного судочинства [102].

Конституція не просто констатує, що юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124), а й встановлює механізм, згідно з яким таке завдання має бути виконано за рахунок спеціалізації судової діяльності (ст. 125). Подальший розвиток принципу спеціалізації пов’язано із законодавчим закріпленням його змісту через визначення окремих форм судочинства, які здійснюватимуться в різних судових інстанціях. Закон «Про судоустрій України» називає конституційну, цивільну, кримінальну, господарську й адміністративну форми судочинства, а вже Концепція вдосконалення судівництва – тільки конституційну, цивільну, кримінальну й адміністративну, тобто цивільну й господарську форми судочинства вона об’єднує.

Як зазначає В. В. Комаров, спеціалізація судових установ з урахуванням їх відокремленої інституціоналізації, а також об’єкта судового захисту і предмета судової діяльності об’єктивно ставить на порядок денний проблему проектування відповідного процесуального законодавства. Отже, як конституційний принцип, вона іманентно припускає спеціалізацію режиму судочинства, тобто судової процедури, а значить, і специфічне законодавство в цій сфері юрисдикції [97, с. 330].

На підставі викладених міркувань можемо підсумувати, що ефективність судової юрисдикції, як наукова проблема, має комплексний характер і вирішувати її треба з огляду на спеціалізацію судочинства й утворюючих її елементів, якими, на нашу думку, є організаційний і нормативний (процесуальний) її складники. Перший знаходить своє закріплення у структурі судових органів. У цьому разі можна вести мову про такі види спеціалізації, як (а) зовнішня – виділення судових підсистем зі спеціальною юрисдикцією (створення спеціалізованих судів), (б) внутрішня – спеціалізація суддів у рамках єдиної судової системи (шляхом створення спеціалізованих палат, колегій тощо) і (в) змішана – поєднання 2-х перших напрямків.

Нормативний (процесуальний) складник спеціалізації пов’язано з проблемою системи процесуального права і ступеня уніфікації його норм. При цьому може йтися про нижчеописані способи встановлення норм процесуального права:

1. Закріплення у загальній частині процесуального кодексу загальних процесуальних норм для всіх форм судочинства (в тому числі кримінального), а окремими частинами – спеціальні. На єдність цивільного, кримінального й адміністративного процесів в 1924 р. указував ще В. О. Рязановський, називаючи деякі процеси лише окремими галузями єдиної науки процесуального (або судового) права^[21]. Він розглядав єдиний процес і єдине процесуальне право як єдину науку майбутнього, яка мала знайти своє втілення як у сфері наукової дисципліни, так і в законодавчій політиці в процесуальній галузі [196, с. 31-33].

Схожої думки, очевидно, дотримувався й В. М. Гессен, який подальше завдання реформування судової влади вбачав у створенні «триєдиного судового статуту», що поєднував би цивільну, кримінальну й адміністративну юстиції [41, с. 14].

За радянської доби ідея судового права була активно підтримана М. М. Полянським, М. С. Строговичем, В. М. Савицьким, А. О. Мельниковим. У колективній монографії «Проблеми судового права» (1983 р.) вони підкреслювали, що не існує правосуддя кримінального чи цивільного, натомість є різні сфери єдиного правосуддя. Норми права, які визначають організацію суду й порядок його діяльності по різних категоріях справ, мають те спільне й об’єднуються тим, що всі вони охоплюються поняттям «правосуддя» [184, с. 13].

На сучасному етапі ідея судового права найбільш активно і послідовно підтримується Е. М. Мурадьян [133]. Разом з тим деяким вченими вона категорично заперечується (В. В. Скітович [214]).

2. Закріплення процесуальних норм у різних галузевих процесуальних кодексах (цивільному, кримінальному, господарському, адміністративному процесуальних кодексах чи в кодексі адміністративного судочинства тощо), яким, як правило, відповідають певні форми судочинства. Саме таким шляхом іде чинне законодавство України.

3. Організація системи процесуального права шляхом поєднання перших двох засад. Так, ЦПК України 1963 р. поєднував справи цивільного й адміністративного судочинства, які вирішувалися за загальними правилами цього Кодексу з урахуванням спеціальних процесуальних норм, що містилися у відповідних його главах. Згідно з ЦПК Російської Федерації, прийнятого 14 листопада 2002 р., за правилами цивільного судочинства розглядаються цивільні справи, що виникають із цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних, екологічних, а також публічних правовідносин (ст. 22) [49].

Обраний Україною шлях розвитку судочинства через вирізнення нових судових підсистем (спеціалізованих судів у рамках судів загальної юрисдикції), поєднаний з прийняттям нових процесуальних кодексів, вбачається нам, не є досить ефективним і концептуально доцільним, оскільки ним не забезпечується дотримання вимог ефективної судової юрисдикції. Спробуємо пояснити свій погляд.

По-перше, такий шлях послаблює єдність судової системи і практики застосування норм матеріального і процесуального права. За словами С. Г. Штогуна, ускладнення судового процесу неодмінно збільшує вірогідність допущення помилки в застосуванні норм як матеріального, так і процесуального права [273, с. 20]. Як підкреслюється в резолюції Комісії ООН з прав людини про цілісність судової системи, прийнятої на 58-й сесії у квітні 2002 р., «цілісність судової системи є неодмінною умовою захисту прав людини й забезпечення незалежності, неупередженості й відсутності будь-якої дискримінації при відправленні правосуддя» [137].

По-друге, за такого підходу невиправдано ускладнюється судовий механізм – як організаційно (на рівні побудови судової системи), так і нормативно (через невиправдане зростання обсягу дублюючих або схожих процесуальних норм і правил, які можна так би мовити винести за дужки). На цю обставину звернув увагу В. М. Жуйков, який підкреслював, що законодавство, яке регулює окремі види судочинства в судах загальної юрисдикції і в арбітражних судах, містить багато принципових і невиправданих відмінностей, що ставлять учасників судового розгляду в нерівне становище перед законом і судом [76, с. 162, 163].

По-третє, розгалуженість системи судочинства і процесуальних правил призводить до зниження рівня доступності правосуддя. Разом із тим, як слушно зазначає О. В. Бринцев, ідеалом правової держави є одноманітність законодавства [26, с. 16].

По-четверте, за такого підходу навіть у кваліфікованого юриста виникають складнощі з правильним визначенням судової юрисдикції й відповідного процесуального регламентування, а незначна відмінність аналогічних процесуальних інститутів, закріплених у різних процесуальних кодексах, а також єдність об’єкта судового захисту ставить питання про доцільність розгалуження процесуальної регламентації^[22].

Специфіка окремих категорій справ, безумовно, є досить значною й вимагає спеціального правого регулювання. Такий аргумент є цілком позитивним і сьогодні майже ніким не оспорюється. Проте, як вбачається, навряд чи варто гіперболізувати специфіку окремих категорій справ. Адже за таких міркувань ми в кінцевому підсумку прийдемо до необхідності виділення в самостійні кодекси житлово-процесуальних, сімейно-процесуальних, земельно-процесуальних, трудових процесуальних та інших норм зі створенням відповідних гілок судової системи. Окремі заклики до такого шляху вже зустрічаються в роботах деяких науковців. Наприклад, А. П. Гетьман вбачає в перспективі можливим формування самостійної еколого-процесуальної галузі права з послідовною розробкою і прийняттям Еколого-процесуального кодексу України [42, с. 47]. Г. Усатий пропонує запровадити окрему гілку податкових судів [234, с. 39]. Н. М. Кострова припускає можливість прийняття Трудового процесуального, Сімейного процесуального та інших подібних кодексів [106, с. 67]. Активно йде обговорення питання створення системи судів у справах неповнолітніх (ювенальних судів) [31, с. 51, 52; 150, с. 2, 3].

З точки зору О. Ф. Козлова, захист різних за змістом суб’єктивних прав і правовідносин може провадитися одними й тими ж органами в одному й тому ж порядку, й у рамках одного процесу. Незважаючи на відмінність багатьох правовідносин і пов’язаних з ними суб’єктивних матеріальних прав, способи їх захисту можуть бути однаковими. Ця відмінність часто просто не справляє ніякого впливу на організацію самого захисту [90, с. 25]. На думку В. В. Комарова, спеціалізація судових установ, як конституційний принцип, допускає спеціалізацію й режиму судочинства, тобто судової процедури, і, відповідно, специфічність законодавства у сфері юрисдикції, хоча існує можливість й розробки уніфікованого процесуального кодексу [183, с. 314].

Отже, вважаємо, варто погодитися з точкою зору дослідників (пріоритетною тут є думка В. О. Рязановського, висловлена ще в 1924 р. [196, с. 16-31]) про те, що між різними процесуальними нормами й порядками спільних рис набагато більше, ніж між процесуальними й матеріальними щодо певної категорії справ. Крім того, законодавчою практикою вироблено ефективний механізм розподілу нормативного матеріалу цивільного процесуального права між загальними і спеціальними процесуальними нормами й інститутами, що закріплені в ЦПК, з одного боку, та окремими процесуальними нормами, які містяться в галузевих законодавчих актах матеріального права, – з другого.

У перспективі такий підхід дає нам підстави стверджувати, що створення уніфікованого процесуального кодексу, який об’єднував би правила цивільного, господарського й адміністративного судочинства в межах класичної цивільної процесуальної форми, є не тільки можливим, а й доцільним. Таким кодексом міг би стати Цивільний процесуальний кодекс. Під цивільним судочинством у такому разі розуміється судочинство у справах некримінального характеру, в рамках якого здійснюється захист цивільних суб’єктивних прав та інтересів незалежно від їх галузевої належності, адже «…найбільш помітні відмінності притаманні саме за ознакою кримінальної чи некримінальної справи і процесу» [133, с. 62].

Саме до такого висновку останнім часом починають схилятися науковці й фахівці в галузі цивільного судочинства. Приміром, Ю. В. Білоусов зазначає, що сучасні потреби часу вимагають прийняття єдиного нормативно-правового акта (кодексу цивільного судочинства на зразок Модельного кодексу СНД). Адже монізм у правовому регулюванні різних видів судочинства (цивільного, господарського, адміністративного) випливає насамперед з універсальності цивільної процесуальної форми, а також виключає можливість виникнення непотрібних проблем з визначенням юрисдикційного органу щодо захисту порушеного, оспореного або невизнаного цивільного права чи охоронюваного законом інтересу [17, с. 50].

Схожої думки дотримуються й деякі російські правники. Так, Н. І. Клейн підкреслює, що подальший розвиток системи арбітражних судів і судів загальної юрисдикції, зближення процесуального законодавства повинно в майбутньому призвести до створення єдиної системи судів з вирізненням відповідних колегій, до розробки уніфікованого цивільного процесуального кодексу. Поняття, основоположні процесуальні норми інститутів, є близькими за смислом і духом, тому вони мають бути спільними й визначатися одним процесуальним актом [87, с. 159].

Е. М. Мурадьян з цього приводу пише: «Сучасний етап судового розвитку відзначений диференціацією не лише судових процедур, а й судів… Чи можна вважати, що в цьому зміцненні різноманітності, варіативності – момент заперечення концепту судового права, який уособлює його цільність, спільність, єдність? Навпаки, з урахуванням природної єдності протилежностей слід визнати, що диференціація – свого роду передвісник, підтвердження й передумова подальшого посилення спільності… Зростання в найближчій перспективі кількості процесуальних галузей… не означає, що в наступному розвитку судова система не може повернутися до єдності» [133, с. 16, 18, 86].

Як уже зазначалося, при всій різниці юрисдикції загальних, господарських та адміністративних судів об’єктивно існує спільність інституту суду, статусу судді, природи, призначення суддів, принципова єдність побудови алгоритмів та етапів судового процесу, а також єдність цілей і критеріїв оцінки актів правосуддя. Крім того їх поєднує наявність одних і тих же принципів, функцій, методів діяльності. Але найбільше об’єднує юрисдикцію загальних, господарських та адміністративних судів те, що всі вони в переважній більшості вирішують справи по спорах заінтересованих осіб про їх цивільні права й обов’язки.

Існують усі підстави за такого підходу стверджувати, що саме єдність поняття «цивільні права й обов’язки» як загального об’єкта судового захисту у цивільному, господарському й адміністративному процесах може бути покладено в основу єдиного (універсального) Цивільного процесуального кодексу України і створення системи ефективної судової юрисдикції. Такий погляд на досліджувану проблему має суттєві переваги, які, на нашу думку, можуть бути зведені до наступних основних моментів. По-перше, запропонований спосіб спеціалізації дозволить усунути прогалини в судовій юрисдикції, що є передумовою створення надійної системи правового захисту в державі. По-друге, він сприятиме підвищенню рівня доступності правосуддя й виконанню взятих на себе Україною міжнародно-правових зобов’язань у сфері захисту прав людини, адже саме право на доступ до суду, будучи гарантією реалізації всіх інших прав, залишається без яких-небудь суттєвих гарантій захисту самого себе, а тому порушення саме цього права з боку держави найчастіше констатується Європейським судом. По-третє, такий підхід дозволить запровадити всім зрозумілу відносно уніфіковану судову процедуру. По-четверте, він створить передумови для ефективнішого забезпечення однаковості судової практики з розглядуваних питань й вдосконалення судового правозастосовчого процесу. По-п’яте, зазначений погляд на досліджувану проблему вимагає менше організаційних і фінансових витрат.

Аналіз Концепції вдосконалення судівництва [102] свідчить, що запропонована нами модель спеціалізації судової юрисдикції в цілому відповідає завданням подальшого розвитку правосуддя, поставленим у цьому правовому документі. Так, на думку розробників останнього, доступність правосуддя має забезпечуватися шляхом побудови менш складної і більше зрозумілої для громадян системи, за якої не виникатиме проблем з визначенням суду, компетентного розглядати конкретну справу. Спеціалізація ж загальних судів має здійснюватися шляхом створення кримінальних, цивільних та адміністративних судів [44, с. 7].

Цілком очевидно, що створення окресленої нами моделі судочинства – справа цілком реальна, але водночас не здійснювана. Перш за все вона потребує ретельного осмислення з боку науковців і практиків. На наше переконання, уніфікація судового процесу і внутрішньосистемна спеціалізація повинні бути покладені в основу стратегії розвитку судової системи України.

Однак процес уніфікації не є безмежним. Так, навряд чи доцільно за сучасних умов порушувати питання про унітаризацію цивільного і кримінального процесів, як свого часу пропонував В. О. Рязановський [196, с. 32]. Адже за певних обставин згодом вона стає неефективною й навіть хибною. При здійсненні уніфікації судового процесу необхідно виходити з розумних її меж, щоб вона негативно не позначилася на ефективності судового захисту.

Принцип спеціалізації судової юрисдикції, таким чином, характеризує диференційований та зважений підхід держави до вирішення різних правових питань. У цілому ж він служить суттєвою гарантією захисту прав людини, своєчасної реалізації її права на судовий захист. Як зазначає Д. Д. Луспеник, функціонування незалежних органів судової влади зумовлює проблему розмежування юрисдикції справ між судами, що має не лише теоретичне, а й важливе практичне значення, оскільки правильність визначення справ, що розглядаються за правилами певного виду судочинства, прямо пов’язана з реалізацією принципу доступу кожного до правосуддя [120, с. 43].

Судова влада, скільки б судових ланок і судових установ вона не охоплювала, є єдиною й неподільною. Отже, для реального забезпечення права кожного на доступ до суду, судова юрисдикція має бути таким чином організованою в державі (як організаційно, так й процесуально), щоб, з одного боку, всі ланки судової системи ефективно взаємодіяли й однаково застосовували норми матеріального і процесуального права, а з другого – щоб не було прогалин на стику судових підсистем, тобто належною судовою юрисдикцією забезпечувалися всі правовідносини, що виникають у державі, і щоб ці судові підсистеми співіснували гармонійно, тобто не мали юрисдикції, що перетинається. Саме таке завдання вбачається сьогодні головним у розвитку інституту судової юрисдикції.