<<
>>

1.1. Ґенеза законодавства про трудові спори та огляд наукової розробки проблем розгляду судами першої інстанції трудових спорів

Сучасність не відокремлена від минулого і майбутнього, що цілком стосується й правових явищ. Знання про те, як вирішувались трудові спори в минулому, дозволяють зрозуміти сьогоднішні реалії цивільного судочинства в справах досліджуваної категорії та вміти прогнозувати основні тенденції розвитку його правового регулювання в майбутньому.

А тому при подальшому викладенні історико-правового матеріалу враховувались не лише зміни відповідних правових норм, а й розвиток науково-правових знань. При цьому для більш повного дослідження ґенези особливостей судочинства у досліджуваній категорії справ було проведено історичний аналіз не лише суто предмету дослідження, а й трудових спорів (в загальному їх розумінні) та всіх основних правових форм їх вирішення.

Як відправну точку в історичній частині нашого дослідженні за існуючою в юридичній науці традицією визначено початок ХХ ст., адже до цього в Російській імперії взагалі заперечувалась можливість спорів між працівником (працівниками) і роботодавцем.

Приступаючи до історично-правового аналізу законодавства та наукової думки про трудові спори і конфлікти варто звернути на значний вклад Смолярчука В. І., який ще у 1966 році детально дослідив їх еволюцію в ХХ ст. [162]. Ретельний аналіз розвитку сучасного законодавства України, що регулює трудові спори і конфлікти, було проведено Лазором В. В. [89, с. 35–65].

Разом з тим, науковці не приділяли достатньої уваги розвитку процесуального законодавства, що регулює судовий захист трудових прав. І в цьому контексті слід звернути увагу на те, що до початку ХХ ст. в Російській імперії не передбачалося особливого порядку судового вирішення трудових спорів. Натомість чинне на той час російське законодавство про працю відзначалося спрямованістю на недопущення як і індивідуальних, так і, в першу чергу, колективних виступів працівників на захист їх трудових прав.

Початок ХХ сторіччя характеризувався активною законотворчістю у сфері регулювання праці в рамках норм матеріального права.

Однак, як відзначає М. Г. Александров, єдиної системи вирішення розбіжностей, які виникли при застосуванні найманої праці, побудовано не було [6, с. 82].

Перша важлива спроба законодавчого врегулювання порядку розгляду трудових спорів була здійснена у серпні 1917 році шляхом створення спеціалізованого юрисдикційного органу. Тим самим з боку російської на той час держави було визнано існування трудових розбіжностей між працівниками й роботодавцем та потребу в спеціальному законодавчому регулюванні їх вирішення. Тимчасовий уряд затвердив Положення про примирливі камери й третейські суди, відповідно до якого примирливі камери створювалися на паритетній основі у територіальних районах або галузях промисловості з виборних представників працівників і роботодавців. Другою інстанцією вирішення трудових розбіжностей відповідно до Положення виступали третейські суди з вирішення трудових спорів [70, с. 63]. Затвердження вказаного Положення було першою спробою створення спеціалізованої трудової юстиції, яка у зв’язку з революційними подіями в жовтні 1917 року проіснувала досить нетривало.

Утвердження радянської держави на основі ленінського вчення про роль та місце держави в комуністичному суспільстві зумовило те, що вирішення трудових розбіжностей головним чином було законодавчо визначено крізь призму діяльності професійних спілок. Так, у 1922 році Радою Народних Комісарів РРФСР була прийнята постанова «Про порядок вирішення конфліктів, які виникають на ґрунті застосування праці у недержавних підприємствах і установах» [122]. Згідно з нею, за наявності колективного договору на підприємстві первинною інстанцією для вирішення трудових спорів була розціночно-конфліктна комісія, яка організовувалась на паритетній основі. У випадку недосягнення згоди у розціночно-конфліктній комісії, трудовий спір направлявся на вирішення відповідній професійній спілці, а у випадку встановлення конфліктною комісією при розгляді трудового спору кримінального правопорушення або необхідності застосування майнових стягнень справа передавалася до народного суду [89, с.

43]. При цьому в Постанові Народного комісаріату праці РРФСР від 6 квітня 1922 «Про розціночно-конфліктні комісії» та інших актах законодавства того часу закріплювались такі правила, що максимально забезпечували вирішення спору примирними органами конкретного підприємства без звернення до суду [121].

Роль народного суду в трудових спорах у перші роки радянської держави зводилася до гарантії забезпечення примусового виконання рішень, винесених вищевказаними юрисдикційними органами з трудових розбіжностей, і застосування кримінальних і майнових санкцій до винних представників адміністрації підприємств.

Прийнятий у жовтні 1922 року КЗпП РРФСР у галузі вирішення трудових розбіжностей в основному відобразив ту систему органів, яка склалася на момент його прийняття. Водночас до даної системи були введені й нові елементи [75]. Істотною новацією цього Кодексу було те, що він визнав за необхідне передбачити спеціалізацію судів щодо розгляду трудових справ. Відповідно до ст. 168 Кодексу спеціалізовані трудові сесії народних судів покликані були розглядати всі справи з порушення законів про працю, а також всі трудові спори, що виникали внаслідок застосування найманої праці [162, с. 60]. Трудові справи розглядалися колегіально. Норми про організацію особливих сесій народних судів з трудових справ містилися в Основах судоустрою СРСР [104].

Особливі сесії народних судів утворювалися у складі голови – народного судді та двох членів сесії – представника від органів Народного комісаріату праці і представника від профспілок. У трудових сесіях народних судів могли розглядатися всі індивідуальні й групові трудові спори, якщо вони не спрямовувалися на розгляд до примирливих камер. Ініціювати розгляд трудового спору у суді могла будь-яка зацікавлена сторона – працівник, працівники, адміністрація підприємств. Як пише В. В. Лазор, у далекі двадцяті роки минулого століття у нашій державі були покладені зародки створення спеціалізованої трудової юстиції [89, с. 48–49].

Аналізуючи законодавство того періоду, можна дійти висновку, що попри усі намагання радянського законодавця побудувати чітку систему захисту трудових прав працівників та роботодавців, утворилася досить громіздка система органів з вирішення трудових спорів з нечіткою компетенцією. Внаслідок відсутності чіткого розмежування компетенції цих органів на практиці склалася тенденція до перенесення трудових спорів на вирішення вищих органів управління, що применшувало роль існуючих юрисдикційних органів з вирішення трудових спорів. Як зазначає В. І. Смолярчук, спостерігався чіткий акцент убік адміністративного порядку вирішення трудових розбіжностей [162, с. 74].

Правила про примирливо-третейський і судовий розгляд трудових конфліктів, затверджені Центральним виконавчим комітетом і Радою Народних Комісарів СРСР 28 серпня 1928 р., започаткували новий етап регулювання відносин з вирішення трудових конфліктів та трудових спорів [123]. Саме з їх прийняттям почала формуватись чітка система врегулювання трудових спорів первинним юрисдикційним органом, яким виступали розціночно-конфліктні комісії (РРК). Відповідно до вищевказаних Правил трудові спори позовного характеру примирливими камерами й третейськими судами не розглядалися. З’явилися трудові сесії народного суду, до компетенції яких входили: 1) розгляд спорів позовного характеру (виділено нами – В. Н.); 2) справи, з яких РКК не було прийняте рішення; 3) справи, з яких рішення РКК було скасовано органом праці у порядку нагляду. Тобто, як вже було зазначено вище, первинним органом вирішення трудових розбіжностей вважалися РКК, а трудові сесії народних судів виступали, в основному, як друга інстанція з вирішення трудових розбіжностей. І лише трудові спори позовного характеру розглядалися сесією народного суду як первинною інстанцією.

Однак, спеціалізовані суди з трудових прав до 1936 р. поступово були ліквідовані, а трудові справи передані на розгляд до судів загальної юрисдикції. З кінця 30-х – початку 40-х ХХ ст. років регулювання трудових відносин в СРСР, в т.ч. в УРСР, стало носити авторитарний характер, що фактично майже не припускало виникнення розбіжностей між працівниками й адміністрацією підприємств. Цьому сприяв і розвиток радянського трудового законодавства тих років, наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 року «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишення працівниками та службовцями підприємств і установ» тощо [162, с. 93].

Затвердження 31 січня 1957 року Указом Президії Верховної Ради СРСР Положення про порядок розгляду трудових спорів [111] свідчило про поновлення правового регулювання вирішення трудових розбіжностей. Цей Указ фактично ознаменував проведення істотного реформування правового регулювання трудових відносин. Затверджене ним Положення визначало порядок розгляду лише індивідуальних трудових спорів, оскільки у період «розбудови соціалізму» не могло бути й навіть мови про колективні спори як правове явище. Тому, зрозуміло, що законодавче закріплення врегулювання колективних спорів було відсутнє аж до прийняття у 1989 році Закону СРСР «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» [59].

Аналізуючи правове регулювання трудових розбіжностей у дорадянську та радянську добу, В. В. Лазор правильно зауважує, що передбачений Положенням 1957 року порядок вирішення трудових спорів, відтворений з невеликими змінами трудовим законодавством 70-х років, проіснував до початку 90-х років ХХ ст. [89, с. 62–63]. Істотним надбанням цього періоду стало прийняття Кодексу законів про працю УРСР, який увібрав у себе увесь наявний досвід радянської доби регулювання трудових відносин і є чинним на сьогодні [74].

Ліберальні зміни в економічній системі СРСР другої половини 80-х рр. ХХ ст. зумовили потребу в значних змінах трудового законодавства та спричинили підвищення рівня конфліктності у відносинах «роботодавець – працівник». Однак радикальних змін у радянському трудовому законодавстві та законодавстві про вирішення трудових спорів не відбулося, хоча і були ухвалені Закони СРСР про регулювання колективних трудових спорів (конфліктів) й регулювання діяльності професійних спілок. Відповідні Закони пізніше були прийняті вже й за часів незалежності України. Проте наразі продовжує бути чинним КЗпП України від 10.12.1971 р., який незважаючи на внесення до нього численних змін, ґрунтується не на єдиній концепції регулювання трудових відносин у ринковій економіці, а на постулатах іншої (радянської) соціально-економічної формації.

Отже, можна зробити висновок про те, що законодавство в сфері захисту трудових прав розвивалось від повного невизнання державою трудових спорів, до побудови чіткої системи вирішення, в першу чергу. індивідуальних трудових спорів позовного характеру. Однак у ґенезі процесуального законодавства щодо вирішення трудових спорів не спостерігалась якась єдина стала тенденція. Особливості судочинства в трудових спорах у різні історичні періоди були різними та регулювались різними за своєю юридичною силою нормативно-правовими актами. При цьому законодавець і обмежував доступ працівників до судів, і утворював спеціалізовані суди, і відносив трудові спори до цивільної юрисдикції, і закріплював в нормах як матеріального, так і процесуального права окремі особливості розгляду судами справ, що виникають із трудових відносин.

Сьогодні одночасно із КЗпП України діє низка законів, які також спрямовані на врегулювання трудових розбіжностей. І це породжує проблему т.зв. «подвійного трудового законодавства», адже одні й ті ж чи подібні норми одночасно містяться як у зазначеному Кодексі, так і в спеціальних законах, дублюючи одна одну та призводячи до ускладнення правового регулювання рудових відносин. При цьому норми, що закріплюються в актах законодавства, які традиційно відносять до матеріального права, далеко не завжди враховують положення процесуального законодавства. Також, як зауважує В. О. Кабанець, нерідкісні випадки, коли закони містять норми, що відсутні в КЗпП, хоча за логікою їм належало знаходитися саме в ньому. Наприклад, Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» містить цілий підінститут, який відсутній в КЗпП України; КЗпП України в гл. XV «Індивідуальні трудові спори» регулює тільки окремі питання розгляду і вирішення індивідуальних трудових спорів. А питання пов’язані з процесом і порядком розгляду індивідуальних трудових спорів в суді регламентується ЦПК України та КАС України [68, с. 67].

В умовах існування численних прогалин в трудовому законодавстві України багато правових питань щодо вирішення трудових спорів знаходять своє вирішення в судовій практиці. Так, на розгляд і вирішення судами трудових спорів неабиякий вплив справляють постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 р. №9 [134] та «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. №9 [127].

Розкриваючи сучасний стан наукового дослідження правового регулювання вирішення трудових спорів, необхідно констатувати, що проблеми судового розгляду трудових спорів (конфліктів) знаходяться під постійною пильною увагою з боку вчених – представників науки трудового права. При цьому, вчені-процесуалісти проявляють мінімальний науковий інтерес до вказаної проблематики, публікуючи з цієї тематики лише окремі статті чи тези доповідей на наукових заходах.

На монографічному ж рівні захист трудових прав в українському цивільному процесі був досліджений лише у 1998 році С. М. Коссаком у дисертаційному дослідженні «Особливості судочинства у справах, які виникають з трудових правовідносин» [78]. Цим автором вперше в Україні було здійснено аналіз процесуальної форми розгляду та вирішення судом справ, які виникають з трудових правовідносин, чинного цивільного процесуального законодавства, внаслідок чого було розроблено науково обґрунтовані пропозиції з удосконалення цивільного процесуального законодавства та сформовано коло істотних практичних пропозицій для розв’язання складних питань, що виникають в процесі розгляду трудових спорів.

С. М. Коссак детально дослідив передумови відкриття провадження у цивільних справах, що виникають з трудових правовідносин; особливості процесуального статусу осіб, які беруть участь у справі та інші питання. Найбільшою цінністю вказаної наукової праці є дослідження судового захисту трудових спорів у нерозривній єдності з матеріальним (трудовим) правом. Крім того, дослідник одним із перших обґрунтував позицію, що відповідно до положень Конституції України судам підвідомчі всі справи, які виникають з трудових правовідносин, навіть при обов’язковому попередньому зверненні до комісій з трудових спорів чи інших примирних органів.

Водночас, ще раз підкреслюючи наукову першість і цінність цієї праці, необхідно наголосити, що вона була підготовлена під час чинності ЦПК України 1963 року. З огляду на це та на подальше істотне оновлення цивільного процесуального законодавства, на сьогодні наукові здобутки С. М. Коссака, висвітлені в його дисертації, дещо втратили свою актуальність та практичне значення.

Аналізуючи роботи представників науки трудового права щодо захисту трудових прав, які безумовно представляють наукову цінність для досліджень в межах цивільного чи адміністративного процесу, слід насамперед відзначити докторську дисертацію В. В. Лазора «Проблеми правового регулювання трудових спорів і конфліктів за умов формування ринкових відносин в Україні» (2005 р.) [90]. Вказаним автором на концептуальному доктринальному рівні проведено розмежування правових категорій «трудовий спір» і «трудовий конфлікт», визначено їх правову природу. В. В. Лазор здійснив порівняльно-правовий аналіз чинного трудового законодавства з нормами зарубіжного і міжнародного законодавства. Основну увагу в його дослідженні присвячено індивідуальним та колективним трудовим спорам і конфліктам, їх позасудовому та судовому вирішенню. При цьому автор розглядав відповідну проблематику не лише в рамках науки трудового права, а й із врахуванням наукових здобутків суміжних галузей юридичної науки. Внаслідок цього автором зроблено низку пропозицій з удосконалення порядку їх розгляду, в тому числі процесуального характеру. Головною пропозицією автора є формування трудових судів в Україні з огляду на численність та різноманітність трудових спорів і необхідність їх оперативного та ефективного вирішення [90].

У своїй дисертації на тему «Судовий захист права на працю» В. Ф. Безп’ята досліджує серед іншого поняття трудового спору як предмету судового розгляду, питання юрисдикції загальних судів з розгляду трудових спорів, особливості порушення та розгляду у суді справ, пов’язаних із захистом права на працю, особливості судових рішень у таких справах та їх виконання. В роботі зроблено висновок, що перспектива розвитку судової форми захисту трудових прав в Україні знаходиться в необхідності доповнення ЦПК України новою главою «Особливості розгляду трудових спорів». У вказаній главі слід відобразити положення щодо: процесуальної дієздатності як працівника, так і роботодавця; підсудності; обов’язкового застосування в стадії досудового розгляду примирювальних процедур; можливості суду з власної ініціативи збирати докази для з’ясування всіх обставин справи з метою винесення законного та обґрунтованого рішення тощо [10, с. 7].

Проблеми вирішення службово-трудових спорів були предметом дослідження у дисертації О. М. Обушенка «Особливості вирішення службово-трудових спорів та правового захисту працівників органів внутрішніх справ України (2002)» [103]. Вказана наукова праця ґрунтовно висвітлює теоретичні та практичні аспекти розгляду службово-трудових спорів працівників органів внутрішніх справ України як за трудовим законодавством, так і за нормами процесуальних галузей права. Однак, вона була підготовлена до набуття чинності ЦПК України та КАС України.

Період з 2008 по 2010 роки став досить плідним у наукових дослідженнях проблем захисту трудових прав осіб у галузі трудового права. Так, І. В. Дашутін у дисертаційному дослідженні «Правове регулювання судового захисту трудових прав громадян» (2008) на високому теоретичному рівні розглянув суть та особливості правового регулювання судового захисту трудових прав працівників [47]. До надбань цієї наукової праці слід віднести, в першу чергу, здійснення ґрунтовного порівняльного аналізу чинного вітчизняного трудового законодавства із законодавством зарубіжних країн, що регулює вирішення трудових спорів [47, с. 10]. Автором детально проаналізовано проблеми судового розгляду індивідуальних та колективних трудових спорів на прикладах окремих справ, розглянутих судами, з огляду на що зроблено висновок про незадовільну роботу загальних місцевих судів з вирішення індивідуальних трудових спорів. Також вказаних дослідником робиться висновок про необхідність створення в Україні спеціалізованої трудової юстиції [47, с. 12].

Науковий інтерес з точки зору правового регулювання трудових спорів і конфліктів привертають й інші праці сучасних вітчизняних дослідників трудового права: В. О. Кабанця, С. В. Лозового, Н. В. Плахотіної, М. В. Сокол, О. С. Боєвої та ін [14; 167]. Праці цих науковців дещо виділяються з-поміж інших робіт подібного типу, оскільки вони проведені: 1) у період активного реформування трудового законодавства і роботи над проектом Трудового кодексу України; 2) в умовах дії негативних наслідків всесвітньої економічної кризи на українську економіку, які зачепили, у першу чергу, права та інтереси найманих працівників. Вказані праці мають істотну практичну складову у вигляді широкої палітри статистичних даних із формуванням конкретних пропозицій до чинного законодавства та прикладів судової та примирної практики вирішення трудових спорів (конфліктів), кількість яких значно зросла внаслідок масових звільнень, невиплати заробітної платні та інших кризових явищ.

У своїй роботі «Теоретичні аспекти удосконалення розгляду трудових спорів (конфліктів) в Україні» (2009) В. О. Кабанцем у рамках матеріального трудового права визначено причини виникнення трудових спорів, проведено класифікацію трудових спорів та виділено принципи розгляду та вирішення трудових спорів з метою сприяння удосконаленню правового захисту найманого працівника під час реалізації ним здатності до праці через удосконалення трудового законодавства та правозастосовної практики в сфері регулювання розгляду та вирішення трудових спорів [69].

Опираючись на західну концепцію вирішення трудових спорів, В. О. Кабанець робить висновок, що судовий процес у справах, пов’язаних із трудовими відносинами, у промислово розвинутих країнах Європи відрізняється від звичайних цивільних процесів більшою гнучкістю й оперативністю судових процедур. Він відзначає, що, на думку західних фахівців, оперативність вирішення спорів в сфері праці та соціального забезпечення має для більшості трудящих важливіше значення, ніж при розгляді інших цивільних позовів, особливо тоді, коли мова йде про звільнення і страйки, наслідком чого є організація та діяльність спеціалізованих судів, з одного боку, і у встановленні більш оперативного судочинства, з іншого [69, с. 13].

Одним із піонерських теоретичних досліджень проблем трудових процесуальних правовідносин є робота Н. В. Плахотіної «Проблеми регулювання трудових процесуальних відносин в українській правовій системі» (2009), в якій авторка на монографічному рівні розкрила особливості регулювання трудових процесуальних відносин у межах самостійної галузі – трудового процесуального права [108]. Авторка наводить низку аргументів та робить висновок про якісну однорідність відносин з вирішення трудових розбіжностей, які мають особливості суб’єктного складу, об’єкта і змісту, що дозволяє розглядати ці відносини як самостійний предмет правового регулювання і визначити їх як «трудові процесуальні відносини». Вказана дослідниця обґрунтовує самостійність методу правового регулювання трудових процесуальних правовідносин, який зумовлюється специфікою загального положення суб’єктів, специфікою юридичних фактів, а також характером юридичних санкцій, що застосовуються при регулюванні цих правовідносин. Також Н. В. Плахотіна приєднується до думок інших вчених про необхідність створення спеціалізованої трудової юстиції в Україні.

У роботі С. В. Лозового «Правове регулювання індивідуальних трудових спорів» (2009) загалом підтримуються зазначені вище позиції. При цьому автор обґрунтовує доцільність розгляду індивідуальних трудових спорів виключно у порядку цивільного судочинства та виключення їх з адміністративної юрисдикції [93, с. 9]. При з’ясуванні специфіки судового захисту індивідуальних трудових спорів, автор доводить, що розширення сфери судового захисту трудових прав працівників потребує ухвалення Трудового процесуального кодексу України та створення системи судів, які б спеціалізувалися на розгляді трудових спорів і спорів з питань соціального захисту громадян [94, с. 180]. Разом з тим, на відміну від усіх інших дослідників проблем трудових спорів С. В. Лозовой вказує на недоцільність негайного створення спеціалізованих судів у трудових справах, оскільки воно є передчасним і таким, що не враховує політичну та економічну ситуацію Україні, і наголошує на необхідності створення спеціалізації окремих суддів по трудових спорах у місцевих судах [93, с. 19].

Аналізуючи положення сучасної зарубіжної доктрини щодо процесуального порядку розгляду трудових спорів, необхідно, насамперед, звернути увагу на роботи російських дослідників, зокрема, дисертацію О. А. Лазарєвої «Процессуальные особенности рассмотрения дел, возникающих из трудовых правоотношений» (2005, Саратов), в якій відображені результати комплексного дослідження особливостей процесуального розгляду трудових спорів, практики їх вирішення, а також визначені недоліки законодавчого регулювання такого порядку та напрямки їх усунення [88].

Цікавим з точки зору методології є дисертаційне дослідження ще одного російського науковця В. І. Мартиненка «Процессуальные особенности рассмотрения индивидуальных трудовых споров в судах общей юрисдикции» (2006, Москва), в якому автором здійснено аналіз існуючого порядку розгляду та вирішення індивідуальних трудових спорів для теоретичного обґрунтування необхідності розробки окремої глави ЦПК РФ, яка була б присвячена таким справам [99].

На підставі викладеного вище необхідно зробити висновок, що в сучасній українській юридичній науці переважають дослідження порядку розгляду і вирішення індивідуальних трудових спорів, в тому числі й у загальних судах, що виконані в межах науки трудового права. Тому актуальним у науці цивільного процесуального права залишається дослідження процесуальних особливостей розгляду та вирішення трудових спорів, які б у своїй основі мали сучасні уявлення про сутність цивільного процесуального розгляду спорів таких категорій, нові концепції захисту прав людини, тенденції до уніфікації та спеціалізації процесуального законодавства, забезпечення права на справедливий суд, а також приведення судочинства у таких справах у відповідність до вимог Європейської конвенції з прав людини. Саме ці напрямки, на наш погляд, є пріоритетними на сучасному етапі розвитку цивільного процесуального права і саме вони визначають подальшу структуру та напрямки дисертаційного дослідження, головними поміж яких є визначення поняття та сутності трудових спорів як предмету судового розгляду, їх категорій, а також виявлення співвідношення між поняттями «трудовий спір» та «справи, що виникають із трудових відносин».

<< | >>
Источник: НЕПОЧАТИХ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. РОЗГЛЯД ТРУДОВИХ СПОРІВ У ПОРЯДКУ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА СУДАМИ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2016. 2016

Еще по теме 1.1. Ґенеза законодавства про трудові спори та огляд наукової розробки проблем розгляду судами першої інстанції трудових спорів:

  1. 2.10. Розгляд судом справ про обов\'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу
  2. КЕРІВНІ ПРИНЦИПИ ТА ПОЯСНЮВАЛЬНА ДОПОВІДЬ ЩОДО ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ: ОКРЕМІ АСПЕКТИ
  3. § 1. Становлення законодавства про виконавче провадження в Україні
  4. Відповідальність за порушення законодавства про надра
  5. Загальна характеристика злочинів, вчинених на релігійному ґрунті або пов’язаних з релігією, у теорії кримінального права та законодавстві про кримінальну відповідальність
  6. 1.4. Законодавство про інтелектуальну власність Російської імперії та його реалізація на українських землях (ХVIII – поч. ХХ ст.)
  7. РОЗДІЛ 1 ІСТОРИКО ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ
  8. 1.3. Сучасний стан національного законодавства, що регулює трудові спори
  9. 2.1. Принципи розгляду та вирішення трудових спорів
  10. 3.1. Зарубіжний досвід систематизації законодавства про адміністративну відповідальність
  11. 3.2. Концептуальні засади систематизації сучасного законодавства про адміністративну відповідальність
  12. 3.3. Актуальні проблеми сучасного етапу систематизації законодавства про адміністративну відповідальність
  13. НЕПОЧАТИХ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. РОЗГЛЯД ТРУДОВИХ СПОРІВ У ПОРЯДКУ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА СУДАМИ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2016, 2016
  14. ЗМІСТ
  15. ВСТУП
  16. 1.1. Ґенеза законодавства про трудові спори та огляд наукової розробки проблем розгляду судами першої інстанції трудових спорів
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -