<<
>>

1.5. Особливості доказів і доказування у цивільних справах, що виникають з трудових правовідносин

Ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення залежить від низки передумов, важливою, якщо не найголовнішою з яких є встановлення фактичних обставин справи – певного кола фактів, з якими закон пов’язує правові наслідки.

Фактичні обставини встановлюються завдяки доказуванню – особливій процесуальній діяльності, що здійснюють особи, які беруть участь у справі, та суд. Тож, доказування становить основний елемент процесуальної діяльності, спрямованої на одержання фактичних даних, необхідних для розгляду цивільної справи та виконання завдань цивільного судочинства [196, с. 184].

У цивільній процесуальній науці відсутня єдність у розумінні сутності, предмету, змісту доказової діяльності, її суб’єктів, етапів і елементів доказування. У теорії цивільного процесуального права проблеми судового доказування детально досліджувались А. Ф. Клейнманом, В. В. Комаровим, С. В. Курильовим, Л. П. Смишляєвим, К. С. Юдельсоном, Л. О. Ванєєвою, М. Г. Авдюковим, М. К. Треушниковим, І. В. Решетниковою, М. Й. Штефаном, С. Я. Фурсою, Д. Д. Луспеником, С. С. Бичковою, В. П. Фенничем, Т. В. Цюрою та іншими вченими [20; 86; 215; 72; 143; 163; 177; 218; 194; 95; 11; 204; 193].

У процесі доказування, зазначав М. К. Треушніков, суд зобов’язаний переконатися в наявності чи відсутності юридичних фактів і інших фактичних обставин, які мали місце, як правило, в минулому по відношенню до моменту розгляду і вирішення цивільної справи [176, с. 13]. Також у процесуалістиці значного поширення набула точка зору, згідно з якою доказування стосується тільки фактичних обставин справи, встановлених шляхом доказування. Але поряд з цим існує думка, що процес доказування охоплює і умовиводи про спірні правовідносин, права й обов’язки сторін [85, с. 474–475].

У зв’язку із такими різними трактуваннями судового доказування деякі автори виокремлюють поняття доказування і судового пізнання.

Виділення судового доказування і судового пізнання ґрунтується на бажанні диференціювати роль і функції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, та суду у сфері доказової діяльності. Так, Л. А. Ванєєва розглядає судове пізнання виключно як діяльність суду, а судове доказування – як діяльність осіб, які беруть участь у справі [20, c. 37–43]. Подібною є точка зору про те, що судове пізнання – це діяльність суду, спрямована на встановлення істини у справі, а судове доказування – діяльність таких суб’єктів доказування, як сторони та ін [8, с. 122].

При дослідженні спорів про право, що розглядаються судами в порядку позовного провадження, зокрема трудових спорів, процес доказування становить центральне місце щодо встановлення фактичних обставин, з якими закон пов’язує виникнення, зміну чи припинення суб’єктивних прав і обов’язків. Доведеність фактів дозволяє правильно застосувати належну норму матеріального права до встановлених фактичних обставин.

Оскільки предметом нашого дослідження виступає судовий розгляд трудових спорів, науковою задачею, яка повинна вирішуватися в цьому підрозділі, є дослідження специфіки доказів та доказування саме при розгляді судами справ, які виникають із трудових правовідносин.

Судове доказування представляє собою складну процесуальну діяльність, яка складається із певних елементів та має конкретні етапи. У доказовій діяльності виділяються такі етапи: з’ясування фактичних обставин справи; висновки про правову кваліфікацію встановлених судом фактів і відносин; правовий та фактичний висновок із справи в цілому [196, с. 185]. Як елементи виділяють збирання, дослідження та оцінку доказів [19; 61; 101; 109; 175; 212].

Правильне вирішення справи, яка виникає із трудових правовідносин, можливе лише при умові правильного визначення предмету доказування. Відповідно до ст. 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

При цьому ч. 3 ст. 60 ЦПК визначено, що доказуванню підлягають лише обставини, які мають значення для справи і щодо яких у осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Деякі вчені процесуалісти вказували, що предмет доказування становлять ті факти, які мають матеріально-правове значення, факти, без встановлення яких неможливо правильно вирішити справу по суті [175, с. 36]. С. В. Курілев писав, що предмет доказування визначається на підставі норми матеріального права, що підлягає застосуванню. Ним стверджується, що така норма дійсно вишукується з відомостей про факти, які містяться у вимогах і запереченнях учасників справи [86, с. 39].

В. В. Комаров та П. І. Радченко зазначають, що деякі дослідники структурують предмет доказування також іншим чином, і, окрім матеріально-правового характеру, виділяють процесуально-правові юридичні факти, на які сторони посилаються у своїх вимогах і запереченнях, будь-які факти, включені до предмета доказування за ініціативою суду; обставини, які не мають юридичного значення, але запропоновані сторонами або судом для їх встановлення шляхом доказування з метою правильного вирішення справи [84, с. 392–399].

На противагу висловленій позиції, О. В. Іванов висунув своє бачення поняття предмету доказування, наголошуючи, що він не може бути сукупністю юридичних фактів. Суд, підкреслює дослідник, починаючи розгляд справи, не знає, які факти існували в дійсності. Факти, які входять в предмет доказування, можуть і не існувати і відповідно не бути фактами. Предмет доказування, вказує О. В. Іванов, – це сукупність версій, передбачень про можливість існування фактичних обставин, кожна з яких може бути правильною, істинною, і тоді передбачення суду перетвориться в достовірне знання про конкретну обставину, що існувала чи існує в дійсності, а може бути хибною, що не підтверджується і не відповідає дійсності [63, с. 49].

При розгляді трудових спорів, перш за все, доказуванню підлягають легітимаційні факти – факти, що підтверджують наявність між позивачем та відповідачем відносин, що регулюються нормами трудового права. Найчастіше – це відносини, пов’язані з укладенням, виконання та припиненням трудового договору. Найскладнішими з точки зору легітимації є справи за позовами про визнання незаконною відмови у прийнятті на роботу. Адже роботодавець на цьому етапі розвитку трудових відносин може не приймати від працівника жодних звернень з приводу укладення трудового договору та не надавати йому жодних документів про відмову в укладенні трудового договору. Основним легітимаційним фактом, який підлягає доказуванню у таких справах, є факт звернення працівника до роботодавця з метою укладення трудового договору та відмова в його укладенні. При цьому засобами доказування можуть бути як письмові докази, так і показання свідка. Письмові докази формуються, як правило, у випадках, коли чинне законодавство про працю прямо встановлює обмеження щодо відмови певним категоріям осіб у прийомі на роботу.

Так, ст. 184 КЗпП України забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу з мотивів, пов’язаних із вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям – за наявністю дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. При відмові у прийнятті на роботу зазначених категорій жінок власник або уповноважений ним орган зобов’язаний повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Гарантії, встановлені цією статтею, поширюються також на батьків, які виховують дітей без матері (в тому числі в разі тривалого перебування матері у лікувальному закладі), а також на опікунів (піклувальників), прийомних батьків. Доказами в таких справах можуть бути документи, які підтверджують відповідний стан здоров’я або сімейний стан, а також письмове повідомлення про причини відмови.

Відповідно до ст. 196 КЗпП України забороняється відмова у прийнятті на роботу і професійне навчання на виробництві молоді, яка закінчила загальноосвітні школи, професійні навчально-виховні заклади, направлених у рахунок броні. Доказом легітимуючого факту тут може бути власне направлення працівника на підприємство в рахунок броні.

Заборонено також відмовляти у прийнятті на роботу працівникам, запрошеним на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, та деяким соціально-вразливим категоріям населення. Коли йдеться про переведення працівника на інше підприємство, доказами можуть бути: звернення потенційного роботодавця до поточного роботодавця щодо переведення працівника на роботу на інше підприємство, копія письмової згоди працівника з вхідним номером та датою подання роботодавцеві, наказ про звільнення у зв’язку з переведенням та трудова книжка з відповідним записом.

Коли розглядається справа з приводу порушень норм законодавства про працю та положень трудового договору, колективного договору та угод, легітимаційним фактом є укладення трудового договору. Відповідно до ст. 24 КЗпП України, трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Перелік випадків обов’язкового додержання письмової форми трудового договору також визначено у цій статті та він не є вичерпним. Однак, значна кількість трудових договорів укладається в усній формі. Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу. У Роз’ясненні Міністерства юстиції України від 20.12.2011 звертається увага на те, що трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи. В такому разі працівникові слід надавати суду докази того, що його було фактично допущено до роботи. Такими доказами можуть бути як показання свідків, так і пояснення самого працівника стосовно особливостей роботи, яку він виконував, та відомостей, які він міг отримати виключно за умови допущення його до роботи.

Чинне законодавство про працю не передбачає наданню працівнику роботодавцем копій документів, якими оформлюється укладення усного трудового договору. Це є суттєвим недоліком правового регулювання трудових відносин, який значно обмежує можливості працівника у доказуванні, чим загалом ускладнюється доказування в судових справах, що виникають трудових правовідносин.

Слід звернути увагу на певну неузгодженість ч. 1 ст. 24 КЗпП України, якою передбачена необов’язкова письмова форма трудового договору і визначені лише окремі випадки, за наявності яких додержання письмової форми трудового договору є обов’язковою, та ч. 3 цієї ж статті, якою передбачено, що працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. З цієї норми вбачається, що трудовий договір оформлюється, зокрема, шляхом видання наказу чи розпорядження. Однак така норма фактично ототожнює трудовий договір і наказ (розпорядження), що, на наш погляд, безперечно є некоректно. З огляду на викладене вище, з метою спрощення доказування у цивільних справах, що випливають з трудових відносин, пропонуємо законодавчо закріпити обов’язкову письмову форму трудового договору та обов’язок роботодавця (власника чи уповноваженого ним органу) надавати працівнику копії усіх розпорядчих актів, які стосуються його праці.

З огляду на це, пропонується викласти ч. 1 ст. 24 КЗпП України у такій редакції: «Трудовий договір укладається в письмовій формі у двох примірниках, які підписуються сторонами. Один примірник трудового договору передається працівнику, а інший залишається у роботодавця. Укладення трудового договору в письмовій формі не виключає оформлення (видачі) наказу чи розпорядження про прийняття працівника на роботу», а також виключити з ч. 3 цієї ж статті словосполучення «оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу».

Важливість матеріально-правової кваліфікації спірних правовідносин не викликає заперечень. Саме завдяки матеріально-правовому наповненню юридичні факти знаходять своє вираження і від них залежить об’єм доказування, вони є предметом доказування, визначають характер засобів доказування, будучи встановленими, доказують правомірність чи неправомірність позову. Але ж в предмет доказування можуть входити і процесуально-правові факти, тобто такі, які суттєво впливають на рух цивільної справи і їх необхідно встановити за допомогою доказів [78, с. 125].

Так, за загальним правилом, до предмета доказування входять факти (обставини) матеріально-правового та процесуально-правового характеру, а також доказові факти, якщо вони мають значення для справи. До перших належать події і дії, які покладено в обґрунтування вимог і заперечень сторін (ст. 60 ЦПК України). Інші входять до предмета доказування у разі впливу на просування цивільної справи (ст. ст. ст. ст. 119, 201, 202, 205 ЦПК України та ін.) [195, с. 145]. При розгляді справ, які виникають із трудових правовідносин такими фактами виступатимуть, наприклад, звільнення з роботи, згода профспілкового комітету на звільнення та інші.

Доказування у справах, що виникають із трудових правовідносин, потребує особливо ретельності та уваги з боку суду, оскільки при їх розгляді і вирішенні суд, як правило, керується не однією, а декількома нормами права, у зв᾽язку з чим предмет доказування по трудових справах набуває складного юридичного змісту (складу). Це пояснюється тим, що трудове правовідношення є складним, триваючим відношенням, в зміст якого входять декілька суб’єктивних прав і юридичних обов’язків суб’єктів трудового договору.

Сукупність фактів предмету доказування суд визначає залежно від характеру справи, що виникає із трудових правовідносин. Наприклад, у справі про поновлення осіб, звільнених за п. 1 ст. 40 КЗпП письмовим доказом буде наказ про звільнення з роботи, постанова профкому про згоду на звільнення, дані про скорочення чисельності або штату працівників, інші зміни в організації виробництва і праці про вжиття заходів до переведення на іншу роботу, довідку про заробітну плату, виписка про попередження за два місяці про можливе наступне вивільнення, та інші.

В літературі неодноразово зверталась увага на те, що є потреба чітко розмежовувати такі правові категорії, як докази та засоби доказування, оскільки доказом буде лише інформація про певні обставини, які є предметом спору по конкретній справі, а форма їх закріплення виступає засобом доказування [87, с. 83–93]. Так, ст. 57 ЦПК України встановлює, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Частина друга цієї статті конкретизує порядок встановлення таких доказів: ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Таке поняття судових доказів дає можливість пояснити зміст правил належності і допустимості судових доказів. Ознака допустимості доказів характеризує зміст фактичних даних, які використовуються в якості судових доказів. Так, у ст. 59 ЦПК України встановлено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Принцип належності доказів також закріплений законодавчо і у ст. 58 ЦПК України, відповідно до якої належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Наприклад, при розгляді справ, що виникають внаслідок відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я працівникові власником або уповноваженим ним органом достатнім доказом виступатиме медичний акт МСЕК, який містить відомості про наявний ступінь втрати працездатності або рекомендації щодо заборон та спеціальних умов праці.

Що стосується засобів доказування у спорах, що виникають із трудових правовідносин, то найбільш розповсюдженими і такими, які завжди присутні у кожному трудовому спорі є пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, показання свідків та письмові докази.

При з’ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, за загальними правилами, потрібно виходити з принципу змагальності цивільного процесу та принципу процесуального рівноправ’я, за яким кожна сторона несе обов’язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом, зокрема ст. 61 ЦПК.

Якщо представлені докази недостатньо підтверджують вимоги позивача чи заперечення відповідача або не містять в собі всіх необхідних даних і у сторін є обґрунтовані складнощі у наданні додаткових доказів, суд за їх клопотанням зобов’язаний сприяти їм в одержанні або витребуванні таких доказів (ч. 4 ст. 10, ст. 137 ЦПК).

З метою уникнення дублювання матеріалу у дисертаційній роботі, вважаємо за доцільне розглянути динаміку доказування у справах, що виникають із трудових правовідносин, при розгляді провадження до судового розгляду та судового розгляду.

<< | >>
Источник: НЕПОЧАТИХ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. РОЗГЛЯД ТРУДОВИХ СПОРІВ У ПОРЯДКУ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА СУДАМИ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2016. 2016

Еще по теме 1.5. Особливості доказів і доказування у цивільних справах, що виникають з трудових правовідносин:

  1. § 2. Цивільна юрисдикція суду. Наслідки порушення правил підвідомчості цивільних справ
  2. § 3. Підвідомчість окремих Категорій цивільних справ суду
  3. Глава 12 ПІДСУДНІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ
  4. § 1. Поняття підсудності цивільних справ
  5. § 2. Види підсудності цивільних справ
  6. Глава 21 СУДОВИЙ РОЗГЛЯД ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ У СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
  7. Глава 29 ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ, ПОВ\'ЯЗАНІ З ВИКОНАННЯМ СУДОВИХ РІШЕНЬ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ТА РІШЕНЬ ІНШИХ ОРГАНІВ (ПОСАДОВИХ ОСІБ)
  8. § 3. Підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах, в яких хоча 6 одна із сторін проживає за кордоном
  9. Тема 2. Проблемні підсудності цивільних справ і цивільної юрисдикції.
  10. 3.3. Ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2012 р. з заявою Державного підприємства «Антрацит» про заміну сторони у зведеному виконавчому провадженні по примусовому виконанню виконавчих написів нотаріуса від 17 жовтня 2000 р.1-1612, від 12 серпня 2002 р. № 1317, від 12 серпня 2002 р. № 1318 та від 12 серпня 2002 р. № 1319 про стягнення заборгованості на користь С., що знаходиться у пров
  11. Оцінка речових доказів під час доказування обставин цивільної справи
  12. ЗМІСТ
  13. ВСТУП
  14. 1.1. Ґенеза законодавства про трудові спори та огляд наукової розробки проблем розгляду судами першої інстанції трудових спорів
  15. 1.2. Позови та категорії цивільних справ, що виникають з трудових правовідносин
  16. 1.4. Особи, які беруть участь у цивільних справах, що виникають з трудових відносин
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -