2.3. Передумови апеляційного оскарження.
Під передумовами апеляційного оскарження в юридичній літературі розуміють такі умови, які передують здійсненню права на апеляційне оскарження.1 [16]
Право апеляційного оскарження врегульовано статтею 290 ЦПК України, яка передбачає суб’єктів, за якими закріплено право на апеляційне оскарження, та визначає об’єкти апеляційного оскарження.
Поняття “право апеляційного оскарження” в законодавстві України не визначено, однак в юридичній літературі право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги чи апеляційного подання прокурора розглядається як надана законом можливість на порушення функціональної діяльності суду апеляційної інстанції на новий (повторний) розгляд цивільної справи і перевірки постановлених по ній рішень або ухвал на відповідність їх вимогам законності і обгрунтованості.2 [189; 181]
Для того щоб виникло апеляційне провадження необхідна наявність цілого ряду передумов, до яких вчені – юристи відносять наступні: об’єктивні, суб’єктивні і формальні,1 [16] що відповідає також положенням статтей 290-293 ЦПК України, в яких знаходять своє відображення зазначені передумови.
Право апеляційного оскарження і внесення апеляційного подання прокурора обумовлено, перш за все, об’єктом оскарження, що є однією з основних об’єктивних передумов апеляційного оскарження. Основним об’єктом апеляційного оскарження є рішення суду першої інстанції, яке не набрало чинності (ч.1 ст.231 ЦПК України) і містить в собі, на думку особи, яка подає апеляційну скаргу, несприятливі для неї наслідки вирішення спору.
Разом з тим, аналіз норм ЦПК України свідчить про те, що апеляційна скарга чи апеляційне подання прокурора можуть бути подані не лише на рішення суду першої інстанції в цілому, а й на його частину, наприклад, на резолютивну або мотивувальну частину (з питань розподілу судових витрат між сторонами, порядку і строку виконання рішення та з інших вирішених судом питань), що дає підстави для висновку, що об’єктом апеляційного оскарження є також частина рішення суду першої інстанції, яке оскаржується.
Безперечно об’єктом апеляційного оскарження може бути і додаткове рішення суду першої інстанції, постановлене у відповідності із положеннями ст.214 ЦПК України, згідно із якою суд, що постановив рішення може постановити додаткове рішення у випадках:
- якщо відносно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не постановлено рішення;
- якщо суд, розв’язавши питання про право, не зазначив точно розміру присудженого стягнення або які дії треба виконати;
- якщо суд не вказав про негайне виконання рішення у випадках, передбачених статтею 217 цього Кодексу;
- якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
До об’єкту апеляційного оскарження слід також віднести ухвалу суду першої інстанції, якщо це прямо передбачено цивільним процесуальним законодавством або якщо ухвала суду першої інстанції перешкоджає подальшому провадженню справи. Разом з тим, на ухвалу суду першої інстанції, що не підлягає оскарженню, може бути подано заперечення, яке включається до апеляційної скарги або апеляційного подання на рішення суду першої інстанції (ст.291 ЦПК України). В цьому випадку, апеляційна скарга, подана на рішення суду першої інстанції, вважається поданою і на ухвалу суду першої інстанції, яка не є самостійним об’єктом апеляційного оскарження.
Говорячи про об’єктивні передумови апеляційного оскарження, при цьому слід зазначити, що в юридичній літературі розглядається неоднозначно питання про те, чи є об’єктом апеляційного оскарження ухвала суду першої інстанції.
Виходячи з ознак апеляції, як зазначає Борисова Е.А., на це питання слід було б дати негативну відповідь. Але, як відомо, існують такі випадки, коли заборона оскарження в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції може привести до порушення права на судовий захист, на що вказували і російські вчені –процесуалісти.
Так, А.Загоровський називав наступні випадки, коли:
- неможливість оскарження ухвали закриває шлях до апеляції і взагалі закриває подальший рух процесу (наприклад, відмова в прийнятті позовної заяви або апеляційної скарги);
- інтереси сторони можуть бути порушені в результаті несвоєчасного оскарження незаконної ухвали (наприклад, про забезпечення позову тощо).1[55]
Аналіз законодавства зарубіжних країн свідчить про те, що, наприклад, у відповідності із ЦПК Естонії ухвала суду першої інстанції може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі окремої скарги, а тому може розглядатися як самостійний об’єкт апеляційного оскарження, у випадках:
- якщо це передбачено кодексом;
- якщо ухвала суду першої інстанції перешкоджає подальшому провадженню у справі.
В інших випадках ухвали суду першої інстанції як такі, що не підлягають апеляційному оскарженню, не можуть бути об’єктом апеляційного оскарження. (п.3,4 ст.297 ЦПК Естонії).
При цьому слід врахувати, що допускаючи в окремих випадках апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції, разом з тим, ЦПК Естонії не передбачає призупинення провадження по справі у разі подачі окремої скарги на ухвалу суду першої інстанції.
У цьому відношенні викликає інтерес законодавство Франції, де у відповідності зі ст.ст.89, 586 ЦПК апеляційний суд у деяких випадках при оскарженні ухвали суду першої інстанції з процесуальних питань вправі витребувати справу і вразі необхідності розглянути її по суті, тобто має право винести рішення і по апеляції і по суті спору, 1 [13; 90] але це є характерним лише для Франції, де на відміну від України, діє повна апеляція.
При цьому слід зазначити, що в деяких країнах об’єктом апеляційного оскарження, крім рішень суду першої інстанції і, в виняткових випадках, ухвал суду першої інстанції, є і заочне рішення, тобто рішення суду першої інстанції, яке постановлене без участі однієї сторони в справі, своєчасно сповіщеної про день розгляду справи, але яка не з’явилася у судове засідання.
Хоча законодавство деяких країн (наприклад, Франції, Англії) і передбачає для оскарження заочних рішень специфічний спосіб оскарження, однак це не свідчить про неможливість оскарження заочних рішень шляхом подачі апеляційної скарги,1 [69;135] а тому заочне рішення є також об’єктом апеляційного оскарження.
За правилами ЦПК Естонії, апеляційному оскарженню підлягає не первинне, а нове заочне рішення, постановлене після відновлення провадження у справі, а тому об’єктом апеляційного оскарження в даному випадку є нове заочне рішення (ст.205 ЦПК Естонії).
Таким чином, за загальним правилом, в цивільному процесуальному законодавстві України основним об’єктом апеляційного оскарження є рішення суду першої інстанції повністю або частково, додаткове рішення суду першої інстанції у відповідних випадках, які передбачають його постановлення, а винятковими об’єктами апеляційного оскарження є ухвали суду першої інстанції, які підлягають апеляційному оскарженню лише у випадках, передбачених законодавством.
Водночас, цивільним процесуальним законодавством України передбачені винятки із цього правила: не підлягають, наприклад, оскарженню в апеляційному порядку (а разом з тим, не можуть розглядатися як об’єкти апеляційного оскарження) рішення суду першої інстанції, якщо про це вказано безпосередньо в нормативному акті. При цьому слід зазначити, що обмеження в оскарженні окремих рішень суду першої інстанції в Главі 40 ЦПК України, якою врегульовано апеляційне провадження, не передбачено, але на підставі аналізу інших норм ЦПК України, які не допускають оскарження рішення суду першої інстанції, можна зробити висновок, що по окремим категоріям справ рішення суду першої інстанції не можуть бути об’єктом апеляційного оскарження. До них відносяться рішення, постановлені по першій інстанції у справах: за скаргами на неправильність у списках виборців та у списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст.243 ЦПК України); за скаргами на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад і заявах про скасування рішень виборчих комісій (ст.243-5 ЦПК України); за скаргами на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України (ст.243-10 ЦПК України); за скаргами, заявами на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України (ст.243-15 ЦПК України); за скаргами на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії (ст.243-20 ЦПК України); за скаргами на дії органів і службових осіб у зв’язку з накладенням адміністративних стягнень (ст.248 ЦПК України).
З цього приводу як теоретиками, так і практиками висловлювались думки про бажаність відмови від цієї заборони, але, на наш погляд, це не протирічить вимогам ст.129 п.8 Конституції України, згідно із якою до основних положень судочинства віднесено забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, передбачених законом.
Для порівняння слід звернути увагу на те, що цивільним процесуальним законодавством зарубіжних країн теж передбачені винятки, згідно із якими деякі рішення суду першої інстанції не можуть бути об’єктом апеляційного оскарження.
Так, Цивільним процесуальним кодексом Франції (ст.311-2) передбачено обмеження права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, якщо сума позовних вимог не перевищує 13 000 франків. Відповідно до ЦПК Німеччини апеляційному оскарженню підлягають рішення з ціною позову не менше 1 500 марок, Іспанії – 80 000 песет. Відповідно до ЦПК Казахстану об’єктом апеляційного оскарження є лише рішення судів першої інстанції, постановлені при розгляді майнових спорів із ціною позову, яка перевищує 5 000 місячних розрахункових показників (ст.333), згідно із ЦПК Азербайджану – 100 мінімальних розмірів оплати праці та спорів, спеціально наведених у законі (ст.359), за ЦПК Молдови – не менше 10 мінімальних заробітних плат на дату подання позову (ст.279). Статут цивільного судочинства Росії не встановлював обмежень права на апеляцію щодо рішень окружних судів, а рішення мирових судів у справах, яких ціна позову не перевищувала 30 крб., були остаточними й апеляційному оскарженню не підлягали.
У зв’язку з цим, посилання деяких юристів на те, що “обмеження в оскарженні рішень об’єктивно свідчить про запровадження безконтрольності в правосудді”, 1 [67] не заслуговує на увагу і спростовується досвідом багатьох країн, законодавство яких передбачає певні обмеження щодо об’єктів апеляційного оскарження.
До об’єктивних передумов апеляційного оскарження в теорії цивільного процесу відносять і строк апеляційного оскарження. Це пояснюється тим, що апеляційне провадження не може виникнути, якщо строк на апеляційне оскарження пропущений і в його поновленні було відмовлено.2 [16]
Під процесуальним строком розуміють період часу, який встановлений законом або призначений судом для здійснення певних процесуальних дій (наприклад, розгляду справи з часу її порушення до винесення рішення, розгляду зауважень на протокол судового засідання, оскарження рішення суду тощо).
Виходячи з загального визначення процесуального строку, можна зробити висновок, що період часу, встановлений законом для подачі апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, слід вважати апеляційним строком.
Розглядаючи апеляційний строк як передумову апеляційного оскарження, слід враховувати, що за цей час особи, які брали участь у розгляді справи і незадоволені винесеним судовим рішенням, повинні мати можливість підготуватися до його оскарження в межах встановленого законом строку.
У зв’язку з цим, необхідно мати на увазі, що строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, знаходиться в певному зв’язку від належного виконання працівниками суду першої інстанції своїх професійних обов’язків, на що звертали увагу і російські процесуалісти XIX століття.
Так, Г.Вербловський з цього приводу вказував на те, що чим пізніше буде виготовлено рішення суду першої інстанції, тим менше часу залишається сторонам для підготовки апеляційної скарги, яка нерідко вимагає тривалого часу для її виготовлення, особливо по складним справам. Несвоєчасне виготовлення рішення суду першої інстанції, як він зазначає далі, нерідко є причиною пропуску строку на апеляційне оскарження.1 [22]
Виходячи з цього, на думку Борисової Е.А., апеляційний строк повинен відповідати двом основним вимогам:
- надавати особам, які брали участь у розгляді справи, достатній час для підготовки до судового захисту;
- надавати достатній час для подачі апеляційної скарги.2 [16]
Таким чином, апеляційний строк повинен бути процесуальною гарантією прав та інтересів осіб, які приймали участь у розгляді справи, а також сприяти оперативному і правильному розгляду справи.
З спливом встановленого законом строку на апеляційне оскарження, втрачається і право на апеляцію, в результаті чого судове рішення вступає в законну силу і за загальним правилом не підлягає апеляційному оскарженню.
Разом з тим, якщо особа, яка пропустила строк на апеляційне оскарження, доведе, що це відбулося не з її вини, а з незалежних від неї обставин, то допускається поновлення пропущеного апеляційного строку. В цьому випадку, право на апеляційне оскарження також поновлюється, що свідчить про зв’язок між поновленням апеляційного строку і правом на апеляційне оскарження.
Розглядаючи апеляційний строк як передумову виникнення права на апеляційне оскарження, слід зазначити, що апеляційний строк, як зазначав І.М. Зайцев, відіграє важливу роль і заспокоює громадську думку, оскільки припускається, що ні одне помилкове рішення не розпочне діяти, тому що законом встановлено час для його виправлення.1 [55]
Під суб’єктивною передумовою апеляційного оскарження слід розуміти наявність певного кола суб’єктів, які мають право подати апеляцію на рішення, ухвалу суду першої інстанції.
Згідно зі ст.290 ЦПК України, правом на подачу апеляційної скарги наділені сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а правом на внесення апеляційного подання – прокурор, який приймав участь у розгляді справи.
Аналіз норм Глави 40 ЦПК України “Апеляційне провадження”, як правильно зазначає М.Й. Штефан, свідчить про те, що законодавцем у термінологічний обіг введено два поняття: “особи, які брали участь у розгляді справи” (статті 290,291 ЦПК України) і “особи, які беруть участь у справі” (статті 300,301 ЦПК України).2[189]
Склад осіб, які беруть (брали) участь у розгляді справи в нормативному порядку не встановлений. В теорії цивільного процесу до них відносять усіх учасників процесу – як осіб, які беруть участь у справі, перелік яких визначений статтею 98 ЦПК України, так і інших суб’єктів цивільного процесу, залучених до розгляду цивільної справи (експерти, перекладачі, свідки). Згідно зі статтею 98 ЦПК України, до “інших осіб” належать: треті особи, представники сторін і третіх осіб, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, особи, які за законом діють на захист прав і свобод інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи у справах окремого провадження та справах, що виникають з адміністративно-правових відносин.
З цього приводу, П.І. Шевчук і В.В. Кривенко висловили думку про те, що за загальним правилом (що випливає, на їх думку, з положень п.4 ст.307 ЦПК України), суб’єктами апеляційного оскарження є також особи, які хоча й не були залучені судом до участі у справі, проте, щодо їхніх прав і обов’язків суд першої інстанції постановив рішення.
Така точка зору, безумовно, заслуговує на увагу, але при цьому необхідно враховувати положення ст.290 ЦПК України, яка на відміну від ст.320 ЦПК України чітко передбачає, що тільки сторони, а також інші особи та прокурор, які брали участь у розгляді справи, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції. Що стосується ст.307 ЦПК України, на яку посилаються автори цієї точки зору, то нею передбачені лише підстави для скасування рішення суду і нею не врегульовано право на апеляційне оскарження.
Особи, які беруть участь у справі, відповідно до ст.99 ЦПК України, яка визначає їх процесуально-правове становище, мають право “оскаржувати рішення і ухвали суду...”, постановлені по справі з їх участю.
Інші учасники процесу, як виняток, мають право оскаржувати ухвали суду першої інстанції, наприклад, про накладення на них штрафу, як санкції за цивільні процесуальні правопорушення (ч.1 ст.44 і ч.2 ст.83 ЦПК України; ст.58 і ч.2 ст.83 ЦПК України).
Співучасники і треті особи мають право приєднатися до апеляційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали (ст.297 ЦПК України), а тому в цьому випадку їх теж необхідно розглядати як суб’єктів апеляційного оскарження. Тому право на апеляційне оскарження включає в себе також право на вступ до процесу, розпочатому в апеляційній інстанції.
Також суб’єктами апеляційного оскарження є правонаступники сторін, які мають право на апеляційне оскарження (ст.106 ЦПК України). Судовий представник (адвокат, юрисконсульт тощо) вправі подати апеляційну скаргу на судове рішення, якщо такі повноваження спеціально обумовлені у виданій йому довіреності. Законні представники (батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники) можуть вчиняти від імені особи, яку вони представляють, усі процесуальні дії, в тому числі самостійно оскаржувати рішення, не маючи на це спеціальної довіреності.
Аналізуючи норми цивільного процесуального законодавства деяких зарубіжних країн, які передбачають види суб’єктів апеляційного оскарження, слід зазначити, що право апеляційного оскарження надано всім особам, які беруть участь у розгляді справи і наділені правовим статусом, а також мають інтерес в перегляді судового рішення.
Під правовим статусом особи слід розуміти, що подати апеляційну скаргу може тільки особа, яка приймала участь у розгляді справи в суді першої інстанції. До таких осіб відносять і тих, які безпосередньо не приймали участі у розгляді справи, але залучені до справи судом і належним чином сповіщені про час та місце розгляду справи, або їх представники.
Наявність інтересу в перегляді рішення свідчить про те, що особа, яка подає апеляційну скаргу, не згодна повністю або частково з рішенням суду першої інстанції.
У зв’язку з цим, за законодавством зарубіжних країн, не можуть оскаржувати рішення суду ті особи, які повністю задоволені ухваленим рішенням, а також особи, які не залучені судом до участі в справі, навіть якщо їх права і інтереси зачіпаються винесеним рішенням. В цьому випадку, наприклад, ЦПК Франції передбачає самостійний спосіб оскарження, суть якого полягає в перегляді рішення за заявою третьої особи – tierce opposition.
До суб’єктів, які мають право на апеляційне оскарження, перш за все відносяться сторони – позивач і відповідач.
Оскільки в апеляційному провадженні вирішується питання про правильність рішення суду першої інстанції, то в ньому, як і в суді першої інстанції, також приймають участь дві протилежні сторони, які відстоюють свої інтереси.
Особа, яка подає апеляційну скаргу, в законодавстві багатьох зарубіжних країн називається апелянтом, що є прийнятним і для України. Противником апелянта є відповідач по апеляційній скарзі.
В апеляційному провадженні апелянтом може бути як позивач, так і відповідач, тобто та особа, яка подала апеляційну скаргу у зв’язку з незгодою з рішенням суду першої інстанції.
Законодавством зарубіжних країн передбачено також, що відповідач по апеляційній скарзі має право на подачу зустрічної апеляційної скарги, що не передбачено цивільним процесуальним законодавством України.
Слід зазначити, що за законодавством зарубіжних країн в апеляційному провадженні сторони повинні бути ті ж самі, що і в суді першої інстанції. При цьому позивач не може в суді другої інстанції пред’являти вимоги до іншої особи, яка не приймала участі в суді першої інстанції як відповідач, а відповідач, в свою чергу, не має права подавати апеляцію проти особи, яка не приймала участі в попередньому провадженні.
Іншими суб’єктами апеляційного оскарження є треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, а також ті особи, які не заявляють таких вимог.
Право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції зазначених учасників процесу не викликає сумніву, що узгоджується також із законодавством України.
Оскільки третя особа з самостійними вимогами має по справі самостійний інтерес, пред’являє самостійні вимоги на предмет спору, то вона, безперечно, має право на подачу апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, з яким вона не згодна в тій чи іншій частині. Навіть якщо рішення не було оскаржено сторонами, третя особа з самостійними вимогами незалежно від цього, вважаючи, що цим рішенням порушено її право, вправі подати апеляційну скаргу.
Третя особа без самостійних вимог, яка має процесуальний і матеріальний інтерес до наслідку розгляду справи також не позбавлена права на апеляційне оскарження, оскільки ухвалене по справі рішення безпосередньо впливає на її права і обов’язки і може мати преюдиційне значення для ухвалення іншого рішення щодо цієї особи.
Треті особи вправі оскаржити рішення суду першої інстанції незалежно від їх участі у судовому засіданні при умові, що вони були залучені до справи як учасники процесу.
До суб’єктів апеляційного оскарження відносяться також правонаступники сторін і третіх осіб.
Згідно з загальними правилами здійснення правонаступництва, для допуску до участі в справі правонаступника необхідно надати відповідні докази, що підтверджують законність правонаступництва. Якщо правонаступником стала особа, яка не має процесуальної дієздатності, їй необхідно призначити законного представника. Порядок здійснення правонаступництва в суді апеляційної інстанції підпорядковується правилам здійснення правонаступництва в суді першої інстанції.
Суб’єктом апеляційного оскарження за законодавством зарубіжних країн є також прокурор.
Французьке законодавство, наприклад, надає прокурору широкі права по оскарженню рішення суду, незалежно від того, звертався прокурор з позовом до суду першої інстанції, чи він вступив в процес після пред’явлення позову.
В Російській Федерації з питання участі прокурора в цивільному процесі ведеться широка дискусія. В проекті ЦПК Російської Федерації значно змінена роль прокурора в цивільному процесі. Якщо раніше прокурор мав необмежені права порушувати цивільну справу в суді, то згідно з проектом ЦПК РФ прокурор має право порушувати справу лише у випадках необхідності захисту суспільних, державних інтересів або тоді, коли з поважних причин сама зацікавлена особа не може порушити процес. Не передбачено в проекті і право прокурора давати висновки по будь-якій справі, якщо прокурор не приймав участі у справі як процесуальний позивач.1 [35; 36]
Крім того, слід зазначити, що в юридичній літературі досить широко піддається критиці як в цілому запропонована концепція участі прокурора в цивільному процесі РФ, так і передбачена в проекті ЦПК РФ можливість участі прокурора на стадіях перевірки судових рішень, зокрема, на стадії перевірки судового рішення, що не набрало чинності.2 [99]
У відповідності до ЦПК України, прокурор бере участь у розгляді цивільних справ, а також може бути суб’єктом апеляційного оскарження, за його заявами про захист інтересів держави або прав і законних інтересів громадян, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть захистити свої права (ст.ст.13,121). При вирішенні питання, чи дійсно прокурором заявлено відповідно до ст.121 Конституції України і ст.ст.13, 118, 120 ЦПК України позов на захист державних інтересів, слід враховувати, що Конституційний Суд України рішенням від 08.04.99 року, даючи тлумачення аналогічному положенню ст.2 Господарського процесуального кодексу України, визначив, що в контексті п.2 ст.121 Конституції України його треба розуміти так, що прокурори подають до суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності.
Прокурор самостійно визначає і обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави, і ця заява за ст.2 Господарського процесуального кодексу, є підставою для порушення справи в суді.
Під представництвом прокуратурою інтересів держави в суді за змістом п.2 ст.121 Конституції України та статтей 2 і 29 Господарського процесуального кодексу треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені Конституцією та законами України повноваження, вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави.
Ці дії включають подання прокурором до господарського суду позовної заяви, його участь у розгляді справи за позовною заявою, а також оскарження рішення суду, якщо це необхідно для захисту інтересів держави.
Оскільки положення статтей 2, 29 Господарського процесуального кодексу України і ст.ст. 13, 121 Цивільного процесуального кодексу України знаходяться в однаковому співвідношенні з п.2 ст.121 Конституції України, в контексті якого дано зазначене тлумачення закону в даному рішенні Конституційного Суду України, суди відповідно мають брати його до уваги у випадках, передбачених статтями 13, 121 ЦПК України.
Якщо правовідносини, в яких прокурор пред’явив позов чи подав апеляційне подання, не пов’язані із захистом інтересів держави, суд відповідно до п.3 ст.229 ЦПК України залишає позовну заяву чи апеляційне подання прокурора без розгляду.
З врахуванням того, що прокурор представляє інтереси громадян в суді шляхом звернення з відповідною заявою у випадках, коли вони за станом здоров’я або з інших поважних причин не можуть захистити своїх прав, у випадках звернення з заявою в інтересах громадянина, який не позбавлений такої можливості, незалежно від того, чи погоджується останній із заявленням вимог, суд на підставі п.3 ст.229 ЦПК України теж залишає заяву прокурора без розгляду.1 [128]
Виходячи з цього, слід зробити висновок, що прокурор є суб’єктом апеляційного оскарження лише у випадках, передбачених законом, оскільки його право на звернення до суду обмежено законом.
Крім того, цілком очевидно, що зовсім усунути прокурора із цивільного судочинства неможливо, оскільки, як справедливо зазначав свого часу Г.Вербловський, “прокурор є представником точного розуму діючих законоположень і захисником в ім’я закону тих осіб, юридичних або фізичних, які за природнім порядком речей, не можуть особисто постати перед судом і представники яких не можуть в силу свого положення приймати безпосередню участь у справі”.1 [21]
Таким чином, за законодавством України суб’єктами апеляційного оскарження є особи, які брали участь у розгляді справи, - сторони (позивач, відповідач), треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, їх представники і правонаступники, заявники та заінтересовані особи по справам окремого провадження, а також прокурор у випадках, передбачених законодавством.
Для здійснення права на апеляційне оскарження крім розглянутих передумов до яких відносяться об’єктивні і суб’єктивні передумови, необхідно також дотримання ряду формальних передумов.
Однією із них є передумова про відповідність апеляційної скарги чи апеляційного подання прокурора як за формою так і за змістом певним вимогам, які визначені ст.293 ЦПК України. Визначені законом реквізити апеляційної скарги (подання прокурора) складають її зміст та внутрішню форму. Крім внутрішньої форми апеляція повинна мати і зовнішню форму, яка проявляється в формальних вимогах. Тобто, до апеляційної скарги, подання повинні додаватися їх копії з додатковими матеріалами.
Якщо апеляційна скарга подана представником, то до скарги повинен додаватися документ, що підтверджує наявність у представника таких повноважень, що також є однією із формальних передумов апеляційного оскарження.
І нарешті, останньою формальною передумовою апеляційного оскарження є вимога про оплату апеляційної скарги державним митом.
Таким чином, виходячи з викладеного можна зробити висновок, що зазначені передумови апеляційного оскарження є невід’ємною частиною права на апеляційне оскарження, яке виникає лише при наявності об’єктивних, суб’єктивних і формальних передумов апеляційного оскарження, що передують виникненню права на апеляційне оскарження.