1.3.Соціально-правові передумови запровадження інституту апеляції в сучасному цивільному процесі України.
Запровадження інституту апеляції в цивільному процесі України є однією із найважливіших складових сучасної судово-правової реформи, яка здійснюється в умовах кардинального оновлення всіх сфер суспільного життя в Україні.
Початок сучасної судово-правової реформи в Україні, якою передбачено реформування і інституту перегляду судових рішень, закономірно пов’язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України і Акта проголошення її незалежності. До цих історичних подій всі судові органи республіки входили до єдиної загальносоюзної системи юстиції колишнього СРСР, яка не передбачала можливості перегляду судових рішень в апеляційному порядку.
Саме проголошення державної незалежності поставило на порядок денний питання про проведення судово-правової реформи, якою передбачено кардинальне реформування судової системи, форм судочинства і інституту перегляду судових рішень, оскільки правосуддя є невід’ємною складовою державного суверенітету. І в цьому полягає найперша передумова запровадження інституту апеляції в цивільному процесі України.
Система охорони прав при перегляді судових рішень, що залишилась Україні у спадок від колишнього Радянського Союзу, була збудована на соціалістичних засадах. Як за змістом, так і за формою вона не відповідала політико-правовим та соціально-економічним реаліям, що склалися в Україні на початку 90-х років, не була здатною ефективно забезпечувати подальший дійсно демократичний розвиток українського суспільства. Серед її найбільших недоліків на той час можна виділити наступні:
- залежність судових органів від органів виконавчої влади;
- обмеженість судової юрисдикції;
- відсутність судового конституційного контролю;
- обмеженість компетенції судових інстанцій, які здійснювали перегляд судових рішень;
- домінування публічних інтересів над приватними як при розгляді та вирішенні правових спорів, так і при перегляді судових рішень.
Подолання цих недоліків та необхідність створення системи правосуддя, що відповідає суті нової державності та засадам демократичного розвитку, - це друга передумова запровадження інституту апеляції.
І нарешті, третьою соціальною передумовою, що зумовила невідкладність даної реформації, стала глибока криза всіх інституцій системи юстиції, стан яких з початку 90-х років постійно, з наростаючою динамікою погіршувався. При цьому стійкою негативною тенденцією став відтік кваліфікованих кадрів, послаблення надійності охорони прав і свобод громадян, законних інтересів підприємств, установ, організацій, надмірна перевантаженість судів тощо.
В процесі економічних перетворень, які відбулися на початку 90-х років в Україні, була відновлена підприємницька діяльність, поновлена і законодавчо закріплена приватна форма власності, приватизовані засоби виробництва тощо, - усе це призвело до розширення сфери цивільно-правових спорів, ускладненню цивільних правовідносин, що в свою чергу вимагало не тільки реформування судової системи в цілому, а і інституту перегляду судових рішень зокрема.
Запровадження інституту апеляції в сучасному цивільному процесі України є логічним продовженням тривалого багатовікового процесу розвитку українського державотворення. Його ідеї віддзеркалюють масивний пласт історичної пам’яті нашого народу, що сформувався на прикладах утвердження судової влади та розбудови засад правосуддя за часів Київської Русі, дії Литовських Статутів, функціонування системи козацьких судів, спроб реформування при підготовці проектів Конституції Пилипа Орлика та кодексу українського права „Права, за якими судиться малоросійський народ”, розвитку судової системи до і після реформи 1864 року, відбудовчих кроків у період існування Української Народної Республіки.
Реформування інституту перегляду судових рішень як комплекс соціально зумовлених заходів охоплює ряд важливих напрямів у правовій сфері. По-перше, воно є частиною судово-правової реформи, яка в свою чергу є складовою процесу державотворення і в цьому контексті спрямовано на втілення в життя ідеї поділу влади, визначення характеру відносин між державою і особою.
Зазначена реформа – це складова утвердження нової соціальної моделі національного права. І в цьому полягає її другий основний напрям. Третій напрям – це наповнення реальним змістом закріпленої в Конституції побудови дійсно демократичних процедур провадження справ та перегляду судових рішень. І нарешті, четвертим напрямом реформування є створення системи судових установ, здатних на високому юридичному рівні організаційно забезпечувати належний захист прав і свобод людини, послідовний розвиток національного права і державності.Про перегляд цивільних справ в апеляційному порядку вчені-юристи вперше почали розмірковувати після прийняття 28 квітня 1992 року Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи. Ця новела вже як конкретна правова норма знайшла своє закріплення в ст..129 Конституції України, згідно з якою одним із основних положень судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду. Однак практика, та й багато правознавців до цього нововведення поставились з побоюванням, посилаючись на труднощі освоєння, а деякі – з недовірою як до „чергового впливу заходу”. Це є наслідком того, як справедливо зазначають М. Міхеєнко і В. Шишкін, що в минулому за роки радянської влади серйозного, загальнодоступного порівняльного аналізу, роботи по заповненню інформаційного вакууму, дискусій з роз’яснення суті апеляції та її відмінності від класичної і нашої касації не проводилось. Міркування окремих вчених з даного приводу залишились незатребуваними і невідомими переважній більшості юристів.1 [102]
Правильна побудова моделі перегляду судових рішень є важливим моментом розвитку всіх ланок судової системи. У Конституції України стратегічно правильно закріплено обов’язковість переходу до нової системи перегляду, що має складатись із двох окремих порядків: апеляційного та касаційного. При цьому в конструкції процесуальної форми перегляду судових рішень має посилюватися роль сторін, учасників розгляду справи, і зменшуватись роль суду як ініціатора перегляду.
Як передумову запровадження інституту апеляції в цивільному процесі України можна розглядати і те, що цей інститут законодавчо закріплений і застосовується як один із самих поширених в сучасному цивільному судочинстві способів оскарження судових рішень багатьох зарубіжних країн (Німеччини, Франції, Австрії, Італії, Іспанії, Бельгії, Англії, Скандинавських країн, США, Японії тощо). При цьому слід зауважити, що в багатьох країнах роль апеляційного способу оскарження судових рішень
посилюється, про що свідчить постійне зростання кількості цивільних справ, які розглядаються апеляційними судами. 2 [158]
Важливим є і те, що в результаті вдосконалення процесуального законодавства апеляція зайняла належне місце в цивільних процесуальних кодексах колишніх радянських республік, зокрема Естонії, Казахстані, Азербайджані та Молдові.
Ознаки апеляційного порядку перегляду судових рішень набуло і касаційне судочинство в Республіці Білорусь. Прийнятий 10 грудня 1998 року Цивільно-процесуальний кодекс Республіки Білорусь розширив „повноваження касаційних судів з наданням їм права встановлювати обставини справи на підставі дослідження доказів як тих, які є в матеріалах справи, так і нових доказів, які надані суду другої інстанції, а також право винесення нового рішення на підставі встановлених фактів” (ст..ст.422,423,425 ЦПК Республіки Білорусь). Крім того, розширено коло суб’єктів і право на касаційну скаргу осіб, які не були залучені до участі в справі, якщо суд ухвалив рішення щодо їх прав і обов’язків (ст..399 ЦПК Республіки Білорусь).1 [77]
В Російській Федерації апеляційне оскарження було поновлено і закріплено в Арбітражному процесуальному кодексі, який введено в дію з 1 липня 1995 року.2 [147]
Про можливість апеляційного провадження зазначено і в ст.36 Федерального конституційного закону „Про судову систему Російської Федерації”, який прийнято 23 жовтня 1996 року.3 [147]
27 грудня 1995 року Державною Думою Російської Федерації прийнято Федеральний закон „Про внесення змін і доповнень в Цивільний процесуальний кодекс Російської Федерації”.4 [147] Цим законом внесені принципові зміни в цивільний процес Російської Федерації, зокрема, в провадження в касаційній інстанції, яке набуло чітко виражених ознак апеляційного провадження.
У зв’язку з прийняттям 11 листопада 1998 року Федерального закону „Про мирових суддів в Російській Федерації” виникло питання про законодавче врегулювання порядку оскарження рішень мирових суддів. Тому, 7 липня 2000 року Державною Думою Російської Федерації прийнято Федеральний закон „Про внесення змін і доповнень в Цивільний процесуальний кодекс Російської Федерації”, яким доповнено Цивільно-процесуальний кодекс Російської Федерації Главою 35-1 „Апеляційне провадження про перегляд рішень і ухвал мирових суддів”.1 [39]
Усе це призвело до того, що за останні роки в Україні відбулося переосмислення вітчизняного історичного досвіду апеляційного оскарження, вивчення механізму перегляду судових рішень в цивільному судочинстві зарубіжних країн, а також проведена розробка проекту Цивільного процесуального кодексу України, основна концепція якого – це побудова змагального процесу, який здійснюється незалежним судом.
21 червня 2001 року Верховною Радою України прийнято Закон „Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України”, який набрав чинності з 10 липня 2001 року. Цей Закон прийнято на основі проекту нового Цивільного процесуального кодексу України, розробка якого триває. Законом вирішено першочергові завдання цивільного судочинства і внесені принципові новели, зумовлені вимогами Конституції України щодо запровадження інституту апеляції та практичними проблемами здійснення правосуддя в цивільних справах.
Таким чином, реалізація зазначених конституційних положень надала змогу не тільки врахувати основні тенденції розвитку і вдосконалення процесуального законодавства, а й відновити ті традиційні способи оскарження судових рішень, які були притаманні українському процесуальному законодавству в минулому.
Історія виникнення і розвитку апеляційного оскарження в цивільному судочинстві України надає можливість визначити основні етапи періодизації становлення цього правового інституту.
Перший етап – виникнення інституту оскарження судових рішень взагалі і інституту апеляційного оскарження судових рішень зокрема, що знаходить своє відображення у нормативних актах більш пізнього законодавства, а саме: в Судебниках 1497 р., 1550 р., Соборному Уложенні 1649 р., Литовських Статутах 1529р., 1566 р., 1588 р., Збірнику Законів „Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р.
та інших, які передбачали можливість оскарження судових рішень в апеляційному порядку.Другий етап – закріплення інституту апеляції в Статуті цивільного судочинства 1864 р., в якому найбільш повно знайшов свій подальший розвиток цей правовий інститут.
Третій етап – тимчасова дія інституту апеляції, який запроваджено нормативними актами Української Народної Республіки (1917-1918 рр.).
Четвертий етап – запровадження інституту апеляції в сучасному цивільному процесі України, що знайшло своє відображення в Концепції судово-правової реформи в Україні, Конституції України та Законі України „Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України”, якими було відновлено інститут апеляційного оскарження в цивільному судочинстві України.
Таким чином, запропонована періодизація дає підстави для висновку, що апеляційне оскарження в Україні пройшло складний шлях розвитку, а тому, відродження цього правового інституту в цивільному судочинстві є логічним етапом продовження основних тенденцій розвитку і вдосконалення процесуального законодавства нашої держави, що також є важливою передумовою запровадження інституту апеляції в цивільному процесі України.
Досліджуючи передумови запровадження інституту апеляції в цивільному процесі України, слід звернути увагу і на те, що щодо апеляції як в минулому, так і в теперішній час висловлювались різні погляди, а тому виникає потреба у всебічному дослідженні цього правового інституту.
Так, відмову від апеляції у 1917 році, професор Клейнман А.Ф. пояснював тим, що для неї характерні такі негативні риси, як тяганина, розмаїтість судових органів, безвідповідальність суду першої інстанції, який вважав, що може розглянути справу „будь-як”, оскільки є друга інстанція, яка виправить рішення.1 [71]
Однак цих пояснень явно недостатньо для того, щоб до кінця зрозуміти чому був скасований інститут апеляції у 1917 році. Відповідь на це питання необхідно шукати в загальних теоретичних положеннях, задачах і цілях пролетарської революції. Причиною того, що було скасовано інститут апеляції, пояснюється тим, що по-перше, нова влада заперечувала проти усього старого і її діяльність була направлена на „знищення інститутів старого права” 2 [94], а по-друге, намічена радянською владою перспектива побудови нового суспільства і держави заключалась в посиленні втручання держави в „приватноправові відносини”, „цивільні справи”. 3 [91]
Але на недоліки апеляційного оскарження вказувалось і в дореволюційній юридичній літературі, на що також необхідно звернути увагу.
Зокрема, Т.М. Яблочков зазначав, що апеляція затягує розгляд справи, оскільки перевірка нових доказів потребує певного часу. Крім того, апеляція, на його думку, ускладнює судочинство, оскільки перевірка доказів неможлива при особистій участі суддів апеляційного суду, які мають справу не з безпосереднім сприйняттям предмету, який досліджується, а з протоколом суду першої інстанції. 4[196]
К.І. Малишев, заперечуючи проти апеляції, звертав увагу на додаткові витрати і зайвий клопіт сторін, тому що, на його думку, „апеляційний суд тільки затверджує рішення нижчого суду”. Крім того, апеляція, на його думку, занадто сумнівна „з точки зору інтересів правосуддя”, тому що „коли апеляційний суд змінює оскаржуване рішення, наприклад, вирішує справу на користь позивача, тоді як суд першої інстанції вирішив справу на користь відповідача, то при цьому виникає питання, яке з двох рішень є правильним, оскільки помилки можливі як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції і може статися так, що вищий суд ухвалить неправильне рішення”.[7] [97]
Безумовно, усі ці аргументи заслуговують на увагу, у зв’язку з чим, виникає необхідність дослідити і протилежні погляди, які вказують на перевагу апеляції.
Перш за все, слід зазначити, що неможливо однозначно стверджувати, що через існування апеляційної інстанції, суд першої інстанції становиться безвідповідальним і вирішує справу „будь-як”. Звісно, що в повній мірі цього виключити неможливо, але при цьому необхідно мати на увазі, що існування апеляційної інстанції, яка перевіряє правильність рішення суду першої інстанції, утворює для останнього підвищену відповідальність, оскільки судді нижчого суду розуміють, що їх рішення можуть бути переглянуті в апеляційному порядку.
На думку Н.А. Чечиної, з запровадженням інституту апеляційного оскарження судових рішень контроль судів другої інстанції за діяльністю судів першої інстанції стає більш ефективним. Він не буде обмежений тільки перевіркою законності і обґрунтованості рішення, оскільки повноваження суду апеляційної інстанції дозволяють йому повторно дослідити обставини справи з урахуванням нових доказів і дати їм відповідну правову оцінку.[8] [16]
Необхідно також враховувати, що суд апеляційної інстанції складається з більш досвідчених суддів, фахові якості яких дають їм можливість виносити більш правильні рішення.
При цьому слід також враховувати, що суттєве значення для подальшого розвитку судової процедури в усіх галузях судочинства має побудова нових методологічних підходів стосовно питання про те, яка істина встановлюється в суді. Радянська доктрина категорично робила ставку на обов’язковість досягнення при здійсненні правосуддя об’єктивної істини[9]. [87; 38; 120] Стверджувалось, що „соціалістичне правосуддя може задовольнятись тільки абсолютною істиною, інакше завдання правосуддя не можуть бути досягнуті.2Але реальне життя постійно стверджувало і стверджує протилежне. У багатьох судових справах встановити об’єктивну істину з різних причин так і не вдається.
Як зазначав І.Я. Фойницький: „Задача апеляції полягає в тому, щоб дати новим розглядом справи додаткову гарантію справедливості судового рішення. Ця додаткова гарантія полягає в притягненні до участі в справі суддів вищого суду, більш досконалі знання і досвід яких розглядаються як подальше забезпечення правосуддя”. Крім того, судді апеляційного суду є більш неупереджені, оскільки вони менше підвернені місцевому впливу на відміну від суддів першої інстанції. 3 [170]
У випадку залишення апеляційним судом оскарженого рішення без зміни теж не має підстав вважати, що апеляційне провадження є зайвим, тому що воно безперечно підвищує довіру до суду і зміцнює авторитет судових рішень. Погодження з рішенням суду першої інстанції не тільки не свідчить проти інституту апеляції, а, навпаки, доводить, що апеляційний контроль є необхідний, а також свідчить про те, що суди першої інстанції дотримуються вимог закону при розгляді справ. 4 [97]
Навіть якщо по справі суди першої і апеляційної інстанції винесли протилежне рішення, це не може розглядатися як серйозний аргумент проти інституту апеляції, оскільки особа, яка не згодна з рішенням апеляційного суду, не позбавлена можливості оскаржити його в касаційному порядку.
Слід також зазначити, що апеляція виконує позитивну роль і як засіб попередження навмисно несправедливих рішень через позбавлення можливості їх виконання,[10] [11] і як засіб переконання учасників процесу в правильності судового рішення.[11] [101]
Заслуговують на увагу і зауваження відомого процесуаліста А. Рапа, який зазначав, що можливість апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції забезпечує громадянам певні юридичні гарантії щодо справедливості правосуддя. Ці гарантії полягають в тому, що „по-перше, сам факт повторного розгляду дозволяє попередити помилки, які могли бути допущені при розгляді справи в суді першої інстанції. По-друге, в результаті того, що рішення ухвалюється двома різними інстанціями, зменшується вірогідність судової помилки. По-третє, більш надійно забезпечується дотримання законності, оскільки апеляційна інстанція наділена більшою владою. А також формується єдино образна судова практика, яка є не тільки правовим орієнтиром для суду першої інстанції при вирішенні конкретних справ, а й способом підвищення кваліфікації суддівського корпусу”.[12] [133]
Разом з тим, необхідно визнати, що при апеляційному способі оскарження судових рішень судочинство здійснюється дещо повільніше, оскільки цього вимагає сама процедура повторного розгляду справ в апеляційному порядку, однак і при касаційному порядку оскарження, який існував до запровадження апеляції, судочинство не було позбавлено цього недоліку. Тому причину цього явища потрібно вбачати не в інституті апеляційного оскарження як такому, а в організаційних питаннях діяльності суду другої інстанції, на що і раніше зверталась увага судів у відповідних постановах Пленуму Верховного Суду України.
Так, в постанові Пленуму Верховного Суду України від 11 жовтня 1985 року зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 року „Про практику розгляду судами України цивільних справ у касаційному порядку”, зазначалось, що вивчення практики розгляду цивільних справ у касаційному порядку показує, що в цій діяльності мають місце суттєві недоліки. Зокрема, має місце незадовільна організація судових процесів, зниження рівня виконавчої дисципліни, несвоєчасне оформлення документів, недостатній контроль за цим з боку голів судів. Не рідко суди касаційної інстанції недостатньо перевіряють обґрунтованість висновків суду, викладених у рішенні, додержання судом вимог закону при розгляді і вирішенні справ, у зв’язку з чим залишають без зміни помилкові рішення, а в окремих випадках скасовують правильні рішення, що призводить до порушення строків розгляду справ.[13] [126]
В постанові від 1 квітня 1994 року „Про строки розгляду судами України кримінальних і цивільних справ” Пленум Верховного Суду України відзначав, що негативний вплив на дотримання строків розгляду справ мають і такі факти, як недостатнє матеріально-технічне забезпечення судів, а також недосконалість законодавства про колегіальний розгляд справ.[14] [126]
Безумовно, можна погодитись з аргументами про те, що захист порушеного права в апеляційній інстанції, на перший погляд, здійснюється дещо повільніше, але при цьому необхідно мати на увазі, що оскарження рішень в апеляційному порядку надає можливість посилатися на нові факти і надавати нові докази, які досліджуються судом апеляційної інстанції при розгляді справи, що є суттєвою перевагою апеляційного способу оскарження.
До позитивних рис апеляції необхідно віднести і її психологічне значення для учасників процесу, оскільки це викликає у них розуміння того, що рішення суду першої інстанції не є остаточним і може бути переглянуто в апеляційному порядку.[15] [97]
Як зазначав Бентам К.І., при відсутності права на апеляційне оскарження суди, які б вони хороші не були, примушували б тремтіти перед ними, а думка про їх остаточне рішення наводила б страх. Приватна несправедливість не може бути небезпечною для спокою держави, але загальний неспокій і загальна недовіра можуть здійняти бурю і все перевернути вверх дном. Законодавець повинен звертати увагу на цей страх і вселяти в громадян глибоке відчуття безпеки. Ніщо так легко не забезпечує цього благодіяльного наслідку щодо судів, як право на апеляцію. 1 [11]
Таким чином, апеляційне оскарження має як свої переваги, щодо інших видів оскарження судових рішень, так і свої недоліки. Однак ці недоліки не можуть суттєво вплинути на загальну позитивну характеристику цього інституту цивільного процесу.
Аналіз позитивних характеристик апеляції дозволяє виділити найбільш суттєві моменти, які свідчать про правильність запровадження інституту апеляції в цивільному процесі України. По-перше, інститут апеляції більш повно гарантує реалізацію права на судовий захист, оскільки дає можливість перевірити правильність встановлення фактичних обставин справи і правильність застосування норм процесуального і матеріального права. По-друге, інститут апеляції забезпечує чіткість в здійсненні правосуддя при перегляді судових рішень в апеляційному порядку, що пов’язано:
- з правом апеляційного суду винести нове рішення;
- з розглядом справи в межах доводів апеляційної скарги.
По-третє, запровадження інституту апеляції в цивільному процесі України забезпечує формування єдинообразної судової практики, що дозволяє зменшити вірогідність судової помилки.
Таким чином, історико-правовий аналіз виникнення і розвитку інституту апеляції, а також дослідження соціально-правових передумов запровадження цього інституту в сучасному цивільному процесі України, мають важливе значення для дослідження правової природи цього інституту. Дослідження історії розвитку законодавства і науки цивільного процесуального права дозволяє визначити правильне розуміння сучасних форм і змісту інституту апеляції в цивільному процесі України.