3.1. Правові наслідки розгляду справи третейськими судами

Прийняття рішення третейським судом є заключною стадією розгляду справи третейським судом, з якою пов’язується закінчення третейського розгляду. Однак у ст. 53 Закону України «Про третейські суди» передбачені також і підстави для припинення третейського розгляду без винесення рішення шляхом постановлення ухвали, серед яких такі: 1) спір не підлягає вирішенню в третейських судах України; 2) є рішення компетентного суду між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав; 3) позивач відмовився від позову; 4) сторони уклали угоду про припинення третейського розгляду;

5) підприємство, установу чи організацію, які є стороною третейського розгляду, ліквідовано; третейський суд є некомпетентним щодо переданого на його розгляд спору; 6) у разі смерті фізичної особи, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

З огляду на застосування законодавцем понять «припинення» та «закінчення» третейського розгляду ототожнювати їх не можна з тих міркувань, що з настанням підстав для припинення провадження подальше вирішення переданого спору є неможливим, оскільки такі підстави не можуть бути усунені, а тому повноваження третейських суддів припиняються остаточно.

Поняття «судове рішення» у науці цивільного процесуального права, враховуючи положення ЦПК України, є узагальнюючим для всіх актів суду, оскільки об’єднує собою поняття ухвали, власне рішення, постанови та судового наказу як особливої форми судового рішення. На відміну від цивільного процесуального законодавства, Законом України «Про третейські суди» чітко розмежовані поняття ухвали третейського суду та рішення третейського суду, для якого відсутнє широке його розуміння. Так, у ст. 53 зазначеного закону вказано, що з питань, які виникають у процесі розгляду справи і не стосуються суті спору, третейський суд постановляє ухвали. І хоча легального визначення терміну «третейське рішення» не надано, з комплексного аналізу статей Г лави VI цього закону випливає, що під рішенням третейського суду розуміється тільки рішення по суті спору, а отже положення щодо оскаржень рішень третейських судів не можуть бути поширені і на ухвали.

У науковій літературі пропонуються різні класифікації третейських рішень: деякі з них не пов’язані з чинним законодавчим закріпленням, а викликані, перш за все, історичним розвитком третейського суду та сформовані на перспективу (враховуючи досвід інших країн з регулювання арбітражу). Так, І. М. Чупахін пропонує в залежності від обсягу повноважень третейського суду виділяти: 1) рішення, винесені складом третейського суду в ординарній формі третейського розгляду (тобто таке рішення, яке передбачено Законом України «Про третейські суди»); 2) рішення складу третейського суду, залученого у якості дружніх посередників (amiable compositeur); 3) рішення по справедливості (ex aequo et bono).

В залежності від обсягу вирішених рішенням питань цим же дослідником виділяються: 1) повні рішення, якими вирішено всі заявлені вимоги; 2) рішення щодо частини заявлених вимог (часткові та проміжні). При цьому часткове рішення відмежовується від додаткового відповідно до критеріїв обумовленості прийняття рішення волевиявленням сторін, строку, в межах якого може бути прийнято рішення та ступеню зв’язку з первинним (основним) рішенням [211, с. 17-18]. Поняттям часткового рішення (partial awards) в практиці міжнародного комерційного арбітражу охоплюються рішення щодо частини позовних вимог у справах з декількома групами звернених до суду вимог, в цьому разі вирішення частини питань матиме преюдиційне значення для вирішення решти, а саме рішення, не зважаючи на свою назву, все ж наділене усіма ознаками арбітражного рішення, в тому числі і щодо його остаточності та можливості його подальшого визнання та виконання (однак лише в частині охоплених проміжним рішенням вимог). Проміжне рішення носить тимчасовий характер, оскільки не вирішує порушеного в ньому питання остаточно, залишаючи можливість перегляду висновків, викладених в ньому, на наступних стадіях арбітражного розгляду. Остаточне рішення (final awards), яким вирішуються всі заявлені вимоги, при цьому не протиставляється проміжному, а існує паралельно з ним. Однак українське законодавство не передбачає можливості для третейських судів виносити інших рішень, окрім рішення по суті спору, які могли б бути виконані у відриві від основного рішення.

Рішення третейського суду приймається після дослідження усіх обставин справи: третейським суддею, що одноособово розглядав справу, або більшістю голосів третейських суддів при колегіальному розгляді. Таке рішення оголошується у засіданні третейського суду, в той же час третейський суд вправі оголосити лише резолютивну частину рішення (Регламентом Третейського суду при УМК МТП передбачено оголошення вступної та резолютивної частини рішення).

Для рішення третейського суду встановлено письмову форму з підписанням третейським суддею, який одноособово розглядав справу, або повним складом третейського суду, в тому числі і третейським суддею, який висловив окрему думку, а викладена письмово окрема думка також додається до рішення. Виходячи з того, що законом встановлено вимогу щодо підписання рішення повним складом суду, не можна погодитись з висновком Ю. Д. Притики щодо можливості зазначення у рішенні відомостей щодо відмови третейського судді від підписання рішення [139, с. 411]. Рішення постійно діючого третейського суду скріплюється підписом керівника та круглою печаткою юридичної особи-засновника цього третейського суду, а підписи третейських суддів третейського суду ad hoc на рішенні третейського суду посвідчуються нотаріально.

У рішенні третейського суду повинні бути зазначені: 1) назва третейського суду; 2) дата прийняття рішення; 3) склад третейського суду і порядок його формування; 4) місце третейського розгляду; 5) сторони, їх представники та інші учасники третейського розгляду, що брали участь у розгляді справи третейським судом; 6) висновок про компетенцію третейського суду, обсяг його повноважень за третейською угодою; 7) стислий виклад позовної заяви, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень, клопотань сторін та їхніх представників, інших учасників третейського розгляду; 8) встановлені обставини справи, підстави виникнення спору, докази, на підставі яких прийнято рішення, зміст мирової угоди, якщо вона укладена сторонами, мотиви, з яких третейський суд відхилив доводи, докази та заявлені під час третейського розгляду клопотання сторін; 9) висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю або частково по кожній із заявлених вимог; 10) норми законодавства, якими керувався третейський суд при прийнятті рішення.

У разі задоволення позовних вимог у резолютивній частині рішення відповідно до ст. 46 Закону зазначаються: 1) сторона, на користь якої вирішено спір; 2) сторона, з якої за рішенням третейського суду має бути здійснено стягнення грошових сум та/або яка зобов’язана виконати певні дії або утриматися від виконання певних дій; 3) розмір грошової суми, яка підлягає стягненню, та/або дії, які підлягають виконанню або від виконання яких сторона має утриматися за рішенням третейського суду; 4) строк сплати коштів та/або строк і спосіб виконання таких дій; 5) порядок розподілу між сторонами витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом; 6) інші обставини, які третейський суд вважає за необхідне зазначити.

Прийняте третейське рішення надсилається по одному примірнику для кожної із сторін, а з метою усуненню зловживань стороною, яка відмовляється отримувати рішення або у разі її неявки без поважних причин у засідання третейського суду, де оголошується рішення, законодавством в таких випадках передбачено можливість вважати третейське рішення таким, що оголошене сторонам, про що на рішенні робиться відповідна відмітка, з подальшим надсиланням копії такого рішення стороні, що ухиляється.

Винесенням третейського рішення завершується третейський розгляд, після чого матеріали справи, розглянутої постійно діючим третейським судом, зберігаються у цьому третейському суді протягом 10 років з дня прийняття рішення третейського суду, а питання щодо покриття витрат на таке зберігання можуть бути вирішені регламентом третейського суду. В той же час, законодавством не встановлено, де і ким саме зберігаються матеріали третейської справи, розглянутої третейським судом ad hoc: закріплено лише суперечливу норму щодо зберігання справ, розглянутих третейським судом для вирішення конкретного спору, за якими видано виконавчі документи, у компетентному суді, за місцем видачі виконавчого документа.

З метою усунення цієї прогалини щодо зберігання матеріалів третейських справ саме третейським судом для розгляду конкретного спору, пропонується встановити обов’язок складу третейського суду ad hoc впродовж семиденного строку з моменту вирішення справи надіслати відповідні матеріали до компетентного суду за місцем розгляду справи, для чого необхідно внести відповідні зміни до ст. 54 Закону України «Про третейські суди». Практика такого зберігання матеріалів справ державним судом застосовується, наприклад, в Російській Федерації (ст. 39 Федерального закону «Про третейські суди в Російській Федерації» та ст. 39 Федерального закону «Про арбітраж (третейський розгляд) в Російській Федерації», що набирає чинності з 01 вересня 2016 року), в Республіці Білорусь (ст. 43 Закону Республіки Білорусь «Про третейські суди») [118, 119, 117].

Так само, як і в цивільному процесі, третейський суд наділений повноваженнями щодо самостійного усунення недоліків третейського рішення шляхом прийняття додаткового рішення, виправлення описок та арифметичних помилок, роз’яснення рішення, для чого припинені повноваження третейського суду поновлюються на час вчинення таких процесуальних дій. Прийняття додаткового рішення (ст. 47 Закону України «Про третейські суди») можливе у разі, якщо вимоги, заявлені під час третейського розгляду, не знайшли свого відображення у рішенні. Будь-яка із сторін, якщо ними не погоджено іншого, повідомивши іншу сторону, вправі звернутися до третейського суду з такою вимогою протягом семи днів після одержання рішення. Дана заява розглядається тим же складом третейського суду протягом семи днів з дня її одержання, а за результатами розгляду або приймається додаткове рішення, яке є складовою частиною рішення третейського суду, або ж виноситься ухвала про відмову у задоволенні заяви про прийняття додаткового рішення. В той же час, Регламентом Третейського суду при УМК МТП встановлено дещо більший строк для звернення сторони з такого роду заявою - 10 днів, однак строк розгляду судом заяви скорочено до п’яти днів.

Роз’яснення резолютивної частини рішення (ст. 48 Закону України «Про третейські суди»), якщо сторони не домовилися про інше, відбувається в тому ж порядку та в строки, що і прийняття додаткового рішення, але процесуальним документом, яким оформлюються наслідки розгляду заяви, у цьому випадку є ухвала. Регламент Третейського суду при УМК МТП надає сторонам можливість протягом одного місяця звертатися з заявами такого роду, а час на розгляд заяви третейським судом подовжений до 10 днів. При цьому, здійснюючи роз’яснення резолютивної частини рішення, третейський суд не має права змінювати його зміст.

Виправлення описки, арифметичні помилки або будь-яких інших неточностей у рішенні третейського суду (ст. 49 Закону України «Про третейські суди») здійснюється тим самим складом третейського суду з власної ініціативи або за заявою сторони третейського розгляду, про що виноситься ухвала, яка є складовою частиною рішення, при цьому ані порядок, ані строки вчинення таких дій Законом не передбачені.

Сутність рішення третейського суду, як і інших інститутів третейського розгляду, різниться від сприйняття різними дослідниками різних теорій правової природи третейської угоди і самого третейського суду - від виключно договірного характеру рішення третейського суду, яке є завершальною стадією виконання третейської угоди (договірна теорія) до визнання третейського рішення тотожним рішенню державного суду (процесуальна теорія). Як вказувалося, найбільш прийнятним поглядом на інститут третейського розгляду є змішана теорія, відповідно до якої і рішення третейського суду має як матеріально-, так і процесуально-правові елементи, при чому саме третейське рішення має найбільш процесуально-правовий характер з усіх інститутів третейського розгляду. За своєю суттю рішення третейського суду подібно рішенню державного суду, однак має суттєві відмінності, що не дозволяють ототожнювати його з актом здійснення правосуддя. Так, рішення третейського суду приймається від імені третейського суду, а не іменем України; третейські рішення, ухвалені в межах чинного законодавства, є обов’язковими лише для сторін спору; забезпечення примусового виконання рішень третейських судів перебуває за межами третейського розгляду та є завданням компетентних судів і державної виконавчої служби [216].

Основними ознаками рішення третейського суду є:

- пов’язаність з третейською угодою - основний елемент договірного характеру, що характеризує третейське рішення, оскільки рішення третейського суду ухвалюється не тільки враховуючи підвідомчість справи третейському суду та в межах позовних вимог, але й в рамках третейської угоди: третейський суд встановлює, чи дійсно укладена між сторонами третейська угода, чи входить даний спір до кола спорів, переданих за угодою на вирішення третейському суду і чи охоплюються вимоги позивача третейською угодою;

- законність - як і характеристика рішення, винесеного державним судом, ця ознака передбачає собою додержання третейським судом норм матеріального права та точне і неухильне додержання процедури розгляду справи. Винесене рішення повинно ґрунтуватися на законі, що виключає можливість вирішення спору по совісті чи з інших мотивів: відповідно до ст. 11

Закону України «Про третейські суди» третейські суди вирішують спори на підставі Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, у випадках, передбачених законом або міжнародним договором України, - застосовує норми права інших держав, а у разі відсутності законодавства, що регулює певні спірні відносини, третейські суди можуть вдаватися до застосування аналогії права чи аналогії закону, або ж керуватися торговими та іншими звичаями, якщо останні за своїм характером та змістом властиві таким спірним відносинам. В той же час, відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» обов’язок застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, протоколів до неї та практики Європейського суду з прав людини у якості джерела права при розгляді справ закріплено лише за державними судами.

Однак повнота ознаки законності є значно вужчою, ніж у цивільному процесі і проявляється в особливостях оскарження рішення третейського суду. Пов’язано це з тим, що навіть у разі порушення чи неправильного застосування третейським судом норм матеріального права під час вирішення справи, таке рішення не буде скасовано компетентним судом, оскільки перелік підстав для такого скасування є вичерпним та розширювальному тлумаченню не підлягає і не містить такої підстави як невідповідність третейського рішення закону. З цих же підстав неможлива і відмова у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду. І тільки у разі порушення визначених процесуальних норм, що визначають порядок третейського розгляду, можливе скасування рішення третейського суду;

- обґрунтованість рішення передбачає собою повне і всебічне дослідження третейським судом поданих доказів у справі, правильне встановлення юридичних фактів, належну оцінку доказів та посилання на мотиви ухвалення рішення;

- обов’язковість (імперативність) третейського рішення, яка становить статичний аспект його законної сили та полягає в наявності чітко визначеної волі третейського суду як особливого юрисдикційного органу, спрямованої на

встановлення конкретних приписів сторонам у справі. Така обов’язковість закріплена у ст. 50 Закону України «Про третейські суди» і полягає в зобов’язанні сторін, які передали спір на вирішення третейського суду, добровільно виконати третейське рішення без будь-яких зволікань чи застережень, а у разі невиконання такого рішення добровільно - передбачено порядок його примусового виконання. Це свідчить і про відмінність від обов’язковості рішення державного суду: третейське рішення

розповсюджується тільки на тих осіб, що уклали третейську угоду, відсутнє також законодавче закріплення відповідальності осіб за умисне невиконання рішення третейського суду;

- формалізованість - відповідність рішення встановленим у законодавстві та регламенті третейського суду вимогам щодо змісту та форми;

- виконуваність передбачає собою можливість реалізувати приписи, які містить у собі рішення, по-перше, шляхом обрання відповідного способу захисту порушеного права, а по-друге, забезпеченням примусового виконання рішення у разі ухилення зобов’язаної сторони від добровільного виконання;

- незмінність третейського рішення проявляє себе у неможливості зміни підписаного у встановленому порядку усіма третейськими суддями рішення ні цим самими чи іншим складом третейського суду, ні державним судом. Однак у разі дефектності третейського рішення третейський суд наділений правом ухвалити додаткове третейське рішення, роз’яснити чи виправити рішення;

- виключність винесеного рішення передбачає неможливість подальшого звернення сторін, що брали участь у розгляді справи, з аналогічним позовом до державного чи третейського суду. Точніше, така ознака не позбавляє сторін третейського розгляду права звернутися до суду чи третейського суду з позовною заявою (процесуально-правовий елемент права на позов), а позбавляє їх права на задоволення позову (тобто права на позов у матеріально-правовому розумінні): при поданні позовної заяви у разі наявності рішення третейського суду, прийнятого в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим, суддя відмовляє у відкритті провадження (ст. 122 ЦПК України) чи закриває провадження у справі (ст. 205 ЦПК України); третейський суд в свою чергу постановляє ухвалу про припинення третейського розгляду у разі наявності рішення компетентного суду між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав (ст. 53 Закону України «Про третейські суди»), однак дана стаття не містить положень щодо припинення третейського розгляду у разі наявності рішення цього або іншого третейського суду в аналогічній справі між тими самими сторонами. Сторони отримують право звернення до державного суду за вирішенням спору по суті лише у разі, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим. Повторний же розгляд третейським судом спору можливий після скасування рішення третейського суду (якщо при цьому третейську угоду не було визнано недійсною), однак у будь-якому випадку повторне звернення до третейського суду виключається, якщо компетентним судом визнано недійсною третейську угоду; рішення прийнято у спорі, який не передбачений третейською угодою, чи цим рішенням вирішені питання, що виходять за межі третейської угоди, або рішення прийнято у справі, не підвідомчій третейському суду (ст. 51 Закону України «Про третейські суди»);

- неспростовність третейського рішення встановлює неможливість подальшого перегляду по суті винесеного третейського рішення цим чи будь- яким іншим третейським чи державним судом, навіть у зв’язку з нововиявленими обставинами (якщо це не передбачено регламентом третейського суду), відсутність інстанційності та ієрархічності системи третейських судів виключає можливість апеляційного чи касаційного третейського оскарження. Хоча законодавчо закріплено можливість оскарження третейського рішення у компетентному суді відповідно до вичерпного переліку підстав, її слід розглядати не як перегляд рішення по суті, а як перевірку дотримання третейським судом встановленої процедури розгляду справи та винесення рішення;

- остаточність - проявляється у неможливості його подальшого оскарження: рішення набуває законної сили з моменту його проголошення, а відсутність інстанційності третейського розгляду виключає перегляд чи перевірку рішення вищестоячим третейським органом, також таке рішення не може бути предметом оскарження у державному суді по суті заявлених вимог;

- непреюдиційний характер третейського рішення, що прямо встановлено ст. 38 Закону України «Про третейські суди», відповідно до якої обставини, встановлені рішенням третейського суду, підлягають обов’язковому доказуванню при розгляді цивільних, господарських та інших справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлені ці обставини. Однак тут слід зазначити, що законом не встановлено однозначної заборони на встановлення преюдиційності третейського рішення у цьому ж або іншому третейському суді, а тому дані положення можуть бути встановлені регламентами третейських судів;

- контрольованість рішення третейського суду важлива для його примусового виконання: державний суд при видачі виконавчого документа на примусове виконання перевіряє відповідність рішення чинному законодавству, однак компетентний суд не досліджує заново обставини справи. Для рішень іноземних третейських судів та арбітражів додатково вимагається також процедура визнання рішення, передбачена Розділом VIII ЦПК України.

В цивільному процесуальному законодавстві України не міститься поняття законної сили судового рішення, яке можна було б застосувати за аналогією чи з відповідною мірою уточнення і до третейського рішення, а Закон України «Про третейські суди», так само як і Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та ЦПК України, взагалі не оперують поняттям законної сили третейського рішення та не визначають моменту набрання ним чинності, вказуючи лише на обов’язковість та остаточність рішення. Більш того, відповідно до ст. ст. 122, 205 ЦПК України підставою відмови у відкритті провадження у справі та закриття провадження у справі державним судом відповідно є, поміж іншого, набрання законної сили рішенням суду, ухваленого з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав та наявність рішення третейського суду, прийнятого в межах його компетенції, з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Тобто зі вказаних статей прямо випливає необхідність встановлення державним судом набрання судовим рішенням законної сили, тоді як для рішення третейського суду достатньо лише факту його прийняття, без посилання на набрання ним законної сили. В той же час, статтями 390, 391 ЦПК України, вказано, що визнаються та виконуються в Україні рішення іноземного суду (в тому числі іноземних чи міжнародних арбітражів). Такі рішення іноземного суду можуть бути пред’явлені до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили: тобто для міжнародних арбітражів, що діють відповідно до українського законодавства законна сила арбітражних рішень не встановлюється, однак для іноземних чи міжнародних, арбітражів, що діють за законодавством інших країн, встановлення моменту набрання законної сили є підставою для обчислення строку на звернення до державного суду України.

У процесуальній науці пропонується значна кількість визначень законної сили судового рішення, під якою розуміється правовий імператив, заснований на застосованих судом нормах матеріального і процесуального права, а також на силі і авторитеті судової влади, і який має вираз у певних, чітко визначених правових наслідках [204, с. 251]. Р. О. Гаврік пропонує розуміти під законною силою судового рішення його якість, що характеризує судове рішення як акт правосуддя і забезпечує реалізацію владного веління, що міститься у рішенні, та визначеність у встановлених судовим рішенням правовідносинах. Зміст законної сили складають її статичний (остаточність судового рішення) та динамічний (обов’язковість судового рішення) елементи [54, с. 7]. Отже, зазначеними науковцями поняття законної сили тісно пов’язується виключно з судовою гілкою влади та зі здійсненням правосуддя у цивільних справах.

Оскільки більшість ознак рішення державного суду є характерними і для рішень третейського суду, деякими вченими пропонується встановлення можливості набуття рішенням третейського суду законної сили (Р. О. Г аврік [53, с. 198], І. М. Чупахін [211, с. 10]), такий термін закріплений, наприклад, і в ст. 36 Закону Республіки Білорусь «Про третейські суди». З думкою О. Ю. Скворцова щодо набрання рішенням третейського суду законної сили з моменту, коли воно вважається прийнятим [169, с. 233], погоджується також і Ю. Д. Притика, вказуючи, що саме з цього моменту у сторін з’являється обов’язок виконувати рішення або звертатися з заявою про його оспорювання [139, с. 452]. В свою чергу В. П. Скобелєв вважає за можливе розглядати законну силу у якості міжгалузевого інституту, що діє в сфері застосування права загальними, господарськими та третейськими судами, оскільки гарантії захисту прав та охоронюваних законом інтересів, характерні для діяльності судів, адекватні важкості віднесених до їхньої компетенції спорів та є максимальними, порівняно з рештою правозастосовних органів; хоча відносно третейських судів, на його думку, бракує законодавчого закріплення такого атрибута законної сили як преюдиційність третейського рішення [171, с. 467].

Однак оскільки третейський процес носить квазісудовий характер та враховуючи наведені вище суттєві відмінності рішень третейських та державних судів, а також дотримуючись положень змішаної теорії правової природи третейського суду (а отже і третейського рішення), які не дозволяють повністю ототожнювати рішення третейського суду з рішенням органу, яким законом надано повноваження на здійснення правосуддя, видається неможливим поширення поняття законної сили судового рішення на рішення третейських судів.

В той же час, в сфері третейського розгляду пропонується застосовувати поняття законної сили третейського рішення, під яким можна розуміти сукупність таких правових наслідків його прийняття: виключність, обов’язковість, неспростовність та реалізованість, що мають викладені вище особливості, за якими законна сила третейського рішення відрізняється від законної сили судового рішення. Виходячи з аналізу ст. 45 Закону України «Про третейські суди», випливає, що рішення третейського суду приймається складом третейського суду після дослідження усіх обставин справи, а вступає в законну силу з моменту його оголошення у засіданні третейського суду. При цьому, у разі оголошення тільки резолютивної частини рішення, набрання законної сили третейським рішенням не відкладається до моменту складення мотивованого рішення. Так само, як і у разі відмови сторони одержати рішення третейського суду або її неявки без поважних причин у засідання третейського суду, де воно оголошується, рішення вважається таким, що оголошене сторонам, про що на рішенні робиться відповідна відмітка (тобто визначальним є факт не отримання рішення стороною, а саме оголошення його сторонам).

Прикладом неправильного розуміння співвідношення моменту набрання законної сили третейським рішенням та строком на його оскарження є Ухвала Деснянського районного суду м. Києва від 13 червня 2014 року у справі №754/9141/14-ц [194]. Відповідно до обставин справи, у зв’язку з тим, що рішення Третейського суду при Асоціації виробничих підприємств «Бона Деа» від 29 травня 2014 року (про стягнення з Відповідачів на користь Позивача суми заборгованості по кредитному договору) добровільно Відповідачами не виконано, заявник змушений 02 червня 2014 року звернутись до суду з заявою про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду. Суд, відмовляючи у задоволенні заяви, вказав, що заяву про скасування рішення третейського суду може бути подано до компетентного суду сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття третейського рішення. Оскільки третейське рішення винесено 29 травня 2014 року, а заяву про видачу виконавчого листа на примусове виконання зазначеного рішення Позивачем подано до суду 02 червня 2014 року, суд вирішив, що заяву подано передчасно, тобто раніше, ніж закінчився термін для його оскарження, ймовірно проводячи аналогію з рішенням суду першої інстанції, яке набирає законної сили з моменту закінчення строку на апеляційне оскарження. На дану помилку звернув увагу Апеляційний суд м. Києва і своєю ухвалою від 17 вересня 2014 року передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Як і рішення державного суду, третейське рішення має свої об’єктивні та суб’єктивні межі. Законна сила третейського рішення з точки зору об’єктивних меж означає дію третейського рішення з приводу тих правовідносин, прав і обов’язків, які були предметом рішення суду, а також щодо тих юридичних фактів, які були його підставою. Об’єктивні межі законної сили третейського рішення завжди визначаються його предметом, який нерозривно пов’язаний не тільки з характеристикою самого спору, а й з законодавством щодо арбітрабельності спорів, третейською угодою сторін, якою встановлюється обсяг правовідносин, спори у яких передаються на розгляд третейському суду, та регламентом третейського суду, яким також можуть бути обмежені повноваження третейського суду щодо певних категорій спорів. З іншого боку, суб’єктивні межі законної сили третейського рішення поширюються на сторін, а у разі наявності в третейській угоді чи регламенті третейського суду можливості третім особам бути учасниками третейського розгляду - і на них.

Дискусійним залишається питання можливості перегляду рішення за нововиявленими обставинами, оскільки таке право сторін третейського розгляду законодавчо не визначено, однак відповідно до Регламенту Третейського суду при УМК МТП все ж встановлюється можливість перегляду прийнятого даним третейським судом рішення за нововиявленими обставинами, які мають істотне значення для справи і не могли бути відомі заявникові та (або) складу суду на момент розгляду справи та винесення по ній рішення. Заява про такий перегляд подається стороною, яка брала участь у справі не пізніше одного місяця з дня встановлення відповідних нововиявлених обставин, однак такий строк може бути поновлений за заявою зацікавленої особи ухвалою голови третейського суду при наявності поважних причин пропуску. Рішення Третейського суду переглядається за нововиявленими обставинами протягом строку не більше двох місяців від дня порушення провадження за заявою тим складом суду, який прийняв рішення (у разі неможливості - іншим складом, сформованим відповідно до третейської угоди та регламенту), а за результатами розгляду заяви про перегляд третейського за нововиявленими обставинами третейський суд виносить рішення.

Безсумнівно, що інститут перегляду рішення за нововиявленими обставинами покликаний привести рішення третейського суду у відповідність з реальними обставинами справи, які в дійсності існували, хоч і не могли бути відомі сторонам. Однак, якщо цивільним процесуальним законодавством порядок перегляду рішень за нововиявленими обставинами чітко встановлений, то для третейського розгляду законодавством навіть не передбачено такої можливості, а закріплений Регламентом Третейського суду при УМК МТП порядок такого перегляду певною мірою суперечить чинному законодавству. Так, ст. 51 Закону України «Про третейські суди» вказано, що рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом, в цій же статті вказаний виключний перелік підстав для скасування третейського рішення компетентним державним судом. Оскільки даним регламентом при зверненні з такою заявою не передбачено повернення копій третейського рішення, виданих сторонам, а законодавством не передбачено можливості третейського суду скасовувати власні рішення, виникає загроза існування одночасно двох рішень: первісного та ухваленого за результатами розгляду заяви про перегляд третейського рішення за нововиявленими обставинами. З такими рішеннями зацікавлена сторона може звернутися до компетентного суду з заявою про видачу виконавчого листа на примусове виконання кожного з рішень третейського суду, а компетентний суд зобов’язаний буде видати такі виконавчі листи по кожному з рішень, оскільки в даному разі відсутні підстави для відмови у видачі виконавчого листа: перше рішення не скасоване судом у встановленому порядку, а отже підлягає примусовому виконанню. Більш того, повноваження третейського суду відповідно до Закону припиняються з моменту винесення рішення у справі, за виключенням певних процесуальних дій, коли такі повноваження поновлюються (як-то виправлення описок чи роз’яснення третейського рішення, винесення додаткового третейського рішення).

З огляду на це, підтримуючи в цілому позитивний характер перегляду рішення третейського суду за нововиявленими обставинами цим же третейським судом, пропонується закріпити таку можливість у Законі України «Про третейські суди», доповнивши ст. 51 вказаного закону частиною сьомою- восьмою такого змісту: «7. Рішення третейського суду може бути переглянуте у зв ’язку з нововиявленими обставинами за заявою однієї із сторін третейської угоди за підстав, у порядку та строки, передбачених регламентом третейського суду чи угодою сторін. Заява про перегляд рішення третейського суду може бути подана не пізніше одного року з дня винесення третейського рішення, даний строк не може бути поновлений незалежно від поважності причин пропуску строку на подання заяви.

8. Підставами для перегляду рішення третейського суду у зв’язку з нововиявленими обставинами можуть бути:

1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи;

2) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення третейського рішення;

3) встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого третейським судом при вирішенні справи, якщо рішення третейського суду ще не виконане.».

Відмінністю запропонованого варіанту від перегляду за нововиявленими обставинами у цивільному процесі є наступне:

1) можливість перегляду за нововиявленими обставинами надається сторонам тільки у разі наявності вказівки про це у регламенті третейського суду чи третейській угоді;

2) суб’єктами подання заяви такого роду можуть бути лише сторони третейського розгляду - учасники третейської угоди, тоді як у цивільному процесі таку заяву можуть подати інші особи, що беруть участь у справі. Обумовлено таку відмінність, перш за все, тим, що інші особи у третейському розгляді не є сторонами третейської угоди а тому не можуть ініціювати провадження: при порушенні їхніх прав винесеним третейським рішенням вони можуть звернутися до компетентного суду з заявою про його оскарження;

3) пропонується закріпити перелік підстав для перегляду, який не підлягає розширювальному тлумаченню, однак з формулювання таких змін випливає, що регламентом чи третейською угодою може бути встановлено, що сторони можуть взагалі відмовитися від такої можливості, або ж таку можливість може не передбачати регламент конкретного третейського суду, який сторони обрали для вирішення спорів;

4) якщо у цивільному процесі строк подання заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами становить один місяць з дня відкриття такої обставини (для всіх обставин), але не пізніше трьох років (тільки щодо істотних для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи), то у третейському розгляді з метою забезпечення сталості цивільного обороту пропонується встановити граничний строк для всіх підстав, після спливу якого у будь-якому випадку він не може бути поновлений;

5) враховуючи особливий правовий режим доказів у третейському судочинстві деякі традиційні для цивільного процесу підстави перегляду (встановлення вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправильного перекладу, вини судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необгрунтоване рішення) не можуть бути застосовані у третейському розгляді: ані свідок, ані експерт, ані перекладач не приводяться до присяги, кримінальної відповідальності за вчинення ними вищезазначених дій не передбачено, а тому не може бути і відповідного вироку у кримінальній справі, так само як і на третейських суддів не поширюється відповідальність, передбачена ст. 375 Кримінального кодексу України за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного рішення.

3.2.