<<
>>

1.1. Інститут апеляційного оскарження судових рішень в Стародавньому Римі і в країнах Західної Європи.

Історія виникнення і розвитку інституту апеляційного оскарження судових рішень свідчить про те, що апеляційне провадження як спосіб перегляду судових рішень з’явився на певному етапі історичного розвитку, в залежності від стадії розвитку тієї чи іншої держави.

Як стверджував російський вчений процесуаліст XIX століття Ф.М. Дмитрієв, “апеляція є одне з пізніх явищ в житті кожного народу.”[1] [48] Цей тезис дійсно підтверджується історією виникнення і розвитку інституту оскарження судових рішень взагалі і інституту апеляційного оскарження зокрема.

На ранній стадії розвитку держави у всіх, як зазначає К.Н. Анненков, “культурних народів Європи”, суд був установою суто народною і, при тому, завжди публічною.[2] [6] В цей час рішення суду були остаточними і не підлягали ніякому оскарженню. Але пізніше, з поступовим розвитком і посиленням централізованої державної влади, суд почав втрачати свою самостійність, наслідком чого було виникнення права ревізії рішень суду з боку центральної влади.[3] [16]

Однак в цей період розвитку державності апеляційний спосіб оскарження був іще невідомий, а існували інші способи оскарження, згідно з якими рішення суду могли бути скасовані не іншим судом, а тим же судом, який ухвалив рішення.

Апеляційний спосіб оскарження за своєю суттю “міг виникнути тільки тоді, коли центральна державна влада встигла вже посилитися і зміцніти настільки, що мала достатньо сили і можливості підкорити своєму контролю “народний” суд або навіть замінити його своїми установами, побудованими на підставі ієрархічного підпорядкування, тобто на підставі системи підпорядкування нижчих судів судам вищим”.[4] [6]

Ці загальні положення находять своє підтвердження перш за все в історії розвитку держави і права Стародавнього Риму, а також держави і права народів Європи.

При цьому слід зазначити, що звернення до правового феномену, який виник дві з половиною тисячоліття назад, продиктовано не тільки історичним інтересом, але і необхідністю самопізнання і потребами сьогоднішнього радикально змінюющогося життя.

У додержавний період в Римі, природно, не було спеціального органу для захисту порушених прав – державного суду. Захист прав і майнових інтересів здійснювався власними засобами потерпілого. Правим був той, хто перемагав у бійці, оскільки вважалось, що боги дали йому силу для досягнення перемоги в боротьбі за справедливість.

Форми і способи приватної саморозправи з порушниками знайшли потім відображення у формі легісакційного процесу уже державного суду.

Проте перехід від приватної саморозправи до державного суду був тривалим і пройшов декілька стадій. Зазначена саморозправа на певному етапі суспільного розвитку поступово обмежується і встановлюється певний порядок застосування насильства до кривдника – діяли за принципом “зуб за зуб”, “око за око”. У Законах XII таблиць містилась норма (VIII.2), яка передбачала, що “якщо хтось вчинив членоушкодження і не помириться (з потерпілим), то хай йому самому буде вчинено те ж саме”. 1[119]. Наступним етапом на шляху до державного суду було встановлення системи викупів як добровільних, так і обов’язкових, що теж знайшло своє відображення у Законах XII таблиць.

Нарешті, приватна саморозправа повністю припиняється, а спори незалежно від їх характеру переходять на розгляд до державного суду.

Функції державного суду були обумовлені наявністю права публічного і права приватного. Справи, що стосувалися інтересів держави, розглядалися публічним судом (judicio publico). Майнові спори слід було розглядати в цивільних судах (judicio privata).

Відмінною особливістю римського цивільного процесу в республіканський період та за часів принципату є його поділ на дві стадії : розгляд справи у претора (jus) і розгляд її у суді (judicium). Це були дві стадії одного й того ж судового процесу, що розглядав одну і ту ж справу в два етапи.

