<<
>>

Оцінка речових доказів під час доказування обставин цивільної справи

Оцінкою речових доказів завершується їх процесуальне використання під час розгляду та вирішення цивільної справи у процесі доказування. Важливість вказаного етапу судового доказування полягає в тому, що суд та особи, які беруть участь у справі, здійснюють свої висновки щодо належності речових доказів, допустимості речових доказів, достатності речових доказів, достовірності речових доказів та несуперечливому їх зв’язку з іншими доказами, які є у цивільній справі.

Таким чином, питання оцінки речових доказів направлено на вирішення важливих практичних питань у межах цивільної справи, які безпосередньо пов’язані з винесенням у ній обґрунтованого та законного судового рішення.

Перед тим як говорити безпосередньо про оцінку тих чи інших видів речових доказів, варто спочатку в загальному з’ ясувати, чим саме вона є, що є її змістом та на яких засадах вона базується. Це допоможе загальнотеоретичні знання щодо оцінки судових доказів у цивільному процесі в подальшому використовувати під час розкриття предметного матеріалу, присвяченого оцінці власне речовим доказам.

Як вказує Е. С. Зеленяк, більш ніж за вікову дискусію були сформовані три концепції, які пояснюють сутність оцінки доказів у цивільному процесі. Умовно їх можна назвати так: розумова концепція, розумово-процесуальна концепція та процесуальна концепція [82, с. 332]. Розумова концепція розглядає оцінку доказів як розумову діяльність, що регламентується не юридичними, а логічними законами та базується на знаннях психології особистості [119, с. 37], тобто базується на логіко-психологічних засадах, де підстави оцінки відомі виключно суб’єкту оцінки і зовні вони не проявляються. Сутність розумово- процесуальної концепції полягає в тому, що оцінка доказів виступає розумово- процесуальною діяльністю однаково: і розумовий, і процесуальний бік оцінки доказів є рівномірними [32, с. 163-164].

Процесуальна концепція оцінку доказів зводить виключно до процесуальних відносин щодо розгляду судових справ, де діяльність судді та інших суб’єктів оцінки доказів повністю регламентується процесуальним законодавством [121, с. 29].

Не заглиблюючись у дискусію, автор буде дотримуватися

загальнопоширеного підходу щодо сутності оцінки доказів, під якою слід розуміти розумово-процесуальну діяльність, оскільки і розумова, і

процесуальна сторона активно впливають на поведінку суб’єктів оцінки доказів, у тому числі й суду, обумовлюючи той чи інший результат проведення такої оцінки доказів, у тому числі й речових доказів.

Оцінка речових доказів базується на тих самих критеріях, що й інші судові докази. У своїй сукупності вони формують так званий зміст оцінки доказів у цивільному процесі [226, с. 142]. Змістом оцінки доказів є з’ясування належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв’язку доказів у їх сукупності (ч. 3 ст. 212 ЦПК України). Отже, сам закон визначає, на які питання суд повинен дати відповідь під час оцінки речових доказів у цивільному процесі. Правда, слід зазначити, що нами не підтримуємо як самостійний критерій, як взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, оскільки він не є предметний. Описуючи специфіку взаємодії законодавчого положення про взаємність зв’язку доказів між собою, Е. С. Зеленяк вказує, що під час порівняння доказів забезпечується включення до справи не тільки належних та допустимих доказів, але й достовірних та достатніх [78, с. 172]. Проте, В. Д. Андрійцьо цілком обґрунтовано зауважує, що під час взаємного зв'язку доказів у їх сукупності ми не отримаємо нову інформацію, а тільки підтвердимо вже зроблені висновки щодо належності, допустимості, достовірності та достатності інших доказів у справі [13, с. 338]. Ось чому в деяких країнах цей критерій, засада оцінки судових доказів у цивільному процесі поряд з належністю, допустимістю, достовірністю та достатністю не виділяється. Наприклад, ст. 241 ЦПК Республіки Білорусь [56], ст.

77 ЦПК Республіки Казахстан [51] тощо.

З метою усвідомлення змісту оцінки судових доказів загалом та речових зокрема, варто це питання розглянути більш детально.

Належність судових доказів зобов’язує суд приймати у процес тільки ті з наданих доказів, які мають значення для справи, а сторін відповідно подавати такі докази, що будуть мати значення для правильного вирішення цивільної справи. Інакше кажучи, із усіх поданих до суду доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження ті, які мають зв’язок з фактами, що обґрунтовують вимоги чи заперечення сторін справи й оспорюються ними. Ось

чому належність судових доказів обумовлюється такими фактами, які необхідно встановити [12, с. 10].

