<<
>>

1.3. Поняття, правова природа та види третейських судів

Сучасні соціально-економічні зворушення в Україні, переосмислення системи суспільних відносин, кардинальні зміни у підходах до дихотомії “особа-держава” ставлять перед юридичною наукою нові завдання та пріоритети, а саме – надання юридичної форми докорінним суспільним змінам буття, пошук найоптимальніших та найефективніших шляхів врегулювання суспільних відносин відповідно до вироблених концепцій соціально-економічного устрою та перспектив переходу у іншу цивілізаційну формацію.

З іншого боку, роль права не зводиться лише до механістичного інструментарію опосередкування ідей вироблених у процесі соціально-перетворюючої практики людини; право є цінністю саме по собі, на досягнення ідеалів добра, правди, справедливості, зрештою права і спрямовується генеза еволюції суспільства. Право володіє надзвичайним евристичним потенціалом і здатне продукувати ідеї, концепції, напрями соціальних зворушень, формулювати перспективи суспільних перетворень.

Одним з таких перспективних та актуальних напрямів розвитку правничої науки, що має не тільки принципове фундаментально-теоретичне, але й перш за все і значне практичне та прикладне значення є проблема визначення поняття та правової природи третейського суду. При належній постановці такої проблематики дослідник, навіть побіжно поглянувши на окреслене коло предмету свого наукового пошуку, одразу ж встановлює, які фундаментальні зрізи проблем закладені у підґрунтя даного напрямку досліджень: це і проблема співвідношення публічного і приватного у правовому регулюванні, і межі державної влади та втручання держави у сферу приватного життя, це і правові засади автономності особи та держави, правова природа зобов`язань, певні зрізи юридичної конфліктології, співвідношення матеріальних і процесуальних відносин та норм, тощо. Отже, проблематика третейського способу вирішення спорів до певної міри є поліфункціональною і у загальнотеоретичному розумінні синтезує у собі здобутки філософії права, соціології права, теорії правовідносин, юридичної психології, конфліктології, конкретно-правових досліджень різного галузевого спрямування – цивілістики, процесуальної науки, теорії конституціоналізму, міжнародного приватного права.

Відтак, саме правознавству віддається пальма першості при обранні інструментарію дослідження такого складного правового феномену, як альтернативні засоби вирішення правових конфліктів, оскільки саме правознавство володіє унікальним засобом опанування соціальною дійсністю – теорією правовідносин, крізь призму якої можна надати правову ідентифікацію будь-якому соціальному явищу чи процесу.

Третейський суд є однією із найважливіших ланок громадянського суспільства, що притаманна лише суспільству із високорозвиненими демократичними засадами устрою державного ладу та високою правосвідомістю громадян. Звичайно, можна зауважити, що третейські суди були і у Давньому Римі і у революційній Франції, які за своїм політико-правовим устроєм були далекими від сучасного розуміння ідеалів демократії. Але ми маємо також при цьому позбавитись ілюзій про ідеальний третейський суд у цих державах. Так, ідея третейського суду була об'єктивно конкретизована у давньому римському праві, активно втілювалась під час французької революції, але і третейські інституції тих часів були далекі від сучасного розуміння ідеї третейського розгляду. Сучасне розуміння третейського розгляду було закладено у 19 столітті, саме у той період коли було кристалізоване поняття демократії, приватного права, прав людини, громадянського суспільства, автономії особистості від держави.

Нажаль у вітчизняній літературі, присвяченій проблематиці третейського розгляду, недостатня увага приділяється самому поняттю “третейський суд”, аналізу цієї юридичної дефініції. Хоча вести мову про те, що підходи відсутні було б несправедливо. Пояснення такій ситуації ми знаходимо у тій державній політиці, яку проводила радянська влада по відношенню до третейського суду – з одного боку влада визнавала легітимність такого органу, як третейський суд, з іншого - позиціонувала третейські інституції, як дещо архаїчне, відмираюче, аморфне і бездіяльне. Ця концепція знаходила своє відображення і в юридичній літературі, зокрема, Логінов П.В.

констатував, що третейський суд взагалі не потрібний, оскільки радянські люди безмежно довіряють радянському народному судові [185, c. 6][74]. Така політика радянської влади є не дивною, оскільки держава монополізувала усю сферу приватного права і спостерігався гіпертрофований ухил у сферу публічного регулювання, “одержавлення” усіх сфер приватного життя людини.

Здебільшого дослідження поняття “третейський суд” проводились у царині вітчизняної науки міжнародного приватного права, але здебільшого для відмежування такої дефініції від поняття міжнародного комерційного арбітражу, як не тотожної категорії, що має із поняттям третейський суд спільне історико-правове коріння.

Але, слід, ще раз підкреслити, що дане визначення все ж таки було проаналізоване у теорії цивільного права пострадянських країн. Так, Є.М. Кудрявцева визначала третейський суд, як орган, що здійснює судовий захист цивільних прав [51, c. 307][75]. М.С. Шакарян визначила, що третейський суд це суд, обраний за угодою сторін для розв’язання конкретного спору цивільно-правового характеру із зобов’язанням підпорядковуватись рішенню цього суду. О.А Виноградова. запропонувала розглядати третейський суд, як особи (особу), які обрані сторонами або призначені ними у визначеному ними порядку, які розглядають та розв’язують спір, що передано на розгляд за згодою сторін, у порядку також визначеному цими сторонами, та правомочні винести рішення, що має для сторін той ступінь обов’язковості, яка прямо чи опосередковано визначена у їх угоді [85, c. 16][76]. Доречно зазначити правильність підходу О.А. Виноградової щодо того, що поняття “третейський суд” та “арбітраж” слід вживати, як синоніми [85, c. 18 - 19][77].

Дійсно, юридичної різниці між цими поняттями не існує, і вони є замінниками. Термін “арбітраж” притаманний лінгвістиці романо-германських мов, “третейський суд” – слов’янським мовам. Разом з тим, з точки зору юридичної техніки категорійного апарату українська правова система знаходиться у більш сприятливому становищі у цій ситуації, адже вітчизняна правова система відмовилась від застосування терміну “арбітражний суд” для позначення спеціалізованого судового органу державної юрисдикції і запровадила назву для таких судів – “господарські суди”.

В той же час, як у Російській Федерації залишено попередню назву “арбітражні суди”, яку ці суди успадкували ще з радянських часів “держарбітражів”. Це в свою чергу вимагає від російських дослідників цієї проблематики додаткових застережень і спеціальних вказівок на те, що мається на увазі при застосуванні терміну “арбітраж”, чого можуть уникати українські юристи, оскільки данні терміни не співпадають фонетично.

На нашу думку, поняття “арбітраж” яке застосовувалось за радянських часів до спеціалізованих органів виконавчої влади по розгляду спорів між установами, підприємствами, організаціями досить точно відображало третейський характер таких органів при облвиконкомах та Раді Міністрів. За своєю природою, це були „квазі” третейські інституції, хоча у дещо перверсивній формі, оскільки існували, як державні органи (а не альтернативні). Безперечно, що термін “арбітражний суд” для позначення державного судового органу за сучасних умов вижив себе і носив певною мірою еклектичний та архаїчний характер. Але, враховуючи традиції вітчизняної правової системи та необхідність поступової, еволюційної модернізації системи правосуддя та здійснення правової реформи, враховуючи психологію правосприйняття, вочевидь, що правильним було рішення певний час зберігати попередню назву і поступово перейти до нової – “господарські суди”.

Резюмуючи вищенаведені підходи слід зазначити, що поняття третейського суду в цілому дослідники визначають за допомогою трьох категорій: “третейський суд – це особи (особа)”; “третейський суд – це суд”; “третейський суд – це орган”. Співставлення згаданих підходів дозволить відповісти на питання про те, яка ж з цих моделей найбільш влучно відображає правову природу третейського суду.

Вочевидь, що зводити визначення третейського суду до поняття “особи” чи навіть “осіб” є невиправданим, оскільки це призведе до підміни понять, поза як термін “особа” (лат. persona) має самостійне значення, як індивідуалізований суб'єкт відносин та свідомої діяльності. Безперечно, що третейський суд виступає особою, а тим паче суб'єктом у правовідносинах, оскільки наділений правосуб'єктністю та певним колом прав та обов’язків.

Проте таке трактування терміну “третейський суд” буде настільки широким, що втратиться конкретно-правовий зміст такої категорії. Окрім того, “особи”, які уособлюють собою третейський суд, – арбітри є не простою сукупністю осіб уповноважених розглядати спори, а поєднані між собою організаційною єдністю, спільністю мети та завдань, як то розгляд спору, відновлення порушеного чи оспорюваного права, тощо.

Визначення “третейського суду” через поняття “суд”, навпаки є досить вузьким із юридичної точки зору і з формально логічної. З юридичної точки зору подібне визначення ототожнює третейський суд із судовою гілкою влади – органами державної юрисдикції. Адже суд є доволі конкретною категорією і означає орган державної влади, уповноважений здійснювати правосуддя. Таке визначення нівелює природу третейського суду як альтернативного способу розв’язання правових конфліктів, органу недержавного правозастосування. З формально-логічної точки зору таке визначення також має бути уточненим, оскільки спонукає інтерпретатора цієї категорії застосовувати інші допоміжні категорії. Визначення “суд - це суд” не дозволяє зрозуміти архітектоніку цього явища, його видової приналежності.

У цьому зв’язку, на наш погляд, не досить вдалою є модель, використана у Законі Російської Федерації “Про третейські суди у Російській Федерації”, у ст. 2 якого визначається, що третейський суд - це постійно діючий третейський суд або третейський суд, утворений сторонами для розв’язання конкретного спору.

Вочевидь, що найбільш точним є підхід за яким третейський суд розглядається, як орган. Такий підхід в юридичному сенсі дозволяє найбільш юридично коректно та логічно послідовно розкрити це явище, відмежувати його від тотожних категорій, виокремити специфіку, встановити зв’язки з іншими дефініціями у категорійному апараті.

Орган, з точки зору теорії організації, є структурно відокремленим сталим утворенням, що виконує самостійну функцію [178, c. 266][78]. Як загальноюридична категорія орган, на нашу думку, являє собою відокремлений суб’єкт правовідносин, який наділений колом прав та обов’язків для виконання покладених функцій.

Таким чином, виділяються органи державного управління, органи правосуддя, зрештою, третейський суд, як орган альтернативного розв’язання правових конфліктів.

З цієї точки зору, цілком слушним є підхід, запропонований у ст. 1 Закону України “Про третейські суди”, відповідно до якої третейський суд визначається як недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Таке визначення дозволяє з’ясувати природу, мету третейського суду, дає можливість зрозуміти роль та значення третейських судів та їх місце у правовій системі.

Як юридична категорія, термін “третейський суд” вживається в українському законодавстві в декількох варіантах: по-перше, як один із засобів захисту цивільних прав, що має по відношенню до органів державної влади альтернативний характер, як альтернативний спосіб розв’язання правових конфліктів; по-друге, як орган, суспільна інституція, що організовує третейський розгляд спорів; по-третє, під терміном “третейський суд” розуміється іноді третейський суддя (арбітр), який одноособово розглядає спір.

В юридичній доктрині присвяченій дослідженню правової природи третейського суду існують чотири основних теорії, які пояснюють юридичну природу третейського суду - це договірна теорія, процесуальна теорія, змішана та автономна теорії правової природи третейського суду [50, 148, 181, 186, 194, 243, 291, 321][79].

Договірна теорія розглядає третейську угоду, у контексті звичайної цивільно-правової угоди, що породжує для сторін цивільно-правові зобов’язання. Правосуб’єктність арбітрів ототожнюється із квазі-повіреними сторін спору. На рішення третейського суду розповсюджується режим укладеного сторонами договору, а вимога про виконання рішення третейського суду прирівнюється до вимоги виконати договірне зобов’язання. Ця теорія є однією із найдавніших і наразі майже не використовується теоретиками третейського суду для пояснення його природи. Безперечно, що ця теорія не може претендувати на довершеність та послідовність, хоча б з цієї точки зору, що відповідно до законодавства більшості країн із розвиненими третейськими системами розгляду спорів рішення третейського суду виконується шляхом звернення до органів виконання судових рішень (судових виконавців), без пред’явлення позовів до державних судів про спонукання до виконання рішення третейського суду (оскільки такий позов фактично є ревізією рішення третейського суду). Окрім того, третейську угоду не можна віднести до жодної з відомих теорії зобов’язального права категорій договорів (підрядних, установчих, передачі майна, тощо), а оскільки, таке явище становить виняток і не вкладається у систему цивільно-правових договорів, то, вочевидь, що договірна теорія не може безапеляційно застосовуватись до цього кола правовідносин. Хоча при цьому ми не заперечуємо, що елемент зобов’язальних відносин у своїй зовнішній формі виразу притаманний третейському суду, адже загальні вимоги зобов’язального права розповсюджуються і на арбітражну угоду (pacta sunt servanta, недопустимість односторонньої відмови від виконання зобов’язань, вимоги щодо предмету угоди та її форми і т. п.)

Процесуальна теорія розглядає третейський суд крізь призму особливого роду процесуальних відносин, а діяльність третейського суду розглядається, як форма відправлення делегованого державою правосуддя. Третейські процедури розглядаються, як здійснення публічних функцій держави у особливій формі. Рішення третейського суду, відповідно до даної теорії є судовими рішеннями, третейські процедури є особливим видом судового процесу, а арбітри при відправлянні правосуддя мають чітко слідувати усім формальним вимогам законодавства і букви закону, а третейський розгляд є підінститутом цивільного-процесуального права. Прихильниками цієї теорії є Є.О. Суханов, який стверджує, що третейська угода ніяких цивільних матеріальних обов’язків не створює [272, c. 45][80]; О. П. Вершинін, який наголошує, що арбітражна угода має процесуальний характер та процесуальний предмет [79, c. 8][81]; О.М. Циганова, яка також не вбачає цивільно-правової природи у арбітражній угоді [295, c. 13][82]. На наш погляд, підпорядковувати третейський суд процесуальній концепції є сумнівним, адже історично третейські суди виникли раніше державних, значною мірою державні суди є похідним від третейських. Окрім того, третейські суди і державні суди виконують дещо різні функції: основна мета третейського розгляду – врегулювати конфлікт шляхом досягнення компромісу, і застосувати правову норму лише за неможливості досягнути згоди сторін на примирення; основна ж мета державного суду – надати державну юрисдикційну оцінку заявленим у суд вимогам на підставі букви закону та норми права. З цієї точки зору діяльність третейського суду не може розглядатися, як відправляння правосуддя. Державний суд створюється державою як орган державної влади, третейський суд, за своєю природою не є органом державної влади, держава лише надає публічно-правову силу рішенню третейського суду шляхом його прийняття до виконання службою виконання судових рішень через легітимацію рішення третейського суду у державному суді.

Міжнародне приватне право у доктрині міжнародного комерційного арбітражу запропонувало змішану теорію арбітражу, або так звану теорію sui generis (особливого роду), відповідно до якої третейська угода розглядається, як цивільно-правова угода, що має процесуальні наслідки. Такий підхід було запропоновано швейцарським вченим Сюісер-Холом у 1952 р. [194, c. 82][83]. Дана теорія виходить з того, що правосуб’єктність сторін, форма, чинність арбітражної угоди знаходяться у предметному регламентуванні норм цивільного матеріального права, а третейський розгляд, його правила, стадії та строки носять процесуальний характер. На наш погляд, саме цей підхід дає змогу найбільш повно зрозуміти глибинну сутність третейського суду та найбільш вичерпно дає відповідь про його правову природу.

Автономна теорія виходить з того, що третейський суд є феноменальним правовим явищем, є оригінальною правовою конструкцією, що позбавлена у чистому вигляді, як договірних так і процесуальних елементів. Третейський суд виходячи з цієї концепції є суто практичним інструментом створеним виходячи з потреб ділового обороту. Автономна теорія диференціюється не шляхом аналізу природи арбітражної угоди, критерієм її виділення є предметна спрямованість та функціональне призначення третейського суду [86, c. 22][84]. Автономна теорія, як справедливо зауважила О.А. Віноградова, не пояснює природу третейського суду і має право на існування лише у поєднанні з теорією sui generis [86, c. 22][85].

В.Н. Тарасовим було запропоновано так звану договірно-процесуальну теорію, або приватно-процесуальну, диспозитивно-процесуальну чи суспільно-процесуальну [276, c. 15][86]. Проте, на наш погляд, автором не достатньо обґрунтовано самостійність такої теорії, оскільки автор приєднується до тієї думки, що третейський розгляд носить процесуальний характер, а арбітражна угода є договором. Незважаючи на що, автор приєднується до думки про наявність інтегрованої міжгалузевої теорії арбітражного договору [136, c. 9][87], що виходить за межі суто цивілістичного розуміння договору, як загально правової категорії, на наш погляд така концепція є лише модифікацією теорії sui generis, що деталізує та розвиває цю теорію.

Було б невиправданим спрощенням звести проблему онтології третейського судочинства виключно до процесуальної науки, опосередкованої специфічними процедурно-процесуальними відносинами. Безперечно, що такий погляд на проблему альтернативних засобів розв’язання правових конфліктів є вірним, проте не єдиним. Проблематика третейського судочинства, на наш погляд, значно ширша і включає у себе у тому числі і названий аспект конкретно-правового дослідження, який вирішує одне із тактичних завдань теорії третейського розгляду. Обґрунтування ж правової природи третейського судочинства, доцільності широкомасштабного впровадження такої інституції на терени вітчизняного правозастосування, ролі і значення третейських судів у широкій палітрі організаційно-інституційного забезпечення правосуддя в державі та засобу забезпечення правопорядку, співвідношення такої організаційної форми з іншими інституціями і т. п. – це наукові завдання, що вочевидь виходять за межі якогось одного конкретно-галузевого дослідження і вимагають застосування комплексного наукового інструментарію і здобутків різних галузей права.

Так, правовий статус третейських судів серед юрисдикційних інституцій у державі, роль третейського розгляду, як ефективної гарантії реалізації та захисту законних прав та інтересів, визначальні повноваження третейських інституцій генетично пов`язані із конституційно-правовими фундаментальними дослідженнями; приватноправові засади реалізації альтернативних засобів вирішення спорів, юридична природа арбітражних угод предметно входять у сферу регулятивного впливу цивілістики; процедурно-процесуальні засади розгляду справ у третейських судах, здійснення провадження по справах пов’язане із доробками процесуальних галузей; економіко-правовий механізм забезпечення діяльності третейських інституцій встановлюється у нормах фінансово-правової спрямованості; можливий погляд на вирішення спорів третейськими судами, як на специфічну вид управлінської діяльності спеціально-уповноважених органів, що ініціює дослідження такої проблеми крізь призму адміністративного права; за присутності іноземного елементу у таких правовідносинах, останні органічно входять у систему міжнародного права.

Із самої постановки проблеми про правову природу третейського суду наочно стає зрозумілим, що такий предмет дослідження є комплексним, що він інтегрує у собі цілу низку спеціально-правових досліджень, кожне з яких варте самостійного глибокого опрацювання, осмислення та розробки. З огляду на наведене, з юридичної точки зору розгляд справ у альтернативних інституціях вирішення спорів видається за доцільне досліджувати як:

- окрему специфічну групу правовідносин, що регулюється самостійним, комплексним міждисциплінарним інститутом права;

- як гарантію забезпечення правопорядку у державі, засіб підвищення ефективності правової системи, її збалансованості, гармонійності, цілісності;

- як засіб забезпечення законних прав та інтересів осіб у ефективному, швидкому розв’язанні правового конфлікту обраному за особистим волевиявленням;

- як юридична процедура опосередкована у процесуальних правовідносинах, якій притаманні відповідні стадії, етапи, строки;

- як специфічний вид управлінської діяльності, що будується на синергетичних засадах автономності приватних інтересів особи, самоврядності функціонування третейських інституцій;

- як вид юридичної практики і форми правозастосування спеціально-уповноважених органів.

Дослідження третейського розгляду як окремої специфічної групи правовідносин дає підстави для висновку про те, що розгляд справ у третейських судах представлений цілою гаммою матеріальних та процесуальних правовідносин, що характеризуються абсолютністю та відносністю, синкретичністю, зобов`язально-уповноважуючим характером. Порядок створення та діяльності третейських судів, укладання третейських (арбітражних) угод звичайно ж випливають із правовідносин матеріальної спрямованості і в свою чергу породжують похідні процесуальні правовідносини, що встановлюють регламенти та процедури розгляду і провадження по справі. Так, скажімо, третейська (арбітражна) угода за своєю спрямованістю є актом матеріального права, що породжує відповідні правові наслідки. Вагомим аргументом на підтвердження такої тези буде порівняння аналогічних правовідносин, пов`язаних із здійсненням правосуддя державними судами: виконання ними функцій щодо відправляння правосуддя здійснюється в силу ст. 124 Конституції України, яка, зокрема, визначає що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Порядок та процедури провадження по справах передбачені відповідним процесуальним законодавством (цивільним-процесуальним, господарським-процесуальним та кримінально-процесуальним).

Таким чином, конституційна матеріальна норма виступає передумовою формування похідних процесуальних правовідносин. Відправляння правосуддя судами державної судової гілки влади здійснюється не в силу угоди, а в силу закону, зокрема, конституційної норми; юридичною ж підставою виникнення процесуальних відносин в цьому випадку буде пред’явлення позову (чи заяви) або передача справи у суд (якщо мова йде про кримінальне судочинство).

Аналогічний алгоритм може бути застосований і при розгляді особливостей правовідносин, щодо розв’язання правових конфліктів альтернативними інституціями. Передумовою для провадження по справі у третейських судах є третейська (арбітражна) угода – акт матеріального права, що породжує похідні процесуальні правовідносини. Безпосередньою юридичною обставиною, з якою пов’язується виникнення процесуальних правовідносин (юридичним фактом) є подання позовної заяви до третейського суду. Остаточно юридична природа третейського договору на сьогодні не з’ясована: чи то є публічно-правовий договір (пророгаційний, процесуальний або ж новація за інтерпретацією різних вчених) чи він носить винятково приватноправовий характер. На нашу думку, варто приєднатись до тієї позиції, і це підтверджується відповідними результатами аналізу положень чинного законодавства, що третейська угода носить синтетичний характер у якій приватно-правові елементи є детермінантою настання публічних – процесуально-правових наслідків [58, c. 16 - 17][88].

У даному контексті доцільним є з’ясування юридичної природи тих відносин спори з яких можуть передаватися на розгляд третейських судів. Встановлення єдиного класифікуючого критерію, що обумовлює можливість передачі справ на розгляд третейського суду сприяв би ефективності третейського судочинства, дозволив би чітко позиціонувати роль та значення третейських судів серед юрисдикційних інституцій. Саме на це, зокрема спрямований Закон України ”Про третейські суди”. Відповідно до ст. 1 даного закону до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Тобто, лише у випадку прямого обмеження законодавства, щодо неможливості передачі відповідної категорії справ на розгляд третейського суду, або безпосередньої вказівки про виключну підсудність лише державним юрисдикційним інстанціям обмежується правосуб’єктність третейських судів. Такі обмеження передбачені ст. 6 Закону: спори про визнання недійсними державно-правових актів, пов’язані з державною таємницею, тощо. Їх спільною предметною ознакою виступає – наявність публічного інтересу чи порядку їх розгляду. Тобто за юридичною природою такий спір може виходити за межі предмету приватного права. Так, скажімо, вирішення спорів, що виникають сімейних відносин напряму можуть бути пов’язані із майновим станом, а часто і життям та здоров’ям неповнолітніх дітей та умов їх фізіологічного існування. Разом з тим, більша частина найбільш типових сімейних справ пов’язані із розлученням та розподілом майна, встановлення батьківства, опікунства, аліментних зобов’язань, що також містить значний елемент публічності (навіть справи про розподіл майна, що перебувало у спільній сумісній власності часто пов’язані із майбутнім матеріальним забезпеченням існування дитини, яка залишається з одним із подружжя). Тому, така категорія спорів виключена із підвідомчості третейського суду, оскільки за своєю природою вимагає публічно-правової методології її розв’язання, застосування усього арсеналу прийомів та засобів державного впливу на врегулювання такого правового конфлікту. Альтернативне судочинство не допустиме лише у випадках, коли предметом оспорювання виступає безпосередній публічний інтерес, який може предметно об’єктивуватись у правовідносинах різної галузевої спрямованості. Виходячи з цивілістичної концепції перспектив розвитку трудового права, спори з трудових правовідносин не виключаються із підсудності альтернативного судочинства, якщо на те буде волевиявлення сторін трудових правовідносин – роботодавця та працівника.

Аналіз інституту третейського способу вирішення спорів, як гарантії забезпечення правопорядку у державі, засобу підвищення ефективності правової системи, її збалансованості, гармонійності, цілісності дає підстави стверджувати, що третейські суди органічно доповнюють інституційне забезпечення здійснення правопорядку поряд із системою державних судів. Розвиток та ускладнення механізмів господарювання, створення сприятливих умов для зайняття бізнесом потягли за собою різке зростання кількості суб’єктів господарювання, а отже і пропорційно зросла кількість приватноправових відносин між ними, і відповідно – кількість правових конфліктів (спорів). Проте державні судові органи з їх доволі тривалою формалізованою процедурою розв’язання спорів не можуть повністю забезпечити потреби сучасних економічних зв’язків з їх прискореним темпом реалізації (чого приміром варті транснаціональні біржові операції коли за лічені секунди відбувається трансфер мільярдних фондів, матеріальних активів, безготівкових грошей з одного континенту на інший). За нових економічних реалій особлива увага приділяється швидкому розв’язанню спору та подоланню конфліктної ситуації. Разом з ти, не може йтись про підміну третейськими судами державних судових інституцій, тим більше з огляду на те, що існують такі сфери, в яких в принципі виключається можливість третейського розгляду як такого. А йдеться, на сам перед про те, що існують сфери, де третейський розгляд, розв’язання спорів альтернативними інституціями цілковито можливий, припустимий та виправданий і може гармонійно доповнити встановлений державний порядок здійснення правосуддя. Так, ст. 8 Закону “Про третейські суди” цілком слушно зауважує, що постійно діючі третейські суди можуть утворюватись та діяти при: всеукраїнських громадських організаціях; всеукраїнських організаціях роботодавців; фондових і товарних біржах, саморегульованих організаціях професійних учасників ринку цінних паперів; торгово-промислових палатах; всеукраїнських асоціаціях кредитних спілок, Центральної спілки споживчих товариств України; об’єднаннях, асоціаціях суб’єктів підприємницької діяльності – юридичних осіб, у тому числі банків.

Отже, цілковито виправданим є третейський розгляд спорів між членами певних соціальних корпорацій (у широкому розумінні) які об’єднані між собою спільністю інтересів та спрямованістю діяльності. Історичний досвід функціонування третейських судів лише підтверджує цей висновок. Так, у 1913 році в Німеччині лише у одному Берліні налічувалось, більш ніж 15 третейських судів торгівельних корпорацій: третейська комісія купецьких старшин, третейська комісія біржового комітету, третейський суд торговельників яйцями, третейських суд торговельників молочною продукцією, лісом, вугіллям, страхової справи, цегляних промисловців, тощо. Саме у таких випадках особи зацікавлені у якнайшвидшому розв’язанні спорів в інтересах торгівлі та підприємницької діяльності, у конфіденційності розгляду спору, у розгляді спору особами (третейськими суддями) які глибоко розуміються на специфіці роду діяльності і для яких вирішення справ відповідної специфічної категорії є типовим і не потребує витрат часу на ознайомлення з загальними засадами відповідної групи правовідносин.

Проте, як показує практика країн пострадянського правового простору, запровадження третейського судочинства наштовхується на численні проблеми. Так, вже у 1999 року на території Санкт-Петербургу було зареєстровано 20 третейських судів, але основне навантаження по розгляду господарських спорів навіть і типових і таких, що виникають між суб’єктами спільної корпоративної зацікавленості, несуть попри все державні юрисдикційні інстанції [232, c. 23][89].

Але навряд чи можна погодитись з думкою про те, що лише удосконалення процесуального законодавства дозволить “підприємцю звернутись обличчям до третейського суду” [232, c. 29][90] . Проблема набагато ширша і потребує комплексних шляхів розв`язання оскільки пов’язана із рівнем правосвідомості, правовою культурою, правосприйняттям. Слід відверто визнати, що наразі загальна маса підприємців та громадян пострадянського простору не готова сприйняти ідеї альтернативних можливостей розгляду спорів. І це пов’язане із недостатньою розвиненістю звичаїв торгівельного обороту, зародковим станом формування підприємницької правової етики та культури, недовірою населення до “приватних судів” та іншими причинами. Безперечним є те що запровадження системи третейських судів потребує не тільки формування зваженого та оптимального законодавства у цій сфері. Програми розвитку третейського судочинства потребують державної підтримки, пропаганди, популяризації. У зв’язку із цим особливої актуальності набувають наукові, науково-практичні, науково-методологічні розробки даної проблематики, які дозволять сформувати державну політику у цій сфері правовідносин.

Особливо важливим є з’ясування розуміння третейського суду як засобу забезпечення законних прав та інтересів осіб, за допомогою якого ефективно та швидко здійснюється розв’язання спору. В цьому аспекті третейський розгляд, пов’язаний із широким гарантуванням принципу диспозитивності у розв’язанні правових конфліктів щодо, на сам перед, можливості обрання арбітрів. Найвищим рівнем диспозитивності є право особи щодо можливості вільного обрання судової інституції для розв’язання спору відповідної категорії – чи державної, чи альтернативної, за умови дотримання встановленого законом порядку та формальних законодавчих передумов.

Як результат приватноправової автономії, принцип диспозитивності знаходить свій прояв у свободі визначення суб’єктами права змісту правовідносин, способів та засобів їх захисту. Проте даний принцип не може виходити за межі приватноправової автономії. Окрім того сторона у процесі може здійснювати свої права тільки у тому випадку, якщо тим самим не порушуються права інших осіб [125, c. 35][91].

Тому досить схвальним є встановлення принципів організації і діяльності третейських судів у Законі України “Про третейські суди”, кожний з яких у той чи інший спосіб відтворює диспозитивність як вихідну засаду третейського судочинства.

Як свідчить практика, у більшості розвинених країн підприємці віддають перевагу у вирішенні спорів саме комерційним квазісудовим утворенням, які не входять до державної системи судів, які по суті є третейськими судами, заздалегідь передбачаючи у контрактах умову розгляду спорів у комерційних арбітражних центрах [111, c. 4][92].

Сенсом третейського розгляду те, що сторони самостійно, за власним волевиявленням обирають собі суддів, рішенню яких вони заздалегідь домовляються підкорюватись. Відсутність третейських процедур у державі, слабка розвиненість альтернативних процедур розв’язання спорів суттєво впливає на можливості захисту прав, звужує арсенал прийомів та засобів захисту порушених чи оспорюваних прав громадян, позбавляє сторін можливості вибору судової інстанції для розгляду спорів окрім монопольно-державної.

На наш погляд, як юридична процедура, опосередкована у процесуальних правовідносинах, третейський розгляд є частиною більш широкої материнської категорії цивільний процес [151, c. 123; 101, c. 386][93], що конгруентно входить до визначальної категорії та мета-функції розв’язання юридичного конфлікту. З цієї точки зору третейський розгляд – є процесуальною діяльністю третейського суду опосередкованою нормами процесуального законодавства, формою захисту прав. Закон “Про третейські суди” дає наступне визначення третейського розгляду - це процес вирішення спору і прийняття рішення третейським судом.

Відтак, третейському розгляду притаманні усі ознаки процесу, як юридичної категорії: а) це форма захисту прав; б) це діяльність юрисдикційної інстанції - третейського суду; в) це процедура розгляду конкретної справи; г) це найменування відповідного інституту процесуальної науки та галузі законодавства. А отже таким відносинам притаманні усі ознаки і властивості процесуальних правовідносин: є похідними від матеріальних, спрямовані на захист порушеного чи оспорюваного права, визначають певні процедури, регламенти, форми та порядок захисту, тощо. Такі правовідносини виражають динаміку процесу, перехід справи із однієї стадії у іншу. Як і будь-яким процедурно-процесуальним правовідносинам, таким правовідносинам притаманні відповідні стадії, кількість яких допоки на доктринальному рівні ще уточнюється, але у найбільш загальному вигляді доцільно виділити наступні: подання заяви, підготовка до розгляду, розгляд, винесення рішення, його виконання.

Є достатньо підстав вважати, що як специфічний вид управлінської діяльності, який будується на синергетичних засадах автономності приватних інтересів особи, самоврядності функціонування третейських інституцій, альтернативний спосіб вирішення правових конфліктів безперечно є одним із напрямів управлінської діяльності у широкому розумінні, оскільки йому притаманні усі ознаки управлінської діяльності, хоча і досить специфічної. Третейські суди є виключно громадськими утвореннями, що безпосередньо не пов’язані з будь-якими державними інституціями відносинами “влади-підпорядкування”, проте визнані державою та підтримуються нею у якості юрисдикційних органів правозастосування.

Розгляд спорів - це особлива форма управлінської діяльності щодо врегулювання розбіжностей, яка спрямована на реалізацію державної політики у галузі забезпечення правопорядку, захист та відновлення порушених чи оспорюваних прав. З метою забезпечення правопорядку держава має запроваджувати різноманітні засоби його дотримання, в тому числі як встановлювати державні юрисдикційні інституції, так і стимулювати розвиток самоорганізаційних синергетичних форм впорядкування суспільних відносин, зокрема, альтернативних інституцій розгляду спорів. Соціальне управління не може зводитись і не зводиться лише до державного управління, а отже у суспільстві наявні ціла низка соціально управлінських структур (профспілки, творчі і спортивні союзи, громадські організації, органи місцевого самоврядування, корпорації підприємницької самоврядності, адвокатура, приватний нотаріат, тощо) у тому числі і АСВС-утворення.[94]

Державний захист прав та свобод особи не означає лише діяльність державних органів по здійсненню функцій захисту прав та свобод. У широкому розумінні під державним захистом розуміється діяльність усіх державних та недержавних інституцій у тому числі і самозахист [282, c. 29][95], оскільки ч. 5 ст. 55 Конституції України гарантує, кожний має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи.

Як зазначається у спеціальній літературі присвяченій судовому управлінню, його специфіка полягає у тому, що при здійсненні правосуддя немає відносин підпорядкування між судами та іншими державними і громадськими органами [240, c. 173][96].

У якості виду юридичної практики і форми правозастосування спеціально-уповноважених органів третейський розгляд є одним з напрямів юридичної діяльності – тобто така опосередкована правом діяльність компетентних органів, яка спрямована на виконання суспільних завдань та функцій та задоволення тим самим як загально соціальних, групових так і індивідуальних потреб та інтересів [147][97]. Як різновид соціальної юридичної діяльності третейський розгляд характеризується відповідними рисами: предметністю, цілеспрямованістю, впорядкованістю, системністю, сомоорганізацією та ін. Це є позитивною, соціально-перетворюючою діяльністю, її креативно-продуктивний характер проявляється у тому що вона: а) змінює та перетворює суспільні відносини; б) забезпечує стабільність, сталість та захист суспільних відносин.

Правові приписи встановлюють компетенцію та статус суб’єктів відносин щодо третейського розгляду спорів та перелік засобів захисту та оформлення отриманих результатів; окрім того на третейський розгляд, як на юридичну діяльність впливають і суспільний світогляд, політичні та етичні норми, принципи, ідеали, проте вона завжди пов’язана з настанням певних юридичних наслідків.

Отже, третейський суд, як альтернативна форма розв’язання правових конфліктів є складним юридичним явищем, поліфункціональним за своєю природою, що потребує всебічного наукового дослідження з різних точок зору і застосування у якості інструментарію дослідження усього арсеналу методології правничої науки.

В контексті визначення поняття та правової природи третейського суду слід звернути увагу на те, що після ухвалення Верховною Радою України Закону “Про третейські суди” в юридичній літературі почали з’являтися публікації, в яких висувалась думка про те, що третейські суди є утворенням, що суперечать Конституції, а укладення третейської угоди уявляє собою відмову від права на звернення до суду. Така позиція обґрунтовується посиланням на статтю 124 Конституції України якою встановлено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається [183, c. 196 - 200][98]. На нашу думку така позиція є хибною з огляду на наступне.

Перш за все, необхідно з’ясувати чи є третейський розгляд різновидом правосуддя, а третейський суд — органом правосуддя. На наш погляд терміни “третейське правосуддя” та “третейське судочинство” можуть застосовуватися лише в лапках з наступних причин. Правосуддя є прерогативою держави, формою його діяльності, яка здійснюється спеціально уповноваженими органами – судами, які складають єдину судову систему України. Передача цієї функції іншим органам – порушення Конституції. Залучення третейських судів до судової системи суперечить їх сутності та позбавляє смислу, як приватноправового механізму. Третейські суди не здійснюють правосуддя, оскільки не діють від імені держави, а отже уявляють форму приватної юрисдикції.

Необхідно зазначити, що за метою здійснення правосуддя та третейський розгляд в чомусь співпадають. Правосуддя при розгляді приватноправових спорів здійснюється в формі цивільного та господарського судочинства. Їх головна мета полягає в захисті порушених прав, свобод та охоронюваних законом інтересів. Як зазначає Г. Жилін, в цьому головне призначення правосуддя з цивільних справ. Це та суспільно значуща потреба і той суспільний інтерес, які повинні залишатись незмінними. Всі інші цільові установки цивільного судочинства мають другорядну роль порівняно з цією метою та є засобом її досягнення [123, c. 7][99].

Здійснення своїх завдань третейськими судами також спрямовано на захист прав, але в цьому випадку ця мета має більш вузький зміст. Вона обмежена сферою приватноправового регулювання і не охоплює охорону державних та суспільних інтересів. Під час звернення до третейського суду головним мотивом є врегулювання розбіжностей, ліквідація конфлікту.

Особливо важливим для пізнання природи та сутнісних характеристик інституту третейських судів, їх ролі та місця у правовій системі, відмежування такої інституції від інших тотожних має відігравати їх класифікація та типологізація.

Класифікація третейських судів відіграє значну теоретичну та практичну роль, дозволяє встановити основні параметри та відмінності між видами третейських судів, виокремити характерні риси, визначити їх роль у системі правовідносин, сприяє формуванню та розвитку категоріального апарату, дидактики, аксіології, енциклопедії, методології, гносеології альтернативних засобів розв’язання правових конфліктів. При цьому слід мати на увазі, що класифікація, для того аби претендувати на роль наукової, повинна надавати підґрунтя для встановлення положень, які характерні для категорії яка класифікується. Класифікації третейських судів мають бути побудовані таким чином, щоби виявляти характерні риси, що притаманні третейським судам різних видів і виявляються при обранні відповідної підстави класифікації.

Неможливо цілеспрямовано впливати на об’єкт, не знаючи його основні параметри, звідси і має витоки одвічне намагання людини проникнути у сутність речей, усвідомити їх діалектику. Цього можливо досягнути за допомогою різноманітних видових класифікацій, які дають системне уявлення про такий унікальний для правової системи юридичний феномен, як третейський суд, сутність якого може бути пізнана через типологію. Класифікацію третейських судів не можливо вибудувати виходячи з якоїсь однієї універсальної підстави класифікації, покладаючи у її основу будь-яку одну ознаку, оскільки, таким чином, вона перетвориться у простий перелік, що не дозволить зробити глибинні наукові та практичні висновки.

Перш за все необхідно визначити, які критеріальні ознаки можуть закладатись у підґрунтя наукових класифікацій третейських судів, з тим аби виходячи з цього групувати їх основні риси. При цьому видається правильним, у першу чергу, виявити основні, найважливіші ознаки, які дозволяють у процесі типологізації об'єднувати різноманітні види третейських судів у конкретні видові групи і вже потім - переходити до окремих ознак, які притаманні окремим видам третейських судів.

У вітчизняній літературі, присвяченій проблематиці альтернативних способів вирішення конфліктів, на жаль питанню про класифікацію третейських судів приділено недостатньої уваги, оскільки протягом тривалого часу на теренах радянської держави бракувало достатньої кількості третейських судів. Фактично існували лише Міжнародний комерційний арбітраж та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті СРСР (Раніше ВТАК та МАК). Відтак відсутність видового розмаїття не сприяло здійсненню класифікації. Проте сказати, що даному питанню у літературі взагалі не приділялось уваги навряд чи можна.

Деякі підходи висловлені як у сучасній літературі, так і у напрацюваннях авторів минулих років. Так, зокрема, Б.С. Хейфец на підставі різноманітних критеріїв виділив наступні види арбітражів: а)національні та міжнародні; б) такі, що діють на основі дружнього посередництва та у відповідності до норм права; в) інституційні та ad hoc; загальні та спеціалізовані; д) відкриті та закриті; е) обов'язкові та добровільні [290, c. 9][100].

На наш погляд, підходи викладені Б.С. Хейфецем, більш притаманні практиці функціонування системи міжнародних комерційних арбітражів, ніж національних, “внутрішніх” третейських судів. Так, зокрема, національне законодавство про третейські суди багатьох країн не допускає можливості діяльності внутрішніх арбітражів на основі „дружнього посередництва”, коли діяльність арбітражу не пов’язана з неухильним застосуванням правових норм і спори вирішуються виходячи з принципу ex aeque et bono, тобто “по справедливості”. Тенденції розвитку українського законодавства про третейські суди також виходять з принципу законності, а не “дружнього посередництва”. Тому така класифікація третейських судів не може застосовуватись для “внутрішніх” арбітражів. Проте, враховуючи генетичну спорідненість та спільне історико-правове підґрунтя міжнародного комерційного арбітражу та третейського суду можна стверджувати, що подібні методологічні підходи становлять наукову цінність і можуть бути деякою мірою екстрапольованими і на терени інституту внутрішніх третейських судів.

Світові тенденції розвитку законодавства про третейський суд було сприйнято вітчизняною практикою законотворення, що знайшло відображення у ст. 7 Закону, яка власне і носить назву “Види третейських судів”, в якій, зокрема, зазначається, що в Україні можуть утворюватись і діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). Таким, чином, слід зауважити, що саме таким є легальний (законодавчо визначений) поділ третейських судів на види. У ч. 2 цієї статті зазначено, що постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи.

Типологію постійно діючих третейських судів спробувала здійснити і О.А. Виноградова, яка в основу свого бачення класифікації третейських судів заклала два основних критерії: а)обсяг компетенції третейського суду; б) спосіб укладання угоди про передачу спорів на розгляд третейського суду [86, c. 25-27][101]. За першим критерієм третейські суди поділяються на третейські суди відкритого типу та третейські суди закритого типу, а за другим – на загальної, спеціальної компетенції та змішані.

Класифікацію третейських судів здійснив і В.Н. Тарасов, який поділяв третейські суди, виходячи з таких критеріїв як: а) спосіб укладання угод про передачу спорів на розгляд; б) за обсягом компетенції; в) за суб’єктним складом; г) за законодавчим регулюванням; д.) за строком дії [276, c. 25][102]. Вочевидь, принципової наукової новизни у такій класифікації не вбачається. Натомість, автор зосередився на максимально можливому викладенні існуючих класифікацій. Разом з цим, викликає певний науковий інтерес запропонований ним підхід щодо класифікації за законодавчим регулюванням. За цим критерієм В.Н. Тарасов поділив третейські суди на: а) третейські суди, діяльність яких врегульована міжнародними договорами; б) ті, що врегульовані національним законодавством про третейські суди; в) та третейські суди, діяльність яких врегульована національним законодавством про міжнародний комерційний арбітраж. Між тим, такий підхід не можна однозначно оцінити і сприйняти. Зокрема, у чому полягає різниця між таким авторським баченням та поділом третейських судів на внутрішні та міжнародні, зрозуміти доволі важко.

Комплексне бачення проблеми класифікації третейських судів виклав А.І. Зайцев, який спробував врахувати всі існуючі критерії та підходи до даної проблеми [126, c. 42 - 52][103]. З основними його висновками варто погодитись, але деякі з них носять дискусійний характер, на чому ми зупинимося нижче.

Вивчення наукової літератури, узагальнення вже наявних класифікацій, вітчизняної практики, дозволяє запропонувати власний підхід щодо досліджуваного питання.

На початку слід зазначити, що становлення та відродження традицій третейського розгляду у сучасний період в Україні обумовлюють доцільність проведення класифікацій хоча б на апріорному рівні. Незважаючи на те, що в Україні допоки що відсутня розвинена і стала система третейського розгляду, але деякі наукові розробки у цій частині існують, а тому можуть бути певні наукові підходи щодо видової класифікації третейських інституцій.

Варто наголосити на тому, що класифікація третейських судів має принципово практичну важливість щодо правильного розв’язання питання про підвідомчість конкретних справ, що, в свою чергу, має неабияке прикладне значення і сприяє визначенню їх компетенції та сфери діяльності, а також швидкому, правильному, ефективному, законному розгляду спору.

Традиційною і найбільш відомою класифікацією третейських судів, яка прямо випливає як із міжнародних конвенцій про арбітраж, так і з національного законодавства багатьох країн про третейські суди, є поділ останніх в залежності від строків їх функціонування на: третейські суди ad hoc (або разові чи ситуативні, які створюються сторонами для розгляду конкретної справи) та постійно діючі третейські суди (або їх ще називають інституційні, які діють на постійній основі, їм притаманна організаційна єдність та відносно тривалий строк існування у якості інституції по розгляду спорів). Такий поділ третейських судів було закладено ще з часів римського права.

Поряд з інституційними та ad hoc судами у літературі справедливо висувається гіпотеза про можливість виділення і так званих третейських судів обмеженого строку дії [126, c. 44][104]. Такі суди створюються на певний термін для вирішення справ впродовж перебігу певної ad hoc-події (тобто формально є тимчасовими), але діють на підставі регламенту і мають рекомендаційний список суддів. Так, наприклад, у Російській Федерації на період перебігу виборчої кампанії по обранню Президента РФ було створено Третейський інформаційний суд, який розв’язував спори пов’язані із конфліктами у сфері передвиборчої агітації. Аналогу такому суду у світі не існує і створення такого суду є безпрецедентним. Але загальні високі оцінки його діяльності під час передвиборчої кампанії наочно демонструють, які потенційно великі можливості закладені у третейські інституції[105].

У літературі існують підходи, згідно з якими постійно діючі третейські суди в свою чергу поділяються на суди “широкої” та “спеціальної” компетенції [96, с. 89][106]. Але такий підхід отримав неоднозначні оцінки і був підданий критиці [126, c.43][107].

Відповідно до наступної класифікації, яка вважається традиційною для теорії та практики, третейські суди за сферою діяльності поділяються на: внутрішні (які компетентні вирішувати внутрішньоекономічні спори) та зовнішні (для розв’язання зовнішньоекономічних конфліктів). Продовженням ідеї, закладеної у підґрунтя такої класифікації, є виділення поряд із внутрішніми та зовнішніми судами також і змішаних третейських судів, які компетентні вирішувати як внутрішньо економічні спори, так зовнішньоекономічні конфлікти.

М.І. Клєандров запропонував доволі неоднозначну класифікацію третейських судів за їх законодавчим визнанням на: легітимні та не легітимні [151, c. 56][108]. Легітимними, на думку цього автора, є офіційно визнані третейські суди. У якості прикладу не легітимних, але існуючих, науковець наводить так звані кримінальні суди “авторитетів”, до яких іноді звертаються лояльні до закону громадяни за вирішенням спорів через те, що вважають вирішення справи таким чином більш справедливим, ніж звернення до державного суду. На нашу думку, цей підхід автора є доволі спірним, а така класифікація не може визнаватись у якості науково-юридичної, оскільки предметом правової науки виступає правова матерія, опосередкована у формі правовідносин. Натомість, “кримінальні суди авторитетів” існують, але як соціальне явище, не будучи опосередкованими у правовій формі, а тому вони об'єктивно не можуть бути видовим елементом правової класифікації (залишаючись у сфері досліджень правової соціології чи кримінології).

За способом створення постійно діючі третейські суди пропонується поділяти на: а) створені вольовим розпорядженням засновників у якості структурного підрозділу установи; б) третейські суди, створені як самостійні, самоврядні установи.

Прикладами першого виду можуть бути третейські суди при різноманітних соціально-корпоративних утвореннях: союзах промисловців та підприємців, асоціаціях банків, учасників фондового ринку, при біржах, при громадських організаціях та їх союзах і т.п.

До цього виду з певними застереженнями належить також Міжнародний комерційний арбітражний суд, створений при Торгово-промисловій палаті України, який діє на підставі Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”. Відносини між Торгово-промисловою палатою та МКАС врегульовані у Положенні про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України, яке затверджене як Додаток №1 до даного Закону. Відповідно до п.1 Положення Міжнародний комерційний арбітражний суд є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом України “Про міжнародний комерційний арбітраж”. Торгово-промислова палата України затверджує Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду, порядок обчислювання арбітражного збору, ставки гонорарів арбітрів та інших витрат суду, сприяє його діяльності.

Особливої актуальності набуває питання про незалежність думки суддів (арбітрів) від впливу засновників третейського суду. В цьому плані слід зазначити, що за своєю диспозитивною природою та широкими демократичними засадами незалежність третейського судді є більш забезпеченою, ніж думка судді, який отримує від держави заробітну платню і при цьому може порушувати провадження проти органів цієї ж держави. Незалежність суддів (арбітрів) є вихідним принципом третейського розгляду. Незалежність третейського судді забезпечується цілою низкою гарантій, до яких, зокрема, можна віднести: процедуру утворення третейських судів, яка забезпечує можливість створення третейського суду в незалежності від впливу державно-владних структур; затвердження регламенту (правил) та статуту третейського суду, що надає третейським суддям правове підґрунтя для прийняття легітимних рішень; обрання третейських суддів за добровільним волевиявленням сторін, що виключає можливість передачі справи призначеному упередженому судді (як це іноді трапляється у державних судах); наявність процедури самовідводу для суддів, що дозволяє залишатись неупередженим при здійсненні третейського розгляду; наявність відповідальності для третейських суддів, що стимулює суддів залишатись незалежними та неупередженими; наявність чіткого економіко-правового механізму забезпечення діяльності суду, що забезпечує економічне підґрунтя незалежності суддів.

Класифікувати третейські суди можна і за статусом сторін третейського розгляду на: а) третейські суди, що розглядають справи між фізичними особами; б) комерційні (економічні) арбітражі, що розглядають спори між юридичними особами та громадянами-підприємцями; в) змішані третейські суди, які відповідно до своїх правовстановлюючих документів правомочні розглядати спори як між фізичними особами з цивільних справ, так і між юридичними особами з господарських правовідносин.

Така класифікація базувалась на законодавстві України, що діяло до прийняття Закону України “Про третейські суди”, а зараз зберігає певне історико-наукове значення. Так, тоді діяльність третейських судів була регламентована Додатком №2 до Цивільного процесуального кодексу України 1963 р., який передбачав можливість третейського способу розгляду спорів, що виникали між громадянами практично для будь-яких спорів, та Положенням про третейський суд для розгляду господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями та установами, яке було затверджено постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975 р. №121, відповідно до якого у третейському суді могли розглядатися спори, які віднесені до компетенції арбітражних органів, незалежно від підпорядкованості та місця знаходження сторін.

Наступна класифікація третейських судів виходить із характеру спорів, що розглядаються. З огляду на такий критерій, третейські суди поділяються на суди загальної юрисдикції, корпоративні третейські суди та спеціалізовані третейські суди.

Третейські суди загальної юрисдикції у своїх правовстановлюючих документах не обмежуються будь-якими визначеними видами цивільних правовідносин та територіальною приналежністю сторін правового конфлікту. Це можуть бути третейські суди при регіональних торгово-промислових палатах України чи третейські суди при комунальних організаціях, створені для розв’язання побутових правових конфліктів між громадянами.

Корпоративні третейські суди покликані вирішувати спори, що виникають в межах сфери діяльності соціальної корпорації, яка їх утворила. Це можуть бути суди при біржах, асоціаціях банків, союзах ріелторів, страховиків, при громадських організаціях, тощо. Установа-засновник таких арбітражів справляє певний організаційний, координаційний, методологічний вплив на діяльність сторін учасників такого соціально-корпоративного утворення, які виступають сторонами по справі. Метою створення подібних судів є більш кваліфіковане розв’язання конфліктів арбітрами, які розуміються на особливостях конкретного виду справ, так і збереження корпоративності та конфіденційності всередині таких утворень.

Спеціалізовані третейські суди мають за мету врегулювання правових конфліктів у певній галузі господарства чи окремій сфері життєдіяльності. Зокрема, це можуть бути земельні, аграрні, житлові суди, тощо. У російській практиці арбітрування зустрічаються так звані „медичні” третейські суди, третейські суди у сфері використання Інтернету та інші.

Водночас існує і інший погляд на проблему спеціалізації третейських судів. Деякі автори розмежовують інституційні третейські суди за способом укладання угоди про передачу спорів на їх розгляд [86, c. 25 - 27][109]. За цією ознакою третейські суди поділяються на суди відкритого та закритого типів. При цьому суди відкритого типу поділяються на такі види, як суди загальної та спеціальної компетенції.

Третейські суди відкритого типу загальної компетенції розглядають будь-які спори, що можуть бути предметом третейського розгляду відповідно до діючого законодавства (приміром суди при торгово-промислових палатах).

Третейські суди відкритого типу спеціальної компетенції вправі приймати до розгляду лише ті спори, які віднесені засновниками до їх компетенції (приміром, земельні, аграрні, житлові суди, суди по спорам про нерухомість, тощо).

Третейські суди закритого типу розглядають спори лише між заздалегідь визначеним колом суб’єктів – членами замкненого соціально-корпоративного утворення (приміром, суди асоціацій, союзів, спілок).

Разом з тим, варто погодитись з думкою А.І. Зайцева про те, що подібна класифікація за способом укладання угоди про передачу спорів на розгляд є надуманою, оскільки при цьому досліджувані третейські суди не мають ніяких особливих відмінностей один від одного, а також законодавством не передбачено якихось особливостей у способах укладання таких угод [126, c.50][110].

Натомість третейські суди можна класифікувати за предметним складом на третейські суди: а) загальної юрисдикції, б) спеціальної юрисдикції та корпоративні третейські суди. Останні, в свою чергу, можна поділити на закриті та відкриті.

Отже, розглянувши основні підходи до видової класифікації третейських судів хотілось би резюмувати наступне: усі класифікації, типології третейських судів мають на меті дослідження внутрішньої архітектоніки даної правової інституції, виявлення його особливостей, ролі та місця серед інших явищ, діалектики його розуміння та визначення можливостей регулювання.

<< | >>
Источник: Притика Юрій Дмитрович. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН В ТРЕТЕЙСЬКОМУ СУДІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. КИЇВ - 2006. 2006

Еще по теме 1.3. Поняття, правова природа та види третейських судів:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -