Порядок оскарження рішень третейських судів

Провадження з оскарження третейського рішення та видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду стоять окремим блоком у цивільному процесуальному законодавстві: врегулюванню даних питань присвячено відповідні глави 1, 2 Розділу VII-1 ЦПК України, а також частково - Розділ VIII ЦПК України, яким врегульовано питання визнання та виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню (в частині рішень іноземних чи міжнародних арбітражів), а також Розділи VI-VII Закону України «Про третейські суди».

З огляду на те, що вказані розділи було включено до ЦПК України лише у 2011 році, питання правової природи даних проваджень у цивільному процесі залишається невизначеним. Так, під видом цивільного судочинства зазвичай розуміють врегульований нормами цивільного процесуального права порядок розгляду передбачених в законі і поєднаних в групи певних цивільних справ, об’єднання яких обумовлено їхньою матеріально-правовою природою та самостійними способами та засобами захисту прав та інтересів, а також пов’язаними з цим особливостями судової процедури [27, с. 17]. Статтею 15 ЦПК України зазначено, що суди розглядають справи, віднесені до їх компетенції, в порядку позовного, наказного та окремого провадження. В той же час, у частині четвертій даної статті вказано, що суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу. З цього законодавчого положення випливає, що такі пов’язані з третейським розглядом провадження не входять ні до позовного, ні до наказного, ні до окремого проваджень, що є окремими видами цивільного судочинства, однак становлять собою сукупність проваджень, разом з провадженням за скаргами на дії (бездіяльність) державного виконавця, що певним чином відособлені від решти проваджень, традиційно іменованих видами цивільного судочинства.

Пов’язано це з відомою дискусією щодо визначення понять виду цивільного судочинства, провадження у цивільному процесі і їхнього співвідношення. Так, в розумінні концепції, сформованої ще радянським вченим П. Ф. Єлісейкіним, який наполягав на тому, що непозовні провадження, у яких спори щодо права не вирішуються, за змістом являють собою «адміністративну діяльність», а цивільним процесом є лише за формою [76, с. 32], провадження, пов’язані з третейським розглядом є також «адміністративною діяльністю», оскільки не можуть вважатися такими, в яких вирішується спір про право. А отже у системі цивільного процесу відповідно до положень даної концепції вони повинні були б зайняти місце додаткових проваджень відносно позовного провадження, яке є загальною процедурою. В розвиток даної концепції і Н. М. Бессараб зазначає, що не є самостійними провадженнями провадження щодо оскарження рішення третейського суду та щодо видачі виконавчого листа на його примусове виконання, а тому і провадженням можуть іменуватися лише з великою часткою умовності, хоч і здійснюються в межах цивільної юрисдикції, а діяльність суду в них спрямована на здійснення правосуддя [34, с. 126-127].

Зазвичай, виділяючи позовне, наказне та окреме провадження, авторами лише вказується на існування проваджень з оскарження рішень третейських судів та видачі виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, описується процедура розгляду даної категорій справ, однак висновків щодо правової природи даних проваджень та їх співвідношення з традиційно відомими видами цивільного судочинства авторами не робиться, або ж взагалі не приділяється уваги місцю проваджень, пов’язаних з третейським розглядом, у системі цивільного процесу, їхній правовій природі. Так, С. Я. Фурса та Є. І. Фурса дають дещо спірну систематизацію проваджень, виділяючи позовне, наказне та окреме провадження, а також інші види проваджень: у суді першої інстанції, у суді апеляційної інстанції, у суді касаційної інстанції, у зв’язку з винятковими обставинами, у зв’язку з нововиявленими обставинами, щодо визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні, щодо відновлення втраченого судового провадження.

Таку ситуацію частково можна пояснити тим, що основний масив наукової літератури з цивільного процесу, в тому числі підручників, було видано у 2005-2010 роках, коли порядок оскарження рішення третейського суду та порядок видачі виконавчого листа на його примусове виконання містилися лише у Законі України «Про третейські суди», тобто провадження виділялись в залежності від структури самого Цивільного процесуального кодексу України. Однак з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо оскарження рішення третейського суду та видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду» №2979-VI від 03 лютого 2011 року відповідні положення, викладені більш детально, стали невід’ємною частиною цивільного процесуального законодавства. Останнім часом деякими науковцями пропонується все ж таки визнати за даними провадженнями статус окремого виду цивільного судочинства: В. В. Комаров та В. В. Масюк пропонують іменувати їх специфічним судовим провадженням [101, с. 36; 107, с. 12], С. А. Курочкін - додатковим судовим провадженням [99, с. 169].

Однак вбачається, що на сучасному етапі розвитку цивільного процесуального права взагалі потрібно відмовитися від поняття «вид цивільного судочинства» як такого, що вже не відповідає переліку тих категорій проваджень, віднесених до компетенції судів загальної юрисдикції. Логічним та всеохоплюючим буде поділ цивільного судочинства на самостійні провадження, які виділяються в залежності від їх характерних особливостей на позовне провадження; наказне провадження; окреме провадження; провадження, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб); провадження з оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів; провадження у справах про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні.

Наведена позиція є виправданою, оскільки провадження з оскарження рішень третейських судів та видачі виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів мають свої особливості, що не дозволяють віднести їх до вже існуючих видів цивільного судочинства та мають усі основні ознаки самостійного провадження, які більш детально будуть розглянуті далі: суб’єктний склад, самостійний порядок розгляду, наявність окремого судового акту, яким завершується розгляд справи, а також особливості оскарження цього судового акту.

Повертаючись, власне, до оскарження рішень третейських судів, слід зазначити, що на відміну від Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», яким передбачено оспорювання арбітражного рішення шляхом подачі клопотання про його скасування (ст. 34), у Законі України «Про третейські суди» та цивільному процесуальному законодавстві використовується лише термін «оскарження». Як дослідниками цивільного процесу, так і дослідниками третейського розгляду неодноразово вказувалося на невідповідність цих двох понять: так, О. Ю. Скворцов вказує на суттєву різницю між «оспорюванням» та «оскарженням» третейського рішення. На його думку, оскарження передбачає звернення учасника у справі до суду вищестоящої інстанції з метою повторного розгляду справи по суті в апеляційній інстанції чи перевірку законності та обґрунтованості рішення - у касаційній. В силу того, що компетентний державний суд не є судом вищестоящої інстанції відносно третейського суду, а відповідно не може виконувати апеляційний чи касаційний перегляд третейського рішення щодо зміни рішення чи переоцінки встановлених фактів. Контрольна функція компетентного суду також є обмеженою і не може виходити за межі перевірки найважливіших процедурних питань третейського розгляду [170, с. 305]. Так само і В. Ф. Яковлєв під оскарженням рішення розуміє перевірку його правильності з точки зору законності та обґрунтованості, чого, виходячи з закріплених у цивільному процесуальному законодавстві підстав для скасування рішення третейського суду, компетентний суд не може зробити в силу відсутності можливостей для такого перегляду [222, с.

Як слушно зазначається у літературі, провадження у справах про оскарження рішень третейських судів та про звернення їх до примусового виконання у сукупності складають окрему форму судового процесу, завданням якої є забезпечення судового контролю над третейським розглядом, тобто реалізація контрольної функції держави в сфері компетенції судової влади, що виражається в охороні судом прав і свобод учасників відповідних правовідносин, а також у забезпеченні режиму законності [97, с. 20]. Як раніше зазначалося, законодавством України не передбачено оскарження третейського рішення у цьому ж чи іншому третейському суді, а тому єдиним органом оскарження рішення і судового контролю є компетентний державний суд.

Особливість суб’єктного складу даного провадження проявляється в тому, що суб’єктами оскарження рішення третейського суду є сторони, треті особи, а також особи, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов’язки (ч. 1 ст. 389-1 ЦПК України). Слід звернути увагу, що у даній статті поняття сторін та третіх осіб слід розуміти не у значенні, що застосовується у ЦПК України, а в контексті Закону України «Про третейські суди» (хоча справедливо зазначити, що за своєю суттю вони практично співпадають). Тобто якщо дещо уточнити та розширити формулювання вказаної норми закону, суб’єктами оскарження є сторони третейського розгляду, треті особи у третейському розгляді, а також особи, які не брали участі у третейському розгляді справи, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов’язки.

І хоча в ст. 26 ЦПК України зазначено, що у справах про оскарження рішення третейського суду особами, які беруть участь у справі, є учасники третейського розгляду, особи, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов’язки, треті особи, а також представники цих осіб, зі ст. 389-6 ЦПК України випливає, що особа, за ініціативою якої розпочато дане провадження, іменується заявником. Оскільки третейський суд, відповідно до ст. 7 Закону України «Про третейські суди», не є юридичною особою, залучити його до участі у даному провадженні у якості сторони чи учасника справи з метою надання пояснень у справі чи відповідних доказів неможливо. Як вже зазначалося, єдиний обов’язок постійно діючого третейського суду на даному етапі - надсилання матеріалів справи на вимогу компетентного суду. Такий самостійний та своєрідний склад учасників є ще однією з підстав для виділення даної процедури у якості самостійного провадження в цивільному процесі.

Формою реалізації права особи на оскарження рішення третейського суду є її звернення з заявою про скасування рішення третейського суду, яка подається до компетентного суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов’язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом. Такий строк є процесуальним, а тому у разі його пропуску його може бути поновлено судом за заявою особи за умови визнання судом причини пропуску поважною, в іншому ж випадку заява, подана після закінчення строку, залишається без розгляду.

Встановлена законодавством виключна підсудність розгляду заяв щодо оскарження рішення третейського суду (за місцем розгляду справи третейським судом) має на меті усунення можливості подання декількох таких заяв до різних державних судів: місце розгляду справ постійно діючим третейським судом визначається за його місцезнаходженням, а третейським судом ad hoc - у місці, визначеному третейською угодою між сторонами. Вказівка на місце розгляду є однією з вимог до змісту третейського рішення, однак у разі її відсутності компетентний суд для визначення власної територіальної підсудності повинен ретельно дослідити умови регламенту, третейської угоди та третейського рішення. Доцільним також буде дослідження компетентним судом у сукупності з іншими доказами матеріалів третейської справи, зокрема ухвал третейського суду, якими порушувалося провадженням у третейській справі та здійснювалися виклики учасників третейського розгляду для встановлення реального місця розгляду справи третейським судом ad hoc.

До заяви про скасування рішення третейського суду пред’являються такі вимоги щодо змісту (ст. 389-2 ЦПК України): 1) найменування компетентного державного суду, до якого подається заява; 2) ім’я (найменування) особи, яка подає заяву, а також ім’я (найменування) її представника, якщо заява подається представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження; 3) ім’я (найменування) учасників третейського розгляду, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження; 4) найменування та склад третейського суду, який прийняв рішення; 5) відомості про рішення третейського суду, яке оскаржується, а саме: номер справи, дата і місце прийняття рішення, предмет спору, зміст резолютивної частини рішення; 6) дата отримання особою, яка звертається із заявою, рішення третейського суду, яке оскаржується; 7) підстава для оскарження і скасування рішення третейського суду; 8) зміст вимоги особи, яка подає заяву; 9) перелік документів та інших матеріалів, що додаються до заяви; 10) додатково можуть бути зазначені й інші відомості, якщо вони мають значення для розгляду цієї заяви (номери засобів зв’язку, факсів, адреса електронної пошти сторін та третейського суду тощо).

До заяви додаються: 1) оригінал рішення третейського суду або належним чином завірена його копія. Копія рішення постійно діючого третейського суду завіряється головою постійно діючого третейського суду, а копія рішення третейського суду для вирішення конкретного спору має бути нотаріально завірена; 2) оригінал третейської угоди або належним чином завірена її копія; 3) документи, які подані на обґрунтування підстав для скасування рішення третейського суду; 4) документ, що підтверджує сплату судового збору (що становить 0,5 розміру мінімальної заробітної плати за подання такої заяви юридичною особою або фізичною особою-підприємцем та 0,2 розміру мінімальної заробітної плати - фізичною особою); 5) довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника; 6) копії заяви про скасування рішення третейського суду та доданих до неї документів відповідно до кількості учасників судового розгляду.

У разі подання заяви без дотримання вимог щодо її форми та змісту чи несплати судового збору, компетентний суд залишає її без руху, а у разі неусунення недоліків заяви, що стали підставою її залишення без руху, у визначений компетентним судом строк, подання заявником заяви про повернення йому поданої заяви, подання заяви недієздатною особою чи особою, яка не має повноважень на ведення справи, непідсудності справи цьому суду - компетентний суд повертає заяву особі у тому ж порядку, що передбачений і для інших заяв, в тому числі і позовних, відповідно до ст. 121 ЦПК України.

Компетентний суд також постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у випадку неможливості розгляду заяви в порядку цивільного судочинства; у разі наявності в провадженні цього чи іншого суду справи із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; якщо після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, а спірні правовідносини не допускають правонаступництва; у разі якщо рішення третейського суду оскаржено з підстав, не передбачених законом.

Справа про оскарження рішення третейського суду розглядається суддею одноособово протягом одного місяця з дня надходження до суду заяви про скасування рішення третейського суду. Під час підготовки справи до розгляду за клопотанням будь-кого з учасників судового розгляду суд може до початку розгляду справи витребувати матеріали справи третейського розгляду, рішення в якій оскаржується, а також необхідні у даному проваджені докази. Отримавши таку вимогу, третейський суд протягом п’яти днів з дня її надходження направляє матеріали третейської справи до суду, а після розгляду судом заяви про скасування рішення третейського суду справа підлягає поверненню на зберігання до третейського суду. Вище вже було окреслено проблему, пов’язану зі зберіганням та витребуванням справ, особливо стосовно третейських судів ad hoc, а тому з метою недопущення зловживань, а також враховуючи те, що пропонується встановлення можливості перегляду третейського рішення за нововиявленими обставинами, доцільним буде встановлення обов’язкового витребування матеріалів третейської справи у постійно діючого третейського суду: тільки таким чином суд може встановити чи не було переглянуто та скасовано дане рішення цим самим третейським судом. І відповідно до висловлених пропозицій, матеріали третейської справи судів ad hoc повинні зберігатися у компетентному суді, тому необхідність їх витребування відсутня.

Про час і місце розгляду справи повідомляються особи, які беруть участь у справі, однак їхня неявка (у разі повідомлення належним чином) не перешкоджатиме розгляду справи. При розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність або відсутність підстав для скасування рішення третейського суду, перш за все шляхом дослідження положеннь третейської угоди та регламенту третейського суду, оскільки саме ці документи у взаємозв’язку визначають компетенцію третейського суду. Щодо третейської угоди необхідне також встановлення її дійсності та відповідності чинному законодавству, оскільки від цього залежить взагалі можливість залучення третейського суду до розгляду цивільно-правового спору і, як наслідок, - можливості винесення третейського рішення.

Особливістю цього провадження є також і те, що компетентний суд може вийти за межі доводів заявника щодо скасування третейського рішення, якщо суд встановить наявність інших підстав, передбачених статтею 389-5 ЦПК України для скасування третейського рішення. Практично це означає можливість компетентного суду своєю ухвалою, наприклад, встановити недійсність третейської угоди, для чого відсутня необхідність попереднього чи подальшого звернення зацікавленої особи з відповідним позовом, що співвідноситься з положенням ч. 5 ст. 216 ЦК України щодо застосування судом наслідків недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

За наслідками розгляду заяви про скасування рішення третейського суду компетентний суд має право постановити ухвалу про відмову у задоволенні заяви і залишення рішення третейського суду без змін або постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення третейського суду. При цьому ухвала має містити у собі відомості про рішення третейського суду, що оскаржується, місце його прийняття; найменування і склад третейського суду, що прийняв рішення, яке оскаржується; ім’я (найменування) сторін третейського спору; вказівку про скасування рішення третейського суду повністю або частково чи про відмову в задоволенні вимог заявника повністю або частково. Не зважаючи на назву такого процесуального документу, кодексом встановлено, що дані ухвали постановляються за правилами, встановленими ЦПК України для ухвалення рішення (ст. 389-6 ЦПК України) та можуть бути оскаржені в загальному порядку, передбаченому для оскарження рішення суду першої інстанції.

Виключний перелік підстав для скасування рішення третейського суду закріплено у ст. 389-5 ЦПК України та ст. 51 Закону України «Про третейські суди» і розширювальному тлумаченню не підлягає. До таких підстав віднесено: 1) справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 3) третейську угоду визнано судом недійсною; 4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 5) третейський суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не брали участі у справі.

З одного боку, такий підхід до встановлення підстав скасування рішення третейського суду виключно на підставі формальної невідповідності нормам законодавства про третейський розгляд, сприяє утвердженню третейського рішення як остаточного та неспростовного, що відповідає природі і завданням третейського суду як способу АВС та цілком відповідає світовій практиці. Однак численні зловживання під час третейського розгляду змушують шукати нові шляхи для здійснення більш якісного контролю над діяльність третейських судів. Таким дієвим механізмом вдосконалення контролю над загальним станом законності винесення рішень третейськими судами стало б доповнення даного переліку підстав для скасування рішення третейського суду положенням, яке б дозволило суду скасувати рішення третейського суду на підставі невідповідності рішення третейського суду чинному законодавству, в тому числі невідповідності рішення третейського суду вимогам, передбачених ст. 46 Закону України «Про третейські суди» (стосується вимог щодо форми та змісту третейського рішення), для чого необхідним є доповнення переліку підстав скасування рішення третейського суду (ч. 2 ст. 389-5 ЦПК України та ч. 3 ст. 51 Закону України «Про третейські суди») пунктом 6 такого змісту: «6) рішення третейського суду суперечить чинному законодавству України, в тому числі щодо форми та змісту рішення третейського суду, передбачених статтею 46 Закону України “Про третейські суди "».

Вказівка окремо на можливість скасування рішення третейського суду з підстав невідповідності ст. 46 Закону України «Про третейські суди» змусить третейський суд більш сумлінно ставитися до своїх обов’язків щодо оформлення рішення. Однак більш важливим практичним наслідком буде усунення зловживань, що допускаються не тільки під час винесення третейського рішення, а й під час його оскарження: будь-який державний суд, отримавши заяву про скасування рішення третейського суду, яке не відповідає хоча б вимогам закону щодо змісту та форми, буде зобов’язаний його скасувати.

Однак рішення третейського суду не завжди скасовується за результатами провадження з оскарження рішення третейського суду: вимога щодо скасування рішення третейського суду може бути заявлена одночасно з позовною вимогою щодо визнання недійсною третейської угоди. Суд, задовольняючи вимогу про визнання третейської угоди недійсною, якщо підстави для нікчемності правочину підтвердяться, знову ж таки в силу ч. 5 ст. 216 ЦК України може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи: такий наслідок передбачено ст. 51 Закону України «Про третейські суди» (скасування рішення третейського суду у разі визнання компетентним судом третейської угоди недійсною). Таку практику визнано правомірною і в узагальнені практики застосування судами Закону України «Про третейські суди» [136, с. 36].

Скасування судом рішення третейського суду не позбавляє сторони права повторно звернутися до третейського суду, крім випадків, передбачених законом. В свою чергу, скасування третейського рішення не є підставою для подальшого перегляду іншого рішення державного суду за нововиявленими обставинами, навіть якщо таке судове рішення було обґрунтовано скасованим рішенням третейського суду (тобто воно було підставою для ухвалення такого судового рішення) або суд виходив із нього, хоча прямо й не посилався на третейське рішення на підтвердження наявності вказаних обставин, що також підтверджується позицією, викладеній у Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №4 від 30 березня 2012 року «Про застосування цивільного процесуального законодавства при перегляді судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами» [144, с. 17].

Таким чином, право оскарження рішення третейського суду - це встановлена Цивільним процесуальним кодексом України та Законом України «Про третейські суди» можливість сторін, третіх осіб, а також осіб, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов’язки, звернутися з передбачених законом підстав до компетентного державного суду з вимогою про скасування рішення третейського суду.

3.3.