Закінчення розгляду справи у претора могло мати місце лише у випадках, коли відповідач визнавав заявлені до нього вимоги і погоджувався їх виконати. А коли відповідач позов не визнавав, він підлягав обов’язковому розгляду як в стадії “in jure” (у претора), так і в стадії “in judicio” (в суді). На жаль, немає вірогідних даних, які дозволили б пояснити доцільність поділу цивільного процесу на дві стадії, а також розкрити цілі, що стояли перед кожною з них.2 [119]

Найдавнішою формою цивільного судочинства, яка існувала у першій половині республіканського періоду, приблизно до 126 р. до н.е., був легісакційний процес.3 [142; 134; 119] За повідомленням Гая, цю форму процесу стали називати легісакційною тому, що вона була заснована на законі як противага старим формам приватної саморозправи.4 [27]

Вся сукупність ритуальних формул і жестів мала назву “legis actiones”1[47], а тому сам процес називався легісакційний.

Характерною ознакою цього процесу було те, що він мав дві стадії судочинства: процес “in jure” і процес “in judicio”. В процесі “in jure” приймали участь сторони і судовий магістрат ( претор, префект), який не здійснював судових функцій, а тільки був присутній при ритуальних актах в процесі судочинства, які здійснювали сторони. Сутність цих актів зводилась до того, що позивач заявляв про своє право, а відповідач заперечував проти вимог позивача. Завершуючим актом в стадії “in jure” був “litis contestatio” або затвердження предмету спору і направлення справи судді для прийняття рішення.2 [112]

Таким чином, моментом літісконтестації справа провадженням у претора закінчувалась, що свідчить про те, що провадження справи у претора не було розглядом справи по суті. Тут не досліджувались докази, не викликались свідки у справі, не заслуховувались їхні свідчення. Претор ніякого рішення по суті справи не виносив.

На другій стадії справу розглядав суддя, а в деяких випадках колегія суддів, яких вибирали самі сторони з числа осіб запропонованих магістратом, які були, як правило, сенаторами, пізніше, з часу Гракхов, квесторами, а з часу Августа – громадянами, які мали майно більше 200 000 сестерцій.

Рішення, яке виносив суд, було остаточним і не допускалась можливість його оскарження.3[168] Навіть при його явній незаконності, несправедливості, неправосудності змінити або скасувати його ніхто не мав права.

У другій половині періоду республіки Римська держава перетворилась на могутню імперію. Великі зрушення в економіці вимагали відповідних змін у правовому регулюванні. Легісакційний процес з притаманним йому формалізмом уже не міг задовольнити потреби економічної практики.

За повідомленням Гая, законом Ебуція (lex Aebutia) і двома законами Юлія (dual leges Juliae) в судочинстві Риму було запроваджено формулярний процес.1 [175]

З цього приводу відомий історик В. Хвостов зазначав: “Сутність процесуальної зміни зводилась до того, що провадження “in jure” полягало тепер не в висловлюванні сторонами основаних на законі легісакційних формул, причому претор був лише пасивним свідком, а в складанні претором письмової формули, яка містила його вказівку присяжному про те, як необхідно вирішити спір”.2 [168]

Провадження і в цьому процесі мало дві стадії “jus”і “judicium”. Саме в цьому полягав звичайний (ординарний) порядок провадження.

Відмінною особливістю формулярного процесу була заміна ритуальних дій у першій стадії формулою, яка стала основою процесу – метою провадження у першій стадії і юридичною підставою для провадження у другій стадії.3 [119]

Таким чином, формула – не тільки формулювання юридичної сутності спору, а й інструкція, вказівка судді, як вирішити дану справу за конкретних обставин, а також певні обов’язкові межі, в яких суддя має вирішувати спір. Тому, якщо претор припускався помилки в формулі, то її обов’язково повторював і суддя.

В формулярному процесі, як і в легісакціонному, рішення суду не підлягало ос-карженню.4 [121] Воно відразу вступало в законну силу і приймалось за істину – вирішений судом спір не міг бути предметом повторного розгляду (Res judicata pro veritate habetur).

Звичайно, заінтересована сторона могла оспорювати дійсність винесеного рішення, доводячи, що воно з тих чи інших причин не є правомірним. Якщо такою заінтересованою стороною виявиться позивач, то він може звернутися за новим призначенням судді. На заперечення відповідача про те, що у справі вже відбулося рішення, він може доводити, що це рішення несправедливе. Якщо заінтересований відповідач, то він у разі пред’явлення позивачем позову про стягнення за рішенням може доводити, що стадії judicium не було. Коли ж він цього не доведе, то підлягатиме подвійній відповідальності.

У всякому разі оспорювання недійсності винесеного рішення не є апеляція, яка передбачає навий розгляд справи по суті судом другої інстанції і винесення нового рішення. Такого перегляду формулярний процес принципово не допускав. Захист проти матеріально несправедливого рішення можна було одержати тільки шляхом надзвичайних заходів римських магістратів.

Зокрема, завдяки правилу про intercessio (посередництво) можна було звернутися до того чи іншого магістрату (наприклад, до трибуна) з проханням призупинити стягнення, оскільки воно здійснюється заходами преторської влади. Але intercessio тут тільки паралізує заходи преторської влади і зовсім не зачіпає самого рішення, яке de jure залишається непорушним.

Крім того, можна було звернутися і до самого претора, який, якщо визнає скаргу заінтересованої особи на рішення важливою, міг своєю владою дати так звану restitucio in integrum, тобто наказ вважати попередній процес таким, що не відбувся, і передати справу на вирішення іншому судді. Але всі ці заходи надзвичайні і залежали від особистого розсуду магістрату.

За певних умов (упередженого вирішення справи) особа, яка потерпіла від несправедливого рішення, може звернутися з позовом про збитки проти самого судді. Своїм неправомірним рішенням суддя ніби переносить претензію на себе.1 [114]

Таким чином, слід зазначити, що саме в цей період з’явилися перші надзвичайні способи оскарження судових рішень і допущення “restitucio in integrum” ,тобто поновлення попереднього стану.

Вимога “restitucio in integrum” могла бути пред’явлена в строк до одного року з моменту виявлення порушення, а підставами для оскарження судових рішень вважались: погрози, під впливом яких суддя вирішив справу (metus); обман, підкуп судді (dolus); неповноліття позивача, якщо його незрілість дала можливість відповідачу виграти справу (minor aetas); неявка в суд з поважних причин (absentia). В зазначених випадках після перегляду рішення міг бути проведений новий процес.2 [47]

Формулярний процес був звичайним цивільним процесом не тільки в кінці Республіки, но і на протязі всього періоду існування принципату. Для нього було характерним відсутність ієрархічного розподілу судових інстанцій на вищі і нижчі, що є характерною ознакою для періоду, коли не існувало апеляційного суду.

Із встановленням абсолютної монархії інститут претури як демократичного утворення республіканського Риму відмирає. Імператори не довіряли ні виборним преторам, ні виборним суддям. Державна перебудова вимагала й перебудови судової системи.

Ще в період принципату в деяких випадках почали практикувати розгляд окремих майнових спорів особисто магістратами без передачі їх присяжному судді. Тим часом для римлян, що протягом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розгляд справ одноособово суддею був таким незвичайним явищем, що і порядок розв’язання спорів вони почали називати надзвичайним – екстраординарним (extra ordinem). Деякий час новий процес існував паралельно зі звичайним цивільним процесом. Проте новий порядок розгляду спорів мав безсумнівні переваги – був одностадійним, тобто не передбачав розподілу на стадії “jus” і “judicium”, отже, оперативнішим. Поступово екстраординарний процес витісняє формулярний і в період абсолютної монархії стає панівним.

Судові функції виконують адміністративні органи : в Римі та Константинополі – начальник міської поліції, у провінціях – їх правителі. Деякі майнові спори розглядає особисто імператор, а незначні – муніципальні магістрати.

Принциповим нововведенням екстраординарного процесу було встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення (начальнику поліції, правителю провінції і, навіть, імператору). Безумовно, це був крок вперед у розвитку судочинства.

Відповідач, котрий проігнорував виклик до суду, вважався таким, що заподіяв образу магістрату, який прийняв до свого провадження справу. Спочатку така акція відповідача призводила до автоматичного програшу справи, а пізніше давала підставу для розгляду її без нього.

Рішення могло бути оскаржене принцепсу. Але й тут незабаром він делегував розгляд скарг префектам міста і преторію. Скарга повинна була подаватися безпосередньо судді, що розглянув справу, в усній формі відразу після винесення рішення, або в письмовій – в найближчі дні. Подання скарги на рішення суду припиняло його чинність.1 [119; 171; 49]

Таким чином, характерною рисою судочинства в цивільних справах зазначеного періоду було поєднання судових і адміністративних функцій адміністративним органом, наприклад, магістратом.

Усе це призвело до того, що суди, які існували раніше, уступили місце діяльності чиновникам Імперії, наділених певним обсягом повноважень, між якими виникли відносини підпорядкування, що дало можливість оскаржувати рішення нижчих інстанцій до вищих аж до Імператора, як вищої посадової особи Римської імперії.1 [49]

Прохання про перегляд рішення називалися апеляціями (appellatio від appellare – призивати) . Саме в цей період, в кінці третього століття, і виник інститут оскарження в цивільному процесі в формі апеляції.

При імператорі Августі рішення судів могли бути оскаржені міському претору або начальнику преторіанців, а коли справа проходила всі інстанції, то допускалась можливість звернення з проханням про перегляд рішення до імператора.2 [71]

За наказом імператора Діоклетіана (294 р.) в римських провінціях суддями були самі правителі провінцій. Нижчою інстанцією були муніципальні магістрати, які розглядали незначні справи. У зв’язку з цим, діюча система оскарження передбачала, що на рішення претора чи інших нижчих судів можна було звернутися з апеляцією до магістрату. На рішення нижчих провінціальних судів апеляція подавалась правителям провінції, а на рішення правителів провінцій – вищим імперським чиновникам. Слід зазначити, що кількість апеляційних скарг по одній справі була необмежена. Однак в період правління імператора Юстініана неодноразове подання апеляцій було заборонено і допускалось подання не більше двох апеляцій по одній і тій же справі.3 [16]

В період правління імператорів Діоклетіана і Костянтина було запроваджено правило, згідно якому до апеляційної скарги, яка подавалась імператору, необхідно було приєднувати “libelli refutatori” (прохання про спростовування рішення) і пояснювальну записку судді, в якій він обґрунтовував винесене рішення.

Поступово апеляційне провадження отримало певне організаційне оформлення, а своє закріплення, як спосіб оскарження судових рішень воно здобуло в період правління імператора Юстініана (527-565рр.).

В цей час були вже запроваджені строки для подачі апеляції і для пересилки справи до вищої інстанції. Про свою незгоду з рішенням суду сторона могла заявити усно судді після винесення рішення, або в десятиденний строк в письмовій формі. Апеляційна скарга, яка подавалась імператору, повинна була оплачуватись митом. Подача апеляційної скарги призупиняла виконання рішення.1 [109]

Слід також зазначити, що виникнення і розвиток апеляційного оскарження призвело до запровадження канцелярської форми діловодства, згідно якому все, що відбувалося в судовому засіданні заносилось до протоколу.

Згодом змінилась процедура розгляду апеляційної скарги. Якщо раніше імператор виносив своє рішення на підставі матеріалів справи, то при Юстініані допускалось подання сторонами додаткових нових доказів, які досліджувались безпосередньо в судовому засіданні при розгляді апеляції (judicium novum).

В свою чергу виникнення апеляційного способу оскарження призвело до певних ускладнень, оскільки судочинство стало здійснюватись більш повільно, а введення судового мита, призвело до того, що правосуддя стало менш доступним для деяких категорій населення. Однак усе це не принижує загального значення апеляції, як способу досягнення справедливого і законного судового вирішення спору, який виник.

Таким чином, апеляційний порядок оскарження був одним із важливих чинників римського права, який визначив роль римського права в історії світової юриспруденції.

Виникнувши в Стародавньому Римі, інститут апеляції отримав подальший свій розвиток в цивільному процесуальному законодавстві європейських країн.

Після падіння Римської імперії інститут апеляції в цивільному процесі Західної Європи виник знову після того, як на цій території утворились централізовані держави.

Торкаючись питань рецепції Римського права у Західній Європі, слід зазначити, що відповідно до циклів розвитку цієї локальної цивілізації, вона відбувалась декілька разів.

Перша рецепція припадає на Раннє Середньовіччя, починаючи після утворення варварських королівств на місті підкореної ними Західної Римської імперії, сягає свого піку підчас Каролінгського відродження.

Друга – починається зі злетом західного християнства, формування “нової Європи”, особливо помітною стає у XV-XVI ст.

Третя рецепція римського права цілком пов’язана з новим часом, сягаючи свого піку під час кодифікацій XIX ст. у Франції та Німеччині.

Нарешті з новітньою рецепцією Римського права ми маємо справу на прикінці XX століття, коли йде процес вдосконалення національних правових систем.1 [137]

В Німеччині норми римського права рецепіровались в кінці ХІV – на початку ХV століття. До цього часу в Німеччині існувало і розвивалось право звичаєве. Наприклад, стаття перша Магдебурзької правди передбачала: “Правом цивільним або міським є те, чого люди, які належать до якого-небудь одного міста або суду, домовились дотримуватись згідно зі своїми уявленнями і давніми звичаями...”2 [8]

Для вирішення юридичних питань застосовувалось неписане право, яке необхідно було “знаходити” для кожного конкретного випадку. Цю задачу виконували шеффени – представники народу, які здійснювали судові функції.3 [25]

З розвитком економічних і суспільних відносин виникла необхідність в єдиному праві. В силу своєї малоосвіченості шеффени були не в змозі пристосуватися до нових складних відносин, які виникли.

Вже в XIV столітті національне звичаєве право Німеччини не могло задовольнити потреби суспільства, що і призвело до рецепції римського права, яка виникла головним чином на підґрунті судової практики.1 [105]

В XV столітті римське право було запроваджено в університетах і судах Німеччини.2 [8]

Рецепція римського права безумовно вплинула на цивільне судочинство Німеччини, у зв’язку з чим змінився порядок розгляду цивільних справ і з’явилася реальна можливість для запровадження інституту апеляційного оскарження судових рішень.

Якщо спосіб оскарження рішень, який існував раніше, полягав в особистому звинуваченні судді, то процес, який запроваджено на підставі норм римського права, передбачав можливість апеляційного оскарження саме рішення суду.

Слід зазначити, що з введенням апеляційного порядку оскарження був запроваджений принцип, згідно якому інститут шеффенства втратив своє значення, а суддя втратив можливість самостійно творити норму права. Тепер суддя повинен був лише застосовувати до конкретного випадку вже існуючу абстрактну норму права.3 [168]

Рецепція римського права в Німеччині закінчилась запровадженням у 1495 році Імперського суду (Reichsskammergericht), який наряду з іншими функціями здійснював функцію вищого апеляційного суду для всієї Імперії. Очолював цей суд князь, граф або барон. В складі суду спочатку були рицарі і вчені юристи, а пізніше до складу суду входили тільки вчені юристи, які знали і застосовували на практиці норми римського права. В статуті про запровадження Імперського суду зазначалось, що “суд буде відбуватися за “загальним правом”, тобто за правом написаним і, отже, за римським правом”.1 [105]

Однак, у зв’язку з небажанням багатьох князів поступатися своєю владою їм дозволялося запроваджувати місцеві апеляційні суди, які діяли за зразком Імперського суду, тобто допускалось оскарження в апеляційному порядку рішень суддів, які спочатку розглядали справу, в князівському апеляційному суді. Після зміцнення центральної державної влади рішення князівських апеляційних судів могли бути оскаржені до вищого апеляційного суду.

Усе це призвело до того, що існування в Німеччині ієрархічної судової системи, а також можливості звернення до вищого апеляційного суду, утворило систему контролю як в вищих судах, так і в нижчих, у зв’язку з чим звичаї народу поступово втрачались через запровадження юридичних норм, які утворювались і перевірялись судовою практикою.2 [105]

Як зазначає О.Л. Лисенко, XVII століття стало справжньою революцією в історії правової думки в Німеччині, що було пов’язано з звільненням права від засилля схоластики і теологічних догм, розробкою на підставі принципів раціоналізму і логіки стрійної системи юридичних понять.3 [8]

Починаючи з цього періоду, поступово в найбільш великих землях Німеччини починає проводитись кодифікація цивільного права “з метою переробки римського і національного права в дещо єдине”.4 [113]

В 1794 році в Прусії приймається Прусське Земське Уложення, в 1811 році в Австрії – Загальне Цивільне Уложення. З утворенням Північного Німецького Союзу (1869р) і Німецької Імперії (1871р.) з’являється єдине законодавство: Загальнонімецьке цивільне уложення 1869 року і Німецький цивільний процесуальний кодекс 1877 року.

Таким чином, в Німеччині в процесі поступового розвитку держави, права, цивільного процесу, в результаті впливу римського права і наступного реформування і розвитку національного права утворилися певні способи оскарження судових рішень, з яких звичайним і в силу цього основним став апеляційний спосіб оскарження, який знайшов своє закріплення в сучасному цивільному процесуальному законодавстві (Книга третя, параграф 544 – 566).

Апеляція в німецькому судочинстві є способом оскарження судового рішення в частині або в цілому, згідно якому здійснюється новий судовий розгляд з винесенням нового судового рішення по цивільній справі.1 [199] Згідно з параграфом 511 ЦПК Німеччини апеляційна скарга подається на остаточне рішення, яке винесено судом першої інстанції. Оскарженню в апеляційному порядку (die Berufung) підлягають остаточні рішення амтсгеріхтів і ландгеріхтів першої інстанції. Не підлягають оскарженню заочні судові рішення, які винесені у відсутності однієї сторони або обох сторін, а також судові рішення, сума предмету скарги щодо яких не перевищує 1500 німецьких марок.

Згідно з ЦПК Німеччини, апеляційна скарга повинна бути викладена в письмовій формі (die Berufungsschrift) і подана на протязі місяця. Розгляд справи в апеляційній інстанції здійснюється на підставі тих же правових приписів, які встановлені для розгляду цивільних спорів у суді першої інстанції (параграф 523), з урахуванням тих особливостей, які передбачені законодавством для розгляду справ у вищій інстанції (параграф 511-544 ЦПК).

Слід, однак, зауважити, що ЦПК Німеччини обмежує повноваження апеляційної інстанції у разі використання нових доказів, які не були надані при розгляді справи у суді першої інстанції. Згідно з параграфом 528 ЦПК нові докази можуть бути прийняті тільки в тому випадку, якщо їх прийняття за внутрішнім переконанням суддів не призведе до затягування розгляду справи, або якщо відповідна сторона не надала їх суду першої інстанції в результаті грубої необережності.

Чинним законодавством Німеччини передбачені такі повноваження апеляційного суду, який може :

1. відхилити апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції залишити без зміни (параграф 519 ЦПК);

2. скасувати рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції (параграф 538 ЦПК);

3. скасувати рішення з направленням справи до суду першої інстанції у зв’язку з процесуальними порушеннями (параграф 539 ЦПК).

Однак, у випадках, передбачених параграфами 538 і 539 ЦПК, апеляційний суд може відмовитися від направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції і сам може винести рішення по суті справи, якщо він вважає це корисним для розгляду відповідної справи.

У Франції поняття апеляції з’явилося в кінці XIII століття. Довгий час її заміняли судові поєдинки, на яких суддя зі зброєю в руках відстоював ухвалене ним рішення. Такі поєдинки були закріплені в Etablissement de Saint Louis 1270 року, який утворив особі апеляційні суди, але апеляція того часу носила характер особистого звинувачення судді в несправедливості. Тільки в XVII столітті з прийняттям Ордонансів 1667 року апеляція стає скаргою не на суддю, а на рішення.

До цього часу у Франції існували інші способи оскарження судових рішень. За Указам короля Пилипа Красивого (1285-1314 рр.), рішення Паризського Парламенту, який здійснював і судові функції, вважалися остаточними, але за рішенням короля або за ухвалою Ради короля допускалося виправлення помилок в рішенні.1 [28]

У XVI столітті Франциск І (1515-1547 рр.) встановив, що Рада короля повинна діяти як ревізійна інстанція над парламентом, рішення якого підлягали перегляду у разі порушення процесуальних норм.

У 1579 році Указом Генріха ІІІ було встановлено, що всі рішення, які не відповідають королівським указам повинні визнаватися недійсними. Це положення було підтверджено також Указом Людовика XIV від 1667 року.1[103]

Таким чином, у Франції було запроваджено інститут касації (від фр. слова kasser – “ламати”) як один із видів оскарження судових рішень. У зв’язку з цим необхідно було чітко відокремити перегляд судових рішень з приводу порушень матеріального або процесуального закону ( касаційне провадження ) від перегляду рішень у зв’язку з помилками, допущеними при встановленні фактів ( апеляційне провадження), щоб встановити певний порядок для кожного з цих проваджень. Ця спроба була зроблена у 1738 році при виданні Регламенту для розгляду справ у Раді короля.2 [97]

Слід зазначити, що під час революції 1789 року у Франції було неоднозначне ставлення до апеляції. Зокрема, висловлювались пропозиції про відміну апеляційних судів і про залишення тільки судів першої інстанції. Закон від 24 серпня 1796 року передбачав навіть порядок, за яким суди першої інстанції повинні були розглядати апеляційні скарги на рішення судів тієї ж інстанції. Але цей експеримент був невдалим, в результаті чого в якості другої інстанції були остаточно запроваджені апеляційні суди.3 [17]

Таким чином, у Франції сформувалися такі способи оскарження судових рішень як надзвичайний спосіб – касація і більш пізній спосіб оскарження, звичайний – апеляція, які були закріплені в ЦПК 1806 року, який було введено в дію з 1 січня 1807 року. Апеляційні суди, як суди другої інстанції переглядали справу по суті, розглядали при цьому як питання факту, так і питання права, допускали надання нових доказів, здійснювали їх дослідження і давали їм оцінку. Такий порядок оскарження було збережено і в новому ЦПК Франції 1976 року, згідно якому, апеляційне провадження у цивільних справах здійснюється за тими ж правилами, що і в суді першої інстанції (ст.470 ЦПК), однак з двома обмеженнями :

1. апеляційний суд виносить ухвалу лише щодо оскарженої частини судового рішення першої інстанції;

2. як правило, він не має права розглядати питання, які не були предметом вирішення в суді першої інстанції, керуючись тим, що в апеляційному суді нові вимоги заявляти не можна. Проте в окремих випадках, якщо проти цього не заперечує протилежна сторона, апеляційний суд може розглянути і нові вимоги. Крім того, закон передбачає можливість подання до апеляційної інстанції нових доказів і міркувань щодо фактів для підтвердження вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За результатами розгляду апеляції суд має право залишити рішення суду першої інстанції у силі або скасувати його. Скасовуючи рішення, він приймає нове, яке змінює рішення суду першої інстанції. Повноважень апеляційного суду щодо повернення справи на новий розгляд до суду першої інстанції ЦПК Франції не передбачає, що характерно для повної апеляції.

Апеляційний суд також має повноваження в передбачених законом випадках витребувати із суду першої інстанції справу, яка знаходиться в його провадженні, для свого розгляду і ухвалення рішення по суті.1 [74]

В порівнянні з Німеччиною і Францією вплив римського права на розвиток національного права Англії був дещо меншим. Не маючи практичного значення, римське право певним чином вплинуло на юридичне мислення англійських юристів, повідомило їх про систему юридичних термінів, привчило їх до юридичних ухвал і познайомило з рядом загальних понять римської юриспруденції.2 [143] І якщо пізніше, як зазначає Муромцев С.А., багато в цивільному праві і правосудді Англії нагадує собою норми римського права, то це в значній мірі було не результатом рецепції, а є самостійним досягненням англійських юристів.1 [105]

Проте потрібно звернути увагу на те, що є немало обставин, які свідчать на користь того, що теза про не сприйняття Англією Римського права є хибною.

Аналіз показує, що рецепція відбулась і у цій країні, але у менш звичній (з точки зору традиційних досліджень) формі. Якщо континентальні системи права (романська, німецька та інші підсистеми права) реципували Римське право і шляхом прямого застосування, і при кодифікаціях, то у Англії обмежились сприйняттям духу (ідей та методології) Римського права, низки його засад, врешті решт, концепції створення норм права.2 [137]

Так, в англійському судочинстві як інститут оскарження була закріплена апеляція. В даний час в британській юстиції, як відмічає Кудрявцева Є.В., домінують дві моделі апеляції. Одна модель має внутрішній характер, тобто розгляд апеляційної скарги не виходить за межі тієї ланки судової системи, де винесено рішення. Друга модель передбачає передачу перевірки справи до вищої інстанції. За своїм змістом виділяють апеляцію з питань права і апеляцію з питань факту. Апеляція з питань права має своєю метою тільки виправлення правових помилок суду, а апеляція з питань факту надає можливість перегляду судового рішення по суті справи.3 [85]

Аналіз сучасної судової системи Англії дає підстави для висновку, що за законодавством Англії існує тільки один спосіб оскарження судових рішень – це апеляція, причому діє принцип повторної апеляції: на рішення апеляційного суду можна подати апеляцію до Палати лордів.4 [103]

Апеляційна скарга на рішення судів графств і високого суду в цивільних справах розглядається апеляційним судом не пізніше трьох місяців від часу подання апеляції, як правило, не менш як трьома суддями, котрі переглядають справу по суті. Суд вислуховує усі аргументи сторін і може винести своє рішення замість оскарженого. Проте, на відміну від Суду корони, Апеляційний суд не допитує знову свідків, а вивчає їх письмові свідчення. Апеляційний суд має право досліджувати нові докази для з’ясування фактичних обставин справи, однак лише в двох випадках : коли апеляція подана на судове рішення, яке не є остаточним; коли нові докази стосуються фактів, що стали відомими після прийняття рішення.

Продовження апеляційного провадження у Палаті лордів можливо лише тоді, коли:

1. Апеляційний суд підтверджує, що рішення стосується питання права, яке має важливе публічне значення;

2. Апеляційний суд чи Палата лордів дають дозвіл на тій підставі, що розгляд даного питання є компетенцією Палати лордів. Заява на дозвіл щодо апеляції подається протягом 14 днів від часу прийняття рішення апеляційним судом, якщо вона адресована йому, або протягом 14 днів, з моменту відмови Апеляційного суду на дозвіл, якщо заява подається Палаті лордів.

Щодо розгляду апеляцій у цивільних справах Палата лордів має такі ж повноваження, як і Апеляційний суд. Вона може прийняти будь-яке рішення, котре, на її думку, є справедливим завершенням справи. Звичайно вона обґрунтовує своє рішення доказами, дослідженими нижчим судом, проте, як виняток, може допитати свідків. Перш ніж оголосити остаточне рішення, Палата лордів передає сторонам його проект, щоб вони протягом тижня могли подати свої зауваження.

Слід зазначити, що законодавство Англії не регламентує процесуальний порядок судового засідання щодо розгляду апеляційної скарги.

Порушення у Палаті лордів нових правових питань не виключається, але за умови, що всі фактичні обставини, які є підставою для порушення правових питань уперше в Палаті лордів, були в нижчестоящих судах розглянуті з достатньою повнотою.

Порівнюючи зміст та елементи апеляції Давньоримської держави і країн Західної Європи, можна зробити висновок, що ці апеляції безумовно відрізнялися одна від одної, не зважаючи на певну схожість, яка обумовлена впливом римського права в цілому на розвиток судочинства європейських країн і, зокрема, на інститут апеляції, що свідчить також про те, що ця схожість і відмінність обумовлена усім ходом історичного процесу.

Виходячи з того, що право є безпосереднім продуктом життя, Р. фон Єрінг вдало обґрунтував висновок про те, що всі великі зміни в суспільному житті тягнуть за собою зміни і у сфері права. На його думку, найцінніша спадщина для нас – це римський метод правотворчості, завдяки якому право, що ними створюється, не перестаючи бути стрункою науковою системою, в той же час завжди лишалось найкращим для практичного застосування.

Таким чином, було знайдено рішення, значення якого важко переоцінити: Durch das romische Recht, aber uber dasselbe hinaus – від Римського права – вперед і далі Римського права.1 [137; 16]

<< | >>
Источник: Чернушенко Єлізавета Антонівна. АПЕЛЯЦІЙНЕ ОСКАРЖЕННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса – 2003. 2003

Еще по теме 1.1. Інститут апеляційного оскарження судових рішень в Стародавньому Римі і в країнах Західної Європи.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -