<<
>>

Класифікація речових доказів у цивільному процесі

Класифікація речових доказів - це логічна операція поділу речових доказів на певні види, спрямована на усвідомлення сутності речових доказів шляхом виявлення між окремими їх видами спільних та відмінних рис.

Поділ доказів проводиться за якою-небудь істотною ознакою, що притаманна для видів доказів, яка називається підстава класифікації [226, с. 95].

Оскільки характеристика судових доказів проводиться з різних боків через багатогранність цього правового явища, тому і класифікація таких доказів можлива не за одною підставою, а за декількома.

Оскільки класифікація судових доказів направлена на більш глибоке їх вивчення та забезпечує більш ефективне збирання, дослідження та оцінку таких доказів, саме тому, проводячи класифікацію речових доказів, поряд із

теоретичним значенням такої класифікації ніколи не слід забувати про практичний аспект поділу речових доказів на певні види.

Якщо аналізувати норми ЦПК України, які присвячені власне речовим доказам у цивільному процесі, то вже можна побачити, що сам законодавець у багатьох випадках закладає підстави для проведення класифікації речових доказів на певні види. Зокрема, ч. 2 ст. 65 ЦПК України говорить, що різновидами речових доказів є магнітні, електронні та інші носії інформації, які містять аудіовізуальну інформацію про обставини справи. Стаття 140 ЦПК України вказує на речові докази, які не можна доставити до суду. Наступна стаття говорить про речові докази, які швидко псуються. І таких випадків у нормах цивільного процесуального права чи галузей матеріального права можна нарахувати, коли положення нормативних актів самі закладають підвалини для поділу речових доказів на ті чи інші види за чітко визначеним критерієм.

І. Речові докази зі статичною та динамічною доказовою інформацією.

За особливістю характеру відтворення доказової інформації, яка міститься в речових доказах, можна виокремити речові докази, у яких доказова інформація зафіксована статично, та речові докази з динамічною доказовою інформацією.

Речові докази з статичною доказовою інформацією - це такі речові докази, де доказова інформація, яка представлена в матеріальних властивостях предмету, має застиглу форму. Така доказова інформація залишається в незмінному вигляді з моменту її сформування на матеріальному об’єкті аж до моменту її сприйняття судом під час розгляду цивільної справи (наприклад, фотографія, яка зафіксувала важливу обставину цивільної справи, зокрема, хто був за кермом автомобіля в певний час).

Більшість речових доказів, що використовуються в цивільному процесі, надають суб’єктам доказування інформацію в «застиглому», незмінному вигляді, який дає можливість вивчити та оцінити її у звичайному процесуальному режимі, коли всі докази у справі починають досліджуватися.

До названого різновиду речового доказу будуть належати також ті речові докази, які володіли прихованою доказовою інформацією, яку не можна було виявити під час звичайного огляду через відсутність у осіб, які його проводили, спеціальних знань. Незважаючи на те, що використання знань спеціаліста чи експерта може привести до надання нової доказової інформації з речового доказу, не будемо відносити його до речових доказів з динамічною доказовою інформацією тільки тому, що ця інформація вже була наявною на момент її подання до суду. Наприклад, якщо на акті приймання виконаних робіт є допис, що зроблена вручну, та стоїть дата її вчинення, судова експертиза може не підтвердити цю дату, давши нам нову інформацію, що сам документ був складений в один час, а допис вручну - в інший. Саме тому не є важливим, коли була виявлена така інформація, а те, що вона там була наявною із самого початку, але тільки відсутність спеціальних знань було на заваді стосовно її виявлення.

Речові докази з динамічною доказовою інформацією - це такі речові докази, де доказова інформація, яка представлена в матеріальних властивостях предмету має здатність видозмінюватися аж до її повного зникнення.

Названий вид речових доказів у свою чергу умовно також можна поділити на два підвиди: речові докази з динамічною інформацією, якій надається статична форма, та речові докази з постійно динамічною інформацією.

Щодо першого підвиду, то в судовій практиці нерідко можна зустріти речові докази з доказовою інформацією, яка з часом може зазнавати змін, унаслідок чого інформація, що зафіксована на них, може піддаватися трансформації, що призводить до недостовірного відображення обставин цивільної справи або може бути взагалі знищеною, що призведе до втрати такої доказової інформації. Наприклад, стіни затопленої квартири можуть висохнути і вже не можна буде побачити звідки лилася у квартиру вода. Або ЖРЕР на момент огляду судом квартири може її гарно прогріти, але до цього часу - температура у квартирі буде нижчою від необхідної, що викликало бажання власника квартири не платити за опалення квартири.

Вказані зміни стосовно такої інформації можуть бути як об’єктивними, тобто не залежати від волі людини, так і суб’єктивними, коли особа цілеспрямовано міняє чи знищує невигідну їй для себе інформацію.

У цих та інших подібних ситуаціях ми говоримо про динамічно змінну доказову інформацію у речовому доказі, де важливе значення буде мати її збереження чи належна фіксація до початку розгляду цивільної справи по суті в суді.

Такій динамічно змінній інформації слід надати застиглої форми (наприклад, можна сфотографувати затоплені стіни квартири або викликати комісію, яка має скласти акт про затоплення, температуру у квартирі тощо). Можна також просити суд здійснити забезпечення доказів до початку розгляду справи по суті або навіть до подання позовної заяви (ст. 133 ЦПК України). Наприклад, оглянути складське приміщення щодо факту наявності в ньому певної кількості дисків із записаною контрафактною продукцією.

Таким чином, для цього підвиду речових доказів з динамічною інформацією, якій надається статична форма, важливе значення буде мати дотримання процедури фіксації такої інформації, оскільки це все буде в подальшому впливати на оцінку такого речового доказу, зокрема, у плані його допустимості.

Проте не всі речові докази, які містять у собі динамічну доказову інформацію, потребують перетворення її у застиглу, статичну форму.

Навпаки, природа окремих речових доказів потребує того щоби доказова інформація в ній обов’язково відображалася в певній послідовності, у розвитку без надання їй застиглої, статичної форми, інакше втрачається її доказова цінність. Зокрема, сутність аудіо- та відеозапису зводиться до відображення обставин цивільної справи у їх динаміці. У цьому разі йдеться про речові докази із постійною динамічною інформацією. Правда, тут є один із статичних факторів: певний відрізок часу, протягом якого відбуваються зафіксовані аудіовізуальною інформацією дії чи події. Оскільки, згідно з ч. 2 ст. 65 ЦПК України, магнітні, електронні та інші носії аудіовізуальної інформації є відносно новим різновидом речового доказу, то варто їх розглянути більш детально, щоб

адекватно можна було говорити про специфіку їх збирання, дослідження та оцінки в наступному розділі роботи.

Носії аудіовізуальної інформації наразі в сучасній доктрині цивільного процесу виступають одним із найбільш проблемних різновидів речових доказів, юридична природа яких не дає багатьом вченим-процесуалістам знайти порозуміння між собою, ділячи їх на три групи, які полемізують між собою щодо цього засобу доказування.

Тривалий час використання носіїв аудіовізуальної інформації в цивільному процесі було недопустимим. У далекому 1963 році, коли був прийнятий останній радянський ЦПК України, що вперше виділив серед засобів доказування речові докази, ніхто із законодавців навіть гадки не мав, що технічний прогрес рухатиметься настільки швидко, що не тільки спецслужби держави, телевізійні організації чи радіокомпанії зможуть за доступною ціною придбати портативні технічні пристрої, здатні фіксувати зображення та звук. Крім того, тривалий час серед науковців були перестороги етичного та морального характеру, які пояснювали, чому у 80-х та 90-х роках не були внесені законодавчі зміни, які б дозволили використовувати носії аудіовізуальної інформації [259, с. 73-75].

Проте у 80-х роках було видано дві постанови Пленуму Верховного Суду СРСР: «Про застосування процесуального законодавства при розгляді

цивільних справ у суді першої інстанції» (1983 р.) та «Про суворе дотримання процесуального законодавства при здійсненні правосуддя по цивільним справам» (1987 р.), які допускали, із врахуванням думки осіб, які брали участь у розгляді справи, використання носіїв аудіовізуальної інформації в сукупності з іншими доказами, що були у справі.

Нині магнітні, електронні та інші носії інформації, які містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи, передбачені серед засобів доказування і питання про доцільність їх включення чи не включення не обговорюється [139].

Сутність носіїв аудіовізуальної інформації у цивільному процесі як засобів доказування в теорії цивільного процесу пояснюють три концепції: перша концепція відносить носії аудіовізуальної інформації до речових доказів (це є традиційним підходом у науці цивільного процесу); друга концепція розглядає носії аудіовізуальної інформації як письмові докази (це оригінальний, хоча і доволі спірний підхід); третя концепція аргументує доцільність виокремлювати в системі засобів доказування окремий їх вид (це більше новаторський підхід, оскільки не відповідає класичним уявленням). З метою визначення авторських підходів стосовно цього питання варто названі концепції, які визначають місце носіїв аудіовізуальної інформації, розглянути детально.

Віднесення магнітних, електронних та інших носії інформації, тобто аудіозаписів та відеозаписів, до речових доказів підтримують багато науковців [40, с. 46; 26, с. 190; 216, с. 133-134]. Так, В. Г. Тіхіня різновидом речового доказу вважав магнітофонні стрічки із записом розмов [224, с. 10-11]. Більшість вітчизняних авторів відповідно до законодавчого виділення носіїв аудіовізуальної інформації серед різновидів речових доказів таке вирішення цього питання не оспорюють [76, с. 124-125; 208, с. 222].

Але серед науковців України є чимало таких, які критикують позицію законодавця та аргументують недоцільність віднесення магнітних, електронних та інших носіїв аудіовізуальної інформації до речових доказів. Так, С. В. Васильєв зазначає, що магнітні, електронні та інші носії інформації не зовсім підходять під визначення речового доказу, наведеного в ч. 1 ст.65 ЦПК. Аудіо-, відеозапис, дискети - це дійсно предмети, які є засобами встановлення обставин, мають значення для справи. Але ці відомості отримані зі змісту названих предметів, а не з їх зовнішнього вигляду.

Наприклад, відеозапис процесу будівництва будинку (будови, споруди, комплексу) має схожість із використанням огляду речового доказу (будинку, будови, споруди, комплексу), що не може бути доставлений до суду. У цьому випадку він є засобом фіксації речового доказу. Різниця полягає в тому, що відеозапис будови виконаний за правилами, передбаченими процесуальним законодавством, що гарантує його вірогідність і допустимість. Відеозапис процесу будівництва будинку є неофіційним доказом, його вірогідність може бути встановлена в зіставленні з іншими доказами [28, с. 176]. Автори колективного підручника «Цивільний процес України : академічний курс» вказують, що речовим доказом є сам носій, а не інформація на ньому. Але в судовій практиці мають місце випадки, коли суд цікавить не сам носій інформації як речовий доказ, а сама інформація, отримана за допомогою технічних записів. У такому разі треба відрізняти цю інформацію від речового доказу. Ось чому в подальшому вони на окремому прикладі звукозапис розмови на диктофон не відносять до речових доказів, а до «доказів, отриманих за допомогою звукозапису» [253, с. 352-353]. Правда, серед засобів доказування в цивільному процесі такого виду чинний ЦПК України не виділяє. В. І. Тертишніков, коментуючи ч. 2 ст. 65 ЦПК України, зазначає, що віднесення магнітних, електронних та інших носіїв інформації до речових доказів далеко не безспірно. Має значення не джерело інформації, а в який спосіб суд отримує з нього інформацію: із змісту чи із зовнішніх ознак [222, с. 93].

Є немало прихильників серед науковців, які відстоюють необхідність зарахування носіїв аудіовізуальної інформації до письмових доказів [106, с. 73-75]. Так, І. Н. Лук’янова зазначає, що аудіозаписи та відеозаписи є письмовими доказами, оскільки доказове значення будуть мати не фізичні властивості матеріальних носіїв, а зафіксовані на них за допомогою спеціальних знаків відчуття (звуки та зображення). Також вона стверджує, що письмові докази зберігаються на предметах неживої природи: папері, пергаменті, компакт-диску, перфострічці, дискеті тощо [126, с. 86; 127, с. 302-303].

П. П. Зайцев вважає аузіозаписи та відеозаписи різновидом письмових доказів - електронних документів [72, с. 20; 73, с. 42].

Цікавим є те, що носії аудіовізуальної інформації раніше на офіційному рівні зараховували до письмових доказів. Зокрема, постанова Пленуму Верховного Суду СРСР: «Про застосування процесуального законодавства при розгляді

цивільних справ у суді першої інстанції» безпосередньо таке передбачала [145, с. 101].

Є вчені, які одночасно розглядають носії аудіовізуальної інформації речовими та письмовими доказами. Зокрема, В. К. Пучинський вважав, що будь-які методи фіксування, збереження, відтворення інформації, включаючи найбільш сучасні, у тому числі й аудіо- та відеозаписи, варто поділяти за засобами доказування, що вже відомі законодавству [109, с. 111]. Д. М. Чечот виходив із того, що сучасні джерела інформації, до яких належать також аудіо- та відеозаписи, охоплюються вже відомими процесуальному законодавству засобами доказування і тому їх необхідно співвідносити із письмовими чи речовими доказами. Зокрема, магнітні стрічки науковець відносив до письмових доказів. Але він відмічав, що специфічні властивості носія інформації передбачають специфічні способи її відтворення, тобто якщо документ на простому носії може бути сприйнятий звичайним способом (безпосередньо зачитаний), то технічний носій інформації в багатьох випадках вимагає розшифровки за допомогою спеціаліста [211, с. 156].

Третя група науковців, дебатуючи із представниками перших двох груп, вказують, що не можна носій аудіоінформації та носій відеоінформації співвідносити із відомими науці цивільного процесу засобами доказування - письмовими чи речовими доказами, а слід їх виокремлювати в окремий вид засобів доказування [139]. Зокрема, з таким положенням погоджується В. В. Молчанов, який зазначає, що оскільки аудіо- та відеозаписи за характером джерела інформації, способу її закріплення, збереження, відтворення та дослідження відрізняються від письмових та речових доказів, слід виділяти їх як окремий засіб доказування [134, с. 296]. Виходячи із цього він дає визначення аудіозаписів як «матеріальні носії, які містять відомості про факти, що мають значення для вирішення справи, зафіксовані будь-яким способом аудіозапису, отримані у встановленому законом порядку» та відеозаписів як «матеріальні носії, які містять відомості про факти, що мають значення для вирішення справи, зафіксовані будь-яким способом відеозапису, отримані у встановленому законом порядку» [134, с. 298].

Таку думку поділяє А. О. Власов, обґрунтовуючи її такими доводами: 1) аудіо- та відеозаписи не є складними предметами, тому вони постійно в незмінному стані можуть зберігатися в камері схову суду; 2) носії аудіо- та відеозаписів за рішенням суду повертаються їх власникам на підставі заяви про таке повернення та їх копій, які засвідчені судом; 3) обов’язкове залучення спеціаліста з метою дослідження таких речових доказів [34, с. 238-240].

Законодавство окремих країн світу носії аудіовізуальної інформації розглядає як окремий вид засобу доказування, але називає їх трохи інакше: аудіо- та відеозаписи (ст.ст. 55, 77 ЦПК Російської Федерації) [52].

Аналогічна позиція зустрічається серед вітчизняних процесуалістів. Так, Я. С. Калмикові, вказуючи на особливості аудіо- та відеозаписів як засобів доказування, (джерелами інформації є матеріальні носії; доказами є відомості (інформація) про факти, які мають значення для справи; відомості про факти зафіксовані на матеріальному носії у вигляді звука або зображення; доказ повинен бути отриманий із дотриманням встановленого законом порядку) відносить їх до окремих видів засобів доказування, відмінних від речових доказів. Причому, вона вважає, що ця позиція має бути єдиною у всіх галузях процесуального права, у тому числі й цивільному процесі [95, с. 123].

У доктрині цивільного процесу носії аудіовізуальної інформації в якості окремого засобу доказування розглядають автори колективного підручника «Цивільний процес України : академічний курс». Так, вони стверджують, що в «ЦПК повинна мати місце норма, яка регламентувала б звуко- і відеозапис як окремий засіб доказування, правила прийняття судом таких записів, випадки, за яких звуко- і відеозапис не може бути прийнято судом та не може розцінюватися як засіб доказування» [253, с. 356].

Соколан Т. С., порівнюючи аудіозапис та відеозапис із речовими та письмовими доказами, резюмує, що варто виокремлювати відеозапис в окреме джерело доказів. Важливість цього кроку полягає у сприянні тому, що судді будуть більш відповідально та виважено ставитися до цього джерела доказу та обов'язково його враховуватимуть як доказ під час розгляду справи. У зв'язку з цим необхідно доповнити чинне процесуальне законодавство нормою, що фактичні дані встановлюються також аудіо- і відеозаписом, закріпивши в окремій статті порядок поводження з цим видом доказу [213].

Перед тим, як визначитися із авторським відношенням до природи магнітних, електронних та інших носіїв аудіовізуальної інформації, варто розглянути їх специфічні ознаки. Наскільки більше вказані ознаки «тягнуть» ці засоби доказування чи до письмових, чи до речових доказів. Або ці ознаки є

настільки своєрідними, що дійсно варто систему засобів доказування розширити та виокремити носії аудіовізуальної інформації як самостійний вид засобу доказування.

Першою важливою рисою, яка зближує носії аудіовізуальної інформації із речовими та письмовими доказами, є те, що вони повинні міститися на матеріальних носіях. Зокрема, М. К. Треушніков правильно вказує, що аудіозаписи та відеозаписи відносяться до предметних доказів, оскільки і в письмових, і в речових доказах інформація зберігається на матеріальному об’єкті неживої природи у «нерозвиненому» стані. Тобто наявність матеріального носія їх усіх об’єднує [226, с. 246-247]. Водночас, на відміну від звичайних речових доказів, матеріал, з яких робляться носії аудіовізуальної інформації, створюється спеціально. Ними може бути не будь-який матеріальний об’єкт, а спеціально виготовлений для цього матеріал (диск, плівка тощо). Зумовлене це специфікою появи аудіовізуальної інформації на такому носії - інформація на носій передається за допомогою існуючих технічних засобів, а не від безпосереднього впливу на матеріал джерела відомостей про факт [118, с. 508-509].

Деякою мірою така особливість наближає аудіо- та відеозаписи до письмових доказів, які також, якщо йдеться про машинописні тексти документів, створюються за допомогою технічного обладнання. Проте, використання технічних пристроїв для створення документу має допоміжний характер (можна документ написати вручну), водночас для створення аудіовізуальної інформації використання технічних пристроїв є необхідністю. З іншого боку, також легко можна назвати матеріальні речі, які створюються в напівавтоматичному чи повністю автоматичному режимі (наприклад, безалкогольний напій на консервному заводі).

Особливість створення аудіо- та відеозапису, зумовлює те, що потрібно використовувати спеціальні технічні засоби для перетворення аудіовізуальної інформації у форму, доступну для сприйняття судом та учасниками процесу. А ось така специфіка відрізняє носії аудіовізуальної інформації від письмових доказів, які можна легко сприйняти зором, не використовуючи спеціальне технічне обладнання для цього (хіба що йдеться про електронні документи).

З іншого боку, і речові докази можуть мати такі властивості, які можуть бути приховані від звичайного огляду, що зумовлює необхідність звернення до спеціаліста чи експерта для вилучення такої інформації.

Аудіовізуальна інформація, як правило, створюється спеціально. Це наближає її до письмових доказів, які також пишуться із певною метою. Водночас речові докази не створюються цілеспрямовано. Адже багато речових доказів можуть виникати не тільки з волі людини, але і незалежно від неї.

З іншого боку, від автора письмового документу буде залежати те, що в його змісті буде відображено, а що ні (важливе значення тут буде мати його зацікавленість). Водночас технічні пристрої аудіо- та відеозапису, як правило, фіксують усе, що потрапляє в поле зору об’єктиву відеокамери та/або захоплюється мікрофоном звукозаписувального пристрою. Сам технічний запис не може виразити «своє» відношення до обставин справи. Такий об’ єктивний характер аудіовізуальної інформації багато в чому впливає на оцінку такого засобу доказування, але загалом буде показувати його наближення до речових, а не письмових доказів. Ще більше таке наближення до речових доказів буде проявлятися, коли аудіо- та відеозапис проводиться в автоматичному режимі, тобто без участі людини.

Найбільш важливою рисою аудіовізуальної інформації на відміну від інформації, що міститься в письмових документах та багатьох, але не всіх (!) матеріальних речах, є її динамічний характер. Під динамічним характером слід розуміти безперервне відображення, збереження й подальше відтворення, а також візуальне і (чи) слухове сприйняття учасниками процесу обставин дійсності в якісних, кількісних і просторових змінах (їх відсутності), що відбувалися з людьми і предметами матеріального світу впродовж певного відрізку часу. Фіксація відомостей про обставини справи (про дію (бездіяльності), що сталася, або подію) в їх динаміці забезпечує в судовому розгляді можливість отримати суду й особам, які беруть участь у справі, якнайповнішу інформацію про них [111, с. 23].

Вищеназвана ознака дійсно є унікальною, яка не проявляється ні в письмових, ні в більшості речових доказах, де інформація міститься в «застиглій» формі. Наприклад, відеозапис певної обставини цивільної справи, який супроводжується звуком, дає можливість отримати найбільш повну інформацію, необхідну для встановлення такої обставини цивільної справи. Ось чому електронні та інші носії аудіовізуальної інформації володіють високим ступенем переконливості тих осіб, які здійснюють оцінку судових доказів.

На відміну від електронних документів, аудіовізуальна інформація не може бути без втрат перекодована у словесну форму, оскільки тоді втрачається сприйняття такої інформації в динаміці. Водночас текст електронного документу без будь-яких втрат у його змісті легко можна перевести у паперову форму і навпаки. Ось чому аудіовізуальну інформацію, на нашу думку, вважати текстом документу (електронного документу) неможливо. Письмовий документ або електронний документ та носії аудіовізуальної інформації у плані перекодування є абсолютно різними об’єктами.

У речових доказах та аудіо- й відеозаписах використовуються різні виразні засоби для збереження й передачі відомостей про обставини справи. У речових доказах - зовнішній вигляд, форма, місце знаходження, внутрішні властивості та інші характеристики предметів матеріального світу, в аудіо- й відеозаписах - звук, що динамічно розвивається і зображення відповідно [111, с. 25]. Це звичайно є своєрідною рисою такого речового доказу, як носій аудіовізуальної інформації, у порівнянні з більшістю речових доказів. Але чи достатнього її для того, щоби носії аудіовізуальної інформації виокремлювати як самостійний засіб доказування, відмінний від речового доказу? На наш погляд, ні.

Вищерозглянуті співвідношення матеріальних носіїв аудіовізуальної інформації з письмовими та «звичайними» речовими доказами наочно переконують, що матеріальні носії аудіовізуальної інформації все-таки більше тяжіють до речових, аніж письмових доказів. Навіть вжиті вітчизняним законодавцем словосполучення «електронні, магнітні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію» замість російського варіанту «аудіозапис чи відеозапис» повинна нам продемонструвати, що законодавець основний акцент зводить до матеріального предмету - носія аудіовізуальної інформації, а не специфіка її характеру. Така цілеспрямована прив’язка до матеріального предмету теж наочно має нам продемонструвати про належність матеріальних носії аудіовізуальної інформації до різновидів речових доказів, а не їх існування як самостійних засобів доказування.

Крім того, коли проводиться формування на матеріальному носії аудіовізуальної інформації, то цей носій піддається зовнішній зміні. Найбільше останнім часом, коли говорять про матеріальні носії інформації, мають на увазі такі носії, які призначені для зберігання файлів даних у комп'ютерних системах. Найбільш поширеним наразі з таких носіїв для зберігання файлів є компактдиск, під яким розуміють переносний оптичний диск для

збереження інформації у цифровому вигляді, діаметром 12 см. (стандарт) або 68 см. (міні-CD), що використовується для запису значних обсягів

інформації (аудіо-, відеопродукції, даних тощо). Найбільш популярним компакт-диском наразі є диск, що дає можливість проводити перезапис інформації CD-RW. Так, запис даних на диск здійснюється за допомогою лазерного променя, який з високою точністю розплавляє окремі ділянки носія даних; за умови охолодження вони переходять або в кристалічний стан (з більш високою відбиваючою властивістю), або в аморфний (з меншою відбиваючою властивістю). У диску CD-RW є чутливий шар з речовини, яка у твердому стані може мати два типи внутрішньої структури, - кристалічну й аморфну, причому в першому випадку ця субстанція прозоріша, ніж в другому. Позаду чутливого шару знаходиться той, що відбиває, так що при зчитуванні лазерний промінь відбивається від кристалічних ділянок сильніше, ніж від аморфних. При нагріві до певної температури й подальшому охолодженні робоча речовина кристалізується, проте якщо її нагрівати до більш високої температури, то, остигаючи, воно переходить в аморфний стан. Області з кристалічною структурою, подібно до металізованого шару в лунках звичайного CD або CD- R, відбивають промінь лазера, а не кристалізовані поглинають промінь.

Коли дивишся на не повністю записаний CD-R, область з інформацією виглядає темнішою і вона легко помітна. Отже, навіть при зовнішньому огляді компакт-диску можна сказати, записаний він чи ні.

Отже, якщо дивитися на технології записів аудіовізуальної інформації на носії, то можна з впевненістю сказати, що такі носії під час запису зовнішньо змінюються, і в деяких випадках такі видозміни можна побачити наочно. Ось чому вітчизняний законодавець цілком обґрунтовано зарахував магнітні, електронні та інші носії інформації, які містять аудіовізуальну інформацію до речових доказів.

2. Монопроцесуальні та поліпроцесуальні речові докази. Така класифікація речових доказів здійснюється відповідно до наявності або відсутності різноманітних процесуальних режимів щодо тих матеріальних предметів, які заявляються в цивільній справі як речові докази.

Монопроцесуальні речові докази - це такі речові докази, які в цивільному процесі використовуються виключно як засіб доказування для встановлення наявності чи відсутності обставини цивільної справи. Поліпроцесуальні речові докази - це такі речові докази, які, будучи процесуальним засобом доказування, виконують інші процесуальні функції в цивільній справі. Зокрема, поліпроцесуальні речові докази поряд із тим, що є засобом доказування, можуть мати процесуальний статус об’єкту позову або об’єкта судової експертизи.

Значення монопроцесуальних речових доказів детально саме тут вивчати його не потрібно, оскільки в наступному розділі автор буде розкривати специфіку використання речового доказу власне як засобу доказування. Проте розкрити специфіку використання поліпроцесуальних речових доказів варто тут, показуючи доцільність щодо виділення такої класифікації речових доказів у цивільному процесі.

С. В. Васильєв узагальнював випадки, коли речові докази будуть мати доказову цінність: а) якщо слугують доказами як об'єкти безпосереднього судового пізнання (наприклад, під час розгляду справи суд оглядає подані сторонами речі й переконується щодо їх недоброякісності тощо); б) якщо вони

мають значення доказового факту (наприклад, знаходження певної речі у відповідача підтверджує факт правопорушення); в) якщо вони є об'єктами експертного дослідження [28, с. 174]. Можна погодитися із

вищевиокремленими випадками доказового значення речових доказів, окрім їх значення доказового факту. Речові докази не є доказовим фактом. Таким чином, вони встановлюють факт володіння особою спірної речі, своїм місцем перебування, а факт володіння у свою чергу буде підтверджувати факт правопорушення. Тобто механізм взаємодії вищеназваних фактів С. В. Васильєв описав неправильно.

Позов у цивільному процесі володіє певними елементами, серед яких прийнято виділяти зміст, предмет та підставу. Не втручаючися у наукову дискусію з приводу кількості його елементів, слід зазначати, що предмет позову виокремлюють усі науковці [86, с. 63].

У навчальній літературі предмет позову визначається як матеріально- правова вимога позивача до відповідача, яка випливає із спірного правовідношення, або вимога до суду про задоволення матеріально-правової вимоги до відповідача. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права, а також віднесена законом до юрисдикції загальних судів [118, с. 517].

Предмет позову слід відрізняти від об'єкта спору, так званого матеріального об'єкта позову. Матеріальний об'єкт - це річ того чи іншого роду, про яку йде спір або яка фігурує в якості об'єкта спірних правовідносин [54, с. 134]. Наприклад, власник заявляє вимогу про повернення (предмет позову) свого майна (об'єкт позову); кредитор вимагає виплати (предмет позову) наданої відповідачу в борг певну суму (об'єкт позову); власник просить визнати недійсним договір майнового найму (предмет позову) на належне йому приміщення (об'єкт позову).

Не у всіх випадках об’єкт позову може виконувати функції речового доказу. Наприклад, якщо предметом вимоги є відшкодування завданих збитків, то грошові кошти, які вимагаються у цій цивільній справі як речових доказів, не фігурують. Водночас, якщо йдеться про матеріальні предмети, які наділені індивідуальними ознаками, з приводу прав, на які особи вступали у матеріальні відносини, то вони можуть слугувати речовими доказами, якщо завдяки своїм властивостям, формам тощо свідчать про певні обставини цивільної справи.

Для успішного проведення судової експертизи, поряд із правильним визначенням предмету експертиз, тобто кола питань, які поставлені експерту, важливе значення буде мати надання об’єкта експертизи, без якого провести її не можливо.

Об’єктами експертизи називають матеріальні носії інформації (речі, документи), які безпосередньо досліджують експерти [16, с. 16; 203, с. 157-158]. Цікавим є те, що об’єктами судової експертизи по суті може стати навіть учасник цивільного процесу [204, с. 19].

Абсолютно не виключено, коли в цивільній справі окремий предмет матеріального світу в собі буде поєднувати всі три можливі процесуальні статуси речового доказу, об’ єкта позову та об’ єкту судової експертизи. Наприклад, у цивільній справі щодо вимагання автомобіля із чужого незаконного володіння, якщо буде підніматися питання про перевірку ідентифікуючих ознак цього авто, сам автомобіль буде засобом доказування, що буде підтверджувати факт існування такого авто; об’єктом спору (об’єктом позову) між позивачем та відповідачем, які перед судом намагаються доказати право власності на нього; матеріалом для проведення судової автотехнічної експертизи.

Визначення процесуально-правового режиму предмету матеріального світу є надзвичайно важливим, оскільки буде показувати не тільки те, які норми цивільного процесуального права слід застосувати щодо того чи іншого предмету [179, с. 214-215], але й визначати чітко процесуальні наслідки стосовно сторін цивільної справи. Наприклад, якщо предмет є засобом доказування, тоді слід пам’ятати про загальний строк подачі судових доказів у цивільну справу: до або під час попереднього судового засідання, а якщо воно не проводилося, то до початку розгляду справи по суті (ч. 1 ст. 131 ЦПК України). Якщо предмет матеріального світу є об’єктом позову, то можливе застосування до нього групи норм, які регламентують порядок забезпечення позову, наприклад, передачею речі, яка є предметом спору на зберігання іншим особам (п. 7 ч. 1 ст. 152 ЦПК України). Якщо матеріальна річ слугує об’єктом судової експертизи, але, наприклад, сторона справи її не надає, то суд може визнати той факт або відмовити у його визнанні, для встановлення якого призначалася експертиза (ч. 1 ст. 146 ЦПК України).

3. Первісні та похідні речові докази. У теорії цивільного процесуального доказування, услід за науковцями кримінального процесу, обґрунтовано ставиться питання про необхідність розмежування речових доказів на первісні та похідні [151, с. 592; 28, с. 175].

Похідні речові докази можуть бути використані в судовому процесі у тих випадках, коли слід, відбиток якої-небудь події, дії, бездіяльності за своїм характером недовговічний і, отже, згодом може зникнути. Наприклад, слід від протектора автомобіля на місці події може бути втрачений, якщо не зафіксувати його на іншому матеріальному предметі за допомогою технічних засобів (зняти з нього зліпок, сфотографувати).

Первісні речові докази піддаються відтворенню, тобто перенесенню і фіксації їх на іншому матеріальному предметі, що має здатність зберігати та відтворювати за необхідності первісний речовий доказ.

У юридичній літературі побутувала думка, що похідних речових доказів не може бути, бо характерною ознакою речового доказу є його незамінність, оскільки речовий доказ створюється самим фактом, самою обстановкою досліджуваної події. Але ця точка зору зазнала критики, оскільки в окремих випадках можливе та необхідне зняття копії, яка точно відтворює риси та ознаки речового доказу [226, с. 233]. Зокрема, Власов А.О. вказує, що у тих випадках, коли суд не може безпосередньо дослідити речові докази, то він змушений отримувати інформацію похідного характеру. У такому разі процесуальна природа таких фотографій, малюнків, відбитків тощо має бути визначена як похідні речові докази [33, с. 12].

Серед первісних речових доказів у цивільній справі можуть фігурувати такі речі, де доказове значення будуть мати вони самі, а не зроблені з них копії. Наприклад, твір образотворчого мистецтва, що існує в єдиному екземплярі, якщо піднімається питання про проведення авторознавчої експертизи. Звичайно, що сфотографувати таку картину можна, але саме для встановлення авторства стосовно цієї картини під час проведення експертизи потрібною буде вона особисто. У такому разі у нас з’являється унікальна річ, яка важлива буде для цивільної справи, яку розглядають, у своєму оригінальному вигляді. Вказані унікальні речі можуть мати значення для цивільної справи і як засіб доказування, і як об’ єкт позову спору, і як об’ єкт судової експертизи.

Отже, дана класифікація речових доказів на первісні та похідні певною мірою перетинається із вищевиокремленою класифікацією речових доказів зі статичною та динамічною доказовою інформацією. Перетинається вона у плані необхідності надання статичної, застиглої форми доказової інформації, що за своєїм характером є динамічною, тобто може видозмінюватися.

<< | >>
Источник: ЗЕЛЕНЯК Артур Степанович. ВИКОРИСТАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ ПІД ЧАС РОЗГЛЯДУ ТА ВИРІШЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Ужгород - 2014. 2014

Еще по теме Класифікація речових доказів у цивільному процесі:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -