вСТУП
Актуальність теми. Розбудова незалежної держави потребує вдосконалення діяльності державних інституцій. Одним з дійових механізмів цього процесу є право. Дія права в усіх сферах життєдіяльності суспільства нероздільно пов’язана з примусом.
Нормативно-правові приписи забезпечені державним примусом, який може бути реалізований у разі необхідності. Особливе місце займає примус у тих галузях права, які покликані регулювати суспільні відносини у сфері боротьби зі злочинністю. До їх числа належить кримінально-процесуальне право. Для успішної реалізації завдань кримінального процесу (ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України — далі КПК) необхідно не лише усунути протидію з боку зацікавлених осіб, і у першу чергу з боку підозрюваного та обвинуваченого, а й створити умови для участі у процесі і належної поведінки значної кількості інших суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності. Примус відіграє значну роль також і у сприянні прискоренню провадження у кримінальній справі, його своєчасному і якісному завершенню.Важливим завданням кримінально-процесуальної науки, нормотворчості та юридичної практики на сучасному етапі є реальне забезпечення правового захисту особи — учасника кримінального судочинства, посилення гарантій прав і свобод кожного громадянина, який залучається до кримінально-процесуальної діяльності. Особливого значення у цьому зв’язку набуває законне і обґрунтоване застосування заходів процесуального примусу і особливо тих, які пов’язані з ізоляцією особи. З одного боку, застосування таких заходів процесуального примусу у кримінальному судочинстві сприяє розкриттю кожного злочину, забезпечує невідворотність відповідальності осіб, які його вчинили, а з іншого — пов’язане із вторгненням у сферу конституційних прав і свобод громадян. Саме остання обставина викликає потребу у створенні надійних гарантій законного і обґрунтованого застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, що у значній мірі залежить від чіткого законодавчого закріплення підстав, умов і порядку їх застосування.
Між тим, визначення у законі підстав, умов і порядку застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, не в усіх випадках є достатньо повним і не завжди відповідає принципам кримінального процесу України та потребам практики.
Місце, значення заходів процесуального примусу (у тому числі і тих, які пов’язані з ізоляцією особи) у кримінальному судочинстві, негативні наслідки їх незаконного і необґрунтованого застосування на практиці зумовили те, що на протязі всієї історії кримінально-процесуальної науки до цієї проблеми звертались багато вчених-правознавців.
Цій проблемій певною мірою (зокрема, під час дослідження деяких питань примусу при вивченні інших проблем науки кримінального процесу) присвячені праці таких вчених-юристів, як М.С. Алексєєв, Л.Б. Алексєєва, В.П. Бож’єв, Б.О. Галкін, Ю.М. Грошевой, В.Г. Даєв, А.Я. Дубинський, Л.Б. Зусь, В.І. Камінська, Л.М. Карнєєва, Л.Д. Кокорєв, Е.Ф. Куцова, П.А. Лупинська, В.З. Лукашевич, В.І. Маринів, М.М. Михеєнко, І.Л. Петрухін, М.С. Строгович, Ф.Н. Фаткуллін, О.О. Чувільов, С.О. Шейфер, П.С. Елькінд та інших.
Конкретним примусовим заходам, і перш за все запобіжному заходу у вигляді взяття під варту і затриманню підозрюваного, присвячені праці В.М. Батюка, О.Д. Бурякова, В.П. Бекешко, І.М. Гуткіна, В.О. Давидова, П.М. Давидова, Б.О. Дєнєжкіна, В.Г. Кочеткова, В.Г. Клочкова, Є.М. Клюкова, Л.Д. Кудінова, Ю.Д. Лівшиця, О.М. Матвієнко, Г.Є. Омельченко, Л.В. Франка, П.П. Якімова.
Значний внесок у розробку проблеми заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, також зробили такі вчені-процесуалісти, як А.Н. Ахпанов, М.С. Брайнін, З.Д. Єнікеєв, З.З. Зінатуллін, Г.П. Івлієв, З.Ф. Ковріга, В.М. Корнуков, Ф.М. Кудін, В.С. Чистякова.
У цих дослідженнях сформульовані важливі наукові ідеї і висновки, які відображені у законодавстві і використовуються практикою.
Разом з тим, незважаючи на відносно широке дослідження питань застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, а також певні заходи законодавчого, організаційного характеру, деякі з них вимагають якісно нового наукового обґрунтування.
Багато питань щодо підстав і процесуального порядку застосування названих заходів теоретично досліджені недостатньо і не врегульовані законодавчо.У теорії кримінального процесу існують різні думки щодо тлумачень цілого ряду положень інституту заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, і насамперед тих, які стосуються підстав їх застосування. Останні визначаються з різних, а подекуди і протилежних позицій. Це частково пояснює той факт, що підстави застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, по-різному сприймаються і реалізуються практичними працівниками, що тягне за собою зниження ефективності їх застосування та порушення прав особи.
Усе це потребує більш глибокого теоретичного дослідження проблеми заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, розробки рекомендацій щодо вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства України і практики їх застосування.
Викладені обставини зумовили вибір теми дисертаційного дослідження і свідчать про її актуальність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрунтується на основних положеннях Постанови Верховної Ради України “Про концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28 квітня 1992 р., Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр., затвердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 р. № 837/96, є складовою частиною наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (“Пріоритетні напрямки фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 рр.”), включено до планів науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України і кафедри кримінального процесу цього закладу.
Мета і задачі дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є теоретичне узагальнення проблеми заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, а також сприяння розробці науково обґрунтованих положень і рекомендацій щодо вдосконалення діяльності державних органів (їх посадових осіб) по застосуванню заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, захисту конституційних прав громадян, які залучаються до сфери кримінального судочинства.
Дана мета зумовила постановку й вирішення наступних завдань:
· розкриття сутності і основних ознак державно-правового і процесуального примусу;
· визначення видів примусових засобів у кримінальному судочинстві, їх правової природи, призначення та особливостей;
· характеристика співвідношення процесуальної відповідальності, процесуальних санкцій і заходів процесуального примусу у межах кримінально-процесуального примусу;
· розкриття поняття та визначення видів заходів процесуального примусу, встановлення місця і значення тих з них, які пов’язані з ізоляцією особи, дослідження умов їх застосування;
· виявлення характерних особливостей законодавчої (кримінально-процесуальної) регламентації підстав застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи;
· аналіз особливостей застосування певних заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, відносно окремих категорій осіб;
· узагальнення практики застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи;
· внесення пропозицій до чинного та проекту нового КПК України щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства у сфері досліджуваних питань.
Об’єктом дисертаційного дослідження є система заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи та кримінально-процесуальні відносини, які виникають і розвиваються під час їх застосування. Предметом дослідження є закономірності правового регулювання підстав, умов і порядку застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, а також практична діяльність правоохоронних органів щодо забезпечення законності та обґрунтованості застосування зазначених заходів.
Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в роботі використана раціональна сукупність дослідницьких методів сучасної гносеології. Методологічною основою дисертаційного дослідження є теорія пізнання соціально-правових явищ, а також наукові принципи і концептуальні положення, розроблені спеціалістами в галузі кримінально-процесуального права, кримінального права тощо.
У процесі дослідження використовувалися історико-правовий, логіко-юридичний, системно-структурний та інші методи пізнання. Так, для з’ясування сутності та специфіки заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, перевага надавалася таким загальнонауковим методам, як історико-правовий, системно-структурний, наукового узагальнення. З метою визначення співвідношення процесуальної відповідальності, процесуальних санкцій і заходів процесуального примусу застосовувалися порівняльний та логіко-юридичний методи. Для конкретного аналізу окремих заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, підстав, умов і порядку їх застосування дисертантом використовувалися системно-структурний, логіко-юридичний, порівняльно-правовий та конкретно-соціологічні методи (анкетування, вивчення кримінальних справ тощо). Автором проведено узагальнення юридичної практики, зібрано та проаналізовано за допомогою статистичних методів емпіричну інформацію, що стосується проблеми дослідження.
Обґрунтованість і достовірність сформульованих у дисертації наукових положень, висновків і рекомендацій визначається емпіричною базою дослідження, яку склали результати аналізу 280 кримінальних справ, що перебували у провадженні органів дізнання і слідчих МВС України в м. Києві, Київської області за період з 1996 по 2001 р.; матеріали анкетування 107 співробітників органів дізнання і 238 слідчих системи МВС; аналітичні і статистичні матеріали Верховного Суду України, МВС України. Використовувався й особистий досвід дисертанта, набутий за час роботи у слідчому підрозділі в системі МВС України.
Одночасно здійснювалося порівняння отриманих дисертантом результатів з узагальненнями слідчої практики, проведеними В.В. Смірновим, Т.М. Москальковою, О.О. Чувільовим, М.Т. Ведерніковим та іншими.
Наукові висновки і рекомендації, які містяться у дисертації, базуються на методі системного аналізу положень Конституції України, відповідних міжнародно-правових актів (Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Європейської конвенції з захисту прав людини, Європейської конвенції з прав людини та Європейської соціальної хартії та ін.), чинного та проектів нового кримінально-процесуального кодексу України, проекту Модельного кримінально-процесуального кодексу для країн-учасників СНД, законів та постанов Верховної Ради України, постанов Пленуму Верховного Суду України, постанов Кабінету Міністрів України.
У ході дослідження було проаналізовано кримінально-процесуальне законодавство Російської Федерації, Республіки Білорусь, Казахстану, Узбекистану, Азербайджану, Молдови, В’єтнаму, Німеччини.Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у тому, що за характером і змістом розглянутих питань дана дисертація є першим в Україні монографічним дослідженням, в якому комплексно та цілісно розглянуті основні питання застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, які у своїй сукупності створюють окрему наукову проблему. Ґрунтуючись на наукових узагальненнях вчених-правознавців, автор пропонує своє розв’язання деяких дискусійних питань у теорії кримінального процесу, формулює пропозиції щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства і практики його застосування. У дисертації також обґрунтовується ряд нових положень та висновків, які істотно впливають на зміст теорії кримінального процесу з даної проблеми. До найбільш суттєвих із них слід віднести наступні:
¨ вперше серед заходів процесуального примусу виділені ті, які пов’язані з ізоляцією особи, визначені їх специфічні ознаки;
¨ підстави застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, визначаються як встановлені, оцінені і закріплені у кримінально-процесуальному порядку особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, судом конкретні фактичні дані, які відповідають критеріям, визначеним у цілях їх застосування;
¨ особливістю правового закріплення підстав застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, визнається те, що у нормах права відображені не самі фактичні обставини, а лише загальні критерії встановлення і оцінки фактів;
¨ висновок про те, що встановлення підстав застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, є складовою частиною загальної структури доказування у кримінальній справі. Разом з тим, поряд з основною доказовою діяльністю, цей процес має ряд особливостей: по-перше, така діяльність має за мету встановлення обставин, які мають виключно процесуальне значення; по-друге, у такому випадку засоби доказування частіше забезпечують обґрунтованість імовірних рішень (достовірне знання — щодо існування обставин, достатніх для відповідних висновків; імовірне знання — щодо майбутньої поведінки особи);
¨ обґрунтована необхідність встановлення єдиного порядку роз’яснення особі прав у зв’язку із застосуванням заходів процесуального примусу, пов’язаних з її ізоляцією. Такий порядок має передбачати не усну форму їх роз’яснення, а безпосередню передачу переліку прав і обов’язків особі;
¨ доопрацьована висловлена в юридичній літературі пропозиція про необхідність законодавчого закріплення у КПК такої процесуальної дії, як доставлення особи до органів дізнання, слідства чи прокуратури;
¨ висновок про нагальну потребу в реформуванні процесуального порядку визнання особи підозрюваним і пропозиція визнавати підозрюваним: а) особу, відносно якої порушена кримінальна справа; б) особу, яка з’явилася з повинною, якщо це стало приводом до порушення кримінальної справи; в) особу, відносно якої винесена вмотивована постанова про визнання її підозрюваним”;
¨ визнання положення щодо можливості продовження строку затримання, яке міститься у ч.8 ст. 1652 КПК, недосконалим як з правової, так і з моральної сторони;
¨ обґрунтування необхідності доповнення ст. 156 КПК положеннням про те, що матеріали справи повинні бути пред’явлені обвинуваченому, який тримається під вартою, і його захиснику не пізніше як за двадцять діб до закінчення граничного строку тримання під вартою, встановленого ч. 2 цієї ж статті. Якщо двадцяти діб для ознайомлення з матеріалами справи виявиться недостатньо, слідчий за погодженням з прокурором не пізніше як за п’ять діб до закінчення граничного строку тримання під вартою повинен звернутися до суду з поданням про продовження цього строку. Суддя, одержавши подання, приймає одне з наступних рішень: 1) про продовження строку тримання під вартою до моменту закінчення ознайомлення обвинуваченого і його захисника з матеріалами справи і надходження справи до суду; 2) про відмову в задоволенні подання слідчого і звільнення обвинуваченого з-під варти;
¨ розвинено положення про те, що особа може бути поміщена у медичний заклад для проведення стаціонарної експертизи за наявності висновку експерта про необхідність тривалого спостереження за нею;
¨ час перебування обвинуваченого на стаціонарній експертизі в медичному закладі будь-якого виду і типу повинен включатися в строк тримання під вартою;
¨ сформульовано окрему правову норму, яка передбачає підстави і процесуальний порядок поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх;
¨ сформульовано окремі правові норми, які визначають поняття і умови затримання, а також порядок затримання особи;
¨ сформульовано окрему правову норму, в якій закріплений принцип поваги честі та гідності особи;
¨ сформульовано окрему правову норму, яка передбачає відповідальність за невиконання постанов і законних розпоряджень слідчого, порушення порядку проведення слідчих дій, умисне перешкоджання проведенню розслідування;
¨ сформульовані окремі правові норми. Зокрема, норма, яка передбачає кримінально-процесуальну відповідальність за невиконання постанов слідчого, його законних розпоряджень, порушення порядку проведення слідчих дій, а також норма, яка передбачає підстави і процесуальний порядок поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх;
¨ обґрунтована доцільність внесення змін і доповнень до низки інших статей чинного КПК України (ст. ст. 43, 431, 148, 149, 150, 156, 159, 1651, 204, 205, 417 та ін.). Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що сформульовані і аргументовані у дисертації теоретичні положення вносять певний вклад у розвиток науки кримінального процесу, оскільки розширюють і поглиблюють уявлення про сутність і специфіку заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи. Отримані автором результати дослідження можуть бути використані:
— у науково-дослідній роботі – для подальшої розробки науково обґрунтованих положень і рекомендацій щодо законодавчого врегулювання кримінально-процесуальної діяльності по застосуванню заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи;
— у законотворчій роботі – при внесенні змін і доповнень до чинного КПК, а також при доопрацюванні проекту КПК; при прийнятті постанов Пленуму Верховного Суду України з відповідних процесуальних питань;
— у навчальному процесі – при написанні окремих розділів підручників і навчальних посібників з курсу “Кримінальний процес України”, при підготовці і викладанні лекцій за темами “Заходи процесуального примусу”, “Запобіжні заходи”.
Основні положення і висновки дисертації були сформульовані в пропозиціях, направлених до слідчого управління Державної податкової адміністрації України і Робочої групи з підготовки нового КПК України при Кабінеті Міністрів України (№ 46/1359 від 12.06.2002 р.). Матеріали дисертаційного дослідження використовуються в навчальному процесі Національної академії внутрішніх справ України, Європейського університету фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу.
Особистий внесок здобувача. У статті “Концептуальні засади побудови системи запобіжних заходів”, що була написана у співавторстві з В.А. Ліпканом, особисто здобувачеві належать положення щодо аргументації позиції стосовно необхідності розгляду запобіжних заходів в якості системи.
Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження обговорені на засіданні кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ України. Результати дисертаційного дослідження доповідалися на міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми взаємопорозуміння, співробітництва і взаємодії органів охорони правопорядку з населенням" (червень 2000 р., м. Донецьк), на міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми діяльності ОВС по попередженню, розкриттю та розслідуванню злочинів” (жовтень 2000 р., м. Одеса), на науково-практичній конференції “ОВС на початку третього тисячоліття: проблеми протидії насильницькій, майновій та економічній злочинності” (жовтень 2000 р., м. Дніпропетровськ), на міжнародній науковій конференції “Проблеми права на зламі тисячоліть” (лютий 2001 р., м. Дніпропетровськ), на міжнародній науково-практичній конференції “Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах” (березень 2001 р., м. Київ), на міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою” (квітень 2001 р., м. Київ), на міжнародному семінарі “Керівництво розслідуваннями випадків зі смертельним наслідком” (квітень 2000 р., м. Київ).
Публікації. За матеріалами дисертаційного дослідження опубліковано одинадцять наукових статей (сім з яких – у фахових виданнях, затверджених ВАК України).
Структура дисертації обумовлена її метою та поставленими завданнями і складається зі вступу, двох розділів, які містять шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Повний обсяг дисертації становить 215 сторінок, у тому числі список використаних джерел на 23 сторінках (277 найменувань) та додатки на 16 сторінках.