<<
>>

3.2. Порядок розгляду спорів в третейському суді.

Третейський процес має ряд спільних рис із судовим процесом, але у вузькому розумінні дані процеси є принципово різними. Характерною особливістю третейського процесу, на відміну від процесу національних судів, що пов’язані чіткими процесуальними межами, є майже необмежене право сторін щодо встановлення процедури вирішення спору.

Даний принцип є однією з найбільш привабливих рис для сторін при розв’язанні спорів і передбачає ряд способів проведення третейського розгляду. Найбільшою мірою це стосується третейського суду ad hoc. У цьому випадку сторони у третейській угоді вправі або самостійно визначити порядок вирішення спору, або домовитися, що їх справа буде цілком чи частково вирішуватись на підставі правил визначеного ними постійно діючого третейського суду чи іншої організації (наприклад, Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ). За відсутності такої угоди, третейський суд ad hoc може самостійно визначити порядок вирішення справи з урахуванням положень Закону України “Про третейські суди”.

Процес підготовки справи до третейського розгляду характеризується багатоваріантністю заходів, які здійснюються третейським судом. В порядку підготовки справи до розгляду, третейським судом збираються усі можливі факти, докази, проводиться аналіз договору, третейської угоди, з’ясовуються спірні питання, проводяться зустрічі зі свідками, спеціалістами, тощо. Але тим не менш, не дивлячись на характерну тотожність зазначених заходів для третейського процесу та процесу, який провадиться в державних судових інституціях, останні суттєво різняться між собою. Відповідна різниця стає значно відчутною з огляду на перелік закріплених законодавством способів щодо отримання доказів. Законом України “Про третейські суди”, на відміну від положень процесуального законодавства, не визначено остаточного переліку видів доказів, які сторони можуть представляти в якості підтвердження відповідних обставин.

На відміну від судового провадження по справі, в третейському процесі – свідки зазвичай не можуть викликатися офіційними повістками, а також в період перед слуханням справ не проводяться зустрічі між суддями та сторонами, оскільки відсутні жорсткі процесуальні межі. В будь-якому випадку, саме слухання справи в більшій мірі залежить від точки зору третейського суду та сторін і тому є “не передбачуваним” на відміну від судового слухання, і, нарешті, третейське рішення є остаточним і не підлягає оскарженню по суті на відміну від рішень державного суду.

Диспозитивний характер третейського розгляду обумовлює його специфічний характер. Принцип диспозитивності третейського вирішення спорів надає сторонам і третейським суддям право вільного вибору того чи іншого порядку ведення усього третейського провадження. Реалізація відповідного принципу в діяльності третейського суду знаходить свій прояв у можливості постійно діючих третейських судів закріпити порядок організації та ведення третейського процесу в регламенті даного суду, який відповідно до ст. 12 Закону України “Про третейські суди”, за умови коли сторони не домовились про інше, вважається невід’ємною частиною третейської угоди. Відносно закріплення відповідного порядку ведення третейського процесу у разовому третейському суді (ad hoc), то варто лише відмітити закріплення права сторін на власний розсуд визначати правила та порядок третейського вирішення спорів, які знаходять своє відображення в третейській угоді. Однак, оскільки в більшості випадків сторони в основному не мають достатньої юридичної освіти, їм важко самим встановити правила та регламент процесу. У такому випадку на допомогу можуть прийти співробітники постійно діючого третейського суду, що можуть розробити правила для суду ad hoc і, навіть, запропонувати сторонам порядок вирішення спорів на базі передбаченого порядку, що встановлений відповідним регламентом для постійно діючого третейського суду.

Дослідження термінологічної основи третейського процесу стикається з вирішенням питання, щодо застосування термінів “третейський розгляд” чи “третейське судочинство”.

У юридичній літературі немає єдиної думки про те, чим же є процедура врегулювання правових спорів у третейському суді – процесом чи судочинством.

Позиція одних авторів зводиться до назви відповідної процедури “розглядом” [51, c. 391][355], щоб у такий спосіб уникнути можливої плутанини і змішування зовсім різних по своїй правовій природі понять державного судочинства і розгляду справ у третейських судах. Відповідний підхід обґрунтовується тим, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. (ст. 124 Конституції України), а третейські суди відповідно до розділу 8 “Правосуддя” Конституції України, такими не є.

Інші автори дотримуються тієї точки зору, що дана процедура – це судочинство [151, c. 123 - 130][356].

Треті не висловлюють конкретно визначеної думки і називають цю процедуру або розглядом, або судочинством [101, c. 501 - 502][357].

Для з’ясування цього питання варто звернутись до положень Закону “Про третейські суди”, де термін “третейський розгляд” розуміється як процес вирішення спору і прийняття рішення третейським судом. Таким чином, законодавець підтвердив, що термін “судочинство” у даному випадку не застосовується.

Вирішити окреслену термінологічну колізію, на нашу думку, можна лише з позицій обсягу третейського провадження. Адже третейське вирішення спорів пов’язано не лише з вирішенням спору по суті, що безпосередньо і охоплюється поняттям “розгляд”, а й включає в себе вирішення кола інших питань, що виходять за рамки безпосереднього розгляду спорів. Так, наприклад, слід зазначити, що питання оспорювання рішення третейського суду, звернення останнього до примусового виконання також обумовлені та пов’язані з правовою природою третейського вирішення спору. Таким чином, сукупність заходів, що знаходять своє відображення в процесуальних стадіях, в цілому охоплюються таким поняттям як “третейський процес”.

Розглядаючи відповідне питання за аналогією, слід виходити з того, що поняття “цивільний” або “господарський” процес включають в себе не лише порядок вирішення спору по суті, а й процедуру оскарження та звернення до виконання рішень відповідних судових інстанцій. Зазначений підхід цілком виправдано пояснюється з позицій реалізації основних концептуальних засад притаманних правовій природі процесів вирішення спорів в юрисдикційних судових органах держави. Тим саме, вживання терміну “третейський процес” є виправданим і обумовлює характеристику всіх стадій третейського вирішення спорів з позицій правової природи третейського суду.

Відмінність провадження у справах, що знаходяться на розгляді державних судів від провадження у справах, що знаходяться на розгляді в третейських судах, помітна не лише при дослідженні формальних ознак, а й змісту відповідних процесів. Так, одним з основних принципів судочинства в державних судах є закріплений у ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України та в ст. 44 Господарського процесуального кодексу України принцип гласності ( публічності). На відміну від цього, гласність третейського процесу, відповідно до ст. 29 Закону України “Про третейські суди” розглядається як умова, що дозволяє сторонам наполягати на закритому розгляді справи. З огляду на відповідне положення закону, ми можемо зробити висновок, що останнє не є втіленням чи закріпленням можливості відкритого розгляду справи в якості принципу третейського процесу, і безперечно підтверджується відсутністю принципу гласності в переліку принципів організації та діяльності третейського суду визначеного ст. 4 Закону України “Про третейські суди”. Навпаки на рівні положень і регламентів окремих третейських судів закріплюється принцип конфіденційності.

Іншим основним принципом державного судочинства є принцип усності (ст. 6 ЦПК України), відповідно до якого всі докази при розгляді справи в суді повинні бути досліджені усно.

Як і принцип гласності, принцип усності не знайшов свого закріплення в якості бази третейського процесу.

Можна говорити, що у третейському процесі дані принципи практично відсутні. Це може здаватись дивним, однак варто враховувати, що звернення сторін для врегулювання спору в третейський суд і вся процедура третейського вирішення спорів засновані на домовленостях і довірі сторін, заочній згоді на добровільне виконання рішення.

Окрім цього, особливість третейського процесу знаходить свій вияв і в інших моментах. Обмежена компетенція третейських судів, що охоплює вирішення спорів, які випливають з цивільних правовідносин, безпосередньо зумовлює дослідження обставин справи на підставі фактів, що найчастіше підтверджуються доказами. Таким чином, необхідність участі сторін чи їх представників при розгляді справи в третейському суді стає не обов'язковою, а використання свідчень свідків як засіб доведення – рідко використовується. Однак, якщо сторони в угоді про третейський суд вказали, що розгляд справи можливий лише з їх участю, то суд не вправі вирішити спір лише на підставі письмових доказів.

Правові засади діяльності та організації третейських судів визначаються на рівні норм чинного законодавства, проте пріоритетність віддається положенням і регламентам відповідних судів, що виконують роль процесуальних норм, а в разі неврегульованості окремих процедурних питань – застосовуються норми Закону України “Про третейські суди”.

Основні засади третейського вирішення спору, що ґрунтується на положеннях норм матеріального та процесуального характеру, визначають не лише організаційну, а й функціональну основу третейського процесу. Так, третейському процесу властива рівність сторін, яка полягає у тому, що кожній стороні повинні бути надані рівні можливості для викладу своєї позиції і захисту своїх прав та інтересів. При цьому реалізація закріплених матеріальних прав сторін, безпосередньо пов’язана з організацією третейського процесу, визначенням правил третейського розгляду.

Як вже зазначалося раніше, третейський суд при вирішенні спорів не пов’язаний суворими формальними рамками та правилами.

Відповідна формула є властивою лише для недержавного судочинства. Закріплення в ст. 28 Закону України “Про третейські суди” порядку визначення правил третейського процесу, свідчить про автономність останнього, відсутність імперативності процесу, поєднанням принципу диспозитивності та автономії волі сторін. Визначаючи у власних регламентах та положеннях основні процесуальні засади розгляду спорів інституційні третейські суди, на перший погляд, створюють певні імперативи, які є обов’язковими для виконання та дотримання, проте з іншого боку, притаманність відповідного імперативізму можна спростувати з огляду на свободу вибору сторонами третейської інституції, вибору такого третейського суду, регламент якого найбільш влаштовував сторін, а також можливістю визначення окремих процедурних питань в третейській угоді. Закріплення в регламентах положень щодо порядку вирішення спорів та визнання за ними характеру обов’язковості (відповідно до ч. 3 ст. 28 Закону України “Про третейські суди”), слід розглядати як прагнення допомогти сторонам спростити процес прийняття відповідного рішення щодо визначення правил третейського процесу. Це в свою чергу, сприятиме уніфікації, спрощенню, з огляду на зручність для складу третейського суду, та прискоренню третейського вирішення спору.

Питання визначення порядку третейського вирішення спору є одним з основних, оскільки відбувається визначення процедури реалізації положень процесуальних та матеріальних норм, визначається послідовність третейського процесу, можливість реалізації матеріальних та процесуальних прав сторін спору, порядок прийняття рішення третейського суду, вирішуються питання, щодо місця та мови третейського розгляду.

Так, за загальним правилом, місце проведення третейського розгляду, перш за все, визначається відповідно до умов третейської угоди. Якщо сторони прийняли рішення щодо передачі спору на вирішення постійного діючого третейського суду, то місцем третейського розгляду, відповідно до ст. 30 Закону України “Про третейські суди” є місце знаходження третейського суду. В іншому разі, коли сторони вирішили передати вирішення спору до третейського суду ad hoc, останнім надається право вільного вибору відповідного місця третейського розгляду. Це пояснюється тим, що третейські суди ad hoc за своєю природою не мають встановленого місця розташування, і тому для останніх визначення місця розгляду такого спору є одним з найважливіших питань. З огляду на вище викладене, виникає цілком виправдане питання – яке значення має визначення місця третейського розгляду для порядку вирішення справи, адже третейський суд може визначити як місце розгляду найзручніші місця? Відповідь на це питання є досить неординарною, оскільки, за загальним правилом, витрати на підставі ст. 25 Закону України “Про третейські суди” лягають на сторони. Закон, звичайно, містить припис, що вказує на необхідність врахування всіх обставин справи, включаючи і фактор зручності для сторін, але самі ці норми сформульовані лише як загальний орієнтир. Оскільки з обставин справи може випливати, що спір можна врегулювати, стимулювавши сторони вступити в діалог.

В юридичній літературі існує думка щодо важливості вирішення питань про визначення місця третейського розгляду. Остання підтверджується необхідністю обов’язкового дотримання правил визначення місця третейського розгляду, не дотримання яких, як і будь-які інші порушення, може бути підставою для відміни рішення у випадку його оспорювання, або у випадку відмови у видачі виконавчого документу на примусове виконання рішення [196, c. 183 - 184][358] Проте відповідна позиція, на наш погляд видається не досить виправданою та вірною, оскільки ні Закон України “Про третейські суди”, ні процесуальне законодавство не містить відповідних підстав скасування рішення третейського суду чи відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення.

Окрім визначення місце третейського розгляду, не менш важливим є вирішення питання щодо мови третейського розгляду. Визначений положеннями ст. 31 Закону України “Про третейські суди” припис, щодо ведення провадження українською мовою, виявляється загальним, тобто таким який застосовується за умови відсутності про це домовленості між сторонами при укладенні третейської угоди. При цьому варто відзначити, що навіть, якщо сторони не згодні з розглядом спору українською мовою, і не зробили відповідного застереження в третейській угоді, закон надає можливості змінювати мову третейського розгляду під час порушення та провадження у справі, що випливає з прямо закріплених в ньому способів визначення мови третейського розгляду – регламентом або угодою сторін. Визначення мови третейського розгляду обумовлює не лише мову спілкування між суб’єктами третейського процесу, а й необхідність надання всіх доказів та інших документів мовою третейського розгляду, в разі відсутності відповідного тексту – на сторін покладається обов’язок перекласти відповідний текст на відповідну мову, при цьому посвідчення правильності перекладу законом не вимагається.

Таким чином, специфічними ознаками третейського процесу є те, що: по-перше, регулювання третейського розгляду відбувається третейським законодавством, умовами третейської угоди та іншої угоди сторін в процесі розгляду та правилами (регламентами, положеннями, статутами) постійно діючих третейських судів; по-друге, законодавчо закріплене майже необмежене право сторін щодо встановлення процедури вирішення спору (диспозитивність третейського розгляду); по-третє, існує специфіка принципів третейського розгляду; по-четверте, йому притаманна спрощеність процедури розгляду; по-п’яте, наявні особливості правового статусу учасників третейського розгляду.

Аналіз загальних питань третейського процесу неодмінно має суттєве значення, проте не менш важливим є дослідження порядку третейського провадження, тобто стадій третейського процесу. Перш ніж говорити про стадії третейського процесу слід зазначити, що стадією є сукупність процесуальних правовідносин і дій, об’єднаних найближчою метою [276, c. 17][359]. При вирішенні спору суб’єкти третейського процесу вступають у відповідні третейські процесуальні правовідносини, які виникають змінюються та припиняються в процесі розгляду справи. Трансформація відповідних процесуальних відносин пов’язана із зміною стадій третейського процесу [176, c. 97 - 98][360].

В літературі пропонувалось розрізняти наступні стадії: укладення третейської угоди, порушення провадження по справі, вибір або призначення третейського судді, підготовка справи до судового розгляду, власне третейський розгляд, оспорювання рішення третейського суду, виконання рішення [276, c. 41][361]. Наведена позиція заслуговує на певну критику, пов’язану з тим, що укладення третейської угоди не може вважатися стадією третейського процесу, оскільки саме на цій стадії проявляється матеріально-правовий, а не процесуальний елемент арбітражу, а сама третейська угода має цивільно-правову природу.

На наш погляд, найбільш доцільним є поділ третейського процесу на п’ять стадій. Першою є стадія порушення провадження по справі, другою – підготовка справи до розгляду, третьою – розгляд справи у третейському суді (розгляд і вирішення справи), четвертою – оспорювання рішення, і п’ятою – виконання третейського рішення. Розглянемо відповідні стадії більш детально.

Порушення провадження.

Виникнення третейських процесуальних відносин має певну специфіку, що пов’язана з особливостями юридичних фактів, які породжують третейські процесуальні правовідносини. Перш за все, необхідно з’ясувати, з якого моменту виникають третейські процесуальні правовідносини, коли порушується третейське провадження. Вирішення цього питання має важливе значення як для процесуальної діяльності (наприклад, для обрахування процесуальних строків), так і для матеріально-правових відносин (наприклад, для визначення того чи пропущено строк позовної давності). З цього приводу в юридичній літературі існує декілька підходів.

Представники першого підходу пов’язують порушення провадження в третейському судів з укладенням третейської угоди. Так, наприклад, Н.М. Толпакова та А.М. Бойко вважають, що добровільний характер порушення провадження в третейському суді принципово відрізняється від односторонньої подачі позову та порушення провадження у державному суді [280, c. 110][362]. Обрана позиція Н.М. Толпакової та А.М. Бойко, в принципі, не суперечить договірній природі третейського суду. Дійсно в рамках цієї теорії вирішення спору як цивільно-правового відношення відбувається за допомогою арбітрів – представників сторін за згодою самих сторін. Передача спору можлива лише за згодою сторін. А з цього моменту третейська процедура стає частиною матеріального правовідношення. Проте відповідний підхід, не беззаперечно можна піддати критиці, з огляду на те, що укладення третейської угоди може ніколи не призвести до порушення третейського процесу, оскільки між сторонами може бути відсутній будь-який спір.

На відміну від Н.М. Толпакової та А.М. Бойко, М.А. Дубровіна пов’язує порушення провадження не з укладенням третейської угоди, а з особливим процесуальним актом і в якості особливої ознаки третейського вирішення спору, в порівнянні з розглядом справ в державних судах, зазначає подачу позову у процесі який вже почався, тобто після призначення арбітрів та формування складу третейського суду [117, c. 18 - 19][363]. На думку М.А. Дубравіної, істотною відмінністю третейського процесу від розгляду справ в порядку цивільного чи господарського провадження по справі є притаманність третейському процесу особливої процедури, що передує розгляду справи по суті. в результаті такої процедури виникає правовий зв’язок між сторонами спору та особами, що обрані третейськими суддями [117, c. 20][364]. Безперечно, що зазначена процедура має місце в третейському процесі, проте відповідну процедуру навряд чи можна віднести до процесуальної.

Дещо іншою видається позиція О.В. Брунцевої, яка вважає, що арбітраж починається з направлення однією стороною заяви або іншої вимоги про арбітраж на адресу іншої сторони або до арбітражного закладу, який визначений за угодою сторін [71, c. 145][365]. При цьому, остання відразу зазначає, що ніяких процесуальних дій не може бути проведено до того, як буде сформований склад арбітражу. З огляду на це, виникає ситуація, коли провадження по справі порушується і відразу припиняється до закінчення формування складу арбітражу.

На відміну від вище викладених позицій, Г.Л. Осокіна, стверджує, що третейські процесуальні правовідносини виникають з моменту подачі позову [220, c. 51][366]. При наявності третейського застереження або третейської угоди і виникненні між сторонами спору позивач має можливість звернутися для захисту свого порушеного чи оспорюваного права, до третейського суду. Для цього останній направляє позовну заяву в третейський суд.

На наш погляд порушення провадження починається надсиланням повідомлення (прохання, заяви) про арбітраж або позовної заяви на адресу постійно діючого третейського суду або відповідача. Саме на такий висновок наштовхує системний аналіз третейського законодавства та арбітражних регламентів. Після отримання такої заяви починається процес формування складу третейського суду для розгляду конкретної справи.

Обрана позиція вітчизняного законодавця, що викладена в Законі України „Про третейські суди”, свідчить про запровадження дещо відмінної, від вищевикладених підходів, позиції. Відповідно до ст. 33 Закону України “Про третейські суди” розгляд справи третейським судом починається з винесення ухвали та направлення її сторонам. Відповідна ухвала приймається за результатами вирішення третейським судом питання про відповідність позовної заяви вимогам закону та можливості вирішення конкретного спору, що має бути закріплена в третейській угоді. Таким чином, подача позовної заяви є лише однією із умов порушення провадження у справі. Обрана позиція, що знайшла своє відображення в положеннях зазначеного закону, дозволяє зробити висновок, що хоча законом і передбачено порушення провадження після винесення третейським судом відповідної ухвали, проте основною підставою для вжиття відповідних заходів щодо порушення провадження є подача позовної заяви до суду. Слід відмітити, що законодавство про третейські суди не передбачає участі прокурора в третейському судочинстві. Він не може бути суб'єктом процесуальних відносин, що виникають у третейському суді, і не вправі пред'являти в третейський суд позови про захист чужих прав, оскільки прокурор не є стороною третейської угоди. Тому лише зацікавлена сторона має право викласти свої вимоги в позовній заяві після чого направляє їх до третейського суду. Копія позовної заяви передається позивачем відповідачу чи передається йому через третейський суд.

Позовна заява подається у письмовій формі. Письмова форма звернення в третейський суд у даному випадку дозволяє чітко фіксувати час і місце пред'явлення позову, визначати відповідність змісту позовної заяви вимогам закону, правилам третейського розгляду і (чи) третейській угоді, оперативно усунути помилки і недоліки, допущені позивачем і третейським судом на стадії пред’явлення позову, перевірити законність ухвали суду про відмову в прийнятті чи поверненні позовної заяви, вчасно усунути порушення права позивача на пред’явлення позову і надійно гарантувати право позивача і відповідача на судовий захист.

У позовній заяві, що подається до третейського суду, повинні зазначатися:

­ назва постійно діючого третейського суду або склад третейського суду для вирішення конкретного спору;

­ дата подання позовної заяви (число, місяць, рік, що вказують на здійснення такої процесуальної дії, як подача позову. У випадку, коли позовна заява не містить цих даних, час пред’явлення позову визначається по відбитку штемпеля поштової служби місця відправлення на конверті. Якщо позовна заява передається в третейський суд через кур’єра, то час подачі позову визначається датою здачі позовного матеріалу в секретаріат третейського суду чи особі, уповноваженій на прийом кореспонденції);

­ найменування і юридичні адреси сторін, які є юридичними особами, та/або прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, місце проживання і місце роботи сторін, які є фізичними особами (ці дані необхідні для визначення позивача та відповідача, а також подальшого листування і направлення їм процесуальних документів);

­ найменування і юридична адреса представника позивача, якщо він є юридичною особою, або прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, місце проживання і місце роботи представника, який є фізичною особою, у випадках, коли позов подається представником;

­ зміст вимоги, ціна позову, якщо вимога підлягає оцінці (при пред’явленні позову до декількох відповідачів позивач зобов’язаний вказати в позовній заяві свої вимоги до кожного з них. Якщо ж їх відповідальність є солідарною, то відповідним чином викладаються і вимоги позивача в позовній заяві. Вимоги повинні бути засновані на нормах закону, тому в позовній заяві повинні бути зроблені посилання на відповідні нормативно-правові акти, на яких засновані вимоги позивача). В Законі України “Про третейські суди” прямо не регулюється питання про об’єднання в одній позовній заяві, що подається до третейського суду, декількох позовних вимог. Законодавство про третейські суди, що діяло раніше, також не врегульовувало порушене питання. Проте практика третейського розгляду в сфері міжнародного комерційного арбітражу свідчить про можливість вирішення спору в одному провадженні з декількох позовних вимог [238, c. 147 - 148][367]. В юридичній літературі також піднімалося питання щодо необхідності врегулювання основних процесуальних питань, що пов’язані з об’єднанням та роз’єднанням позовних вимог, в регламентах постійно діючих третейських судів, які також не завжди приділяють належної уваги даній проблемі [179, c. 214][368];

­ обставини, якими обґрунтовані позовні вимоги, докази, що їх підтверджують, розрахунок вимог (вони повинні викладатися в заяві чітко і послідовно, а їхня сукупність повинна складатися у визначену формальну картину, що зобов'язана відповідати правовій моделі спірних правовідносин, встановленій законом). Викладені в позовній заяві обставини, якими обґрунтовані позовні вимоги, в процесуальній науці мають назву “підстави позову”. В законодавстві поняття “підстави позову” – так саме, як і поняття “предмет позову” – не знаходять своєї дефініції. Варто відзначити, що процесуальна теорія в підставах позову виокремлює фактичні підстави позовних вимог, та юридичні (або правові) підстави позовних вимог, хоча це питання є досить спірним [82, c. 21; 115, c. 41; 109; 43, c. 114 ][369]. Під фактичними підставами позову розуміють сукупність юридичних фактів, фактичних обставин, якими позивач обґрунтовує власні позовні вимоги; юридичними підставами позову називають посилання на норми законів та інших нормативно – правових актів, які покладені в основу позовних вимог [51, c. 120][370];

­ посилання на наявність третейської угоди між сторонами та докази її укладення. Питання щодо наявності між сторонами третейської угоди, на перший погляд, не викликає проблем. Як відомо, чинним законодавством передбачено порядок укладення та визначені основні вимоги, щодо укладення третейської угоди (застереження). Проте практика третейського розгляду поставила питання про те, чи можливо розглядати третейську угоду укладеною у випадку, якщо одна сторона звернулася з позовом до третейського суду, а інша у відповідь на цю заяву подала до третейського суду відзив на позов, в якому не заперечує проти розгляду спору в третейському суді. Стала практика третейського вирішення спорів, свідчить про те, що арбітри розглядають відповідну третейську угоду в такому випадку в якості укладеної [252][371];

­ перелік письмових матеріалів, які додаються до позовної заяви;

­ підпис позивача або його представника з посиланням на документ, що засвідчує повноваження представника.

До позовної заяви додаються документи, що підтверджують: наявність третейської угоди; обґрунтованість позовних вимог; повноваження представника; направлення копії позовної заяви іншій стороні (опис вкладення про відправлення цінного листа, виписка з реєстру поштових відправлень тощо).

Термін подачі позовної заяви встановлюється правилами і регламентами постійно діючих третейських судів або самими сторонами в угоді про третейський суд. За загальним правилом термін подачі позовної заяви в третейський суд не повинен перевищувати термін позовної давності.

Слід звернути увагу і на той факт, що до прийняття рішення третейським судом сторона має право змінити, доповнити або уточнити свої позовні вимоги, але лише за тієї умови, що сторони не домовилися про інше.

Позовна заява повинна бути підписана позивачем чи його представником. У випадку, якщо позовна заява підписана представником позивача, до позовної заяви повинні бути додані доручення чи інший документ, що засвідчує повноваження представника.

Правилами третейського розгляду можуть бути передбачені додаткові вимоги до змісту позовної заяви. Відповідні вимоги, як правило висуваються або безпосередньо в умовах третейської угоди (застереження), або в регламентах постійно діючих третейських судів. Так регламентом постійно діючого Третейського суду при Українському національному комітеті Міжнародної торгової палати, окрім визначених законом вимог, передбачено вимогу, щодо зазначення ідентифікаційного коду для фізичних сторін та коду ЄДРПОУ для юридичних сторін, а також в якості документів, що подаються до позовної заяви, вимагається надання документу, що підтверджує сплату позивачем реєстраційного збору відповідно до “Положення про третейські витрати та збори”. Відчутний позитивізм прослідковується і у встановлені на рівні регламенту зазначеного третейського суду порядку визначення ціни позову, оскільки в більшості випадків, сторони, укладаючи третейську угоду, наперед не знають про суму майбутнього спору, таким чином, або встановлюють розмір третейських витрат у відсотковому еквіваленті до суми позову, або роблять посилання на регламент постійно діючого третейського суду, в яких в більшості випадків також притримується аналогічних підходів.

У Законі України “Про третейські суди” прямо не зазначені наслідки невідповідності реквізитів позовної заяви вимогам законодавства. Вважаємо, що за аналогією з цивільним процесуальним законодавством секретаріат третейського суду, встановивши, що позовна заява подана без дотримання вимог, які ставляться до неї, вправі винести ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому термін для виправлення недоліків. У таких випадках, на відміну від цивільного процесуального законодавства, можна знехтувати деякими формальними вимогами, що ставляться до позовної заяви, такими наприклад як дата позовної заяви чи дата і місце народження громадян-підприємців і громадян, що є сторонами третейського розгляду.

При невідповідності реквізитів позовної заяви вимогам законодавства, або у разі відсутності чи недійсності третейської угоди, секретаріат або голова третейського суду вправі винести ухвалу про відмову в прийнятті позовної заяви. Регламентами деяких постійно діючих третейських судів передбачено, в якості підстави відмови у прийнятті позову до провадження – несплату позивачем третейських зборів у розмірах та строках, що встановлені в ухвалі третейського суду[372].

У будь-якому випадку повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до третейського суду після усунення допущених порушень, якщо допущені порушення були усунені ще до спливу строків позовної давності.

Подаючи позов до третейського суду особа сподівається, що її права та інтереси будуть захищені, а рішення буде виконано. В зв'язку із тим, що при задоволенні позову на відповідача накладається стягнення майнового характеру, слід вживати певних заходів, щоб такі стягнення можна було реально здійснити. Саме для цього і існує інститут забезпечення позову. У Законі України “Про третейські суди” вперше в українському законодавстві закріплена можливість застосування заходів по забезпеченню позову, поданого до третейського суду, чого не було закріплено у законодавстві раніше. Таким чином, у третейського розгляду з’явилася ще одна дуже важлива перевага.

Забезпечення позову визначається як інститут процесуального права, який полягає у застосуванні заходів для створення можливості виконання у майбутньому судового рішення про присудження.

Процесуальні дії суду щодо забезпечення позову застосовуються у випадках, якщо невжиття заходів забезпечення може ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду. При чому ці дії можуть бути вчинені у будь-якій стадії справи.

Відповідно до ст. 40 Закону України “Про третейські суди” третейський суд може за заявою будь-якої сторони розпорядитися про вжиття стороною таких забезпечувальних заходів щодо предмета спору, які він вважає необхідними з урахуванням положень цивільного та господарського процесуального законодавства. Так, наприклад, суд може вирішити питання про передачу на зберігання третій стороні чи про продаж товарів, які швидко псуються. Звернення сторони до компетентного суду з проханням про застосування забезпечувальних заходів не повинно розглядатися як несумісне з третейською угодою, або як відмова від цієї угоди. Третейський суд може витребувати від будь-якої сторони надати належне забезпечення позову у зв'язку з такими заходами.

Забезпечувальні заходи мають дві важливі ознаки: 1) ці заходи є тимчасовими за своєю природою і не можуть замінити процесуальних форм захисту порушених прав; 2) заходи обмежені предметом юридичного спору, про який йдеться мова.

Тривалість запобіжного заходу не може перевищувати необхідного терміну захисту, про який заявляють клопотання сторони в провадженні по справі. Основною метою застосування запобіжних заходів є захист однієї або двох сторін в процесі очікування остаточного рішення. Забезпечувальні заходи призначаються для забезпечення позову - для того щоб переконатися, що збереження певного предмету (майна, грошей тощо) достатньо для можливості майбутнього виконання остаточного рішення стороною. В широкому розумінні до основних завдань забезпечувальних заходів належить, перш за все, вжиття запобіжних заходів щодо усунення можливості заподіяння шкоди та заходів щодо збереження матеріального об'єкту спору, на строк до прийняття остаточного рішення по юридичному предмету та забезпечити виконання цього рішення. По-друге, до функцій забезпечувальних заходів можна віднести регламентацію поведінки сторін та відносин між ними на час проведення процедури розгляду спору, тобто застосування заходів, спрямованих на заборону вчиняти певні дії або зобов'язання вчинити певні дії. В якості прикладу, можна навести ситуацію, коли третейський суд може видати припис, щодо однієї із сторін про заборону використання банківської гарантії, з тією метою, щоб між сторонами зберігався status quo до вирішення спору. По третє, заходи, спрямовані в деяких випадках на збереження доказів та організацію їх дослідження. Варто відмітити також і деякі особливості, щодо вжиття забезпечувальних заходів третейським судом. Як виявляється, правова природа третейського суду обумовлює ряд випадків, коли третейський суд не вправі застосовувати забезпечувальні заходи. Слушною є точка зору В.А. Мусіна з цього приводу, останній стверджує, що третейський суд за наявності всіх обставин не має права застосувати забезпечувальні заходи щодо призупинення, наприклад, дії документу державного суду або іншого державного органу, оскільки в такому випадку це б свідчило про “втручання” третейського суду до сфери публічно – правових відносин, що є неприпустимим для нього [201][373].

Проблема забезпечення позову, яка існує в державному судочинстві, є більш актуальною в третейському розгляді. Суть в тому, що третейські суди практично не мають повноважень по забезпеченню позову. І хоча третейські суди на прохання будь-якої сторони можуть розпорядитися про прийняття якою-небудь стороною забезпечувальних заходів щодо предмету спору, ці рішення не мають примусової сили. В іншому випадку сторонам залишається звертатися до компетентного суду (до чи під час третейського розгляду) з проханням про застосування заходів по забезпеченню позову. До заяви про забезпечення позову додаються докази пред'явлення позову в третейський суд, ухвала третейського суду про застосування забезпечувальних заходів, а також докази сплати державного мита. Ухвала про забезпечення позову, розглянутого в третейському суді, може бути скасована компетентним судом, що виніс цю ухвалу, за заявою однієї зі сторін. Рішення третейського суду про відмову в задоволенні позовних вимог є підставою для скасування компетентним судом забезпечувальних заходів.

Розпорядження про вжиття запобіжних заходів державним судом наділено примусовою силою і тому сторони намагаються досягти призначення такого заходу державним судом. Але аналіз практики третейських центрів наштовхує на висновок про те, що досить часто рішення про вжиття запобіжних заходів третейським судом є ефективним і добровільно виконується сторонами. Перша причина цього явища полягає в тому, що сам третейський порядок вирішення спору є добровільний і сторони самі його завчасно обрали і повинні виконувати розпорядження суду, якими вони б не були. З іншого боку, для сторін є значущим несприятливий висновок, який можуть зробити для себе судді, коли одна з сторін не виконує розпорядження третейського суду, зокрема, якщо це стосується збереження майна. Сторони розуміють, що судді, навіть підсвідомо, пам’ятатимуть про поведінку сторін при винесенні остаточного рішення. Зважаючи на такі обставини сторони зазвичай вагаються перш ніж ігнорувати виконання застосування запобіжних заходів, які були призначені третейським судом. Тому в ряді випадків забезпечувальні заходи, призначені третейським судом, стають більш ефективними, ніж призначення державним судом, який до того повинен перевірити наявність тісного зв’язку між справою і територією, на якій вирішується спір і це ще не є гарантією ефективності.

У США, Німеччині і Франції третейські суди також не мають повноважень для застосування примусових заходів по забезпеченню позову. В зазначених країнах, аналогічно вітчизняному порядку, державні суди вживають заходів по забезпеченню позову на прохання третейських судів чи за клопотанням самих сторін (Німеччина, Франція). Лише у Великобританії Закон “Про арбітраж” 1996 року прямо передбачає можливість прийняття третейським судом забезпечувальних заходів щодо позовних вимог у справі, які мають примусову силу (ст. 39).

Слід відмітити, що на сьогодні досить гостро на цій стадії постала проблема наявних прогалин у законодавстві, яке регламентує третейський розгляд в міжнародному комерційному арбітражі. Так, в літературі можна зустріти нарікання на неналежну урегульованість таких питань, як пред’явлення зустрічного позову, ухилення сторони від одержання кореспонденції або призначення судді та ряд інших, які дійсно потребують додаткової регламентації, оскільки відсутність відповідних правових норм може не тільки стати причиною значної затримки в розгляді спору, що, як правило, вкрай не бажано для позивача, але й стати основою припинення винесеного третейського рішення [191][374]. Не менш цікавим, з позицій компаративістики, є питання, щодо можливості розмежування зустрічного позову та зарахування зустрічних вимог. На відміну від вітчизняного закону про третейські суди, Федеральний Закон “Про третейські суди в Російській Федерації” поряд із закріплення можливості подачі зустрічного позову, прямо закріпив такий інститут як зарахування зустрічних вимог. На думку професора Х. Шака зарахування зустрічних вимог на відміну від зустрічного позову є засобом захисту. Внаслідок заявлення в процесі вимоги про зарахування зустрічних вимог, остання не набуває ознак поданого до суду позову [302, c. 167][375]. Таким чином, зазначені процесуальні інститути є дещо відмінними за своєю природою і тому потребують окремого правового регулювання.

Підготовка справи до розгляду.

Після прийняття позовної заяви та порушення справи, третейський суд проводить підготовку справи до розгляду.

Підготовка справи до розгляду забезпечує своєчасний та правильний розгляд та вирішення справи. Значення підготовки полягає в сприянні охороні прав та законних інтересів осіб шляхом створення умов для забезпечення правильного вирішення справи та винесення, за результатом її розгляду законного і обґрунтованого рішення з найменшими витратами коштів та часу.

Необхідність її проведення обумовлена тим, що при порушенні справи суддя володіє лише тією інформацією, яка надається позивачем. Проте, такі відомості можуть бути в певній мірі неточними, адже кожна сторона подає власну інтерпретацію фактичних обставин справи, при цьому невключені умисні або ненавмисні спотворення такої інформації. Тому третейський суддя перед тим як перейти до розгляду справи по суті має провести підготовку справи до судового розгляду, під час якої він визначає характер спірних правовідносин, що виникли між сторонами, норму права, якою слід керуватися, сприяє у витребуванні доказів та вчиняє інші дії спрямовані на досягнення мети даної стадії.

Після прийняття позовної заяви сформований сторонами склад третейського суду насамперед повинен вирішити питання про свою компетенцію на розгляд даного спору. Заперечення однієї зі сторін щодо наявності, змісту і дійсності третейської угоди дають третейському суду право прийняти попереднє рішення (ухвалу) про власну компетенцію. Сторона має право заявити про перевищення третейським судом меж його компетенції, якщо в процесі третейського розгляду виникне питання, розгляд якого не передбачений третейською угодою або яке не може бути предметом такого розгляду відповідно до регламенту третейського суду чи Закону України “Про третейські суди”. В цих випадках третейський суд повинен відкласти розгляд справи або зупинити розгляд справи по суті до вирішення ним питання щодо наявності у нього відповідної компетенції і винести мотивовану ухвалу. Для цієї мети третейська угода, укладена у вигляді застереження в договорі, повинна розглядатися як незалежна від інших умов договору. Визнання третейським судом укладеного договору, в якому міститься застереження, недійсним не тягне за собою недійсності третейського застереження.

У тих випадках, коли третейський суд дійде висновку щодо неможливості розгляду ним конкретного спору внаслідок відсутності у нього компетенції, відсутності чи недійсності третейської угоди третейський суд приймає ухвалу про припинення провадження по справі, третейський розгляд припиняється, а витрати, понесені третейським судом, відшкодовуються сторонами в рівних частках. При визнанні суду компетентним вирішувати відповідний спір – судовий розгляд продовжується.

У регламенті постійно діючого третейського суду варто передбачати, щоб після одержання позовної заяви відповідальний секретар третейського суду повідомляв про це відповідача і направляв йому копію позовної заяви, а також додані до неї документи, що підтверджують позовні вимоги, якщо останні не були направлені позивачем разом з направленням позову до третейського суду. Окрім того, секретар повинен направити відповідачу список суддів для вибору кандидатури судді відповідачем.

Вищезазначені дії по підготовці справи може здійснювати третейський суддя суду ad hoc, якщо передбачити аналогічну процедуру , що може бути викладена в третейській угоді сторін.

Прийняття позовної заяви повинно супроводжуватися винесенням ухвали про прийняття справи до провадження й іншими необхідними підготовчими діями.

Так, секретаріат третейського суду направляє відповідачу ухвалу про прийняття справи до провадження і пропонує йому у визначений термін надати на неї свій відзив, підкріплений відповідними доказами. Відповідач зобов'язаний надати третейському суду письмовий відзив на позовну заяву. Відзив на позовну заяву направляється позивачу та третейському суду в порядку та строки, що передбачені третейською угодою у третейському суді для вирішення конкретного спору або регламентом третейського суду. Якщо регламентом третейського суду строк надання відзиву на позовну заяву не визначений, а також у разі розгляду справи третейським судом для вирішення конкретного спору відзив на позовну заяву надається не менше ніж за три дні до першого засідання третейського суду, який вирішує спір. Неподання відповідачем відзиву у встановлені цією статтею строки не звільняє його в подальшому від виконання вимог третейського суду про надання відзиву на позов. Наслідки невиконання цих вимог можуть бути передбачені третейською угодою сторін у третейському суді для вирішення конкретного спору або регламентом третейського суду чи встановлені складом третейського суду.

Необхідно зазначити, що неподання відповідачем відзиву на позовну заяву не розглядається як визнання вимог позивача і не є перешкодою для розгляду справи, оскільки сторони вправі безпосередньо в судовому засіданні заявляти клопотання і робити заяви.

Попри це у відповідача є кілька способів захисту від пред'явлених позовних вимог. Насамперед це заперечення проти позову, яке полягає у поясненні чи доводах відповідача, що вказують на відсутність законних підстав для пред'явлення чи задоволення позову цілком чи частково. Існують матеріально-правові і процесуальні заперечення проти позову. Матеріальними запереченнями, власне кажучи, є спростування позову. Відповідач може спростовувати як факти, покладені в основу позову, так і юридичне обґрунтування позову. Наприклад, відповідач може посилатися на те, що цивільно-правовий договір був підписаний неналежною особою. Процесуальні заперечення проти позову вказують на порушення чи неправильне застосування норм процесуального права. Зокрема в запереченні поряд з зазначенням порушень та неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, вказується на можливість існування загальних передумов до пред'явлення позову (наприклад, вказують на відсутність між сторонами третейської угоди чи на її недійсність). Необхідно наголосити на тому, що не представлення відповідачем заперечень проти позову аж ніяк не може розглядатися як визнання вимог позивача. З цієї точки зору стає незрозумілою позиція третейського суду при ФКК “Росконтракт” у справі № 15-ТС за 1996 р.[376], розцінивши у своєму рішенні мовчання відповідача щодо пред'явленого позову як факт, що свідчить про відсутність у відповідача заперечень проти пред'явленого йому позову.

Іншим способом захисту є зустрічний позов як самостійна матеріально-правова вимога відповідача до позивача, заявлена в третейському розгляді у відповідь на первісний позов для їх спільного розгляду. При цьому, зустрічний позов варто відрізняти від заперечень на позов, що надаються відповідачем. Так, на думку професора О.М. Садікова, досить складним є розмежування зазначених процесуальних інститутів [153][377]. Вирішення питання щодо розмежування зустрічного позову та заперечень відповідача ґрунтується на правилах, що містяться в німецькому цивільному процесуальному кодексі, який розподіляє засоби, право на використання яких закріплено за сторонами, на захисні та наступальні. І якщо зустрічний позов являє собою висунення вимог відповідача до позивача, що передбачає собою покладення на позивача певних обов’язків, то заперечення проти позову, що виступає в якості засобу захисту, зводиться до оспорювання підстав пред’явленого позову шляхом вказівки на його процесуальні та матеріально – правові недоліки [153, c. 27][378].

У процесуальних галузях зустрічний позов приймається при наступних умовах: а) якщо зустрічна вимога зараховується до первісної вимоги; б) якщо задоволення зустрічного позову виключає повне чи часткове задоволення первісного позову; в) якщо між зустрічним і первісним позовами є взаємний зв'язок і їх спільний розгляд призведе до більш швидкого і справедливого розгляду справи.

У третейському розгляді до цих умов необхідно додати ще такі: зустрічний позов поданий для розгляду третейським судом має бути підвідомчим третейському суду та може бути предметом третейського розгляду відповідно до третейської угоди; зустрічний позов може бути пред'явлений в ході третейського розгляду до ухвалення рішення третейським судом, якщо сторонами не погоджений інший термін для пред'явлення зустрічного позову; зустрічний позов повинен відповідати вимогам, що ставляться до позовної заяви.

Третейський суд приймає зустрічний позов до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємно пов'язані та їх спільний розгляд є доцільним, зокрема коли вони випливають з одних тих самих правовідносин або коли вимоги за ними можуть зараховуватися. При цьому зустрічний позов може бути подано на будь-якій стадії третейського розгляду до прийняття рішення по справі.

Оскільки первісний і зустрічний позов носять юридично самостійний характер, третейський суд зобов'язаний винести рішення стосовно обох позовів з роздільними мотивувальною і резолютивною частинами, з урахуванням загальних вимог до структури рішення.

На нашу думку, зустрічна вимога і зустрічний позов – це практично одне і те ж саме явище. Відмінність лише в тому, що зустрічна вимога є матеріально-правовою вимогою, а зустрічний позов – вимогою в процесуальному значенні. Тому, щоб зустрічна вимога стала зустрічним позовом, необхідно вчинити таку процесуальну дію як подати позов.

Голова складу третейського суду може давати секретарю третейського суду окремі доручення в зв'язку з підготовкою і проведенням розгляду справи. Він також доручає йому виклик сторін на засідання.

Звертаючись до надіслання секретарем відповідного пакету документів сторонам провадження, варто вказати на проблему неотримання адресатом кореспонденції, внаслідок втрати чи з інших причин. Результат такої ситуації – необхідність повторного надсилання документів, і відповідно затримка третейського провадження. Особливо гострим в цьому аспекті є питання вручення кореспонденції відповідачеві.

Відповідно до частини 3 ст. 39 Закону України “Про третейські суди” сторонам має бути направлене повідомлення про день, час та місце проведення засідання третейського суду не пізніше ніж за десять днів до такого засідання.

Слід звернути увагу на те, що документи, експертні висновки (на яких третейський суд засновує своє рішення), й інші матеріали (в тому числі і повідомлення про день, час та місце проведення засідання) та їх копії повинні бути передані третейським судом іншій стороні.

Для того, щоб з одного боку третейський суд мав змогу розглянути спір по суті і винести рішення, а з іншого боку, щоб винесене рішення було відповідним (в розумінні відсутності підстав для відмови в його визнанні та приведенні до виконання), складу третейського суду необхідно мати докази належного сповіщення відповідача про суть позовних вимог, необхідність призначення судді, а також про дату, час і місце усного слухання справи. Тому вони направляються за останнім відомим місцем проживання фізичної особи чи за юридичною адресою або місцезнаходженням юридичної особи рекомендованим листом з повідомленням про вручення чи в інший спосіб, що передбачає отримання доказів доставки документів та інших письмових матеріалів адресатові.

На жаль, надавані позивачами відомості найчастіше є недостовірними. Цьому питанню на стадії підписання контракту увага практично не приділяється, однак через два – три роки встановити реальне місцезнаходження відповідача – юридичної особи, а тим більше на території іноземної держави досить складно. Встановлюючи фактичне місцезнаходження відповідача, позивач одержує інформацію, що фірма відповідача була ліквідована і викреслена з реєстрів ще до підписання контракту, а в подальшому саме даний спір передається на третейський розгляд, тому Закон України “Про третейські суди” закріпив норму, відповідно до якої уся вищезазначена документація вважається такою, що отримана в день такої доставки, навіть якщо на цей час одержувач за цією адресою не знаходиться чи не проживає, а про зміну своєї адреси ним не було повідомлено іншу сторону належним чином.

На стадії підготовки справи до розгляду третейським судом можуть вживатися додаткові заходи по підготовці справи, при цьому варто відзначити, що здійснення відповідних заходів повинно бути чітко регламентовано процесуальними строками, адже в такому разі буде дотримано можливість швидкого та ефективного вирішення спору. За результатами підготовки справи до розгляду суд переходить до безпосереднього розгляду справи по суті.

Розгляд справи у третейському суді.

Після вирішення усіх питань, які стосуються підготовки справи до судового розгляду, призначається дата розгляду справи .

Вирішення спорів у третейських судах відбувається підставі Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України. У разі відсутності законодавства, що регулює певні спірні відносини, третейські суди застосовують законодавство, яке регулює подібні відносини, а за відсутності такого третейські суди застосовують аналогію права чи керуються торговими та іншими звичаями, якщо останні за своїм характером та змістом властиві таким спірним відносинам. Зазначені правові засади вирішення третейським судом спору визначають напрямки процесуально-правової діяльності, проте варто відзначити, що під час третейського розгляду спору, суд керується не лише нормами процесуального права, останнім проводиться юридична оцінка висунутим сторонами фактам та обставинам справи. В такому разі третейським судом здійснюється ініціалізація правового конфлікту з огляду на положення норм права, що має бути застосовано для вирішення спору [318, c. 14][379]. Відповідна пізнавальна діяльність повинна здійснюватися у визначених межах, з урахуванням вимог третейської угоди, порядку ведення третейського процесу, що знаходить своє визначення в регламентах постійно діючих третейських судів та умовах третейської угоди. Проте окрім правових аспектів, враховуючи диспозитивність та морально-етичний аспект третейського процесу, останньому притаманна наявність ряду факторів, що характеризують особливість третейського провадження.

Початок розгляду справи третейським судом відбувається з винесенням відповідної ухвали та направлення її сторонам.

Третейський розгляд та вирішення спору здійснюється в засіданні третейського суду за участю сторін чи їх представників. При розгляді в суді сторони, як правило, самі беруть участь у засіданні. Однак у ряді випадків (недолік правових знань, хвороба, виїзд і ін.) інтереси та права сторони в суді представляють їхні уповноважені особи, що мають на руках належним чином оформлені довіреності або інші документи, що підтверджують їх повноваження.

В третейському процесі, спори можуть вирішуватись і при неможливості безпосередньої участі сторін. При відмові сторони від участі у слуханні справи або допущенні нею тривалих необґрунтованих затримок виникає складна ситуація. Судді починають схилятися до думки, що сторона просто навмисно ухиляється від участі у процесі. Більшість третейських регламентів передбачає в такому випадку можливість продовження слухання справи. При цьому судді розглядають спір на підставі наявних у справі матеріалів, слід зазначити, що неявка відповідача не сприймається судом як визнання ним позову. Неявка у засідання третейського суду сторін або їхніх представників, які належним чином були повідомлені про розгляд справи і проведення засідання третейського суду, ненадання витребуваних третейським судом доказів, інших письмових документів чи матеріалів не є перешкодою для третейського розгляду і прийняття рішення, якщо причина ненадання документів або неявки сторін у засідання визнана третейським судом неповажною. При цьому, слід зазначити, що на практиці можливі ситуації, коли дійсно неявка однієї із сторін на слухання справи може бути визнана судом поважною, в такому випадку закон не передбачає правових шляхів вирішення порушеної проблеми. Диспозитивність третейського процесу дозволяє вирішити окремі питання на власний розсуд суду. Проте необхідно визначитися з правовою позицією з приводу порушеного питання.

Оскільки законодавства не надає чіткої відповіді з приводу порушеного питання, варто звернутися до доктринальних підходів та практики третейського процесу. В літературі висувається досить жорсткий підхід до оцінки неявки сторін в засідання третейського суду. Наприклад, К.К. Лєбєдєв пропонує третейському суду при неявці сторони, що заявила в письмовому виді клопотання про відкладення слухання справи з поважних причин, виходити з того, що слід врахувати позицію іншої сторони, якщо інша сторона заперечує проти відкладення слухання справи, слухання справи може бути відкладене лише за наявності виключних обставин, які можуть бути визнані судом поважними причинами неявки сторони, при цьому таке перенесення слухання справи можливе лише один раз і на досить мінімальний строк, який необхідний для явки сторони на наступне засідання. А у випадку повторної неявки сторони, слухання справи не може бути відкладене, оскільки інша сторона заперечує проти цього. Але в будь – якому випадку відкладення справи може бути здійснене лише в рамках загального строку, що встановлений для вирішення справи в третейському суді [180, c. 211][380].

За загальним правилом, передбаченим в статті 33 Закону України “Про третейські суди” розгляд справи третейським судом не обмежений будь-якими строками, якщо інше не встановлено регламентом третейського суду або третейською угодою. Так, наприклад, строк вирішення справ в третейському суді при Українському національному комітеті Міжнародної торгової палати, відповідно до ст. 28 Регламенту складає два місяця. Таким чином, з урахуванням можливого перенесення слухання справи, кінцевий строк вирішення спорів повинен вкладатися в передбачений регламентом термін.

Неявка сторони, відмова сторони від участі в слуханні та інші процесуальні дії сторін та складу третейського суду безпосередньо заносяться в протокол засідань третейського розгляду, що в такій ситуації набуває особливого значення в частині відображення факту відмови сторін від участі в слуханні справи в самому третейському рішенні.

За надзвичайних обставин, коли неналежна поведінка сторони чи її представника робить неможливим подальше продовження процесу, - від відповідної особи можуть вимагати залишення місця проведення слухання. В такому випадку третейський процес продовжується в режимі ex parte, тобто застосовуються правила як до ситуації, якщо сторона б відмовилася брати участь у процесі. Відомий фахівець в галузі третейського вирішення спорів Алан Редферн вважає, що такий сценарій може призвести до суттєвих проблем пов’язаних з правом сторони брати участь у процесі, в тому числі мати свого представника, які безпосередньо звернені до винесеного таким чином третейського рішення [323][381], але ми вважаємо, що така поведінка суду є цілком виправданою. Окрім того, залишення місця проведення слухання сторони не позбавляє її права надати право представництва іншій особі для того, щоб вона продовжувала участь у розгляді.

Як правило, розгляд справи відбувається відкрито, але коли хоча б одна із сторін проти відкритого розгляду справи третейським судом, вона, на підставі ст. 29 Закону України “Про третейські суди”, має право вимагати розгляду справи у закритому засіданні. Підставою такої поведінки може бути бажання зберегти комерційну або банківську таємницю чи забезпечити конфіденційність інформації. Попри це, додаткові гарантії збереження конфіденційності інформації були закріплені у ст. 32 зазначеного закону. Передбачається, що третейський суд, суддя третейського суду не вправі розголошувати відомості та інформацію, що стали йому відомі під час третейського вирішення спору, без згоди сторін або їх правонаступників. Забороняється вимагати від третейських суддів надання документів, відомостей та інформації, якими він володіє у зв'язку з третейським розглядом справи, крім випадків, передбачених законами України.

При певних обставинах, як то, неможливість участі в процесі жодної сторони та їх представників, сторони можуть домовитись про те, що спір буде розглядатись без проведення усного розгляду, лише на основі представлених письмових матеріалів.

Звертаючись до проведення розгляду на основі представлених письмових матеріалів найбільше уваги приділяється документам, які повинні бути дійсними. Розгляд на основі представлених письмових матеріалів є розповсюдженим явищем, але менш поширеним ніж усні слухання і як правило в них розглядають менш конфліктні спори. Такі слухання мають власні переваги і недоліки. Зокрема, основними перевагами і одночасно ознаками таких розглядів є те, що вони проводяться без присутності сторін спору, що позбавляє сторін необхідності прибувати до місця розгляду спору під час його вирішення, орендувати великі приміщення та готелі для розміщення усіх учасників провадження, так як це відбувається при проведенні усних слухань, що безумовно економить кошти сторін і є значною перевагою. По-друге, відбувається значна економія часу, адже третейський суд уникає заслуховування всіх усних доказів, обговорення, дебатів. Розгляд справи відбувається виключно на підставі документів. За іншими ознаками вимоги до проведення усних слухань і слухань на основі представлених письмових матеріалів суттєво не різняться.

Такий розгляд може мати смисл у тих випадках, коли сторони знаходяться на великій відстані між собою та місцем третейського розгляду спору. Але якщо представлених матеріалів виявиться недостатньо для вирішення спору, третейський суд може призначити усний розгляд у справі.

З метою більш досконалого вивчення справи та правильного вирішення спору третейський суд має право зобов'язати сторони чи одну із сторін замовити проведення експертизи для роз'яснення питань, що потребують спеціальних знань, про що третейський суд виносить відповідну ухвалу. При цьому кандидатура експерта, а також питання, що повинні бути роз'яснені при проведенні експертизи, визначаються третейським судом з урахуванням думки сторін. Наслідки невиконання стороною цих вимог визначаються регламентом третейського суду чи третейським судом для вирішення конкретного спору

В окремих випадках, коли сторони бажають фіксувати процес розгляду справи, або коли існує пряма вказівка у регламенті постійно діючого третейського суду, ведеться протокол засідання третейського суду. Це дозволяє сторонам в подальшому більш детально ознайомитись із ходом судового засідання, що має особливо важливе значення при відсутності сторони (сторін) на самому засіданні.

Для ведення протоколу за згодою третейських суддів (третейського судді) сторонами може бути призначений секретар третейського розгляду. За його відсутності третейські судді можуть обрати секретаря зі складу (крім голови) третейського суду, яким вирішується спір.

У протоколі засідання третейського суду зазначаються: дата та місце розгляду справи; прізвища третейських суддів і секретаря; суть спору; найменування сторін, їхніх представників, свідків, експертів, інших осіб, які беруть участь у розгляді справи; заяви та клопотання сторін; вказівки та вимоги до сторін по справі, висунуті третейським судом; розклад засідань третейського суду; зміст пояснень сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; подані під час третейського розгляду докази, відомості про їх огляд; узгодження сторонами питання про необхідність зберігання та умови зберігання рішень третейського суду; витрати, понесені сторонами. Протокол підписується секретарем та всіма третейськими суддями, які розглядали справу.

Вирішення справи третейським судом в порядку третейського розгляду безперечно пов’язано з процесом пізнання, який базується на дослідженні обставин справи виходячи з наданих сторонами пояснень та доказів. На підставі наданих доказів, викладених пояснень сторін та з урахування правових регламентацій, третейський суд остаточно приходить до висновку щодо вирішення справи по суті. Таким чином, досягнення відповідного результату проходить через призму доказової діяльності, в процесі якої склад третейського суду здебільшого займає пасивну позицію, тобто позицію нейтралітету, змушуючи сторін довести свої вимоги та заперечення відповідно до правил доказування.

Значення і важливість доказів в третейському процесі важко переоцінити, адже вони вирішують питання, що стосуються питань факту в третейській справі. Вирішуючи спір, третейський склад та сторони покликані дослідити дві основні групи питань – факту та права. Питання права вирішують завдяки детальному аналізу норм, що регулюють відповідні відносини, а питання факту – саме завдяки наявним у справі доказам.

Відповідно до пункту 4 ст. 4 Закону України “Про третейські суди” в порядку третейського процесу необхідно дотримуватись принципу змагальності сторін та свободи в наданні ними третейському суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Тому сторони самі повинні вживати заходи по доведенню тих фактів та обставин, які мають значення для вирішення справи на їх користь. Таке положення говорить, в першу чергу, про покладення обов’язку доведення на сторін процесу, що розподіляється між сторонами за загальним правилом встановленому в процесуальному законі, та за спеціальними правилами, що містяться в нормах матеріального права [101, c. 166][382].

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких третейський суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Кожен доказ повинен відповідати принципам допустимості, належності, істотності та значущості. Варто звернути увагу на те, що докази мають стосуватись справи; судді оцінюють їх на підставі власного переконання, неупереджено, враховуючи усі докази у сукупності; проводять перевірку доказів власноруч за власним встановленим методом; жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили; судді самостійно вирішують питання допустимості доказів.

Діяльність суб’єктів, яка здійснюється в урегульованому процесуальними нормами порядку і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом підтвердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів є доказуванням [312, c. 392][383].

Засоби доказування визначаються регламентом третейського суду або третейською угодою з урахуванням вимог Закону України “Про третейські суди”, але вони повинні відповідати принципу законності та бути правомірними. Не можна, наприклад, подавати ті докази, які були отримані злочинним шляхом, як наприклад, вимаганням чи при застосуванні насилля до іншої сторони.

Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Так, наприклад, ті обставини, які повинні бути доведені письмовими доказами не можуть бути визнаними такими що відбулись, якщо замість письмових доказів будуть пред'явлені усні свідчення свідків. Відповідний правовий інститут носить назву належності доказів, який тісно пов’язаний з іншим процесуальним інститутом, а саме – інститутом допустимості доказів. Питання щодо допустимості доказів розглянемо нижче, проте перш ніж до цього перейти, варто відзначити, що питання допустимості та належності доказів, як справедливо зазначає І.В. Нікіфоров, відносяться до компетенції самого третейського суду. При цьому варто враховувати, що невірним вибір може розглядатися як порушення принципу рівності сторін та може бути підставою для скасування або відмови у примусовому виконанні третейського рішення компетентним державним судом [211, c. 47][384].

Вирішуючи питання допустимості та належності доказів, процесуальні засади третейського процесу зумовлюють виконання вимог щодо форми подання доказів. Так, сторони повинні надавати третейському суду докази в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. При цьому всі зібрані письмові докази разом з процесуальними документами сторін (позов, відзив на позов тощо) та третейського суду повинні зберігатися у справі в прошитому та пронумерованому вигляді.

В тих випадках, коли поданих доказів недостатньо і третейський суд визнає за необхідне одержати документи від підприємств, установ, організацій, які не є учасниками третейського розгляду, він своєю ухвалою уповноважує сторони або одну із сторін одержати відповідні документи та надати їх третейському суду. Доказування як процесуальна діяльність сторін безпосередньо пов’язана з визначенням засобів доказування. Так, зобами доказування у третейському суді є: а) пояснення сторін і третіх осіб; б) покази свідків, які надаються як у письмовій, так і в усній формі [261, с.199][385]; в) письмові докази; г) речові докази; д) висновок експерта.

Питання про необхідність застосування спеціальних знань для одержання даних про факти, необхідні для вирішення справи, і призначення експертизи вирішується третейським судом. Експертизою (від лат. expertus “досвідчений”) називається процесуальний спосіб дослідження певних об’єктів чи фактів, яке провадиться експертами на базі спеціальних пізнань і на науковій основі з метою одержання даних про факти, що мають значення для правильного вирішення справи. Експерти це особи, які мають спеціальні знання в галузі науки, мистецтва або техніки і залучаються третейським судом до участі в процесі з метою з’ясування обставин, що мають значення для справи. На думку Т.В. Сахнової, експертизі притаманні наступні ознаки: по-перше, судова експертиза здійснюється шляхом застосування спеціальних знань у формі дослідження. При цьому, відповідне дослідження має на меті отримати нові дані, що до моменту проведення експертизи не були відомі суду. по – друге, експертиза проводиться за дорученням суду особливим суб’єктом – експертом [211][386].

Прийняття рішення третейського суду.

В теорії третейського процесу під рішенням третейського суду розуміється рішення, що виноситься після розгляду спору і остаточно вирішує усі або частину поставлених перед складом суду питань [323][387].

Рішенням третейського суду завершується процес по застосуванню норм права. Одночасно винесене третейським судом рішення, будучи юридичним фактом, стає підставою для виникнення, зміни і припинення інших правовідносин. З огляду на положення чинного законодавства відповідне рішення поділяється на два види: власне рішення третейського суду, яким справа вирішується по суті, і ухвала, яка виноситься з питань, що виникають у процесі розгляду справи і не стосуються суті спору, тому нею справа не вирішується по суті.

Ухвалення рішення в справі являє собою процес, у ході якого третейський суд повинен визначити свою позицію з цілого комплексу взаємозалежних між собою питань. У зв'язку з цим третейський суд:

а) оцінює представлені сторонами доказу, виходячи з того, чи має кожне з них відношення до предмету спору і чи допускається підтвердження обставин справи саме в такий спосіб. Оцінка доказів здійснюється за внутрішнім переконанням третейських суддів, що засновано на об'єктивному, неупередженому та всебічному дослідженні усіх матеріалів справи;

б) визначає, які обставини, що мають значення для справи, можна вважати встановленими, які – ні. Ці висновки з врахуванням представлених сторонами матеріалів і доводів стосуються предмету спору, підстав позовних вимог і заперечень на позов;

в) вирішує, які законодавчі і нормативно-правові акти, на які послалися сторони, не повинні застосовуватися в даному випадку, а які з них варто застосувати. У зв'язку з цим повинна бути дана правова кваліфікація тих відносин, у яких знаходяться сторони;

г) встановлює права й обов'язки сторін, що беруть участь у справі;

д) робить висновок про можливість чи неможливість задоволення позову.

Вирішуючи справу по суті, третейський суд здійснює захист суб'єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів позивача чи відповідача. При цьому рішення третейського суду характеризується двома елементами. По-перше, рішення підтверджує наявність чи відсутність спірних правовідносин матеріального права, у результаті чого воно перетворюється в беззаперечне. По-друге, рішення носить владний характер, тому воно обов'язкове як для сторін справи, так і для третіх осіб.

Розглядаючи рішення не лише як процесуальний акт, а й як результат виконання третейської угоди, варто зазначити, що процес прийняття рішення є досить складним явищем, оскільки в процесі прийняття рішення складом третейського суду, по-перше, приймається головний процесуальний акт, що свідчить про закінчення вирішення спору по суті, а, по-друге, останнім здійснюється юридично-експертна оцінка обставин справи та вирішення правового казусу. При цьому наслідки прийняття рішення є однаковими, як щодо постійно діючих третейських судів так і для судів ad hoc – прийняттям рішення закінчується стадія судового розгляду, або стадія судового слідства, незалежно від того, чи була спірна ситуація урегульована по суті судом, чи сторони самі досягли мирової угоди.

Рішення третейського суду приймається третейським суддею, що одноособово розглядав справу, або більшістю голосів третейських суддів, які входять до складу третейського суду і оголошується у засіданні третейського суду. Рішення викладається у письмовій формі і підписується третейським суддею, який одноособово розглядав справу, або повним складом третейського суду, що розглядав справу. В окремих випадках один суддя (чи кілька суддів) може не завжди погодитись із точкою зору двох інших, але будучи в меншості зобов’язаний підписати рішення. Сам він може викласти свою позицію в окремій думці, яка викладається письмово та додається до рішення третейського суду. Якщо ж суддя взагалі відмовляється від підпису, про це зазначається в самому рішенні.

Рішення постійно діючого третейського суду скріплюється підписом керівника та круглою печаткою юридичної особи – засновника цього третейського суду. Підписи третейських суддів третейського суду для вирішення конкретного спору на рішенні третейського суду посвідчуються нотаріально.

Слід зазначити, що відповідно до ст. 45 Закону України “Про третейські суди” третейський суд вправі оголосити лише резолютивну частину рішення. Це пов'язано із тим, що кожній стороні має бути направлено по одному примірнику рішення. Якщо було оголошено лише резолютивну частину, то строк направлення сторонам мотивованого рішення визначається ними самими, а при невизначені такого строку випадку він не повинен перевищувати п'яти днів з дня оголошення резолютивної частини рішення.

При винесенні рішення суд повинен обґрунтувати його тими нормами права, якими він керувався. Відсутність посилання на закони чи інші нормативні акти може послужити підставою для повернення справи на новий розгляд, про що свідчить досвід ряду третейських судів у Росії [276, c. 108][388].

В деяких випадках сторони, щоб уникнути відповідальності та відмовити у виконанні рішення відмовляються від одержання рішення третейського суду. Це хибна думка, оскільки в разі відмови сторони одержати рішення третейського суду або її неявки без поважних причин у засідання третейського суду, де воно оголошується, рішення вважається таким, що оголошене сторонам, про що на рішенні робиться відповідна відмітка, а копія такого рішення надсилається такій стороні.

Рішення третейського суду, як і рішення державних судів, повинно складатися з чотирьох частин: вступної, описової, мотивувальної і резолютивної.

У вступній частині вказуються: назва третейського суду, дата прийняття рішення, склад третейського суду і порядок його формування, місце третейського розгляду справи, найменування і місця перебування організацій, що є сторонами третейського розгляду, прізвища, імена, по батькові, дати і місця народження, місця проживання і місця роботи підприємців, фізичних осіб підприємців і громадян, що є сторонами третейського розгляду. Найменування учасників справи повинні відповідати найменуванням, зазначеним у їхніх установчих документах. Особливо ретельно повинні бути зазначені повноваження представників сторін. Тому бажано мати в матеріалах справи довіреність представника або його ксерокопію, завірену третейським суддею.

Описова частина рішення повинна містити обґрунтування компетенції третейського суду, суть справи, стислий виклад позовної заяви, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень, клопотань сторін та їхніх представників, інших учасників третейського розгляду, що беруть участь у розгляді спору. Суть спору викладається коротко з вказівкою позовних вимог відповідно до позовної заяви. Якщо позивач змінив предмет чи підставу позову, збільшив чи зменшив його розмір, це також відображається в рішенні. Потім повинна бути викладена позиція відповідача. У випадку заперечення проти позову вказуються підстави заперечення.

У мотивувальній частині рішення повинні міститися фактичне і правове обґрунтування висновків рішення. Вказуються встановлені обставини справи, підстави виникнення спору, докази, на підставі яких прийнято рішення, зміст мирової угоди, якщо вона укладена сторонами, мотиви, з яких третейський суд відхилив доводи, докази та заявлені під час третейського розгляду клопотання сторін, закони й інші нормативні правові акти, якими керувався третейський суд при винесенні рішення.

У зв'язку з тим, що третейський суд не обмежений використанням лише законодавства України, необхідно вказати законодавство, відповідно до якого винесене відповідне рішення.

Суд повинен обґрунтувати рішення тими нормами права, якими він керувався. Відсутність посилання на закони чи інші нормативні акти може слугувати підставою як для невиконання рішення, так і для повернення справи на новий розгляд.

Якщо відповідач на початку третейського розгляду заперечував щодо наявності чи дійсності третейської угоди, необхідно в мотивувальній частині констатувати наявність компетенції третейського суду.

Резолютивна частина рішення повинна містити висновки третейського суду про задоволення позову або про відмову в позові повністю або частково по кожній із заявлених вимог. У резолютивній частині вказуються: сторона, на користь якої вирішено спір; сторона, з якої за рішенням третейського суду має бути здійснено стягнення грошових сум та/або яка зобов'язана виконати певні дії або утриматися від виконання певних дій; розмір грошової суми, яка підлягає стягненню, та/або дії, які підлягають виконанню або від виконання яких сторона має утриматися за рішенням третейського суду; строк сплати коштів та/або строк і спосіб виконання таких дій; порядок розподілу між сторонами витрат, пов'язаних з вирішенням спору третейським судом; інші обставини, які третейський суд вважає за необхідне зазначити (наприклад строк і порядок виконання прийнятого рішення).

Але не завжди рішення третейського суду є достатньо повним, щоб задовольнити сторони. Існує вірогідність того, що судом було випущено з поля зору окремі вимоги позивача чи відповідача і рішення винесене без врахування таких вимог. В такому випадку будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сторону, може протягом семи днів (якщо вони не домовились про встановлення іншого строку) після одержання рішення звернутися до третейського суду із заявою про прийняття додаткового рішення щодо вимог, які були заявлені під час третейського розгляду, але не знайшли відображення у рішенні. Заяву про прийняття додаткового рішення має бути розглянуто тим складом третейського суду, який вирішував спір, протягом семи днів після її одержання третейським судом. За результатами розгляду заяви приймається додаткове рішення, яке є складовою частиною рішення третейського суду, або виноситься мотивована ухвала про відмову у задоволенні заяви про прийняття додаткового рішення.

Додаткове рішення приймається третейським судом у таких випадках: якщо по окремих вимогах, що були заявлені в ході третейського розгляду, не було прийнято рішення; якщо суд, вирішивши питання про право, не вказав розмір присудженої суми, майно що підлягає передачі, чи дії, які зобов'язаний вчинити відповідач; якщо не вирішено питання про розподіл сум гонорарів і інших витрат, пов'язаних з вирішенням справи; в інших випадках, на розсуд третейського суду.

В тих випадках, коли рішення третейського суду може тлумачитись неоднозначно, або неповно, будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сторону, має право протягом семи днів після одержання рішення звернутися до третейського суду із заявою про роз'яснення резолютивної частини рішення. Заяву про роз'яснення резолютивної частини рішення має бути розглянуто тим складом третейського суду, який вирішував спір, протягом семи днів після її одержання третейським судом. За результатами розгляду заяви виноситься ухвала про роз'яснення рішення, яка є складовою частиною рішення, або мотивована ухвала про відмову у роз'ясненні рішення. При цьому необхідно відзначити, що роз’яснюючи своє рішення, третейський суд не вправі змінювати, корегувати чи доповнювати його. Той висновок, до якого прийшов третейський суд по суті справи (наприклад, позов задоволений у повному обсязі), не може бути переглянутий. При відсутності підстав для задоволення відповідного клопотання сторони, третейським судом приймається ухвала, у якій вказуються мотиви відхилення заяви сторони щодо роз’яснення рішення.

У разі, якщо ж у рішенні третейського суду були допущені технічні помилки (описки, невірні розрахунки, неточності у формулюванні речень) третейський суд з власної ініціативи або за заявою сторони третейського розгляду може виправити такі описки, арифметичні помилки або будь-які інші неточності, про що виноситься ухвала, яка є невід'ємною складовою частиною рішення.

Виправлення цих неточностей провадиться тим же складом суду, що виніс рішення. У випадку неможливості такого виправлення тим же складом третейського суду справа, на нашу думку, повинна передаватися за згодою сторін на новий розгляд іншому складу третейського суду. При відсутності угоди сторін справа може бути передана на розгляд відповідного компетентного суду. Виправлення помилок може відбуватися як у засіданні суду з викликом сторін, так і без виклику сторін. В ухвалі, що приймає в таких випадках третейський суд, вказуються конкретні, помилки і перекручування, які підлягають виправленню, а також спосіб у який їх слід правильно читати після виправлення. Дана ухвала за своєю правовою природою також набуває статусу складової частини рішення.

Не менш дискусійним є питання щодо проведення засідання предметом якого є внесення виправлень у рішення, за викликом представників сторін. Оскільки відповідні питання мають досить вузьку сферу поширення, з огляду на диспозитівність третейського розгляду, на нашу думку, вирішення цього питання повинне відображатися в процедурних правилах і регламентах конкретних третейських судів, а також не виключенням з цього правила є вирішення цих питань на рівні третейської угоди сторін.

Повертаючись до ухвалення третейським судом рішення, варто відзначити, що останній, з урахуванням оригіналу рішення, що залишається в третейському суді, повинен підготувати як мінімум три екземпляри рішення. Один з яких зберігається у цьому третейському суді протягом 10 років з дня прийняття рішення, якщо такий суд є постійно діючим, або передається до компетентного суду, за місцем видачі виконавчого документа, при розгляді справи судом ad hoc.

Логічним завершення процедури третейського вирішення спору, як правило, є винесення рішення. Проте припинення третейського процесу не завжди супроводжується остаточним вирішенням справи по суті. Під час третейського розгляду справи можуть виникати ситуації, коли сам розгляд закінчується не винесенням рішення по справі, а ухвалою про припинення третейського розгляду. Перелік таких випадків передбачений у ст. 53 Закону України. Третейський суд постановляє таку ухвалу у наступних випадках: спір не підлягає вирішенню в третейських судах України; є рішення компетентного суду між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав; позивач відмовився від позову; сторони уклали угоду про припинення третейського розгляду; підприємство, установу чи організацію, які є стороною третейського розгляду, ліквідовано; третейський суд є некомпетентним щодо переданого на його розгляд спору; у разі смерті фізичної особи, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Необхідно врахувати, що угоду сторін про припинення третейського розгляду слід відмежовувати від мирової угоди.

Питання про укладення мирової угоди з'ясовується ще на самому початку розгляду і вона може бути укладеною як до початку третейського розгляду, так і на будь-якій його стадії, до прийняття рішення. При цьому третейський суд повинен всіляко сприяти вирішенню спору шляхом укладення мирової угоди на всіх стадіях процесу. Мирова угода може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмета спору, при цьому затвердження мирової угоди рішенням третейського суду не може ототожнюватися з рішенням по суті спору, оскільки це окремий різновид закінчення третейського вирішення спору, що виявляється в відображенні знайденого між сторонами компромісу щодо суті спору, а не правовим вирішенням питання [251, c. 110][389]. Закон України “Про третейські суди” не містить визначення поняття “мирова угода”, тому сутність та зміст останньої залишається встановлювати з огляду на доктринальні доробки в цій галузі [306, c. 342][390].

Слід наголосити, що за результатами укладення мирової угоди приймається рішення, а не виноситься ухвала, а це означає, що дана мирова угода повинна бути виконана так само як і будь-яке інше рішення третейського суду.

Окрім зазначених випадків, третейський суд може також винести ухвалу про припинення третейського розгляду ще в двох випадках:

­ якщо в результаті бездіяльності позивача (несплати третейських зборів) справа залишається без руху досить тривалий час і якщо така санкція передбачена третейською угодою або правилами постійно діючого третейського суду;

­ якщо третейський суддя не призначений однією зі сторін, або третій третейський суддя не призначений обраними третейськими суддями, або третейський суд не створений з інших причин. У цих випадках ухвалу про припинення третейського розгляду виносить третейський суд або секретаріат третейського суду.

Закон України “Про третейські суди” прямо не передбачає розмежування понять “припинення” та “закінчення” третейського розгляду, проте виходячи з структурного аналізу положень зазначеного закону, ми приходимо до висновку, що відповідні поняття не характеризуються процесуальною тотожністю. Припинення розгляду справи відбувається у вище перелічених випадках. Проте закінчення розгляду справи означає досягнення кінцевого результату третейського розгляду – прийняття рішення. Проте прийняттям рішення третейського суду відзначається закінчення третейського розгляду спору, а не третейського процесу в цілому, оскільки після прийняття третейського рішення законодавством про третейські суди передбачено здійснення ряду інших процесуальних заходів, які охоплюються порядком третейського вирішення спорів – це, наприклад, прийняття додаткового рішення, роз’яснення рішення третейського суду, внесення виправлень, надсилання копій рішення сторонам, оспорювання рішення та звернення рішення третейського суду до примусового виконання.

Оспорювання рішення третейського суду.

Специфічною рисою рішення третейського суду є те, що воно не підлягає оскарженню. Так, при передачі спору в постійно діючий третейський суд, якщо сторони не домовилися про інше, регламент зазначеного третейського суду розглядається як невід’ємна частина третейської угоди. Разом з тим наявність у регламенті постійно діючого третейського суду положення про те, що прийняте ним рішення по справі є остаточним, не може служити обставиною, що свідчить про відсутність можливості оскарження рішень даного третейського суду, оскільки судовий контроль за третейським рішенням передбачений імперативними нормами третейського законодавства.

В літературі висловлюється точка зору про те, що єдино можливою підставою, яка виключає оскарження рішення третейського суду до компетентного суду, може бути визнано лише закладення сторонами в укладену ними третейську угоду умови про те, що рішення третейського суду буде для них остаточним та не підлягатиме оскарженню. В юридичній літературі угода про виключення можливості оспорювання рішення третейського суду отримала назву “виключаюча” угода [226, c. 60][391] (або “угода про виключення”). З метою уникнення неоднозначного тлумачення відповідного застереження в третейській угоді, в юридичній літературі висувається пропозиція про те, що “відповідне застереження має значення для тих випадків, коли сторони третейського розгляду мають намір виключити можливість оскарження рішення третейського суду в компетентний державний суд, який в такому випадку виступав би в якості суду другої інстанції, оскільки, за загальним правилом, рішення третейського суду завжди є остаточним” [44, c. 25][392]. На думку Т.К. Андрєєвой, в даному випадку мова іде про можливість звернення до державного суду з заявою про відміну рішення третейського суду та міжнародного комерційного арбітражу, коли державний суд не виступає в якості другої інстанції по відношенню до третейського суду, а лише перевіряє рішення третейського суду у визначених законом межах. Наголошуючи на обов’язковості дотримання “виключаючого” застереження, О.В.Кудрявцева висловила думку, що заборона оспорювання “сформульована ясно та однозначно, вона підлягає застосуванню на практиці... Конфліктуючим сторонам, які мають намір передати спір на розгляд третейського суду, необхідно враховувати наведену норму забороняю чого характеру. Сторонам необхідно при укладенні третейської угоди усвідомлювати зміст формулювання про те, що рішення третейського суду є остаточним” [170, c. 168][393].

Разом з тим, слід зважати на те, що вітчизняне третейське законодавство на відміну від законодавства інших країн, зокрема Російської Федерації та Англії, не передбачає можливості укладення подібного „виключаючого” застереження.

Отже, для третейських рішень не передбачена можливість їх апеляційного або касаційного оскарження та перегляду за нововиявленими обставинами. В цьому аспекті заслуговує на серйозну критику термінологія, яка використовується в ст. 51 Закону України „Про третейські суди”, а саме термін “оскарження рішення третейського суду”. Застосування цього терміну стосовно третейського рішення є вкрай невірним, оскільки існує суттєва різниця між інститутами оскарження і оспорювання. Оскарження передбачає звернення до суду наступної інстанції і відповідно новий розгляд справи (апеляційна інстанція) або перевірку рішення з точки зору дотримання при його ухваленні матеріального та процесуального права (касаційної інстанції). Але, як це випливає з загальної концепції законодавства про третейське вирішення спорів і його принципів, державні суди не є наступною судовою інстанцією щодо третейських судів, а отже не можуть здійснювати апеляційний або касаційний перегляд третейських рішень [227, c. 116][394]. Державні суди здійснюють лише контрольну функцію щодо рішень, які приймаються третейськими судами але і виконання цієї функції суворо обмежене законом і не повинно виходити за межі перевірки процедури діяльності третейських судів, при цьому, лише з самих важливих процесуальних питань (формування третейського суду, дотримання умов третейської угоди і таке інше). Варто відзначити, що з огляду на правову природу третейського способу вирішення спорів, державні суди не наділені компетенцією переглядати по суті ухвалені третейським судом рішення.

Вище зазначені позиції та висновки в цілому є загальноприйнятими в юридичній літературі. Так, В.Ф. Яковлєв відмічає, що “між оскарженням та оспорюванням є значна різниця. Оскарження означає перевірку правильності судового рішення з точки зору його законності та обґрунтованості. Проте відповідного права у державних судів по відношенню до третейських судів немає. Таким чином, державні суди не є вищестоящою інстанцією по відношенню до третейських судів. Останні являють собою альтернативні, паралельні методи вирішення спорів, а такому випадку державний суд і третейський суд знаходяться в одній площині та на одному рівні. Державний суд здійснює державний контроль, але лише в тій мірі і межах, які визначені законом. Державні суди перевіряють рішення третейського суду на предмет дотримання судом певних дій процесуального характеру. Звичайно, державний суд в обов’язковому порядку перевіряє відповідність складу третейського суду вимогам закону, та чи не вийшов третейський суд за межі третейського застереження або третейської угоди, а також, чи було дотримано процедуру судового розгляду та чи була надані рівні можливості сторонам щодо захисту своїх прав. Але за будь-яких умов, відповідний перегляд третейського рішення не є розглядом відповідного спору по суті” [318, c. 13 - 14][395]. І. В. Рєшетнікова підкреслює, що “можливість оспорювання рішення третейського суду не має нічого спільного з загальним переглядом на предмет перевірки законності та обґрунтованості. Це інша, специфічна форма контролю держави (в особі державного суду) за постановленими третейськими судами рішеннями” [248, c. 104 - 105][396].

Саме тому законодавець надає право учасникам третейського розгляду оспорювати рішення третейського суду шляхом подачі заяви про скасування рішення, з підстав недотримання основних процесуальних правил, але не з підстав неправильного вирішення спору по суті. При цьому варто відзначити, що відміна рішення третейського суду цілком не вказує на юридичне нівелювання третейської угоди (якщо про це прямо не зазначено в рішенні державного суду). В разі відміни третейського рішення провадження по справі може бути відновлено у відповідному третейському суді на підставі третейської угоди. Виходячи з цього, в тексті ст. 51 Закону України “Про третейські суди” варто застосовувати термін оспорювання.

Слід відзначити, що вітчизняний законодавець, формуючи модель третейського судочинства, виходив з концепції “подвійного контролю” за рішенням третейського суду. Сутність цієї концепції передбачає можливість подвійної перевірки одного акту третейського суду по одним і тим саме підставам в рамках двох різних процедур. Діюче законодавство передбачає можливість перевірки третейського рішення в рамках процедури оспорювання рішення третейського суду, а також в рамках примусового виконання такого рішення. При цьому, слід підкреслити, що не виключена можливість проведення відповідних процедур двома різними державними судами, що, в свою чергу, може призвести до прийняття двох рішень державних судів які за змістом можуть суперечити одне одному. Відповідна проблематика була порушена і при розробці Типового закону ЮНСІТРАЛ “Про міжнародний комерційний арбітраж” [54, c. 109 - 112][397]. Але при розробці останнього порушене питання так і не знайшло свого логічного вирішення, яке виключало б можливість подвійного контролю з боку компетентних державних судів за рішеннями третейських судів. Норми Типового закону ЮНСІТРАЛ, на думку О.Ю. Скворцова, негативно впливають на розвиток національних законодавств про “внутрішні” третейські суди [263, c. 550][398]. Вітчизняне законодавство передбачає можливість “подвійного контролю” за рішеннями третейських судів, що, по-перше, свідчить про надмірність правового регулювання в цій сфері, про порушення принципу процесуальної економії; по-друге, про гіпотетичну можливість конкуренції судових актів; по-третє, про порушення принципу res judicata, який виходить з визнання того, що справа яка вже була вирішена один раз не може вирішуватися знову з тих саме підстав (за виключенням перегляду судового акту в порядку оскарження та нагляду). Всі інші обставини “ускладнюють” сучасну модель третейського розгляду, зменшують її ефективність та дозволяють стверджувати про існування певних проблем в сфері третейського судочинства.

Водночас зарубіжний досвід свідчить про можливість виключення проблеми “подвійного контролю” (або в іншій термінології “подвійного підтвердження”). Так, німецьке цивільне законодавство відхиляє можливість звернення з клопотанням про відміну рішення третейського суду, якщо воно визнано таким що підлягає примусовому виконанню [54, c. 111][399]. В Бразилії відповідно до Закону про третейські суди (1996) була виключена система “подвійного підтвердження” рішення третейських судів [205, c. 63][400]. Таким чином, німецький та бразильський досвід доцільно було б використати в процесі вдосконалення третейського розгляду в Україні.

Право на оспорювання рішення третейського суду надано сторонам, що брали участь у справі, тобто позивачу і відповідачу. Треті особи відповідно до частини 3 статті 34 Закону України “Про третейські суди” не користуються правом оскарження рішення третейського суду.

Оспорювання рішення третейського суду здійснюється шляхом подачі заяви про скасування зазначеного рішення в компетентний суд відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ, які визначаються відповідними процесуальними нормативно-правовими актами. Відповідно до рекомендацій Президії Вищого господарського суду від 11.04.2005 року № 04-5/639 “Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України “Про третейські суди” компетентним судом, до якого оскаржуються рішення третейського суду і який здійснює видачу виконавчого документа, може бути у розумінні статті 2 Закону як місцевий загальний суд, так і місцевий господарський суд. У вирішенні питання про те, який суд, загальний чи господарський, компетентний розглядати заяви про скасування рішення третейського суду, судам необхідно виходити з вимог статті 15 чинного Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 № 1618-IV та статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України. Виходячи з відповідних приписів, судом, компетентним розглядати заяву про скасування рішення третейського суду, є господарський суд тоді, коли до підсудності якого віднесено вирішення спору, переданого сторонами на вирішення до третейського суду відповідно до вимог Закону України “Про третейські суди”.

При цьому заява про скасування рішення третейського суду може бути подана до компетентного суду, на території якого прийнято рішення третейського суду, у строк, що не перевищує трьох місяців із дня одержання рішення, що оспорюється стороною, яка звернулася з відповідною заявою. Встановлений в ст. 51 Закону України “Про третейський суд” трьох місячний строк є строком процесуальним і за наявності поважних причин його пропуску може бути відновлений компетентним державним судом за клопотанням заінтересованої особи. Клопотання про відновлення пропущеного процесуального строку на оспорювання рішення третейського суду, в такому разі, повинно бути подано до компетентного суду, в якому необхідно вчинити відповідну процесуальну дію. Одночасно з поданням клопотання про поновлення строку, необхідним видається і вчинення тих процесуальних дій щодо яких пропущено строк (заява про скасування рішення третейського суду).

Процедура оспорювання рішень третейських судів власне виходить поза межі законодавства про третейські суди. Це пов’язано з тим, що законодавство розмежовує, по-перше, власне третейський розгляд, який закінчується в той момент, коли рішення третейського суду приймається, оголошується та набирає законної сили, а, по-друге, процедуру примусового виконання рішень третейських судів. яка хоча і пов’язана з зазначеним законодавством, але будучи заснованою на механізмах примусового характеру, виходить за межі третейських процедур і залишається в рамках сфери діяльності компетентних державних судів, а також органів примусового виконання судових рішень. Таким чином, з точки зору юридичної техніки виникає необхідність врегулювання оспорювання рішень третейського суду та примусового виконання рішень третейських судів в межах регламентування діяльності державних судів, на які у визначених межах покладено контроль за діяльністю третейських судів, а також санкціонування примусового виконання рішень, що приймаються третейськими судами. Проте такий контроль повинен бути досить обмеженим і здійснюватися виключно у встановлених законом межах. В той час, як відмічає професор А.С. Комаров, “це положення, звісно, може бути реалізовано не шляхом загальних декларацій, а в результаті судової практики, коли суди будуть виходити з необхідності лояльного відношення до діяльності третейських судів та сприяти їх подальшому розвитку. Реалізація наданого компетентним судам права здійснення контрольних функцій по відношенню до третейського розгляду повинна мати місце, як правило, у виключно необхідних випадках. Суд повинен поставити пріоритет спробам тих учасників спорів, які реалізують надані їм права по суті обструкції третейського розгляду. В принципі суд може позбавити правової сили те, що стало результатом угоди сторін про третейський суд або прийнятого останнім рішення, лише за умови, коли даний юридичний акт входить в протиріччя з загальноприйнятими правами та свободами громадян або порушує мінімальні стандарти встановленого в суспільстві справедливого порядку вирішення спорів” [155, c.17 - 18][401].

Слід наголосити на тому, що взаємовідносини між третейськими судами і державними судами не обмежуються процедурою оспорювання рішення третейського суду в державних судах та видачею на підставі рішень третейських судів виконавчих документів про примусове виконання рішень третейського суду.

Говорячи про підстави з яких сторони можуть звернутися з заявою про скасування рішення, то доктрина третейського розгляду по різному визначає останні, хоча звісно апріорними залишаються законодавчо закріплені підстави. Так, в дореволюційній доктрині підстави оскарження та скасування рішень третейських судів були зведені до двох груп: 1) підстави відносної недійсності (державний суд повинен був перевірити оскаржуваний акт, що приймався третейським судом, лише з тих підстав, які вказані в скарзі зацікавленої особи – ст. 1396 Статуту цивільного судочинства 1864 року); 2) підстави абсолютної недійсності (державний суд повинен був перевірити оскаржуваний судовий акт ex officio, за власної ініціативи, незалежно від прохання сторони, яка звернулася з відповідною скаргою) [306, c. 96][402].

Радянське законодавство відмовилося від дореволюційної концепції підстав скасування рішень третейського суду. Державний суд, перевіряючи рішення третейського суду, по суті мав право безмежно втручатися в сутність оскаржуваного акту, спираючись на “принцип законності” та слідкуючи за обґрунтованістю рішень третейських судів.

В той час, міжнародне право традиційно притримувалося класифікації підстав скасування рішень третейських судів (комерційних арбітражів) в залежності від можливості ініціювання процедури з вказівкою на підстави незаконності рішення третейського суду самою стороною або компетентним державним судом. Так, професор В.А. Мусін відмічав, що «ст. V Нью-Йоркської конвенції 1958 року містить вичерпний перелік підстав для відмови у визнанні та виконанні іноземного арбітражного рішення, при чому ці підстави поділяються на дві групи. Перша група охоплює обставини. обов’язок доведення існування яких покладається на сторону, яка програла спір, та звернулася з клопотанням про відмову в примусовому виконанні рішення арбітражу (п. 1 ст. V). До другої групи відносяться фактори, що виключають примусове виконання рішень арбітражу не дивлячись на те, чи посилається на остання сторона, яка програла спір, та від того чи ставила остання відповідне питання на розгляд суду, в якості підстави відмови у примусовому виконанні рішення (п. 2 ст. V)” [203, c. 83][403].

На сьогодні, підстави для скасування рішення третейського суду визначаються у чіткому переліку. Жодна інша підстава, окрім зазначених не може бути достатньою для оспорювання та скасування рішення третейського суду. Зазначені підстави охоплюють як випадки, коли рішення третейського суду оскаржується з мотивів порушення процедури третейського розгляду, а також і випадки, коли “дефекти” рішення обумовлені непідвідомчістю справи третейському суду.

До таких підстав належать:

­ справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону, оскільки спір відповідно до закону не може бути предметом третейського розгляду;

­ рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди. Так, наприклад, якщо між сторонами було укладено два договори (наприклад по поставці позивачеві товарів на певну суму та грошової позики відповідачем на аналогічну суму) і лише по відношенню до одного з них була укладена угода, то задовольнивши обидва позови (і первісний і зустрічний) третейський суд вважається таким, що діяв за межами третейської угоди, а тому рішення про задоволення позову по іншому договору (щодо якого третейська угода відсутня) може бути оспорюване до відповідного компетентного суду. Оскільки за таких обставин зустрічний позов повинен бути розглянутий державним, але не третейським судом;

­ третейську угоду визнано недійсною компетентним судом. Така недійсність може бути обумовлена порушенням вимог, яким третейська угода повинна відповідати Закону України “Про третейські суди”. Наприклад, недотримання обов’язкової письмової форми третейської угоди, що тягне за собою її недійсність;

­ склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону. Ця підстава пояснюється тим, що спір вирішувався у неналежному складі третейського суду, а тому його рішення не може нести юридичної сили, оскільки приймалось неналежним суб’єктом.

Відповідний перелік є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає [15][404]

Таким чином, законодавець при формулюванні вказаних підстав скасування рішення третейського суду фактично спирається на відомий з римських часів принцип tantum devolutum quantum appellatum (лат. “скільки скарги – стільки і судового рішення”), який застосовується при конструюванні процесуальних інститутів оскарження та скасування судових актів. При цьому компетентний державний суд пов’язаний як вказівкою в заяві про оспорювання на підстави скасування рішення третейського суду, так і тими аргументами, які використовуються зацікавленою стороною. Нажаль, на сучасному етапі розвитку судової практики, як зазначає І.С. Папов’ян, відзначається, що державні суди не завжди слідують вище вказаним приписам, що пов’язують компетентні державні суди при здійсненні процедур перевірки рішень третейських судів [222, с. 127 - 128][405]. Варто відзначити, що чинне законодавство про третейський розгляд не передбачає можливості оскарження ухвал, постановлених третейським судом з питань, що виникають в процесі розгляду справи [15][406].

Заява про скасування рішення третейського суду подається в письмовій формі і підписується особою, що звертається з вимогою про скасування рішення, чи його представником і повинна відповідати комплексу вимог щодо форми, змісту та наявності обов’язкових документів, що додаються до заяви. Відповідні вимоги ґрунтуються на положеннях статті 12 Закону та загальних положеннях ЦПК України та ГПК України. Таким чином, у заяві про скасування рішення третейського суду повинні бути зазначені: 1) найменування компетентного суду, у який подається заява; 2) найменування і склад третейського суду, що прийняв рішення, місце його перебування;3) найменування сторін третейського розгляду, їхнє місце перебування чи місце проживання; 4) дата і місце ухвалення рішення третейського суду, його номер; 5) дата отримання рішення третейського суду, яке оскаржується, стороною, що звернулася з заявою про скасування зазначеного рішення; 6) вимога заявника про скасування рішення третейського суду, підстави, по яких воно оскаржується.

У заяві можуть бути зазначені номери телефонів, факсів, адреси електронної пошти й інші відомості.

До відповідної заяви про скасування рішення третейського суду також додаються: належним чином завірений оригінал рішення третейського суду чи належним чином засвідчена його копія. Копія рішення постійно діючого третейського суду може бути завірена головою третейського суду; копія рішення разового третейського суду повинна бути нотаріально засвідчена; оригінал угоди про третейський розгляд чи належним чином засвідчена її копія; документи, що подаються в обґрунтування вимоги про скасування рішення третейського суду; документ, що підтверджує сплату державного збору в порядку й у розмірі, що встановлені законом; повідомлення про вручення чи інший доказ направлення копії заяви про скасування рішення третейського суду іншій стороні третейського розгляду; довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження особи на підписання заяви.

Недодержання умов подання заяви про скасування рішення третейського суду тягне за собою наслідки у вигляді відмови у прийнятті заяви або повернення заяви. Суд виносить ухвалу про відмову в прийнятті заяви, якщо: рішення третейського суду оскаржено з підстав, не передбачених статтею 51 Закону України “Про третейські суди”; заяву подано не стороною у справі; заяву подано з пропуском встановленого Законом України “Про третейські суди” строку; оскаржується рішення третейського суду зі справи, не віднесеної до підвідомчості компетентного суду; у провадженні суду є справа про скасування того ж рішення третейського суду з тих же підстав.

Повернення заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до суду в загальному порядку після усунення допущених недоліків. За результатами прийняття, відмови у прийнятті чи поверненні заяви про скасування рішення третейського суду судом не пізніше п’яти днів з дня надходження заяви постановляється відповідна ухвала, яка надсилається на адресу сторін зазначених в рішенні третейського суду. Разом з відповідною ухвалою надсилаються заява з документами, що були додані до неї. Ухвала про відмову в прийнятті заяви або про повернення заяви може бути оскаржено на загальних підставах [15][407]. В разі відповідності поданої заяви встановленим вимогам, суд виносить ухвалу із зазначенням в ній про призначення справи до розгляду в судовому засіданні та про час і місце його проведення. Відповідною ухвалою суд витребує справу з третейського суду, в якому вона зберігається.

За результатами розгляду заяви господарським судом приймається рішення, зміст якого повинен відповідати статті 84 ГПК з урахуванням особливостей відповідної категорії справ.

В разі прийняття рішення державного суду про скасування рішення суду третейського, настають певні юридично значимі наслідки для сторін третейської угоди. Ці наслідки мають як матеріально-правовий характер (неможливість реалізувати суб’єктивне цивільне право, спонукати протилежну сторону до вчинення юридично значимих дій), так і процесуальний характер (неможливість звернутися до процедур примусового виконання рішення за допомогою державного примусу, а також виникнення процесуальних прав – наприклад, розпочати новий процес в третейському суді).

Дореволюційне законодавство не встановлювало чітких правових наслідків скасування рішення третейського суду. Проте в доктрині був сформований сталий підхід до вирішення порушеної проблеми. Сутність такого підходу полягала в тому, що до правових наслідків скасування рішення третейського суду не відносяться наслідки скасування рішення державних судів [138, c. 779][408]. Скасування рішення третейського суду компетентним державним судом не тягне за собою автоматичного направлення справи до третейського суду на новий розгляд. В такому випадку новий третейський розгляд можливий за умови звернення з новою позовною заявою до третейського суду, якщо можливість такого повторного звернення не втрачена відповідно до Закону України “Про третейські суди”. При цьому таке звернення можливе лише на підставі третейської угоди, яка пов’язує сторін. За наслідками нового звернення до третейського суду, третейський розгляд починається з початку. При цьому, скасування рішення та повторний розгляд справи в третейському суді, не перешкоджає тому, щоб справа в третейському суді була розглянута в тому ж складі.

Звичайно, що це може мати місце лише за умови наявності відповідної згоди сторін. В той час, скасування рішення третейського суду анульовує відповідне рішення, що, як вже зазначалося, виключає можливість його примусового виконання.

В окремих випадках можливість повторного звернення в третейський суд, рішення якого скасовано компетентним судом, виключається. До числа таких випадків відносяться рішення третейського суду, які скасовано повністю або частково внаслідок визнання компетентним судом недійсною третейської угоди; рішення третейського суду прийняті у спорі, який не передбачений третейською угодою; рішення третейського суду по вирішенню питання, що виходять за межі третейської угоди. За цих умов сторони третейського розгляду мають право звернутися за вирішенням відповідної справи в суд загальної юрисдикції чи господарський суд у загальному порядку.

З огляду на викладене, провівши аналіз норм процесуального законодавства ми приходимо до висновку, що останнім не передбачено порядку оспорювання рішень третейських судів, що значно може ускладнити відповідну процедуру з огляду на принцип законності в державному судочинстві. Отже, виявляється доцільним включення до ГПК України та ЦПК України окремою глави „Провадження по справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду”, в якій врегулювати наступні питання: загальні положення оспорювання рішень третейських судів; вимоги до заяви про скасування рішення третейського суду; порядок розгляду цієї заяви; підстави для скасування; вимоги до ухвали, яка виноситься за результатами розгляду справи щодо оскарження рішення третейського суду; розгляд заяви з приводу компетенції третейського суду; загальні положення видачі виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду; вимоги до заяви на видачу виконавчого документу; порядок розгляду заяви; підстави відмови; вимоги до ухвали та наслідки її прийняття для сторін третейської угоди. На період до прийняття відповідних змін до процесуального законодавства України зазначені вище процедурні питання можливо було регламентувати на рівні Постанови Пленуму Верховного Суду, як, наприклад, це знайшло свій вияв в Рекомендаціях Президії Вищого Господарського Суду України від 11.04.2005 року № 04-5/639 “Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України “Про третейські суд”.

<< | >>
Источник: Притика Юрій Дмитрович. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН В ТРЕТЕЙСЬКОМУ СУДІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. КИЇВ - 2006. 2006

Еще по теме 3.2. Порядок розгляду спорів в третейському суді.:

  1. § 2. Порядок розгляду справи
  2. Стаття 159. Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів
  3. 3. ПОРЯДОК РОЗГЛЯДУ ЗЕМЕЛЬНОГО СПОРУ
  4. І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И Р І Ш Е Н Н Я КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням спільного підприємства "Мукачівський плодоовочевий консервний завод" про офіційне тлумачення положення пункту 10 статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" (справа про виконання рішень третейських судів)
  5. РОЗДІЛ 2 ПОРЯДОК РОЗГЛЯДУ ТА ВИРІШЕННЯ ТРУДОВИХ СПОРІВ
  6. 2.3.Порядок розгляду та вирішення колективних трудових спорів
  7. Підвідомчість цивільно-правових спорів третейським судам (арбітрабельність)
  8. Порядокрозгляду цивільно-правових спорів у третейському суді
  9. РОЗДІЛ 3. РІШЕННЯ ТРЕТЕЙСЬКИХ СУДІВ ЗА НАСЛІДКАМИ РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ
  10. 3.1. Правові наслідки розгляду справи третейськими судами
  11. Порядок оскарження рішень третейських судів
  12. ЗМІСТ
  13. 1.3. Поняття, правова природа та види третейських судів
  14. 2.1. Принципи організації та діяльності третейських судів
  15. 2.2. Порядок створення третейських судів
  16. 2.3. Підвідомчість справ та компетенція третейських судів
  17. 3.2. Порядок розгляду спорів в третейському суді.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -