4.3. Підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

Підстави для скасування рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку і ухвалення апеляційною інстанцією нового рішення, що передбачено ст..309 ЦПК України, є такі:

1. неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2.

3. невідповідність висновків суду обставинам справи;

4. порушення або неправильне застосування судом норм матеріального права.

Зазначені підстави є аналогічні тим, які були передбачені ст.ст.312, 313 ЦПК України, для скасування рішення суду першої інстанції судом касаційної інстанції та ст.338 ЦПК України – судом наглядової інстанції, які втратили чинність у зв’язку з реформуванням системи оскарження судових рішень у відповідності з Законом України від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України” і зокрема, розділу IV ЦПК України під назвою “Перегляд судових рішень”.

Наведений у ст.309 ЦПК України перелік підстав дає можливість зробити висновок, що всі підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення можна звести до незаконності й необґрунтованості рішення.

Необґрунтованим вважається рішення, в якому неправильно встановлено фактичні обставини справи, що виявляється в різних формах порушень, наприклад:

- неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, означає, що суд не дослідив усіх передбачених нормою матеріального права юридичних (доказових) фактів, наявність чи відсутність яких впливає на остаточний результат справи, або дослідив факти, не передбачені такою нормою. Прогалина у встановленні істотних для справи обставин або дослідження обставин, непередбачених нормою матеріального права, котра підлягає застосуванню, найчастіше обумовлена неправильним установленням предмета доказування;

- недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими, має місце в тих випадках, коли факти, котрі мають важливе значення для справи, не підтверджено передбаченими законом доказами або підтверджено недостовірними чи суперечливими доказами.

- невідповідність висновків суду обставинам справи має місце в тих випадках, коли суд на підставі встановлених фактів зробив неправильний висновок про взаємовідносини сторін. Така невідповідність можлива, наприклад, коли норма матеріального права, що регулює спірні правовідносини, лише в загальній формі визначає обстановку, за якої настають ті чи інші наслідки (справи про розірвання шлюбу, передачу дитини на виховання, позбавлення батьківських прав, виселення у зв’язку з неможливістю проживання та ін.). Саме в таких категоріях справ часто проявляються протиріччя між висновком про взаємовідносини сторін і встановленими судом фактами.

Незаконним є рішення суду, ухвалене з порушенням або неправильним застосуванням норм матеріального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо суд:

1. не застосував закон, який підлягав застосуванню;

2. застосував закон, який не підлягав застосуванню;

3. неправильно витлумачив закон.

Незастосування закону, який підлягає застосуванню, має місце в тих випадках, коли суд не лише не вказує в рішенні норму права, яка має застосовуватись, а й вирішує справу з порушенням чинного законодавства. Якщо суд не зазначив у рішенні норму матеріального права, яка підлягає застосуванню, проте вирішив спір на підставі чинного законодавства, апеляційна інстанція може внести у нього відповідні зміни, не скасовуючи рішення. Про незастосування закону, який підлягав застосуванню, можна вести мову, якщо суд застосував не чинний закон чи норму підзаконного акту, що суперечить закону, або виданий із порушенням чинного законодавства.

Норми матеріального права вважаються порушеними, якщо суд застосував закон, який не підлягає застосуванню. Таке порушення має місце, якщо суд при вирішенні справи неправильно визначає взаємовідносини сторін і застосовує не ту норму, котра регулює спірні правовідносини (наприклад, норму сімейного, а не цивільного права).

Неправильне тлумачення закону допускається судом у тих випадках, коли застосовується закон, який хоча і підлягає застосуванню, проте зміст і сутність його розуміється неправильно, внаслідок чого в рішенні суд робить неправильний висновок щодо прав та обов’язків сторін. Подібне порушення може бути припущене, зокрема, при розширеному або обмеженому тлумаченні.

Залежно від конкретних обставин справи, неправильне тлумачення норм матеріального права може бути підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції.

Вивчення кожного із зазначених видів порушень має як теоретичне, так і практичне значення. Лише чітко з’ясувавши, яке конкретно з наведених у законі порушень допустив суд, апеляційна інстанція може правильно викласти мотиви скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

Звертає на себе увагу та обставина, що в нормативному порядку визначені тільки підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення судом апеляційної інстанції нового рішення.

Першою підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення, як зазначалось вище, є неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи (п.1 ст.309 ЦПК України).

З’ясування обставин, що мають значення для справи, полягає у встановленні всіх юридичних фактів, які відповідно до норм матеріального права мають значення для розкриття існуючих між сторонами правових відносин чи існування певних подій. Тому неповнота з’ясування обставин дійсно зумовлюється, як правило, неправильним визначенням предмета доказування, не встановленням судом сукупності юридичних фактів, які мають значення для визначення прав і обов’язків сторін у спірній справі.

Як свідчить судова практика, однією із найбільш поширених помилок судів при розгляді справи є саме неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, чим порушуються вимоги ст.ст.15, 30 ЦПК України.

Так, по справі за скаргою Алексєєва В.Є. на неправомірні дії начальника Придунайської митниці судова колегія в цивільних справах апеляційного суду Одеської області скасувала рішення Ізмаїльського міського суду і ухвалила нове рішення про відмову в задоволенні пред’явлених вимог у зв’язку з неповним з’ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що розділом IV Митного кодексу України визначено порядок переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів і зазначено категорії громадян, яким надаються пільги щодо обкладення податками предметів, що переміщуються ними через митний кордон України.

Постановою Верховної Ради України від 5 травня 1996 року № 162/96-ВР “Про проект Закону України про порядок обкладення податками предметів, які переміщуються громадянами через митний кордон України” передбачено, що громадяни – резиденти, які виїжджали у службові відрядження за межі України, в тому числі працівники дипломатичних установ України за кордоном, моряки рибопромислового, торгівельного, річкового флоту, мають право ввезти в Україну предмети (за винятком лікеро-горілчаних та тютюнових виробів) без сплати мита, акцизного збору та ПДВ на суму, не більшу ніж 50% заробленої іноземної валюти, підтвердженої документами в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Із змісту цієї постанови випливає, що суб’єктами, які мають право на пільгове оформлення автомобілів є, по-перше, громадяни-резиденти, до яких також відносяться моряки (тобто фізичні особи) громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном, а, по-друге, як зазначено у постанові, не просто громадяни-резиденти, а громадяни-резиденти, які виїжджали у службові відрядження за межі України.

Крім того, правовими нормами, що регулюють можливість надання пільг окремим категоріям громадян підчас митного оформлення ввезених ними в Україну автомобілів, допускається надання пільг за умови, що на придбання автомобілів було витрачено не більше ніж 50% особисто заробленої валюти і це підтверджується документами, які суд повинен перевірити та дати їм належну оцінку.

Однак суд при розгляді справи не звернув увагу на те, що заявник, працюючи на посаді механіка, в дійсності не виїжджав у службове відрядження за межі України, як це передбачено п.3 Постанови Верховної Ради України “Про проект Закону України про порядок обкладення податками предметів, які переміщуються громадянами через митний кордон України”.

Само по собі виконання трудових обов’язків за межами України не може розглядатися як перебування у службовому відрядженні, оскільки у відповідності з Інструкцією “Про службові відрядження в межах України та за кордоном”, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 10 червня 1999 року та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 29 червня 1999 року, службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника підприємства, установи, організації на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи, чого не мало місця в даному випадку.

З’ясовуючи обставини, пов’язані з заробленою заявником іноземною валютою, суд не звернув увагу на те, що довідка ВАТ “Українського Дунайського пароплавства” про суму іноземної валюти не оформлена належним чином, чим порушені вимоги Постанови Кабінету Міністрів від 1 червня 1998 року №761 “Про порядок підтвердження суми іноземної валюти, заробленої громадянами-резидентами, які виїжджали у службові відрядження за межі України”.

Крім того, автомобіль, який ввезено в Україну, куплений не особисто заявником під час перебування його за кордоном, а третьою особою, яка придбала цей автомобіль на валюту, яка була вивезена нею із України. Доказів про те, що ввезений автомобіль куплено саме на 50% заробленої заявником іноземної валюти, в матеріалах справи не має.

При таких обставинах апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції і ухвалюючи нове рішення, зазначив, що суд помилково визнав дії начальника Придунайської митниці неправомірними.¹ [151]

Другою підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими (п.2ст.309 ЦПК України).

Встановлені судом обставини обґрунтовуються відповідними доказами. Відхилення судом тих чи інших фактів також потребує належного обґрунтування доказами, що спростовують ці факти.

Так, по справі за позовом Тарасової О.Ф. до Сільськогосподарського кооперативу “Криничне” та інших про визнання права власності на земельний пай судова колегія у цивільних справах Апеляційного суду Одеської області скасувала рішення Болградського районного суду і ухвалила нове рішення про відмову в позові у зв’язку з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими.

Згідно з пунктом 2 Указу Президента України “ Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям “ право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акту на право колективної власності на землю.

Із цього випливає, що право на земельну частку (пай) пов’язано з членством осіб в зазначених в Указі підприємствах, кооперативах, товариствах, яке реалізується на підставі списку, який складається до видачі Державного акту на право кооперативної власності на землю і є невід’ємною його частиною.

В процесі розгляду справи судом встановлено, що Ілієва П.А. дійсно була членом колгоспу “Правда”, а з 1980 р. вона стала пенсіонером і продовжувала залишатися членом зазначеного колгоспу.

Але 14 листопада 1992 року відбулася реорганізація колгоспу “Правда”, який було перетворено в КСП “Криничне”, членом якого Ілієва П.А. не була, чого вона не оспорювала при житті.

У зв’язку з проведеним паюванням землі 15 лютого 1996 року КСП “Криничне” отримало Державний акт на право колективної власності на землю. До видачі акту був складений список, до якого Ілієва П.А. не була включена, чого вона не оспорила у встановленому порядку. Знаючи про те, що членам КСП “Криничне” видавались сертифікати на право на земельний пай, вона не заявляла вимог про ^[20][152 ] визнання за нею права на земельний пай.

13 січня 2000 року Ілієва П.А. померла, не будучи власником земельного паю.

При таких обставинах у суду першої інстанції не було підстав для визнання за Тарасовою О.Ф. як за спадкоємцем Ілієвої П.А. права власності на земельний пай, оскільки у судовому засіданні не доведено, що померла була власником земельного паю.

Третьою підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи (п.3 ст.309 ЦПК України). При цьому слід зазначити, що необхідність встановлення об’єктивної істини по справі перебуває у прямій залежності від виконання завдань цивільного судочинства. Встановлені судом факти повинні відбивати реальну дійсність, тобто фактичні обставини, які існували та існують в об’єктивному світі. ¹ [189]

По справі за заявою Карпілової СС про встановлення факту перебування в місцях вимушеного утримання на території Німеччини судова колегія Апеляційного суду Одеської області скасувала рішення Приморського районного суду міста Одеси у зв’язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи і ухвалила нове рішення про задоволення заявлених вимог з таких підстав.

Передбачені чотиристоронньою угодою між урядами України, Республіки Білорусь, Російської Федерації та Федеративної Республіки Німеччини компенсаційні виплати громадянам колишнього СРСР, які в роки другої світової війни стали жертвами націонал – соціалістичних переслідувань, колишні в’язні концтаборів, гетто, інших аналогічних за режимом місць тримання; громадяни, які були насильно вивезені з території колишнього СРСР на примусові роботи на території Німеччини або інших держав, що перебували у стані війни з СРСР чи були окуповані фашистською Німеччиною; насильно вивезені туди діти (віком до 16 років), проводяться на умовах і в порядку, визначених Українським Національним фондом “Взаєморозуміння і примирення”.

За відсутності документів про націонал – соціалістичні переслідування факт перебування в місцях примусового тримання встановлюється органами соціального захисту населення на підставі свідчень одного чи більше свідків, які мають відповідні документи. Якщо зазначеними органами, які виконують доручення названого фонду, відмовлено в установленні цього факту, заява громадянина може бути розглянута судом за правилами глави 37 ЦПК України.

В процесі розгляду справи судом встановлено, що під час другої світової війни заявниця була неповнолітньою, а в серпні 1943 року разом зі своєю матір’ю була вивезена на примусові роботи до Німеччини. Спочатку вона перебувала в місті Бандесбург, а с 1944 року в місті Ауербах, де її мати працювала на фабриці. В травні 1945 року вона була звільнена і повернута до СРСР.

При таких обставинах суд першої інстанції безпідставно відмовив у встановлені факту перебуванні в місцях примусового тримання заявниці в Німеччині, а висновки суду не відповідають обставинам справи.¹ [153]

І нарешті, четвертою підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є порушення або неправильне застосування судом норм матеріального права ( п.4 ст. 309 ЦПК України ).

Відповідно до частини другої ст. 309 ЦПК України норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон (інший нормативно-правовий акт), який не поширюється на дані правовідносини, або не застосовано закон, якій підлягає застосуванню.

Як правильно зазначає Штефан М.Й., при застосуванні закону, який не треба було застосовувати, суд помилково до відносин сторін застосовує не той закон, котрий слід було застосувати, а при незастосуванні закону, який треба було застосовувати, суд не застосовує в повному обсязі норми матеріального права і виносить рішення, що суперечить чинному законодавству ² [189] . Так Приморський районний суд міста Одеси, задовольняючи скаргу Белих Е.С., виходив з того, що перерахунок пенсій при зміні умов оплати праці державних службовців передбачений Законом України “Про державну службу”, а тому, на думку суду, відмова суб’єкту оскарження провести перерахунок пенсії є неправомірною.

Однак з таким висновком суду першої інстанції Апеляційний суд Одеської області не погодився, оскільки суд не правильно застосував норму матеріального права.

Посилаючись на Закон України “Про державну службу”, суд першої інстанції не зазначив норму закону, яка б передбачала перерахунок пенсій при зміні умов оплати праці державних службовців.

Більше того, ст.37 Закону України “Про державну службу” не передбачений перерахунок призначених пенсій у зв’язку з підвищенням розміру посадових окладів державних службовців.

Як видно із матеріалів справи, заявник перебуває на обліку в управлінні праці та соціального захисту населення Приморської районної адміністрації і отримує пенсію державного службовця. Постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 1999 року № 2288 “ Про впорядкування умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів”, на яку посилається заявник, дійсно встановлені нові посадові оклади працюючим державним службовцям.

Однак встановлення нових посадових окладів державним службовцям само по собі на дає права на перерахування пенсії, оскільки постановою це не передбачено.

Тому управління праці та соціального захисту населення правомірно відмовило заявнику провести перерахунок пенсії, оскільки це не передбачено законом, що суд першої інстанції не прийняв до уваги. ¹ [154]

Таким чином, аналіз підстав для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення свідчить про те, що перелік цих підстав є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.