<<
>>

Інститут речових доказів у структурі доказового права та цивільного процесуального права

Зрозуміти призначення та місце правового інституту речових доказів у структурі галузі цивільного процесуального права належним чином не

можливо, не визначивши його місце в доказового праві, яке, як наразі пишуть окремі дослідники, виступає окремою підгалуззю цивільного процесуального права [8, с.

191-196].

Раніше термін «доказове право» пов’язувався з кримінальним, а не цивільним процесом. Л. Є. Владимиров стверджував, що доказове право сукупність законодавчих постанов, які визначають способи встановлення та користування кримінальними доказами з метою встановлення достовірності фактів, що складають предмет процесуального дослідження; доказовим правом охоронним називається сукупність законодавчих постанов, що визначають примусові заходи, які має в розпорядженні судова влада, як для забезпечення подання доказів третіми особами, так і для обґрунтування достовірності цих доказів [30, с. 146-147].

Радянське доказове право у післяреволюційний період розвивалося повільно та у чітко визначеному напрямку, де воно мало пристосуватися до «слідчого» типу судового процесу, який панував у Союзі [143, с. 74-75]. У зв’язку із чітким розподілом галузей права за предметом та методом правового регулювання було сформоване та розвинуте положення про доказове право як правовий інститут галузей процесуального права, де одні вчені зараховували його до загального інституту [212, с. 15-16; 263, с. 113], а інші - до загальнозакріплювального [239, с. 33]. У другому випадку природа доказового права відрізнялася від першого тому, що його норми здійснювали наскрізне регулювання загальних питань у процесуальних відносинах.

У сер. ХХ ст. починає розвиватися вчення про міжгалузевий характер доказового права як правового інституту. Першими на це звернули науковці кримінально-процесуального спрямування. Так, М. С. Строговіч висловився про наявність загальних правових інститутів для галузей цивільного та кримінального процесуального права, серед яких виділялося доказове право [218, с.

106]. Аналогічну думку почали висловлювати представники цивільного процесу. Зокрема, Ю. К. Осіпов зазначав, що міжгалузеві правові інститути - це такі правові інститути, правові норми яких належать до декількох різних галузей права, регулюють суспільні відносини, що володіють певними

спільними ознаками [149, с. 81-82]. Проте були і противники виокремлення міжгалузевих правових інститутів у структурі цивільного процесуального права [239, с. 33; 143, с. 71-72].

У 90-ті роки ХХ ст. науково обґрунтовується комплексний характер доказового права, оскільки його правові норми представлені не тільки нормами процесуального, але і матеріального права. Зокрема, І. В. Решетнікова стверджувала, що в межах цивільного процесуального права інститут доказового права має комплексний характер, оскільки складається із загальних та спеціальних норм. До загальної частини доказового права можна зарахувати: поняття доказів, належність, допустимість, достовірність, достатність доказів, предмет доказування, обставини, що не підлягають доказуванню, обов’язок доказування, правові презумпції (загальні положення), витребування і представлення до суду письмових і речових доказів, засоби доказування, підстав звільнення осіб від обов'язку давати свідчення в суді, забезпечення доказів, судові доручення, стандарт, стадії доказування. В особливій частині мають бути зосереджені, по-перше, норми спеціального характеру про особливості доказування в різних видах судочинства: у позовному, окремому провадженнях і провадженнях, що випливає з адміністративно-правових відносин (в Україні у зв’язку зі створення адміністративних судів такого виду провадження в межах цивільного процесу вже не існує - Авт.). По-друге, це мають бути особливості доказування на різних стадіях цивільного судочинства. Спеціальні норми, які регламентують особливу частину доказового права, можуть міститися не тільки в цивільному процесуальному законодавстві, але й галузях матеріального права, де містяться норми про докази. Якщо аналізувати норми про доказування, які містяться в матеріальних галузях права, то з легкістю можна виявити, що вони належать до окремих категорій справ позовного, особливого провадження, провадження, що випливає з

адміністративно-правових відносин [182, с.

21-22].

Важливість комплексного характеру доказового права полягає в тому, що таким підходом визначаються джерела правової регламентації судового доказування в цивільному судочинстві, де поряд із актами цивільного

процесуального характеру, важливе значення будуть набувати нормативні акти матеріального характеру.

Питання віднесення доказового права до окремих інститутів цивільного процесуального права знайшли чимало прихильників у теорії цивільного процесу. Більшість із них все-таки зараховують його до загальних інститутів цивільного процесуального права, оминаючи його міжгалузевий чи комплексний характер [46, с. 11; 47, с. 13].

Отже, загальноприйнятою вважається позиція, за якою сукупність правових норм, що регламентують процес доказування у цивільних справах, зараховують до правового інституту, природа якого (загальний,

загальнозакрплювальний, міжгалузевий чи комплексний характер) залишається дискусійною [13, с. 98].

Проте, якщо розглядати доказове право у якості окремого правового інституту, тоді не можна висувати тезу про існування окремого правового інституту речових доказів. Адже не може бути у структурі правового інституту інший правовий інститут. Хоча не можна не зазначити, що в межах доказового права в цивільному процесі легко можна виділити за предметом правового регулювання в окрему групу правові норми, які регламентують предмет доказування, збирання доказів, дослідження доказів, оцінку доказів, окремі види процесуальних засобів доказування тощо. Показовим у цьому плані є невизначена позиція І. В. Решетнікової, яка, розглядаючи доказове право як правовий інститут комплексного характеру, вказує на «наявність у галузях матеріального норм, а інколи й інститутів доказування» [183, с. 16]. Звідси логічно постає питання, про які інститути доказування йтиметься, якщо доказове право є окремим інститутом? [13, с. 103]

Свого часу С. С. Алексєєв виділяв у теорії права генеральні правові інститути, положення яких носили загальний характер та конкретизувалися в диференційованих правових інститутах.

Так, генеральний інститут є комплексом норм, які закріплюють загальну юридичну конструкцію, у зміненому вигляді (за сферами), виражену в диференційованих інститутах. За своєю природою генеральні інститути подібні до загальних: їх роль полягає в

тому, щоб виразити те юридично єдине, яке властиве окремим гілкам диференційованого правового регулювання [5, с. 146-147].

Проте вважати доказове право генеральним інститутом, положення якого диференціюються в інших правових інститутах, не можна, оскільки занадто різнопредметне вирішення питань доказового процесу міститься в нормах, що регламентують доказування в цивільній справі [13, с. 104].

Не можна також розглядати правовий інститут речових доказів у структурі доказового права як субінститут. У теорії права вказують на можливість існування у структурі правових інститутів так званих субінститутів [84, с. 51].

Правові інститути, у складі яких відносно відособляються субінститути, можуть бути названі складними. Від об’єднання інститутів вони відрізняються тим, що в їхньому змісті завжди є значний, що не розподіляється за субінститутами «залишок» (йдеться про нормативний матеріал - Авт.), який не зводиться до одних лише загальних норм. Наприклад, увесь нормативний матеріал інституту поставки неможливо без «залишку» розподілити по однаково великих підрозділах. Основна маса його норм утворює єдиний комплекс приписів і їх асоціацій, які лише під час викладу в нормативному акті розташовуються за окремими рубриками (кількість постачання, ціна і порядок розрахунків тощо). Коли ж у результаті подальшого розвитку господарських відносин і відповідного вдосконалення законодавства увесь нормативний матеріал договору поставки розподілиться за стійкими, юридично рівновеликими комплексами (подібна перспектива цілком реальна), то це означатиме, що вказані комплекси набули статусу інститутів, а відносини з поставки регламентуються об’єднанням інститутів [13, с. 104-105].

Проте положення про існування у структурі правових інститутів так званих субінститутів зазнало критики.

Кожен інститут як вид структурного підрозділу певного роду водночас може бути родовим підрозділом стосовно інших структурних підрозділів [243, с. 53].

Деякі правові інститути, як і нормативні приписи, можуть об’єднуватися в більші підрозділи. Звертаючись до характеристики об’єднань правових

інститутів, передусім необхідно зазначити, що іноді можна знайти «зв’язки» інститутів, свого роду їх асоціації (певною мірою схожі на асоціації нормативних приписів). Так, С. С. Алексєєв у радянські часи писав, що у кримінально-процесуальному праві інститут обставин, які виключають можливість участі в судочинстві (гл. 4 КПК РРФСР), може розглядатися як деталізуючий комплекс стосовно інституту, що регламентує кримінально- процесуальну правосуб’єктність (гл. 3 КПК РРФСР). Так само інститут призначення покарання і звільнення від нього (гл. 5 Загальної частині КК РРФСР) належить до інституту покарання (гл. 4 Загальних частини КК РРФСР). Відомі зв’язки існують між генеральним і диференційованими інститутами, а також між предметними і функціональними інститутами (перші є відносинами субординації, а другі - координації). Але в усіх названих випадках зв’язки між інститутами залишаються тільки зв’язками: вони не означають наявність особливого правового збільшення в структурі права [5, с. 152-153].

Проте у структурі галузі права можна спокійно побачити об’ єднання правових інститутів. Зумовлене це процесами інтеграції та диференціації правових норм споріднених правових інститутів. Наочно об’єднання правових інститутів можна побачити в кодифікованих нормативних актах у вигляді окремих розділів. Зокрема, розділ IV ЦПК України стосується окремого провадження, де можна виокремити цілі глави, присвячені специфіці розгляду певних категорій справ окремого провадження. Зазначені глави цілком можна назвати спорідненими правовими інститутами.

Об’єднання правових інститутів може існувати на різноманітних рівнях: правової асоціації, правових комплексів та підгалузі права. Кожен рівень буде показувати щільність правових зв’язків споріднених правових інститутів між собою та компактність їх розташування в нормативно-правовому акті.

Вищим рівнем об’єднання правових інститутів є підгалузь права [5, с. 154].

Важливість об’ єднання правових інститутів полягає в тому, що в структуру галузі права правові інститути входять системою більш вищого порядку ніж вони самі, зокрема через об’ єднання правових інститутів, серед

яких можна виокремити позовне провадження, окреме провадження тощо [263, с. 100-117].

Як зазначають деякі науковці, на сучасному етапі розвитку та регламентації процесу доказування в межах цивільного процесуального права можна говорити про існування підгалузі доказового права як сукупності правових інститутів загальної та особливої частини, які регламентують процес доказування загалом [13, с. 107].

Слід сказати, що про існування у структурі цивільного процесуального права підгалузей права висловлювалися і раніше:

1) як підгалузь цивільного процесуального права В.М. Шерстюк виділяв дві підгалузі: «Провадження у суді першої інстанції» та «Провадження по перегляду судових актів» [262, с. 15];

2) як підгалузь цивільного процесуального права автори навчально- методичного комплексу розглядають «Виконавче провадження» [207, с. 11], а інші називають «Цивільне виконавче право» [206];

3) як підгалузь цивільного процесуального права М.М. Ясинок називає «Окреме провадження» [271 ];

4) окремі російські науковці підгалуззю цивільного процесуального права називають «Арбітражне процесуальне право» [71, с. 29] тощо.

Вищеописані тенденції не могли оминути доказове право у цивільному процесі.

Уперше заперечила вивчення доказового права як правового інституту Т. В. Сахнова. Вона допускала існування доказового права на більш високому рівні, ніж окремий правовий інститут, розглядаючи його як укрупнене правове утворення у структурі цивільного процесуального права [205, с. 52-53].

Услід за нею, обширне аргументування своєї позиції щодо природи доказового права як об’єднання правових інститутів здійснила М. А. Фокіна. Зокрема, вона відзначила: норми, що регулюють доказування, дозволяють виокремити в системі доказового права структурні утворення, які дають можливість зарахувати його до більш високого рівня в ієрархії системи цивільного процесуального права і розглядати його як системне утворення на рівні об’єднання інститутів. Доказове право, будучи цілісним структурним підрозділом цивільного процесуального права, має свою власну організацію. Відособленість доказового права як збільшеного підрозділу цивільного процесуального права виражається в наявності у його складі правових інститутів, що регулюють різновиди й конкретні ділянки суспільних відносин [246, с. 27-28].

Все таки вважаємо, що варто погодитися з позицією А. В. Андрійця, який, виходячи із сучасного розвитку норм цивільного процесуального права, які регламентують процес доказування у цивільних справах, визначає доказове право як підгалузь цивільного процесуального права [13, с. 103].

Підгалузь, як і галузь права, повинна містити сукупність норм, що регулюють однорідні відносини різних видів з додаванням до свого складу і таких норм, на основі яких можна набути конкретні права й обов’язки [84, с. 50].

Підгалузь - це таке об’єднання інститутів, для якого характерна висока міра спеціалізації, диференціації й інтеграції правових утворень, що входять до його складу. Найбільш яскравою відмінною рисою підгалузей, що виділяє їх з інших правових утворень, є наявність у складі підгалузі загального інституту або, в усякому разі, асоціації загальних норм. Як правило, підгалузь «очолюється» загальним інститутом або навіть групою загальних інститутів, які закріплюються в особливій главі нормативного акту. Але і ті підгалузі, які не характеризуються законодавчо виділеними загальними положеннями, насправді їх мають: або у вигляді ще загального інституту, що остаточно не сформувався, або у вигляді асоціації загальних норм [5, с. 156].

Зарахування доказового права до підгалузі цивільного процесуального права у теорії цивільного процесу обґрунтовується із таких причин [13, с. 108111]:

По-перше, доказове право як підгалузь цивільного процесуального права володіє власним предметом правового регулювання, яким слугують суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються у процесі встановлення обставин цивільної справи. Характерною рисою предмету підгалузі доказового права цивільного процесуального права є його диференційований характер: він охоплює предмети правового регулювання правових інститутів, що належать до доказового права. Предмет доказового права як підгалузі органічно зв’язаний та належить до предмету галузі цивільного процесуального права, що регламентує відносини, пов’язані із розглядом та вирішенням цивільних справ, які віднесенні до підвідомчості загального суду. Такий органічний та структурний взаємозв’язок проявляється у тому, що складовою частиною процесу розгляду будь-якої цивільної справи є процес встановлення обставин справи в межах процесу доказування щодо неї.

По-друге, доказове право як підгалузь цивільного процесуального права має такий метод правового регулювання, що випливає із галузевого імперативно-диспозитивного методу. Оскільки цивільне процесуальне

доказування здійснюється в межах цивільного судочинства, воно має єдиний метод регулювання, властивий цивільному процесу, — імперативно- диспозитивний. Проте з точки зору системного підходу метод цивільного процесуального права має ієрархічну структуру, що дозволяє розглядати його як єдину систему органічно пов’язаних способів і засобів правового регулювання. Доказове право в межах єдиного галузевого методу регулювання має певну специфіку, оскільки єдність галузевого методу не означає відсутності його диференціації стосовно окремих інститутів і груп інститутів. До переліку цих особливостей можна зарахувати специфіку юридичних фактів, що обумовлюють відповідні правовідносини, їх зміну і припинення; зв’язаність таких фактів з доказуванням, із збиранням, дослідженням і оцінкою доказів; залежність правового статусу цих суб’єктів від пізнавальних цілей; характер юридичних заходів впливу.

По-третє, доказове право як підгалузь цивільного процесуального права володіє структурою, характерною для галузі права: воно поділяється на загальну та особливу частину. Багато з тих науковців, що виділяли доказове право як правовий інститут, у подальшому звертали увагу на існування в цьому інституті загальних та спеціальних норм права, що притаманне більше галузі чи підгалузі права.

По-четверте, норми, які регламентують процес доказування, відособлено виокремлюються в окремий структурний елемент Цивільного процесуального кодексу України. Питання доказування регламентується окремою главою ЦПК України, главою 5 розділу І, що називається «Докази». Ця глава змістовно визначає поняття доказів та системи процесуальних засобів доказування, стосується правил доказового процесу та визначає факти, які не підлягають доказуванню, визначає принципи оцінки доказів, які вказують на наявність у судових доказах певних ознак (належність та допустимість), характеризує окремі засоби доказування, починаючи від пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників і закінчуючи висновком експерта. Але, разом з тим, багато питань, які стосуються доказування у дану главу 5 розділу І ЦПК України включені не були. Цьому є двояке пояснення. З одного боку, тут проявляється певною мірою недосконалість юридичної техніки нашого законодавця, що несистемно розташовував нормативний матеріал, який стосується доказування в цивільному процесі. Наприклад, у главі 5 розділу І він вказує на факти, які доводити не потрібно (тобто ці факти у предмет доказування не входять), але саме визначення предмету доказування законодавцем дається тільки у ст. 179 ЦПК України: предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інакше, що належать до глави 4 розділу ІІІ, яка регламентує стадію судового розгляду. І це при тому, що визначення предмету доказування є визначальним для всіх категорій цивільних справ, оскільки процес доказування проявляється незалежно від того, спірну чи безспірну справу розглядає суд. З іншого боку, окремі питання доказування регламентуються за тими чи іншими стадіями цивільного процесу, засвідчуючи рух цивільної справи через призму доказування (наприклад, під час подачі позовної заяви особа повинна зазначити докази в тексті позовної заяви, що підтверджують підстави позову - ч. 2 ст. 119 ЦПК України); або регламентується специфіка доказування у окремих видах проваджень по цивільним справам (наприклад, під час розгляду справ окремого провадження діють за специфічним положенням щодо змагальності, де суд може за власною ініціативою збирати докази - ч. 3 ст. 235 ЦПК України). Така специфіка зумовлена особливістю формування норм доказового права у структурі ЦПК України, що базується на системно-функціональному методі. У першому випадку норми доказового права формуються за принципом загальні та спеціальні, що і дає підстави виокремлювати у ній загальну та особливу частину. А в іншому випадку норми доказового права розташовані за різними стадіями та видами проваджень у цивільному процесі, що буде засвідчувати їх місце під час розгляду та вирішення цивільної справи, де вони предметно зв’язані з іншими процесуальними діями.

Отже, доказове право слугує підгалуззю цивільного процесуального права, норми якого спрямовані на регламентацію відносин у процесі доказування обставин цивільної справи, що підвідомчі загальним судам.

Для того, щоби визначити місце правового інституту речових доказів у структурі доказового права як підгалузі цивільного процесуального права, потрібно визначитися із загальною та особливою частиною доказового права.

Детально структурою доказового права займалося багато науковців, але найбільше нам імпонує позиція І. В. Решетнікової, яка до загальної частини доказового права пропонує зарахувати: поняття доказів, належність, допустимість, достовірність, достатність доказів, предмет доказування, обставини, що не підлягають доказуванню, обов’язок доказування, правові презумпції (загальні положення), витребування і надання до суду письмових і речових доказів, засоби доказування, підстав звільнення осіб від обов'язку давати свідчення в суді (абсолютні та відносні пільги), забезпечення доказів, судові доручення, стандарт, стадії доказування. Названі положення повинні розглядатися в загальній частині доказового права, тому що вони мають відношення до доказування під час розгляду будь-якої категорії цивільних справ [183, с. 28-29].

Особлива частина доказового права, на думку І.В. Решетнікової, повинна містити спеціальні правові норми двох видів: норми особливої частини цивільного процесуального права та норми матеріального права. Так, норми особливої частини цивільного процесуального права, які належать до особливої частини доказового права, можуть бути поділені на два види: 1) по-перше, норми спеціального характеру про особливості доказування в різних видах судочинства: у позовному, окремому провадженнях; 2) по-друге, це мають бути особливості доказування на різних стадіях цивільного судочинства: провадження в суді першої інстанції, провадження в касаційній інстанції, провадження в наглядовій інстанції, провадження за нововиявленими обставинами. Якщо аналізувати норми про доказування, які містяться в матеріальних галузях права, то з легкістю можна виявити, що вони належать до окремих категорій справ позовного, особливого провадження, провадження, що випливає з адміністративно-правових відносин [183, с. 29-30].

Проте, на нашу думку, норми, які визначають збір, дослідження та оцінку речових доказів, не повинні відособлено міститися в інших правових інститутах доказового права, а системно розташовуватися в одному, виходячи із спільності об’єкту, навколо якого вони всі побудовані, незважаючи на різнопорядкові завдання, що вони при цьому виконують. Саме тому інститут речових доказів необхідно зараховувати до загальної частини доказового права.

Виходячи з місця правового інституту речових доказів у структурі цивільного процесуального права та місця правового інститут речових доказів у структурі доказового права, важливо тепер визначитися із внутрішньою структурою самого правового інституту речових доказів, що допоможе показати взаємозв’язки його правових норм з системно-правовими утворення більш високого рівня, якими є підгалузь доказового права та галузь цивільного процесуального права.

Вважаємо, що норми інституту речових доказів у цивільному процесі можуть бути поділені на дві групи залежно від сфери своєї дії: загальні та спеціальні.

Практично всі норми інституту речових доказів, які передбачені в ЦПК України, є загальними. До спеціальних норм інституту речових доказів належить незначна частина статей ЦПК України. Зокрема, до них можна зараховувати норми, які виділяють такий вид речових доказів як аудіозапис та відеозапис, які містяться на магнітному, електронному та іншому носії інформації і специфіку їх дослідження (ч. 2 ст. 65 і ст. 188 ЦПК України). Окремо норми, які б вирішували питання специфіки оцінки аудіозапису та відеозапису, у нормах ЦПК України не виділяють. Крім того, до спеціальних норм інституту речових доказів також належить такі, що регламентують процедуру огляду речових доказів, які швидко псуються (ст. 141 ЦПК України), є спеціальною процедурою стосовно загальної, передбачена в ст. 140 ЦПК України.

Дуже великий пласт спеціальних норм інституту речових доказів міститься в актах не процесуального характеру. Оскільки речовим доказом може бути будь-яка річ матеріального світу, у якій зафіксована інформація стосовно обставин цивільної справи, то всього спектру нормативних актів, що можуть регламентувати правовий режим у цій роботі, практично назвати неможливо. Загалом норми матеріального права, які стосуються інституту речових доказів у цивільному процесі визначають питання допустимості окремого предмету матеріального світу у якості речового доказу до цивільної справи. Оскільки спеціальна процедура стосується не всіх предметів, а тільки окремого їх виду, то вважати ці норми загальними неможливо. Враховуючи їх звужену дію та вирішення процедурних питань під час розгляду цивільної справи, вказані норми можна вважати спеціальним нормами.

Отже, незначна частина норм ЦПК України, що додано до складу правового інституту речових доказів, є спеціальними за своїм характером, а більшість - мають загальний характер. Усі норми, які містяться у матеріальному законодавстві та стосуються питань допустимості тих чи інших видів речових доказів, мають спеціальний характер.

Може виникнути закономірне запитання, а чому, наприклад, норми, які регламентують дослідження або огляд чи зберігання речових доказів, не є спеціальними стосовно норм, які визначають, що таке речові докази? Адже останні норми містяться в розділі ЦПК України, який регламентує загальні положення цивільного судочинства, а перші в тому розділі, який присвячений позовному провадженню як окремому виду цивільного процесу. Безпосередня наявність правових норм у нормативному акті, у цьому разі в ЦПК України, абсолютно не впливає на їх сутність, яку має визначити суб’єкт правозастосування. Таке «розкидування» норм інституту речових доказів або свідчить про недоліки нормотворчої роботи законодавця, або вказує на обрання ним інакшого критерію щодо розташування правових норм, що об’єднуються у правовий інститут. Вище ми зазначали, що законодавець у регламентації доказової діяльності в межах процесуального кодексу завжди обирає два підходи: взаємозв’язок норм загальних та спеціальних; рух судової справи від початку до кінця. Таке подвійне розташування правових норм доказового права не завжди буде збігатися. Як, наприклад, предмет доказування в цивільному процесі є загальною категорією, визначення якої подано у главі, що стосується стадії судового розгляду цивільної справи (ст. 179 ЦПК України), а не у главі, яка регламентує загальні питання, пов’язані із доказуванням. Ось чому співвідношення загальних та спеціальних норм повинно проводитися виключно на однопорядковому рівні, тобто перебувати на одному рівні системи (у цьому разі на рівні правового інституту). Навіть якщо дані норми вирішують різнопредметні завдання (огляд речових доказів, збереження речових доказів, повернення речових доказів тощо), але в межах одного правового інституту, то перед нами будуть загальні норми, якщо за своїм змістом вони не вказують на специфіку правової регламентації стосовно якої-небудь загальної процедури. Такі норми повинні охоплювати можливість вирішення різнопредметних завдань, для системного (виділено нами - Авт.) регулювання всього спектру питань, які пов’язані із використанням речових доказів у цивільному процесі.

Але під час визначення характеру правових норм інституту речових доказів не слід забувати, що над ним є правові конструкції більш високого порядку, що засвідчує зв'язок норм інституту речових доказів у цивільному процесі з нормами більш високого рівня. Враховуючи те, що інститут речових доказів входить у таке структурне об’ єднання, як доказове право, а остання - у галузь цивільного процесуального права, можна говорити про трьохрівневий зв’язок правових норм, які утворюють інститут речових доказів:

1) взаємозв’язок на рівні правового інституту. Більшість правових норм правового інституту речових доказів належить до загальних норм і тільки

незначна частина буде належати до спеціальних норм. Останнє зумовлене законодавчою регламентацією на одному рівні своєрідного процесуального статусу речових доказів (процесуальний статус аудіозапису) чи процедури, яка пов’язана з використанням речових доказів (огляд речових доказів, що швидко псуються);

2) взаємозв’язок норм правового інституту речових доказів із нормами доказового права як підгалузі права. Тут слід виходити із тієї структури доказового права, що автором також вище було описано, виходячи з позиції І. В. Решетнікової. Ось чому всі правові норми інститут речових доказів, які містяться в нормах ЦПК України включаються у загальну частину доказового права як підгалузі цивільного процесуального права. Таким чином, навіть специфіка регламентації такого виду речового доказу, як аудіо- та відеозапису, або особливість огляду речових доказів, які швидко псуються, будуть зараховуватися до загальної частини доказового права, бо ці норми стосуються або засобів доказування, або стадій доказування. Оскільки особлива частина підгалузі доказового права має стосуватися доказування в окремих видах цивільного процесу, або особливості доказування на окремих стадіях цивільного процесу, то норми матеріального права інституту речових доказів, що ми вже визначили як спеціальні, також будуть належати до особливої частини доказового права та мати спеціальний характер. Як правильно зазначає

І. В. Решетнікова, описуючи особливу частину доказового права, специфіка доказування не може бути повністю відображена в особливій частині цивільного процесуального права. Ті норми про речові докази, що містяться в нормативних актах матеріального права, там і повинні залишатися, оскільки вони залишаються невід’ ємною частиною матеріально-правових інститутів. Проте суб’єкти доказування постійно будуть апелювати до норм матеріального права в суді під час визначення предмету доказування, обов’ язків доказування, допустимості доказів і т.д. [183, с. 29];

3) взаємозв’язок норм інституту речових доказів із нормами галузі цивільного процесуального права. Галузь цивільного процесуального права, незважаючи на відсутність відповідного поділу у структурі ЦПК України, у теорії цивільного процесу поділяється на загальну та особливу частини, де остання стосується видів, стадій цивільного процесу, а також цивільного процесу за участі іноземного елемента [47, с. 13]. Оскільки особливості застосування інституту речових доказів у інших видах процесу, які не стосуються позовного провадження ми не виявили, то можна сказати, що цей інститут є загальним стосовно всіх видів проваджень з цивільних справ. До введення змін у 2010 році в норми, які регламентують наказне провадження, існувала особливість використання доказової бази у вказаних категоріях цивільних справ. Зокрема, у них не можна було використовувати такі засоби доказування, як пояснення сторін та третіх осіб, покази свідків, речові докази та висновки експерта. Наразі під час розгляду заяви про скасування судового наказу або під час подання апеляції в наказному провадженні, обмежень у використанні вказаних засобів доказування немає. Ось чому щодо видів цивільного процесу зараховувати норми інституту речових доказів до особливої частини цивільного процесуального права не можна.

Якщо брати критерій стадій цивільного процесу, то у структурі норм інституту речових доказів є такі норми, які починають себе проявляти виключно на всіх стадіях цивільного судочинства. Адже доказування у цивільному процесі не виділене в яку-небудь окрему стадію, а можливе на будь-якій. Це у свою чергу також вказує на загальний характер норм інституту речових доказів на рівні галузі цивільного процесуального права.

Таким чином, сутність правових норм, які входять у правовий інститут речових доказів в цивільному процесі, буде змінюватися залежно від того, про який рівень правової конструкції йтиметься: рівень правового інституту, рівень підгалузі доказового права чи рівень галузі цивільного процесуального права. Знання таких функціональних зв’язків норм інституту речових доказів між собою та з нормами, що утворюють підгалузь чи галузь права, має дуже важливе не тільки теоретичне, але і практичне значення. Практичність проявляється у двох аспектах: 1) у нормотворчому, де законодавець такі взаємозв’язки повинен взяти до уваги під час розташування правових норм, що стосуються речових доказів у відповідних розділах та главах ЦПК України. Це розташування має в першу чергу бути підпорядковане цілям галузевого регулювання, адже ми говоримо про галузевий кодифікований акт; далі цілям підгалузевого регулювання; і вже потім меті правового інституту; 2) у правозастосовчому, де суб’єкту правозастосування слід до уваги взяти співвідношення загальних та спеціальних норм. Оскільки у плані використання речових доказів важливо пам’ятати про всі аспекти та особливості збору, дослідження та оцінки даного засобу доказування, то на перше місце буде виходити рівень правового інституту, який нормативно забезпечує і засвідчує як загальні, так і спеціальні моменти процесуально-правової природи речових доказів у цивільному судочинстві.

<< | >>
Источник: ЗЕЛЕНЯК Артур Степанович. ВИКОРИСТАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ ПІД ЧАС РОЗГЛЯДУ ТА ВИРІШЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Ужгород - 2014. 2014

Еще по теме Інститут речових доказів у структурі доказового права та цивільного процесуального права:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -