1.4. Поняття цивільної юрисдикції

Категорія цивільна юрисдикція – полісистемне утворення, яке можна розуміти в 3-х значеннях. У широкому значенні деякі правознавці розуміють її як діяльність судових і несудових органів з вирішення спорів та інших правових питань.

У вузькому (суб’єктивному) розумінні цивільна юрисдикція тлумачиться як різновид юрисдикції судової, тобто як компетенція загальних судів вирішувати з додержанням цивільної процесуальної форми цивільні справи у формах позовного, окремого й наказного проваджень.

В об’єктивному смислі цивільну юрисдикцію визначають як сукупність правових норм, якими регулюються предметні, просторові й функціональні межі судової юрисдикції загальних судів.

У межах даного дослідження нас у першу чергу цікавлять друге і третє значення цього терміна, однак їх розкриття буде неповним без аналізу цивільної юрисдикції з точки зору юрисдикційної діяльності. У законодавстві України, зокрема, у гл. 2 розд. І ЦПК, категорія «цивільна юрисдикція» використовується виключно у смислі юрисдикції загальних судів. Однак, як уже наголошувалось раніше, юрисдикційну діяльність поруч із судом можуть здійснювати також інші позасудові органи. Тому цілком очевидно, що цивільною юрисдикцією в загальному значенні цього поняття можуть володіти не тільки судові, а й інші органи.

Важливим чинником правової регламентації державою суспільних відносин є діяльність її органів – правотворча, правозастосовча і правоохоронна [78, с. 221]. Дещо відокремлено в юридичній літературі вирізняється ще один її вид – діяльність юрис­дикційна.

Деякі вчені дотримуються іншої точки зору. На думку К. С. Юдельсона, юрисдикційна діяльність є похідною від правоохоронної функції держави [284, с. 7]. К. В. Гусаров теж зазначає, що суттєвою ознакою юрисдикційної діяльності є те, що вона провадиться у зв’язку з реалізацією цієї державної функції [183, с. 115]. В. М. Горшенєв взагалі ототожнює юрисдикційну і правоохоронну діяльність [47, с. 23].

На нашу думку, в юрисдикційній діяльності присутні елементи як правозастосовчої, так і правоохоронної діяльності, а сама вона з-поміж них займає особливе місце. Як правильно, вважаємо, зазначає П. А. Пєтухов, юрисдикційна діяльність – це специфічний вид правозастосовчої діяльності компетентних суб’єктів, необхідність у якій виникає, тільки коли вчиняються правопорушення або порушуються цивільні права й законні інтереси учасників суспільних відносин. У той же час вона служить ядром правоохоронної діяльності, тому що головним завданням юрисдикційної діяльності є вирішення правового конфлікту, усунення перешкод у реалізації правових норм. До речі, сама ж правоохоронна діяльність має ширші завдання: нагляд за виконанням і дотриманням правових приписів суб’єктів права, попередження правопорушень тощо. Таким чином, юрисдикційну діяльність слід розглядати як вид державно-владної діяльності – правозастосовчої за своїм змістом і правоохоронної за виконуваною нею головною функцією [149, с. 38, 39].

Необхідність існування юрисдикційної діяльності викликана потребами функціонування системи правового регулювання суспільних відносин. Установлюючи суб’єктивні права та юридичні обов’язки, держава забезпечує реальне їх здійснення в конкретних суспільних відносинах.

Перешкоди в реалізації правових норм можуть бути зумовлені 4-ма групами чинників, якими є: (а) класичний вид правопорушення, коли має місце вчинення суб’єктом юридичного делікту – злочину, адміністративного чи дисциплінарного проступків, цивільно-правового делікту; (б) наявність правового спору, яким охоплюються 2 його види – спори про право і про юридичні факти [129, с. 99]; (в) виняткові (надзвичайні, екстраординарні) обставини, які мають своїм наслідком неможливість здійснення тих чи інших суб’єктивних прав (безвісна відсутність, втрата цінного паперу на пред’явника або векселя, втрата дієздатності тощо); (г) протиріччя, які можуть існувати між окремими правовими нормами, мають логічний характер і пояснюються похибками юридичної техніки [57, с. 53]. Усунення названих перешкод у реалізації правових норм здійснюється саме за допомогою юрисдикційної діяльності.

Висловлені вище міркування дають підстави визначити юрисдикційну діяльність як необхідний елемент системи правового регулювання суспільних відносин, змістом якого є владна діяльність органів державної влади, спрямована на усунення перешкод у реалізації правових норм.

Поняттям «юрисдикційна діяльність» охоплюється, повторимося, діяльність різних державних і громадських органів, яку вони здійснюють у відповідних формах. У юридичній радянській літературі питання про останні було предметом прискіпливої уваги вчених-процесуалістів. Зокрема, форми захисту суб’єктивних прав досліджували такі науковці як Д. М. Чечот [267], М. Т. Арапов [12], М. Б. Зейдер [81], В. Н. Щеглов [274], І. Є. Філіппов [250; 251] та ін.

Актуальність цієї проблеми в ту епоху пояснюється тим, що судова цивільна юрисдикція була дещо обмежена й не поширювалася на всі правовідносини, що складались у державі. Досить значна категорія справ розглядалась іншими несудовими органами (адміністративними, комісіями з трудових спорів, товариськими судами, профспілковими комітетами тощо). Причому в деяких випадках їх цивільна юрисдикція щодо цих справ на законодавчому рівні була визнана імперативною, тобто такою, що заміняє судову. «Не будь-яке суб’єктивне право захищається судом, є й інші форми захисту», – зазначав свого часу Д. М. Чечот [267, с. 12].

Дослідження форм захисту цивільних прав у радянський період призвели деяких правників до хибного висновку, що цивільне процесуальне право регулює діяльність не тільки судів, а й інших юрисдикційних органів, які здійснюють захист суб’єктивних прав і вирішують спори про право, – державного арбітражу, громадських організацій, адміністративних і нотаріальних органів, третейських судів (М. Б. Зейдер [81, с. 71], В. Н. Щеглов [274, с. 8], М. Т. Арапов [12, с. 75]). Наприклад, В. Н. Щеглов, характеризуючи цивільні процесуальні правовідносини вказує, що їх центральним суб’єктом є суд чи інший юрисдикційний орган [274, с. 63], змішуючи тим самим правосуддя, як особливий вид юрисдикційної діяльності, з іншими (несудовими) формами захисту суб’єктивних прав або охоронюваних законом інтересів.

Сьогодні питання про форми захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів має дещо другорядне значення. З нашого погляду, це є цілком закономірним, бо з прийняттям Конституції юрисдикція суду стала універсальною, такою, що поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Вислів Д. М. Чечота, цілком слушний у радянські часи («Будь-яке суб’єктивне право або охоронюваний законом інтерес у разі порушення може бути захищено судом чи іншим юрисдикційним органом (арбітражем, КТС, ФЗМК тощо)» [267, с. 18]) буде справедливим тепер в дещо скороченому вигляді: Будь-яке суб’єктивне право або охоронюваний законом інтерес в разі порушення може бути захищено судом!

Суд посідає особливе місце серед органів, здійснюючих юрисдикційну діяльність, оскільки остання для нього є єдиним завданням. Така діяльність інших органів державної влади, як правило, поєднана з управлінням, контролем, наглядом, а така ж діяльність інститутів громадянського суспільства спрямована на об’єкти (правовідносини), які зазвичай не вимагають до себе особливої уваги з боку держави. Саме в цьому аспекті, на наше переконання, розкривається специфічний статус суду як єдиного органу, що відправляє правосуддя (ст. 124 Конституції України).

За якими ж ознаками виокремлюється цивільна судова юрисдикція з-поміж інших форм захисту цивільних прав? Чому в правових джерелах прийнято вести мову про неї як про вищу форму юрисдикційної діяльності [267, с. 67; 37, с. 24]?

А. П. Гуськова й Н. Г. Муратова такими ознаками називають: (а) найвищий ступінь судового захисту порівняно з іншими формами правового захисту; (б) обов’язковість судових актів і неприпустимість їх перегляду іншими гілками влади, бо правосуддя – прерогатива судів; (в) поширення судового контролю на акти інших гілок влади; (г) більш висока компетентність у праві, ніж у функціонерів інших гілок влади [56, с. 379].

Такий підхід, на жаль, є занадто спрощеним, а тому, досліджуючи це питання, ми дійшли висновку про необхідність вирізнення організаційних, нормативних і процесуальних ознак цивільної судової юрисдикції, які є конститутивними для неї.

До організаційних ознак цивільної судової юрисдикції, на нашу думку, слід відносити:

1) здійснення її спеціально утвореними для цього органами держави – загальними судами;

2) наявність особливого порядку формування суддівського корпусу;

3) здійснення її від імені держави;

4) незалежність суду, забезпечена низкою специфічних правових гарантій;

5) безумовна можливість примусового виконання рішення суду, яке набрало законної сили, в передбаченому законом порядку.

Усі ці ознаки випливають з нормативного закріплення статусу суду як особливого органу юрисдикційної діяльності.

До нормативних ознак цивільної судової юрисдикції належать:

1) особливе місце норм цивільного процесуального права як норм регламентації юрисдикційної діяльності у системі права;

2) нормативне закріплення меж юрисдикційної діяльності суду з цивільних справ, загальні критерії яких містяться в ЦПК, а спеціальні – в галузевих актах законодавства (в ЦК, СК, КЗпП, окремих законах).

Варто погодитися з Н. О. Чечиною в тому, що норми цивільного процесуального права встановлюють правовий фундамент судової діяльності, форму відправлення цивільного судочинства, рамки його здійснення. Поза правовими правилами, закріпленими нормами цього права, судова діяльність взагалі неможлива [263, с. 27].

До процесуальних ознак цивільної судової юрисдикції, як вбачається, треба віднести:

1) наявність цивільної процесуальної форми юрисдикційної діяльності, яка (а) є універсальною, тобто прийнятною для захисту будь-яких суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і (б) має еталонний характер, тобто є моделлю, орієнтиром для розробки всіх інших порядків юрисдикційної діяльності. На думку М. Х. Хутиза, процесуальна форма – це невід’ємна ознака судової діяльності, що забезпечує її високу ефективність, реальну охорону суб’єктивних прав і законних інтересів [258, с. 92]. Як правильно зазначає Н. М. Кострова, її сутність полягає не тільки в закріплених у законі порядку й послідовності виконання процесуальних дій, а й у високому рівні гарантій для всіх учасників процесу: процесуальна форма забезпечує заінтересованим у справі суб’єктам правові гарантії правильності вирішення спору, рівність процесуальних прав та обов’язків [105, с. 44]. Із цим погоджується й Т. О. Григор’єва, підкреслюючи, що процесуальний порядок, регулюючи правила судової процедури, становить собою високу соціальну цінність. Він покликаний забезпечити законність діяльності всіх органів, яким належить судова влада, законність та обґрунтованість, справедливість судових рішень, охорону прав осіб, чиї інтереси тою чи іншою мірою порушені [50, с. 271];

2) реалізація юрисдикційної діяльності суду лише в рамках відповідного провадження цивільного судочинства. Зазначимо, що останнє відбиває найбільш загальні особливості розгляду певних категорій справ і пристосовує для цієї мети всю цивільну процесуальну форму. Як підкреслюється в правовій літературі, вирізнення в процесуальному законодавстві проваджень означає структуризацію норм залежно від специфіки розглядуваних справ у рамках єдиного цивільного процесу, цивільної процесуальної форми [60, с. 266];

3) стадійність здійснення юрисдикційної діяльності судом. Під стадією в цивільному судочинстві прийнято розуміти систему цивільних процесуальних дій, об’єднаних найближчою процесуальною метою [223, с. 9]. Стадійність цивільного процесу пов’язана з планомірним сходженням усіх процесуальних дій суду та інших учасників цивільного судочинства до єдиної його кінцевої мети – винесення законного, обґрунтованого і справедливого судового рішення в розумний строк.

Зауважимо, що в процесуальній літературі провадження і стадії деякими правниками розглядаються як ознаки цивільної процесуальної форми (В. І. Тертишніков [223, с. 9]). Однак в аспекті даного дослідження, як вбачається, їх доцільно вивчати як самостійні процесуальні ознаки цивільної юрисдикції.

Таким чином, з-поміж інших форм захисту цивільних прав цивільна юрисдикція вирізняється: (а) статусом суду (організаційний складник), (б) винятковим місцем норм цивільного процесуального права в системі права (нормативний складник) і (в) універсальним і водночас еталонним характером цивільної процесуальної форми (процесуальний складник). Правосуддя, як одна з форм юрисдикційної діяльності, є особливо організованою діяльністю по застосуванню норм права, яка має суворо окреслений зміст [90, с. 37].

У процесі аналізу цивільної юрисдикції важливим є з’ясування питання про можливість об’єднання сукупності норм, які встановлюють цивільну юрисдикцію суду в межах інституту права, а також про визначення їх характеру (матеріального чи процесуального).

Під інститутом права в юридичній доктрині розуміється відокремлена сукупність взаємопов’язаних норм права, які регулюють певний вид суспільних відносин і які становлять собою необхідну ланку в цілісній системі права [217, с. 55]. Схоже тлумачення поняття «інститут права» належить В. В. Копєйчикову. На його думку, це таке угруповання норм права певної галузі чи підгалузі, яке регулює конкретний вид чи сторону однорідних суспільних відносин^[23] [78, с. 171]. Як зазначає Ю. К. Осипов, формулювання правовим інститутам слід давати з огляду на їх диференціацію на загальні і спеціальні: це відокремлені групи юридичних норм, які регламентують окремі види однорідних суспільних відносин (спеціальні інститути) чи окремі сторони всіх відносин певного роду без урахування їх видової належності (загальні інститути) [143, с. 55].

Наведемо свою точку зору щодо необхідних рис інституту права. Ними є:

1) угруповання норм права, причому не будь-яке, а лише те, яке утворює собою систему. Системність у цьому випадку визначається єдністю об’єкта правової регламентації й функціональним призначенням групи норм;

2) конкретний вид чи сторона однорідних суспільних відносин як предмет регулювання такої групи норм;

3) галузева належність цієї групи норм. Адже будь-який інститут права є складовою частиною тієї чи іншої галузі права; безгалузевих інститутів права бути не може.

Досить тривалий час спірним у юридичній науці залишалося питання про існування в праві міжгалузевих (комплексних) правових інститутів. Одними вченими (О. С. Іоффе [82, с. 57], Д. А. Керимов [86, с. 301] П. Ф. Єлісєйкін [269, с. 29]) можливість вирізнення комплексних правових інститутів (як і комплексних галузей права) взагалі заперечувалася; другими, навпаки, активно доводилася (В. К. Райхер [191, с. 186-196], Ю. К. Осипов [144, с. 30]),. треті, не підтримуючи в цілому ідею існування комплексних галузей права, визнавали лише комплексні правові інститути (С. В. Поленіна [155, с. 75]).

На даний час факт існування комплексних правових інститутів майже ніким не заперечується. Як стверджує С. В. Поленіна, міжгалузевий інститут виникає на стику суміжних галузей права, тобто тих, яким притаманна певна спільність кола відносин, регульованих ними. Водночас серед міжгалузевих інститутів вона вирізняє міжгалузеві функціональні й міжгалузеві прикордонні. Перші – це такі правові інститути, що утворюються на стику суміжних неоднорідних галузей права (наприклад, цивільного й адміністративного), причому ця неоднорідність обумовлює наявність між їх нормами, які стикуються при регламентації тих чи інших правовідносин, лише функціональних зв’язків. Другі ж виникають на стику суміжних однорідних галузей права (приміром, цивільного й сімейного) й характеризуються наявністю рухомого предметно-регулятивного зв’язку між тими нормами, які утворюють цей інститут. Найчастіше такий зв’язок може виявлятися у 2-х випадках: (а) якщо на предмет однієї галузі права накладаються деякі елементи методу правового регулювання іншої галузі і (б) коли на певній ділянці відбувається тісна взаємодія предметів регулювання суміжних однорідних галузей права, в результаті чого на межі (кордоні) цих галузей виникають зони, що регламентують єдині по суті суспільні відносини [155, с. 75, 76].

Висновки, зроблені С. В. Поленіною при вивченні міжгалузевих інститутів у загальнотеоретичному аспекті, дають можливість поширити їх на предмет дослідження розглядуваної нами проблеми й означити місце інституту цивільної судової юрисдикції в системі права.

По-перше, навряд чи кимось оспорюватиметься факт об’єктивного об’єднання правових норм про цивільну юрисдикцію в самостійний інститут права. Так, ці норми регулюють однорідні суспільні відносини, пов’язані з компетенцією загальних судів по вирішенню цивільних справ у відповідних видах проваджень, передбачених ЦПК. У той же час загальні норми про цивільну юрисдикцію об’єднані в окрему гл. 2 розд. І ЦПК під назвою «Цивільна юрисдикція».

По-друге, можемо з упевненістю стверджувати про міжгалузевий характер даного інституту. Як вбачається, він поєднує в собі норми таких галузей права, як конституційне й цивільне процесуальне, тому цивільну юрисдикцію можна віднести до міжгалузевого функціонального інституту. У чому ж це виявляється?

Судова цивільна юрисдикція, як ми раніше з’ясували, є різновидом компетенції і визначається через такі елементи, як функції судової влади, коло правовідносин, щодо яких реалізуються останні, й конкретні юридично-владні повноваження, якими наділено суд у цивільному судочинстві.

Що стосується функцій судової влади, то не існує жодних сумнівів у тому, що за галузевою належністю закріплюючі їх норми треба віднести до конституційного права, а за характером вони є нормами матеріального права. По-перше, норми, які закріплюють функції, відбивають статику судочинства, а не його динаміку, а по-друге, вони містяться в Конституції й Законі «Про судоустрій України», тобто в актах переважно матеріального права. Отже, цей елемент цивільної судової юрисдикції свідчить про превалюючу наявність матеріально-правового підґрунтя в розглядуваному нами інституті. Такий висновок підкріплюється також аргументом, що питання про визначення цивільної юрисдикції загального суду вирішується до виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Однією з передумов останнього є юридичні процесуальні факти, з якими норма цивільного процесуального права пов’язує виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Ними виступають дії суду або інших учасників процесу, які виконуються в певному порядку, передбаченому цивільним процесуальним правом [183, с. 106, 107]. Найчастіше в цивільному процесі розглядаються складні юридичні факти. Приміром, щоб сформувалися цивільні процесуальні правовідносини між позивачем і судом першої інстанції, необхідно здійснити 2 дії: позивач має подати позовну заяву, а суддя – прийняти її до судового провадження [92, с. 18]. Як свого часу висловився Є. Г. Пушкар, право заінтересованих осіб на звернення за судовим захистом є об’єктивно існуючою реальністю до виникнення цивільних процесуальних правовідносин [186, с. 20]. Отже, на нашу думку, судження судді про наявність або відсутність юрисдикції суду з розгляду поданої позивачем позовної заяви в часовому вимірі передує цивільним процесуальним правовідносинам.

Складнішою є справа з другим елементом судової цивільної юрисдикції – з’ясуванням галузевої належності норм, які окреслюють коло правовідносин, щодо яких реалізуються функції судової влади, тобто норми, що встановлюють компетенцію загальних судів по вирішенню цивільних справ. Так, з точки зору одних учених, серед яких слід відзначити таких радянських процесуалістів, як П. С. Дружков, П. Ф. Єлісєйкін, підвідомчість є інститутом матеріального права. Їх аргументи щодо матеріально-правової природи цього інституту зводяться головним чином до таких моментів: а) норми про підвідомчість належать до тих, які закріплюють компетенцію органів держави (а їх прийнято відносити до галузі матеріального права); б) підвідомчість обумовлюється об’єктивними чинниками (характером правовідносин, суб’єктним складом сторін), які перебувають у сфері матеріального життя суспільства, що також свідчить про матеріально-правову природу цих норм (П. С. Дружков [67, с. 7]); в) підвідомчість – це властивість цивільної справи, яка випливає з характеристики матеріальних правовідносин, з яких справа виникла. Це специфічна риса матеріальних правовідносин, що пояснюється предметом і методом їх регулювання. Отже, підвідомчість є інститутом не процесуального, а матеріального права (П. Ф. Єлісєйкін [71, с. 73-75]).

Деякими дослідниками обґрунтовується змішаний матеріально-процесуальний характер норм про підвідомчість. Так, на думку І. М. Зайцева, цей інститут належить до числа так званих змішаних матеріально-процесуальних інститутів, фактичний склад яких регулюється однією галуззю права, а правовий ефект виникає в іншій [269, с. 26].

Нарешті, найбільш поширеною у правовій доктрині можна назвати концепцію процесуального характеру інституту підвідомчості, представниками якої є Ю. К. Осипов, В. В. Ярков, К. А. Чудиновських, П. М. Тимченко. Головний аргумент прибічників цієї позиції: оскільки підвідомчість установлюється процесуальним законодавством, то й інститут підвідомчості є процесуальним (К. А. Чудиновських, В. В. Ярков) [269, с. 28]. На думку Ю. К. Осипова, при вирішенні цього питання слід брати до уваги, на регулювання яких суспільних відносин спрямовані норми. Ті, що регламентують підвідомчість, є нормами процесуального права, тому що вони регулюють відносини, що складаються у сфері правозастосовчої діяльності, тобто відносини процесуальні [143, с. 29]. Вагомі доводи з цього приводу наводить також П. М. Тимченко. Предметом процесуального інституту підвідомчості він вважає відносини, що виникають між судом та особами, які звертаються за судовим захистом. Ці відносини пов’язані з вирішенням питання про прийняття до відання суду спорів та інших правових вимог, про процесуально-правові наслідки недотримання правил про підвідомчість. Крім того, процесуальний характер інституту підвідомчості зумовлюється також його єдністю з іншими інститутами цивільного процесуального права, що, у свою чергу, свідчить про однорідність норм права, які становлять зміст інституту судової підвідомчості [227, с. 39, 40].

Такі аргументи прихильників процесуального характеру норм про підвідомчість, на нашу думку, заслуговують на увагу. Тому варто визнати, що другий елемент інституту цивільної судової юрисдикції – субінститут підвідомчості – є інститутом процесуальним.

Третій елемент інституту цивільної судової юрисдикції – це норми, які закріплюють конкретні юридично владні повноваження суду в цивільному судочинстві. З нашого погляду, вони повністю належать до галузі цивільного процесуального права: по-перше, містяться в ЦПК, по-друге, за своїм функціональним призначенням вони покликані забезпечувати рух самого процесу.

Додатковим аргументом наявності процесуального елемента в інституті цивільної судової юрисдикції є те, що порушення вимог юрисдикції немислиме без реалізації заінтересованою особою права на пред’явлення позову. А це право у свою чергу належить до числа найсуттєвіших процесуальних прав, якими володіють сторони в цивільному процесі [268, с. 110], тому що реалізовано воно може бути тільки шляхом звернення заінтересованих осіб до суду [186, с. 7].

Проведений аналіз інституту цивільної юрисдикції дає нам підстави стверджувати про його міжгалузевий характер. Більше того, на наше переконання, саме цей інститут є тим «шлюзом» який привносить імперативне начало у змішаний імперативно-диспозитивний метод правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин, тому що: (а) саме суд, як носій цивільної юрисдикції, є обов’язковим суб’єктом будь-яких цивільних процесуальних правовідносин; (б) функції судової влади, які реалізує суд в рамках цивільного судочинства, є суть функції держави; (в) владна природа суду (як органу державної влади) і специфіка процесуальних правовідносин накладає свій відбиток на публічно-правову природу галузі цивільного процесуального права.

Під цивільною юрисдикцією як різновидом судової юрисдикції слід розуміти компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених ЦПК. Цивільна судова юрисдикція вирізняється з-поміж інших (несудових) форм захисту цивільних прав, які можна умовно виокремити принаймні в теоретичному плані. Такими відмінними ознаками цивільної судової юрисдикції є її організаційні, нормативні і процесуальні ознаки.