<<
>>

Право на оскарження рішень суду першої інстанції як гарантія реалізації права на судовий захист

Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, відповідно до ч. 1 ст. 3 Конституції України, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [1]. Зміни, що відбуваються у нашому суспільстві, закономірно супроводжуються переосмисленням багатьох понять, переоцінкою цінностей.

У сучасний період, як між іншим, і в інші часи реформ і пошуків, проблеми людини, її свободи, відносин з державою знову висуваються на перший план [2, с. 165].

Конституція України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, у ст. 3 головним обов’язком держави проголосила утвердження і забезпечення прав і свобод людини, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина, тобто висування на перший план у взаємовідносинах держави і особистості саме особистості, повага до особистості та її захист - головні критерії правовстановлюючої і правоохоронної діяльності держави, що визначають сутність, зміст її діяльності [3, с. 17] .

Як і в будь-якій іншій правовій державі, в Україні людині гарантується судовий захист її прав. Зокрема, права і свободи людини і громадянина, згідно з ч. 1 ст. 55 Основного Закону держави, захищаються судом. Виходячи з визнання в Україні принципу верховенства прав та гарантування Конституцією України судового захисту прав і свобод, Пленум Верховного

Суду України [4] визнав, що судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ. З даного В.В. Комаров слушно зазначає, що судова форма захисту ставить громадянина в особливе положення, так сказати споживача судової влади і законності. Саме у правосудді найбільш очевидним є правовий зв’язок між державою і особистістю. Як діяльність, спрямована на певний соціальний об’єкт - права і свободи людини - судова влада покликана забезпечити стабільність правового положення громадянина у суспільстві [5, с.

23].

Гарантуючи судовий захист прав і свобод кожному, Конституційний суд України у своєму рішенні від 25.12.1997 року № 9-зп [6] визнав, що суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.

Положення Основного Закону держави, що гарантують судовий захист прав, свобод і охоронюваних законом інтересів, кореспондують міжнародно- правовим актам, зокрема ст. 8 Загальної декларації прав людини [7], ч. 3 ст. 2, ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [8], ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [9], що засвідчує про гармонізацію та адаптацію національного законодавства до законодавства європейського співтовариства.

Захист прав, свобод та законних інтересів здійснюється незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні, відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [10] діють місцеві, апеляційні та вищі спеціалізовані суди, а також Верховний Суд України, що становлять систему судів загальної юрисдикції.

Ч. 3 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) [11] передбачає, що у цивільному судочинстві суди розглядають справи у порядку позовного, наказного та окремого провадження.

Зокрема, за правилами позовного провадження суди розглядають спори щодо порушеного, невизнаного чи оспорюваного цивільного права, що виникають у рамках існуючих цивільних, сімейних, житлових, трудових чи деяких земельних правовідносин. У позовному провадженні приймають участь дві сторони з протилежними юридичними інтересами - позивач та відповідач.

Необхідність встановлення судом наявності або відсутності спірних матеріальних правовідносин між сторонами, а також прав та обов’язків сторін, що є змістом спірних правовідносин, є основною відмінною рисою справ позовного провадження від інших видів провадження. Саме у справах позовного провадження найяскравіше проявляються такі принципи цивільного судочинства як принцип змагальності та диспозитивності, адже саме в зазначених принципах найбільшою мірою реалізується процесуальна форма розгляду цивільних справ.

Наказне провадження - це особливий спрощений вид цивільного процесу, спрямований на швидкий та ефективний захист безспірних прав осіб шляхом видачі судового наказу, що одночасно є судовим рішенням та виконавчим документом відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження» [12]. Судовий наказ видається судом за спрощеною процедурою і лише за визначеним цивільним процесуальним законом переліком вимог.

Окреме провадження - це вид непозовного провадження, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч. 1 ст. 234 ЦПК України).

Вирішення цивільних справ відбувається поетапно, послідовно, проходячи через різні процесуальні стадії. Судом першої інстанції є місцевий суд, який розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України, а тому, відповідно, вважаються законними.

Законність і обґрунтованість рішень і ухвал суду першої інстанції в цивільному судочинстві України забезпечується системою численних процесуальних гарантій - принципами цивільного процесуального права; участю в цивільному процесі прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, які від свого імені можуть звертатися до суду із заявами на захист прав, свобод та інтересів інших осіб; встановленим цивільним процесуальним порядком розгляду і вирішення справ.

Найбільш дієвим механізмом забезпечення законності та

обґрунтованості судових рішень вважаємо саме гарантовану законом можливість оскарження судових актів в апеляційному та касаційному порядку, що одночасно є й найбільш ефективним засобом забезпечення законності і обґрунтованості рішень суду, а також необхідною умовою справедливого правосуддя.

У підтвердження зазначеного наведемо позицію С.А. Курочкіна, який вважає, що диспозитивні норми процесуального права наділяють суб’єктів процесуальних відносин можливостями, якими вони можуть скористатися за власним вільним розсудом. Однією із найбільш важливих серед яких є право на оскарження ухвалених судом актів [13, с. 330]. М.В. Бондарева, погоджуючись, що для вирішення питання про право особи на звернення до суду за захистом порушених законних інтересів повинні існувати «реальні» механізми реалізації такого права, одними із найважливіших обставин, що визначають доступність судового захисту, виділяє, зокрема, можливість безперешкодного звернення до суду за судовим захистом, широку можливість касаційного оскарження судового рішення [14, с. 149-150].

М.А. Гурвіч свого часу справедливо зазначав, що система виправлення державою помилок і порушень, допущених її органами, створює надійну гарантію і охорону як інтересів учасників справи, так і поєднаних з ними державних і громадських інтересів. Засобом приведення цієї системи в дію слугує перш за все право сторін на оскарження рішення першої інстанції незалежно від його правильності [15, с. 11].

Право на оскарження судового рішення гарантовано ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, встановлених законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України. Аналогічні положення закріплені і у ст. 13 ЦПК України, згідно з якою особам, які беруть участь у справі, а також іншим особам, які не беруть участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, гарантовано право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень.

Відповідно, здійснення прав і свобод людини у повному обсязі, а також їх ефективне поновлення у разі порушення є можливими лише при умові належної реалізації права на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, та його забезпечення низкою гарантій.

У контексті досліджуваної теми варто акцентувати увагу на проблемних питаннях гарантування зазначеного права міжнародно- правовими нормами. Без сумніву, особливе місце в системі міжнародно- визнаних прав займає право на справедливий суд, закріплене у ч. 1 ст. 6

Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Аналіз положень даної статті дає змогу дійти висновку про відсутність прямого чіткого закріплення у зазначеній нормі безпосередньо права на оскарження судових рішень.

В.В. Комаров пропонує право на справедливий судовий розгляд розглядати ширше, ніж воно прописано у ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме як право на доступ до правосуддя, яке хоча і безпосередньо не передбачено у Конвенції, але слідує з неї. Іншими словами, як зазначає вчений, держави-учасниці Конвенції зобов’язані створювати достатні і оптимальні умови із забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства [16, с. 281].

В.В. Ярков, І.В. Решетнікова одним із елементів доступності правосуддя визначають широку можливість касаційного оскарження судового рішення [17, с. 21]. Р.Є. Гукасян вважає, що доступність правосуддя у цивільному судочинстві становить: доступність ініціювати (порушити) справу; доступність оскарження судового рішення (ухвали); доступність порушення перегляду судових постанов у порядку нагляду; доступність порушення перегляду судових постанов за ново виявленими обставинами [18, с. 263-266].

Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» [19] рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У зв’язку з ратифікацією Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [20] та прийняттям державою зобов’язань щодо необхідності дотримання та виконання рішень Європейського суду з прав людини доцільним є з’ясування правової позиції зазначеного суду з питань доступу до правосуддя, в тому числі, і в аспекті оскарження судових рішень в апеляційному та касаційному порядку.

У справі «Г олдер (Golder) проти Сполученого Королівства» Європейський суд з прав людини згідно з рішенням від 21.02.1975 р. [21] зазначає, що ст. 6 п. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забезпечує кожній людині право на розгляд у суді будь-якого спору, що стосується її цивільних прав і обов’язків. Вона визнає «право на суд», де право доступу, що розуміється як можливість ініціювати судове провадження у цивільних справах, складає лише один із аспектів. У свою чергу загальновідомим, як зазначено у рішенні, суд вважає те, що право доступу до національних судів існує, як правило, у всіх демократичних суспільствах. Подібне право і його здійснення зазвичай регулюється конституцією, законодавством, звичаями і іншими субсидіарними нормами, як декрети і регламенти судів.

Більше того, як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 28.03.2006 р. у справі «Мельник проти України» [22], спосіб у який ст. 6 застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також необхідно брати до уваги взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Загалом, у прецедентній практиці Європейський суд з прав людини послідовно дотримується правової позиції, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не зобов’язує держави створювати апеляційні та касаційні суди. Однак звертає увагу: якщо такі судові органи існують, гарантії ст. 6 Конвенції повинні дотримуватись, зокрема, щоб забезпечити учасникам судових розглядів право на ефективний доступ до суду для отримання рішень, що стосуються їх «цивільних прав та обов’язків». Європейський суд з прав людини наголошує, що право на доступ до суду в силу свого характеру повинно регулюватися державою і може бути обмежено. Тим не менше обмеження, що використовуються, не повинні обмежувати доступ способами і в обсязі, що порушують сутність самого права [23; 24; 25].

Отже, доступність правосуддя - це певний стандарт, який відбиває вимоги справедливого й ефективного судового захисту, що конкретизуються в необмеженій судовій юрисдикції, належних судових процедурах, розумних строках і безперешкодного звернення будь-якої зацікавленої особи до суду [26, с. 47].

В.В. Комаров справедливо підкреслює, що право на суд виступає як елемент наднаціонального правопорядку і по суті - як загальновизнана норма і принцип міжнародного права [27, с. 12], а повноцінна його реалізація, як зазначає А.В. Лужанський, можлива лише за умови налагодженості відповідного механізму забезпечення, що обумовлює першочергові завдання останнього - збалансована охорона, комплексний захист та ефективне поновлення порушеного права, включаючи, за наявності для того підстав, виплату справедливої сатисфакції. Одним із базових елементів реалізації зазначеного права вчений відзначає, в тому числі, і апеляційне та касаційне оскарження усіх видів судових рішень, ухвалених судами загальної юрисдикції (крім випадків, встановлених законом) [28, с. 55].

Визначення правової природи права на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, доцільно розпочати безпосередньо із з’ясування сутності права на судовий захист, гарантованого ст. 55 Основного Закону держави як основного конституційного права людини і громадянина. У правовій доктрині, на сьогодні, сталого підходу щодо розуміння права на судовий захист немає. Зокрема, це стосується матеріальної та процесуальної складової зазначеного права.

О.В. Абознова зауважує, що право на судовий захист є самостійним суб’єктивним публічним процесуальним правом, що має універсальний

характер, надано кожному і може бути реалізовано, як і будь-яке право, у результаті здійснення заінтересованою особою дій, у даному випадку процесуальних юридичних фактів, тобто в результаті приведення в дію механізму реалізації даного права, механізму судового захисту [29, с. 14].

Загалом, що стосується матеріальної та процесуальної природи права на судовий захист, то більшість вчених виходять із рівності і єдності матеріальної та процесуальної складової права на судовий захист. Право на судовий захист, як зазначає А.Г. Сєдишев, має матеріальний і процесуальний зміст, тягне за собою матеріальні і процесуальні наслідки. Його процесуальний зміст - право на звернення до суду за судовим захистом. Процесуальні наслідки - ухвалене судом рішення у справі [2, с. 102]. Матеріальний зміст даного інституту - право на задоволення своїх вимог, тобто право на судовий захист порушеного чи оспорюваного права, а також охоронюваного законом інтересу [30, с. 105-107].

На необхідність розгляду права на захист як суб’єктивного права в єдності його матеріального змісту та процесуальної форми звертає увагу М.О. Рожкова. Зокрема, вчена відзначає, що єдність матеріального змісту права на захист і його процесуальної форми полягає в тому, що можливості матеріального-правового характеру, що надаються уповноваженій особі правом на захист, допускають і можливість їх здійснення в певному, встановленому законом процесуальному порядку [31, с. 40].

Зазначені наукові підходи хоча і є домінуючими у правовій доктрині, однак не беззаперечними. Зокрема, Г.П. Тимченко головну небезпеку визначення права на судовий захист як комплексного правового інституту вбачає у тому, що процесуальні форми (засоби) захисту суб’єктивних прав і законних інтересів втрачають своє самостійне значення, їм відводиться другорядна роль, вони набувають підкорювальне значення щодо матеріального права. Це, у свою чергу, як зазначає вчений, зменшує значення цивільного процесуального права як галузі права, що виконує функцію правового регулювання відносин, які складаються у процесі здійснення правосуддя у цивільних справах [32, с. 125-126].

Г.О. Жилін пропонує розглядати право на судовий захист, перш за все, процесуальним, оскільки захист неправомірно порушеного чи оспорюваного права неможливий без: звернення заінтересованої особи до суду; вирішення спору судом у встановленій законом процедурі; перевірки у необхідних випадках правильності судового рішення вищестоящим судом і його виконання. Разом з тим, як відзначає вчений, дане право має і матеріально- правовий аспект. Захисту підлягають лише неправомірно порушене чи оспорюване право і для ухвалення законного і обґрунтованого рішення необхідно правильно встановити характер спірних правовідносин, зміст суб’єктивного матеріального права сторін [33].

Ми солідарні, що конституційне право на судовий захист є за юридичною природою суб’єктивним правом. Воно належить кожній реальній особистості, а не абстрактному суб’єкту. Це право належить до правового статусу особистості і надається для задоволення потреби в захисті прав і охоронюваних законом інтересів [32, с. 126].

Сутнісний зміст права на судовий захист доцільно розкривати через його структурні елементи (компоненти).

С.В. Ківалов у структурі права на судовий захист вбачає одним із центральних - право на звернення до суду, а право на участь у судовому розгляді, право на судове рішення, право на виконання судового рішення визначає як необхідні чинники, похідні від права на звернення до суду [34, с. 7].

Безперечно, право на звернення до суду хоча і є основним елементом права на судовий захист, однак не єдиним, адже, як слушно відзначає В.В. Сердюк, загалом звернення до суду ще не означає надання власне судового захисту. Тому тільки у процесі розгляду справи суд встановлює дійсність порушення прав заявника і конкретизує, яку саме норму закону необхідно застосувати з метою їх ефективного судового захисту. У продовження вчений відзначає, що судовий захист неможливий без прийняття відповідним судовим органом владного акту - судового рішення, в якому іменем України закріплюється результат такого захисту, що є обов’язковим для всіх державних органів, підприємств, установ, організацій, органів місцевого самоврядування, посадових і інших осіб, і підлягає виконанню, в тому числі й у примусовому порядку, на всій території України. Судовий захист може бути ефективним, а судова влада дієвою і впливовою тільки тоді, коли реалізуються судові рішення [35, с. 15-16] .

Те, що право на судовий захист не вичерпується лише правом на звернення до суду, звертають увагу і інші вчені. Зокрема, у правовій доктрині відзначається, що право на судовий захист включає в себе право на особисту участь у відстоюванні своїх прав і свобод, право вимоги від суду надання судового захисту, а також право на отримання кваліфікованої юридичної допомоги. У зв’язку з чим право на судовий захист пропонується розглядати як сукупність правомочностей, що забезпечують особі можливість добиватися поновлення порушених прав [36].

Н.О. Чечіна зазначає, що право на судовий захист включає комплекс правомочностей таких як право на звернення до суду (порушення справи), на об’єктивне і справедливе ставлення суду, на ухвалення законного і обґрунтованого рішення, на виконання судового рішення [37, с. 45].

А.М. Вєдєрніков у структурі права на судовий захист виділяє два самостійні блоки: 1) право на звернення до суду як органу судової влади, спеціально призначеного для вирішення спорів і звернень; 2) право на вирішення такого звернення у суді по суті згідно з конституційно закріпленими і іншими правовими установами і принципами судочинства, що складають поняття правосуддя [38, с. 80].

О.В. Абознова, обґрунтовуючи подвійну природу права на судовий захист (конституційну і процесуальну), визначає, що процесуальний бік права на судовий захист становлять дві складові: право на звернення до суду за захистом і право на отримання судового захисту [29, с. 7].

Заслуговує уваги позиція С.М. Іванова, який справедливо акцентує увагу на тому, що між моментом отримання рішення і моментом його виконання існує цілий комплекс правовідносин з перегляду судових актів, що обумовлює необхідність звернення уваги і на перегляд судових актів у механізмі судового захисту. Відповідно, сам механізм судового захисту, як вважає вчений, повинен включати наступні складові частини (компоненти): можливість звернення до суду і розгляд справи судом першої інстанції з ухваленням судового акту, що вирішує справу по суті; усунення суддівської помилки вищестоящим судом; виконання судового акту [39, с. 33].

Право на оскарження судових рішень загалом у правовій доктрині здебільшого розглядають в якості структурного елементу права на судовий захист або структурного елементу права на звернення до суду.

Зокрема, вченими акцентується увага на необхідності виділення у структурі права на судовий захист саме перегляду судових рішень як до так і після набрання ними чинності. При цьому складовими елементами права на судовий захист визначаються такі як: доступність правосуддя, право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, незалежність і неупередженість суду, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, право на захист, публічність судового розгляду, розгляд справи в найкоротший строк, що передбачений законом [40, с. 20].

С.Ю. Катукова також звертає увагу на те, що право на судовий захист включає в себе можливість оскарження незаконних актів самої судової влади. Вчена вважає, що право судової скарги належить до механізму реалізації права на судовий захист, діє в загальній низці юридичних гарантій цього права, є способом обмеження судової влади на неправомірне правосуддя [41, с. 3].

Г.О. Світлична вважає, що право на апеляційне оскарження судових рішень, наряду з правом на позов, є однією із складових конституційного права на судовий захист; звернення до апеляційного суду зі скаргою, наряду зі зверненням до суду з позовом (заявою), - однією з передбачених законом форм реалізації права на судовий захист; апеляційна скарга - одним із засобів правового захисту у національних судах. Названі форми реалізації права на судовий захист, на думку вченої є однорідними за своєю правовою природою і, разом з тим, мають певну специфіку, оскільки здійснюються різними судовими інстанціями, на різних етапах судочинства, у спеціальному, встановленому законом порядку [42].

Є.О. Харитонов, визначаючи право на звернення до суду в якості специфічного процесуального права, зазначає, що дане право реалізується у формі права на подання позову [43, с. 14-15]. З даного приводу варто зауважити, що право на звернення до суду першої інстанції за судовим захистом не обмежується лише правом на позов, оскільки є поняттям ширшим, адже у цілому при реалізації права на звернення до суду нормами цивільного процесуального законодавства, окрім можливості розгляду та вирішення справ позовного провадження, регламентовано порядок розгляду справ наказного провадження як спрощеного виду цивільного процесу, а також передбачено окреме провадження як вид непозовного провадження.

Що стосується безпосередньо права на позов як структурного елементу судового механізму захисту прав, то дане право означає, що при наявності передбачених нормами процесуального і матеріального закону фактів особа, що має це право, може вимагати від конкретного суду ухвалення рішення про захист порушеного чи оспорюваного права (охоронюваного законом інтересу), а суд зобов’язаний ухвалити рішення відповідного змісту [44, с. 24]. Право на позов включає право на пред’явлення позову (процесуальна сторона права на позов) і право на його задоволення (матеріально-правова сторона права на позов) [45, с. 180].

Відповідно, під правом на позов у процесуальному смислі Г.Л. Осокіна розуміє право на пред’явлення позову, тобто право на звернення до суду з вимогою про захист. Право на позов в процесуальному смислі - це право на процес незалежно від його результату. Тоді як від правом на позов в матеріальному смислі розуміється право на задоволення позову, тобто право на отримання судового захисту. Право на позов в матеріальному смислі - це право на позитивний результат судового процесу [46, с. 456]. Безперечно як право на позов так і право на оскарження судового рішення суду першої інстанції (право на скаргу) належать до механізму реалізації захисту прав людини.

На відміну від вищенаведених підходів В.В. Комаров право на оскарження судових рішень визначає як похідне від права на звернення до суду за захистом. Останнє, у свою чергу, як відзначає вчений, складається з : а) можливості звернення до суду першої інстанції за захистом і б) звернення до суду контролюючої інстанції із скаргою на рішення суду першої інстанції у випадку незадоволення заінтересованою особою останнім [27, с. 824].

Дещо схожої точки зору дотримується Ю. Лобода, який вважає, що право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень є невід’ємним елементом права на звернення до суду, оскільки саме можливість апеляційного та касаційного оскарження судових рішень як конституційна засада судочинства є однією з ознак, які його характеризують та відмежовують від інших видів юрисдикційної діяльності [47].

На думку Г.В. Корчевного, право на оскарження судових рішень - це суб’єктивне право, тобто міра можливої поведінки особи, що передбачена чинним процесуальним законодавством. При цьому під правом на оскарження судових рішень вчений розуміє передбачену процесуальним законодавством міру можливої поведінки особи щодо оскарження винесеного судом рішення як до так і після його вступу в законну силу (апеляційне, касаційне оскарження та оскарження у зв’язку з виключними обставинами) [48, с. 25].

П.І. Шевчук, В.В. Кривенко право на апеляційне оскарження судових рішень визначають як право на порушення функціональної діяльності суду апеляційної інстанції з перевірки законності і обґрунтованості рішень суду першої інстанції [49, с. 7]. В.І. Дрішлюк під правом апеляційного оскарження розуміє передбачену цивільним процесуальним законодавством можливість для певних суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин оскаржити в апеляційному порядку судове рішення або ухвалу повністю або частково в передбачений для цього строк [45, с. 834 ].

Р.М. Мінченко право на апеляційне оскарження визначає як одну із гарантій права на судовий захист, що полягає в наданні можливості особам, які незадоволені рішенням суду, оскаржити його в суд вищої інстанції [50, с. 65]. Право на касаційне оскарження, на думку вченої, це гарантована державою можливість сторонам та іншим особам, які брали участь у справі, а також особам, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, звернутися до суду касаційної інстанції з метою перевірки законності рішень суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду, що набрали законної сили [51, с. 36].

Звернення до апеляційного суду зі скаргою, на думку Г.О. Світличної, є одностороннім волевиявленням уповноваженого суб’єкту, спрямоване на відкриття апеляційного провадження з метою перевірки законності і обґрунтованості рішення (ухвали) суду першої інстанції, захисту прав і інтересів шляхом повторного розгляду справи [42].

При дослідженні дискусійних питань визначення правової природи права на оскарження судових рішень доречним є звернення до позицій Конституційного Суду України, який відповідно до ст. 1 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.1996 р. [52] є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, рішення якого згідно зі ст. 69 зазначеного закону є обов’язковими для виконання. Так, Конституційний суд України у рішенні від 30.01.2003 р. № 3-рп/2003 (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) [53] у п. 9 визнав, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Право на судовий захист, як зазначено у рішенні суду, є одним з конституційних прав.

Відповідно до п. 5 рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. № 15-рп/2004 (справа про призначення судом більш м’якого покарання) [54] право на судовий захист передбачає можливість звернення усіх учасників судового провадження до судів апеляційної та касаційної інстанцій.

У свою чергу, можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій, згідно з абз. 3 п. п. 3.1. п. 3 рішення Конституційного суду України від 11.12.2007 р. № 11-рп/2007 [55], є реалізацією права особи на судовий захист. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, що підтверджується також рішенням Конституційного Суду України від

27.01.2010 р. № 3-рп/2010 (справа про апеляційне оскарження ухвал суду) [56]. У абз. 4 п.п. 3.1. п. 3 зазначеного рішення право на апеляційне оскарження судових рішень визначено складовою права кожного на звернення до суду.

Згідно з абз. 3 п. п. 2.1. п. 2 рішення Конституційного суду України від

28.04.2010 р. № 12-рп/2010 (справа про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду) [57] апеляційне оскарження судових рішень зазначено як складова права кожного на судовий захист, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

Основний Закон держави, гарантуючи кожному захист прав і свобод у судовому порядку відповідно до ч. 1 ст. 55, визнавши забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду одним із основних засад судочинства згідно з п. 8 ч. 3 ст. 129, тим самим підтвердив конституційну сутність права на оскарження судового рішення, ухваленого судом першої інстанції. Право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, ухваленого судом першої інстанції, як таке, що належить до основних конституційних прав, має загальний характер, є невідчужуваним та непорушним. Разом з тим, передумови виникнення, умови та порядок реалізації зазначеного права знаходяться у площині цивільного процесуального права, тобто з моменту своєї реалізації право на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, у апеляційному та касаційному порядку трансформується у суб’єктивне цивільне процесуальне право.

Зміст права на оскарження судових рішень суду першої інстанції (права на скаргу) як і будь-якого іншого самостійного суб’єктивного права можливо визначити через сукупність певних правомочностей (можливостей) його суб’єкта.

У сучасній правовій доктрині є декілька підходів щодо визначення структури суб’єктивного права. М.С. Строгович у структурі суб’єктивного права особи вбачав: можливість користуватися певним соціальним благом; можливість здійснювати певні дії і вимагати відповідних дій від інших осіб; свободу поведінки, встановлену нормою права [58, с. 15].

На думку В.П. Грибанова, право на звернення до компетентних органів за захистом порушеного права пов’язано з суб’єктивним матеріальним правом, принаймні, в двох відносинах: по-перше, воно виникає лише з порушенням суб’єктивного цивільного права чи його оспорюванням іншими особами; по-друге, характер самої вимоги про захист права визначається характером порушеного чи оспорюваного матеріального права, зміст і призначення якого, в основному визначає і спосіб його захисту [59, с. 106].

Банніков Г.М., досліджуючи структуру суб’єктивного права на судовий захист, вказує на сукупність наступних правомочностей суб’єкта: 1) право-поведінку - можливість певної поведінки сторони, при чому гарантованої поведінки. Воно проявляється, до прикладу, у праві громадянина звертися до суду за захистом своїх порушених чи оспорюваних прав і свобод; 2) право-вимога - можливість вимагати відповідної поведінки від інших осіб. Дане право знаходить свій вияв, зокрема, у праві на справедливий розгляд справи на підставі норм матеріального і процесуального права; 3) право-домагання - можливість у випадку необхідності вдатися до заходів державного примусу. До прикладу, це може бути право на отримання кінцевого результату у вигляді підсумкового законного і обґрунтованого судового акту; 4) право-користування - співвідносне з матеріальним змістом обсягу поведінки уповноваженого суб’єкту право на виконання рішення суду у дійсності, можливість користуватися певним соціальним благом [60, с. 13-14].

При всіх суперечностях у питанні про структуру суб’єктивного права ніхто не заперечує, що до його складу входять можливість позитивної поведінки самого носія права і можливість уповноваженого вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи. Звідси випливає, що суб’єктивне право, що виступає засобом задоволення законних інтересів уповноваженої особи, повинно складатись з правомочностей двох видів: правомочності носія права на власні позитивні дії і правомочності носія права вимагати відомої поведінки від зобов’язаної особи [32, с. 20]. У доповнення до зазначеного наведемо точку зору С.В. Ківалова, який зазначає, що для порушення справи недостатньо мати право на власні дії, оскільки дії суду - це дії у відповідь [34, с. 9]. Якщо суб’єктивному праву на судовий захист кореспондує вся судова система, то праву на скаргу - діяльність вищестоящого суду [41, с. 2].

За викладених обставин пропонуємо право на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, розглядати як гарантовану Конституцією України можливість сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, у порядку, визначеному нормами цивільного процесуального законодавства, звернутися до суду вищої інстанції з метою забезпечення усунення суддівської помилки і реального виконання судового акту.

Відповідно, зміст права на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, включатиме: 1. а) можливість звернення до суду апеляційної інстанції зі скаргою на судові рішення суду першої інстанції, що не набрали законної сили, щодо їх перевірки на предмет законності та обґрунтованості; б) можливість звернення до суду касаційної інстанції зі скаргою на судові рішення суду першої інстанції, що набрали законної сили, щодо їх перевірки на предмет законності; 2. Право на отримання судового захисту за результатами розгляду скарги у судах апеляційної та касаційної інстанцій, забезпечене процесуальним обов’язком судів вищої інстанції використати передбачені процесуальним законом можливості для встановлення та усунення суддівської помилки, допущеної судом першої інстанції, та забезпечення реального виконання судового акту.

1.2.

<< | >>
Источник: ЦИХОНЯ Денис Юрійович. ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ, УХВАЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Еще по теме Право на оскарження рішень суду першої інстанції як гарантія реалізації права на судовий захист:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -