<<
>>

1.2. Апеляційне оскарження судових рішень в цивільному процесі на українських землях до утворення незалежної держави.

Суд є найбільш давньою інституцією людського суспільства, однією з тих, яка виникла ще в додержавні часи, а інститут апеляційного оскарження виник значно пізніше. Весь процес розвитку людської спільноти проникнутий прагненням до створення справедливого суду, який неможливий без розвинутого інституту оскарження судових рішень.

Інститут апеляційного оскарження судових рішень здавна відомий і в Україні.

Побудова в Україні правової держави, формування громадського суспільства спонукає звернутися до історичного досвіду нашого народу в цій царині.

В Київській Русі (VI- початок XIII ст.), як і в країнах Західної Європи тієї епохи, суд був установою суто народною і достатньо самостійним не тільки до затвердження князівської влади, але і після цього, тому що судова влада хоча і перейшла до князів, однак здійснювалась при участі виборних земських людей 1. [16]

Серед судових органів Київської Русі необхідно виділити перш за все суд общини, як найбільш давній судовий орган. Община судила у відповідності з звичаєвим правом.

Але зі зміцненням державності все більша кількість справ підлягала князівській юрисдикції. Князь судив або сам, або через посадників та тіунів.

Велика кількість справ проходила через церковний суд, який розглядав всі правопорушення духовенства, а також багато справ простих людей, які були віднесені до юрисдикції церковного суду.

Судовий процес носив змагальний характер.

Основними судовими доказами в Київській Русі були: власне зізнання, свідчення послухів і видоків, суди божі, присяга, жереб, зовнішні прикмети.

Форма, в якій виносилось судове рішення, була усною. Судове рішення виконували різноманітні княжі агенти і вірники, мечники та ін.2 [104 ]

У середині XII ст. Київська Русь розпалася на князівства : Київське, Галицьке, Волинське, Смоленське, Переяславське, Володимиро-Суздальське тощо.

Кожне князівство мало свої особливості політичного розвитку.

Галицько-Волинське князівство (земля) найбільш повно продовжує традиції Русько-Української державності (перша пол. ХІІІ- друга пол. ХІУ ст.).

Судові функції в Галицько-Волинській землі не були відокремлені від адміністративних. Вищими судовими інстанціями були Князь та Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, волостелі, намісники. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалась церковними уставами Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха. Процес носив змагальний характер і мав ті ж елементи, що і в Київській Русі.1 [104]

Така судова система передбачала тільки одну судову інстанцію і про існування інституту оскарження судових рішень в зазначений період, а тим більше інституту апеляції, не могло бути і мови.

Тому не дивно, що "Руська Правда" - найважливіша пам’ятка давньоруського права - не передбачала можливості оскарження постанов суду.2 [100]

Як зауважує з цього приводу І.Д. Бєляєв, кому б не належало в цей час право здійснювати судочинство, князь чи його посадник, виборні судді чи інші уповноважені особи, - усі вони користувалися такою повагою, що кожна вирішена ними справа не підлягала оскарженню, а рішення суду було остаточним.3 [10]

А якщо суддя і виносив несправедливе рішення, то "Бог буді їм суддя на другому пришествії Христовім..."4 [117]

В історії судового процесу в Україні особливе місце займає литовсько-руський період. З другої половини XIII ст. почалася експансія Литовського князівства на руські землі. Великим це князівство стало, перш за все, тому, що вже на середину XIV ст. три чверті його території складали українські і білоруські землі.

Судова система на українських землях Великого князівства Литовського не була незмінною. В XIV ст. суд був подібний до суду доби Київської Русі, де центральним був суд Великого князя, а на місцях судили його намісники і волостелі.

Окремо існували церковні суди, суди громади, суди міст, що користувалися магдебурзьким правом. У XV ст. ця система дещо змінюється. Зміцнюється станово-представницький суд - суд Пани-Рада. В основу судової системи були покладені залежність суду від адміністрації та становий принцип побудови судових установ. Така судова система проіснувала до 1564 - 1566рр., тобто до проведення у Великому князівстві Литовському судової реформи. Реформа сприяла впорядкованості, унормованості і демократизації судової системи. Вперше на українських землях елементи розподілу влад було впроваджено в державному масштабі, що дало поштовх формуванню судової влади. [5] [157]

Судова система в українських землях на кінець XVI ст. стала результатом синтезу правових систем України, Литви, Білорусії та Польщі. [6] [157]

Значне поширення в українських землях в зазначений період одержало магдебурзьке право, згідно з яким окремі міста України отримали самоврядування і право "між собою судитися і радитися", що, в свою чергу, привело до змін у судовій системі. 3[9; 26; 89; 95;160]

Судовий процес на українських землях Великого князівства Литовського в основі своїй мав давньоруське походження і мало в чому відрізнявся від судового процесу Київської Русі. Це пояснювалося тим, що процесуальне право є найбільш консервативною галуззю права, тому саме в ньому збереглася величезна кількість елементів звичаєвого українського права, що проявлялося, зокрема, в збереженні стадій процесу, системи доказів, в назвах судових чиновників. Проте еволюція правової системи вела до змін і в процесуальному праві. Ці зміни, з одного боку, відбувалися в руслі тенденцій загальноєвропейського розвитку, а з іншого - базувалися на споконвічних давньоруських традиціях. 1[157]

Як в Європі в цілому, в українських землях просліджується перехід від середньовічного права і процесу до буржуазного.

Особливо цей процес прискорився після судової реформи 1564-1566рр. Внаслідок судової реформи на українських землях суд вперше відокремлюється від адміністрації.

Судовий процес у містах з правом на самоврядування склався на засадах магдебурзького права: він був усним, гласним і змагальним. 2[157]

В період, що розглядається, не досить розробленими були норми судового процесу, які регулювали оскарження судових рішень. Процесуальний порядок оскарження і апеляційного перегляду справ вперше отримав закріплення в артикулах 1,2,5,6 розділуVI Статуту 1529 року і був розвинутий в наступних законах, прийнятих з 1529 року по 1588 рік. Норми, які регулювали порядок оскарження судових рішень, були дещо удосконалені в Статутах Великого князівства Литовського 1566 р. і 1588 р. Зазначені Статути передбачали, що підчас розгляду справи в суді ніхто не повинен апелювати до Великого князя чи Сейму, щоб тим самим не утворювати тяганини, а обидві сторони зобов’язані були довести справу до кінця. Якщо одна із сторін вважала, що рішення суду є несправедливим, то вона мала право просити у судді лист по її справі з викладенням мотивів, згідно яким суддя виніс рішення. При цьому суддя був зобов'язаний видати такий лист, посвідчений його печаткою, після чого невдоволена рішенням сторона мала право оскаржити рішення суду до Великого князя або сейму, де мала право вести спір з суддями, які видали такий лист. Звертає на себе увагу та обставина, що апеляція не повинна була "затримувати задоволення вимог скривдженої сторони", що свідчить про те, що апеляція в цей час не призупиняла виконання рішення суду.

Слід також зазначити, що важливим показником демократизму судового процесу є інститут адвокатури, який своїми коренями сягає ще в часи Київської Русі. Але найбільш повно цей інститут проявив себе в судах Великого князівства Литовського, і перш за все в судах міст з магдебурзьким правом і в земських судах.

Судова система Великого князівства Литовського складалася з центральних, місцевих та спеціальних судів.

До центральних судів відносились суд Великого князя (господаря) і його форми, а також суд Головного Литовського трибуналу. Слід підкреслити, що великокнязівський суд був споконвічним інститутом давньоруської старини і прикладом рецепції судової системи Київської Русі на державному рівні. Головне навантаження великокнязівський суд ніс не у вирішенні справ за першою інстанцією, а в розгляді справ за апеляційними скаргами на рішення всіх інших судів.

Формами великокнязівського суду були суд Пани-Ради, сеймовий, асесорський, канцлерський, маршалковий, комісарський і скарбовий суди. Рішення цих судів можна було оскаржити Великому князю. Усі ці суди вирішували тільки особливо важливі справи та апеляційні скарги на рішення з окремих справ.

В результаті судової реформи 1564-1566 рр. було створено центральний судовий орган - Головний Литовський трибунал як вищий суд першої інстанції і як апеляційна інстанція. Суду трибуналу були підсудні справи за скаргами на земських і гродських посадових осіб, які не розглянули судову справу, а також протидіяли апеляції на винесені судові рішення до трибуналу.

В Уставі Головного трибуналу міститься пояснення причин утворення цього суду: "Аби долгим задержанием разсудку й справедливости люди ухривженьїе не бьіли утисненьї, а своволенство погамовано й завстегнено бьіти могло, господарь зложивши з особьі своее тне вси судьі, которьіе за отозвами або за пеляцьіями по все тьі часьі водлуг Статуту й прав великого князства Литовскаго господару судити й справовати належало, порядок новьій отправованья тьіх всих судов мочью сего сойму уставуем".1 [148]

Рішення Головного трибуналу оскарженню не підлягали. На них не можна було подати апеляцію до господарського або сеймового суду. Перегляд справ в порядку апеляції в господарському суді відбувався тільки в тому випадку, якщо в першій інстанції справа розглядалася комісарським судом, а також тоді, коли судді Головного трибуналу не приходили до єдиної думки.

2 [148]

Судова реформа 1564-1566 рр. зробила черговий крок на зближення судових систем Польщі і Великого князівства Литовського, в результаті чого на українських землях створюють апеляційний суд, подібний Люблінському трибуналу у Польщі.

Великий вальний сейм 1578 р. прийняв закон, яким запровадив у Волинському, Київському і Брацлавському воєводствах нову апеляційну інстанцію для місцевих судів - Луцький трибунал. Згідно з вимогами Статуту 1529 р. розгляд скарги в апеляційному суді розпочинався "перед тими паньї, которьіе ся к тьім роком зберуть" (див.: Статут 1529 р., розд.УІ, арт.7). Отже, не обов’язковою була присутність на засіданні усіх членів трибуналу.

У жовтні 1578 р. повітові уряди направили апеляційні позови уже до Луцького трибуналу, "до суду их милости панов депутатов". Згідно з тогочасними правилами, апелювати можна було тільки з дозволу суду, який розглядав справу (див.: Статут 1529 р.,розд.УІ, арт.6).

Справи у трибуналі розглядались заздалегідь складеним реєстрам. Кожний, хто з’являвся до суду, вносив заяву, і таким чином формувалась апеляційна черга. За три дні до розгляду справи зацікавлена сторона брала з дозволу трибуналу луцького возного, який мав сповістити про судовий розгляд іншу сторону і дати їй можливість підготуватися до захисту. 1 [157]

Закон про запровадження трибуналу відніс до його компетенції розгляд апеляцій на рішення земських, гродських та підкоморських судів, крім "справ вонпливих" і "справ скарбових" , які підлягали розгляду королівським судом. За королівським судом залишився також розгляд апеляцій на рішення міських судів з магдебурзьким правом.

Розгляд справи у трибуналі розпочинався з оголошення стороною опротестованого декрету. Трибунал не міг торкатися тих обставин, які не були предметом розгляду місцевого суду і не знайшли відображення в його рішенні. Перш за все, трибунал мав встановити, чи не були порушені процесуальні права сторін. Він або затверджував декрет суду першої інстанції, або приймав новий, і вже тільки після цього давав розпорядження про виконання декрету. Складні справи трибунал радив розглянути на полюбовному суді "приятельським звичаєм". Так, дуже заплутана справа між панами Ластовецьким та Пузинами за рекомендацією трибуналу була розглянута і вирішена на полюбовному суді. 2 [124]

Завершення судової реформи було здійснено Статутом 1566 року, який чітко визначив компетенцію нових судів і форму судового процесу.

Серед місцевих судів найбільш давнім і діяльним був замковий (готський суд).

Апеляційною інстанцією для гродських судів був суд господаря, а зі створенням Луцького трибуналу апеляції подавались до останнього. Статут 1566 року встановив правила для подання апеляції й переносу справи на суд господаря. Сторона, яка вважала рішення таким, що суперечить праву, не повинна була соромити і ображати суддів, а мала заявити, що рішення вважає несправедливим і тому бажає звернутися за правосуддям до господаря. Заборонялось апелювати за межі Великого князівства Литовського; такі апеляції не розглядались, і той, хто викликав на інший суд сторону, повинен був сплатити викликаному 12 рублів грошей (див.: Статут 1566 р., розд. ІУ, арт.61).

Апеляція не допускалась в наступних випадках: якщо мова йшла про виконання зобов’язання "листом своим записом добровольньїм", визнаним складеним у відповідності з законом; у випадку повернення судом законному власнику людей і землі, відібраної у нього насильником; якщо одна з сторін дала згоду на вирішення справи на основі доказів, що їх надала інша сторона і які були признані судом дійсними; у випадку признання під час судового розгляду якого-небудь факту дійсним у даній справі, стороною, яка потім вирішили подати апеляцію (див.: Статут 1588 р., розд.ІУ,арт.88). Не допускались також апеляції після розгляду справи по суті ("по сказанью головное речьі"). Апеляційна скарга не повинна була містити нових фактів у справі, яка розглядалась; сторона "большей ку помочьі собе ничого брати й прикладати не маеть, толко то, што бьіло перед судом первшьім, от которого апелевал" (див.: Статут 1588 р., розд. ІУ, арт.90).

Таким чином, Статут встановлював не тільки чіткий порядок для подання апеляції, а і передбачав виключний перелік випадків, при яких апеляція не допускалась.

В діяльності земських судів органічно поєднались європейський правний досвід і традиції давньоруського права.

Земському суду належала одна важлива функція, яка раніше належала виключно господарю і ставила його вище інших місцевих судів, - нагляд за законністю дій гродського суду. Згідно з Статутом 1588 р. у випадку відмови воєводи чи старости переглянути справу, яка розглядалася у гродському суді, "сторона укрившоная" бере "листь упоминальний" воєводі від земського суду з пропозицією "учинить справедливость" (див.: Статут 1588 р., розділ, арт.37).

На рішення земського суду можна було апелювати безпосередньо до суду господаря (короля), обминаючи всі інстанції. Статут передбачав, що в разі незгоди з рішенням невдоволена сторона мала заявити: "Пан суддя! Твій вирок я вважаю невірним, дозволь звернутись до суду Великого князя". Але заборонено було апелювати на вироки, що базувались на письмових зобов’язаннях сторони, яка програвала справу, або на її добровільному зізнанні; також заборонялось апелювати, посилаючись на дрібні порушення формальностей при відправленні правосуддя.

В українських містах з магдебурзьким правом склалася система судів відмінна від тієї, що існувала в інших європейських містах. Особливістю міських судів в українських землях було те, що магдебурзьке право в них не було повним.

Кожний мешканець міста, незадоволений рішенням такого суду, мав право апеляції до вищої інстанції - асесорського суду. Для більшості міст з магдебурзьким правом вищим судом був сеймовий суд у Варшаві, а після 1581 року - Головний Литовський трибунал.

На українських землях Великого князівства Литовського функціонував ряд судів, які не вписувались в загальну судову систему, оскільки своєю юрисдикцією вони або охоплювали тільки певну частину населення (церковний, гетьманський, цеховий і ярмарковий суди, суд над іновірцями), або запроваджувалися тільки в надзвичайних обставинах (каптуровий суд), або створювалися для розгляду конкретної справи (полюбовний суд), або діяли тільки на певній території (козацький суд).

Церковні суди існували на українських землях з часів Київської Русі, їх було впроваджено Уставом князя Володимира Святославича (початок XI ст.) під впливом візантійського канонічного права. Існувало два типи церковних судів: духовні (за колом справ і за колом осіб) і домініальні. В часи Київської Русі світській владі категорично заборонялось втручатись у справи церковних судів під загрозою смертної кари. 1[197]

Апеляційною інстанцією для духовних церковних судів був суд Великого князя. В 1516 році воєвода київський Андрій Немирович розглядав спір між ігуменом і "старцями" Пустинського Нікольського монастиря й софійським намісником метрополита.Апеляційною інстанцією для домініальних церковних судів були суди воєвод і старост, а пізніше - гродські суди.

Апеляції на рішення гетьманського суду подавались до сеймового суду, а після створення Головного Литовського трибуналу - до нього. Рішення цехового і ярмаркового судів можна було оскаржити у земському суді. 2 [96]

На території українських земель з давніх часів проживали представники інших народів, так звані іновірці (євреї, татари, німці, вірмени тощо). Польська влада намагалася підпорядкувати своїй юрисдикції, перш за все, українське населення, але гострі суперечки постійно виникали із вірменською общиною. Однією з причин цих суперечок було порушення польськими властями характерного для вірменського права одноступеневого суду, рішення якого за вірменськими звичаями було остаточним і апеляції не підлягало. Незважаючи на це, місцеві суди приймали апеляції на рішення вірменських судів, хоча за привілеєм від 1574 року право приймати апеляцію на рішення вірменського суду закріплювалось виключно за асесорським судом .3 [46]

Для розгляду цивільних справ з позовів між окремими панами створювалися полюбовні (приятельські, третейські) суди. Корінням ці суди сягають в додержавні часи, в епоху панування звичаєвого права. Полюбовний суд не був постійною судовою установою, а призначався окремо для кожної справи. Він мав широке розповсюдження в ХІУ-ХУІ ст., перш за все тому, що користувався більшою довірою сторін, ніж державні суди, а ще тому, що в ньому сторони не сплачували величезних судових мит. Рішення, які приймалися полюбовними судами, могли бути оскаржені до земського суду. Статут 1588 року визначив, що земський суд є апеляційною інстанцією для полюбовних судів (див.: Статут 1588 р., розд. ІУ, арт.85). Апеляційний розгляд міг відбутися і без присутності однієї із сторін. В разі відсутності порушень постанова полюбовного суду залишалась без змін, а сторона, яка не виконала постанови, сплачувала "заруку" і збитки позивача.

Судова система Запорізької Січі складалася із судів нижчих і вищих. До нижчих судів належали паланкові і курінні, а до вищих - суди військового судді, кошового отамана і Січової Ради.

Курінний суд діяв як апеляційна інстанція стосовно вироків паланкового суду. Скарги на рішення курінного суду направлялись до суду військового судді. Остаточне затвердження вироків військового судді належало кошовому отаману або Січовій Раді. Вищою інстанцією для всіх судів був суд кошового отамана, адміністративна і судова влада якого поширювалася на всю територію Запорізької Січі.

У відповідності з Люблінською унією 1569 р. Велике князівство Литовське та Польща об'єдналися у єдину державу - Річ Посполиту. Державний лад Польщі було поширено на українські землі - Волинь, Поділля, Київщину (друга пол. ХУІ- перша пол. ХУІІ ст.).

Вищими судовими інстанціями були королівський та сеймовий суди, де судились магнати та пани.

Для шляхти існували суди, які були створені ще у Великому князівстві Литовському, їхня компетенція в цей період не змінювалась.

В роки Визвольної війни 1648-1654 рр. в Україні формується своєрідна правова система. Хоча гетьман своїми універсалами не одноразово і підтверджував дію Статуту 1588 р. та магдебурзького права на визволеній території, фактично вони тут майже не застосовувалися. Магдебурзьке право діяло тільки у великих містах (Київ, Переяслав, Чернігів, Ніжин), а норми третього Статуту повернулися в правову систему після приєднання України до Московської держави.

У договорі 1654 р. була зафіксована вимога України "підтвердити права і вольності наші військові, які з віків мало військо Запорізьке, що своїми правами судилося".

5 квітня 1710 р. було підписано договір під назвою "Конституція прав і свободи Запорозького Війська" (Конституція Пилипа Орлика), що безперечно мало вплив і на розвиток судочинства в Україні. 1 [70]

У 1760 році з’їзд козацької старшини у Глухові підтримав вимоги про проведення судової реформи, у результаті чого Україну було поділено на 20 судових повітів.

Судочинство в Україні було усним і обов’язково відбивалось у протоколах, які підписували усі судді.

Сторона, що була невдоволена рішенням, мала право на апеляцію, яка могла бути подана до Генерального військового суду в 10-денний термін. У Правобережній Україні апеляція подавалася до Люблінського трибуналу.Апеляційна інстанція могла скасувати рішення, прийняти нове рішення або передати справу на новий розгляд.

В кінці XVIII ст. самобутня судова система, яка існувала на Лівобережній Україні, в частині Правобережжя та в Запорізькій Січі, була скасована і натомість був розповсюджений судоустрій Російської імперії. На іншій частині України була запроваджена судова система Австро-Угорської імперії.

В Російській державі, до складу якої входила і Україна, інститут перегляду судових рішень почав діяти з кінця ХУ- поч. ХУІ ст., тобто з часу видання Судебників.

Виникнення апеляційного (за змістом способу оскарження, а не за назвою, оскільки називатися "апеляційним" цей спосіб став пізніше, в ХУІІІ ст., в результаті запозичення із джерел права країн Західної Європи) способу оскарження рішення дослідники російського права Н. Дювернуа, І. Д.Бєляєв відносять до часу видання Судебників. 1[10; 50; 118]

Скарга, яка подавалася на рішення нижчого суду до суду вищої інстанції, спочатку поєднувала в собі як елементи скарги на зловживання з боку судді, так і скарга на само рішення по суті. Соборне Уложеніє 1649 р. розмежовувало скаргу на приватну і апеляційну.

Подальший розвиток і удосконалення апеляційного провадження відбувалося в період царювання Петра І.

До апеляційної скарги заборонялося включати додаткові прохання про обставини, які не були предметом розгляду суду першої інстанції.

Скарга могла бути подана тільки на все рішення, а апеляція на окрему думку одного із суддів взагалі не приймалася.

Заборонялося подавати апеляційні скарги безпосередньо до вищого суду, в обхід нижчого суду.

Наслідками справедливої апеляції були штрафи, які накладалися на суддю нижчого суду. За Указом 1715 р., якщо скарга виявлялася справедливою, то мито, причому в подвійному розмірі, стягували з суддів, які розглядали справу в першій інстанції. 2[118]

17 вересня 1720 р. в Указі про порядок подачі апеляційної скарги передбачалося, що подавати апеляційну скаргу на рішення нижчих судів необхідно безпосередньо вищим судам, що було певною новелою. В апеляційній скарзі необхідно було зазначати про те, в чому саме полягає неправильність винесеного судом першої інстанції рішення і зазначити про те, якому Указу воно протирічить. 1[101]

Указом від 8 лютого 1722 р. були затверджені інстанції судів і порядок подачі апеляційної скарги. Система апеляційного провадження поступово вдосконалювалась, зокрема, запроваджувались вимоги до змісту апеляційної скарги.

Уложення про губернії 1755 р. ввело таке поняття, як застава справедливої апеляції, згідно якому кожен апелянт повинен був внести до суду, який ухвалив рішення, певну грошову суму і дати розписку про те, що він вважає свою справу справедливою. 2[122]

Що стосується строків апеляції, то Указом Катерини II в 1762 році було постановлено, що заявник повинен подати апеляційну скаргу до суду другої інстанції на протязі одного року, а якщо він знаходиться за кордоном, то на протязі двох років.

Указом 1801 року було введено апеляційне свідоцтво, яке необхідно було надавати разом з апеляційною скаргою, причому апеляційна скарга без апеляційного свідоцтва не приймалася. В апеляційному свідоцтві зазначалося про те, в якому суді і коли виносилося рішення по справі, коли оголошувалось остаточне рішення, коли висловлювалась незгода з рішенням та інші відомості. Ці правила були також підтверджені і Указом 1822 р. 3 [101]

Перед судом апеляційної інстанції, який розглядав справу за апеляційною скаргою, ставилися дві вимоги, по-перше, суд повинен був переконатися в дотриманні нижчим судом норм процесуального права і, по-друге, пересвідчитися в справедливості рішення суду, яке повинно ґрунтуватися на законі.

За своїм змістом апеляційне провадження ХУПІ- середина XIX ст. (до 1864 р.)було ревізійним. Якщо справа розглянута судом першої інстанції так, що неможливо було провести її перевірку, то суд апеляційної інстанції виносив постанову про передачу справи до суду нижчої інстанції на новий розгляд.

Інститут апеляційного оскарження був також докладно врегульований у „Правах, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.) 1 [127] йде звід правових актів і норм, що діяли в Лівобережній Україні у першій половині XVIII ст., це - видатна пам’ятка українського права. Джерелами „Прав, за якими судиться малоросійський народ” були Литовські Статути, „Саксонське дзеркало”, „Хельмінське право” та інші акти Магдебурзького права, а також звичаєве право і судова практика, російське законодавство. Однією з основних причин створення цього зводу правових актів і норм передбачалося наблизити правове регулювання суспільного життя в Україні до російського. „Права, за якими судиться малоросійський народ” регулювали цивільні і кримінальні відносини, порядок діяльності судів в Україні тощо. 2[183]

Апеляція визначалася „Правами, за якими судиться малоросійський народ” як „правильне відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли одна якась із них вважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді”. Як сторонам у цивільному процесі, так і підсудному і потерпілому у кримінальному процесі належало право подати апеляцію на тій підставі, що судове рішення не відповідало праву і справедливості.

„Права, за якими судиться малоросійський народ” визначали підстави, строки й порядок подання апеляції, порядок її розгляду та вирішення. Якщо учасник процесу, невдоволений судовим рішенням, заявляв про свою незгоду з ним та про причини незгоди відразу після його оголошення, то виконання рішення не допускалося. Було встановлено строки подання апеляції: до 15 днів - на рішення сотенного суду до полкового суду; до 6 тижнів - на рішення полкового суду до Генерального суду і до Генеральної військової канцелярії; до 7 днів (а за наявності поважних причин і більше) - на рішення Генерального суду до Генеральної військової канцелярії. Перешкоджання з боку суддів у поданні обґрунтованої апеляції до вищого суду або передчасне виконання рішення (тобто, до перегляду справи вищим судом) тягло скасування рішення, а особі, яка постраждала від нього, судді сплачували штраф і відшкодовували завдану їй шкоду. Якщо вищий суд, розглянувши апеляцію, встановлював, що нижчим судом було винесено неправильний вирок, то судді підлягали такому ж покаранню. Разом з тим, жорстоко каралось і подання учасниками процесу необґрунтованих апеляцій, особливо поєднаних з обвинуваченням суддів у винесенні вироку з мотивів користолюбства чи злоби. Передбачався також перелік обставин, за яких подання апеляції не допускалось (зокрема, якщо апелянт добровільно визнавав у суді свою провину), зазначалися безперечні підстави для скасування судового рішення.

З початком XVIII ст. виразно збільшується кількість скарг та нарікань, особливо маловпливового, незаможного козацтва, міщанства та селян на зловживання в судах всемогутніх полковників і сотників, на фаворизування ними кола заможної старшини, а одночасно й на затягнення процесів, накладання високих судових „вин" на свою користь, на неправильне застосування законів до аналогічних випадків тощо. Нерозвинута мережа судових інстанцій призводила до цілком протилежних рішень при оскарженні ухвал міських судів магдебурзького права в апеляційній інстанції - Генеральному суді, який застосовував виключно Литовський Статут. Російський уряд використав незадоволення такого роду у здійсненні своїх планів щодо обмеження автономних прав України. Петро І у своїх указах звинуватив гетьманський уряд, старшину й суди в непорядках і зловживаннях. Здійснюється цілий ряд реформ, у тому числі і введення 1722 р. на Україні Малоросійської колегії, до компетенції якої належали функції апеляційного суду та контролю над адміністрацією.

Очевидно, непорядки в судах Гетьманщини були для Петра І лише приводом для обмеження автономії України у справах управління і судочинства. Утворена ним Малоросійська колегія не тільки не принесла поліпшення, але, навпаки, значно погіршила становище. Врешті Павло Полуботок змушений був заборонити звернення з апеляціями до Малоросійської колегії поза встановленого законом і практикою порядку апелювання до українських судів, принагідне видавши інструкцію судам з правилами ведення судового процесу.

В дореформеному процесі Російської імперії (до 1864 р.) існував довгий ланцюг судових інстанцій. 1[20; 196] Апеляція, яка подавалася із нижчого суду до суду наступної інстанції, називалася апеляцією суду другої інстанції. Рішення суду другої інстанції, які виносилися в результаті розгляду апеляції, також можна було оскаржити до суду третьої інстанції.

Судова реформа в Російській імперії, яка знайшла своє втілення в чотирьох законодавчих актах, прийнятих 20 листопада 1864 р. (серед яких - „Учреждение судебньїх установлений" і Статут цивільного судочинства), значно змінили судову систему, упорядкував її і встановив принцип двох інстанцій. Першою інстанцією були мирові і окружні суди, а другою інстанцією були апеляційні суди. Апеляційною інстанцією для мирових судів були Мирові з’їзди, для окружних судів - Судові палати.

За Статутом цивільного судочинства Російської імперії (1864 р.), що діяв в Україні до 1918 р., сторонам цивільного процесу надавалося право подавати мотивовану апеляцію на рішення окружних судів (без участі присяжних) до Судових палат губернського суду, а на рішення мирових судів - до з’їзду мирових суддів. Рішення судів апеляційної інстанції були остаточними і підлягали негайному виконанню.

Зміст діяльності апеляційного суду повністю визначався Статутом цивільного судочинства 1864 р. у відповідності до розділу 1 глави 1 Статуту цивільного судочинства, апеляційний суд діяв за принципом „повної апеляції", тобто розглядав справу по суті, як і суд першої інстанції. При цьому сторони могли надавати нові докази, просити про допит нових свідків, посилатися на нові факти. Але вони не вправі були пред’являти нові вимоги, про які вони не заявляли в суді першої інстанції (ст.747 СЦС). Це положення слугувало захистом від дій не добропорядної сторони, яка при відсутності такої норми мала б можливість пред'явити новий позов у суді апеляційної інстанції, без звернення до суду першої інстанції, чим позбавила б іншу сторону можливості захищати свої права в двох судових інстанціях.

Апеляційний суд зобов'язаний був вирішити справу, не передаючи її до суду першої інстанції на новий розгляд, в цьому якраз і полягає суть „повної апеляції" (ст.772 СЦС).

Апеляційний суд розглядав справу в межах доводів апеляційної скарги. „Він перевіряв тільки ту частину рішення, яка оскаржена, перевіряв тільки ті порушення, на які вказувалось в скарзі, а також перевіряв рішення тільки відносно тих осіб, які подали апеляційну скаргу". 1 [73] Це пояснюється тим, що усі учасники процесу повинні мати процесуальну свободу, і ніхто, в тому числі і суд, не мають права втручатися в приватноправові відносини. Таким чином, Статут цивільного судочинства 1864 р. закріпив апеляцію, як основний інститут перегляду судових рішень .

В кінці XIX - на поч. XX ст. був підготовлений проект нової редакції Статуту цивільного судочинства, який передбачав ряд змін в чинний статут. Що стосується апеляційного провадження, то з цього приводу розробники проекту зазначали, що „питання про цінність апеляційного провадження і про необхідність його збереження в цивільному процесі на майбутнє ніколи не викликало у них ніяких сумнівів, і вищезазначений принцип розгляду цивільних справ в двох інстанціях є занадто загальновизнаним як в сучасній юридичній літературі, так і в сучасних законодавствах, що б була іще необхідність в його подальшому обґрунтуванні і захисті".1[113]

Тому інститут апеляції передбачалося зберегти в проекті нової редакції Статуту цивільного судочинства в повному обсязі і внести зміни тільки в окремі його норми, але це не було здійснено з відомих причин.

Постановою Народного Секретаріату України „Про введення народного суду" (4.01.1918 р.) та Декретом РНК УСРР „Про суд" (14.02.1919 р.) у зв'язку з ліквідацією старої судової системи і введенням народного суду апеляцію було скасовано як таку, що нібито послаблювала діяльність суду першої інстанції, ускладнювала і затягувала процес, але цих пояснень явно недостатньо для того, щоб до кінця зрозуміти, чому були скасовані апеляційні провадження.

Вихідною точкою процесу відродження української державності у XX ст. вважають створення Центральної Ради 17 березня 1917 р. 2 [66] Програмні цілі Центральної Ради стосовно реформи судочинства найбільш повно визначені в її III Універсалі : „Суд на України повинен бути справедливий, відповідний духові народу. З цією метою приписуємо генеральному секретареві судових справ зробити всі заходи для упорядкування будівництва і провести до згоди з правними поняттями народу".

Важливий крок на шляху формування власної судової системи Центральна Рада зробила 30 грудня 1917 р., коли прийняла спеціальний Закон „Про заведення апеляційних судів”. 8 липня 1918 р. було затверджено Закон „Про судові палати і апеляційні суди”, яким скасовувався Закон Центральної Ради „Про апеляційні суди" й натомість відновлювалися колишні судові палати, щоправда, з деякими змінами. 3 [66]

У зазначений період на території України тимчасово зберігали чинність закони колишньої Російської імперії, зокрема Статут цивільного судочинства, яким деякий час керувалися апеляційні суди.

З встановленням Радянської влади в Україні інститут апеляції припинив своє існування в цивільному судочинстві, а натомість було запроваджено інститут касації, який за змістом суттєво відрізнявся від однойменного інституту європейського та світового процесуального законодавства.

<< | >>
Источник: Чернушенко Єлізавета Антонівна. АПЕЛЯЦІЙНЕ ОСКАРЖЕННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса – 2003. 2003

Еще по теме 1.2. Апеляційне оскарження судових рішень в цивільному процесі на українських землях до утворення незалежної держави.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -