<<
>>

Поняття та сутність речових доказів у цивільному процесі

Стаття 57 ЦПК України чітко визначає систему судових доказів, які можна використовувати в цивільному процесі для встановлення обставин цивільної справи: пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Таким чином, нормативно визначено, що речові докази належать до переліку судових доказів, точніше засобів доказування, використання яких є допустимим з точки зору положень цивільного процесуального законодавства України.

Перед тим, як визначати юридичну природу речових доказів, варто, на наш погляд, визначитися із одним принципово важливим питанням: а чи варто взагалі виокремлювати речові докази в системі судових доказів у цивільному процесі. Становлення та розвиток інституту речових доказів, який автор охарактеризував у попередньому розділі, наочно продемонстрував, що власне речових доказів серед кола судових доказів у цивільному процесі тривалий час не виокремлювали. Це була певного роду закономірність у розвитку доказового права на території України. Крім того, практика нормативного регулювання системи судових доказів у цивільному процесі за кордоном також засвідчує, що окремо такий вид доказів, як речові, провідні західноєвропейські країни не виділяють. Зокрема, ЦК Франції 1804 року серед засобів доказування, які даються для підтвердження цивільно-правових зобов’язань, називає пояснення сторін у формі визнання та присяги, письмові докази та покази свідків [248, с. 290-303]. ЦПК Франції 1975 року, регламентуючи порядок дослідження судових доказів у цивільній справі, називає пояснення сторін та третіх осіб (ст. 184-199), письмові докази (200-203), покази свідка (204-231), участь спеціаліста у формі огляду, консультації та експертизи (232-284-1), письмові докази (285-

316), присяга (317-322) [144, с. 70-94].

Жодного слова про речові докази. Цивільне процесуальне уложення ФРН 1877 року містить такі види засобів доказування, як огляд (§371-372а), покази свідків (§373-401), експертиза (§402414), письмові докази (§415-444), допит сторін (§445-455) [55, с. 127-150]. Саме під оглядом у ФРН розуміють дослідження речових доказів, оскільки, як зазначає §371 ЦПУ ФРН, «доказування через огляд починається із визначення предмету огляду» [55, с. 127]. Цивільне процесуальне законодавство

Великобританії визнає такий засіб доказування, як «речові докази» (частина 35 Правил цивільного судочинства 1998 р. ) [142, с. 198-199]. У США речові докази як засіб доказування в системі засобів доказування не виділяються (Федеральні правила про докази не містять такого поняття) [242; 2, с. 207-285].

Таким чином, виникає закономірне питання: слід вивести речові докази із переліку судових доказів, за допомогою яких встановлюються обставини цивільної справи, та розробити замість них процедуру судового огляду чи ні?

На нашу думку, у системі судових доказів цивільного процесу України речові докази варто залишити. К. С. Юдельсон зазначав, що необхідність використання в цивільній справі речей як доказів зумовлена тим, що під час виникнення, здіснення, припинення правовідносин «приходиться мати справу не тільки з людьми, але і з речами» [267, с. 219]. Те, що у практиці вітчизняного цивільного процесуального права тривалий час не виділялися речові докази як вид судових доказів, а йшлося виключно про огляд, пояснюється тим, що законодавець з точки зору юридичної техніки не бачив потреби поєднувати в одній особі об’єкт спору та доказу, пояснює В. В. Молчанов [134, с. 277-278]. Слід зазначити, що дореволюційні науковці стверджували: «Предмети, що містять сліди події, можуть самі по собі, своїм виглядом, положенням і т.д. свідчити про факти (сюди належать: межі, межові стовпи, моделі тощо)» [141, с. 218].

На нашу думку, відсутність у нормотворчій практиці України тривалий час такого поняття, як «речовий доказ», і використання замість нього терміну «огляд» містить більш глибинні та кардинальні підходи, трансформацію

суспільної свідомості і ставлення до предметів матеріального світу, які проходять через конфліктні відносини сторін.

Як і раніше, так і тепер до доказів ставляться як до засобів, «які використовуються для встановлення істинності фактів, засіб, що може бути і поганим, і хорошим, і повним, і недостатнім» [22, с. 13]. Ось чому за кордоном до речових доказів ставилися та ставляться як до засобу доказування, яке використовує суд. З цього приводу І. В. Решетнікова, аналізуючи цивільне процесуальне право США, зазначає, що вирішальне значення для ухвалення остаточного рішення у справі відіграє саме оцінка та огляд судом речових доказів, оскільки тільки вони є тією можливістю, яка дозволяє суду пізнати сутність спору безпосередньо, а не в опосередкований спосіб через чиї-небудь покази [180, с. 157]. І саме цей підхід, який викристалізувався в зарубіжному цивільному процесі ще в ХІХ ст., був перенесений у царську Росію, а звідти і в радянське законодавство, яке тривалий час оперувало поняттям «огляд».

Таким чином, відсутність у нормативних актах ряду країн світу, які стосуються цивільного процесу, безпосередньої згадки про «речові докази» зумовлено тим, що законодавець не так акцентує увагу на самих матеріальних предметах, як на самій судовій процедурі, завдяки якій вилучається доказова інформація із цього предмету - «огляд». Оскільки об’єктом «огляду» все-таки є предмет матеріального світу, то цілком справедливо, що вітчизняний законодавець змінив свій акцент від дій, за допомогою яких вилучається інформація до безпосереднього об’єкту, щодо якого такі дії вчиняються. Крім того, зміна таких акцентів зумовила те, що в доктрині цивільного процесу почали вивчатися характерні ознаки, які притаманні власне речовим доказам, а не специфіка, особливість процедури вилучення цієї інформації. Останнє також, звичайно, є важливим, але для повноцінного розуміння такого виду доказів, як «речові докази», цього не достатньо. До того ж сучасний технологічний рівень розвитку в суспільстві зумовив появу таких видів речових доказів, як звукозапис чи відеозапис, розуміння яких не може охоплюватися

таким поняттям, як «огляд».

Ще одним аргументом, на нашу думку, який пояснює тривалу відсутність закріплення речових доказів серед засобів доказування, є те, що всі інші засоби доказування давали суду опосередковану інформацію стосовно обставин цивільної справи. Тобто ці докази з логічних позицій виступали актом думки інших людей, а не самих суддів (навіть, якщо йшлося письмові докази, які формувалися учасниками процесу або іншими суб’єктами). Власне речові докази як предмети матеріального світу дають судді, що розглядає цивільну справу, безпосередню інформацію щодо обставин справи, яка не пройшла через свідомість інших суб’єктів (сторін, свідків, експертів тощо). Таке особисте сприйняття доказової інформації суддями нібито створювало ситуацію, що тут не має використання доказів. Хоча насправді це було не так. Саме предмет матеріального світу змусив законодавця звернути увагу з дій щодо вилучення доказової інформації на джерело самої інформації.

Отже, закріплення речових доказів серед засобів доказування відіграло важливу роль у доктрині цивільного процесу, оскільки сформувало цілісну систему правових норм на визначення юридичної природи предмету матеріального світу таким чином, щоби доказова інформація, яка міститься в ньому, була достовірно і достатньо збережена для виконання завдань цивільного судочинства.

Для того, щоб зрозуміти юридичну природу речових доказів, необхідно визначити те загальне, що їм властиве як доказам, та відмінні риси, що роблять їх не схожими на інші судові докази, що дозволяє використовувати в цивільній справі вітчизняне законодавство [65, с. 109]. Ось чому для всебічного розкриття сутності речових доказів спочатку слід визначити сутність доказів загалом, які використовуються в цивільному процесі та загальні ознаки, що їм притаманні, а вже потім визначати сутність та спеціальні ознаки речових доказів, які будуть показувати їх відмінність від інших доказів, що використовуються в цивільному процесі України.

Судові докази мають надати суб’єктам доказування інформацію про пошукові факти, тобто такі, які потрібно встановити.

Сутність судових доказів, виходячи із їх філософського розуміння як засобів пізнання, найкраще зможе

розкрити теорія інформації. Починаючи із 80-х років у науці цивільного процесу під час розробки положень теорії доказів та доказування почали активно та плідно використовувати інформаційну та комунікативну концепцію [104; 133, с. 22-23]. Наразі, як зазначає В. Д. Андрійцьо, можна спокійно сказати, що домінувальним положенням в теорії цивільного процесу стало розуміння доказів як інформації про факти, що зафіксована на певному матеріальному носії. Ось чому докази у ст. 57 ЦПК України визначаються як «фактичні дані», тобто інформація про факти, які встановлюються (тобто подаються) на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів [7, с. 34-35].

Однією із теорій, які пояснюють сутність судового доказування в цивільному судочинстві, є теорія відображення, на підставі якої й розробилася інформаційна концепція розуміння сутності судових доказів. Відповідно до неї в момент взаємодії відображуючого об’єкта та відображуваної події, формується джерело інформації. Ось чому джерело інформації, що має значення для цивільної справи, формується до порушення справи в суді та безвідносно неї [133, с. 19]. Проте, як справедливо зазначає В. Д. Андрійцьо, можлива ситуація, коли джерело інформації може бути сформоване і під час слухання цивільної справи (і тут йдеться не тільки про процесуальні факти, але й матеріально-правові). Наприклад, під час розгляду цивільної справи про поділ подружнього майна подружжя, яке вже розлучено, відповідач, на якого було оформлено майно, продає його, оскільки не були застосовані заходи стосовно забезпечення позову [7, с. 35].

Одним із факторів підтвердження дії саме інформаційної концепції, що пояснює сутність судових доказів, є легальне визначення доказів, поданою у ст. 57 ЦПК України. Згідно з цим законодавчим визначенням, «доказами є будь-які фактичні дані...» - судові докази слід розглядати як інформацію про факти.

Звідси природа судових доказів - нематеріальна. Важливою рисою цієї інформації є те, що вона є предметною, оскільки стосується тих обставин

цивільної справи, які нам потрібно встановити. Проте засвоїти зміст цієї інформації можна виключно через вивчення джерела такої інформації.

Інформація про факт пов’язана із своїм матеріальним носієм, без якого ця інформація існувати не може. Перенести інформацію на інший матеріальний носій можна, але розділити її від матеріального носія ні теоретично, ні практично не можливо. Ось чому тільки єдність інформації та її матеріального носія утворюють судовий доказ у справі.

Докази як об’єктивно існуюча інформація зі своїм джерелом сформувалася, як правило, ще до порушення цивільної справи внаслідок впливу на них юридичного факту матеріально-правового характеру. Не випадково зазначають, що юридичний факт слід вважати первісним елементом у ланцюгу формування судового доказу [17, с. 6]. Пізнавальні функції цих доказів у момент формування доказової інформації не втрачаються, хоча на окремі види доказів тривалість у часі може негативно позначитися. Ось чому і є можливість здійснити забезпечення доказів, тобто дослідити їх до початку розгляду справи по суті (ст. 133 ЦПК України). Залучення різноманітними процесуальними діями доказів у цивільну справу тільки призводить до того, що докази набувають статусу судових, з усіма процесуальними наслідками, які звідси випливають (наприклад, відповідальність суду за збереження речових доказів - ст. 139 ЦПК України) [7, с. 35-36]. Саме тому не можна погодитися із позицією Хуан Сяна, який, порівнюючи ЦПК РФ та Китаю, стверджує, що термін «доказ» у цивільному процесуальному законодавстві вживається неточно: «доказові дані (матеріали) - це попередні докази, представлені до суду сторонами або зібрані судом, які чекають перевірку й оцінку судом, і тільки після оцінки вони можуть бути основою, тобто доказом встановлення обставин справи». Ось чому автором «пропонує використовувати термін «доказові дані» у відповідних статтях в ГПК двох країн до оцінки їх судом і тільки після оцінки отриману інформацію вважати доказом» [219, с. 15].

Ще однією концепцією, яка пояснює сутність судових доказів, є концепція відомого факту. Згідно з поглядами науковців, що уособлюють цей науковий напрямок у доктрині цивільного процесу, докази слугують відомими фактами, на підставі яких можна встановити невідомі факти; у процесуальній теорії всі явища, що є або доказами, або предметом доказування, називаються фактами [119, с. 139]. Вочевидь, концепція відомого факту виходить із розуміння процесу доказування з точки зору логіки, де за допомогою відомого судження робляться висновки стосовно невідомого судження. Оскільки докази слугують позитивним чи негативним судженням про певний факт, тому вони і розглядаються як факт, що нам відомий, за допомогою якого ми встановимо, через об’єктивний взаємозв’язок, невідомий нам факт з предмету доказування [119, с. 139].

Найбільше прихильників цієї концепції є серед науковців, які розробляють проблеми доказування у кримінальному процесі [258, с. 135-143; 128, с. 104; 261, с. 9; 21, с. 10]. Проте, як зазначає Д. В. Андрійцьо [7, с. 35], цей підхід зазнав справедливої критики: факти без процесуальних засобів доказування не можуть бути залучені до цивільного процесу [99, с. 51; 251, с. 88]; якщо докази розуміти як факти, то чому в законі існує норма про допустимість доказів [226, с. 76].

У теорії цивільного процесу також є поширеною ще одна концепція, яка виходить із подвійної природи сутності доказів у цивільному процесі. Зокрема, вона розглядає докази як факт та як джерело доказування. Так, Д. М. Чечот стверджує, що судовими доказами є всі фактичні дані (факти, інформація про факти), а також засоби доказування, які в передбачених законом процесуальних формах використовуються в суді [46, с. 211]. Серед науковців кримінально- процесуального спрямування інший вчений також зазначав, що докази - це, по- перше, факти, які встановлюють злочин, а, по-друге, передбачені законом джерела, з яких суд та слідство отримують інформацію зі справи [217, с. 288289].

Як зазначають у теорії цивільного процесу, позитивним доробком концепції факту та джерела доказування стало те, що вона вперше показала складну природу судових доказів як поєднання, але не джерела доказування та факту, а джерела доказування та інформації про факт [7, с. 35]. На наш погляд, можливою підставою існування цієї концепції стало те, що серед фактів предмету доказування виокремлюють так звані «доказові факти». Предмет доказування є складним структурним правовим явищем, де виокремлюють окремі види юридичних фактів (матеріальні, доказові, процесуальні та виховні), якщо вони мають значення для правильного вирішення справи [46, с. 219; 61, с. 43-44; 183, с. 133]. Доказові факти - це такі факти, які, будучи доведені, дають можливість логічним шляхом вивести юридичний факт, який входить до предмету доказування з конкретної справи. Наприклад, факт регулярного сильного шуму о дванадцятій ночі буде підтверджувати юридичний факт порушення правил співжиття, що може бути підставою для виселення без надання жилого приміщення наймача такого приміщення. Самі по собі встановлення доказових фактів не призводить до яких-небудь матеріально- правових наслідків, але за їх допомогою доходять до висновку про існування чи відсутність юридичного факту матеріально-правового характеру, встановлення якого буде мати відношення до вирішення спору про права та обов’язки сторін. Тому ці факти інколи називають умовиводними доказами [47, с. 237; 83, с. 93100].

Таким чином, ставлення до одних фактів, які своїм існування «логічно доказують» інші факти, є тією причиною, що призвела до появи концепції факту та джерел доказування. Але не слід все-таки забувати механізм взаємодії фактів та доказів - останні підтверджують перші, навіть якщо йдеться про «доказові факти».

Крім того, як стверджує І. В. Решетнікова, дискусія з приводу того, є доказ інформацією про факт або фактом реальної дійсності, була викликана невдалим формулюванням визначення поняття доказів, що було подано у ст. 49 ЦПК РРФСР, яка на сучасному етапі вже є завершеною [179, с. 69].

Отже, найбільш популярною та поширеною концепцією сутності судових доказів загалом, а відтак і речових доказів зокрема, є так звана інформаційна концепція, яка розуміє судовий доказ як інформацію та джерело інформації. Саме тому, підсумовуючи результати наукових дискусій щодо сутності судових доказів, Т. В. Сахнова зазначала: «Розуміння судового доказу як діалектичної єдності змісту та форми відповідає змісту процесуального закону. Ця концепція отримала загальне визнання, знайшла відображення в сучасних підручниках та не потребує додаткової аргументації» [202, с. 53]. На нашу думку, такий підхід не тільки тому, що він є загальнопоширенним, але й тому, що він адекватно відображає сутність судових доказів, вартий уваги. Тут лише слід додати одне: під інформацією слід розуміти зміст, а під формою - джерело такої інформації. Якщо саме на процесуальну мову перекласти положення інформаційної концепції, яку, на нашу думку, можна вже висувати як цілком сформовану теорію, то саме таке співвідношення між змістом та інформацією, між формою та джерелом інформації повинно зберігатися.

Визначившись із тим, що сутність судових доказів найкраще розкриває інформаційна концепція, на підставі цього слід виводити загальні ознаки, що властиві судовим доказам загалом та речовим зокрема. Адже невипадково Д. А. Керімов, аналізуючи співвідношення таких понять, як «сутність» та «явище», зазначав, що сутнісне пізнання права передбачає виявлення ознак, рис правових явищ [97, с. 154-155].

Питання загальних або універсальних ознак доказів у цивільному судочинстві в науці цивільного процесу вивчається не одне десятиліття, де науковці, сперечаючись між собою, намагаються встановити таку систему ознак доказів, які б відповідали не тільки теоретичним, але і практичним потребам практики цивільного судочинства.

Більшість науковців у доктрині цивільного процесу, аналізуючи сутність судових доказів, вказують на такі їхні ознаки, як зміст, процесуальну форму та процесуальний порядок, де під першим розуміють інформацію про факти, під другим - носій інформації та спосіб її доведення до відома суду, а під третім - дотримання встановленого порядку отримання й дослідження доказової інформації [226, с. 79; 244, с. 92]. М. Й. Штефан, аналізуючи процесуальний порядок як ознаку судових доказів, додає не тільки одержання та дослідження доказів, але і їх оцінку [265, с. 247]. Інші науковці, виділяючи такі ознаки доказів, як зміст, уточнюють, що інформація про факти повинна стосуватися тих фактів, які потребують доказування [179, с. 70-73].

В. Д. Андрійцьо стверджує, що можна погодитися із виділенням таких ознак судових доказів, як зміст та процесуальна форма, а щодо третьої ознаки - процесуальний порядок - вона є зайвою, оскільки дотримання встановленого порядку отримання, дослідження та оцінки судових доказів свідчитимуть про завершення процесу доказування. Дотримання встановлених процедур залучення, дослідження та оцінки судових доказів має передувати виявленню самих доказів. Коли суб’єкти доказування, виходячи із тих фактів, які потрібно довести, віднайдуть ті чи інші докази, вони вчиняють різноманітні за своїм характером процесуальні дії, спрямовані на збирання доказів у цивільну справу. Ось саме тут буде мати важливе значення розуміння наслідків цих дій: після їх успішного завершення докази, що були віднайдені суб’єктами доказування стають судовими доказами, оскільки вони офіційно залучені до матеріалів цивільної справи, суд зобов’язаний їх дослідити та дати оцінку. Наскільки вони в змозі підтверджувати ті чи інші факти предмету доказування, то це вже інше питання. Остаточно воно буде вирішуватися на іншому етапі процесу доказування. Ось чому також не можна погодитися із висловленою позицією, що судові докази мають бути достовірні [148, с. 386-388]. Якщо докази на етапі збору вже мають бути достовірні, то проблема збору, дослідження та оцінки доказів уже не виникає, оскільки немає потреби щодо їх оцінювання, бо доказ уже визнаний таким [7, с. 37].

На нашу думку, для того, щоб визначити загальні ознаки доказів у цивільному процесі, слід визначити ті їхні ознаки, наявність яких буде достатньою для їх залучення до цивільної справи. Яка вже їм буде потім надана оцінка судом та особами, які беруть участь у справі, це вже інше питання, яке пов’язане із використанням правил та критеріїв оцінки судових доказів. Звичайно, що названі критерії оцінки в деяких випадках будуть пертинатися із ознаками доказів, які залучаєш у цивільну справу, але не всі. Ось чому варто погодитися із вищевисловленою позицією В. Д. Андрійця про логічну суперечність у поглядах тих авторів, які визначають таку сукупність ознак судових доказів, серед яких є ознака достовірності. На нашу думку, тут виключно треба обмежитися критеріями, що пов’язані із попередньою оцінкою судових доказів, яка повинна бути здійснена для залучення доказів у цивільний процес. Адже поки доказам ми не надали процесуального статусу, тобто не вчинили дії стосовно їх залучення у цивільну справу, говорити про наявність у справі доказів не можна. Навіть якщо в подальшому суд і відмовив нам щодо їх залучення, то це вже буде мати значення для того, щоб ми, доказуючи безпідставність такої поведінки суду першої інстанції, вимагали залучити ці докази в цивільну справу суд апеляційної інстанції. Саме тому будь-який доказ у цивільному процесі, у тому числі й речовий, повинен володіти тим мінімальним набором ознак, що дасть нам змогу залучити його в цивільну справу. Інші ознаки потрібні для їх повноцінної оцінки на більш пізніх етапах слухання цивільної справи.

Таким чином, система загальних ознак доказів у цивільному процесі зводиться до такого: 1) докази це є інформація; 2) з точки зору формальної логіки, інформація, що міститься в доказах, виступає актом думки, яка дається у формі суджень; 3) інформація, що міститься в доказах, повинна стосуватися фактів, які мають значення для правильного вирішення цивільної справи; 4) інформація повинна бути зафіксована на таких процесуальних засобах (носіях), які допускаються за цивільним процесуальним законодавством України; 5) отримання та залучення до цивільної справи процесуальних засобів доказування не має суперечити чинному законодавству; 6) інформація, що міститься у процесуальних засобах доказування, повинна бути попередньо оцінена судом або особами, які беруть участь у розгляді справи. Вказані ознаки можна поділити на три види: змістовно-логічні, формальні та змішані. Варто їх розглянути більш детально.

Змістовно-логічні ознаки доказів цивільного судочинства. Змістовно- логічні ознаки судових доказів, що використовуються під час розгляду та вирішення цивільної справи, безпосередньо пов’язані із логічною стороною доказування. Сам процес доказування за своєю структурою представляє поєднання розумової та процесуальної діяльності, де розумова діяльність підпорядковується законам формальної логіки, а процесуальна - правовим законам. Звичайно, розумову діяльність регламентувати правовими законами не

можна, але норми права можна побудувати, враховуючи специфіку розумової діяльності. Саме тому в багатьох випадках у змістах норм доказового права цивільного процесу можна побачити прояв «логіки доказування». Наприклад, правило належності доказів, представлене у ст. 58 ЦПК України, якщо його перекласти мовою логічних термінів, зводиться до конструювання умовиводу.

По-перше, говорячи про докази, які використовуються в цивільному процесі, завжди слід пам’ятати, що вони виступають нематеріальним об’єктом, оскільки з точки зору їх змістовної характеристики вони слугують інформацією. Така загальна ознака судового доказу випливає із позиції автора, представленої раніше, що найкраще сутність судового доказу розкриває інформаційна концепція. Завдяки чому інформаційна риса судового доказу виводиться на перше місце.

Докази слід вважати інформацією, оскільки поняття «інформація» точніше відображає сутність судового доказу, вважає Т. В. Сахнова [202, с. 5260]. Інколи стосовно доказів вживається термін «відомості про факти» або «фактичні дані». На нашу думку, це синоніми, що змістовно відображають одне й те саме. Так, О. В. Бабарикіна зазначає, що інформація і відомості про факти є однопорядковими поняттями [17, с. 4-5]. Визначення доказів одночасно як інформації, так і відомостей про факти не суперечать один одному, справедливо відмічає І. В. Решетнікова [183, с. 119]. Також не помиляються автори (М. К. Треушников, И. Н. Лук'янова), які вважають, що заміна словосполучення «інформація про факти» на «фактичні дані» та інші редакційні розбіжності в нормах-дефініціях по судовим доказам не мають принципового наукового значення [226, с. 74; 126, с. 19].

На роль доказів як певної інформації вказує судова практика. Так, в одній із цивільних справ унаслідок було встановлено, що через порив гнучкого шлангу підводу холодної води до змішувача на кухні відповідача сталося залиття квартири позивача [187].

Легальне визначення доказів, яке починається зі слів «доказами є будь-які фактичні дані...», саме по собі наштовхує на першу загальну ознаку судових

доказів.

Аналізуючи процесуальні кодекси стосовно визначення поняття «докази», Т. В. Сахнова пропонує замінити термін «відомості» на термін «інформація», оскільки «це буде точніше відповідати смислу доказу й вимогам, поставленим законом до нього, визначення доказу у справі як інформації, що отримана у встановленому законом порядку, на основі котрої суд з'ясовує наявність чи відсутність обставин, які мають значення для правильного вирішення справи» [203, с. 215].

Але є такі науковці, які вважають, що поняття інформації не підходить для пояснення доказу. Так, О. Александров, застосовуючи когнітивний підхід, зазначає, що «доказ - це не просто інформація, оскільки «виявлення» і «збирання» доказів - це вже не суто інформаційний процес; саме «проінтерпретована інформація» становить зміст доказів. Під час формування змісту доказу обов'язково присутній штучний, суб'єктивний, людський елемент, що вноситься мовними чи іншими когнітивними структурами, суттєво трансформує «вихідну інформацію». Доказ - це процедурне знання, тобто вже відібране, проінтерпретоване та витлумачене відповідно до «партійності» суб'єкта доказування, який використовує його для вибудовування своєї версії події, тобто реальності-для-себе, у правдивість якої він переконує суд, намагаючись зробити її «реальністю-для-аудиторії» [4]. На нашу думку, позиція А. С. Александрова нічим новим не відрізняється, оскільки все судове доказування, враховуючи те, що воно відбувається через сприйняття органами людського чуття доказової інформації визначально є опосередкованим, а не безпосереднім. Цяа інформація, проходячи через органи чуття, опрацьовуючись людським розумом, потім доводиться до відома суду. Саме роль суду і полягає у тому, щоб суб’єктивний аспект із доказової інформації відкинути, дотримуючись більше об’єктивних засад під час оцінки доказів.

По-друге, інформація, що міститься в доказах, слугує актом думки. У науці логіка, процес доказування розглядаються через певну тріаду структурних елементів: теза - судження, яке невідоме та яке нам потрібно встановити; підстави доказування (аргументи) - також судження, але воно нам відоме, тому саме з нього і маємо робити висновки; способи доказування (демонстрація) - логічний зв'язок між судженнями, що є в тезисі та аргументах [225, с. 202-203]. Деякі вчені всі названі структурні елементи доказування називають судженнями. Зокрема, О. О. Ейсман зазначає, що елементарний акт доказування складається із трьох суджень: те, яке зв’язує (загальне правило); те, яке доводить (доказ); те, яке доводять (тезис, обставина справи) [266, с. 12]. У принципі для нас не важливо втручатися у цю дискусію, оскільки за будь-яким підходом судові докази будуть виступати судженням, за допомогою якого відбувається конструювання умовиводу.

Як стверджує В. Д. Андрійцьо, судові докази, які використовуються у цивільній справі з точки зору логіки доказування слугують судженнями. Наприклад, покази свідків, пояснення сторін, висновок експерта, письмові докази, речові докази - всі вони виступають судженнями. Це навіть випливає із самого визначення доказів, яке подає чинне цивільне процесуальне законодавство. Отже, докази є інформацією про певні факти, як правило, минулого. Так, якщо взяти свідчення свідка, то у його висловлюваннях або що- небудь стверджується, або що-небудь заперечується щодо певних предметів, явищ чи зв’язків між ними. Тому всі докази є не просто судженнями, а актами думки про факти [9, с. 2-3]. Зокрема, в одній з цивільних справ свідок пояснював, яким чином він намагався відшкодувати завдану відповідачем позивачу шкоду [191].

По-третє, інформація, що міститься в доказах, повинна стосуватися фактів, які мають значення для правильного вирішення цивільної справи. Така ознака судового доказу процесуально виражається через правило належності судових доказів у цивільному процесі. Згідно зі ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не повинен брати до уваги ті докази, які не стосуються предмету доказування.

Незважаючи на очевидну формальність цього правила, слід все-таки виходити із того, що воно своїм джерелом має логічне положення, яке випливає із природи або логіки доказування. Наприклад, належними судовими доказами слід розуміти такі докази, які здатні за своїм змістом виступати логічним

засновком у судженнях, які підтверджують чи спростовують існування пошукових фактів [226, с. 110].

Належність судових доказів зобов’язує суд приймати у процес тільки ті з наданих доказів, які мають значення для справи, а сторін відповідно подавати такі докази, що будуть мати значення для правильного вирішення цивільної справи. Інакше кажучи, із усіх поданих до суду доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження ті, які мають зв’язок з фактами, що обґрунтовують вимоги чи заперечення сторін справи і оспорюються ними. Ось чому належність судових доказів обумовлюється такими фактами, які необхідно встановити [12, с. 10]. Зокрема, висновком молекулярно-генетичної експертизи встановлено, що можливість підтвердження біологічного батьківства ОСОБА_2 стосовно ОСОБА_4 складає величину не менше 99,99 %, тому біологічне батьківство ОСОБА_2 стосовно ОСОБА_4 практично доведено [198].

Докази з фактами предмету доказування повинні мати взаємозв’язок. Цей взаємозв’язок між змістом доказів, тобто інформацією, та самими фактами, що є об’єктом пізнання у процесі доказування, має об’єктивний характер. У наявності такого взаємозв’язку і проявляється властивість доказів як засобу встановлення обставин справи [134, с. 158].

Варто зазначити, що є науковці, які вирішили таку ознаку судового доказу, як «інформація, що стосується фактів, які мають значення для правильного вирішення цивільної справи», протиставити такому поняттю, як «належність доказів», називаючи останнє не ознакою доказів, а критерієм їх відбору в цивільну справу в порядку їхньої оцінки [183, с. 119; 108, с. 52]. На нашу думку, такий підхід методологічно не правильний, оскільки «належність доказів» та «інформація повинна стосуватися фактів, які мають значення для вирішення справи», є однопорядковими явищами, які мають різноманітну словесну форму.

Таким чином, належність інформації, яка міститься в судових доказах, повинна вже бути наявною, оскільки одним із завдань суду на етапі збору

доказів зводиться до залучення у цивільну справу всіх необхідних доказів та не допускати нагромадження в ній тих, які до справи не належать.

Формальні ознаки доказів цивільного судочинства. Формальні ознаки судових доказів показують ті правові вимоги, що встановлені в цивільному процесуальному законодавстві та яким мають відповідати всі судові докази, які залучаються до справи. Усі формальні ознаки загалом звернені до носія інформації про факти та порядку його отримання.

Особливістю всіх формальних ознак є те, що вони певною мірою протиставляються змістовно-логічним ознакам судових доказів. Справа в тому, що закони мислення наперед не ставлять жодних меж у використанні доказів у процесі пізнання явищ дійсності [11, с. 21]. Проте у процесі судового доказування трапляється таке обмеження, яке пов'язане з встановленням невідомих фактів, які мають правове значення за допомогою не будь-яких засобів пізнання, передбачених у законі, а наперед встановлених нормами права засобів доказування [25, с. 52].

По-перше, інформація повинна бути зафіксована на таких процесуальних засобах доказування, які допускаються за цивільним процесуальним законодавством України. Зокрема, термін «засіб доказування» законодавець вживає у ст. 59 ЦПК, де розкривається процесуальне правило допустимості доказів.

Для кращого розуміння цієї ознаки варто зіставити такі два поняття, як «доказ» та «засіб доказування». Як зазначає М. Й. Штефан, «засоби доказування слугують джерелами інформації про фактичні дані» [265, с. 247]. Необхідність введення самостійної категорії «засоби доказування» пов’язана із формалізмом процедури розгляду спору в суді. У судових доказів, на відміну від тих доказів, які використовуються в науці та логіці, є процесуальна форма, у якості якої виступають засоби доказування [37, с. 22].

Чинний ЦПК України зазначає, що фактичні дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Таким чином, серед можливих носіїв інформації стосовно фактів предмету доказування законодавець називає п’ять таких засобів доказування, серед яких є речові докази. До речі, варто відзначити, що законодавець, говорячи про види саме речових доказів, вживає термін «носії інформації» (ч. 2 ст. 65 ЦПК України). Таким чином, можна ставити знак «дорівнює» між «засобом доказування» та «носієм інформації», оскільки у всіх цих випадках йдеться про те, звідки береться доказова інформація.

Така ознака - інформація повинна бути зафіксована на таких процесуальних засобах доказування, які допускаються за цивільним процесуальним законодавством України - має суто об’ єктивний характер, оскільки чітко визначає, на підставі системи яких засобів доказування можна встановлювати обставини справи (наприклад, висновком експерта можна подати до суду інформацію, яка зможе встановити обставини справи, а висновком спеціаліста - ні). Суб’єкти доказування мають можливість вибирати в межах зазначеної системи засобів доказування будь-який із цих засобів для підтвердження фактів, що обґрунтовують вимоги чи заперечення сторін. Вийти за межі цієї системи вони не вправі [11, с. 22-23]. Ось чому перелік джерел або носіїв інформації виключний. Застереження про це, як правило, не є випадковим [18, с. 88]. Так, наразі немає законодавчої можливості

використовувати результати поліграфу («детектору брехні») в цивільних справах, оскільки такого засобу доказування чинним ЦПК України не передбачено. Зокрема, в одній з цивільних справ через велику розбіжність у показах сторін позивачем ставилося клопотання про застосування поліграфу (детектору брехні) для перевірки його свідчень та пояснень відповідача (причому останній проти цього також не був). Але суд відмовив у задоволенні клопотання, посилаючись на те, що пояснення сторін мають силу доказу тільки в тому разі, якщо їх допитують за процедурою допиту свідків, а не з використанням поліграфу [236].

По-друге, отримання та залучення до цивільної справи процесуальних засобів доказування не повинно суперечити чинному законодавству. Окрім того, що інформація повинна бути зафіксована на допустимих засобах

доказування, вона також має залучатися у цивільну справу без порушення встановленого законом порядку. Названа друга ознака, як і перша, також пов’язана із таким поняттям, як допустимість доказів у цивільну справу [78, с. 162].

У першу чергу порядок залучення доказів повинен відповідати нормам процесуального законодавства, оскільки джерела інформації залучаються саме у цивільну справу для її вирішення. Слід пам’ятати, що загальний порядок залучення таких засобів доказування в цивільний процес регламентується нормами цивільного процесуального законодавства. Наприклад, чинне цивільне процесуальне законодавство визначає строк подачі доказів у цивільну справу: докази мають бути подані до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо воно не проводиться - до початку розгляду справи по суті (ч. 1 ст. 131 ЦПК України). Ось чому доказ, поки він не залучиться тим чи іншим процесуальним документом до цивільної справи (позовна заява, клопотання позивача, ухвала суду тощо), доказом не є. Докази, подані із порушенням встановленого строку, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин (ч. 2 ст. 131 ЦПК України). До цього часу доказ є потенційною інформацією, яка не може бути використана, поки їй не буде надано процесуального статусу. Саме тому ця ознака - отримання та залучення у цивільну справу процесуальних засобів не повинно суперечити чинному законодавстві - є досить важливою, оскільки за її відсутності при всіх інших наявних ознаках судовий доказ також відсутній.

У нормах галузей матеріального законодавства також міститься не мало процедур, які пов’язані із залученням доказів у цивільну справу. Як правило, акти матеріального законодавства регламентують процедуру залучення окремих видів судових доказів, не претендуючи на загальний характер. Проте їх дотримання також є важливим, якщо особа, яка бере участь у цивільній справі, бажає, щоби суд дослідив та оцінив доказ, який відповідатиме її інтересам.

Важливим під час аналізу цієї ознаки є те, що ті вимоги судових доказів, які пов’язуються із такими етапами процесу доказування, як дослідження та оцінка доказів, не повинні характеризувати сутність судових доказів.

Г оловним є те, щоби він був залучений до цивільної справи, а як далі він уже оцінюється, то інше питання. Невипадково в теорії цивільного процесу йдеться про те, що «передбачені законом засоби доказування - це форма залучення доказової інформації в процес» [37, 23]. Так, в одній з цивільних справ суд відмовив щодо задоволення клопотання про виклик свідка для допиту на підтвердження факту укладання договору купівлі-продажу, оскільки показання свідків у цій ситуації є недопустимим доказом: укладання договору купівлі- продажу нерухомого майна потребує письмової форми [235].

Змішані ознаки судових доказів. Наразі ми серед цього виду ознак виокремлюємо тільки одну ознаку: інформацію, що міститься у процесуальних засобах доказування, має попередньо оцінитися судом або особами, які беруть участь у розгляді справи. Ця ознака безпосередньо пов’язана із таким видом оцінки доказів у цивільному процесі, як попередня оцінка доказів.

Змішаний характер цієї універсальної ознаки судових доказів зумовлений тим, що вона одночасно звернута до змістовної та формальної сторони судових доказів, тобто до змісту доказу та засобу доказування. Тобто для перевірки цієї ознаки потрібно знати не тільки закони логіки, але і юридичні закони.

Як зазначають у юридичній літературі, попередня оцінка доказів вчиняється під час вчинення багатьох процесуальних дій: подання позовної заяви, подання клопотання про виклик свідка, подання клопотання про призначення експертизи, подання клопотання про забезпечення доказів, подання клопотання про витребування доказів тощо.

Попередньою оцінкою доказів займається як суд, до якого зверненні вищеописані процесуальні дії, що спрямовані на наповнення цивільної справи доказовим матеріалом, так і особи, які беруть участь у розгляді цивільної справи. Адже вчинення процесуальних дій за збору доказового матеріалу здійснюється за вислуховування думки протилежної сторони цивільної справи, яка може аргументувати, що, наприклад, витребуваний доказ є неналежний або він є недопустимий у даній цивільній справі. Можливість вчинення попередньої оцінки доказів не тільки судом, але й особами, які беруть участь у розгляді цивільної справи, є важливою гарантією захисту прав та інтересів сторін справи, де їхня думка щодо окремих процесуальних питаннь повинна бути вислухана судом. Сприйме суд вказані аргументи чи ні - це питання кожного окремого випадку та переконливості промовця. Наприклад, в одній з цивільних справ про поділ подружнього майна сторона відповідача подала до суду копію договору про вклад у кредитну спілку, не підписаний стороною позивача. Позивач звернув на це увагу суду і клопотання відповідача про витребування оригіналу договору від кредитної спілки судом не було задоволено [78, с. 120121].

Попередню оцінку доказів проводить суд, коли його залучають до процесу збору доказів у цивільну справу. Так, П. Ф. Шкребець зазначає, що «вирішення суддею питань про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, проведення експертизи відбувається на підставі виконання вимоги належності підтверджуваних ними фактів у справі і закладених у самій правовій природі засобі доказування» [264, с. 208].

Це єдина ознака із системи загальних ознак судових доказів, що предметно звернена не тільки до носія інформації (засобу доказування), але і до самої інформації. Ось чому відповідно до обраної нами концепції, яка пояснює сутність судових доказів як поєднання інформації та її носія, змісту і форми, вказана ознака розкриває сутність судових доказів. Вивчити доказову інформацію без її роботи з носієм такої інформації неможливо.

Зазначена ознака містить доволі сильні аспекти певного формалізму, оскільки саме перед судом з метою обґрунтованого вирішення цивільної справи та недопущення зловживання наданими процесуальними правами стоїть задача перевірити, які докази відповідно до розподілу обов’язку доказування сторони подають до цивільної справи. Причому перевірка проводиться не у повній мірі, а тільки стосовно таких ознак, як належність та допустимість. Аналогічні вимоги ставляться перед особами, які беруть участь у розгляді цивільної справи, оскільки вони повинні переконати суд у тому, чому саме такі засоби доказування потрібно залучити до справи. Навіть на етапі подання позовної заяви одним із реквізитів цього документу є «зазначення доказів, що

підтверджують кожну обставину» (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Зробити це особам, які беруть участь у розгляді справи, без додаткового вивчення засобів доказування неможливо.

Як далі ми зазначимо, ознака попередньої оцінки судових доказів фактично проявляється у всіх процесуальних формах збору судових доказів, окрім однієї - подання заперечення проти позову. Проте це не означає, що ця ознака втрачає універсальний характер. Навпаки, виняток тільки підкреслює загальне правило: обов’язково має проводитися попередня оцінка судових доказів.

Отже, сутність судових доказів відповідно до обраної нами інформаційної концепції розкривають три види ознак: змістовно-логічні, формальні та змішані. Змістовно-логічні ознаки судових доказів виражаються в тому, що докази це - інформація, яка є актом думки у формі суджень і вона повинна стосуватися фактів, які мають значення для правильного вирішення цивільної справи. Водночас із формальної сторони зазначена змістовна інформація повинна бути зафіксована на таких процесуальних засобах (носіях), які допускаються по цивільному процесуальному законодавстві України, і їх отримання та залучення у цивільну справу не повинно суперечити чинному законодавстві. Змішана ознака судових доказів вказує на те, що інформація, яка міститься в судових доказах, повинна бути попередньо оціненою.

Усі вищеназвані ознаки повинні бути наявними без будь-якого винятку, інакше доказ у цивільному процесі не з’явиться. Буде тільки потенційна можливість доказу, але не сам доказ. Його процесуальні аспекти залишаться без уваги суду та осіб, які беруть участь в цивільну справу. Саме тому дія змістовно-логічних, формальних та змішаних ознак у сукупності, на нашу думку, зможе найкраще розкрити сутність судового доказу в цивільному процесі.

У юридичній літературі можна знайти згадку про інші ознаки судових доказів (достовірність, достатність тощо), які повинні бути їм притаманні загалом. Проте, на нашу думку, вищеокреслені шість ознак змістовно-логічної та формальної сторони найкраще пояснюють сутність судових доказів, які

залучаються до цивільного процесу. А виведення інших додаткових ознак більше пов’язане із вимогами до процедури дослідження та оцінки доказів і на їх сутність не впливають.

Отже, під судовим доказом у цивільному процесі слід розуміти інформацію про факти, яка має значення для правильного вирішення цивільної справи, що зафіксована в допустимих засобах доказування (носіях інформації), які залучені в цивільну справу без порушення закону та проведенням попередньої оцінки такої інформації.

Спеціальні ознаки речових доказів цивільного судочинства небагато науковців виділяють, а тому для їх виокремлення можна проаналізувати різноманітні дефініції «речових доказів», що дають учені-процесуалісти, за допомогою яких можна буде визначити систему спеціальних ознак власне речових доказів. Хоча слід вказати, що яких-небудь наукових спорів стосовно визначення речових доказів у сучасній доктрині цивільного процесу, враховуючи вдале легальне визначення речових доказів, немає.

B. В. Богуцький, Т. О. Гужвій, Н. В. Жогін, С. В. Ківалов, О. В.

Кузьменко, С. Я. Фурса, М. О. Чельцов визначають речові докази як предмети матеріального світу - носії інформації, що підлягають судовому дослідженню [23, с. 45; 257, с. 186; 253, с. 352; 3, с. 130; 116, с. 251; 221, с. 634].

К. С. Юдельсон під речовими доказами розумів різноманітні предмети, які самі по собі, своїми властивостями, залишеними на них слідами, місцем свого перебування можуть свідчити про факти, необхідні для вирішення справи [267, с. 219].

C. В. Познишев розглядав речові докази як предмети, які зберегли на собі сліди дії або події, яка відбулася, а такої інші предмети та документи, які можуть бути засобами встановлення істини у справі [157, с. 123].

Речові докази в цивільному процесі - предмети матеріального світу з дотриманням встановленого законом процесуального порядку представлені особами, що беруть участь у справі, або зібрані судом за своєю ініціативою для дослідження в судовому засіданні, які завдяки своїм ознакам, властивостям або

місцезнаходженню містять інформацію про факти, що мають значення для справи [33, с. 11]

Речовими доказами, зазначає М. К. Треушніков, виступають предмети матеріального світу, які своїми властивостями, зовнішнім виглядом, формою, іншими рисами здатні підтвердити або спростувати факти, які мають значення для справи [226, с. 234].

Під речовими доказами слід розуміти предмети матеріального світу, які своїм зовнішнім виглядом, слідами на них або розташуванням можуть підтвердити або спростувати наявність чи відсутність обставин, які мають значення для справи [60, с. 20].

В. Д. Арсеньєв речові докази визначає як отримані в установленому законом порядку предмети (зміни в них), які знаходяться в певному зв’язку із фактами, які підлягають доказуванню та є засобами їх встановлення [15, с. 4].

В. О. Лазарева та Ф. Н. Фаткуллін речові докази визначають як реальні об’ єкти зовнішнього світу, які мають фактичну інформацію, що входить до предмету доказування й у встановленому законом порядку залучені до справи [120, с. 305; 241, с. 145].

В. М. Бевзенко, А. О. Власов, А. Т. Комзюк, Р. С.Мельник, М. К.

Треушніков вважають, що речовими доказами є предмети, які за своїм зовнішнім виглядом, властивостями, місцем їх знаходження або іншими ознаками можуть бути засобами для встановлення обставин справи [35, с. 10; 107, с. 281]. Аналогічний погляд на речові докази має І. Кєртес, який під ними розуміє предмет, що знаходиться у розпорядженні суду, зафіксований у ході процесуальної дії, а під даними, що містяться в речовому доказі - інформацію про елементарний акт відображення події. Учений наголошує, що будь-який речовий доказ у сукупності поєднує дві вищезазначені категорії [98, с. 25].

В. І. Тертишніков зазначає, що речовими доказами стосовно цивільного процесу є предмети, які своїм зовнішнім виглядом, властивостями, самим своїм існуванням або місцем знаходження слугують для суду джерелом інформації щодо обставин справи. На відміну від письмових доказів, речові - індивідуальні, не замінні [223, с. 124]. Аналогічне визначення надають Т. М. Карнаух та Р. Ю. Ханик-Посполітак[96, с. 193]

О. С. Козлов розглядає речові докази як інформацію, що виражена природним кодом (функціонує у процесі відображення не як предмет, річ, а як повідомлення, яке містить відомості про обставини справи, які є об’єктом дослідження) та поєднання повідомлення і джерела інформації, які мають різні об’єктивні реальності [104, с. 56-57].

Ю. К. Орлов розглядає речові докази у гносеологічному аспекті, де під ними розуміє предмети, які є частиною такого середовища, яке піддалося зміні внаслідок події або дії, яка відбулася та у юридичному аспекті як встановлення допустимості речових доказів [147, с. 5].

М. О. Гетманцев речовий доказ - це об’єкт, на якому відображені (містяться) сліди взаємодії з іншими об’єктами матеріального світу або на якому інформація зафіксована за допомогою спеціальних технічних засобів (відеозапис, звукозапис), які досліджуються судом з метою встановлення наявності або відсутності обставин, що мають значення для справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільної справи [41, с. 62].

Варто відзначити, що існує легальне визначення речових доказів, подано у ст. 65 ЦПК. Зокрема, «речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи».

Певні науковці все-таки пробували давати окрему систему ознак, яка притаманна власне речовим доказам. Хоча, на наш погляд, не завжди це виходило вдало, оскільки багато серед тих ознак, які виокремлював той або інший автор, називалися загальні ознаки, що притаманні судовим доказам взагалі. Зокрема, І. В. Решетнікова виділяє три ознаки речових доказів: 1) це предмети, а отже вони не відносяться до особистих доказів; 2) вони відрізняються за своїм зовнішнім виглядом, своїми властивостями, місцем знаходженням; 3) це засіб встановлення обставин, які мають значення для справи [179, с. 214]. Очевидно, що остання ознака, яку виокремлює науковець, легко можна зіставити із будь-яким іншим видом судових доказів.

С. А. Короткий зазначає, що речові докази володіють двома видами спеціальних ознак. До них він відносить такі. По-перше, вони завжди виступають предметами матеріального світу. По-друге, доказова інформація у речових доказах виражена не за допомогою спеціальних знаків, як у письмових доказах, а в зовнішньому вигляді, властивостях, місці знаходження та інших ознаках предметів матеріального світу [111, с. 20].

Автори колективного підручника з цивільного процесу вказували, що ознаками речових доказів є те, що «інформація про факти має місце в зовнішніх ознаках доказу (формі, вигляді) і обставини справи підтверджуються самим існуванням певних предметів» [253, с. 354].

Таким чином, на нашу думку, серед спеціальних ознак речових доказів у цивільному процесі слід виокремлювати такі ознаки: 1) основою речового доказу є предмет матеріального світу; 2) доказова інформація в речових доказах виражається в матеріальних властивостях предмету; 3) інформація, що міститься в речових доказах, як правило, не є актом думки; 4) інформація, що міститься в речових доказах, як правило, сприймається безпосередньо. З метою з’ясування сутності речових доказів у цивільному процесі варто здійснити цивільний процесуальний аналіз вищеназваних ознак.

По-перше, основою речового доказу є предмет матеріального світу. Як правильно стверджує В. Я. Дорохов, речові докази в теорії та практиці законодавства отримали свою назву відповідно до того, що певний предмет або річ об’єктивно пов'язані із тими обставинами цивільної справи, які нам потрібно встановити для її правильного вирішення [65, с. 109].

Важливе значення для розуміння матеріальної основи речового доказу є філософське вивчення предмету з точки зору такої категорії як «матерія», яка є складовою частиною предмету (Р. Декарт). Згідно з поглядом Р. Декарта, матерія має три властивості: займає певне місце, має об’єм, є тривимірною. І. Ньютон до цих властивостей додає ще декілька: протяжність, непроникність, інертність та вага. П. Гольбах зауважує, що матерія пізнається чуттєво, де джерелом чуттєвого зання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку тощо. Г. Гельмгольц стверджує, що матерія існує об’єктивно, тобто незалежно від

свідомості людини [245, с. 195-196]. Слід сказати, що всі вищевказані філософські аспекти матеріального предмету далі проявляться в розумінні тих або інших ознак речових доказів.

Оскільки основою речового доказу є предмет матеріального світу, то це певною мірою зближує речові докази та письмові, які у своїй основі також мають предмет матеріального світу, наприклад, папір. Саме ця ознака використовується для виокремлення цілої групи судових доказів, які не пов’язані із особистістю людини та об’єднані під родовою назвою «речові докази». Важливість цієї класифікації полягає у своєрідному процесуально- правовому режимі збору, дослідження та оцінки таких засобів доказування, в основі яких лежить предмет матеріального світу. Так, ухвалою суду було задоволено клопотання про огляд речових доказів, у місці їх знаходження, зокрема, слідчому відділі, оскільки вони перебували в матеріалах кримінальної справи [232].

На практиці ймовірною є ситуація, коли і письмовий, і речовий доказ можуть мати єдину матеріальну основу. Наприклад, якщо вирішуються спори про авторство на твір, то для підтвердження свого права на твір треба довести два юридичні факти: наявність твору та наявність імені особи на оригіналі твору або його примірнику [168]. Існування твору буде мати доказове значення - це доказова властивість, що випливає з речового доказу, оскільки ми його оглядаємо; написання відповідного ім’я автора на творі - доказова властивість письмового доказу, оскільки ми його зачитуємо. Певною мірою тут можна говорити про існування комбінованого судового доказу, який одночасно містить у собі ознаки речового та письмового доказу.

Таким чином, значення цієї першої ознаки полягає в тому, що речовий доказ протиставляється тим доказам, які взаємопов’язані із особистістю людини. Крім того, на речові докази поширюється вся специфіка та особливість використання в цивільному процесі уречевлених засобів доказування, до яких окрім речових доказів, можуть бути зараховані письмові докази та висновок експерта, поданий у письмовому вигляді.

По-друге, доказова інформація в речових доказах виражається в матеріальних властивостях предмету. Найбільш важливий аспект у розкритті природи речового доказу, зазначає В. Я. Дорохов, є те, що речовим доказом є не предмет, взятий сам по собі, а частина його властивостей, станів, виражених у певній формі, що належать до справи. Властивість, стан матеріального об’єкту були покладені в основу поглядів на природу речових доказів та стали єдиною ознакою, із якою пов’язувалося поняття речового доказу [65, с. 109].

На нашу думку, із висловленим можна певною мірою погодитися, оскільки дійсно доказова інформація безпосередньо буде братися відповідно до того, як змінилися властивості предмету матеріального світу, яка сталася деформація його форми, де він знаходиться тощо. Тобто цілком обґрунтовано вищеназваний автор показував безпосереднє джерело нашої доказової інформації. Проте не можна погодитися із тим, що речовим доказом не є сам предмет, а його, наприклад, властивості. Виходячи із вищерозглянутої інформаційної концепції, що пояснює сутність судових доказів, безпосередньо предмет матеріального світу є тим матеріальним носієм, на якому є «матеріальні відбитки» певної обставини справи у формі зміни властивостей речі, її деформації тощо. Тому самого носія інформації від самої інформації розривати не можна. Вони у своїй сукупності і будуть утворювати речовий доказ. Ось чому М. К. Треушніков зазначав, що «речі стають носіями (виділено нами - Авт.) доказової інформації через те, що вони відображають різного роду зв’язки між явищами...» [226, с. 231].

Аналогічним чином зазначає інша вчена. Зокрема, «речовими доказами не можуть бути будь-які предмети і документи, оскільки самі по собі вони представляють лише матеріальний базис. Речовими доказами можуть бути тільки ті предмети, які відобразили або зберегли на собі обставини, що треба встановити. Тому основною ознакою речових доказів є їх причинний зв'язок з досліджуваною подією, через яку вони і можуть слугувати засобами встановлення фактичних обставин справи» [160, с. 9]. Правда, останнє речення

науковця говорить про таку універсальну ознаку всіх судових доказів, як їх належність.

Оскільки матеріальні властивості є невіддільні від самого предмету, а тому їх можна сприйняти тоді, коли ми знайшли цей предмет. А якщо ці властивості не піддаються змінам, то їх можна буде сприймати через деяких час і під час огляду предмету в судовому засіданні. В інакшому разі слід застосовувати процедуру забезпечення судових доказів (ст. 133 ЦПК України).

Доказове значення предмет набуває в кінцевому результаті завдяки множинності його станів і в межах конкретної організованої системи. Предмет, узятий у відриві від притаманних йому станів, втрачає доказове значення, так як не має належної та достатньої інформації [65, с. 109-110].

Важливість цієї ознаки полягає в тому, що вона показує той спосіб, механізм, за допомогою якого була сформована на матеріальному предметі доказова інформація. Справа в тому, що юридичні факти, дії чи події, відбуваючись у зовнішньому світі, впливають на свідомість людей, які їх спостерігали, або на самі матеріальні предмети. Нас цікавить власне останній аспект, оскільки ми говоримо про речові докази. Г. В. Чурпіта цілком слушно зазначає, що «в основу юридичної природи речових доказів як засобів доказування покладено здатність предметів матеріального світу змінювати свої властивості під впливом навколишніх подій та явищ. Через це фактичні дані, які мають значення для справи, можуть бути отримані не тільки шляхом вивчення зовнішнього вигляду речового доказу, але шляхом встановлення часу його створення чи зміни» [252, с. 134].

Речові докази інколи називають «реальними», безпосередніми доказами. У цих термінах знаходить відображення процес формування речових доказів, який полягає у впливі на зовнішній вигляд, структуру, властивість речей [226, с. 231].

По-третє, інформація, що міститься в речових доказах, як правило, не є актом думки. Аналізуючи загальні змістовно-логічні ознаки судових доказів, ми зазначали, що з точки зору формальної логіки, усі судові докази є актом думки, у тому числі й речові. Так, коли зачитується певний письмовий

документ, то в ньому що-небудь стверджується чи заперечується. Аналогічне можна сказати стосовно пояснень сторін і третіх осіб, показів свідків чи висновку експерта, де теж можна побачити певне судження, у якому щось стверджується чи заперечується стосовно певних фактів.

Не у всіх речових доказах може бути виражений акт думки. Можна навіть сказати, що це загальне правило, ніж спеціальне. Наприклад, відеозапис двох осіб, які що-небудь стверджують чи заперечують, буде слугувати судженням. У цьому речовому доказі акт думки чітко виражається. Але якщо хтось стверджує (у справі про відшкодування шкоди, завданої розбиттям відеокамери), що камера розбита та пред’являє її для огляду, то можна за допомогою органів чуття факт розбиття лінзи відеокамери сприйняти. Саме тому в доктрині цивільного процесу речові докази називають «німими свідками» [226, с. 230].

Оскільки в речових доказах, як правило, акт думки не виражається, тобто не має інтерпретації подій чи дій людською свідомістю, яка може не завжди достовірно відображати сприйняту інформацію через різноманітні психофізіологічні та соціальні вади, то, як стверджують окремі науковці, речові докази є більш надійними засобами доказування та перед іншими доказами мають істотні переваги [57, с. 15; 59, с. 15-16; 58, с. 7; 257, с. 161]. Але, на нашу думку, відповідно до принципів оцінки судових доказів, за якими всі докази перед судом мають однакову юридичну силу, абсолютно не правомірно наразі створювати яку-небудь ієрархію судових доказів. Звичайно на людину можна вплинути і це буде відображатися на доказовій інформації, але це абсолютно не оберігає предмети матеріального світу від можливого аналогічного впливу на них з боку недобросовісних учасників цивільного процесу або інших осіб. Саме тому ставити речові докази вище над тими, де інформація пов’язана із особистістю людини, є обробленою її свідомістю, не можна. Звичайно, що певна «об’єктивізація» речовим доказам притаманна. Так, поки не буде доведено, що стосовно них мав місце незаконний вплив із метою спотворення чи знищення доказової інформації, то слід виходити із того, що правильно отримана доказова інформації із них є достовірною. Водночас, як, наприклад, факт родинних відносин свідка із стороною процесу вже може дати судді

підстави оцінити покази такого свідка критично, притому, що суддя може і не мати достатніх доказів, які б підтверджували необ’єктивність самого свідка. Речі про певну поступку не попросиш.

Таким чином, виділення цієї ознаки із практичної точки зору важливо тим, що вона буде показувати специфіку оцінки речового доказу в цивільній справі.

По-четверте, інформація, що міститься в речових доказах, як правило, сприймається безпосередньо. У науці логіки говорять про існування безпосередніх доказів, які не є логічними доказами, оскільки вони сприймаються чуттєво-емпіричним способом [125, с. 217]. У цьому разі мова йдеться власне про речові докази, доказова інформація з яких сприймається людськими органами чуття особисто без необхідності конструювання суджень чи умовиводів як логічних форм людського мислення. Така ознака, як бачимо, безпосередньо випливає із попередньої ознаки, яку ми вище аналізували.

Змістом речового доказу є безпосереднє сприйняття матеріальних, фізичних властивостей предмету. Зокрема, розмір, геометрична форма, характер матеріалу, колір, запах, сліди на поверхні та інші подібні ознаки і стани, які притаманні матеріальному об’ єкту.

Чуттєве сприйняття речового доказу обумовлює специфіку його дослідження. Зокрема, для дослідження речового доказу встановлена процедура його огляду. Це єдина процедура дослідження судового доказу, яка не пов’язана із озвученням процесуальних дій.

Проте доступність чуттєвого сприйняття предмету не означає можливість безпосереднього пізнання всіх його властивостей та станів. Сам предмет у собі може містити такі приховані властивості, які можуть бути пізнанні тільки особою, що володіє спеціальними знаннями. Наприклад, можна побачити, що автомобіль вигорів, але рух вогню, тобто мав він місце із зовні в середину чи із середини назовні, буде показувати вірогідне джерело запалювання автомобіля: зовнішнє чи внутрішнє. Ось чому властивості матеріального предмету можуть бути виражені через різноманітні процесуальні форми: або речовий доказ, або висновок експерта. Звідси піднімається цілком закономірне питання: якщо доказова інформація з матеріальної речі буде пізнана за допомогою висновку експерта то чи буде сам матеріальний предмет зберігати свій статус в якості речового доказу? На нашу думку, на це питання слід дати позитивну відповідь, оскільки під час надання судовому експерту предметів для проведення експертного дослідження названі предмети як мінімум описують, тобто визначаються їх індивідуальні ознаки, які доступні для безпосереднього сприйняття.

Отже, серед спеціальних ознак речових доказів, які розкривають їхню сутність, можна виокремити такі ознаки: 1) основою речового доказу є предмет матеріального світу; 2) доказова інформація в речових доказах виражається в матеріальних властивостях предмету; 3) інформація, що міститься в речових доказах, як правило, не є актом думки; 4) інформація, що міститься в речових доказах, як правило, сприймається безпосередньо. Зазначені ознаки повною мірою розкривають сутність речових доказів, виокремлюючи їх серед інших видів засобів доказування, що можна використовувати під час розгляду та вирішення цивільної справи.

Таким чином, речові докази в цивільному процесі - це такі докази, де доказова інформація, не будучи актом думки та сприймаючись безпосередньо, виражається в матеріальних властивостях предмету матеріального світу.

Деякі науковці стверджують про незначне використання речових доказів у цивільному процесі, але природа окремих категорій цивільних справ, що випливають з житлових, земельних та інших відносин [164], засвідчує, що в них апріорі повинні бути речові докази, оскільки доказове значення навіть буде мати сам факт існування такого матеріального предмету.

Оскільки письмові докази, як і речові, мають матеріальну основу, то виникає цілком закономірне питання про їх розмежування. У письмовому документі, що виступає речовим доказом, інформація міститься у вигляді матеріальних ознак, які сприймаються наочно (наприклад, документ зі слідами підчистки). У документі - письмовому доказі - ця інформація передається за допомогою знаків (цифр, букв тощо) [226, с. 231].

Цілком правильною є позиція К. С. Юдельсона, який в основу зарахування документа до речового або письмово доказу покладає відомості, які містяться в документі: якщо документ важливий з точки зору змісту - це письмовий доказ, якщо важливу роль відіграють матеріальні якості предмета ( наприклад, виправлення) - це речовий доказ [267, с. 221-222]. Така точка зору, як зазначає Я. С. Калмикова, стала класичною у процесуальній науці [95, с. 122].

Ю. К. Орлов вважає, що документ стає речовим доказом у тому випадку, якщо він набуває хоча б одну ознаку речового доказу [147, с. 5]. В. Г. Тіхіня, вказує, що в документі як письмовому доказі інформація про обставини справи відображається спеціальними знаками, а документи - речові докази передають інформацію про факти у формі матеріальних ознак, які сприймаються наочно (тобто фіксують матеріальні ознаки) [224, с. 16].

Г. Ф. Горський, П. С. Елькінд, Л. Д. Кокорєв відносять документ до речових доказів відповідно до, що відомості, які в ньому викладені та посвідчені організаціями, їх об’єднаннями, посадовими особами та громадянами, мають значення для вирішення справи. Якщо документи мають ознаки, які належать речовим доказам, то їх можна визнати такими [44, с. 193].

О. Власов відносить документ до переліку речових доказів, якщо предметом дослідження є встановлення фальшивості документа [36, с. 24-27]. Інші наполягають на розгляді документа лише як виду письмового доказу [27, с. 46].

На думку М. Бєкетова, документ стає речовим доказом у тому випадку, якщо він набуває статусу предмета (доказове значення мають відомості, які відображають сам зовнішній вигляд документа) [20, с. 55-57].

Підсумовуючи різноманітні точки зору щодо можливості документа бути речовим доказом, Я. С. Калмикова, зазначає, що документ є речовим доказом у випадку, коли: 1) для встановлення обставин у справі мають значення його матеріальні властивості (тип паперу, вид друкарської фарби, слід витирання чи зміни тексту тощо); 2) має значення інформація, яка передається за допомогою знаків (літер, цифр тощо), схем, тоді документ є письмовим доказом; 3) носії

інформації, на якому міститься електронний документ, містять інформацію про обставини справи; 4) може механічно відображати факт, який відноситься до предмету доказування; 5) речі мають такі властивості, які відображають сторони або моменти події, що вивчається у вигляді змін [95, с. 122].

У доктрині цивільного процесу поширеною є точка зору, що речові докази під час розгляду та вирішення цивільних справ зазвичай використовуються обмежено і слугують здебільшого як предмети спору [252, с. 134]. Загалом із цією позицією можна погодитися, але якщо йдеться про підтвердження ними певних матеріально-правових фактів. Проте у випадку встановлення фактів цивільного процесуального характеру за допомогою речових доказів, то вони є наявними в кожній цивільній справі: у цивільному процесі проводиться обов’язковий звукозапис судового засідання, де звукозапис слугує різновидом речових доказів (норми ЦПК України встановлюють ряд винятків, коли звукозапис не проводиться - ч. 2 ст. 197 ЦПК України).

2.2.

<< | >>
Источник: ЗЕЛЕНЯК Артур Степанович. ВИКОРИСТАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ ПІД ЧАС РОЗГЛЯДУ ТА ВИРІШЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Ужгород - 2014. 2014

Еще по теме Поняття та сутність речових доказів у цивільному процесі:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -