ВСТУП
Прогресивні системи кримінальної юстиції дедалі більше звертають увагу на необхідність захисту потерпілих: психологічного, фізичного, фінансового та юридичного. Набуває популярності так званий victim- oriented approach (підхід, орієнтований на потерпілого).
Цей підхід передбачає, що потерпілий, його захист та інтереси мають посідати більш пріоритетне місце у кримінальному процесі. Таке бачення потребує збалансування вказаного процесу з урахуванням інтересів потерпілого, особливо якщо акцент робиться на правопорушникові.У пострадянських країнах досі переважає ретрибутивна система, для якої головними є помста кривдникові та притягнення його до відповідальності. Однак за такої системи потерпілий від злочину та його порушені права залишаються в тіні.
Українське законодавство містить широкий перелік прав потерпілого для активної участі в розслідуванні злочину та подальшому судовому процесі. Проте на практиці багато з них залишаються декларативними. При цьому система правосуддя інколи не тільки не відновлює порушені права, а й спричиняє повторне психологічне травмування - вторинну віктимізацію. Сама ж концепція захисту потерпілого від вторинної віктимізації невідома українському законодавству та практиці.
Серед усіх злочинів найбільш руйнівні наслідки мають злочини, вчинені з насильством. Право на життя та здоров'я є засадничим, а його порушення має особливо тяжкі наслідки для потерпілого, його родичів і суспільства загалом. Понад те, процес розслідування цих злочинів має найбільший ризик вторинної віктимізації[1]. Він може завдавати моральних страждань потерпілим, які вимушені знову й знову переживати негативні психологічні наслідки злочину[2].
Поняття «насильство» зазнає постійних змін та охоплює собою не лише фізичне, а й, зокрема, психологічне, економічне, сексуальне насильство. При цьому в Кримінальному кодексі України не міститься окремого переліку таких злочинів.
Тому для цілей представленого дослідження було проаналізовано захист потерпілих від найбільш типових насильницьких злочинів: умисне вбивство (ст. 115 КК України); тілесні ушкодження усіх ступенів тяжкості (ст. ст. 121, 122, 125 КК України); домашнє насильство (ст. 126-1 КК України); зґвалтування (ст. 152 КК України) та сексуальне насильство (ст. 153 КК України); грабіж, поєднаний з насильством (ч. 2 ст. 186 КК України); розбій (ст. 187 КК України).Загалом кількість потерпілих від злочинів залишається стабільно високою: 374 тис. осіб у 2017 році, 345 тис. осіб у 2018 році, 302 тис. осіб у 2019 році. З них загинуло внаслідок вчинення злочину 6,5 тис. осіб, 6,2 тис. осіб, 5,8 тис. осіб відповідно[3].
За підрахунками Міністерства юстиції України, у 2018 році в Україні найбільш тяжкими умисними насильницькими злочинами було заподіяно шкоду життю чи здоров'ю 24,4 тис. потерпілим[4].
Зважаючи на масштабність окресленої проблематики, автори дослідження ставили собі за мету детально проаналізувати не тільки чинне законодавство, а й практику його застосування. При цьому аналіз здійснено через призму сучасних стандартів захисту прав потерпілих, які маловідомі в Україні.
Передусім звернено увагу на стан імплементації Директиви Європейського Союзу щодо мінімальних стандартів захисту прав потерпілих[5]. Цей документ не є обов'язковим для України, але потребує втілення в нашій державі з точки зору євроінтеграційних процесів. Директива стала потужним інструментом захисту прав потерпілих у країнах ЄС, адже вона вимагає регулярного звітування країн - членів ЄС щодо стану її виконання. Однак передбачені Директивою стандарти, зокрема захист від вторинної віктимізації, поки що не відображені в національному законо-
ВСТУП
давстві, незважаючи на намагання ЄС впровадити їх в Україні[6]. До того ж зазначені стандарти захисту прав потерпілих не впроваджено, навіть незважаючи на те, що вони містяться також у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо допомоги потерпілим від злочинів, а Україна є членом цієї організації[7].
Звернімо увагу й на те, що стандарти захисту потерпілих комплексні, адже вони стосуються не тільки процедурних аспектів слідства й суду, а й забезпечення підтримки потерпілого, зокрема психологічної. Тому в представленому дослідженні увагу сфокусовано не лише на суто юридичних аспектах захисту потерпілих, а й на механізмах підтримки та захисту потерпілих державою.
Іншим аспектом, на який звернено увагу, є відшкодування потерпілому завданої злочинами шкоди. Україна досі не впровадила механізм компенсації потерпілим від насильницьких злочинів, незважаючи на підписання та намагання ратифікації відповідної конвенції Ради Євро- пи[8]. У цьому контексті проаналізовано наявні практики компенсації в умовах відсутності такого механізму.
Як вказано у зазначеній рекомендації Ради Європи, держави мають популяризувати та підтримувати дослідження щодо захисту потерпілих, у яких з-поміж інших питань, повинні бути висвітлені:
- вплив злочину на потерпілих;
- ефективність законодавчих та інших заходів для підтримки й захисту потерпілих;
- ефективність органів кримінальної юстиції та служб з підтримки потерпілих (п. 17).
Автори представленого дослідження дотримувались цих орієнтирів і сподіваються на подальший розвиток знань щодо захисту прав потерпілих в Україні.