1.3. Умови застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи

Кримінально-процесуальний примус може бути дійсно діючим і ефективним методом охорони законності і правопорядку лише у випадку його застосування у чіткій відповідності із законом.

У відповідності зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У повному обсязі вимоги Конституції стосуються і органів (їх посадових осіб), які здійснюють дізнання, досудове слідство і судовий розгляд кримінальних справ. Всі рішення і дії цих органів повинні бути законними. Правильне застосування затримання, взяття під варту як запобіжного заходу, поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх, а також поміщення особи в медичний заклад здійснює значний вплив на законність розслідування конкретного злочину і кримінального судочинства в цілому.

Як ми вже зазначали, законність і обґрунтованість застосування заходів процесуального примусу забезпечується системою кримінально-процесуальних гарантій, прокурорським і судовим наглядом. У зв’язку з цим, раніше ніж перейти до розгляду умов застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, вважаємо за необхідне дещо зупинитись на питанні процесуальних гарантій.

В юридичній літературі процесуальні гарантії визначають як встановлені законом засоби і способи, які сприяють успішному здійсненню правосуддя, захисту прав і законних інтересів особи [54, с. 59]. Щодо конкретного змісту поняття процесуальних санкцій, їх сутності, то у правовій літературі відсутній єдиний підхід. Деякі автори ототожнюють гарантії суб’єктивних прав з самими правами [79, с. 185; 80, с. 123; 81, с.

На думку С.О. Алєксандрова, до кримінально-процесуальних гарантій можна віднести сукупність усіх галузевих кримінально-процесуальних норм у поєднанні з діяльністю по їх втіленню в життя [85, с. 59]. За своєю сутністю, - вважає В.М. Тертишник, - весь кримінальний процес (його форма) і є системою таких гарантій. У цьому смислі будь-який інститут кримінально-процесуального права, будь-який процесуальний документ є процесуальною гарантією встановлення істини, правильного розслідування та розв’язання кримінальної справи [78, с. 13]. Таке розуміння кримінально-процесуальних гарантій здається нам вірним.

Таким чином, процесуальним гарантіями слід вважати процесуальні норми і закріплені в них права і обов’язки суб’єктів процесу; принципи судочинства; різноманітні процесуальні інститути; кримінально-процесуальну форму; кримінально-процесуальну діяльність; заходи кримінально-процесуального примусу з точки зору їх використання для встановлення істини і забезпечення прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

Отже, поняття процесуальних гарантій є досить широким і змістовним. Та частина процесуальних гарантій, яка має безпосереднє відношення до теми нашого дослідження, тобто забезпечує законність і обґрунтованість застосування під час розслідування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, знаходить свій прояв як у принципах кримінального процесу, так і у визначених законом умовах, підставах, порядку їх застосування і т.п. Зокрема, принципове значення має положення, закріплене у ст. 29 Конституції України, про те, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Це положення відтворюється у Кримінально-процесуальному кодексі України, Законі України “Про попереднє ув’язнення” і т.п.

Особливе місце в системі гарантій законності заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, займають процесуальні права тих осіб, відносно яких вони застосовуються, або їх представників, і які надаються цим особам з метою захисту від неправомірного застосування заходів примусу.

Важливою гарантією забезпечення прав і законних інтересів громадян при застосуванні заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, є обов’язок органу дізнання, слідчого, прокурора і суду у випадках встановлення незаконності затримання, застосування запобіжного заходу і т.ін. не лише роз’яснити особі порядок поновлення її порушених прав, а й вжити заходів до відшкодування завданої шкоди (ст. 53¹ КПК).

Значна кількість положень – гарантій законності і обґрунтованості застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, знаходить своє відображення в підставах і порядку їх застосування, які чітко визначені у кримінально-процесуальному законі, а також в умовах, які характеризують процес застосування цих заходів.

Між тим, визначення у законі підстав застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, умов і порядку їх реалізації не в усіх випадках є достатньо повним і не завжди відповідає міжнародно-правовим вимогам захисту прав особи, принципам кримінального процесу України, потребам практики. А тому саме ці інститути кримінально-процесуального права будуть надалі розглянуті нами більш детально.

Велике практичне значення має визначення підстав і умов, за яких застосування будь-якого заходу процесуального примусу, пов’язаного з ізоляцією особи, буде законним, обґрунтованим [7, с. 49].

Під підставою в науці розуміють ті явища або сторони явищ, які є вихідним джерелом, що визначає сутність і розвиток всіх інших похідних явищ або їх сторін і знаходиться з ними у діалектичній взаємообумовленості. Визначення терміну “підстава”, зокрема, передбачає такі явища, які роблять необхідністю застосування заходів процесуального примусу і виступають їх причиною, приводом.

Тим не менше застосування будь-якого заходу процесуального примусу під час розслідування злочинів можливо за наявності не лише передбачених законом підстав, але й закріплених в ньому умов його реалізації. Відокремлення умов як самостійного і незалежного від підстав приводу до застосування заходів процесуального примусу об’єктивно необхідно, воно є наслідком допоміжного характеру даного примусового впливу в системі кримінального процесу [86, с. 39-45].

Застосування під час провадження у справі заходів процесуального примусу (у тому числі і тих, які пов’язаних з ізоляцією особи) як процесуальних засобів вирішення завдань кримінального судочинства не може не обмежуватися певними умовами, призначення яких – створити чіткі межі законності і їх застосування. Закріплення в законі названих умов і подальша послідовна їх реалізація під час правозастосовчої діяльності встановлюють чіткі і безумовно необхідні межі використання такого ефективного засобу досягнення цілей кримінального судочинства, яким є система заходів процесуального примусу.

Співвідношення “підстава – умова” у даному випадку можна відобразити наступним чином: якщо підстава, яка є фактичним приводом примусового впливу заходу процесуального примусу, характеризує його з точки зору обґрунтованості, то умова як сукупність певних вимог юридичного характеру служить гарантією законності цього заходу. Не випадково, коли йдеться про проведення процесуальних примусових дій, завжди звертаються до поняття “умови”.

У процесуальній літературі можна зустріти наступні визначення умов застосування заходів процесуального примусу. Так, В.С. Чистякова до них відносить: 1) наявність порушеної кримінальної справи; 2) під час застосування запобіжних заходів, відсторонення від посади, накладення арешту на майно – притягнення особи як обвинуваченого, тобто визначеність суб’єкта [28, с. 24]. По суті такі ж умови для застосування заходів процесуального примусу визначає і В.М. Корнуков [25, с. 43]. З.Ф. Ковріга умовами застосування кримінально-процесуального примусу вважає різні, встановлені законом обставини, які супроводжують підстави застосування цих заходів і допомагають забезпечити режим законності під час застосування усіх видів кримінально-процесуального примусу, його максимальну влучність, доцільність, а також гарантувати права особи від їх необґрунтованого обмеження [7, с.

Відповідно до розуміння поняття “умова” і його співвідношення з категорією “підстави” філософською наукою [87, с. 136] вважаємо правильним відносити до умов застосування заходів процесуального примусу вчинення злочину і пов’язане з цим провадження у кримінальній справі, а також наявність обвинувачення або підозри щодо особи, яка зазнає примусового впливу. Однак названі обставини не розкривають всієї залежності примусового впливу, який чинять заходи процесуального примусу, від правових факторів, які його обмежують.

Для повного розкриття змісту умов застосування примусових засобів необхідно уточнити наведені формулювання. По-перше, потребує певної корективи викладення першої умови, зважаючи на те, що в стадії порушення кримінальної справи проведення примусових процесуальних дій є неприпустимим. По-друге, оскільки заходи процесуального примусу можуть бути застосовані як до обвинуваченого і підозрюваного, так і до інших суб’єктів процесу, то посилання на обвинувачення чи підозру як на одну з умов недостатньо для вирішення питання про коло суб’єктів, відносно яких такі заходи можуть бути застосовані. Крім того, важливим є і врахування того, що застосування конкретних заходів процесуального примусу можливе лише за наявності спеціально означених у законі обставин.

Більш вдало, на наш погляд, назвав умови застосування примусу Ф.М. Кудін, до яких він відніс по-перше, наявність провадження у порушеній кримінальній справі (загальна умова); по-друге, перебування особи у такому процесуальному положенні, яке дозволяє застосування примусових заходів (спеціальна умова); по-третє, під час застосування окремих примусових заходів до обвинуваченого і підозрюваного – наявність додаткової обставини, яка конкретизує положення особи, яка зазнає впливу примусу (спеціальна конкретизуюча умова) [86, с. 40]. Разом з тим і такий перелік умов не є досконалим. Зокрема, автор, формулюючи третю умову, обмежився лише випадками застосування окремих примусових заходів до обвинуваченого і підозрюваного.

Крім того, оскільки йдеться про умови, які у даному випадку виступають як сукупність певних вимог, сукупність меж, які встановлені законом, метою яких є законне застосування заходів процесуального примусу, на нашу думку, слід дещо розширити цей перелік.

Безумовно, що завдання охорони прав і законних інтересів громадян у кримінальному судочинстві не було б виконано у повній мірі без встановлення у законі меж застосування заходів процесуального примусу.

Звуження правообмежуючих повноважень державних органів (їх посадових осіб), встановлення державою меж втручання в особисте життя громадян направлені на впорядкування самої діяльності органів, які проводять розслідування, але, насамперед, на захист громадян від проявів сваволі і суб’єктивізму.

Звернувшись до етимологічного значення поняття межа, ми бачимо, що воно представляє собою певну просторову або часову границю будь-якого явища, а також останню міру, край будь-чого [76, с. 504]. Стосовно заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, прийнятні обидва вказані аспекти. Так, запобіжні заходи, перебування особи в медичному закладі у стаціонарних умовах, в приймальнику-розподільнику для неповнолітніх мають передбачені законом часові межі. Перехід цієї межі перетворює їх у незаконні, протиправні засоби. Крім того, заходи процесуального примусу, пов’язані з ізоляцією особи, повинні розглядатись не тільки у правовому, а й у моральному аспекті, оскільки вони завдають особі значної моральної шкоди. На наш погляд, відповідно до цього можна говорити і про моральні межі застосування цих заходів. Вважаємо, що межі застосування заходів процесуального примусу – це і є ті додаткові обставини, про які говорить Ф.М. Кудін.

У законі межі застосування заходів процесуального примусу відображені у різних формах. Так, кримінально-процесуальні норми обмежують час проведення тих або інших заходів процесуального примусу, як правило, денним, окрім невідкладних випадків. За терміном дії заходи процесуального примусу можна розділити на абсолютно визначені, відносно визначені і альтернативні відносні. Заходи процесуального примусу, пов’язані з ізоляцією особи, безперечно є заходами, термін дії яких абсолютно визначений.

Разом з тим, необхідно зазначити, що кримінально-процесуальний закон, встановлюючи максимальні межі застосування заходів процесуального примусу, у той же час не містить будь-яких норм, які б визначали мінімальні межі цього ж процесу. Застосування цих засобів з метою досягнення завдань кримінального судочинства покладено на посадових осіб відповідних державних органів не як обов’язок, а надається у вигляді відповідних прав¹.

Законне застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, означає і чітке дотримання встановленого порядку їх застосування. Процесуальний порядок, з одного боку, сприяє ефективності застосування заходів процесуального примусу, а з іншого – забезпечує дотримання прав, свобод і законних інтересів громадян, до яких вони застосовуються. Порядок застосування заходів процесуального примусу (у тому числі і тих, які пов’язані з ізоляцією особи), передбачений законом, створює можливість здійснення наступної перевірки законності застосування цих заходів.

Особливістю порядку застосування заходів процесуального примусу є його детальна регламентація.

Порядок застосування кожного із заходів процесуального примусу у певній мірі є індивідуальним і визначається кримінально-процесуальною нормою, яка його передбачає. Разом з цим існують і загальні моменти. Вони притаманні процесу застосування всіх заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи і виражаються у наступному. По-перше, для реалізації кожного з цих заходів процесуального примусу на досудових стадіях кримінального процесу необхідно винесення постанови слідчим, органом дізнання або суддею чи ухвали суду. Постанова є правовим актом, в якому викладено рішення посадової особи про необхідність застосування заходу процесуального примусу, пов’язаного з ізоляцією особи. Саме з моменту винесення постанови виникають правовідносини щодо застосування зазначеного у ній заходу процесуального примусу. Виключенням є проведення затримання підозрюваного у вчинені злочину в порядку, передбаченому ст. 106 КПК, яке оформлюється протоколом.

Основною вимогою, якій повинна відповідати постанова, є її вмотивованість. На цю вимогу прямо вказують статті закону, які передбачають застосування деяких із заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи (ст. ст. 7³ , 165 КПК).

Для застосування органами розслідування окремих заходів процесуального примусу, які найбільш обмежують особисту свободу та інші права особи, закон вимагає одержання санкції (згоди) прокурора або внесення подання до суду. Зокрема, запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується лише за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду. Для цього орган дізнання, слідчий вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке ж подання вправі внести прокурор (ст. 165² КПК). Особу, яка вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке КК України передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять років, може бути поміщено у приймальник-розподільник для неповнолітніх за постановою слідчого або органу дізнання за згодою прокурора за вмотивованим рішенням суду (ст. 7³ КПК). Поміщення особи у відповідний медичний заклад для проведення стаціонарної судово-медичної або судово-психіатричної експертизи відбувається за постановою (ухвалою) судді, винесеної відповідно до подання слідчого, погодженого з прокурором (ст. 205 КПК).

В окремих випадках законодавець передбачає певні форми вчинення самих дій щодо реалізації заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи. Безпосередньо перед застосуванням такого заходу процесуального примусу особа, яка його застосовує, оголошує відповідну постанову (ухвалу). Особа, щодо якої застосовується цей захід, факт ознайомлення з постановою засвідчує своїм підписом.

Порушення встановленого законом порядку застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, призводить до зниження ефективності цих заходів, до необґрунтованого обмеження прав осіб, відносно яких вони застосовуються. Разом з цим, залежно від характеру порушення, захід процесуального примусу, який був застосований, може бути скасований як незаконний.

Таким чином, законодавцем передбачена сукупність обставин і правових вимог, які покликані забезпечити режим законності процесу застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, які визначають їх допустимість і про які, на нашу думку, можна говорити як про умови застосування названих заходів.

Отже, під умовами застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, доцільно розуміти наступні фактори: 1) наявність порушеної кримінальної справи; 2) перебування особи в правовому статусі, яким дозволяється застосування щодо неї заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи; 3) додержання встановлених меж застосування конкретних заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи; 4) дотримання встановленого порядку проведення кожного з цих заходів.

Перші дві умови характеризують початковий етап процесу застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, тобто період прийняття рішення про застосування конкретного заходу до конкретної особи, наступні – сам процес застосування.

Виділення саме цих факторів як загальних умов застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, має велике практичне значення. Так, названа перша умова має за мету усунути кримінально-процесуальні примусові заходи, які є найбільш тяжкими за ступенем обмежень, з інших галузей державно-правової діяльності, з інших видів правозастосовчого процесу. Відповідно до цього, реалізація названих заходів процесуального примусу за межами кримінального судочинства є грубим порушенням закону. До того ж визнання положення про можливість застосування окремих заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, за наявності об’єктивно підтвердженої можливості неправомірної поведінки особи, багато в чому ґрунтується на тому, що таке застосування можливо лише з приводу вчиненого злочину і в межах провадження у справі.

Для приведення в дію примусового заходу, окрім першої умови, необхідна й друга, яка говорить про те, що особа, щодо якої він застосовується, повинна перебувати у відповідному процесуальному положенні. Визначення кола суб’єктів, відносно яких можливе застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, має важливе значення для встановлення меж примусового процесуального впливу, які дозволяють уникнути невиправданого обмеження прав і свобод осіб, які беруть участь у процесі.

Примус у кримінальному процесі застосовується головним чином до обвинуваченого, а також до підозрюваного. Це пояснюється наявністю обвинувачення або підозри щодо цих осіб, тобто компетентні органи тим самим ставлять питання про можливу кримінальну відповідальність цих осіб, реалізація якої потребує забезпечення за допомогою процесуальних примусових засобів, у т.ч. заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи.

Основні права громадян України, можливість обмеження яких найтісніше пов’язана із застосуванням заходів процесуального примусу, які розглядаються, передбачені Конституцією України. Окремі з них, і зокрема, право на свободу та особисту недоторканність набули значення принципів діяльності усіх державних органів і перш за все тих, які здійснюють кримінальне судочинство.

Для кримінального процесу недоторканність особи, житла, таємниця листування є вихідними положеннями, які закріплені і у нормах кримінально-процесуального права (ст. ст. 14, 14¹ КПК). Разом з цим, це не означає, що особа ніколи і ні за яких обставин не може бути позбавлена волі, що її права на тілесну недоторканність, недоторканність житла і таємницю листування взагалі не можуть бути обмежені. За певних умов це можливо, оскільки проголошені і гарантовані Конституцією України названі права не означають цілковитої свободи. Зміст свободи особи, яка є членом суспільства, складається з відносин і зв’язків між суспільством у цілому і окремими його членами, між державою і її громадянами. Суспільство не може дозволити і гарантувати особі свободу вчинення тих дій, які суперечать його інтересам і передбачає певні межі можливої поведінки, які встановлені соціальними нормами, у тому числі і нормами права.

Конституція України не виключає можливості обмеження свободи тих осіб, які своїми діями посягають на суспільний лад України, її політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, правопорядок, тобто посягають на суспільні інтереси та інтереси членів цього суспільства. Проте будь-яке обмеження свободи особи можливо лише у межах, на підставах і в порядку, які визначені законом.

Означивши у загальному вигляді умови застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, розглянемо їх більш детально, оскільки вони містять значну кількість дискусійних питань в науці кримінального процесу. З огляду на розбіжності у позиціях учених-процесуалістів щодо проведення затримання до порушення кримінальної справи, щодо правової природи і підстав застосування затримання підозрюваного, щодо деяких питань порядку застосування окремих заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, вважаємо необхідним їх проаналізувати та сформулювати власну позицію.