Поняття й сутність судової юрисдикції

Дослідження наукових робіт вітчизняних і зарубіжних правознавців, перш за все в галузі цивільного процесуального права, викликало необхідність вирізнення 4-х головних етапів розвитку наукових уявлень про сутність, зміст та обсяг судової юрисдикції.

На першому, який можна окреслити часовими рамками з другої половини XIX ст. до 1917 р., відбулася лише загальна постановка науковцями проблеми судової юрисдикції. На другому – з 60-х до початку 90-х років ХХ ст. – з’являються спеціальні монографічні дослідження, а сама проблема судової юрисдикції розглядається в контексті інституту підвідомчості, підґрунтя якого становив принцип переважної судової форми захисту.^[1] На третьому етапі – з початку 90-х років ХХ ст. до початку ХХІ ст. – виникає новий підхід до проблеми судової юрисдикції, в основі якого лежить конституційне положення про універсальність судової форми захисту (статті 55, 124 Конституції України). Нарешті, четвертий, сучасний етап – з початку ХХІ ст. – пов’язаний з поступовою відмовою від традиційного формально-догматичного підходу до проблеми судової юрисдикції і переходом до її розуміння в контексті права людини на доступ до суду як елемента права на справедливий судовий розгляд, закріпленого у ст. 6 Європейської конвенції.

Для всіх 4-х етапів розвитку наукових поглядів на проблему судової юрисдикції характерним є те, що всі без винятку дослідження були спрямовані на один і той же об’єкт – компетенцію (владу) суду. Відрізняється лише кут зору (предмет дослідження), під яким представники кожного етапу вивчали означений об’єкт, що, на наш думку, було зумовлено існуючими в той чи інший час історичного розвитку уявленнями про місце суду та його значення в системі органів державної влади й системі правового регулювання в цілому, а також про місце права людини на доступ до суду в загальній системі світових цінностей.

Перший етап – інституціоналізація юрисдикції. У вітчизняній науковій думці першими науковими працями, присвяченими (хоча й не виключно) комплексу питань, пов’язаних із судовою компетенцією, відомчістю, підвідомчістю, юрисдикцією, підсудністю тощо, були роботи плеяди відомих дореволюційних процесуалістів, таких як К. П. Побєдоносцев [151], К. І. Малишев [124], К. Н. Аннєнков [10], А. Х. Гольмстен [43], В. М. Гордон [45], М. А. Буцьковський [27], Є. В. Васьковський [29, 30]. Поява їх досліджень не була унікальним явищем у розвитку російської наукової думки із цивільного процесу на той час. Вона була викликана бурхливим розвитком доктрини цивільного процесу в Західній Європі, особливо австрійської й німецької процесуальних шкіл.

Із середини ХІХ ст. дослідження в царині юридичної науки, зокрема процесуальної, переживали піднесення, викликане розробкою статутів цивільного судочинства в Австрії, Німеччині та інших західноєвропейських країнах. Оскільки в Росії також активно йшло опрацювання майбутніх статутів цивільного і кримінального судочинства, російські вчені активно переймали досвід і прогресивні ідеї своїх зарубіжних колег. Наприклад, Ф. М. Дмитрієв зазначає: «Чим довше живе Європа, тим більше юридичні засади перестають бути національним надбанням відомих народів; і, переходячи через узагальнюючу дію науки, вони впроваджуються всюди, змінюючись лише в подробицях застосування» [63, с. 464, 465]. Підтверджує цю думку і Д. А. Носенко, вказуючи, що засади нового процесу укладачі судових статутів 1864 р. запозичили з іноземних законодавств [136, с. 5].

Аналіз співвідношення понять «компетенція (функціональна, об’єктивна, суб’єктивна) суду», «підсудність», «підвідомчість» одним із перших зустрічається у працях В. М. Гордона [45]. Так, науковець пише, що зовнішнє співвідношення, в якому перебуває один цивільний суд з іншим, може бути трояким: це може бути співвідношення функціональне (по інстанціях), об’єктивне (за родом справ) і локальне (за місцем діяльності суду).

Оскільки В. М. Гордон протягом досить тривалого часу безпосередньо ознайомлювався із західноєвропейською доктриною цивільного процесуального права [209] й серед науковців згадує лише одного А. Ваха, то за відсутності інших достовірних історичних джерел слід зробити висновок, що саме ним і, можливо, деякими іншими представниками німецької юридичної науки було предметно започатковано дослідження питань судової юрисдикції.

Характерною рисою цього етапу розвитку наукової думки слід перш за все відзначити відсутність усталеної термінології для позначення судовою юрисдикції. На цей недолік, зокрема, вказують В. М. Гордон [45, с. 56] і Є. В. Васьковський [30, с. 125]. Однак спільним для робіт багатьох учених-процесуалістів було широке застосування таких термінів, як «відомчість суду», «предмети відомчості судів», «межі відомчості судів» або «межі влади судових установ», «коло відомчості судів» (М. А. Буцьковський [27, с. 65], К. І. Малишев [124, с. 47], Є. А. Нефедьєв [134, с. 73, 76], Г. Л. Вербловський [32, с. 23], В. М. Гордон [45, с. 56], С. А. Корф [104, с. 482]). Рідше використовувалися терміни «підвідомчість» (К. Д. Кавелін [85, с. 95], І. Є. Енгельман [283, с. 70], Я. Городиський [46, с. 85]) і «підсудність» (К. Н. Аннєнков [10, с. 6], В. М. Гордон [45, с. 56], Є. О.

А. Х. Гольмстен, на відміну від інших процесуалістів, до судової юрисдикції підійшов з більш широких позицій, використовуючи поняття «правоздатність суду», під яким він розумів наявність у ньому необхідних умов здійснення судової влади, що є вже обов’язком суду, розрізняючи особову і предметну правоздатність останнього. Щоправда, згодом учений уточнює, що під предметною правоздатністю слід розуміти наявність у суду таких умов реалізації судової влади, які стосуються самих справ, що належать до його відання. Предметна правоздатність органів судової влади називається також компетенцією у значенні здатності ними здійснювати судову владу в указаних законом рамках, які розмежовують діяльність судів різнорідних або однорідних. Відповідно, у першому випадку прийнято говорити про об’єктивну компетенцію або про відомчість судів, у другому – про суб’єктивну компетенцію, або про підсудність [43, с. 27, 40-42].

Однією з найбільш ранніх наукових робіт, у якій висвітлюються питання судової юрисдикції, є коментар К. П. Побєдоносцева «Судебное руководство. Сборник правил, положений и примеров, извлечённых из теории и практики гражданского судопроизводства», датований 1872 р. Для визначення судової юрисдикції автор переважно послуговується терміном «підсудність». Разом із тим у тому ж самому значенні часто вживаються інші категорії: «відомство суду», «суду підвідомі справи…», «не підлягає віданню суду…», «належним місцем для вирішення є суд...» тощо. Наприклад, у п. 56 цього коментаря науковець з посиланням на відповідну судову практику стверджує, що підсудність комерційному суду визначається належністю не позовників до торгового стану, а дії, з якої виник позов, до торгових оборотів [151, с. 20]. Поряд із цим у низці деяких пунктів автором вживається інша термінологія. Так, у п. 78 коментаря зазначено: «При об’єднанні в одному провадженні декількох предметів, з яких одні підсудні мировому, а інші окружному суду, справа в цілому підлягає відомству окружного суду» [151, с.

Окремої уваги заслуговує дослідження у сфеоі судової юрисдикції ще одного з представників ранньої дореволюційної юридичної науки К. Н. Аннєнкова «Опыт комментария к Уставу гражданского судопроизводства», датоване 1887 р. [10]. Для позначення судової юрисдикції автор, як і К. П. Побєдоносцев, використовує переважно термін «підсудність», хоча час від часу вживає також терміни «компетенція», «коло відомчості», «межі відомчості» [151, с. 8]. Цікаво також, що в питанні щодо відмежування судової юрисдикції від компетенції адміністративних органів він часто посилається на одного з представників французької юридичної школи Р. Дареста^[3], причому наголошує, що запропонований ним механізм розмежування цих сфер державної діяльності є настільки універсальним, що може бути застосований і в російській правовій системі. «Право адміністративне, – зазначає вчений, – ніде, здається, не отримало такого широкого розвитку, як у Франції, внаслідок чого там межі компетенції судів цивільних та адміністративних розроблено наукою до найдрібніших подробиць» [10, с. 13].

Вживання у ту добу представниками юридичної науки термінології, яка більше тяжіє до сфери адміністративного права («компетенція», «коло відомства», «межі відомчості» тощо), на той час було невипадковим. Як і в період проведення великої судової реформи 1864 р., так і ще декілька десятків років поспіль у юридичній літературі активно обговорювалось питання про необхідність відокремлення судової влади від законодавчої, і особливо від адміністративної. Ці питання порушувалися, зокрема, в роботах Є. О. Нефедьєва [134, с. 13], І. Є. Енгельмана [283, с. 82], Ф. М. Дмитрієва [64, с. 469], Т. М. Яблочкова [287, с. 19], Я. Городиського [46, с. 86-88], А. Загоровського [79, с. 19] та інших науковців і практиків. Щоправда, не можна сказати, що термін «юрисдикція» дореволюційними правознавцями зовсім ігнорувався.

Найбільш повними й послідовними серед наукових праць представників дореволюційної юридичної науки з питань судової юрисдикції є, з нашого погляду, дослідження Є. В. Васьковського. Він наголошує, що застосування юридичних норм до окремих випадків життя провадиться низкою судових, судово-адміністративних та адміністративних установ і посадових осіб. З метою уникнення зіткнення між ними кожному з них відведено певне коло діяльності, в межах якого йому надано право й разом з ним одночасно обов’язок здійснювати певні дії. Це коло діяльності зветься компетенцією. Межі компетенції судів установлюються законом у декількох напрямках. По-перше, він розмежовує царину відання судових і адміністративних установ. Право перших розбирати відому категорію справ – це судова юрисдикція (jurisdictio, Gerichtsbarkeit), або влада суду. По-друге, у сфері судової юрисдикції розрізняються юрисдикція цивільна і кримінальна з огляду на те, розбирають суди спори між громадянами з приводу їх взаємних правовідносин чи здійснюють каральну владу держави. По-третє, відомчість кожного окремого цивільного суду визначається трояко: а) закон указує, які саме категорії цивільних справ підлягають віданню даного роду судів. Наприклад, справи про розірвання шлюбу віднесені законом до відання духовних судів; позови на суму вище тисячі рублів – до компетенції судів окружних тощо. У цьому полягає їх об’єктивна, предметна компетенція (competentia ratione materiae, objective, sachliche Zustandigkeit), підвідомчість або родова підсудність, підсудність за родом справ; б) закон визначає, які саме з процесуальних дій має право провадити даний суд, тобто окреслює його функції. Це функціональна компетенція. Приміром, судовим палатам надано право перегляду справ, вирішених окружними судами; Сенату – скасування рішень палат і т.д.; в) компетенція кожного окремого суду визначається стосовно простору й обмежується певними частинами державної території. Так, влада мирового судді поширюється на його дільницю, окружного суду – на округ і т.д. Таке просторове розмежування компетенції судових установ зветься компетенцією особовою, або суб’єктною (competentia ratione personae), або підсудністю (forum, Gerichtstand), а також особовою підсудністю, на відміну від родової.

Учений підсумовує, що компетенція цивільних судів охоплює собою: (а) судову юрисдикцію (на відміну від адміністративної), (б) цивільну юрисдикцію (на відміну від кримінальної), (в) об’єктивну компетенцію (за родом справ), (г) функціональну компетенцію (за колом функцій) і (д) просторову компетенцію (за округами). Разом із тим через відсутність усталеної термінології він пропонує саму цивільну юрисдикцію, на відміну від кримінальної й адміністративної, йменувати «влада цивільного суду», для позначення об’єктивної компетенції вживати термін «відомчість», а просторової – «підсудність» [30, с. 123-125].

У цілому ж погляди Є. В. Васьковського на судову юрисдикцію, на наше переконання, були досить прогресивними для свого часу. Вони стали науковим підґрунтям для подальшого розвитку юридичної науки в цьому напрямку і не втрачають своєї актуальності й сьогодні.

Хоча в дореволюційній процесуальній науці й не було спеціальних монографічних досліджень з питань судової юрисдикції, на винятковому науковому і практичному їх значенні вже тоді наголошувалося деякими видатними вченими. Так, один з укладачів Статуту цивільного судочинства 1864 р. М. А. Буцьковський підкреслює, що відступ від докорінних правил судочинства, порушення меж влади суду, викриваючи непробачливе свавілля і крайнє невігластво суддів, підриває довіру до органів судової влади, що стосується інтересів не тільки окремих приватних осіб, а й самої держави [27, с. 126].

Наведені точки зору вчених свідчать, що навіть за відсутності спеціальних монографічних робіт відбулися постановка проблеми й інституціоналізація судової юрисдикції, чим було закладено міцний фундамент подальших досліджень у цьому напрямку.

Другий етап – фундаменталізація юрисдикції. Наступну хвилю розвитку наукової думки з проблем судової юрисдикції ознаменувала поява праць радянських учених, як-то: Ю. К. Осипов [141], П. Ф. Єлисєйкін [71], П. С. Дружков [67], В. С. Мартем’янов [127], І. Г. Побірченко [152], В. П. Воложанін [36], В. Н. Лабутін [113], В. П. Юрасов [286], О. Ф. Козлов [90], Є. Г. Пушкар [186] та деяких інших. Основна увага вчених на цьому етапі була зосереджена на аналізі підвідомчості як фундаментального інституту цивільного процесуального права, який уперше було законодавчо закріплено з прийняттям Основ цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік (1961 р.) і нових цивільних процесуальних кодексів союзних республік, прийнятих у 1963-1964 рр.

Сьогодні серед науковців превалює думка, що найбільший внесок у розвиток учення про підвідомчість вніс Ю. К. Осипов, який уперше здійснив комплексне фундаментальне предметне дослідження останньої й обґрунтував особливе місце цього інституту в системі радянського права [269, с. 8; 15, с. 7]. Як він зазначає, «у нашій державі різні установи (відомства) покликані вирішувати певні питання: одні займаються розвитком різних галузей господарства, другі – питаннями оборони, треті – розвитком культури тощо. Саме тому компетенція того чи іншого відомства (державного органу, установи) щодо вирішення цих питань і зветься підвідомчістю. У цивільному процесі, однак, термін «підвідомчість» вживається в дещо іншому, більш вузькому смислі. Тут під підвідомчістю розуміється компетенція того чи іншого органу держави не взагалі, а лише компетенція його на вирішення спорів про право та інших спірних правових питань» [141, с. 5, 6]. Таким чином, з міркувань дослідника випливає, що за допомогою інституту підвідомчості здійснювалося розмежування компетенції різних органів держави (перш за все судових і несудових) стосовно вирішення спорів про право та інших правових питань.

Схожого тлумачення цього терміна дотримувався і Є. Г. Пушкар. Підвідомчість справ судовим органам, вважає він, належить розуміти як розмежування компетенції між останніми, з одного боку, та іншими державними і громадськими органами – з другого, з розгляду й вирішення цивільних справ [186, с. 46]. З точки зору В. С. Мартем’янова, підвідомчість це управомоченість державного, громадського чи іншого органу на вирішення окресленого законом кола спорів та інших правових питань [127, с. 3].

Деякими радянськими процесуалістами це поняття визначалося по-іншому – з точки зору властивостей самої справи. Так, на думку П. Ф. Єлисєйкіна, підвідомчість – це властивість справи, яка дозволяє розмежувати окремі форми захисту суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу [71, с. 75]. Н. І Авдєєнко вважала, що це особливість юридичної справи, в силу якої вона підлягає вирішенню відповідним органом [3, с. 60]. П. С. Дружков розглядав цю правову категорію як коло спорів про право та інших правових питань, вирішення яких віднесено законом до компетенції відповідного органу держави чи громадськості [67, с. 5].

І. Г. Побірченко підкреслює, що норми, які встановлюють форми захисту цивільних прав, найщільнішим чином пов’язані з інститутом підвідомчості й виконують щодо цього інституту направляючу й інформаційну, свого роду відсилочну роль. Ці норми регламентують питання про органи, на які законодавець поклав захист прав, і, таким чином, відсилають до норм, які регулюють підвідомчість справ і у своїй сукупності становлять міжгалузевий правовий інститут підвідомчості. У свою чергу, останній у нормотворчих, практичних, учбових і наукових цілях поділяється на інститути, які відповідають певним категоріям справ, віднесеним на вирішення різних державних органів – судових, арбітражних, господарських, адміністративних. Одним з таких інститутів є інститут підвідомчості цивільних справ судовим органам [152, с. 78, 79].

Аналізуючи підвідомчість, І. Г. Побірченко цілком справедливо звертає увагу на те, що вона є ознакою (властивістю) не суду, а справи. Властивість справи , на його думку, тим ключем, дає нам відповідь на запитання, що таке підвідомчість, оскільки саме такі ознаки (під якими вчений розуміє характер спірних правовідносин) визначають, до якого інституту підвідомчості (судового, арбітражного, господарського чи адміністративного) можуть бути віднесені ці справи. Крім того, процесуальний закон (ст. 4 Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік, гл. 3 ЦПК УРСР) чітко формулює найменування цього інституту – «підвідомчість цивільних справ судовим органам». Тому, як підкреслює науковець, правильно буде говорити не про «підвідомчість суду», а про «підвідомчість справи суду», бо саме властивості справ і становлять зміст цього поняття [152, с. 79, 80].

Усі наведені точки зору з питання про те, що означає підвідомчість (у контексті радянського законодавства й державного устрою СРСР), як вбачається, мають право на існування й заслуговують на увагу. Завдяки роботам названих правознавців відбулася фундаменталізація інституту підвідомчості, оскільки було зроблено висновок, що проблема юрисдикції має комплексний характер і її задовільне вирішення можливе лише з урахуванням різноманітних чинників і зв’язків цього правового явища з іншими явищами й категоріями.

Таке його трактування було цілком закономірним для того часу, адже судова система СРСР складалася з єдиної судової ланки – системи судів загальної юрисдикції. Крім того, за законодавством останні могли вирішувати не всі правові конфлікти [186, с. 46]. Досить велика частина правовідносин, які мали спірний характер, належала виключно до компетенції адміністративних та інших органів, залишаючи тим самим осторонь судову юрисдикцію^[4]. Таке явище в судовій діяльності дало підстави В. В. Комарову наголосити на так званій дифузії судової влади [100, с. 477]. Саме тому в цей період виникла нагальна потреба встановити чіткий поділ між судовими і несудовими формами захисту прав та охоронюваних законом інтересів. Як зазначає Д. М. Чечот, це питання завжди належало до числа найскладніших у цивілістичній теорії права [267, с. 55].

Іншою характерною рисою цього етапу стала також актуалізація проблеми розширення судової юрисдикції щодо розгляду адміністративних спорів. Першими її порушили роботи О. Ф. Клейнмана [89] й С. Н. Абрамова [2], у яких ставилося питання про доцільність існування в радянському праві адміністративної юстиції й адміністративного позову. Якщо необхідність розширення судової юрисдикції в цьому напрямку майже ніким не оспорювалася, то питання про ступінь її розширення викликало гострі суперечки. Так, одними дослідниками (В. А. Лорія [118, с. 113], А. Т. Боннер [23, с. 105] та деякі інші), пропонувалося закріпити за кожним громадянином право звертатися до суду у випадку порушення будь-яких прав і свобод будь-яким органом чи особою. Інші ж, навпаки, розширення судової юрисдикції у справах адміністративного характеру рекомендували здійснювати шляхом віднесення до відання суду окремих, спеціально передбачених у законі справ, а не через проголошення принципу загального судового контролю (Д. М. Чечот [264, с. 370], С. М. Братусь [25, с. 50] та ін.).

Таким чином, на другому етапі було започатковано наукову дискусію з проблеми судової юрисдикції. Зокрема, щодо конкретизації поняття «підвідомчість», і встановлення чіткої межі між судовою та іншими формами захисту цивільних прав. Категорії «підвідомчість» і «форми захисту суб’єктивних прав» були, можна сказати, «питаннями-сателітами» і майже завжди розглядалися разом, значна увага приділялась також розширенню судової юрисдикції за рахунок адміністративних спорів. Разом із тим дослідження правознавців на цьому етапі характеризуються певною обмеженістю, що, на нашу думку, було викликано законодавчо встановленими правилами про підвідомчість спорів та інших правових питань. Оскільки законодавством установлювалась обмежена судова юрисдикція, наукові пошуки вчених, як правило, не виходили за межі цієї аксіоми.

Третій етап – абсолютизація юрисдикції. Підйом третьої хвилі наукових досліджень з проблем судової юрисдикції припадає на початок 90-х років ХХ ст. Він, як вбачається, зумовлений перш за все переосмисленням статусу й місця суду серед органів державної влади, значним розширенням кола справ, які могли розглядати суди, створенням на базі арбітражних комісій самостійних арбітражних (нині – господарських) судів, а також появою нового органу в системі державної влади – Конституційного Суду України. У цілому цей етап можна назвати періодом «правового романтизму», оскільки в його підґрунті лежить уявлення про необмеженість судової форми захисту, а сама судова юрисдикція ідеалізується й абсолютизується. Як справедливо підкреслює С. Л. Дегтярьов, постійне формування громадської думки про абсолютизацію судової влади, про вирішення будь-якого спору лише в судових органах має й негативне значення для судової системи, суспільства й держави в цілому (це й перевантаженість судів, і слабкий розвиток альтернативних процедур, і правовий нігілізм тощо) [60, с. 61]. І дійсно, саме з такими негативним наслідками «правового романтизму» сьогодні стикається вітчизняна судова система.

Серед наукових праць українських дослідників, присвячених окремим питанням судової юрисдикції можна назвати роботи Ю. М. Грошевого, І. Є. Марочкіна, В. В. Сердюка, Р. О. Куйбіди – щодо загальних проблем судоустрою; В. В. Комарова, П. І. Радченка, Д. Д. Луспеника, К. В. Гусарова, П. М. Тимченка, Н. Ю. Сакари, Д. М. Притики, О. В. Бринцева – стосовно цивільної й господарської юрисдикції; В. Є. Скоморохи, М. В. Тесленка, В. П. Шевченка, В. О. Гергелійника, М. Д. Савенка, М. В. Савчина – у сфері конституційної юрисдикції; В. Б. Авер’янова, В. М. Скавроніка, Л. С. Анохіної, Ю. С. Педька – щодо адміністративної юрисдикції. Серед російських вчених заслуговують на увагу роботи В. М. Жуйкова, С. Л. Дегтярьова, Е. М. Мурадьян, Т. М. Нешатаєвої, К. А. Чудиновських, В. А. Філановського, Ю. В. Романець, І. А. Приходька та деяких інших.

Наведено характерні риси цього етапу розвитку наукової думки.

По-перше, основою останньої стало уявлення про необмеженість судової форми захисту, що в 1996 р. знайшло своє зовнішнє втілення в Конституції України. Вона проголосила, що «юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі» (ч. 2 ст. 124), і що «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (ч. 2 ст. 55).

По-друге, «питанням-сателітом» (на відміну від попереднього етапу, коли ним постали форми захисту суб’єктивних прав), стала спеціалізація судової юрисдикції. Предтечею цього послужили відцентрові тенденції в судовій системі, які знайшли своє вираження спочатку в Концепції судово-правової реформи в Україні 1992 р. [103], а згодом – у ч. 1 ст. 125 Конституції України, якою проголошено, що «система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації». Так, серед головних завдань у реформуванні судової системи Концепція передбачила: а) поступове здійснення спеціалізації судів; б) диференціацію процесуальних форм судочинства; в) виділення адміністративних судів в окрему систему.

Проте цей етап розвитку наукової думки з питань юрисдикції, не будучи ще достатньою мірою сформованим, з кінця 90-х років ХХ ст. – з початку ХХІ ст. поступово переходить у нову сучасну фазу.

Четвертий етап – доступність правосуддя. Передумовами цього періоду наукових досліджень виступила низка подій, які відбулися на рубежі ХХ–ХХІ сторіч. Це ратифікація Верховною Радою України 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) і взяття державою на себе зобов’язання гарантувати права, закріплені в ній, а також визнання юрисдикції Європейського суду з прав людини з питань тлумачення й застосування цієї Конвенції. У 2001 р. з’являються перші рішення цього Суду щодо України, кількість яких з року у рік збільшується, що, у свою чергу викликає жвавий інтерес до прецедентної практики цього міжнародного судового органу. У 2006 р. Верховною Радою ухвалюється Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [169], у ст. 17 якого передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Ось такі зміни в законодавстві й призвели до поступової трансформації третього етапу розвитку наукової думки про судову юрисдикцію до четвертого, новітнього періоду.

Характерною ознакою досліджень цієї хвилі є перш за все те, що вони ґрунтуються на концепті права на справедливий судовий розгляд, закріпленого в ст. 6 Європейської конвенції, елементом якого є право на вільний доступ до правосуддя. Останнє, будучи загальновизнаним міжнародним стандартом справедливого судочинства, становить пріоритетний напрямок реформування законодавства і практики його застосування кожної держави – учасниці Конвенції. Саме тому правознавці все більше приділяють уваги дослідженням інститутів судового права з урахуванням прецедентної практики Європейського суду, а посилання в наукових роботах на його практику дедалі більше стає правилом хорошого тону для науковця.

Серед поки що не багатьох праць, у яких, на нашу думку, вже досить яскраво виявляються риси сучасного етапу, можна виділити нижченаведені роботи: О. И. Рабцевич «Право на справедливое судебное разбирательство: международное и внутригосударственное правовое регулирование» (2003 р., дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук) [187]; Н. Ю. Сакара «Проблема доступності правосуддя у цивільних справах» (2005 р., дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук) [200]; И. А. Приходько «Доступность правосудия в арбитражном и гражданском процессе» (2005 р.) [167]; В. М. Жуйков «Судебная реформа: проблемы доступа к правосудию» (2006 р.) [76]; Т. Н. Нешатаева «Право на суд» в решениях Европейского суда по правам человека и арбитражных судов Российской Федерации» (2006 р.) [135]; колективна монографія «Оптимизация гражданского правосудия России» за редакцією В. В. Яркова (2007 р., авторський колектив: В. В. Ярков, С. Л. Дегтярёв, І. Г. Медведев, С. С. Трушников, С. Е. Устьянцев) [140]; С. Л. Дегтярёв «Реализация судебной власти в гражданском судопроизводстве» (2007 р.) [60]; Э. М. Мурадьян «Судебное право» (2007 р.) [133]; В. В. Комаров, Н. Ю. Сакара «Право на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві» (2007 р.) [95]; Ю. В. Самович «Право человека на международную судебную защиту» (2007 р., дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук) [202].

Важливою рисою сучасних досліджень питань судової юрисдикції, на відміну від усіх попередніх, є їх вихід за рамки суто цивільної процесуальної науки. До них останнім часом виявили неабиякий інтерес представники права конституційного, адміністративного, міжнародного приватного, міжнародного публічного та інших його галузей. Це свідчить про необхідність якісно нової постановки проблеми судової юрисдикції, яка потребує свого комплексного розв’язання засобами всієї юридичної доктрини. Водночас при вирішенні спеціальних питань саме поняття «судова юрисдикція», а також з’ясування змісту останньої залишається поза увагою сучасних правників. Підвищення ж ефективності наукових досліджень неможливе без розробки насамперед загальнотеоретичних елементів науки, до яких, зокрема, належать поняття й визначення. Як свого часу зазначав К. І. Малишев, чим глибше й рельєфніше розкриються поняття в теорії, тим корисніше вона буде для практики [125, с. 8]. Отже, немає жодних сумнівів, що досягнення однакового розуміння й застосування термінології в теорії служитиме важливим чинником удосконалення законодавства і практики його застосування.

Будь-який вузькоспеціалізований підхід до вирішення зазначених проблем без урахування системності судової юрисдикції вбачається нами приреченим на безперспективність. Як справедливо наголошується у правовій літературі, вузька спеціалізація хоча й дає змогу досягти певних результатів у розробці окремих питань, але разом з тим вона ускладнює фронтальний рух науки, створення узагальнюючих, засадничих теорій. Крім того, в кінцевому підсумку це може призвести до творчої безвихіді, оскільки людина або вичерпує проблему, або потопає в ній. Отже, стає все більш очевидним, що для сучасного вченого необхідно отримання відомостей з інших галузей знань [5, с. 21].

На законодавчому рівні термін «юрисдикція судів» уперше з’явився в Конституції України 1996 р., яка закріпила важливе положення, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124). Із 2004 р. ця правова категорія почала вживатися у новому процесуальному законодавстві, зокрема, в ЦПК від 18 березня 2004 р., замінивши тим самим термін «підвідомчість», яким раніше послуговувався попередній кодекс, а також у КАС від 6 липня 2005 р., і в проекті нового ГПК.

Дефініції поняття «юрисдикція» («судова юрисдикція») законодавство України не наводить. Більше того, цей термін у ньому не завжди вживається, навіть коли, по суті, йдеться про юрисдикцію. Серед науковців також немає єдиної точки зору із цього приводу. Так, на думку В. В. Комарова, судова юрисдикція окреслює сферу судової влади й багатоступеневу диференціацію повноважень різних судів з розгляду юридичних справ. Це новий інститут конституційного й процесуального права, який не можна ототожнювати з підвідомчістю. Цей правовий інститут визначає структурно-функціональний характер судової влади, оскільки диференціює повноваження органів судової влади в межах сфери їх діяльності й існуючої судової системи [100, с. 477]. Учений підкреслює, що судову юрисдикцію слід розглядати саме як повноваження цих органів щодо відправлення правосуддя. Більше того, вона пов’язана лише з правосуддям і судовою владою, оскільки здійснення правосуддя та розв’язання юридичних спорів є прерогативою останньої [98, с. 7, 8].

К. В. Гусаров розглядає поняття юрисдикції як виключне право органу судової влади, під яким розуміє санкціоноване державою право (й обов’язок) цього органу здійснювати правосуддя в певній сфері суспільних відносин, урегульованих нормами права [55, с. 44, 45]. Отже, як бачимо, між загальним поняттям «юрисдикція» і більш вузьким «судова юрисдикція» ним ставиться знак рівності.

Як зазначає Н. Ю. Сакара, судову юрисдикцію можна розглядати, з одного боку, як специфічне повноваження судової влади по відправленню правосуддя, а з другого – як міжгалузевий процесуальний інститут, який окреслює обсяг і межі повноважень відповідного органу судової влади у кримінальному, цивільному, господарському й адміністративному судочинстві [200, с. 63].

Наведені точки зору свідчать, що єдності поглядів на розглядуване питання серед науковців не існує. На наше переконання, правильне формулювання категорії «юрисдикція» з урахуванням усіх її конститутивних ознак дасть змогу з’ясувати її місце в системі правових явищ, проаналізувати складові частини юрисдикції та їх взаємозв’язок.

Саме слово «юрисдикція» походить від латинського jurisdictio. Як зазначає Словник латинських юридичних висловів, «в історичному аспекті термін jurisdictio спочатку застосовувався у значенні imperium – вища й неподільна розпорядча влада, потім (ще під час ранньої Республіки) – у значенні кримінальної і цивільної судової влади вищих магістратів, а також як їх керівна діяльність у цій галузі. Тільки за часів пізньої Імперії розуміння цього терміна наближається до сучасного як правомочності вирішувати й формувати в конкретному випадку, що має силу згідно з правом (jus dicere у власному розумінні, тобто висловлювання судді, перед яким проходить увесь процес і який також винесе вирок, тому в цьому разі говорять про jurisdictio judicis – юрисдикцію судді); юрисдикція, підсудність, тобто право суду здійснювати свою владу щодо справ певної категорії чи таке ж його право щодо певної справи; судова компетенція» [257, с. 194].

Відповідно до історичної трансформації терміна «юрисдикція» від imperium (як вища й неподільна розпорядча влада) до, власне, jurisdictio (як правомочність вирішувати справи певної категорії) на сьогоднішні він є загальновживаним у 3-х значеннях, як-то: (а) юрисдикція держави, (б) юрисдикція її органу і (в) судова юрисдикція.

1. Під юрисдикцією держави розуміється царина дії її влади, що є проявом суверенітету як невід’ємної політико-правової властивості цієї влади в цілому бути верховною над усіма іншими проявами публічної влади у своїй країні й незалежною в міжнародних відносинах.

Необхідними атрибутами держави є її територія й населення [226, с. 285]. Ось чому в міжнародному праві прийнято вести мову головним чином про юрисдикцію держави над територією і щодо осіб. Саме в такому значенні цей термін вживається в п. 7 ст. 2 Статуту Організації Об’єднаних Націй [1] стосовно права на невтручання у внутрішні справи іншої країни, хоча в офіційному перекладі тексту цього документа термін «jurisdiction» перекладено як «компетенція». Мабуть, саме тому професор міжнародного права П. Маланчук розпочинає 7-му главу «Юрисдикція» свого підручника з міжнародного права із застереження, що слово «юрисдикція» вживати треба вкрай обережно [123, с. 163].

Однією з форм юрисдикції держави є її внутрішня юрисдикція. У цьому смислі вона характеризується такими конститутивними ознаками, як повнота й цілісність (неподільність) державної влади. Повнота означає виключне право держави встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки й забезпечувати їх реалізацію всіма наявними законними засобами, а цілісність (неподільність) – що влада належить державі в цілому, а не окремим її частинам. Разом із тим цілісність (неподільність) державної влади не слід плутати з розподілом компетенції між окремими її органами, які є зовнішнім вираженням (формою, тілом) єдиної державної влади.

2. У більш вузькому значенні юрисдикція розуміється як компетенція спеціально уповноважених органів по вирішенню справ певної категорії. З погляду І. Г. Побірченка, слово «jurisdiction» з латинського правильно перекладати як «установлення права» (jus+dicere), тобто вирішення конфлікту або застосування відповідних правил, а не «судочинство», «здійснення суду», як це помилково, на нашу думку, робить Г. П. Тимченко [225, с. 12]. Таке розуміння, з точки зору І. Г. Побірченка, відповідає періоду й місцю виникнення слова «юрисдикція», оскільки в Стародавньому Римі вирішення спорів і застосування правил не було виключним правом суду [152, с. 91]. Як зазначає П. І. Радченко (з позицією якого ми погоджуємось), поняття «юрисдикція» є більш широким, аніж «правосуддя»: воно включає в себе й діяльність інших правозастосовчих органів, які розглядають і вирішують правові спори і справи про правопорушення [188, с. 21]. Такий погляд на юрисдикцію підтримує й М. Ю. Лебєдєв. Юрисдикційна діяльність, як він підкреслює, не є рівнозначною поняттям «судочинство» й «правосуддя», тому що вона може здійснюватися не лише судами й не тільки в процесуальній формі [117, с. 16]. Іншої точки зору дотримується К. В. Гусаров, переконуючи, що юрисдикція є прерогативою лише органу судової влади^[5] [55, с. 44]. На нашу ж думку, вживання категорії «юрисдикція» тільки в значенні «судочинство» є помилковим.

Як бачимо, поняття «юрисдикція» й «державна влада» тісно взаємопов’язані. Аналіз змісту першого неможливий без з’ясування його джерела – другого поняття. Невід’ємною ознакою державної влади є наявність спеціального апарату, за допомогою якого приводиться в дію державний механізм і виконуються завдання держави [217, с. 28]. Організація і здійснення вищої влади у правовій державі будується на підставі опрацьованої ще на початку XVIII ст. Дж. Локком і Ш.-Л. Монтеск’є класичної політико-правової доктрини поділу державної влади, відповідно до якої остання розуміється як сукупність різних владних функцій (законодавчої, виконавчої, судової), що здійснюються незалежними один від одного державними органами^[6] [217, с. 135].

Як правильно підкреслює Ю. О. Тихомиров, «діяльність держави передбачає багатофункціональний складний механізм управління її справами. Існування представницьких органів влади, органів управління, суду, прокуратури покликано забезпечити виконання різних функцій держави. Саме собою зрозуміло, що загальні ознаки державної влади притаманні всім зазначеним видам органів» [228, с. 7].

Особливістю державних органів є те, що вони наділяються державно-владними юридичними повноваженнями з метою вирішення покладених на них завдань (у своїй сукупності останні становлять завдання держави в цілому). Так, завданням суду відповідно до ст. 2 Закону «Про судоустрій України» є забезпечення захисту гарантованих Конституцією і законами України прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, суспільства й держави. Завданням цивільного судочинства згідно зі ст. 1 ЦПК є справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави^[7].

Конкретний обсяг владних повноважень, якими наділені органи державної влади для розв’язання покладених на них завдань, становить їх компетенцію, що виступає для цих органів як спеціальна правосуб’єктність (право й обов’язок здійснювати свої функції, від виконання яких вони не вправі ні ухилитися, ні вийти за їх межі). Ми приєднуємося до позиції О. Ф. Козлова, який зазначає, що, на відміну від громадян, суди наділяються державою не здатністю мати процесуальні права й виконувати процесуальні обов’язки, а безпосередньо цими правами й обов’язками. Покладаючи на них функцію розгляду й вирішення цивільних справ, вона наділяє ці органи реальними владними повноваженнями [90, с. 51].

Слід, вважаємо, погодитися з Б. М. Лазарєвим у тому, що компетенція державних органів щодо компетенції держави має похідну природу [114, с. 18]. Для кожного з органів влади, як зауважує В. Є. Скомороха, встановлено компетенцію, яка відповідає його призначенню, місцю його влади в загальній системі та її співвідношенню з іншими органами влади [216, с. 13]. Компетенція, підкреслює В. В. Комаров, походить від завдань, що стоять перед державними органами, у тому числі й перед судом [94, с. 70].

Володіючи первинною компетенцією, держава розподіляє її між своїми органами в такий спосіб, щоб, по-перше, вона не була сконцентрована, так би мовити, в «одних руках», чим унеможливлюватимуться свавілля, зловживання владою, її узурпація, а, по-друге, всі її органи працювали складено і становили собою єдиний механізм^[8]. Як підкреслює Б. М. Лазарєв, компетенція визначає специфічну роль кожного органу й у той же час забезпечує узгодженість їх дій [114, с. 12]. Самостійність і незалежність кожної гілки влади в межах своєї компетенції і є у власному розумінні принципом поділу державної влади.

Підсумовуючи наведене, можемо зробити висновок, що «компетенція» є родовим поняттям для кожного органу державної влади. Отже, цілком закономірно діяльність судових органів також визначати через цю категорію. Саме такої точки зору дотримуються, зокрема, І. В. Решетнікова і В. В. Ярков, доводячи, що найточніше можна розкрити повноваження суду саме через компетенцію, оскільки вона характеризує його як орган, наділений владними повноваженнями від імені держави [192, с. 50]. З їх позицію погоджуються також А. Г. Ярема й Г. І. Давиденко, які поняття «судова юрисдикція» теж визначають через компетенцію [289, с. 29]. Як переконує О. Ф. Козлов, існують усі підстави категорію «компетенція» віднести до характеристики як органів держави, так і правового статусу судів, оскільки, покладаючи на останні функцію розгляду й вирішення цивільних справ, держава наділяє їх реальними владними повноваженнями [90, с. 51, 52]. На думку В. В. Комарова, наявність у суду компетенції та її зміст свідчать, що його правове становище при вирішенні цивільних справ визначається перш за все правами, в яких об’єктивуються права самої держави, й за допомогою яких здійснюється державна влада [94, с. 71]. Використання терміна «компетенція» для тлумачення судової влади можна знайти також у роботах В. Й. Сапункова [203, с. 114], В. А. Кройтора [108, с. 43], Д. Д. Луспеника [120, с. 42], К. В. Гусарова [53, с. 70; 55, с. 45], В. В. Кривенка [107, с. 33], Р. О. Куйбіди [111, с. 82], Ю. В. Білоусова [17, с. 49], О. І. Угриновської [231, с. 180], С. Л. Дегтярьова [60, с. 93] та ін. Доречно зауважити, що ЦПК 2004 р. при визначенні цивільної юрисдикції суду, а також КАС, відповідно, – адміністративної оперують саме цим терміном.

Трактування судової юрисдикції через компетенцію органу, що її здійснює, тобто суду, на нашу думку, є не тільки можливим, але й необхідним, бо в такий спосіб розкривається статус останнього передусім як одного з органів державної влади. Отже, від більш широкого розуміння юрисдикції ми можемо приступити до аналізу поняття, власне, юрисдикції судової, яке насамперед нас цікавить.

3. Найвужчим за термінологічним значенням і водночас найбагатшим за змістом поняттям юрисдикції охоплюється судова юрисдикція, або юрисдикція суду. Саме в такому значенні термін «юрисдикція» використовується в ст. 124 Конституції, у назві гл. 2 розд. І ЦПК «Цивільна юрисдикція», гл. 1 розд. ІІ КАС «Адміністративна юрисдикція і підсудність адміністративних справ».

Питання юрисдикції є центральним у судочинстві. Європейська конвенція і Конституція України гарантують кожному право на порушення судового розгляду, на розгляд його справи в тому суді й тим суддею, до юрисдикції яких його віднесено законом [126, с. 337]. Як свідчить практика Європейського суду, суд, що здійснює повноваження поза межами своєї юрисдикції, не може вважатися компетентним, створеним відповідно до закону. Крім того, аналіз і дослідження судової юрисдикції має важливе значення для вдосконалення організації всієї судової системи, що в кінцевому підсумку дає змогу створити найкращі умови для реалізації принципу (стандарту) доступності правосуддя як складника системи справедливого судочинства, передбаченої п. 1 ст. 6 Конвенції^[9].

Судова юрисдикція – доволі складне явище, яке, на нашу думку, повинно розглядатись лише в системі 4-х складових елементів, як-то: (1) функції судової влади; (2) предмети відання; (3), юридично-владні повноваження; (4) процесуальний характер судової діяльності.

1. Функції судової влади – основні напрямки її реалізації, що визначають внутрішній зміст, роль і призначення судової влади в суспільстві [116, с. 51]. Питання про функції судової влади в цивілістично-процесуальній доктрині є дискусійним. Проте переважна більшість дослідників (з якими ми, до речі, погоджуємось) серед базових функцій судової влади вирізняє 2 – правосуддя і судовий контроль^[10] [51, с. 12].

Право й обов’язок суду як органу державної влади виконувати ту чи іншу функцію судової влади є елементом судової юрисдикції. Разом із тим її функції в «чистому вигляді» існують лише як абстракція, адже, як підкреслює І. Є. Марочкін, право на судовий захист має індивідуальну природу [126, с. 336]. У реальній же дійсності вони завжди спрямовані на ті чи інші об’єкти, якими, як вбачається, є правовідносини, що виступають продуктами того середовища, реального життя, в якому вони виникли, тобто фактичні суспільні відносини, врегульовані нормами права.

Усі правовідносини, які складаються в державі, є тим загальним об’єктом-максимумом, на які поширюється юрисдикція судової системи в цілому. Тільки при такій побудові механізму правового захисту, що ґрунтується на неможливості обмеження судової юрисдикції лише певною частиною правовідносин, можливо вести мову про дотримання стандарту доступності правосуддя. Саме у форматі додержання судом правил компетентної юрисдикції розуміється доступність правосуддя як основа справедливого судочинства в Концепції вдосконалення судівництва [102].

З метою втілення цього стандарту ст. 124 Конституції України закріплює положення-максимум: юрисдикція судової системи в цілому поширюється на всі правовідносини (загальний об’єкт), що виникають у державі^[11]. Водночас кожна ланка цієї системи діє в певній дорученій їй сфері і здійснює функції судової влади стосовно частини загального об’єкта (окремий об’єкт). Таким окремим об’єктом, з нашої точки зору, є характер правовідносин. Саме обраний спосіб поділу загального об’єкта (всіх правовідносин, що складаються в державі) зумовлює основні критерії спеціалізації, тобто розподілу праці між окремими ланками судової системи. Так, загальноприйнятим є поділ правовідносин на конституційні, цивільні, господарські, адміністративні, кримінальні тощо згідно з тими галузями права, якими вони регулюються. Відповідно до цього судова влада в Україні реалізується у формах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного й кримінального судочинства.

2. Предмети відання, як вважаємо, – це юридично визначені сфери й об’єкти впливу, іншими словами, царина реалізації функцій судової влади. Такою сферою виступають суспільні відносини, що регламентуються нормами права. У цьому смислі ми приєднуємося до думки М. А. Гурвича, який юрисдикцію суду тлумачив як царину правовідносин, здатних бути предметом правосуддя [52, с. 484].

Немає жодного сумніву, що основний зміст судочинства можна осягнути лише з огляду на сферу його реалізації. Щоб суд ефективно виконував покладені на нього функції в дорученій йому царині, необхідно враховувати її особливості. Об’єкт впливу (правовідносини), його специфіка накладають досить суттєвий відбиток, по-перше, на самого суб’єкта впливу – на суд, по-друге, на механізм цього впливу – на процесуальну форму. Тому кожна ланка судової системи, якій доручено відати тією чи іншою системою об’єктів, має організаційно і процесуально пристосуватися до впливу саме на цю сферу.

З іншого боку, усі суспільні відносини, що існують у державі, переплітаються численними взаємозв’язками. Поділ цих відносин за галузями права, що їх регулюють, не порушує їх єдності й системного характеру, оскільки це є об’єктивним явищем. Ось чому поділ усіх правовідносин на види є певною мірою умовним. При визначенні ж юрисдикції тієї чи іншої ланки судової системи виокремлюються безпосередні об’єкти впливу. Однак навряд чи існує така царина суспільних відносин, при впливі на яку це в більшій чи меншій мірі не стосувалося б іншої сфери^[12]. На нашу думку, саме в цьому криється проблема складності розмежування судової юрисдикції щодо деяких категорій справ. Такі труднощі мають об’єктивну природу й повністю подолати їх можна лише шляхом здійснення нездійсненного – відмови від розмежування відносин за галузями права.

Загальний предмет відання органів судової влади, як вже зазначалося, складають усі правовідносини, що виникають у державі. Деякі вчені впевнені, що предметом відання суду виступають лише спірні правовідносини (К. В. Гусаров [54, с. 10]). На наше переконання, характер спірності правовідносин не є конститутивною ознакою для віднесення їх до юрисдикції суду. Наприклад, за розд. ІІ ЦПК судовий наказ виноситься за вимогами, які в юридичній літературі прийнято називати безспірними [48, с. 391]. Відсутність спірних правовідносин, на думку багатьох правників, притаманна і справам окремого провадження (принаймні, більшої їх частини). Тому вимога спірності не може служити обов’язковим критерієм віднесення тих чи інших правовідносин до судової юрисдикції, інакше слід було б визнати, що на досить значну частину справ остання взагалі не поширюється^[13].

Конкретні предмети відання, що віднесені до тієї чи іншої ланки судової системи, закріплено у відповідному галузевому процесуальному й матеріальному законодавстві. Так, за ст. 15 ЦПК загальні суди в порядку цивільного судочинства розглядають справи, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ провадиться за правилами іншого судочинства. Підкреслимо, що у цій статті (на відміну від ст. 24 ЦПК 1963 р., присвяченій підвідомчості цивільних справ суду) відсутній такий критерій, як спір про право^[14]. Саме за допомогою з’ясування конкретних предметів відання за загальним правилом розмежовується юрисдикція різних ланок судової системи. Цілком можлива їх подальша деталізація і спеціалізація для окреслення легальних рамок діяльності з метою уникнення плутанини в роботі судових органів та однаковості судової практики. На це також звернено увагу в Концепції вдосконалення судівництва [102].

3. Юридично-владні повноваження включають право й обов’язок, вид і міру владного впливу суду як учасника правових відносин, які ним здійснюються з метою реалізації припису правової норми й досягнення певного соціально корисного результату. Поняття «повноваження» відбиває правозобов’язуючий характер діяльності суду як органу державної влади, тобто виконання всіх процесуальних дій є одночасно як правом, так і обов’язком суду. Саме тому законодавство, зокрема ЦПК, окреслюючи компетенцію останнього, часто застосовує формулювання з дієсловами в третій особі однини – «постановляє» (ст. 121), «відмовляє» (ст. 100), «роз’яснює» (ст. 106), «відкриває» (ст. 122), «надсилає» (ст. 127), «уточнює», «вирішує», «визначає», «з’ясовує», «проводить», «вчиняє», «визначає» (ст. 130) та ін. Тим самим підкреслюється, що виконання всіх зазначених дій є одночасно і правом, і обов’язком суду. Так, якщо позов виявися безпідставним, суд не тільки може, але й повинен відмовити позивачеві в його задоволенні. Єдність процесуальних прав та обов’язків суду – характерна риса процесуального становища суду як одного з органів державної влади [29, с. 625].

Досить часто в юридичній літературі підкреслюється, що повноваження органу – це права, які той зобов’язаний реалізувати за певних обставин [114, с. 84]. Вважаємо, що із цим варто погодитись. Приміром, ч. 1 ст. 121 ЦПК зазначає, що суддя, установивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях. 119 і 120 цього Кодексу, або не сплачено судового збору чи витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, постановляє ухвалу про залишення заяви без руху.

4. Процесуальна природа судової діяльності. Трактування поняття «судова юрисдикція» буде неповним без врахування специфіки процесуальної діяльності суду, адже саме процесуальна форма виокремлює суд з-поміж інших органів державної влади. Як підкреслюється в рішенні Конституційного Суду України (по справі про завдання третейського суду від 10 січня 2008 р.), правосуддя – це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях в особливій, установленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ [277, с. 11].

Слід наголосити, що процесуальна діяльність не має владного характеру. «Не меч, терези правосуддя дані у руки судді», – зазначав свого часу видатний німецький процесуаліст ХІХ ст. О. Бюлов [287, с. 4]. Суд, як і сторони, не владний над процесом у тому смислі, що він не вправі вести процес за своїм розсудом. Разом із тим усі його процесуальні дії суворо регламентовані законом. Саме це є запорукою повного дотримання прав і процесуальних гарантій сторін. У цьому і є суттєва відмінність дій суду від дій інших органів влади [66, с. 146]. Як підкреслюється в юридичних джерелах, перевага правосуддя перед іншими формами захисту прав полягає в тому, що (а) воно здійснюється спеціальним державним органом, який займається винятково вирішенням правових спорів і захистом прав та інтересів, і (б) діяльність суду детально врегульована з наданням особам, які беруть участь у справі, широких процесуальних гарантій щодо захисту своїх прав [12, с. 65]

Отже, судова юрисдикція, як основний ресурс судової влади, – це є невід’ємний атрибут, правовий механізм, за допомогою якого судова влада функціонує як певна система судових органів. Відсутність у судової влади відповідної юрисдикції позбавляє її існування будь-якого сенсу.

На підставі проведеного аналізу судову юрисдикцію можна визначити як компетенцію спеціально уповноважених органів державної влади – судів загальної юрисдикції і Конституційного Суду, наділених юридично владними повноваженнями, здійснювати правосуддя у формі того чи іншого виду судочинства щодо певних правовідносин.

Таке розуміння судової юрисдикції, як вбачається, повною мірою враховує специфіку судової діяльності, оскільки відбиває всі її суттєві елементи.