Таким чином, належність речового доказу буде обумовлюватися належністю фактів предмету доказування. Якщо речовий доказ своїм змістом підтверджує ті обставини цивільної справи, що потрібно встановити, то він є належним.

Допустимість доказів - це завчасу встановлене в законі обмеження щодо використання окремих засобів доказування щодо підтвердження ними окремих обставин конкретної цивільної справи та дотримання встановленого порядку отримання судових доказів [174]. Поведінка суб’єктів доказування відповідно до загального правила допустимості доказів має бути за характером такою: 1) у цивільному процесі діє чіткий перелік засобів доказування, за допомогою яких можна встановлювати факти предмету доказування; 2) в окремих випадках закон чітко визначає, якими конкретними засобами доказування мають бути підтверджені ті або інші обставини цивільної справи, які включаються до предмету доказування; 3) дотримання встановленого порядку одержання доказів суб’єктами доказування [11, с. 20-23].

У рішеннях Європейського суду з прав людини чітко вказується, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази [188; 189]

Отже, допустимість речового доказу буде безпосередньо залежати від дотримання встановленого порядку збирання речових доказів та відсутності імперативних положень щодо обов’язковості встановлення обставин цивільної справи іншими засобами доказування, наприклад, письмовими документами.

Достовірність судових доказів - це таке законодавче положення, що пред’являється законом до будь-яких доказів, та означає відповідність їх дійсності. Переконатися в достовірності доказів - означає з’ясувати, чи правду говорить свідок, чи відповідають дійсності відомості, що містяться в документі, чи відповідає копія документу його оригіналу, тощо. Достовірним є той доказ,

який містить правдиву інформацію про дійсність. Недостовірний доказ не дозволяє встановити або спростувати обставини справи [78, с. 165].

Отже, достовірність речового доказу передбачає перевірку доброякісності джерела доказу та доброякісності процесу його формування (особливо це важливо, коли йдеться про аудіозаписи та відеозаписи).

Достатність судових доказів - це такий критерій, правило оцінки судових доказів, який показує можливість окремого доказу або групи судових доказів обґрунтувати наявність чи відсутність окремої обставини цивільної справи. Достатніх судових доказів нерозривно пов’язане з поняттям «сукупності доказів» [63, с. 185]. Причому йдеться не тільки про докази одного виду: мається на увазі вся сукупність зафіксованих у цивільній справі судових доказів. Через це дане законодавче положення, яке включається до змісту оцінки судових доказів, ще можуть називати повнотою доказів [121, с. 131].

Як бачимо, положення достатності речового доказу завжди перевіряється в сукупності не тільки з іншими речовими доказами, але всіма іншими доказами, які є у цивільній справі. Саме тому М. А. Фокіна всі критерії оцінки судових доказів поділила на два види: індивідуальні та системні, де перші передбачені для кожного окремого судового доказу (належність, допустимість та достовірність), а другі - для усієї сукупності судових доказів (достатність та взаємний зв'язок) [247, с. 21]. Із представленою позицією складно погодитися. Наприклад, якщо суд, оцінюючи відеозапис, буде допитувати в якості свідка особу, що зробила відеозапис, для того, щоби з’ясувати, хто, де та коли її зробив, то ми будемо перевіряти не питання достатності, а питання достовірності відеозапису.

Для цього нам знадобилося вивчати два види засобів доказування: речовий доказ та покази свідка.

Загалом вважаємо, що всі критерії, що формують так званий зміст оцінки речового доказу під час його оцінки, перевіряються в сукупності, оскільки одним доказом можна заперечити неналежність іншого або його

недопустимість тощо.

Таким чином, достатність речового доказу треба розуміти як необхідну сукупність речових та інших доказів, які, будучи зібрані у справі, забезпечують

суд та осіб, які беруть участь у справі, достовірними, а не ймовірними висновками щодо встановленості тих обставин цивільної справи, що підлягають доказуванню.

Отже, оцінка речового доказу - це розумово-процесуальна діяльність, яка здійснюється суб’єктами доказування та направлена на з’ясування належності, допустимості, достовірності та достатності речового доказу з метою встановлення наявності чи відсутності обставин цивільної справи, які необхідно доказати для її правильного вирішення. Саме такий погляд на оцінку речових доказів як процесуально-розумову діяльність підтримується в сучасній науці цивільного процесу [41, с. 156].

Визначити які-небудь загальні засади оцінки власне речових доказів, які б можна було запропонувати законодавцю для нормативного закріплення неможливо. Тому, багато науковців, які пропонують предметний матеріал щодо оцінки речових доказів у цивільному процесі, у подальшому обмежуються тільки розкриття загальних оціночних питань через призму речових доказів, не пропонуючи критеріїв оцінки власне речових доказів як окремих засобів доказування [41, с. 150-163]. Справа в тому, що навколишній світ матеріальний, й матеріально безкінечний і різноманітний у своїй формі. Так само можуть бути різноманітні у своїй формі видозміни на матеріальних предметах. Обійняти все це цивільним процесуальним законом просто об’ єктивно не можливо. Однак, певну специфіку щодо оцінки всіх речових доказів та вироблення окремих критерії оцінки тих чи інших видів речових доказів виокремити можна.

Найважливішим моментом в оцінці речового доказу є те, що між суб’єктом оцінки та об’єктом оцінки немає суб’єктивного фактору, який міг би спотворити результати оцінки [50, с. 197-198]. Як ми вказували в попередньому розділі роботи, описуючи спеціальні ознаки речових доказів, у змісті речового доказу не має інтерпретації подій чи дій людською свідомістю, яка може не завжди достовірно відображати сприйняту інформацію через різноманітні психо-фізіологічні та соціальні вади. Саме це робить речові докази надійними засобами доказування. І тому перед іншими засобами доказування вони мають істотну перевагу. Сказане також має відношення до аудіо- та відеозаписів,

особливо коли вони формуються технічними засобами в автоматичному режимі, без участі в цьому процесі людини.

Отже, суб’єктивного спотворення об’єктивної дійсності у змісті речових доказів як засобів доказування не може бути. Інформацію про факти, які потрібно встановити для правильного вирішення цивільної справи, суд та інші суб’єкти оцінки речового доказу сприймають безпосередньо, оминаючи проміжні етапи її сприйняття іншими людьми, що можуть таку інформацію неадекватно висвітлити через свій емоційний рівень, низький інтелектуальний рівень, зацікавленість у результатах вирішення справи тощо.

Така загальна властивість усіх речових доказів нерідко порушувала питання в науці цивільного процесу про пріоритет речових доказів над усіма іншими засобами доказування, які виокремлює чинний ЦПК України. Найбільше таких висловлювань у процесуальній науці припадає на 20-40 рр. ХХ ст. [134, с. 291]. Як зауважує В. В. Молчанов, неофіційно, за своєю доказовою цінністю речові докази поряд з письмовими ставилися на перше місце, експертиза - на друге, покази свідків - на третє [134, с. 291].

Але незважаючи на те, що суд або інші суб’єкти оцінки доказів на підставі, наприклад, огляду речових доказів, можуть безпосередньо сприймати факти, які треба встановити, ставити речові докази на перше місце не варто.

К. С. Юдельсон, апелюючи до А. Я. Вишинського, який вказував на виключне процесуальне значення речових доказів [39, с. 195], зазначав, що речові докази не повинні розглядатися як особливі докази з точки зору їх доказової сили. Вони повинні оцінюватися судом нарівні з іншими засобами доказування та у зв’язку з ними, тобто в сукупності [267, с. 220].

На сучасному етапі суд, вирішуючи цивільну справу, повинен оцінювати всі судові докази, у тому числі й речові, на підставі окремих засад, одним з яких є таке законодавче положення, що зафіксоване в ч. 2 ст. 212 ЦПК України: жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Тобто ієрархія судових доказів на сучасному етапі заборонена.

Існує таке поняття, як вільна оцінка судом доказів, яку ще називають принципом непередбачуваності судових доказів. Згідно з ним закон чи інший нормативний акт не повинен мати положення, що наперед будуть визначати юридичну силу та значення конкретного судового доказу. Жоден з органів державної влади та місцевого самоврядування, їхня посадова особа не мають права давати суду вказівки про доказову силу та значення того чи іншого доказу. Тому для суду не повинно існувати таке явище, як більша або менша доказова сила судового доказу, визначена формально [226, с. 152].

Отже, вважаємо, що визначати формально переважаюче значення речових доказів не варто. Наскільки б речові докази з «фотографічною» точністю не відображали у своєму змісті інформацію стосовно обставин цивільної справи, вони повинні оцінюватися нарівні з іншими засобами доказування. Як правильно ще в ХІХ ст. сказав французький процесуаліст: «усні покази можуть обманювати, речові докази можуть спотворювати» [22, с. 160].

Дійсно, щодо речових доказів цілком ймовірною є фальсифікація, їх підробка, цілеспрямований вплив, що має спотворити доказову інформацію, яка в них була чи після цього буде зафіксована. Наявність таких властивостей у речових доказах може бути виявлена самим судом або особами, які беруть участь у справі. В інших випадках, свідоме спотворення речового доказу можна буде виявити за допомогою спеціаліста. А в третіх - слід буде призначати судову експертизу.

Водночас, як стверджують, під час оцінки саме речового доказу можливі труднощі зовсім інакшого плану. Зокрема, суд, оцінюючи речовий доказ, тобто сліди, зміни у предметі, у його властивостях, повинен з усіх можливих припущень про вплив на цей предмет зупинитися тільки на одному достовірному висновку. Таким чином, він виявляє наявність об’єктивного зв’язку певного характеру між зміною на предметі, тобто речовому доказі, та фактами, які підлягають доказуванню [226, с. 241].

На нашу думку, складність в оцінці речового доказу також полягає в тому, що за наявності декількох можливих версій розвитку тієї чи події, за рахунок власне речового доказу розвіяти свій сумнів буде неможливо. Потрібно буде зіставляти дані із змістом інших засобів доказування, що є в цивільній

справі. Якщо при допиті свідка, суддя, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, заданими свідку запитаннями можуть свій сумнів розвіяти, то природа речового доказу зробити цього не дає. Адже не випадково в юридичній процесуальній науці речові докази називають «німими свідками». З речами, на відміну від людини, не поспілкуєшся.

Окремі науковці, говорячи про специфіку оцінки речових доказів, вказують на таку їх особливість, як незамінність [48, с. 224]. Це у свою чергу нібито дає підстави говорити про наявність таких рис у речових доказах, як індивідуальність, що означає неможливість замість речі подання на оцінку іншого доказу та оригінальність, що не дозволяє подавати річ у вигляді копії.

Насправді, як справедливо зауважує В. В. Молчанов, вказані вище ознаки, що мають виводитися із природи речових доказів при такій постановці питання є доволі умовними. Наприклад, якщо під час поставки недоброякісної продукції взята частина продукції для дослідження за якихось причин не буде підходити, то завжди є можливість з партії цієї недоброякісної продукції взяти іншу частину. Таким чином, питання неможливості заміни речового доказу відпадає саме по собі [134, с. 292]. Але, з іншого боку, уся партія неякісної продукції дійсно не може бути заміненою.

Щодо копії речових доказів, то природа одних не дає можливості їх замінити. Вони дійсно повинні йти в оригіналі. Наприклад, які-небудь внутрішні пошкодження товару, що не дають можливості їх побачити наочно, а можуть бути виявлені за допомогою певних вимірювань, діагностики тощо за участі спеціаліста. Інші речові докази, видозміна яких відбулася зовнішньо, можна подати у цивільну справу у вигляді копій, наприклад, фотографій.

Неможливо погодитися з авторами, які стверджують, що в цивільному процесі надзвичайно важко, якщо взагалі можливо, знайти приклади використання копій предметів [134, с. 292]. Зокрема, в Україні через віднесення до різновидів речових доказів носіїв аудіовізуальної інформації можливість подати копії предметів завжди є. Так, копії відеозапису чи аудіозапису, що подаються позивачем як речові докази під час звернення до суду позивач

повинен подати в такій кількості копій, скільки бере участь у справі відповідачів та третіх осіб (ст. 120 ЦПК України).

Слід відрізняти копії матеріальних предметів від копій речових доказів. Копії матеріальних предметів повинні точно повторити характеристики оригіналу предмету, водночас копія речового доказу - ні. Наприклад, позивач в одній із цивільних справ надав фотографії пошкодженого паркану [197]. Фотографія пошкодженого паркану слугує речовим доказом. Сам пошкоджений паркан також виступає речовим доказом. Але в першому випадку йдеться за двомірний похідний речовий доказ, а у іншому випадку маємо тримірний первісний речовий доказ. Звичайно, що така ситуація буде впливати на специфіку їх оцінки.

Так, якщо йдеться про письмові докази, то вони в суд подаються в оригіналі. Така вимога цивільного процесуального законодавства (ч.2 ст. 64 ЦПК України). Аналогічної вимоги щодо речових доказів не має. Тому можна подавати похідні речові докази у вигляді фотографій, як ми вже писали, і суд може вимагати подання в судове засідання первісного речового доказу у випадку технічної можливості доставлення його до суду.

Важливе значення для розуміння сутності оцінки речових доказів, має її поділ на попередню та кінцеву. Критерієм для визначення цього виду поділу оцінки доказів на попередню та кінцеву є мета, що ставиться перед суб’єктами оцінки доказів. Метою попередньої оцінки доказів у цивільному процесі є наповнення цивільної справи доказами. Метою кінцевої оцінки доказів є визначення доведеності того чи іншого юридичного факту, виходячи з усіх принципів та критеріїв оцінки доказів у цивільному процесі [78, с. 116].

Попередню оцінку речових доказів здійснюють на етапі їх збору, коли перевіряється лише питання їх належності та допустимості. Кінцеву оцінку речових доказів здійснюють уже суб’єкти доказування або в нарадчій кімнаті, якщо ним виступає суд, або під час судових дебатів, якщо ним виступають особи, які беруть участь у розгляді справи. Тут перевіряється належність, допустимість, достовірність та достатність речових доказів.

Якщо йдеться про попередню оцінку речових доказів, то вони оцінюються судом до залучення в цивільну справу кожен окремо. Для недопущення зловживання процесуальними правами сторін та інших суб’єктів у процесі доказування, суд повинен здійснити оцінку речового доказу хоча би за такими мінімальними критеріями як належність речового доказу та допустимість речового доказу. Незважаючи на те, що в деяких випадках попередня оцінка доказів презюмується, як стверджують у науковій літературі [13, с. 303], однак з речовими доказими, які подаються в цивільну справу, як правило, такого не трапляється, оскільки їх уже можна, наприклад, оглянути. Але робиться це безвідносно до інших судових доказів, що вже є у цивільній справі.

При кінцевій оцінці речових доказів вони обов’язково повинні перевірятися в сукупності з іншими доказами, що є в цивільній справі. Це робиться для того, що слід перевіряти, чи немає взаємовиключення між змістом речового доказу та іншими засобами доказування. Така вимога цивільного процесуального законодавства зобов’язує суд обов’язково здійснити таку оцінку і вона наочно в тексті судового рішення виписується. Наприклад, «суд не має обґрунтованих підстав ставити покази свідка під сумнів» [200].

Є певні види речових доказів, оцінка яких як попередньо, так і кінцево є дуже своєрідною. У деяких випадках природа окремих видів речових доказів є такою, що вони повинні оцінюватися виключно у сукупності з іншими засобами доказування. Інакше здійснити оцінку такого речового доказу буде просто об’єктивно неможливо. Наприклад, вирішальними в цивільній справі про поділ домоволодіння в натурі стала не тільки специфіка внутрішньої конструкції самого будинку (речовий доказ), але і план-схема будинку (письмовий доказ) та висновки декількох експертиз (висновок експерта) щодо найбільшої відповідності певного варіанту поділу часток співвласників будинку та найменшій собівартості робіт щодо переобладнання будинку [192].

Подібні види речових доказів, які нерозривно пов’язані з іншими видами судових доказів, що вказують на специфіку їх оцінки, надзвичайно часто трапляються в судовій практиці. Зокрема, в одній із цивільних справ покупець

відмовився отримувати від продавця 2 тонни несортової цибулі, оскільки вона не відповідала якісним показникам, що були визначені сторонами в договорі [196].

Під час проведення попередньої оцінки таких речових доказів, які нерозривно пов’язані з іншими видами судових доказів, буде підніматися питання щодо їх належності та допустимості. Якщо хоча б одне питання не отримає позитивну відповідь, наприклад, доказ буде визнаний неналежним, то він не повинен допускатися в цивільну справу та досліджуватися, витрачаючи на це час сторін і суду, затягуючи вирішення цивільної справи.

З іншого боку, є такі речові докази, які за своєю природою можуть бути оцінені окремо, але перевіряти їх у сукупності з іншими засобами доказування, наприклад, чи не має суперечки з уже дослідженими доказами, суд повинен через вимоги процесуального законодавства. Зокрема, в одній з цивільних справ досліджувався виключно відеозапис, що підтверджував факт знищення камери відеонагляду, відеореєстратору, блоку живлення, панелі виклику, прожектору світла та вхідних дверей сусідом позивача [74].

Слід зазначити, що така особливість оцінки речових доказів проявляється незалежно від того, чи йдеться про попередню оцінку, чи мається на увазі кінцева оцінка речового доказу.

Таким чином, з урахування вищеописаної специфіки оцінки речових доказів є всі підстави говорити про два види речових доказів: речові докази, природа яких вимагає для їх оцінки здійснити спочатку оцінку інших судових доказів, а вже потім зробити безпосередньо оцінку речового доказу, та речові докази, природа яких дає можливість відразу здійснювати речовий доказ, без попередньої необхідності звернення до оцінки інших судових доказів. Для спрощення назви цих речових доказів перші можна назвати умовні речові докази, а інші - безумовні речові докази. Умовні речові докази змушують суб’єкта оцінки речового доказу спочатку здійснити дослідження та оцінку іншого судового доказу, а вже потім власне речового. Безумовні речові докази надають суб’єкту оцінки можливість здійснити безпосередньо оцінку речового доказу, не звертаючись попередньо до оцінки інших судових доказів.

Окремо хотілося б відзначити специфіку та особливість оцінки таких видів речових доказів, як аудіозапис та відеозапис, точніше носії аудіовізуальної інформації.

Аудіовізуальна інформація, зафіксована на різноманітних носіях (мобільні телефони, відеокамери, автовідповідачі, відео реєстратори, флеш- пам’яті, диски, дискети, касети тощо), має широку сферу свого використання.

Під час оцінки носіїв аудіовізуальної інформації треба звертати увагу на форму запису: аналогова вона чи цифрова. Аналоговий запис дає можливість явно побачити будь-які втручання до носія запису з метою його спотворення, оскільки сам запис представлений у вигляді безперервного запису звуку на так званій «звуковій доріжці». Водночас цифровий запис, який існує у вигляді дискретної послідовності значень, не має фізичного зв’язку з носієм інформації, тому цифровий запис легше видозмінити [179, с. 221].

Юридичні та фізичні особи при здісненні особистих, професійних та інших прав та обов’язків можуть створювати аудіовізуальну інформацію. Зокрема, правоохоронні органи можуть вести приховане спостереження, засоби масової інформації можуть здійснювати трансляцію в ефір, людина може проводити відеозйомку певних розважальних заходів тощо. Усе це обумовлює проблему, яка пов’язана із законністю зробленого аудіозапису чи відеозапису, що в кінцевому результаті буде впливати на його допустимість у цивільну справу.

Законність зробленого аудіозапису чи відеозапису може бути пов’язана з надзвичайно великою кількістю аспектів умов дотримання встановленого порядку проведення такого запису та регламентуватися нормами різноманітних правових актів. Наприклад, законність аудіозапису або відеозапису фізичної особи потрапляє під перехресну дію багатьох норм матеріального та цивільного процесуального законодавства. Конституція України забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 2 ст. 32). Це положення було певний час предметом офіційного тлумачення Конституційним Судом

України, який вказав, що конфіденційною інформацією про фізичну особу є дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження, відомості про її майновий стан та інші персональні дані [194]. Закон України «Про інформацію» визначає, що конфіденційною є не тільки інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень (ч. 2 ст. 21) [171]. Дозволяє застосувати засоби аудіоспостереження та відеоспостереження за особою негласно закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» (ст. 8) [172]. Порядок та умови такого застосування детально розписані в чинному КПК України (ст. 258-275), який для проведення негласного аудіо- або відеоконтролю за особою передбачає дозвіл слідчого судді [113]. Можливість проводити такі негласні дії іншим особам (наприклад, здійснювати прихований запис одним співрозмовником іншого) заборонено. Зокрема, це прямо випливає із змісту рішення Конституційного суду України, який говорить про незаконність доказів, «...одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності» [193]. Такої позиції, але протилежної, дотримується ЦК України, де ст. 307 передбачає обов’язково наявність згоди фізичної особи на її фото-, кіно-, теле- чи відеозйомку. Дуже важливим є положення в цій статті, де згода фізичної особи припускається, якщо зйомка проводиться відкрито під час здійснення заходів публічного характеру. Ось чому не можемо підтримати висловлену в науці цивільного процесу позицію, за якою проведення одним співрозмовником запису іншого без відома останнього слід визнавати допустимим доказом із дослідженням його в закритому судовому засіданні, бо таємниця розмови сторонньою особою не порушувалася [43]. Але, як правильно вказував В. В. Молчанов, відбувається змішування двох різних понять: юридична сила доказу (аудіо- та відеозапису) і порядок дослідження доказів з метою збереження таємниці, яку охороняють [134, с. 307]. У будь- якому разі при порушенні встановленого законом порядку формування аудіовізуальної інформації, носій такої інформації має бути визнаний недопустимим засобом доказування. Причому, у цій ситуації, на відміну від порушення норм процесуального права, які не потягнули за собою незаконне та необгрунтоване судове рішення, будь-яке правопорушення може вплинути на визнання таких речових доказів незаконними, а відтак і недопустимим. Тому нам важко погодитися із висловленою думкою, що варто визнавати допустимими ті засоби доказування, що були сформовані із порушенням встановленого законом порядку, якщо таке порушення не було істотним [70, с. 3]. Питання «істотності» уже містить певне суб’єктивне допущення, межа якого може визначатися кожного разу по-різному, створюючи умови для зловживання. Тим більше, як зазначається в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі», усі докази в цивільній справі мають бути надані суду для оцінки у визначеному законом порядку (п. 6) [174]

Можна навести ще багато нормативних актів, які так чи інакше пов’язані з визначенням процедури проведення аудіо- та відеозйомки за правилами, що впливають на законність таких записів, а відтак і на їх допустимість у цивільній справі. Обсяг роботи, на жаль, не дає можливості це питання розглянути більш детально. Але головне, що вдалося тут підмітити, усі питання, пов’язані з законністю аудіозапису та відеозапису, переважно регламентуються актами матеріального законодавства або кримінального процесуального.

Безпосередньо в нормах ЦПК України питання допустимості носіїв аудіовізуальної інформації питання не вирішене, хоча є країни, де це питання нормативно врегульоване. Зокрема, ст. 77 ЦПК РФ передбачає, що «особа, що подає аудіо- і (або) відеозаписи на електронному або іншому носії або подає клопотання про їх витребування, зобов'язана вказати, коли, ким і в яких умовах здійснювалися записи». Вважаємо, що подібне нормативне правило слід запровадити у ЦПК України, що не дасть можливості подати у цивільну справу незаконні записи, на які потім потрібно буде витрачати час щодо їх дослідження. Наприклад, в одній із цивільних справ судом було вказано, що фіксування відеозаписом наявності речей в квартирі відповідача до уваги взяте не може бути, оскільки відеозапис виконано навесні 2011 року, тобто після розлучення сторін [237]. Тобто якби у клопотанні про подання була чітко вказана дата вчинення такого запису, суд, вирішуючи цивільну справу, ні свій час, ні час сторін на дослідження такого недопустимого засобу доказування не витрачав би. З іншого боку, зустрічається правильна судова практика, де судді вимагали від особи вказівки на того, хто зробив аудіозапис. Так, судова колегія вважає правильними процесуальні дії суду першої інстанції, який відмовив ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про приєднання до справи касети з аудіозаписом, оскільки, згідно зі ст. 59 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, одержані з порушенням порядку, встановленого законом; обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. У цьому випадку аудіозапис, касету з яким ОСОБА_2 просила залучити до справи, зроблений не у відповідності до вимог Закону невідомими особами на невідомому обладнанні і тому, згідно з вищенаведеними вимогами ст. 59 ЦПК України, не може вважатися допустимим доказом у справі [238].

Таким чином, для того, щоби носій аудіовізуальної інформації міг бути допустимим записом треба, щоби його можна було ідентифікувати, де, коли та ким він зроблений. А також такий запис слід подавати в оригіналі, оскільки при ствердженні щодо його фальсифікації слід буде проводити експертизу, а копія запису не дасть можливості її провести, що вплине на оцінку достовірності такого запису. У деяких випадках фізична особа, присутня на такому записі, повинна виразити свою явну згоду на проведення щодо неї аудіозапису чи відеозапису.

3.4.

<< | >>
Источник: ЗЕЛЕНЯК Артур Степанович. ВИКОРИСТАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ ПІД ЧАС РОЗГЛЯДУ ТА ВИРІШЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Ужгород - 2014. 2014

Еще по теме Оцінка речових доказів під час доказування обставин цивільної справи:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -