<<
>>

3.3. Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції та його повноваження.

Під межами розгляду справи судом апеляційної інстанції необхідно розуміти обсяг, в межах якого відбувається перевірка рішення (ухвали) суду першої інстанції.

Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції визначені ст.301 ЦПК України.

У відповідності з цією нормою, яка передбачає межі повноважень апеляційного суду при розгляді справи в апеляційній інстанції, апеляційний суд, по-перше, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої ін6станції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора.

По-друге, суд апеляційної інстанції може встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, а також докази, які на думку осіб, що беруть участь у справі, судом першої інстанції досліджувались з порушенням встановленого цим Кодексом порядку. І по-третє, суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. При цьому слід зазначити, що цивільне процесуальне законодавство зарубіжних країн також закріплює норму, що обмежує повноваження апеляційного суду межами доводів апеляційної скарги (параграф 462 ЦПК Австрії, параграф 525 ЦПК Німеччини, параграф 212 ЦПК Словацької Республіки, ст.562 ЦПК Франції, ст.301 ЦПК Естонії, ст.332 ЦПК Литовської Республіки, ст.345 ЦПК Республіки Казахстан та ін.).

Виходячи з правила перевірки справи в межах доводів апеляційної скарги (подання), апеляційний суд повинен перевіряти законність і обґрунтованість рішення (ухвали) суду першої інстанції, по-перше, щодо осіб, які подали апеляційну скаргу (подання) і по-друге, лише відносно оскарженої ними частини рішення суду першої інстанції. У зв’язку з цим, можна зробити висновок, що суд апеляційної інстанції не повинен перевіряти ту частину рішення, яка не була оскаржена.Як правильно зазначав В.Л. Ісаченко, будь-яка зміна частини рішення, на неправильність якої сторони не вказували в апеляційній скарзі і змін не вимагали, буде порушенням правила про межі апеляційного оскарження і повинно потягти за собою скасування ухваленого з таким порушенням рішення апеляційного суду, якщо воно буде оскаржено в касаційному порядку.1 [65]

Разом з тим, суд апеляційної інстанції не вправі залишати без розгляду і обговорення ті частини рішення, які особи, що приймають участь у справі, вважають неправильними і зазначають про це в своїх апеляційних скаргах.

В юридичній літературі XIX століття також зазначалось, що апеляційний суд повинен бути обмежений вимогами сторін. Зокрема, по-перше, “з чим сторони згодні, те повинно вважатися безперечним, і не повинно бути предметом судового розгляду”, по-друге, “якщо вимоги сторони не визнаються іншою стороною, то суд, розглянувши пред’явлені обґрунтовуючи факти і докази, визнає або не визнає пред’явлені вимоги, тобто нічого іншого, крім того, про що просила сторона, і не більше того, про що вона просила, що вже було б “іншим” відносно заявленого прохання”.1[29]

Щодо осіб, які не оскаржили рішення (ухвалу) суду першої інстанції, у відповідності з зазначеним правилом апеляційний суд також не вправі здійснювати перевірку рішення (ухвали) суду першої інстанції.

Таким чином, у відповідності зі змістом ст.301 ЦПК України, інтереси особи, яка вважає, що її права порушені або не захищені, будуть дотримані у тому випадку, коли суд апеляційної інстанції, перевіряючи справу, буде виходити із вимог особи, яка подала апеляційну скаргу, тобто межі розгляду справи апеляційним судом повинні обмежуватися доводами апеляційної скарги.

Крім того, слід зазначити, що цей висновок є результатом реалізації принципів диспозитивності і змагальності, які є основою особистої автономії осіб, що приймають участь у справі, а особиста автономія, яка є проявом ініціативи і самостійності цих осіб в процесі, випливає із сутності цивільних прав, захист яких здійснюється апеляційним судом.

Оскільки принцип змагальності надає суду в певних випадках право активно діяти в процесі знаходження істини по справі, то необхідно визначити межі самостійності суду, що має не лише теоретичне, а й практичне значення. На наш погляд, суд апеляційної інстанції може виходити за межі апеляційної скарги (подання) лише за умови, якщо в рішенні суду першої інстанції будуть вбачатися такі порушення, які впливають на законність.

У зв’язку з цим, як правильно зазначав В.Л. Ісаченко, апеляційний суд має право за своїм переконанням “і змінити, і скасувати все те, що не відповідає вимогам закону, який регулює порядок здійснення правосуддя”.1[65]

Щодо застосування норм матеріального права, заслуговує на увагу думка С.В.

Завадського, який вважав, що апеляційний суд, якщо і повинен бути обмежений при обговоренні питань публічного права приписом ст.773 Статуту цивільного судочинства, що передбачає розгляд апеляційним судом лише тих частин рішення суду першої інстанції, які були оскаржені, то в такому лише розумінні, що не може перевирішити не оскаржених частин рішення суду першої інстанції, але не повинен бути обмежений цією нормою в розгляді всього рішення повністю для з’ясування матеріальної обґрунтованості вимог апелянта.2 [53]

Крім того, законодавство ряду країн, закріплюючи норму про розгляд судом апеляційної інстанції справи в межах заявлених вимог, визначає конкретні випадки, коли допускається відхід від застосування цієї норми (параграф 212 ЦПК Словацької Республіки, ст.253/3 ЦПК Угорщини).

При цьому слід зазначити, що чинне цивільне процесуальне законодавство України не закріплює норму, яка б передбачала випадки повного перегляду справи, якщо про це не зазначено в апеляційній скарзі (апеляційному поданні), що в деяких випадках може ускладнити розгляд справи в апеляційному порядку.

Виходячи з розуміння суті апеляції, слід зазначити, що правило про межі розгляду справи судом апеляційної інстанції (tantum devolutum quantum appellatum) знаходиться в безпосередньому зв’язку з правилом про заборону повороту до гіршого (non reformatio in pejus).

В теорії цивільного процесу заборона повороту до гіршого має такий заміст: положення сторони, що оскаржила рішення суду першої інстанції, не повинно погіршуватися в порівнянні з тим, чого вона досягла в суді першої інстанції.

З цього приводу в юридичній літературі висловлені різні точки зору.

Так, Н.І. Авдєєнко зазначав про те, що у відповідності з даним принципом в цивільному судочинстві “вищий суд, змінюючи рішення або ухвалюючи нове, не повинен погіршувати положення особи, за скаргою якої розглядається справа, щоб не порушити гарантії здійснення права на оскарження”.1 [33]

Однак, ця точка зору зазнала критики.

В.К. Пучинський вважав, що в цивільному процесі не має правила про “заборону так званого повороту до гіршого”.2 [136]

В.Г. Тихиня зазначав про те, що вищий суд може внести зміни в рішення або ухвалити нове рішення незалежно від того, покращується чи погіршується положення сторін у справі.3 [30]

Цю точку зору підтримував також І.М.Зайцев, який вважав, що принцип заборони повороту до гіршого обмежить можливості суду в боротьбі з судовими помилками, внесе в цивільне судочинство елементи формалізму в усуненні виявлених порушень правових норм.4 [56]

Однак, противники принципу non reformatio in pejus в цивільному судочинстві не враховують, що цей принцип є гарантією того, що у сторони, яка невдоволена рішенням суду першої інстанції, не повинно бути побоювання відносно того, що оскарження рішення до апеляційного суду може погіршити її становище. Як справедливо зазначали І.Юхо і С.Курильов “це правило забезпечує стороні впевненість в тому, що рішення, яке винесено на її користь, не буде скасоване за її скаргою, і тим самим є гарантією права на подачу скарги”.

Заборона повороту до гіршого, як зазначала проф.Є.Ф. Куцова, слугує також інтересам правосуддя, “оскільки подача скарги сприяє виявленню судом другої інстанції порушень закону, помилок, допущених по даній справі, і застерігає від набуття чинності незаконних і необґрунтованих рішень”, 1 [194],2 [163],

Професор А.Т. Боннер з цього приводу зазначав, що “на жаль, в цивільному процесуальному законодавстві такого інституту, який в певних випадках міг би бути додатковою гарантією свободи оскарження судового рішення, не існує. В окремих випадках це чревате несправедливістю”.3 [14]

У відповідності з правилом, що розглядається, у сучасному зарубіжному цивільному процесі, якщо оскаржується лише одна частина рішення, а інша частина рішення не оскаржується, то ця остання частина рішення залишається поза межами повноважень апеляційного суду, який в силу дії принципу диспозитивності не має права змінювати цю частину рішення.

Слід також зазначити, що в поновленому в арбітражному процесі Російської Федерації апеляційному провадженні відсутні як правило розгляду справи в апеляційному суді в межах доводів апеляційної скарги, так і правило про заборону повороту до гіршого.

Однак, автори коментаря до Арбітражного процесуального кодексу РФ зазначають, що “в апеляційній інстанції не діє правило про неприпустимість повороту до гіршого”, але при цьому визнають його позитивне значення яке полягає в гарантуванні “апелянта від небезпеки очутитися в гіршому положенні, в порівнянні з рішенням суду першої інстанції”.4 [80]

О.С. Скворцов, аналізуючи судово-арбітражну практику, прийшов до висновку про непослідовність суддів при застосуванні правила про заборону повороту до гіршого, у зв’язку з чим запропонував на законодавчому рівні закріпити як правило про заборону суду виходити за межі поданої скарги, так і правило про заборону повороту до гіршого.5 [146]

Виходячи з цього, заслуговує на увагу пропозиція Н.І. Авдєєнко, А.Т. Боннера та інших авторів про закріплення в цивільному процесуальному законодавстві правила про заборону повороту до гіршого.

Значення цього принципу, як справедливо зауважувала Є.М. Мурадьян, важко переоцінити, оскільки сторона, оцінюючи можливості погіршення свого становища у зв’язку з подачею скарги на рішення суду першої інстанції, при відсутності принципу заборони повороту до гіршого, могла б на цій підставі відмовитися від оскарження рішення, яке може бути незаконним.1[133] В результаті цього була б заподіяна шкода не лише суб’єктивному праву сторони, а і інтересам правосуддя.

Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції, які визначені ст. 301 ЦПК України, органічно пов’язані з повноваженнями суду апеляційної інстанції.

Під повноваженнями суду апеляційної інстанції в юридичній літературі розуміють - сукупність його прав та обов’язків, пов’язаних з вчиненням встановлених законом процесуальних дій стосовно рішення або ухвали, які не набрали чинності, і які є об’єктом перевірки за апеляційною скаргою чи апеляційним поданням прокурора.2 [189; 182]

Повноваження поряд з юрисдикцією є структурним компонентом правосуб’єктності як інституту цивільного процесуального права, що закріплює правовий стан його суб’єктів.

В.В. Комаров з цього приводу зазначав, що абстрактної, єдиної для всіх цивільно-процесуальної правосуб’єктності не існує, а існує правосуб’єктність суду, сторін, третіх осіб тощо. Правосуб’єктність – специфічна особливість суб’єктів цивільного процесуального права, яка дозволяє їм бути носіями прав і обов’язків, дає можливість вступати в цивільні процесуальні правовідносини.3 [78]

Особливістю прояву правосуб’єктності судових органів є те, що її зміст відрізняється від змісту правосуб’єктності сторін, третіх осіб, інших учасників цивільного процесу і складається із юрисдикції і комплексу повноважень, якими зазначені суб’єкти наділені законом. Категорії право – і дієздатності до органів судової влади не застосовуються, оскільки правоздатність і дієздатність – це лише можливість мати права і обов’язки та своїми діями або через своїх представників здійснювати їх, тоді як судові органи володіють не можливістю їх мати, а самими правами і обов’язками і стосовно них правильніше вести мову про компетенцію як комплекс повноважень, якими вони наділені за законом.1 [145]

Кожен судовий орган, чи то місцевий суд, суд апеляційної або касаційної інстанції, наділяється характерною лише йому юрисдикцією і комплексом повноважень. А.Ф. Козлов справедливо зазначав, що компетенція судових органів виключно індивідуальна і цілеспрямована, оскільки одні з них наділяються повноваженнями на розгляд цивільних справ по суті, другі – на перевірку судових рішень, що не вступили в законну силу, треті – на перевірку судових рішень, що набрали чинності.2 [75]

Повноваження, які держава надала судовим органам, необхідні для здійснення покладених на них функцій. Повноваження необхідно розглядати як нерозривну єдність визначених прав і обов’язків. Вони визначають правовий стан суду, його взаємодію з усіма іншими учасниками процесу, а їх здійснення має своїм безпосереднім результатом рух справи – виникнення, розвиток і завершення провадження.3 [18]

А.Ф. Козлов зазначав, що повноваження суду перш за все уявляються як суб’єктивні права і обов’язки по виконанню покладених на нього функцій. Кожне право є одночасно і обов’язком і, навпаки, обов’язок суду є в той же час і його правом. Разом взяті, вони утворюють повноваження.

За своєю суттю повноваження можуть бути предметними і функціональними. Предметними повноваженнями є такі повноваження органу судової влади, які визначають межі юрисдикції зазначеного суб’єкту правовідносин. 1 [75]

Юрисдикція – це право (і обов’язок) органу судової влади по здійснення правосуддя в певній області суспільних відносин, оскільки судова юрисдикція пов’язана з реалізацією судової влади.2 [131]

А.Ф. Клейнман свого часу писав, що право судових органів здійснювати правосуддя називається судовою юрисдикцією.3 [74]

У зв’язку з цим, юрисдикцію необхідно розглядати в залежності від теоретичної моделі спеціалізації самих органів судової влади. Так, Ю.М. Грошевой і І.Є. Марочкін ведуть мову про загальну юрисдикцію судів і спеціальну юрисдикцію, “яка може здійснюватися спеціалізованими судами”.4 [42] А.В. Ціхоцький і А.К. Черненко визначають органи судової влади з конституційною юрисдикцією, загальною і арбітражною юрисдикцією.5 [174] І.В. Полянчуков пише про цивільну, адміністративну і кримінальну юрисдикцію.6 [123] В.І. Шишкін розмежовує конституційну і загальну юрисдикції. Загальну, в свою чергу, розподіляє на звичайну і спеціальну.7 [187]

Функціональні повноваження – це різного роду дії зазначеного судового органу в процесі здійснення правосуддя, пов’язані з вирішальними діями суду по керівництву процесом.1 [131]

Чинне законодавство України закріплює предметні і функціональні повноваження як за місцевим судом, так і за судами апеляційної і касаційної інстанцій з урахуванням особливостей розгляду цивільних справ відповідним судом.

При характеристиці предметних повноважень суду апеляційної інстанції як елемента правового стану цього судового органу необхідно враховувати, що під ними необхідно розуміти такі його повноваження, які пов’язані з об’єктом перегляду. Об’єктом апеляційного перегляду, як про це зазначалося, є постанови суду першої інстанції, що не набрали чинності.

Функціональні повноваження суду апеляційної інстанції – це повноваження, які пов’язані з вирішенням питання про юридичні наслідки перегляду постанов місцевого суду. В юридичній літературі їх прийнято класифікувати в наступні групи:

1. по керівництву і організації цивільного процесу;

2. по збору, дослідженню і оцінці доказів;

3. по вирішальним повноваженням, пов’язаних з вирішенням питання про юридичні наслідки перегляду рішення (ухвали) суду першої інстанції.

Слід зазначити, що у різних країнах повноваження апеляційних судів щодо вирішення справ є неоднаковими. Повноваження суду апеляційної інстанції можуть відрізнятися в залежності від виду апеляції: повна або неповна.2 [177]

Якщо в законодавстві закріплена повна апеляція, як це має місце в цивільному процесуальному законодавстві Франції, то суд апеляційної інстанції має право не тільки залишити рішення суду першої інстанції без зміни в разі повного і правильного дослідження судом першої інстанції обставин справи, а має також право встановити нові фактичні обставини справи, досліджувати нові докази, застосовувати іншу правову норму і як наслідок – має право скасувати рішення суду першої інстанції повністю або частково, змінити або ухвалити нове рішення по справі.[17] [102]

Однак, необхідно мати на увазі, що в цьому випадку суд апеляційної інстанції не вправі погіршувати становище особи, яка подала апеляційну скаргу, крім випадку задоволення зустрічної апеляційної скарги.

При неповній апеляції, яка передбачена цивільним процесуальним законодавством Німеччини, суд апеляційної інстанції розглядає справу тільки на підставі тих фактичних даних, які досліджувались судом першої інстанції або на які звертається увага в апеляційній скарзі чи поясненні на неї, в зв’язку з чим апеляційний суд має право не тільки залишити рішення суду першої інстанції без зміни чи скасувати його і винести нове рішення, але має право також скасувати рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції[18][172], що є також характерним для апеляції, яка закріплена в цивільному процесуальному законодавстві України

Таким чином, на підставі викладеного можна зробити висновок, що повноваження суду апеляційної інстанції знаходяться в прямій залежності від виду встановленої в законодавстві апеляції: повної або неповної.

Повноваження апеляційних судів України визначені ст.26 Закону України “Про судоустрій України”, згідно із якою апеляційні суди :

1. розглядають справи в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону;

2. розглядають по першій інстанції справи, визначені законом (крім апеляційних господарських судів);

3. ведуть та аналізують судову статистику, вивчають і узагальнюють судову практику;

4. надають методичну допомогу у застосуванні законодавства місцевим судам;

5. здійснюють інші повноваження, передбачені законом.

Апеляційний суд України розглядає справи, віднесені до його підсудності, в апеляційному порядку відповідно до вимог процесуального закону.

При розгляді справи в апеляційному порядку повноваження суду апеляційної інстанції визначені статтею 305 Цивільного процесуального кодексу України, згідно із якою суд в апеляційному провадженні має право:

1. постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора;

2. постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо встановлено порушення процесуального права, що перешкоджає суду апеляційної інстанції дослідити нові докази чи обставини, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції;

3. постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закрити провадження у порушеній справі або залишити заяву без розгляду;

4. змінити або ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.

При розгляді скарги на ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право:

1. відхилити скаргу;

2. скасувати ухвалу і передати питання на розгляд суду першої інстанції;

3. змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті.

Аналіз зазначених повноважень апеляційного суду дає підстави для таких висновків.

Апеляційний суд залишає рішення суду першої інстанції без зміни, а апеляційну скаргу чи апеляційне подання прокурора без задоволення у випадку, коли дійде висновку, що постановлене судом першої інстанції рішення є законним і обґрунтованим, вимоги матеріального і процесуального права при розгляді справи додержані, а доводи апеляційної скарги чи апеляційного подання прокурора є несуттєвими (ст.ст.202, 306 ЦПК України).

При перегляді справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції в разі виявлення окремих процесуальних порушень, котрі не впливають на правильність постановленого рішення, не скасовуючи рішення суду першої інстанції, зобов’язаний зазначити в ухвалі характер допущених помилок і обґрунтувати висновок щодо несуттєвості цих порушень.

Значний інтерес для дослідження повноважень суду апеляційної інстанції викликає його право щодо можливості скасування рішення суду першої інстанції повністю або частково і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо допущені помилки не можуть бути виправлені при розгляді справи в апеляційному порядку.

Існування цього повноваження обумовлено тим, що в суді апеляційної інстанції в умовах неповної апеляції не відбувається як такого нового розгляду справи по суті. В цьому випадку апеляційний суд тільки перевіряє, чи правильно здійснювався розгляд справи в суді першої інстанції і чи не було допущено порушень процесуального права, які перешкоджають суду апеляційної інстанції дослідити нові докази чи обставини, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Із цього випливає висновок, що повноваження суду апеляційної інстанції в даному випадку обумовлені підставами для скасування рішення суду першої інстанції і передачі справи на новий розгляд, передбаченими статтею 307 ЦПК України, які є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають.

За загальним правилом неповної апеляції, підчас розгляду справи в апеляційному суді не допускається посилання на нові факти, обставини, докази, які не розглядалися і не досліджувалися судом першої інстанції і не були зазначені в апеляційній скарзі чи в запереченні на неї, що узгоджується з положеннями статтей 15, 15-1, 301 ЦПК України.

Наявність цього повноваження є гарантією того, щоб апеляційний суд не діяв в якості суду першої інстанції і не вирішував того, що не було вирішено судом першої інстанції.

Аналіз положень пункту 2 статті 305 та статті 307 ЦПК України дає можливість стверджувати, що суд апеляційної інстанції тільки в суворо визначених випадках, пов’язаних з порушенням норм процесуального права, вправі скасувати рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд.

Таким чином, в залежності від правових наслідків, зумовлених порушенням судом першої інстанції норм процесуального права, повноваження суду апеляційної інстанції в даному випадку обумовлені процесуальними порушеннями, допущеними судом першої інстанції. У зв’язку з цим суд апеляційної інстанції скасовує рішення суду першої інстанції з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

На повноваження апеляційного суду впливають також інші порушення норм процесуального права, які не завжди тягнуть скасування судового рішення.

Аналіз цих повноважень апеляційного суду дає підставу для висновку, що порушення або неправильне застосування норм процесуального права є підставою для скасування рішення суду першої інстанції лише за умови, якщо це порушення призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Питання про те, чи призвело або могло призвести допущене судом процесуальне порушення до неправильного вирішення справи, а відтак до скасування рішення суду першої інстанції, в кожному конкретному випадку вирішується судом апеляційної інстанції при розгляді апеляційної скарги чи апеляційного подання прокурора. Одне і те ж процесуальне порушення в залежності від обставин справи, може потягти різні процесуальні наслідки і не завжди призводить до скасування рішення суду першої інстанції. З цього приводу слід мати на увазі вимоги закону, якими передбачено, що не може бути скасовано правильне по суті рішення суду першої інстанції з одних лише формальних міркувань (ст.306 ЦПК України). Незначні процесуальні порушення, якщо вони не вплинули і не могли вплинути на кінцеві висновки суду першої інстанції, не дають суду апеляційної інстанції підстав для скасування рішення.

Наступним важливим повноваженням суду апеляційної інстанції є його право скасувати рішення суду першої інстанції повністю або частково і закрити провадження у справі або залишити заяву без розгляду ( п.3 ст.305 ЦПК України).

Скасування рішення суду першої інстанції повністю або частково і закриття провадження у справі можливе за наявності підстав, повний перелік яких передбачений статтею 227 ЦПК України.

Скасування рішення повністю або частково і залишення заяви без розгляду відповідно до ст.315 ЦПК України можливе з підстав, передбачених ст.229 ЦПК України.

Наприклад, ухвалою судової колегії Одеського апеляційного суду від 24 липня 2001 року скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 2 березня 2001 року, а скаргу Луфута Дедель на рішення Управління по справам національностей і міграції Одеської обласної державної адміністрації про відмову в наданні статусу біженця залишено без розгляду з таких підстав.

Згідно зі ст.248-5 ЦПК України скарга подається до суду у двомісячний строк, обчислюваний з дня, коли громадянин дізнався або повинен був дізнатися про порушення його прав чи свобод, і в місячний строк з дня одержання ним письмової відповіді про відмову в задоволенні скарги органом або службовою особою вищого рівня щодо того органу чи службової особи, які постановили рішення, вчинили дії, допустили бездіяльність, або з дня закінчення місячного строку після подання скарги, якщо громадянином не було одержано на неї письмової відповіді.

Оскільки двомісячний і місячний строки на звернення зі скаргою до суду встановлено законодавством про цивільне судочинство (ст.248-5 ЦПК України), вони є процесуальними строками і на них поширюються правила ст.85 ЦПК України. Тому скарга, подана після закінчення відповідного строку, залишається без розгляду, якщо суд не знайде підстав для його поновлення.

Однак районний суд дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні скарги Луфута Дедель в зв’язку з пропуском двомісячного строку, оскільки пропуск процесуального строку не може бути підставою для відмови в задоволенні скарги, а є підставою для залишення скарги без розгляду.

Тому судова колегія Одеського апеляційного суду скасувала рішення Приморського районного суду, а скаргу Луфута Дедель на підставі ст.85 ЦПК України залишила без розгляду в зв’язку з тим, що заявник звернувся до суду з пропуском двомісячного строку і підстав для його поновлення не було.[19] [150]

Аналізуючи повноваження суду апеляційної інстанції, пов’язані з скасуванням рішення суду першої інстанції і з закриттям провадження у порушеній справі або залишенням заяви без розгляду, слід також зазначити, що суд апеляційної інстанції не може скасувати рішення з закриттям провадження в справі або з залишенням заяви без розгляду у випадку, коли після ухвалення рішення судом першої інстанції у справі, в якій фізична особа – сторона в спірних правовідносинах, померла після ухвалення рішення, в наслідок чого не може бути здійснено правонаступництво (ст.308 ч.2 ЦПК України).

Важливим повноваженням суду апеляційної інстанції є його право змінити або ухвалити нове рішення по суті позовних вимог (п.4 ст.305 ЦПК України). Таке повноваження апеляційного суду обумовлено підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

Аналіз цих повноважень апеляційного суду дає підстави для висновку, що наведений в законі перелік порушень свідчить про те, що всі вони для ухвалення нового рішення судом апеляційної інстанції в загальній формі можуть бути зведені до незаконності й необґрунтованості рішення суду першої інстанції.

Слід також зазначити, що суд апеляційної інстанції має право ухвалити нове рішення в разі, коли рішення суду першої інстанції постановлене з порушенням або неправильним застосуванням норм матеріального права.

Право суду апеляційної інстанції на дослідження нових доказів безумовно породжує і його право на самостійну їх оцінку та право на встановлення нових фактів. Це витікає зі змісту ст.301 ЦПК України про межі розгляду справи судом апеляційної інстанції та п.4 ст.305 ЦПК України про право суду апеляційної інстанції змінити рішення або ухвалити нове рішення по суті позовних вимог, не передаючи справу на новий розгляд. Право апеляційної інстанції встановлювати нові факти, а також досліджувати нові докази безпосередньо закріплене в ч.2 ст.301 ЦПК України.

Таким чином, нові факти суд апеляційної інстанції вправі встановлювати як на підставі наявних у справі доказів, так і на підставі нових доказів, прийнятих для дослідження у встановленому законом порядку.

Встановлення нових фактів і на їх основі зміна рішення або постановлення нового рішення пов’язано, як зазначалось, із самостійним дослідженням та оцінкою доказів судом апеляційної інстанції. Законом не передбачено, що в суді апеляційної інстанції можуть досліджуватись лише певні види нових доказів, а тому допустиме дослідження в апеляційній інстанції не лише письмових і речових доказів, призначення експертизи, а й допит свідків, недопитаних судом першої інстанції.

Право суду апеляційної інстанції на ухвалення нового рішення, що ґрунтується на встановлених ним нових фактах, не означає, що апеляційний суд позбавлений права на передачу справи, у випадку скасування рішення з мотивів його необґрунтованості, на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо будуть при цьому виявлені порушення, передбачені ст.307 ЦПК України.

Вирішення питання про ухвалення нового рішення або направлення справи на новий розгляд залежить від конкретних обставин даної справи: кількості та виду нових доказів, котрі на законній підставі подані в суд апеляційної інстанції, а також можливості їх дослідження цим судом.

При скасуванні рішення суд апеляційної інстанції вправі визнати оцінку суду першої інстанції, дану в рішенні показанням допитаних ним свідків, не вірною. При цьому слід зазначити, що в процесі вивчення цього повноваження апеляційного суду на практиці висловлена думка про те, що давати зазначеним показанням свідків іншу оцінку та встановлювати на їх основі нові факти суд апеляційної інстанції не вправі, оскільки в цьому випадку буде порушена, як зазначають прибічники цієї точки зору, засада безпосередності, - суд апеляційної інстанції свідків не допитував.

Однак, на нашу думку, це є прикладом безпідставного звуження повноважень апеляційного суду.

Як правильно зазначено вище, при скасуванні рішення суд апеляційної інстанції вправі визнати оцінку суду першої інстанції, дану в рішенні показанням допитаних ним свідків, не вірною, що узгоджується з положеннями ст.301 ЦПК України.

Погоджуючись з цією тезою, логічно зробити висновок про те, що визнаючи оцінку доказів суду першої інстанції невірною, суд апеляційної інстанції вправі дати правильну оцінку доказам, включаючи і показання свідків, допитаних судом першої інстанції. При цьому не буде порушена і засада безпосередності, на що звертають увагу прибічники цієї точки зору, оскільки суд апеляційної інстанції розглядає справу теж з дотриманням засади безпосередності, а в відповідних випадках не позбавлений навіть можливості повторно допитати деяких свідків безпосередньо в судовому засіданні апеляційної інстанції.

Крім того, якщо показанням свідків, зафіксованим у протоколі судового засідання, оцінка в рішенні не дана, а сторони в суді апеляційної інстанції чи в апеляційній скарзі, апеляційному поданні, запереченнях та поясненнях на них, зауваженнях на протокол судового засідання, повідомлені ними дані не спростовують, то суд апеляційної інстанції вправі встановити на їх основі нові факти, оскільки спір про достовірність відомостей відсутній і роль суду апеляційної інстанції в такому разі зводиться, по суті, не до оцінки показань свідків з точки зору їх достовірності або недостовірності, а до перевірки правильності їх закріплення судом першої інстанції.

Об’єктом апеляційного оскарження є також не тільки рішення суду першої інстанції, як про це вже зазначалось, а і ухвала суду першої інстанції. У зв’язку з цим, необхідно зазначити, що об’єм повноважень апеляційного суду щодо перегляду ухвали дещо відрізняється від об’єму повноважень щодо перегляду рішення суду першої інстанції.

На відміну від повноважень щодо судового рішення, апеляційний суд при розгляді апеляційної скарги на ухвалу не вправі вирішувати справу по суті.

Так, наприклад, при скасуванні ухвали суду першої інстанції про закриття провадження у справі суд апеляційної інстанції не вправі при цьому вирішувати саму справу по суті і виносити з цього приводу своє рішення, а обмежений повноваженнями які передбачені ч.2 ст.305 ЦПК України.

Усе це обумовлено тим, що існування в цивільному судочинстві апеляційного провадження вимагає того, що справа повинна бути послідовно розглянута спочатку в суді першої інстанції, а потім в разі подачі апеляційної скарги чи подання в суді апеляційної інстанції. Сутність інституту апеляції якраз і полягає в повторному розгляді і вирішенні справи по суті. Якщо апеляційний суд наділити повноваженнями по розгляду справи по суті після скасування ухвали суду першої інстанції, то це призведе до порушення прав зацікавлених осіб на розгляд і вирішення справи в судах різних інстанцій, і як наслідок – до порушення права на судовий захист.

Проведене дослідження меж розгляду справи судом апеляційної інстанції та його повноважень дає підстави для наступних висновків.

В залежності від виду закріпленої в законодавстві апеляції апеляційний суд здійснює визначені процесуальним законодавством певні дії, направлені на перевірку справи або рішення чи ухвали суду першої інстанції.

Повноваження суду апеляційної інстанції ґрунтуються на принципах диспозитивності і змагальності, які є визначальними принципами апеляційного провадження.

Можливість апеляційного суду по дослідженню нових доказів обумовлена вимогами цивільного процесуального законодавства.

Повноваження апеляційного суду при розгляді справи в апеляційній інстанції обмежені доводами апеляційної скарги чи апеляційного подання.

Як правило, суд апеляційної інстанції не повинен погіршувати становище особи, яка подала апеляційну скаргу.

Суд апеляційної інстанції не вправі приймати в процесі розгляду справи по апеляційній скарзі нові вимоги, які не були заявлені при розгляді справи в суді першої інстанції.

Право апеляційного суду скасувати рішення суду першої інстанції або змінити його чи ухвалити нове рішення є характерним повноваженням суду апеляційної інстанції. Право апеляційного суду скасувати рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції є характерною ознакою неповної апеляції, яка закріплена в цивільному процесуальному законодавстві України.

<< | >>
Источник: Чернушенко Єлізавета Антонівна. АПЕЛЯЦІЙНЕ ОСКАРЖЕННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса – 2003. 2003

Еще по теме 3.3. Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції та його повноваження.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -