Узагальнення правозастосовних помилок у тлумаченні оцінних понять та їх попередження

Правовому регулюванні ОП об’єктивно необхідні, за відповідних умов вони задають певну ступінь стабільності та регулятивної міцності, є ніби «містком», природним зв’язком нормативно-правового формалізму із практикою життя.

Забезпечити одноманітне застосування процесуальних норм, що містять ОП, складно з огляду на різні причини: явні зловживання (зумовлені передусім особистою зацікавленістю у вирішенні справи), а також помилки, що є наслідком недостатньої правової підготовки, відсутності належних професійних навичок тощо.

Необхідність виявлення та систематизації помилок, які допускають правозастосувачі під час тлумачення ОП, та розробки заходів з метою їх попередження є безсумнівною.

Проблема помилок (у широкому сенсі, а не тільки помилок, допущених при тлумаченні кримінальних процесуальних норм, у тому числі й оцінного типу) виходить за рамки їх вивчення окремою наукою (зокрема, кримінальним процесуальним правом). Дослідженню помилок, яких може припуститися людина, приділяють увагу різні науки: психологія, соціологія, філософія тощо.

Людині властиво помилятися. Повністю виключити помилки (як у поведінці, так й у мисленій діяльності, при оцінці різних фактів, явищ, процесів) не можна. Інша справа, що помилки необхідно аналізувати, систематизувати та, наскільки це можливо, попереджати.

Будь-яка помилка у побутовому значенні слова становить собою неправильність, неточність, погрішність, невірний чи хибний крок [143, 144, 145,

410]. Помилковим називається таке судження, яке не відповідає дійсному об’єкту пізнання, хоча воно і оцінюється таким, що відповідає дійсності. При помилці людина співставляє дійсність і знання про неї, і по-своєму її сприймає та оцінює, але в кінцевому результаті знання виявляється невірним.

Помилка у правовій літературі характеризується як неправильне уявлення чи невірна оцінка особою юридичних та / чи фактичних обставин справи, що аналізуються. На відміну від інших процесуальних правопорушень, помилки виділяють в окрему групу за ознакою суб’єктивного ставлення до неї особи, що допустила порушення закону. Ознакою помилок (у тому числі й помилок у тлумаченні норм з ОП) є їх неумисний характер. Саме добросовісна омана відрізняє помилку в судочинстві від професійних упущень, порушень, посадових злочинів чи злочинів у сфері правосуддя.

Окрім неумисного характеру правозастосовних помилок у тлумаченні норм з ОП, до ознак, що характеризують такі помилки, слід віднести: 1) те, що таке порушення закону проявляється у вигляді неправомірних дій (бездіяльності) осіб, що ведуть кримінальний процес та 2) офіційне закріплення допущеної помилки у матеріалах КП.

В юридичній літературі досі не було здійснено класифікації правозастосовних помилок у тлумаченні кримінальних процесуальних норм з ОП.

Групування таких помилок можливе за різними критеріями, одним із яких є характер їх впливу на провадження по справі. За цим критерієм помилки можна поділити на: 1) ті, що впливають на долю КП (зокрема на прийняття остаточних та проміжних рішень по справі), 2) ті, що виходять за його рамки.

Як приклад помилки, що впливає на прийняття кінцевого рішення у КП можна навести ситуацію, за якої суддя затвердив УпВВ з огляду на те, що її умови відповідають ІС в той час, коли підозрюваний (вина якого працівниками правоохоронних органів і так була безсумнівно доведена й без його участі), не надавав допомоги у викритті співучасників, не повідомив про інші відомі йому злочини чи епізоди злочинної діяльності та жодним іншим чином не сприяв правосуддю [42; 43; 47; 48; 50; 56; 58; 63]. Помилковість прийнятого рішення вбачається у несправедливості ситуації, за якої позитивні наслідки угоди поширюватимуться на особу, яка жодних позитивних посткримінальних дій не вчинила.

Прикладом помилки, що впливає на прийняття проміжного рішення по справі, може бути неправильне тлумачення слідчим, прокурором оцінного поняття «одужання».

Іноді помилки у тлумаченні кримінальних процесуальних норм оцінного типу можуть приводити до наслідків, що виходять далеко за рамки кримінального процесу. Приміром, після прийняття рішення про екстрадицію особи, центральний орган України може відстрочити фактичну її передачу до іноземної держави у разі, якщо особа, щодо якої надійшов запит про видачу, тяжко хворіє і за станом здоров’я не може бути видана без шкоди її здоров’ю - до її видужання (п. 2 ч. 1 ст. 592 КПК України). Неправильне тлумачення ОП, що містяться у наведеній нормі (що, своєю чергою, знайде прояв й у неправильному за своєю суттю процесуальному рішенні) може привести до того, що відповідними органами іноземної держави (з якою Україною було укладено договори про надання правової допомоги) це буде сприйнято як невиконання (неналежне виконання) взятих на себе нашою державою зобов’язань у міжнародній сфері. А це, своєю чергою, може призвести до погіршення міжнародних відносин (що проявлятимуться у невиконані аналогічних домовленостей про екстрадицію на основі принципу взаємності, занепаду двосторонніх зв’язків в економічній, культурній та інших сферах тощо).

Правозастосовні помилки при реалізації норм з ОП за характером впливу на права та свободи учасників процесу (та інших осіб) можна поділити на ті, які порушують такі права або ж, які навпаки, можуть бути вигідні, бажані для приватних осіб.

До прикладу, невірне тлумачення ОП «недостатність місць» у залі судового засідання (ч. 1 ст. 328 КПК України), може привести до неправомірного рішення головуючого про обмеження кількості присутніх. Цим протиправним рішенням будуть обмежені права осіб, які не є учасниками процесу.

Щойно наводилися приклади ситуацій, за яких учасники процесу (та інші особи) терплять незручності при допущені правозастосовних помилок при тлумаченні оцінних кримінальних процесуальних норм, коли порушуються їх права та свободи.

Однак іноді наслідки зазначених упущень можуть бути й, навпаки, вигідними для приватних осіб. Проте при цьому, як видається, такі помилки все ж тягнуть за собою негативні наслідки, передусім, для інтересів КП. Так, до прикладу, хибне тлумачення ОП «нездатність повною мірою реалізувати свої права», що є підставою для обов’язкової участі захисника у КП (п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК України) за наявності у підозрюваного такої фізичної вади як відсутність пальця на нозі (та відсутності при цьому больових відчуттів, здатних впливати на належне відстоювання своїх інтересів в рамках КП) є, звісно ж, вигідним для нього. Проте це додаткове та нецільове витрачанням державних коштів на оплату праці захисника.

Інший приклад - неправильне тлумачення ОП «поважні причини неприбуття особи на виклик» (ст. 138 КПК України) за умови, що обвинувачений не з'явився за викликом до суду у зв’язку з похмільним синдромом, що став наслідком зловживання ним напередоні алкогольних напоїв, може привести до визнання такої причини неявки поважною та до перенесення судового засідання. А це, своєю чергою, сповільнить провадження по справі та не відповідатиме вимогам процесуальної економії.

Правозастосовні помилки при тлумаченні кримінальних процесуальних норм з ОП можна поділяти й у залежності від суб’єкта, від того, хто припустився такої помилки (слідчий суддя, суд, прокурор, слідчий, тощо).

При цьому слід звернути увагу на те, що працівники органів, що ведуть кримінальний процес, можуть припускатися зазначених помилок тому, що вони здійснюють тлумачення тих ОП, які повинні інтерпретуватися аж ніяк не ними, а непрофесійними учасниками кримінального судочинства, приватними особами.

Так, за загальним правилом, освідування, яке супроводжується оголенням освідуваної особи, здійснюється особами тієї ж статі (ч. 2 ст. 241 КПК України). Значна частина слідчих ОП «оголювання» тлумачать достатньо вузько: як відкриття лише інтимних частин тіла і не розцінюють як таке огляд тих ділянок тіла, які зазвичай під одягом не знаходяться (наприклад, обличчя, долонь тощо). Однак, як видається, тлумачення даного ОП може бути здійснено лише з урахуванням позиції того, кого освідують. Припустімо, якщо мусульманка відмовляється в присутності сторонніх осіб чоловічої статі відкрити обличчя , сховане під чадрою, то у такому випадку відповідні дії по відкриттю обличчя слід вважати оголенням та залучати до проведення даної СД понятих-жінок. Аналогічно слід діяти й у ситуації, коли освідуваний відмовляється (байдуже з яких міркувань - через сором’язливість, релігійні установки, відповідне виховання) в присутності осіб протилежної статі показати й інші частини тіла, зазвичай відкриті (зокрема, кисті рук тощо).

Інший приклад: тлумачення ОП «незрозумілість судового рішення» (ч.1 ст.380 КПК), наявність якого за умови заявлення учасником судового провадження чи органу виконання судового рішення клопотання є підставою для його роз’яснення, повинно бути здійснене з урахуванням позиції зазначених суб’єктів. Неприпустимою видається ситуація, за якої суд, що ухвалив цей акт, відмовляється його роз’яснити з посиланням на те, що для самого суду у ньому нічого неясного нема, що все викладено чітко та однозначно.

Правозастосовні помилки і складнощі у тлумаченні ОП, введених у кримінальні процесуальні норми, за причиною їх виникнення можна поділити на дві групи:

1) помилки, що зумовлені об’єктивною причиною (недосконалістю правової регламентації, відсутністю у кримінальному процесуальному законі критеріїв тлумачення ОП, різкими та не завжди обґрунтованими коливаннями у правозастосовній практиці); 2) помилки, зумовлені суб’єктивною причиною (недостатнім рівнем професійної підготовки правозастосувачів до використання ОП кримінального процесуального закону, недобросовісним ставленням до роботи, дефектами у правовій та моральній свідомості тощо).

Таким чином, на появу помилок впливають причини об’єктивного та суб’єктивного характеру, причому як окремо, так і у поєднанні одні з одним.

Огріхи у тлумаченні норм, що містять ОП, передусім зумовлені недосконалістю правової регламентації. Зокрема, одним з недоліків чинного КПК України, на нашу думку є те, що, визначаючи зміст деяких ОП, законодавець іноді використовує поняття, які самі потребують тлумачення. А тому значного спрощення процесу оперування ними не відбувається. Наприклад, з метою конкретизації ОП «розумність строків КП» (ч. 3 ст. 28 КПК України) законодавець наводить такі оцінні критерії, як «складність КП» (що, відповідно, визначається з урахуванням ще одних оцінних критеріїв - «обсягу та специфіки процесуальних дій, необхідних для здійснення досудового розслідування» та «поведінки учасників КП». Або ж, наприклад, у п. 3 ч. 5 ст. 216 КПК України ОП «тяжкі наслідки злочину» розтлумачується шляхом використання іншого, не менш оцінного поняття - «життєво важливі інтереси суспільства та держави». У юридичній літературі подібна ситуація небезпідставно піддається критиці [156, с. 10; 487, с. 193, 200]. Справді, під час формулювання критеріїв ОП слід спиратися на більш визначенні поняття. За відсутності можливості сформувати критерії, що забезпечують одноманітне тлумачення ОП, нема необхідності наводити їх у законі (оскільки у цьому випадку у процес визначення змісту ОП вносяться додаткові складності).

Тому якщо вже й дорікати законодавцеві широким застосуванням ОП у сфері кримінального процесуального права, то докір йому можна зробити з приводу інтерпретації одних ОП через використання інших неоднозначних у тлумаченні ОП. Деякі спеціалісти порушують питання про розумне поєднання загального та казуїстичного у тексті закону [229, с. 29; 292, с. 133]. Видається, що з метою оптимального співвідношення ОП та понять точного значення слід уникати використання декількох ОП в одній нормі.

Окрім того, нормалізація вітчизняної законодавчої лексики (зокрема, норм, що містять ОП) можлива шляхом усунення невиправданої синонімії.

У чинному КПК України як синоніми використовують, наприклад, такі ОП: 1) «відсутність зволікання» (п. 3 ч. 5 ст. 206) - «якнайшвидше» (ч. 1 ст. 100, ч. 8 ст. 135) - «найкоротший строк» (ч. 2 ст. 12; ч. 5 ст. 28; ч. 4 ст. 206; ч. 6 ст. 232; ч. 1 та 2 ст. 283; ч. 2 ст. 296; ч. 2 ст. 301; ч. 5 ст. 583) - «одразу» (ч. 4 ст. 80; ч. 2 ст. 210; ч. 4 ст. 224) - «невідкладно» (ч. 4 ст. 28; ч. 6 та 7 ст. 69; ч. 1 ст. 83; ч. 2 ст. 170; ч. 1 ст. 186; п. 2 ч. 3 ст. 202; п. 1 ч. 6 ст. 206; п. 6 ч. 3 ст. 212; ч. 1, 6 та 7 ст. 214; ч. 3 ст. 233; ч. 1 ст. 250,

ч. 1 ст. 255; ч. 2 ст. 276; ч. 4 ст. 278; ч. 4 ст. 286; ч. 3 та 5 ст. 304; ч. 2 ст. 308; ч. 3 ст. 385; ч. 1 та 5 ст. 399; ч. 1 ст. 422; ч. 6 ст. 428; ч. 1 та 3 ст. 429; ч. 3 ст. 464; ч. 1 та 3 ст. 474; п. 1 ч. 4 ст. 554; ч. 14 ст. 584) - «безпосередньо після» (ч. 1 ст. 106; п. 2 ч. 1 ст. 207; п. 2 ч. 1 ст. 208; п. 1 ч. 1 ст. 276; ч. 1 ст. 371); 2) «дієвість кримінального провадження» (ч. 1 ст. 131) - «ефективність кримінального провадження» (абз. 5 ч. 1 ст. 34); 3) «виключні випадки» (ч. 5 ст. 182) - «виняткові випадки» (абз. 5 ч. 1 ст. 34; ч. 3 ст. 37; ч. 2 ст. 97; ч. 1 ст. 225; ч. 3 ст. 227; ч. 1 ст. 261; ч. 9 ст. 352; ч. 1 ст. 361; ч. 3 ст. 377; ч. 3 ст. 488); 4) «беззаперечне визнання винуватості» (ч. 1, п. 1 та 3 ч. 3 ст. 302; ч. 1 ст. 381) - «беззастережне визнання винуватості» (ч. 1 ст. 472); 5) «реальна загроза» (ч. 2 та 7 ст. 163) - «серйозна загроза» (п. 6 ст. 138); 6) «стислий виклад» (п. 6 ст. 277) - «стислий опис» (п. 4 ч. 2 ст. 552) - «короткий виклад» (п. 1 ч. 2 ст. 150; п. 1 ч. 2 ст. 155; п. 1 ч. 2 ст. 160; п. 1 ч. 1 ст. 184; п. 3 ч. 1 ст. 190; п. 4 ч. 5 ст. 214; п. 2 ч. 2 ст. 234; п. 1 ч. 2 ст. 244; п. 2 ч. 2 ст. 48; п. 1 ч. 2 ст. 297²; ч. 2 та 3 ст. 347) - «короткий зміст» (п. 2 ч. 1 ст. 419, ч. 2 ст. 420; п. 2 ч. 1 ст. 442); 7) «конфіденційне побачення» (ч. 5 ст. 46) - «конфіденційне спілкування» (п. 3 ч. 2 ст. 42; ч. 2 ст. 54; п. 2 ч. 1 ст. 581); 8) «хворий свідок, потерпілий» (ч. 1 ст. 225) - «тяжко хворий свідок, потерпілий» (ч. 2 ст. 225); 9) «повне розслідування і судовий розгляд» (ст. 2) - «повне дослідження обставин кримінального провадження» (ч. 2 ст. 9); 10) «вільне володіння мовою» (п. 9 ч. 1 ст. 56; п. 4 ч. 1 ст. 66) - «достатнє володіння мовою» (ч. 2 та 3 ст. 29); 10) «належні дії» (ч. 4 ст. 333) - «належні заходи» (ч. 3 ст. 223; ч. 1 ст. 236) тощо.

В. М. Савицький, зазначивши, що явище синонімії, як одна з найскладніших проблем мовознавства, для права не є актуальним питанням, наявність такої складності все-таки визнає, але вимогу ліквідації термінологічної синонімії у всій системі законодавства назвав не реальним, а лише програмним завданням розвитку законодавства [402, с. 35, 46-47].

На наш погляд, необхідна детальна ревізія лексичних запасів чинного законодавства. Зокрема, слід здійснити облік синонімів, що позначають певне поняття; уніфікувати їх, проаналізувати слова з погляду традицій, стійкості у юридичній мові, давності їх вживання. Це потрібно передусім для того, аби правозастосувач не витрачав час на з'ясовування нюансів певних слів. Окрім того, давно стали очевидними можливість і користь автоматизації процесу підбору потрібної правової інформації, комп’ютери звільняють від необхідності її тривалого пошуку. Орієнтація ж на машинне опрацювання текстів передбачає підвищену інформативність мови, тобто у ній не повинні залишатися терміни і слова, які за змістом майже нічим не відрізняються.

Потрібно розглянути питання про заходи, спрямовані на забезпечення правильного та одноманітного тлумачення ОП кримінального процесуального закону у правозастосовній практиці, попередження та усунення помилок їх тлумачення.

Є два головних напрямки, за якими необхідно вживати заходи з метою усунення таких помилок: 1) здійснення заходів законодавчого характеру;

2) здійснення заходів, спрямованих на формування у майбутніх правозастосувачів правосвідомості як необхідної умови правильного тлумачення ОП, розвиток у них професійно значимих рис у процесі їх підготовки у ВНЗ.

Визначальним для правильного та одноманітного тлумачення ОП кримінального процесуального закону є здійснення заходів законодавчого характеру. Слід погодитися з думкою тих дослідників, які вважають, що ключ до правильного розуміння змісту ОП, передусім повинен бути «intra legem» (в законі), а не «extra legem» (поза його межами). Бо інакше застосування норм з ОП може суперечити змісту закону, не виконувати вимог закону [156, с. 10; 174, с. 5, 17; 329, с. 97; 426, с. 66; 456, с. 42; 487 с. 192-193, 203]. Отже, ОП необхідно за можливості конкретизувати у тексті закону. У цьому разі може виникнути побоювання щодо збільшення обсягу КПК України. Водночас такий недолік є несуттєвим порівняно із наслідками неправильного тлумачення правозастосувачами ОП кримінального процесуального закону.

Пошуки нормативної гармонії не можна обмежувати лише межами кабінетної правотворчості. Надії на покращення якості прийнятих (і тих, які прийматимуться) НПА можливі у випадку обов’язкового врахування результатів їх застосування, впливу похідних чинників соціального середовища. Зважаючи на це, важливу роль у попередженні помилок тлумачення ОП відіграє їх неофіційне тлумачення, здійснюване спеціалістами-практиками (зокрема під час підготовки методичних рекомендацій).

Головною проблемою використання ОП є забезпечення їх одноманітного тлумачення відповідно до волі законодавця. Водночас деякі науковці обстоюють й протилежний погляд. Зокрема А. С. Александров у курсі «Судова лінгвістика» у межах теми «Мова та право» (де аналізуються такі актуальні питання, як тлумачення норм права та інтерпретаційна техніка, що безпосередньо пов’язані з проблемою ОП кримінального процесуального законодавства), стверджує, що «під час тлумачення норм права воля автора тексту (законодавця) не має визначального значення», а «правильне розуміння (застосування) права полягає у тому, аби виробити свій зміст та нав'язати його оточуючим» [147, с. 88].

Такий підхід стосовно ОП кримінального процесуального закону є абсолютно неприйнятним. Навпаки, у тлумаченні ОП правозастосувачами первинне завдання якраз й полягає в узгодженому визначенні змісту ОП відповідно до волі законодавця. Якщо припустити, що воля законодавця у тлумаченні ОП не має визначального значення, це обов’язково призведе до порушення основоположного принципу кримінального процесуального законодавства - законності (ст.9 КПК України 2012 р.). Правозастосувачі, не пов’язані необхідністю встановлення волі законодавця та її дотримання, отримують можливість визначати зміст ОП довільно, відповідно до власних інтересів.

Правильне (тобто таке, що відповідає волі законодавця) розуміння ОП кримінального процесуального права у процесі його реалізації у правовідносинах має велике значення, оскільки тільки воно забезпечує відповідність нормативного припису цілям, які ставив законодавець під час його прийняття.

Водночас наміри законодавця - це те, що під час тлумачення врахувати особливо тяжко, оскільки контакти правозастосувачів з інтерпретаторами ускладнені з огляду на такі причини: 1) географічні (депутати перебувають у столиці, а практики - на периферії); 2) політичні (центральна влада не допустить допит правотворців обуреними правозастосувачами); 3) часові (на момент тлумачення у депутатського корпусу може закінчитися строк повноважень). Окрім того, нема чіткої відповіді на запитання про те, хто ж є законодавцем: група розробників проекту закону чи особи, які голосують за нього й нерідко навіть не розуміють концепцію НПА?

Найкраще, коли певну правову норму (зокрема й ту, що містить ОП) розтлумачує той, хто безпосередньо причетний до її створення, тобто парламент. У юридичній літературі слушно зауважено, що: «ні розмовна мова, ні письмова мова не є досконалими засобами комунікації. Значення, яке мав на увазі відправник інформації [законодавець. - В. Р.], коли говорив чи писав, не завжди чи не обов’язково є тим значення, яке отримувач інформації [правозастосувач - Р. В.] надає словам, коли він їх чує чи читає» [153, с.65]. Недостатня визначеність ОП, багатозначність, неконкретизованість їхнього змісту і, здебільшого, відсутність у законі вказівки на те, як їх розуміти, змушують правозастосувача «розшифровувати» зміст таких приписів на власний розсуд, вкладаючи у них певний зміст, що відповідає особистим уявленням. Однак можливе суттєве коректування волі правотворчого органу (нерідко несвідомо) у результаті зміни суб’єкта тлумачення. Тому за інших однакових умов перевага у наданні права тлумачення повинна бути надана органу, який прийняв цей акт.

Можна виділити три різних підходи до вирішення питання про легальне тлумачення ОП:

1) прихильники одного із них (32,73% учасників проведеного анкетування) пропонують у спеціальній статті дати роз'яснення деяких ОП;

2) прибічники іншого (а це 29,03% респондентів) вказують на необхідність у законоположеннях КПК України навести приблизні переліки фактів (явищ, життєвих ситуацій), які охоплюються змістом ОП;

3) суть третього погляду (який поділяють 38,25% опитаних) зводиться до того, що до окремих глав кодексу слід сформулювати примітки, у яких би містилися критерії ОП (див. додаток Г).

Видається, що такий шлях попередження помилок тлумачення ОП як їх конкретизація у примітках до статей, в яких вони використані, ефективним не буде. Адже ОП містить значна кількість законоположень КПК України (див. додаток А), примітка до кожної із зазначених статей невиправдано та надмірно збільшить обсяг кримінального процесуального закону. Крім того, створюється ситуація, коли критерії одного й того ж різновиду ОП, використовуваного у декількох статтях, будуть дублюватися у декількох примітках.

На нашу думку, буде найкраще, коли примітки, які містять критерії ОП, «очолять» глави КПК України. Це дасть змогу визначити загальні критерії для ОП, які найчастіше трапляються в одній й тій же главі КПК України, та усунути невиправдану повторюваність. Конкретизація ж щодо розділів у цілому може стати занадто узагальненою та насиченою ОП (оскільки розділ містить декілька глав, які здебільшого характеризуються відмінними від використовуваних в інших главах цього розділу ОП). У тих же випадках, коли у певній статті КПК України використовується різновид ОП, що не є поширеним, критерії його тлумачення слід зазначити у примітці до цього законоположення.

Отже, одним із напрямків створення легальних передумов попередження помилок тлумачення ОП є законодавче закріплення орієнтовних переліків тих основних явищ, які становлять зміст та обсяг ОП, введених у кримінальні процесуальні норми. Це означає, що законодавець на підставі узагальнення матеріалів судової практики, критичного осмислення результатів доктринального тлумачення ОП перелічує більшість фактів (явищ, життєвих ситуацій), що детермінують застосування певної кримінальної процесуальної норми.

До прийому закріплення у правових нормах орієнтовних переліків тих основних явищ, які становлять зміст та обсяг ОП, вітчизняний законодавець вдається неодноразово. Це, наприклад, такі положення: а) абз. 6 ч. 1 ст. 34 КПК України (де зазначено, за яких виняткових випадків КП з метою забезпечення його оперативності та ефективності може бути передано на розгляд іншого суду); б) ч. 1 ст. 225 КПК України (де зазначено, у яких виняткових випадках сторона КП має право звернутися до слідчого судді з клопотанням провести допит свідка чи потерпілого під час досудового розслідування у судовому засіданні); в) ч. 1 ст. 250 КПК України (у якій вказано, що слід розуміти під винятковими невідкладними випадками, що можуть бути підставами для проведення негласної слідчої (розшукової) дії до постановлення ухвали слідчого судді); г) ч. 2 ст. 412 КПК України (у якій йдеться про те, які порушення кримінального процесуального закону є у будь-якому разі істотними та наявність яких зумовлює обов’язкове скасування рішення суду); д) п. 2 ч. 1 ст. 509 КПК України (де наведено орієнтири, які свідчать про те, що поведінка особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння чи після нього була або є неадекватною, що відповідно є підставою для проведення психіатричної експертизи); е) п. 3 ч. 1 ст. 536 КПК України (у якій наведено приблизний перелік особливих обставин, за яких негайне відбування покарання може спричинити винятково тяжкі наслідки для засудженого або членів його сім'ї, та за наявності яких суд може відстрочити виконання вироку); є) ч. 2 ст. 558 КПК України (де зазначено, що слід розуміти під складними та великими за обсягом процесуальними діями, необхідність виконання яких може зумовити продовження строку виконання запиту про міжнародну правову допомогу) тощо.

Отже, використовуючи ОП як гармонійну противагу формалізму права, юриспруденція повинна культивувати особливі правила застосування ОП, щоб блокували їхні недоліки. Для цього юристам та парламентарям слід попередньо (до використання): 1) переконатися у доцільності саме цього засобу регулювання; 2) перевірити логіко-мовну допустимість ОП у певному випадку; 3) у порядку «страхування» визначити достатню кількість конкретизуючих ознак для них;

4) підібрати найбільш відповідний спосіб закріплення (одразу ж у тексті чи у вигляді відсилки); 5) проводити детальний аналіз практики тлумачення ОП.

Новий КПК України було введено в дію порівняно недавно. На нього покладають великі надії, стверджуючи, що реалізація цього закону приведе посилення захисту прав і законних інтересів підозрюваних й обвинувачених, забезпечення рівності та змагальності сторін обвинувачення й захисту і, в цілому, наблизить Україну до європейських стандартів. Зокрема, в одній з публікацій на цю тему наводять слова М. І. Хавронюка, що потрібно ухвалювати такий КПК України, який дав би змогу остаточно [?! - В.Р.] припинити практику незаконних затримань, тортур і тривалого тримання під вартою, практику фальсифікацій КП та вибіркове правосуддя [486, с.6].

Сумнівно, що науковця процитували точно. Навряд чи шановний дослідник серйозно вважає, що, прийняття якогось акту буде панацеєю від всіх (чи більшості) бід у правоохоронній системі, що навіть суперідеальний закон (а КПК України 2012 р. таким, поза всяким сумнівом, не є) може кардинально змінити традиції та менталітет. Наївним спрощенням було б вважати недосконалість закону єдиною причиною всіх нещасть. Навпаки, повністю погоджуємося із твердженням, відповідно до якого результати застосування закону залежать від особистих якостей правозастосувача навіть більше, ніж від юридичної досконалості закону [159, с. 23; 165, с.11; 273, с. 23; 307, с. 114; 342, с. 154; 344, с. 6]. Справді, не варто забувати, що застосування права не здійснюється саме собою, воно здійснюється людьми. А тому не слід піддаватися ілюзії, що начебто нове законодавство суттєво покращить стан захисту прав і законних інтересів осіб, приведе до кардинальних змін у справі боротьби зі злочинністю. Адже якість законодавства - аж ніяк не те, що передусім впливає на зазначені обставини, незрівнянно більшу роль відіграє порядність і фаховість правозастосувача.

А тому іншим напрямком діяльності щодо попередження помилок тлумачення ОП кримінального процесуального закону є формування правосвідомості у правозастосувачів, розвиток у них умінь тлумачення ОП кримінального процесуального закону.

Слід виділити дві групи заходів: 1) пов’язані із здобуттям необхідних знань про ОП кримінального процесуального закону та умінь у їх тлумаченні у межах навчального процесу у ВНЗ; 2) спрямовані на підвищення рівня знань правозастосувачів про критерії ОП у межах їхньої правозастосовної діяльності.

Примірну програму з кримінального процесу вартувало б доповнити темою «ОП кримінального процесуального закону», яка б містила такі питання: «Поняття та види ОП кримінального процесуального закону», «Значення та роль ОП у кримінальному процесуальному законі», «Особливості тлумачення ОП», «Помилки тлумачення ОП та шляхи їх усунення».

Цей крок дасть змогу усунути недолік, що полягає у фрагментарності знань про ОП кримінального процесуального закону. У програмах ВНЗ з дисципліни «Кримінальний процес» корисно передбачити вивчення питання тлумачення ОП під час вивчення окремих інститутів кримінального процесуального права. Ця обставина дасть можливість акцентувати увагу на вивченні ОП, що найбільш часто трапляються у розділах та главах КПК України, а також тих ОП, тлумачення яких найчастіше викликає складнощі та помилки у правозастосовній діяльності.

Висновки до першого розділу

Підсумовуючи вищезазначене, можна констатувати:

- використання ОП супроводжує вітчизняне законодавство протягом усього його історичного розвитку;

- розвиток наукових уявлень про ОП відображає перехід від негативного ставлення до регламентації зазначених конструкцій у законодавстві до визнання їх його невід'ємною складовою;

- ОП - це неконкретизовані у кримінальному процесуальному законодавстві поняття, зміст та обсяг яких визначають відповідно до конкретних обставин справи;

- прогноз щодо збереження ОП у тексті КПК України ґрунтується на: 1) необхідності регулювання відносин морального порядку, які неможливо формалізувати за допомогою кількісних ознак; 2) природній потребі у повноті галузевого регулювання); 3) обмеженій можливості наявної лексики для бездефектного опису життя за допомогою слів та термінів суворого змісту; 4) традиціоналізмі законодавчої мови, що використовує перевірені мовні зразки, зокрема й оцінного типу;

- причини правозастосовних помилок та складнощів у тлумаченні ОП, введених

у кримінальні процесуальні норми, можна поділити на дві групи: 1) об’єктивна причина (яка полягає у недосконалості правової регламентації, відсутності у кримінальному процесуальному законі критеріїв тлумачення ОП); 2) суб’єктивна причина (що полягає у недостатньому рівні професійної підготовки

правозастосувачів до використання ОП кримінального процесуального закону);

- з метою блокування недоліків ОП юриспруденція повинна культивувати особливі правила їх застосування, для цього потрібно: 1) переконатися у доцільності саме цього засобу регулювання; 2) перевірити логіко-мовну допустимість ОП у цьому випадку; 3) у порядку «страхування» визначити достатню кількість конкретизуючих ознак для них; 4) підібрати найбільш відповідний спосіб закріплення (одразу ж у тексті чи у вигляді відсилки); 5) проводити детальний аналіз практики тлумачення ОП.

- за відсутності можливості сформувати критерії, що забезпечують одноманітне тлумачення ОП, нема необхідності наводити їх у законі (оскільки у цьому випадку у процес визначення змісту ОП додаються додаткові складності);

- з метою оптимального співвідношення ОП та понять точного значення слід уникати використання декількох ОП в одній нормі;

- орієнтація на машинне опрацювання текстів передбачає підвищену інформативність мови, у якій не повинні залишатися терміни і слова, які у змістовному відношенні майже нічим не відрізняються, а тому нормалізація законодавчої лексики (зокрема, норм, що містять ОП) можлива шляхом обліку синонімів, що позначають певне поняття, та їх уніфікації;

- головні напрями, за якими необхідно вживати заходів з метою усунення помилок у застосуванні норм з ОП: 1) здійснення заходів законодавчого характеру; 2) здійснення заходів, спрямованих на формування у майбутніх правозастосувачів правосвідомості як необхідної умови правильного тлумачення ОП, розвиток у них професійно значимих якостей у процесі їх підготовки у ВНЗ;

- пошуки нормативної гармонії не можна обмежувати лише «кабінетною» правотворчістю; надії на покращення якості прийнятих (і тих, що будуть прийматися) НПА можливі у разі обов’язкового врахування результатів їх застосування, впливу похідних чинників соціального середовища;

- одним із напрямків створення легальних передумов попередження помилок тлумачення ОП є законодавче закріплення орієнтовних переліків тих основних явищ, які становлять зміст та обсяг ОП, включених у кримінальні процесуальні норми;

- аналіз підходів до вирішення питання про легальне тлумачення ОП привів до висновку про те, що найбільш ефективною буде ситуація, за якої примітки, що містять критерії ОП, «очолять» глави КПК України; у тих же випадках, коли у певній статті КПК України використовується різновид ОП, що не є поширеним, критерії його тлумачення слід зазначити у примітці до цього законоположення;

- існування ОП у праві є допустимим за умови, що нечітка норма відповідатиме вимогам доступності та передбачуваності; причому ЄСПЛ не лише визнає за судами право на тлумачення правових норм, а й ставить поняття "правова визначеність" у залежність від існуючої практики національних судів;

- відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, вимогами до судового акта, у якому роз’яснюється зміст ОП, є: а) остаточне судове рішення щодо певного питання не повинно ставитися під сумнів; б) тлумачення правового положення, що містить ОП, повинно бути досить чітким у переважній більшості справ, які розглядали національні органи.