<<
>>

1.4. Особи, які беруть участь у цивільних справах, що виникають з трудових відносин

Відповідно до ст. 26 ЦПК України у справах позовного провадження, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб.

Для виникнення судового процесу в трудовій справі необхідна участь двох осіб – позивача і відповідача, які є сторонами по справі.

Як правильно відмітила М. А. Вікут: «стороны – необходимые участники процесса, без них невозможно гражданское дело в исковом производстве» [27, с. 3]. Сторонами у цивільному процесі, відповідно до ст. 30 ЦПК України є позивач і відповідач, якими можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Вони є основними учасниками цивільних справ, що розглядаються у порядку позовного провадження.

С. М. Коссак зазначає, що між позивачем і відповідачем повинно існувати матеріально-правове відношення, яке б носило спірний характер. При цьому, автор підкреслює, що це не означає, що сторони в процесі завжди співпадають з сторонами в трудових правовідносинах. Так, під час розгляду справи по суті може виявитися, що між сторонами взагалі не існує будь-яких відношень в матеріальному розумінні, але разом з тим, сторони процесу залишаються такими [78].

Так, для того, щоб стати стороною по справі, недостатньо тільки звернутися до суду. Необхідно, щоб за поданою позовною заявою було відкрито провадження у справі на підставі ст. 122 ЦПК України. Отже, позивачем у трудовому спорі є особа, за позовною заявою якої про захист трудових прав відкрито провадження у справі. Також провадження може бути відкрито за заявою осіб, які мають право захищати права та інтереси інших осіб. Однак і в такому разі позивачем залишається особа, на захист права якої подано позов.

М. С. Шакарян під відповідачем розуміє особу, яка, за заявою позивача, порушила чи оспорила суб’єктивне право чи охоронюваний законом інтерес позивача і тому притягується до суду [213, с. 130]. С. М. Коссак вказує, що відповідачем необхідно вважати особу, яка притягується позивачем чи іншим уповноваженим суб’єктом до відповідальності по пред’явленому позову у зв’язку з тим, що вона, на думку, вказаних осіб, порушила право позивача чи його оспорює [78].

Отже, відповідачем у справах, які виникають з трудових правовідносин, є особа, яка за заявою позивача або відповідного уповноваженого суб’єкта притягується до участі судовому розгляді трудового спору.

Певні труднощі, однак, виникають при визначенні позивача у справах за заявами роботодавця у випадку незгоди з рішенням КТС. Так, в п. 5. постанови пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами трудових спорів» вказується, що незалежно від того, працівником, власником або уповноваженим ним органом чи прокурором порушена справа, після вирішення спору у КТС, суд розглядає її у порядку позовного провадження, як трудовий спір, що вирішувався в КТС, тобто, як вимогу працівника до підприємства, установи, організації.

Як зазначає М. С. Шакарян, зіткнення різних форм захисту права не означає і не може означати, що судовий процес є продовженням процесу в КТС і тому немає підстав вважати позивачем в суді працівника, вимога якого була задоволена КТС і який не звертається до суду за захистом цього права. Позивачем повинна бути організація, яка звертається до суду [213, с. 135]. Схожої точки зору дотримується Г. Л. Осокіна, яка зазначає, що організація як рівноправний суб’єкт спірного матеріального правовідношення в особі адміністрації вправі вимагати захисту своїх суб’єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів. Звертаючись до суду з вимогою про захист, вона розраховує зайняти становище позивача, але всупереч своїм сподіванням опиняється в становищі відповідача.

На противагу вищезгаданим науковцям, А. О. Добровольським, М. К. Треушніковим, В. І. Прокопенком, В. В. Лазором та іншими авторами [48, с. 32–34; 105, с. 204–205] була обґрунтована та підтримана теорія єдиного розгляду трудових спорів, яка полягає в нерозривності процедур вирішення трудового спору різними органами та передбачає, зокрема, єдиний статус учасників такого розгляду. Незалежно від того, як відмічає П. Я. Трубніков, хто порушив справу в суді – за позовною заявою працівника, який не згідний з рішенням КТС, чи за заявою адміністрації, яка вважає, що рішення КТС суперечить діючому законодавству, суд вирішує такий трудовий спір у порядку позовного провадження, тобто позивачем буде працівник [178, с.

87]. З цього приводу слід навести позицію І. Жеруоліса, який зазначає, що за допомогою позову приводиться в дію не тільки судова позовна форма вирішення спорів про право, але й позовна форма діяльності інших органів, тобто третейських судів, КТС. Працівник, порушивши справу в КТС, вже там відкриває позовне провадження і виступає як позивач. Тому він не втрачає це право і при розгляді цього ж спору в судовому процесі за заявою адміністрації чи прокурора. Аналізуючи цю проблему автор зазначає, що в процесі по одному й тому ж трудовому спору має місце зіткнення кількох позовних форм, тобто позовна форма процесу по трудовому спору в КТС, і позовна форма в суді [54, с. 104–105].

Аналізуючи схожі правовідносини, С. В. Васильев наголошує, що вказана трансформація сторін зберігається і у справах про відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаних з виконанням ним трудових обов’язків [21, с. 51].

Загалом можна погодитися з такою позицією представників доктрини трудового права стосовно процесуального статусу працівників та роботодавців у такого роду справах. Адже відповідно до норм трудового законодавства саме вимоги працівника до роботодавця можуть розглядатися в КТС, а подальший їх розгляд у загальному місцевому суді є певною формою оскарження рішення комісії, своєрідною повною апеляцією з самостійним збиранням доказів та їх оцінкою. При цьому предметом розгляду залишаються вимоги працівника до роботодавця.

При дослідженні трудових спорів необхідно виходити із наявності двох сторін: працівник та власник (уповноважений ним орган, роботодавець). Як вже обґрунтовано вище, без їх участі виникнення процесу неможливе. Залежно від характеру спору працівник та власник (уповноважений ним орган) можуть виступати як позивачем так і відповідачем при його судовому вирішенні. При цьому найважливішою ознакою сторони трудового спору при його судовому розгляді є не те, яка саме сторона (працівник чи роботодавець) є позивачем чи відповідачем, а їх цивільна процесуальна правосуб’єктність.

С. С. Бичкова констатує складну юридичну природу правосуб’єктності і зауважує, що правосуб’єктність завжди складається з двох структурних елементів: правоздатності та дієздатності. Правосуб’єктність – це передумова набуття правового статусу суб’єкта правовідносин [12, с. 42, 44–46].

Згідно зі ст. 28 ЦПК України здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи. Отже, цивільна процесуальна правоздатність за моментом виникнення є подібною до цивільної правоздатності та виникає у фізичних осіб з моменту народження, а у юридичних осіб – з моменту державної реєстрації.

Особливості цивільної процесуальної дієздатності визначаються ст. 29 ЦПК України. Цивільною процесуальною дієздатністю називається здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді. Цивільну процесуальну дієздатність за загальною нормою мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.

Спеціальна норма щодо цивільної процесуальної дієздатності, яка може стосуватися цивільного процесуального статусу працівника чи роботодавця як сторін трудового спору, що розглядається в суді, встановлені ч. 2 ст. 29 ЦПК України. Так, неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати свої цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справа, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.

Стосовно цивільного процесуального статусу сторін трудового відношення має значення можливість неповнолітньої особи особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки у суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони беруть участь особисто. Стосовно працівників у цьому контексті слід зазначити, що вік, з якого особа може брати участь у трудових відносинах, визначається нормами КЗпП України. Так, згідно зі ст. 188 цього Кодексу не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. За згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, які досягли п’ятнадцяти років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

Отже, особи, які досягли чотирнадцятирічного віку, можуть особисто брати участь у трудових відносинах як працівники і, відповідно, можуть самостійно здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати обов’язки у суді при розгляді справи, що випливає з трудових відносин, у яких така особа є працівником.

Трудоправова правосуб’єктність роботодавця визначається цивільним, господарським законодавством та законодавством про працю. У ст. 44 ГК України одним із принципів підприємництва закріплено вільний найм підприємцем працівників. Саме право найму працівників підприємцями закріплене у ст. 46 ГК України. Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційно правових формах, передбачених законом, на вибір підприємця, в тому числі фізичною особою – підприємцем. Згідно з ч. 4 ст. 87 ЦК України юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. З цього моменту юридична особа набуває цивільної дієздатності і правоздатності.

Певні труднощі виникають із визначенням моменту, з якого профспілкова організація набуває трудоправової правосуб’єктності саме як роботодавець. Адже згідно з ч. 9 ст. 16 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [135] профспілкові організації набувають права юридичної особи з моменту затвердження їх статуту (положення), тобто до моменту державної реєстрації. Як правильно зазначає В. М. Короленко, метою легалізації є визначення статусу профспілки для представництва і здійснення нею захисту прав та інтересів членів профспілки на відповідному рівні договірного регулювання трудових і соціально-економічних відносин. Тому доцільно запровадити повідомну реєстрацію професійних спілок без перевірки на відповідність певному статусу. За умови впровадження максимально простого і швидкого порядку таку повідомну реєстрацію можна законодавчо визнати умовою отримання профспілковою організацією статусу юридичної особи [77, с. 101–102]. Крім того, укладення профспілкою трудових договорів з працівниками до її державної реєстрації є неможливим з огляду на те, що незареєстрована профспілка не зможе виконати вимоги податкового законодавства та законодавства про зайнятість населення, про соціальне страхування тощо. Відповідно, незареєстрована у встановленому законом порядку профспілкова організація не може бути роботодавцем і, відповідно, стороною у трудовому спорі та стороною у судовій справі, яка випливає з трудових правовідносин.

Також потребує спеціального розгляду питання про трудоправовий статус фізичної особи – підприємця. Так, згідно зі ст. 128 ГК України громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності з умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи. При цьому визначено, що громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність із залученням або без залучення найманої праці. Згідно зі ст. 50 ЦК України право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Однак, згідно з ч. 3 ст. 35 цього ж Кодексу повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Отже, фізична особа – підприємець може виступати роботодавцем і відповідною стороною трудового спору з 16-річного віку. Однак, ЦПК України напряму не пов’язує виникнення цивільної процесуальної дієздатності із набуттям цивільної дієздатності. Тому фізична особа – підприємець, яка до досягнення повноліття здійснює підприємницьку діяльність за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування, особисто здійснює свої цивільні процесуальні права та виконує обов’язки у суді на підставі ч. 2 ст. 29 ЦПК України у справах, в яких розглядається спір, що виник із трудових відносин, в яких така фізична особа – підприємець особисто бере участь як роботодавець.

Варто звернути увагу на випадки, коли батьки (усиновлювачі), піклувальники або орган опіки та піклування не надали згоди на здійснення підприємницької діяльності неповнолітньою особою. Згідно з ч. 3 ст. 29 ЦПК України цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому цим Кодексом надано повну цивільну дієздатність. Такий порядок передбачено главою 3 «Розгляд судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності» розділу IV «Окреме провадження» ЦПК України. У ньому прямо передбачено, що заява неповнолітньої особи, яка досягла шістнадцятирічного віку, про надання їй повної цивільної дієздатності у випадках, встановлених ЦК України, за відсутності згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника подається до суду за місцем її проживання. Відповідно до ст. 243 ЦПК України у заяві про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності повинні бути викладені дані про те, що неповнолітня особа працює за трудовим договором або є матір’ю чи батьком дитини відповідно до актового запису цивільного стану.

Загалом такий підхід відповідає і ст. 35 ЦК України, в якій ідеться про надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Що ж до підприємницької діяльності, то відповідні норма передбачає надання відповідними особами згоди саме на таку діяльність. Лише з моменту реєстрації фізичної особи як підприємця неповнолітній набуває повної цивільної дієздатності. Отже, неповнолітній підприємець як роботодавець може бути стороною у справі, що випливає з трудових правовідносин, і самостійно здійснювати свої процесуальні права та виконувати обов’язки у суді виключно на підставі ч. 2 ст. 29 ЦПК України.

Невизначеним є питання правосуб’єктності фізичної особи, яка не є суб’єктом підприємницької діяльності, як роботодавця. Згідно з ч. 2 ст. 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Відповідно до ст. 24-1 КЗпП України у разі укладення трудового договору між працівником і фізичною особою фізична особа або за нотаріальним дорученням уповноважена нею особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання. Порядок реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, поширюється на фізичних осіб, які використовують найману працю: фізичних осіб – підприємців та фізичних осіб, які використовують найману працю, пов’язану з наданням послуг (кухарі, няньки, водії тощо) [137]. При реєстрації трудового договору фізична особа, яка використовує найману працю повинна пред’явити паспорт та подати довідку відповідної державної податкової інспекції про присвоєння ідентифікаційного номера (за наявності). Паспорт громадянина України видається кожному громадянинові України центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері громадянства, після досягнення 16-річного віку [132].

Отже, чинне законодавство не передбачає укладення трудового договору з фізичною особою, яка використовує найману працю, якщо така особа не досягла 16 років. При цьому при судовому розгляді справи, яка витікає з трудового спору за участю такого роботодавця, така фізична особа – роботодавець віком до 18 років матиме можливість самостійно здійснювати свої процесуальні права та обов’язки на підставі ч. 2 ст. 29 ЦПК України.

Цивільне процесуальне законодавство використовує термін «працівник» для позначення сторони у справі лише при визначенні вимог, за якими може видаватися судовий наказ, та вимог, за якими судом допускається негайне виконання рішення суду. В обох цих випадках йдеться про категорії справ, де заявником (заяви про видачу судового наказу) або поповичем є саме працівник. Терміни «роботодавець» та «власник» або «уповноважений ним орган» не використовують в ЦПК України. Отже, з точки зору цивільного процесу, на сьогодні немає підстав для диференціації процесуальних прав позивача-працівника та позивача-роботодавця, або відповідача-працівника та відповідача-роботодавця. Такий підхід корелює з тим, що значна кількість справ, які випливають з трудових відносин, не є на момент розгляду справи. Адже справи про відмову у прийнятті на роботу, про поновлення на роботі, про виплату компенсації за затримку розрахунку при звільненні виникають вже не між реальними, а умовними найманим працівником і роботодавцем.

Однак не тільки індивідуальні трудові спори є предметом судового розгляду. Оскільки у правовідношенні з вирішення колективного трудового спору або конфлікту роботодавцю протистоять група найманих працівників, яка може бути певним чином легітимізована або не бути такою, необхідно з’ясувати можливість участі певних спільнот працівників у судовому розгляді колективних трудових спорів. Серед таких справ у практичній діяльності судів розглядаються в основному лише справи про визнання страйку незаконним. У якості відповідачів у таких справах виступають страйкові комітети, профспілкові організації та/ао окремі працівники. Так, Бориспільський міськрайонний суд Київської області, розглянувши справу за позовом ЗАТ «Авіакомпанія «Аеросвіт»» до Страйкового комітету Директорату сервісу пасажиру на борту повітряного судна ЗАТ «Авіакомпанія «Аеросвіт»» в особі Осіб 1–7, третя особа Професійна спілка бортпровідників ЗАТ «Авіакомпанія «Аеросвіт»», про визнання страйку незаконним, вирішив позов задовольнити, визнати страйк незаконним, зобов’язати страйковий комітет в особі Осіб 1–7 прийняти письмове рішення про припинення страйку, стягнути солідарно з Осіб 1–7 судові витрати [144].

В таких справах потребує з’ясування правова природа страйкового комітету. Страйковий комітет є органом, який відповідно до ст. 20 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» очолює страйк на підприємстві і визначається загальними зборами (конференцією) найманих працівників при прийнятті рішення. Державна реєстрація такого органу в якості юридичної особи не передбачена чинним законодавством. Таким чином, страйковий комітет не володіє цивільною процесуальною правоздатністю та цивільною процесуальною дієздатністю. З огляду на це, не може йтися про відповідача – страйковий комітет, в тому числі, в особі тих чи інших фізичних осіб. Відповідачем тут можуть бути саме фізичні особи як члени страйкового комітету, до яких спрямовані вимоги позивача.

У справах про визнання страйку незаконним у якості відповідача називають також трудовий колектив. Так, суддя Дубенського міськрайонного суду Рівненської області, розглянувши матеріали справи за позовною заявою юридичної особи до трудового колективу в особі голови страйкового комітету Особа 1 про визнання страйку незаконним, ухвалив відкрити провадження у справі [184]. Пізніше у цій справі було прийнято рішення, яким суд задовольнив позовні вимоги до трудового колективу в особі голови страйкового комітету [145].

Правосуб’єктність трудового колективу досліджується представниками науки трудового права. Так, В. В. Лазор зазначає, що трудовий колектив набуває правосуб’єктності тільки з моменту прояву себе як «трудова громадська організація» без створення юридичної особи, але з утворенням чинного управлінського органу – зборів (конференції) колективу найманих працівників. Ця трудова колективна організація зв’язує працівників не за партійною, релігійною, культурною, профспілковою чи іншою ознакою, а за взаємодією у процесі праці й відстоюванням трудових прав і інтересів. Формою утворення правосуб’єктності трудового колективу слід визнавати тільки загальні збори або конференцію, на яких делегати конференції повинні представляти інтереси більше половини членів трудового колективу підприємства (об’єднання). Крім двох організаційно-правових форм безпосереднього волевиявлення трудового колективу існують представницькі форми діяльності трудового колективу – через посередництво Ради трудового колективу, органу первісної профспілкової організації, страйкового комітету та ін. Прерогатива визначати представницький орган належить трудовому колективу [89, с. 285, 289]. Така правосуб’єктність трудового колективу є виключно трудоправовою. При цьому цивільної та цивільно-процесуальної правоздатності й дієздатності у трудового колективу не виникає. Більше того, трудовий колектив не може уповноважити будь-якого представника для участі в розгляді справи, так як не може надати документи, що посвідчують повноваження представника, передбачені ч. 42 ЦПК України.

Отже, трудовий колектив не може бути особою, яка бере участь у справі чи іншим учасником цивільного процесу відповідно до положень глави 4 ЦПК України.

У будь-якій справі позовного провадження завжди беруть участь дві сторони. Але в окремих випадках, в тому числі і справах, які виникають з трудових правовідносин, у справі можуть брати участь на стороні позивача чи відповідача декілька осіб, що називається процесуальною співучастю. Так, відповідно до ст. 32 ЦПК України позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожна з таких осіб залучається в процес в силу того, що вона, як основний позивач чи відповідач, має спір з протилежною стороною. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов’язки.

Процесуальна співучасть характеризується, насамперед, тим, що кожна з осіб, яка бере участь на стороні позивача або відповідача, перебуває в самостійних матеріальних правовідносинах з протилежною стороною і дані правовідносин через ті чи інші причини є спірними. М. А. Вікут, позицію якої розділяє Ю. С. Червоний, визначає процесуальну співучасть як участь в одному, тому самому процесі кількох позивачів або відповідачів, право вимоги або обов’язку яких не виключають один одного [26, с. 106]. Д. М. Чечот розглядає співучасть як участь в одній справі на стороні позивача чи відповідача декількох осіб, які мають спір з протилежною стороною [210, с. 56]. Схожих позицій дотримуються Ю. В. Білоусов, В. І. Тертишніков та Т. К. Кілічава [198, с. 56; 170, с. 40; 71, с. 49]. С. С. Бичкова вказує, що кожна позовна вимога може бути предметом самостійного судового розгляду, що обумовлюється солідарним характером прав та (чи) обов’язків суб’єктів одного й того ж самого матеріального правовідношення, однорідним (однотипним) характером прав і обов’язків суб’єктів різних, тобто самостійних матеріальних правовідносин. Однак, для економії коштів і часу доцільніше ці вимоги об’єднати в одне провадження [12, с. 174].

Найпоширенішим випадком процесуальної співучасті в судовому розгляді трудових спорів є справи за позовом роботодавця про стягнення заподіяної підприємству шкоди у випадку, коли з працівниками укладено договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. Так, відповідно до п. 14 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29.12.1992 № 14, вирішуючи вимоги, які ґрунтуються на договорі про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, суди мають виходити з того, що остання є повною матеріальною відповідальністю, яка регулюється ст.135-2 КЗпП й іншими актами трудового законодавства, що її стосується. Умови колективної (бригадної) матеріальної відповідальності визначаються письмовим договором, укладеним між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади) на підставі Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність [117]. Пунктом 16 Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність передбачено, що заподіяна колективом (бригадою) шкода підприємству, установі, організації, яка підлягає відшкодуванню, розподіляється між членами цього колективу (бригади) пропорційно місячній тарифній ставці (посадовому окладу) і фактично відпрацьованому часу за період від останньої інвентаризації до дня виявлення шкоди. При цьому порядок відшкодування шкоди встановлюється законодавством [130]. У цитованому вище п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 № 14 вказано, що у випадках, коли в несхоронності матеріальних цінностей, крім членів колективу (бригади), з якими укладено договір, винні службові особи, суд обговорює питання про притягнення їх до участі у справі як співвідповідачів і визначає частину шкоди, яка відповідає ступеню вини кожного з них, і розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню з урахуванням виду і меж матеріальної відповідальності, яка на нього покладається. Решта шкоди розподіляється між членами колективу (бригади) згідно з Типовим договором про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність.

Так, Рішенням Балаклавського районного суду м. Севастополя від 15.11.2011 у справі № 2-1300/2011 [157] задоволено позовну заяву ФОП Особа 1 до Особа 2 та Особа 3, між якими укладено договір про колективну (бригадну) відповідальність, про стягнення шкоди з Особа 2 та Особа 3. Однак, розгляд справ за позовами про стягнення шкоди з працівників, з якими укладено договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, може відбуватися без застосування процесуальної співучасті. Так, Київським районним судом м. Полтави було ухвалено рішення від 17.04.2013 у справі № 552/1033/13-ц за позовом Особи 1 до Особа 3, з якою було укладено договір про колективну (бригадну) відповідальність, про стягнення з неї шкоди, завданої підприємству, при чому співвідповідачі до участі у справі не залучалися [146].

Питання про те, чи буде особа належним відповідачем по справі суд вирішує виходячи з тих юридичних фактів, які вказані в позовній заяві. Такі юридичні факти, на підставі яких можна зробити попередній висновок про наявність між позивачем і відповідачем матеріального правовідношення, називають фактами легітимації, а сам порядок встановлення факту, що позивач і відповідач є належними сторонами, називають легітимацією [27]. Такими юридичними фактами, які можуть визначити юридичну заінтересованість відповідача, є вказівка про це самого позивача відповідно до п. 2. ст. 119 ЦПК України, а також ті обставини з матеріалів самої справи, які дають можливість передбачити наявність зв’язку відповідача зі спірним матеріально-правовим відношенням. Наявність трудового договору є легітимуючим фактом для трудових спорів щодо відносин, які пов’язані з його виконанням та які виникають після його припинення. У справах про незаконну відмову у прийнятті на роботу повинні визначатися інші легітимуючі факти, серед яких може бути направлення на роботу молодого спеціаліста після закінчення навчання у вузі, наказ про переведення працівника тощо. У справах, в яких одна із сторін, як правило роботодавець, із процесуальним статусом відповідача, оспорює наявність із позивачем трудових відносин, позивач повинен надати докази виконання будь-якої роботи на користь відповідача.

Сторони не є виключними суб’єктами, які беруть участь у справах, що виникають із трудових правовідносин. До таких осіб також відносяться треті особи, представники сторін та третіх осіб. Окремими суб’єктами виступають органи та особи, яким законом надано право захищати трудові права, зокрема, профспілки та прокурор. Третіми особами у процесі виступають особи, які не є суб’єктами спору, однак беруть участь у ньому. Треті особи поділяються на два види: треті особи, які заявляються самостійні вимоги, і треті особи, які не заявляють самостійних вимог.

Процесуальний інститут третіх осіб має самостійне значення, оскільки направлений на захист прав та інтересів, відмінних від прав та інтересів сторін. Ми приєднуємося до позиції В. В. Комарова, який обґрунтовує, що правове становище третіх осіб у процесі посідають особи, які мають юридичний інтерес до справи, але інтерес, не рівноцінний інтересам сторін (позивача чи відповідача). Цей інтерес диференційований і виражається у тому, що рішення суду безпосередньо стосується суб’єктивних прав та обов’язків третіх осіб чи, встановивши між сторонами відповідні правовідносини, побічно впливає на їх суб’єктивні права та обов’язки. Звідси неоднорідний склад третіх осіб і відмінності в правому становищі не тільки від сторін, а й між собою [85, с. 309].

С. С. Бичкова зазначає, що у юридичній літературі поняття «треті особи у цивільному процесі» розуміється, здебільшого, як те, що такі особи є кількісно третіми стосовно сторін – позивача та відповідача [12, с. 198]. Зокрема, деякі автори підкреслюють, що указаний термін більшою мірою має технічне значення, оскільки стосовно позивача та відповідача такі особи виступають як треті (за рахунком), саме тому вони і називаються третіми особами у цивільному процесі [84, с. 262].

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги, вступають в справу шляхом подання позову до однієї чи двох сторін на загальних підставах до закінчення судового розгляд. Таке правило визначене у ст. 34 ЦПК України, як визначає, що треті особи, які заявляють самостійні вимоги, мають процесуальні права і обов’язки позивача. Такі треті особи вступають у справу, яка виникає з трудових правовідносин, шляхом подання позову до однієї чи двох сторін. Такий позов повинен відповідати вимогам, встановленим ст. 119 ЦПК України, та за ним повинен бути сплачений судовий збір відповідно до вимог Закону України «Про судовий збір».

Відповідно до ч. 2 ст. 34 ЦПК України після вступу у справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, справа за клопотанням цієї особи розглядається з початку. З аналізу цієї норми можна зробити висновок, що у разі відсутності відповідного клопотання, суд, виходячи із положень ст. 11 ЦПК України, не перериває розгляду справи.

Щодо предмета позовів зазначених учасників цивільних процесуальних правовідносин, то він може бути як різним, так і тотожним, що залежить від спрямованості позову третьої особи проти позовних вимог відповідача або обох сторін. Так, при пред’явленні третьою особою позовних вимог до відповідача предмет її позову та позову позивача, як правило, збігається повністю або частково, адже претендують зазначені особи, які беруть участь у справі позовного провадження, на ті ж самі спірні блага. Водночас, якщо третя особа пред’являє вимоги до позивача, вбачається, що такий позов матиме інший предмет, ніж позов позивача, через різну спрямованість матеріально-правових вимог зазначених суб’єктів [12, с. 209]. Саме другий варіант є найбільш характерним для трудових спорів. Наприклад, у спорах, що виникають із трудових правовідносин про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівниками підприємству, установі, організації, третіми особами, які заявляють самостійні вимоги, можуть виступати колишня дружина працівника – відповідача за вказаним позовом. Заінтересованість у них може проявлятися у побоюванні пред’явлення відповідачем позову у подальшому про зниження розміру аліментів у разі задоволення позову по даній справі. Для справ, що виникають з трудових правовідносин, участь третіх особ, які заявлять самостійні вимоги щодо предмета спору, не є їх характерною особливістю, а тому детально досліджуватись не буде.

На відміну від третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги, треті особи, які не заявляють самостійних вимог, – це такі особи, які можуть вступити в справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов’язки. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть бути залучені до участі у справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі. Якщо суд при прийнятті позовної заяви, здійсненні провадження у справі до судового розгляду або під час судового розгляду справи встановить, що судове рішення може вплинути на права і обов’язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

У судовій практиці треті особи беруть участь найчастіше на стороні відповідача. Основною підставою участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, є можливість виникнення в майбутньому регресної вимоги до неї з боку однієї із сторін після ухвалення судового рішення. Тому інтерес такої особи переважно базується на праві регресу. Проте не виключається й інший характер (підстави) заінтересованості третіх осіб у вирішенні справи. Такими підставами можуть бути: можливість покладення на них додаткових обов’язків, пред’явлення ними вимог до однієї із стороні, обмеження їхніх прав стосовно однієї із сторін [12, с. 240].

Відповідно до п. 1-1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», суд повинен обговорити питання про притягнення до участі у справі про відшкодування шкоди, завданої працівникові ушкодженням його здоров’я, пов’язаним із виконанням трудових обов’язків, відповідного органу Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі – Фонд) як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача. При цьому формою законного цивільного процесуального інтересу відповідного Фонду як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на боці відповідача стане позбавлення відповідача права пред’явити до нього у майбутньому регресний позов [12, с. 257].

Проаналізувавши зміст ст. 35, 36 ЦПК України можна зробити висновок, що ініціаторами залучення або вступу третьої особи можуть бути: сама третя особа, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, і суд. Якщо ініціатором вступу до справи є сама третя особа, їй потрібно звернутись до суду із заявою, в якій, окрім клопотання про допуск, потрібно викласти обґрунтування особистої заінтересованості тим, що рішення по справі може вплинути на її права або обов’язки щодо однієї зі сторін. Щодо ініціативи сторін по залученню третіх осіб, то вона визначена у коментованій статті як обов’язок повідомити суд про наявність особи, яка на підставі рішення може заявити вимогу до неї або про наявність особи, до якої сторона може заявити вимогу на підставі рішення суду, тобто позивач повинен повідомити про потенційну третю особу на його стороні, а відповідач – про потенційну третю особу на його стороні.

Особливості інституту третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог у трудових спорах, полягають в тому, що він є процесуальним забезпеченням праву регресу. Згідно зі ст. 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Статтею 1172 ЦК України передбачено, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхніми працівником під час виконання ним своїх трудових (службових обов’язків). Крім того, відповідно до ст. 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну у незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов’язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв’язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи. Такий обов’язок покладається, якщо звільнення чи перевезення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

У справах, що виникають із трудових правовідносинах, найчастіше третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог, виступає відповідна службова (посадова) особа. У трудових спорах ними можуть виступати: керівник підприємства, установи, організації, головний бухгалтер, головний лікар, представник профспілкової організації тощо.

Згідно з ч.3. ст. 36 ЦПК України суд повідомляє третій особі про справу, направляє їй копію заяви про залучення третьої особи і роз’яснює її право заявити про свою участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі. Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, справа розглядається без неї. Однак, досить часто у практичній діяльності судів виникає питання, чи перешкоджає розгляду справи нез’явлення до суду третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги, чи все ж такі слід розглядати справу без її участі з метою дотримання принципу оперативності правосуддя. Таке питання є особливо актуальним для справ, що виникають з трудових відносин, адже для них встановлено скорочені строки звернення до суду та розгляду справи з огляду на потребу якнайшвидшого вирішення трудового спору та забезпечення трудових прав працівників. З цього приводу ЦПК України не містить прямої відповіді, а судова практика не є одностайною. Наприклад, якщо третя особа подала заяву про її участь у справі, однак не з’являється у судове засідання, посилаючись на поважні причини, суди іноді зупиняють провадження у справі. Однак, у гл. 6 ЦПК України чітко передбачені обов’язки та повноваження суду щодо зупинення провадження у справі, які стосуються виключно сторін, а не третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог. З огляду на це, неявка в судове засідання третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, не повинна перешкоджати розгляду справи.

Сторони та треті особи у трудових спорах можуть брати участь як особисто, так і через представника. Згідно з ч. 1 ст. 38 ЦПК України сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи у справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. «Представництво» можна розглядати у трьох значеннях: як цивільно-процесуальний інститут; як правовідносини за участю представника, як діяльність представника. Відносинам представництва в цивільному процесі х приділялася увага такими науковцями як С. Н. Абрамов, С. С. Бичкова, Е. В. Васьковський, А. Х. Гольмстен, И. М. Ільїнська і Л. Ф. Лесницька, В. В. Комаров, А. Ф. Клейман, А. Ф. Козлов, Я. А. Розенберг, В. І. Тертишніков, М. С. Шакарян, І. А. Павлунік, И. В. Решетнікова, Ю. С. Червоний та ін. [23, с. 277; 31, с. 4; 158, с. 22–23; 3, с.113; 64, с. 108; 172, с. 54; 35, с. 136; 34, с. 96; 207, с. 12; 106, с. 257; 38, с. 132; 164, с. 75; 198, с. 60; 82, с. 18].

Аналіз статей 38 та 39 ЦПК України дає підстави розділяти представництво на такі види: 1) за довіреністю; 2) за статутом; 3) законне представництво. Як вже зазначалось, сторони та треті особи, особи, які відповідно до закону захищають права та інтереси інших осіб можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники. Законне представництво у ЦПК України розглядається як представництво неповнолітніх та малолітніх, недієздатних чи обмежено дієздатних органами опіки та піклування, а також як представництво безвісно відсутнього опікуном, призначеним для опіки над майном.

Однією з особливостей вирішення трудових спорів у цивільному судочинстві є представництво прав працівників профспілковими організаціями. Так, згідно зі ст. 19 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» профспілки, їх об’єднання здійснюють представництво і захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в державних органах та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцем, а також з іншими громадськими організаціями. У питаннях колективних інтересів працівників профспілки, їх об’єднання здійснюють представництво та захист інтересів працівників незалежно від їх членства у профспілці, а у питаннях індивідуальних прав та інтересів своїх членів профспілки здійснюють представництво та захист у порядку, передбаченому законодавством та їх статутами. При цьому профспілки, їх об’єднання мають право представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом своїх прав до судових органів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також міжнародних судових установ.

Отже, слід з’ясувати, який порядок передбачено чинним цивільним процесуальним законодавством для здійснення профспілковою організацією представництва прав та інтересів працівників у суді. Попри те, що представництво члена профспілки у суді профспілковою організацією прямо встановлено ч. 4 ст. 19 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», ЦПК України не розглядає таке представництво як законне представництво. З огляду на це, а також враховуючи, що основною ознакою законного представництва є саме те, що представник визначається законом, видається за доцільне ст. 39 ЦПК України доповнити новою ч. 5 (частина п’ята поточної редакції має стати частиною шостою), якою передбачити, що законними представниками можуть бути також інші фізичні та юридичні особи, яким законом надано право представляти права та інтереси особи при зверненні до суду. В такому разі профспілкова організація зможе на підставі членства у ній працівника виступати його представником у цивільному процесі.

Як визначено ст. 40 ЦПК України, представниками у суді можуть бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження. Отже, представником може бути виключно фізична особа. Тобто, профспілкова організація як особа юридична не може безпосередньо бути представником сторони у цивільній справі. Однак, як ми вже зазначали, відповідно до ч. 3 ст. 38 юридичних осіб представляють їхні органи, що діють в межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники. Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 39 ЦПК України законні представники можуть доручати ведення справи у суді іншим особам. Таким чином, представником працівника у суді може бути відповідна посадова особа профспілкової організації або інша уповноважена профспілковою організацією особа – адвокат, послуги якого оплачуються з фондів профспілкової організації, або працівник юридичної консультації профспілкового об’єднання. Саме можливість оплати профспілковою організацією послуг висококваліфікованих юристів для захисту прав своїх членів у суді зумовлює потребу визнання профспілкового представництва законним представництвом та закріплення відповідних правових механізмів його здійснення. При цьому слід зазначити, що працівник може обмежитись видачею довіреності безпосередньо будь-якому профспілковому активісту чи працівнику юридичної консультації профспілки, і в такому разі представництво не буде мати якихось особливостей порівняно зі справами, що витікають з інших правовідносин.

Статтею 42 ЦПК України закріплено вимоги до документів, що посвідчують повноваження представника. Такими документами можуть бути: 1) довіреність фізичної особи; 2) довіреність юридичної особи або документи, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника; 3) свідоцтво про народження дитини або рішення про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна.

Таким чином, для здійснення профспілковою організацією законного представництва у суді слід доповнити наведений перелік пунктом четвертим такого змісту: «4) документи, що підтверджують право здійснювати законне представництво у інших випадках, передбачених законом». Такими документами можуть бути: 1) документи, що підтверджують членство у профспілці – копія заяви особи про вступ до профспілки, витяг з рішення про прийняття особи в члени профспілки; 2) документи, що підтверджують повноваження посадової особи профспілкової організації (витяг зі статуту та рішення про призначення на посаду) або довіреність профспілки.

Отже, при здійсненні профспілковою організацією законного представництва прав працівника у суді виникає складне правовідношення, яке включає в себе відносини профспілкового членства та відносини представництва між профспілковою організацією та фізичною особою, яка безпосередньо буде виступати від імені такого законного представника у суді.

З огляду на те, що в позовному провадженні цивільного судочинства можуть вирішуватися колективні трудові спори, а профспілки уповноважені представляти колективні інтереси працівників, виникає питання про можливість участі в таких справах профспілкової організації як представника. З огляду на те, що в цій роботі критикується доцільність судового вирішення колективних трудових спорів як спорів про інтерес, представництво колективних інтересів працівників профспілковими організаціями досліджуватися не буде. Крім того, таке розмежування представницьких повноважень є скоріше предметом матеріального права, перш за все – трудового.

Окрім законного представництва, профспілкові організації можуть у порядку ст. 45 ЦПК України звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб та брати участь у цих справах. Суттєва відмінність законного представництва та участі в цивільному процесі у порядку ст. 45 ЦПК України полягає в тому, що органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду.

Отже, справи, що витікають з трудових правовідносин і розглядаються в позовному провадженні цивільного судочинства, мають особливий суб’єктний склад, зумовлений особливостями відповідних матеріальних правовідносин.

<< | >>
Источник: НЕПОЧАТИХ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. РОЗГЛЯД ТРУДОВИХ СПОРІВ У ПОРЯДКУ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА СУДАМИ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2016. 2016

Еще по теме 1.4. Особи, які беруть участь у цивільних справах, що виникають з трудових відносин:

  1. § 2. Цивільна юрисдикція суду. Наслідки порушення правил підвідомчості цивільних справ
  2. § 3. Підвідомчість окремих Категорій цивільних справ суду
  3. Глава 12 ПІДСУДНІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ
  4. § 1. Поняття підсудності цивільних справ
  5. § 2. Види підсудності цивільних справ
  6. Глава 21 СУДОВИЙ РОЗГЛЯД ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ У СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
  7. Глава 29 ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ, ПОВ\'ЯЗАНІ З ВИКОНАННЯМ СУДОВИХ РІШЕНЬ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ТА РІШЕНЬ ІНШИХ ОРГАНІВ (ПОСАДОВИХ ОСІБ)
  8. § 3. Підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах, в яких хоча 6 одна із сторін проживає за кордоном
  9. 2.2. Інститут народних засідателів і правові підстави їх участі в цивільних процесуальних правовідносинах
  10. Тема 2. Проблемні підсудності цивільних справ і цивільної юрисдикції.
  11. 3.3. Ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2012 р. з заявою Державного підприємства «Антрацит» про заміну сторони у зведеному виконавчому провадженні по примусовому виконанню виконавчих написів нотаріуса від 17 жовтня 2000 р.1-1612, від 12 серпня 2002 р. № 1317, від 12 серпня 2002 р. № 1318 та від 12 серпня 2002 р. № 1319 про стягнення заборгованості на користь С., що знаходиться у пров
  12. 2,7. Особи, що беруть участь у виконавчому провадженні та залучаються до проведення виконавчих дій
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -