1.1. Сутність примусу у сфері кримінального судочинства

Проблема державно-правового примусу є вихідною щодо дослідження примусових засобів у кримінальному судочинстві. Вірне розуміння сутності примусу в кримінальному процесі, з’ясування його форм і механізму дії можливі на підставі вивчення державно-правового примусу в цілому.

Як універсальний спосіб регулювання поведінки людей примус застосовується державою для керування суспільством в різних сферах життєдіяльності: економічній, соціальній, політичній, ідеологічній. У значній мірі державний примус набуває ознак правового, коли держава під час нормативно-правового регулювання суспільних відносин, передбачає й засоби примусового впливу, покликані забезпечити належну поведінку всіх членів суспільства.

Не вдаючись до глибокого дослідження визначень державно-правового примусу, які існують у науці, зазначимо, що їх загальний аналіз дає підстави, на наш погляд, віднести до основних його ознак такі.

По-перше, він застосовується на підставі і в поєднанні з переконанням і, оскільки мова йде про примус у правовій сфері, він завжди врегульований правом, яке в свою чергу є нормативною основою такого виду примусового впливу [1, с. 117-120; 2, с. 17; 3, с. 79].

По-друге, державно-правовий примус впливає на суб’єктів незалежно від їх волі і бажання, він має на меті формування в особи стану підкорення, тобто застосовується з метою змушення особи до вчинення дій, передбачених законом, або, навпаки, утримання від протиправних дій [4, с. 35-36].

По-третє, такий примус як вплив держави складається з різних обмежень особистого, майнового і організаційного характеру [5, с.

По-четверте, державний примус направлений на досягнення цілей, які передбачені законом.

По-п’яте, державно-правовий примус фактично реально діє під час правозастосовчої діяльності державних органів [1, с. 121-125; 2, с. 16-17], що вимагає встановлення законом процесуальних форм його застосування.

По-шосте, він виявляється у заходах, “тобто таких юридично реальних явищах, які створюють зміст правоохоронних та інших державно-владних відносин і які становлять дію, реалізацію правового примусу у тому чи іншому конкретному життєвому випадку” [6, с. 269].

Правове регулювання примусу встановлює суворі межі його дії, які контролюються державою, усуває можливість застосування примусових заходів у випадках, які не передбачені законом, і в порядку, який суперечить закону. Правове регулювання виступає основою забезпечення законності під час здійснення владно-примусових функцій, притаманних, зокрема, кримінальному судочинству. Нормативна регламентація примусу вказує на його належність до правового регулювання, де він стає універсальним правозабезпечуючим засобом.

Необхідність у застосуванні примусу як правозабезпечуючому засобі виникає у випадку невідповідності волі суб’єкта і його поведінки державній волі, яка міститься у нормативному приписі. Вельми логічним наслідком такого протиставлення волі держави і суб’єкта є положення про те, що примус є реакцією держави на відмову особи від належної поведінки. Використання примусу припустиме лише за умови наявності вже вчиненого порушення [2, с. 16; 7, с. 56-57].

Зазначене співвідношення індивідуальної і державної волі, а також зумовлена ним підстава примусового правового впливу характерні для більшості правоохоронних засобів, і перш за все для заходів відповідальності, проте вони не розповсюджуються на правовий примус в цілому. З метою досягнення найбільш ефективної дії всієї системи права необхідність використання примусу виникає не тільки за наявності порушення його вимог (приписів), але і в інших чітко визначених законом випадках.

С.С. Алексєєв фактичними обставинами, які обумовлюють застосування державного примусу під час правового регулювання, називає: а) наявність перешкод до здійснення суб’єктивного права, невиконання юридичних обов’язків; б) правопорушення, наслідком якого є юридична відповідальність [8, с. 225].

Отже, розглядаючи співвідношення індивідуальної і державної волі, з нашої точки зору, більш вірно говорити не про конфлікт волі держави і особи, а про підкорення волі особи державній волі, яка закріплена у нормативних приписах. “Примусовість впливу, - зазначає Б.Т. Базилєв, - відображається не лише в тому, що він направлений проти волі суб’єкта, але й в тому, що він здійснюється незалежно від його волі, що є непереборним для суб’єкта” [9, с. 34].

Таким чином, розглядаючи вольовий момент, в державно-правовому примусі слід розрізняти ставлення особи, з одного боку, до правових приписів, які визначають певну поведінку поряд з погрозою застосування примусу за порушення права, а з іншого – до вимоги зазнати дії того чи іншого примусового заходу. У першому випадку суб’єкт відступає або, з огляду на його дії, може відступити від поведінки, яка передбачена правом, і це тягне за собою реалізацію примусу. Тимчасом ставлення особи до власне примусового впливу може бути різним (залежно від рівня правосвідомості особи, ступеня тяжкості правоохоронного заходу, власної оцінки обставин скоєного правопорушення і ін.).

Здійснюючи вплив на волю суб’єктів, правовий примус направлений на досягнення її відповідності з державною волею, на забезпечення належної поведінки учасників правовідносин.

Як вид соціальної діяльності державно-правовий примус не може не мати своєї мети, без якої неможливо встановити і нормативно закріпити найбільш відповідні їй засоби примусового впливу. В основі цілей правових примусових засобів знаходяться матеріальні, соціально-економічні фактори, тому в залежності від типу держави і права різними є і цілі примусу в праві, їх зміст, кількісна і якісна характеристики.

Примусові засоби правового впливу мають своїм загальним призначенням змусити особу виконувати вимоги правових приписів. Названа загальна мета конкретизується у більш окремі цілі відповідно до видів державно-правового примусу. Кожний конкретний правовий примусовий захід має свою безпосередню мету. Мета в свою чергу зумовлює зміст обмежень прав і свобод суб’єкта.

Державно-правовий примус, як і примус взагалі, нерозривно пов’язаний з поняттям свободи особистості. Свобода особистості – явище багатомірне. Під час дослідження державно-правового примусу свободу особистості необхідно розглядати з позиції права, діючих в суспільстві правових настанов. В такому значенні свобода не може тлумачитись як абсолютна можливість для особистості вчиняти будь-які дії. Сутність права – головного соціального регулятора – і полягає в тому, щоб встановити зумовлені суспільним характером життя людей певні межі поведінки особи. Право надає особі суб’єктивні права і наділяє її юридичними обов’язками. Особиста свобода в правовому аспекті означає можливість чинити дії, які допускає закон, з метою отримання необхідних соціальних благ, задоволення своїх інтересів.

Необхідно зазначити, що оскільки свобода в такому значенні є володіння суб’єктом правами і обов’язками, то її протилежність – державно-правовий примус – є обмеженням певних прав суб’єкта під час дії різноманітних заходів примусу. Через обмеження тих або інших прав суб’єкт обмежується у виборі варіантів своєї поведінки, позбавляється можливості здійснення певних дій. Разом з тим втручання в особисту свободу, обмеження прав не може бути безмежним, оскільки в такому випадку примус з правоохоронного засобу перетвориться на знаряддя сваволі. Державно-правовий примус буде виправданим тільки тоді, коли поряд з забезпеченням ефективного функціонування діючої системи права, він найменше, лише у необхідних межах буде обмежувати особисту свободу, права громадян. Тому, оскільки примус є обмеженням особистої свободи у сфері права, він сам повинен бути обмеженим.

Отже, на наш погляд, реальне здійснення особистої свободи в її правовому аспекті передбачає чітке встановлення в системі права лише дійсно необхідних випадків примусового впливу; диференціацію передбачених законом правоохоронних заходів; встановлення в законі процесуальної форми примусу, умов, підстав і порядку його застосування; використання у практичній діяльності лише нормативно закріплених засобів правоохорони поряд з суворим дотриманням юридичних передумов їх реалізації.

Щодо державної та індивідуальної волі у сфері права в юридичній літературі є і така думка, що у разі, коли воля держави, яка міститься в нормі права, не співпадає з волею конкретного суб’єкта і він не відступає від належної поведінки в силу дії нормативної вимоги, тобто в силу наявності в нормі погрози примусу, то нормою права у психічній формі вже застосовується примус [10, с. 55-57; 11, с. 54-55; 7, с. 35]. На наш погляд, з такою думкою важко погодитися, оскільки під час дії правової норми суб’єкт вільний у вирішенні питання щодо відповідності своєї поведінки вимогам норми, в той час як дія примусу незалежна від волі суб’єкта (про що нами зазначалося вище). Чому саме особа слідує нормативним вимогам, мотиви правомірної поведінки важливі з огляду на оцінку рівня правосвідомості особи, але з точки зору охорони правової норми вони несуттєві, оскільки в такому разі примус залишається нереалізованим. Як підкреслює І. Ребане, особа є у даному випадку діючим суб’єктом, а не об’єктом впливу зовнішніх щодо неї сил [5, с. 5-6].

Визнання примусовим того впливу, який здійснюється на рівні правової норми, перешкоджає розробці найбільш послідовної концепції державно-правового примусу, у тому числі кримінально-процесуального, виводить поняття примусу у площину суб’єктивного сприйняття, що робить неможливим встановлення об’єктивної підстави розмежування юридичних засобів примусу і інших правових заходів. Лише правозастосовча діяльність компетентних органів перетворює державно-правовий примус на дійсність.

Отже, все сказане дає змогу зробити висновок, що державно-правовий примус – це нормативно закріплений вплив держави на суб’єктів суспільного життя з метою забезпечення їх належної поведінки, який у вигляді встановлених законом правообмежень здійснюється компетентними органами під час правозастосовчої діяльності.

Державно-правовий примус за своїм змістом є неоднорідним, бо різноманітними є суспільні відносини, які виникають під час правозастосовчої діяльності. Розгляд питання щодо диференціації заходів державно-правового примусу в даному дослідженні необхідний для з’ясування видів правоохоронних засобів у кримінальному судочинстві, визначення місця процесуального, а отже, й кримінально-процесуального примусу в системі примусових заходів.

Щодо вирішення зазначеного питання в юридичній науці немає єдиної точки зору. Іноді розмежування державно-правового примусу на окремі види проводять лише у межах заходів, які передбачені санкціями норм права, і які застосовуються за наявності вчиненого порушення їх вимог. Разом з тим не заперечуються й інші засоби примусу, зокрема заходи попередження і заходи, які відносяться до процесуального примусу [12, с. 30; 13, с. 56]. Така диференціація залишає за межами класифікації деякі правоохоронні засоби, у тому числі процесуальні, не визначає їх місця в системі примусово-правових явищ, оскільки фактично базується на розумінні санкцій як менш широкого поняття, ніж державно-правовий примус. Між тим, наприклад, у кримінальному судочинстві, не санкції, а заходи процесуального примусу є “специфічним і основним видом примусу, який застосовується у даній сфері суспільного життя” [14, с. 87]. Тому більш доцільним є підхід до диференціації державно-правового примусу, яким враховуються і заходи, передбачені санкціями правових норм, і інші засоби правоохорони, а отже охоплюється примус в цілому.

Крім того, хоча заходи відповідальності визнані всіма авторами як основний вид примусу, але інколи до них відносять і примусові засоби, які націлені лише на відновлення порушеного правопорядку і не мають на меті застосування покарання, здійснення штрафного, виховного впливу [3, с. 62; 13, с. 54-61].

Найбільші розбіжності мають місце у вирішенні питання щодо заходів і засобів власне процесуального примусу. Деякі автори не виділяють їх у самостійну групу серед інших примусових засобів (І. Ребане, М.І. Козюбра, С.М. Кожевніков) [5, с. 187-189; 15, с. 11; 16, с. 9-12], деякі – розглядають їх як складову частину відповідного виду відповідальності. Такий погляд свого часу набув широкого розповсюдження у кримінальному праві, згідно якого сутність кримінальної відповідальності полягає в застосуванні до особи як кримінального покарання, так і заходів процесуального примусу (М.О. Огурцов, М.П. Карпушин, В.І. Курляндський, О.Е. Лейст, П.М. Давидов) [17, с. 162-167; 18, с. 35-39; 3, с. 192-193; 19, с. 69], деякі – виділяють їх в окрему групу, яка має допоміжний характер і застосовується лише у випадку необхідності здійснення самостійних засобів примусу [4, с. 38-39].

На наш погляд, заперечення самостійності процесуального примусу ігнорує суттєву розбіжність між матеріальними і процесуальними правовими явищами. Процесуальні відносини, які виникають під час застосування матеріальної норми, вимагають відповідних правоохоронних засобів, які складають самостійний вид примусу. Процесуальний примус застосовується з приводу реалізації матеріальної норми і направлений на створення умов для її успішного здійснення, забезпечення належної поведінки учасників правових відносин. Його дія не виходить за межі провадження і має тактичний характер. Саме тому існує необхідність у такому примусовому впливові, який насамперед запобігав би реально можливій неправомірній поведінці суб’єктів.

Крім того, очевидно, що правозастосовчим відносинам притаманна різноманітність, внаслідок численності суб’єктів, відмінності дій, стадій діяльності і т.ін. Саме цим і визначається широке коло процесуальних правоохоронних заходів, які є неоднорідними за своєю правовою природою. Форми ж здійснення матеріальних видів примусу більш однорідні, і загалом, вони являють собою модифікацію певного примусового засобу в тій чи іншій галузі права.

Наведені відмінності процесуального примусу дають підстави розглядати його не як різновид заходів попередження та інших матеріальних заходів, а як самостійний засіб примусового впливу в системі державно-правового примусу.

Отже, процесуальний примус можна визначити як метод державного регулювання, відображений у закріплених нормами закону специфічних засобах впливу на учасників процесу, направлений на безперешкодне досягнення цілей і завдань судочинства.

Зокрема, процесуальний примус використовується лише у межах провадження в справі, а тому його примусовий вплив направлений виключно на забезпечення процесу. Таке забезпечення відбувається не лише шляхом попередження неналежної поведінки особи, а й досягненням інших цілей. Щодо розгляду процесуального примусу як заходів примусового здійснення невиконаного обов’язку або заходів захисту [5, с. 188; 15, с. 11; 20, с. 378-381; 4, с. 37; 16, с. 52-53], то зазначені засоби завжди передбачають наявність невиконаного обов’язку, а процесуальні засоби можуть бути реалізовані і у випадку об’єктивно підтвердженої можливості відхилення особи від належної поведінки.

Таким чином, процесуальний примус – це самостійний вид правоохорони. Йому притаманні всі ознаки державно-правового примусу, які разом з тим характеризуються певною специфікою, що зумовлює особливості даного правозабезпечуючого засобу.

Зокрема, оскільки процесуальні примусові засоби віднесені не до заходів, які передбачені санкціями правових норм, то вони закріплюються у диспозиціях норм права.

Особливістю мети процесуального примусу є те, що її дія обмежена сферою правозастосовчої діяльності. Загальна направленість процесуальних примусових засобів на створення необхідних умов для реалізації під час процесу матеріально-правових приписів знаходить своє подальше відображення в цілях окремих видів даного примусу.

Певну особливість в процесуальному примусі має і ознака правообмеження. Тут правоохоронні заходи, які торкаються безпосередньо конституційних прав особи, проводяться лише в межах провадження у справі. Вони не тягнуть за собою будь-яких інших правових наслідків, пов’язаних з додатковими обмеженнями правового статусу особи, оскільки мають допоміжний, забезпечуючий характер. До того ж, хоча й більшість процесуальних примусових заходів і обмежують права суб’єктів матеріально-правового відношення, однак поряд з цим процесуальний примус застосовується і до інших учасників правозастосовчої діяльності.

Щодо вольової ознаки процесуального примусу, то тут характерним є не конфлікт волі особи і держави, а необхідність приведення волі особи у відповідність з державною волею. Така необхідність є обов’язковою в умовах правозастосовчої діяльності. Неспівпадання волі особи і волі держави найбільш часто відображається в можливості неправомірної поведінки під час провадження у справі, що є достатньою підставою для приведення в дію процесуального примусу.

Реальна дія процесуального примусу відбувається під час застосування правоохоронних норм, але ця діяльність не є відокремленою, вона проходить в межах процесу реалізації матеріальної норми. А тому дії, які складають процесуальний примус, завжди є складовою частиною правозастосовчої діяльності по реалізації матеріально-правового припису.

У кримінальному судочинстві зміст правозастосовчого процесу складають відповідні суспільні відносини, які Ф.М. Кудін вдало поділив на позитивні і негативні [21, с. 29]. Позитивні відносини забезпечують застосування матеріальної норми і досягнення інших завдань кримінального процесу, а отже шляхом правового регулювання такі відносини повинні виникати, розвиватися і успішно завершуватися. Негативні відносини, навпаки, через різного роду перешкоди заважають нормальному розвитку правозастосовчого процесу. Завданням правоохоронних засобів і є попередження, розв’язання і усунення з процесу таких перешкод.

Для негативних відносин характерним є те, що вони виникають внаслідок дій як осіб, які беруть участь в процесі, так і органів, які його ведуть. До того ж, негативні відносини, які виникають під час провадження у кримінальній справі, характеризуються різноманітністю, значним розповсюдженням, глибиною прояву внаслідок численності суб’єктів, які беруть участь в правозастосовчому процесі, специфікою реалізації кримінально-матеріальної норми.

Уявляється, що негативні відносини, які виникають у сфері кримінального судочинства, є наслідком різного роду порушень кримінально-процесуального закону. Будь-яке порушення кримінально-процесуального закону - це умисне або необережне відхилення державних органів і посадових осіб, які ведуть процес, а також інших суб’єктів процесу від приписів (вимог) кримінально-процесуальних норм [22, с. 11]. До того ж слід зауважити, що поняттям порушення кримінально-процесуального закону охоплюються як відхилення від кримінально-процесуальних норм, які містяться у власне законах, так і відхилення від норм, які сформульовані в інших правових актах. А тому порушенням кримінально-процесуального закону буде як відхилення від приписів кримінально-процесуальних норм, як містяться у Конституції України, Кримінально-процесуальному кодексі України, законах України “Про судоустрій”, “Про статус суддів”, “Про прокуратуру”, “Про адвокатуру”, “Про попереднє ув’язнення”, “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”, “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” та ін., так і у керівних роз’ясненнях Верховного Суду України, наказах Генерального прокурора України, інструкціях Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства юстиції України, а також у ратифікованих Україною міжнародних угодах.

Ф.М. Кудін на основі аналізу відносин в сфері розслідування і розгляду кримінальної справи сформулював загальні положення, які характеризують способи примусового правового впливу у кримінальному процесі. Так, по-перше, ці способи обмежуються лише завданням забезпечення успішного розвитку і здійснення процесуальної діяльності, вони не можуть переслідувати будь-які цілі, які знаходяться за межами провадження у кримінальній справі.

По-друге, основою дії даних способів є безпосередній, “тактичний” примус до поведінки, яка вимагається правом, з метою створення чіткого і послідовного алгоритму кримінально-процесуальних відносин, а при наявності відхилень від неї – їх усунення і відновлення правового стану для подальшого розвитку провадження. Важливість насамперед запобігання, а не усунення порушень процесуального порядку створює необхідність включення в зміст правоохорони таких способів, дія яких зумовлена і вже скоєною неправомірною поведінкою, і її реально обґрунтованою можливістю в майбутньому.

По-третє, способи правоохорони є різноманітними з огляду на численність кримінально-процесуальних відносин внаслідок суб’єктного складу, конкретної ролі у правозастосовчому процесі тощо [21, с. 34].

Ним же встановлені способи правоохоронного регулювання, які в найбільшій мірі сприяють реалізації завдань кримінального судочинства. Ними є: відновлення, карано-виховний вплив, попередження, припинення, забезпечення. Перший спосіб застосовується відносно осіб, які ведуть процес, в будь-якій частині кримінально-процесуальної діяльності. Карано-виховний спосіб знаходиться в основі примусу, який застосовується до інших осіб за межами центрального відношення з приводу притягнення особи до кримінальної відповідальності. Способи попередження, запобігання, забезпечення знаходять свій прояв під час впливу на інших осіб в межах центрального правовідношення [21, с. 37].

Не заперечуючи цю думку по суті, ми уточнимо деякі її аспекти. Оскільки названі способи правоохорони складають зміст примусу як ознаки методу кримінально-процесуального регулювання, то кожному з них, на наш погляд, повинен відповідати певний вид конкретних правоохоронних засобів. Так, через те, що неправомірні дії посадових осіб і прийняті ними незаконні акти спотворюють, деформують нормальний розвиток судочинства в цілому або окремої його частини, то тут в основу способу правоохорони не може бути покладений вплив на особу. У даному разі єдиним, найбільш відповідним способом правоохорони будуть засоби по відновленню порушеного процесуального порядку. Лише у випадках визнання законодавцем дії посадової особи не тільки процесуальним, а й іншим правопорушенням (дисциплінарний проступок, злочин), спосіб відновлення буде поєднаний з штрафним впливом. Проте, останній хоча й сприяє охороні відносин в сфері кримінального судочинства, однак характеризує правоохорону інших галузей права – трудового і кримінального, яка діє за межами кримінального судочинства.

Зміст примусового впливу щодо всіх інших осіб розрізняється відповідно до виду відносин, правового статусу суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності. Так, шляхом застосування безпосереднього штрафного впливу на особу досягаються цілі примусу, в більшості випадків щодо суб’єктів, які виконують у кримінальному судочинстві епізодичні ролі (перекладачів, спеціалістів, заставодавців, поручителів та ін.) і вчинили порушення кримінально-процесуального закону.

У сфері відносин, які виникають з приводу притягнення особи до кримінальної відповідальності, де вирішуються основні завдання кримінального процесу, ні один з вищеназваних способів правоохорони не може бути застосований. Під час скоєння особою протиправних дій виникненню і розвитку даного відношення завдається велика, а інколи і невідворотна шкода. А тому, за наявності вже вчиненого порушення відновлення попереднього правового стану може бути марним. Навряд чи виправданим у даному випадку буде і застосування покарання, здійснення штрафного, виховного впливу на особу, відповідальну за неправомірну поведінку. По-перше, цим не усуваються негативні наслідки вчиненого порушення. Дія штрафного впливу має виховний момент і розрахована на майбутню поведінку особи, а у даному випадку невиконаний обов’язок таким і залишиться, що створює істотні перешкоди для успішного розвитку процесу. По-друге, зазначений спосіб взагалі не повинен бути характерним для кримінально-процесуального регулювання, оскільки, маючи відносно складний процесуальний порядок застосування, він буде відволікати від вирішення основних завдань процесу. До того ж, не можна не враховувати, що обвинувачений як особа, яка найбільш часто вчиняє дії негативного характеру, зазнає карано-виховного впливу лише після визнання його винним і застосування кримінального покарання. А тому під час розслідування і розгляду справи застосування до обвинуваченого цього ж способу правоохорони не буде виправданим.

Отже, усунення шкоди, яка завдається негативними діями осіб в межах відносин, що виникають під час досягнення основних завдань кримінального процесу, можливе лише шляхом завчасного їх запобігання. Відповідно до цього важливим є гарантування поведінки осіб таким чином, щоб вони фактично були позбавлені можливості негативно впливати на нормальний розвиток кримінально-процесуальної діяльності.

Примус, який застосовується для досягнення цієї мети, на нашу думку, виявляє себе через спосіб забезпечення, який в свою чергу включає в себе і засоби попередження і засоби припинення, які застосовуються в залежності від характеру негативних дій. Так, якщо дії, які можуть бути вчинені підозрюваним або обвинуваченим, являють собою значну загрозу для реалізації центрального відношення, а як наслідок, і для виконання завдань кримінального процесу, то примусовий вплив виявиться у попередженні таких дій, а якщо їх вчинення вже розпочалося – в їх припиненні).

На нашу думку, всі засоби примусу, які застосовуються в межах центрального кримінально-процесуального правовідношення, яке виникає з приводу притягнення особи до кримінальної відповідальності, доцільно розглядати відповідно до способу забезпечення, оскільки і засоби попередження, і засоби припинення мають головну загальну мету – забезпечення виникнення і нормального розвитку даного відношення.

Таким чином, зміст примусового впливу у кримінальному судочинстві можна, на наш погляд, відобразити наступними способами правоохорони: відновлення, безпосередній вплив на порушника, забезпечення. Кожний з них зумовлює певний вид засобів примусу і їх конкретний зміст.

Відповідно до вищенаведеного, рушійними факторами для дії примусово-правового механізму визнаються юридично неправомірні дії і незаконні акти, оскільки в них реально відображається невідповідність індивідуальної волі суб’єкта і державної волі. Юридичні факти, які відносяться до неправомірної поведінки, поділяються на об’єктивно протиправні дії і правопорушення [23, с. 359-360]. У сфері кримінального судочинства перші з них вчинюються, як правило, органами, які ведуть процес, другі – іншими суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності. Разом з тим до неправомірних дій як до юридичних фактів тут необхідно відносити і передбачені законом неправомірні дії, вчинення яких у майбутньому реально підтверджується наявними об’єктивними даними¹.

Такий поділ юридичних фактів на об’єктивно-протиправні дії, правопорушення й інші неправомірні дії відображає конкретний стан волі суб’єкта, який відступає від поведінки, що вимагається правом, і поряд з цим є основою диференціації способів примусового впливу. Так, об’єктивно-протиправні дії вимагають застосування відновлюючого способу охорони, правопорушення – безпосереднього впливу на особу порушника, інші неправомірні дії або реальна можливість їх вчинення викликають необхідність у застосуванні способу забезпечення. Характерним для кримінального судочинства є саме останній вид юридичних фактів, а відповідно і більш значне застосування у межах процесу правоохоронних засобів, які зумовлені способом забезпечення (див. Додаток Б).

Розглянувши основні моменти сутності державно-правового, процесуального примусу, перейдемо до розгляду сутності кримінально-процесуального примусу, що необхідно для вірного розуміння правової природи заходів процесуального примусу, визначення їх видів і конкретного змісту.

Наявність у кримінально-процесуальному законодавстві значної кількості засобів примусу, які застосовуються на всіх стадіях процесу, особливо на досудових, пояснюється насамперед тим, що розкриття злочинів і викриття винних часто пов’язані з подоланням опору з боку зацікавлених осіб. Органи дізнання і досудового слідства, прокуратура і суд під час порушення, розслідування, розгляду кримінальних справ діють відповідно до інтересів держави і суспільства і тому повинні виконувати всі дії і застосовувати всі засоби, передбачені законом (у т.ч. примусові) з метою розкриття злочинів, викриття і покарання винних і не ставити цей процес у залежність від розсуду зацікавлених осіб та організацій.

У широкому розумінні примус в кримінальному судочинстві виявляє себе як власне кримінально-процесуальний примус, так і у вигляді примусових заходів кримінально-правового, адміністративного, дисциплінарного, цивільно-правового і морального впливу [11, с. 60; 24, с. 80]. Разом з тим кримінально-процесуальний примус залишається основним видом примусу, який застосовується у кримінальному процесі.

Кримінально-процесуальний примус, у свою чергу, характеризується як всіма ознаками державно-правового, процесуального примусу, так і має специфічні ознаки.

Характерні для кримінально-процесуального примусу особливості чітко сформулювала П.С. Елькінд: “…а) він застосовується лише в сфері кримінального судочинства; б) особи, до яких такий примус може застосовуватися, підстави, умови, форми, межі і порядок його застосування чітко регламентовані кримінально-процесуальним законодавством; в) законність і обґрунтованість застосування кримінально-процесуального примусу забезпечуються системою процесуальних гарантій особистості, суворим судовим і прокурорським наглядом” [14, с. 87-88].

У процесуальній літературі кримінально-процесуальний примус розглядають як “сукупність всіх передбачених нормами кримінально-процесуального права заходів примусового впливу, які покликані забезпечити виконання обов’язків учасниками процесу під час розслідування і судового розгляду кримінальних справ, а також належне виконання завдань кримінального судочинства” [25, с. 7]¹. Певна кількість авторів ототожнюють примус у кримінальному процесі з так званими заходами процесуального примусу, поняття яких проте також не є єдиним.

Однак, перш ніж перейти до розгляду правової природи заходів процесуального примусу, і зокрема тих, які пов’язані з ізоляцією особи, необхідно звернутися до питання щодо обсягу і складу кримінально-процесуального примусу, визначитися якими ж саме засобами він володіє.

Ми поділяємо думку тих авторів, і зокрема З.Ф. Ковріги, які у складі примусу у кримінальному судочинстві виділяють процесуальну відповідальність, процесуальний примус і процесуальну санкцію, і далі у роботі будемо враховувати її по суті. Разом з тим вважаємо за необхідне уточнити деякі її аспекти.

Примус у кримінальному процесі виступає явищем широким і неоднорідним. Примусові засоби і заходи, передбачені нормами кримінально-процесуального права, також неоднорідні. Різні способи правоохорони у кримінальному судочинстві, які відображають диференціацію примусового впливу залежно від характеру негативних відносин, визначають види засобів примусу. Точність і послідовність кримінально-процесуальної термінології вимагає їх розмежування і застосування відповідно до змісту. Безпідставне розширення або звуження об’єму кожного з видів примусових засобів, які розрізнюються за своєю правовою природою, або їх змішування неминуче призводить до використання невідповідних засобів правоохорони, до труднощів у досягненні завдань кримінального судочинства, до порушення прав і законних інтересів громадян.

Так, Ф.М. Кудін поняттям “кримінально-процесуальний примус” охоплює лише заходи процесуального примусу і не включає до нього ні процесуальну відповідальність, ні процесуальні санкції [21, с. 40-41]. Можливо це можна пояснити прагненням подолати певну відносність назви “заходи процесуального примусу”, оскільки так можуть бути названі і процесуальна відповідальність, і процесуальні санкції, які також відображаються у заходах. Проте, на наш погляд, це є питанням понятійного апарату кримінально-процесуального права, яке аж ніяк не повинно змінювати якісний склад примусу у кримінальному процесі. Але ототожнення понять “кримінально-процесуальний примус” і “заходи процесуального примусу” знову ж таки не виключає процесуальну відповідальність і процесуальні санкції з жодного з них, а навпаки лише стирає межі цих самостійних правових категорій. На наш погляд, більш вірним є віднесення процесуальної відповідальності, процесуальних санкцій і заходів процесуального примусу до складу кримінально-процесуального примусу. За такого означення розкривається єдине джерело походження цих способів примусового впливу поряд із визнанням самостійності існування кожного з них (див. Додаток В).

З питання про диференціацію примусового впливу у сфері кримінального судочинства в теорії кримінального процесу немає єдності у поглядах учених-процесуалістів, а тому розглянемо це питання більш докладно. На думку З.З. Зінатулліна, у кримінальному процесі кожний примусовий засіб включає в себе як елементи процесуального примусу, так і ретроспективної відповідальності, які виявляються в різній мірі в окремих видах і заходах кримінально-процесуального примусу [26, с. 15]. На наш погляд, з наведеною думкою важко погодитися, оскільки при такому розумінні сутності примусу в кримінальному процесі зникають межі між його складовими частинами і фактично знімається проблема розмежування примусових заходів з точки зору правової природи, яка зумовлює специфіку підстав, умов і порядку їх застосування.

Ф.М. Кудін, обґрунтовуючи необхідність розмежування видів заходів примусу, визначає санкціонні процесуальні заходи і кримінально-процесуальний примус як найбільш загальні підрозділи примусових засобів у кримінальному судочинстві. Лише на другому рівні своєї класифікації він виділяє заходи відповідальності, які включає в склад санкціонних заходів поряд з правовідновлюючими засобами [21, с. 41-43].

Разом з тим більшість процесуалістів визнають в якості способів примусового забезпечення кримінально-процесуальних норм процесуальну відповідальність, процесуальні санкції і заходи процесуального примусу [7, с. 29; 25, с. 8-15; 28, с. 7-9].

Зважаючи на специфіку нашого дослідження, ми не можемо піддати глибокому аналізу процесуальну відповідальність і процесуальні санкції у кримінальному судочинстві, проте зазначимо деякі найбільш основні моменти.

Процесуальна відповідальність. У зв’язку з невизнанням деякими вченими самостійного існування процесуальної відповідальності це питання є досить дискусійним [13, с. 197; 29, с. 22]. Відповідно до загальної теорії права, де панівною є думка про існування лише матеріальних видів відповідальності, всі засоби безпосереднього впливу на особу порушника у кримінальному процесі часто розглядаються як застосування кримінальної, адміністративної, дисциплінарної і цивільно-правової відповідальності [11, с. 60-61; 30, с. 20; 31, с. 15]. Заперечення існування процесуальної відповідальності можна пояснити і більш меншим її проявом поряд з іншими видами відповідальності, а також більш меншим її значенням для досягнення цілей кримінального судочинства поряд із заходами процесуального примусу.

Кримінально-процесуальна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності, яка передбачена нормами кримінально-процесуального права за протиправну поведінку і, зокрема, за невиконання обов’язків у сфері кримінального судочинства. Характерною ознакою кримінально-процесуальної відповідальності, як і будь-якої юридичної відповідальності, є наявність елементів кари, хоча головною метою при цьому постає виховання поваги до кримінально-процесуального закону, стимулювання належного виконання учасниками кримінального судочинства його вимог і покладених на них обов’язків.

Узагалі категорію відповідальності нерідко розглядають у двох аспектах: активному (позитивному) і ретроспективному (негативному). Позитивна відповідальність - це усвідомлення особою власного обов’язку перед суспільством, іншими людьми, розуміння значення своїх дій, готовність відповідати за свої дії або бездіяльність. Відповідальність у ретроспективному плані – це ступінь відповідальності особи за дії, які вона вчинила, і які суперечать існуючим у суспільстві соціальним нормам. Така відповідальність є зовнішньою щодо особи реакцією суспільства на її поведінку і полягає вона у необхідності зазнати особою цієї реакції.

Щодо кримінально-процесуальної відповідальності, то про неї також можна говорити у позитивному аспекті. Органи і особи, які ведуть процес (орган дізнання, слідчий, суддя і суд), або виконують функцію нагляду (прокурор, вищестоящий суд), а також всі інші суб’єкти кримінально-процесуальної діяльності повинні у повній мірі усвідомлювати правову оцінку і значимість своїх дій, співвіднести їх з діючими нормами закону, бути готовими відповідати за їх правомірність і наслідки. Така позитивна кримінально-процесуальна відповідальність – одна з гарантій законності кримінально-процесуальної діяльності, специфічний засіб попередження сваволі, суб’єктивізму та інших відхилень від вимог кримінально-процесуального законодавства.

У позитивній кримінально-процесуальній відповідальності відсутні і підстави, і приводи для застосування будь-яких примусових заходів. Останні реалізуються лише у випадку появи під час провадження таких обставин, які роблять процес застосування примусово-правових заходів об’єктивно необхідним.

Ретроспективна кримінально-процесуальна відповідальність – це обов’язок особи зазнати додаткові, передбачені законом за вчинення порушення його приписів обмеження, а також фактичний процес їх реалізації у встановленому законом порядку. Вона є важливим інструментом виховання особи у дусі поваги до закону, попередження нових порушень.

Такі обмеження можуть бути встановлені у вигляді накладення грошового стягнення, позбавлення можливості використання певних процесуальних прав і т.ін. Вони завжди вказані безпосередньо у законі і передбачені законодавцем як відповідна реакція на вчинення тією чи іншою особою порушення кримінально-процесуального закону.

Для настання такої відповідальності необхідні як найменше дві умови одночасно: по-перше, визнання законодавцем того чи іншого виду поведінки процесуальним обов’язком; по-друге, пряме посилання на ті заходи додаткових обмежень, які повинні застосовуватись у відповідь на невиконання цього обов’язку.

Відповідно до цього під час подальшого удосконалення кримінально-процесуального законодавства вважаємо за необхідне встановлювати більш повно і конкретно коло обов’язків кожного із суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, а також чітко вказувати на ті заходи, які можуть бути застосовані у відповідь на невиконання того чи іншого обов’язку.

Кримінально-процесуальна відповідальність виникає як певний обов’язок, який покладається на особу й існує до того часу, поки особа його не виконає, тобто не зазнає фактичного впливу обмежень, які складають зміст її кримінально-процесуальної відповідальності.

Оскільки кримінально-процесуальна відповідальність поряд з вже названими засобами є одним з компонентів складної системи правового регулювання кримінально-процесуальних відносин, вона не має того значення, якого набувають інші види юридичної відповідальності у своїх галузях. До того ж, кримінально-процесуальні норми в значній мірі забезпечуються заходами відповідальності матеріальних галузей права. Серед них насамперед необхідно зазначити заходи кримінальної відповідальності, які застосовуються за вчинення ряду злочинів до осіб, які ведуть процес (ст. 371-375 КК України), а також до деяких суб’єктів, які беруть участь у кримінальному судочинстві (ст. 383-385 КК України). Стаття 185⁴ Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає адміністративну відповідальність свідка, потерпілого, експерта, перекладача за злісне ухилення від явки до органів досудового слідства або дізнання. Крім того, охороні кримінально-процесуальних норм, їх законному і обґрунтованому застосуванню сприяють заходи дисциплінарної відповідальності, які використовуються відносно осіб, які ведуть процес.

Названі заходи відповідальності, хоча і мають об’єктом своєї дії кримінально-процесуальне право, регулюються нормами відповідно кримінального і трудового права. Вони застосовуються за межами провадження у справі, де були вчинені злочин або дисциплінарний проступок, а тому саме матеріальна, а не процесуальна природа цих заходів не викликає сумнівів.

Однак разом з тим безпосередньо у кримінально-процесуальному праві наявні різноманітні примусові заходи штрафного характеру, які застосовуються до осіб, які беруть участь в процесі. А тому, розгляд питання про процесуальну відповідальність як різновид кримінально-процесуального примусу вважаємо правомірним. Думку про існування даного виду відповідальності відстоює П.С. Елькінд, доводячи її наявність тим, що кримінально-процесуальне право як самостійна галузь, яка має свій предмет і метод правового регулювання, не може не мати і самостійного виду відповідальності, оскільки в її особливостях знаходить відображення своєрідність методу правового регулювання. До її складу вона включає фактично лише зміну запобіжного заходу на більш суворий у випадку порушення умов раніше обраного і видалення із залу суду підсудного, який злісно порушує порядок судового засідання [24, с. 92-105].

В.Г. Капустянський зазначає, що кримінально-процесуальна відповідальність “виступає у вигляді: 1) накладення грошового стягнення; 2) звернення визначених сум в доход держави; 3) позбавлення учасників процесу певних прав; 4) покладення на них додаткових обов’язків; 5) заходів відновлення законності” [32, с. 105].

Відповідно до викладеного, заходами процесуальної відповідальності у кримінальному судочинстві, на наш погляд, слід вважати лише ті засоби, які впливають безпосередньо на особу, яка вчинила порушення кримінальноення кримінальнозакону, які закріплені у кримінально-процесуальному законі і є так би мовити “внутрішніми” для цієї галузі права.

Отже, засобами кримінально-процесуальної відповідальності на підставі аналізу чинного кримінально-процесуального законодавства можна назвати ті заходи правоохорони, які застосовуються до поручителя (ч. 3 ст. 152 КПК), заставодавця (ч. 3 ст. 154¹ КПК), осіб, які здійснюють нагляд за неповнолітніми (ч. 3 ст. 436 КПК), осіб, які порушують порядок судового засідання (ст. 272 КПК). Крім того, цілком слушним доповненням цього переліку, на наш погляд, стали б норми, які запропоновані проектом КПК України, про відповідальність за неявку за викликом до слідчого, дізнавача і про накладення грошового стягнення за невиконання процесуальних обов’язків під час досудового провадження [33, с. 47]. Однак, розміщення цих норм у розділі “Заходи процесуального примусу” з огляду на вищевикладене вважаємо сумнівним.

Підставою застосування перелічених заходів є порушення кримінально-процесуального закону. До того ж, на відміну від інших заходів відповідальності, які зустрічаються у кримінальному процесі, ці засоби реалізуються безпосередньо під час провадження у справі. Таким чином, кримінально-процесуальний закон передбачає не лише самі заходи процесуальної відповідальності, підстави і умови їх застосування, а й процесуальний порядок їх реалізації.

Ряд авторів, які досліджують проблему кримінально-процесуальної відповідальності, вважають суб’єктами такої відповідальності лише осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

Так, П.С. Елькінд зазначає, що, якщо вважати суб’єктами кримінально-процесуальної відповідальності власне правозастосовчі органи, то виникне такий стан, за якого факт вчинення ними кримінально-процесуального правопорушення, будуть встановлювати “самі ж винні у правопорушенні, що, безумовно, навряд чи є виправданим” [34, с. 147-148].

Підтримуючи думку П.С. Елькінд, А.Я. Дубинський вважає, що для посадових осіб “… відповідальність може наступати у вигляді дисциплінарної відповідальності або заходів громадського впливу. Проте це не кримінально-процесуальна відповідальність” [35, с. 183]. Аналогічну думку висловлюють і ряд інших учених [21, с. 48; 36, с. 94-97].

Разом з тим, слід зазначити, що деякі учені дотримуються протилежної точки зору з цього питання. Зокрема, Л.Б. Алексєєва пропонує, вирішуючи питання про обсяг заходів кримінально-процесуальної відповідальності, не обмежуватися засобами суто процесуального характеру, а віднести до суб’єктів цієї відповідальності не лише громадян (носіїв процесуальних обов’язків), але й посадових осіб, які відповідальні за хід і результати провадження у кримінальній справі [37, с. 79].

Г.Ж. Сулейменова суб’єктом кримінально-процесуальної відповідальності вважає будь-якого учасника кримінального процесу, який наділений процесуальними правами і обов’язками, у тому числі посадову особу правоохоронних органів, які розслідують і розглядають кримінальні справи [38, с. 40]. Свою думку вона обґрунтовує тим, що кримінально-процесуальний закон, визначаючи завдання кримінального процесу, покладає відповідальність за їх виконання, у першу чергу, на правоохоронні органи, які розслідують і розглядають кримінальні справи. Також закон передбачає, що суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання [38, с. 41].

Така позиція, на наш погляд, є не зовсім вірною, оскільки автор ставить в один ряд і тих суб’єктів, які формують сам процес і тих, які залучаються цими суб’єктами до процесу. У вказаних автором кримінально-процесуальних нормах відсутній термін “відповідальність”, а законодавець, визначаючи обов’язок правоохоронних органів, хоча і покладає на такого суб’єкта відповідальність за належне виконання вимог норм кримінально-процесуального закону, але має на увазі відповідальність позитивну, а не ретроспективну.

Безумовно, що у випадках невиконання або порушення таким суб’єктом своїх обов’язків, держава негативно оцінює його діяльність і застосовує щодо нього заходи відповідальності, але, і в цьому ми згодні з А.Я. Дубинським, це є відповідальність дисциплінарна, кримінальна тощо. Хоча дисциплінарна і кримінальна відповідальність у даному випадку мають певну специфіку, яка обумовлена особливостями кримінально-процесуальних відносин, цей факт все ж таки не змінює їх матеріальної природи. Коло суб’єктів, підстав і порядок реалізації цих заходів (у тому числі в сфері кримінального судочинства) визначається за межами кримінально-процесуального права.

У разі допущення особою, яка провадить дізнання, слідчим порушень вимог закону під час розслідування кримінальної справи прокурор може усунути їх від дальшого ведення дізнання або досудового слідства (п. 10 ч. 1 ст. 227 КПК). Таку дію прокурора Г.Ж. Сулейменова вважає заходом кримінально-процесуальної відповідальності, який застосовується щодо слідчого [38, с. 143].

Ми не можемо погодитися з такою думкою і ось чому. Відсторонення слідчого (особи, яка провадить дізнання) є специфічною дією прокурора у відповідь на порушення вимог закону (і не лише кримінально-процесуального) і може означати усунення такої особи від розслідування взагалі будь-яких кримінальних справ до з’ясування причин допущених порушень. І хоча цей засіб не є заходом ні кримінальної, ні дисциплінарної відповідальності, віднесення його взагалі до будь-якого виду відповідальності є необґрунтованим. На наш погляд, така дія в більшій мірі направлена на припинення і недопущення спотворення процесу розслідування незаконними діями слідчого (особи, яка провадить дізнання), аніж на покарання останніх. Більше того, таке право надано державою прокурору і для того, щоб надалі, залежно від обставин справи і характеру допущених порушень, застосувати до слідчого (особи, яка провадить дізнання) заходи відповідальності, аж до порушення кримінальної справи, що буде відбуватися далеко за межами провадження у справі.

Крім того, законодавець, передбачаючи такий захід, не зазначив, за які саме порушення, він може бути застосований. І це є цілком зрозумілим, оскільки неможливо передбачити усі ситуації, які виникають по кожній кримінальній справі, а у зв’язку з цим і дії слідчого. Необхідно також вказати і на ту обставину, що, якщо і визнати цей захід кримінально-процесуальною відповідальністю слідчого (особи, яка провадить дізнання), то у кримінально-процесуальному законі відсутні положення про те, як саме вона встановлюється і покладається на слідчого (особу, яка провадить дізнання).

При дослідженні заходів кримінально-процесуальної відповідальності нам також видаються слушними пропозиції деяких учених щодо включення у закон норми (на зразок ст. 107 КПК Німеччини і ст. 112 КПК Угорщини), яка б передбачала право слідчого у випадках порушення учасниками процесу порядку проведення слідчих дій, невиконання розпоряджень слідчого, спроб знищення доказів складати протокол і направляти його в суд для вирішення питання про накладення грошового стягнення на винних осіб [39, с. 55; 40, с. 118].

Разом з тим, вважаємо, що така пропозиція потребує певного доповнення. Воно пов’язано з тим, що на практиці нерідко зустрічаються факти невиконання посадовими особами і громадянами постанов слідчого. Ч. 5 ст. 114 КПК говорить, що “постанови слідчого, винесені відповідно до закону в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, є обов’язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами і громадянами”. Знову ж таки ми зустрічаємося з випадком, коли законодавець, вказуючи на обов’язок, не передбачає наслідків його невиконання, тобто заходів відповідальності. Зважаючи на це, на наш погляд, необхідно включити до КПК норму, яка буде передбачати за невиконання постанов слідчого, а також за невиконання його законних розпоряджень, порушення порядку проведення слідчих дій, умисне перешкоджання проведенню розслідування відповідальність у вигляді грошового стягнення. Така норма пропонується нами у наступній редакції:

“У разі невиконання під час досудового провадження законних розпоряджень осіб, які ведуть процес, порушення порядку провадження слідчих дій, умисного перешкоджання проведенню розслідування до підозрюваного, обвинуваченого, поручителя, заставодавця, свідка, перекладача, спеціаліста, експерта, а також потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників може бути застосоване грошове стягнення в розмірі … в порядку, передбаченому статтею … цього Кодексу.

У разі невиконання постанов слідчого, винесених відповідно до закону в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами і громадянами, на яких покладається їх виконання, до них може бути застосоване грошове стягнення в розмірі … в порядку, передбаченому статтею … цього Кодексу”.

Порядок накладення грошового стягнення може бути аналогічним до порядку, який передбачений ст. 153 КПК, або до порядку, який запропонований у ст. 126 проекту КПК [33].

Процесуальні санкції. Кримінально-процесуальну відповідальність як і заходи процесуального примусу подекуди ототожнюють з санкціями процесуально-правових норм. Фактичне існування санкцій норм кримінально-процесуального права на сьогодні визнається більшістю учених-процесуалістів [11, с. 68; 41, с. 15; 42. С. 62-63]. Як було зазначено Ю.В. Кудрявцевим “санкцією забезпечені всі норми права і це є результат системності права, взаємозв’язку правових норм” [43, с. 62-63]. Це положення цілком відноситься і до кримінально-процесуальних норм.

Санкція – поняття багатомірне. Під цим терміном розуміють головним чином складову частину правової норми, яка на випадок невиконання норми визначає заходи державного впливу, головним чином у формі примусу [44, с. 697]. Разом з тим це розуміння є загальнотеоретичним і не вичерпує випадків застосування самого слова “санкція”. Так, у цивільному праві відповідальність, встановлена на випадок невиконання, прострочення або іншого неналежного виконання договірних зобов’язань називається договірними санкціями; в галузі кредитування застосовуються кредитні санкції до підприємств і організацій за порушення державної дисципліни. Крім того, у самому кримінальному процесі слово “санкція” вживається також для позначення процесу затвердження прокурором постанов про вжиття заходів примусового характеру щодо прав громадян та інтересів держави в питаннях, які визначені законодавством України.

За такого становища складається враження про недостатню чіткість розмежування санкції як реального примусового впливу і санкції як елементу норми права, який містить лише вказівку на такий вплив. Однак, на наш погляд, це не є проблемним питанням і перешкодою для існування цих категорій саме під такою назвою, оскільки у всіх випадках вживання слова “санкція” (окрім позначення елементу норми права) воно вживається разом з іншими словами, які в достатній мірі характеризують зміст цих понять. У наведених нами вище прикладах це є слова “договірні”, “кредитні”, “процесуальні”, “прокурора”.

Процесуальні санкції, як і правові норми в цілому, забезпечуються примусовою силою, а тому зображення процесуальної санкції як заходу державного примусу не викликає сумнівів. Разом з тим у літературі, і зокрема Н.Н. Сафіним, висловлюється думка про те, що існують санкції (наприклад, заохочення), які не є примусовими засобами, а отже і у кримінальному процесі у певних випадках кримінально-процесуальні санкції можуть не мати ознак примусовості (наприклад, відкладення судового розгляду у зв`язку з необхідністю витребування нових доказів – ст. 280 КПК) [45, с. 58]. Кримінально-процесуальні санкції він розглядає як можливі наслідки за невиконання правових вимог, і які у такому значенні входять як необхідний компонент до складу кримінально-процесуальних норм [45, с. 59]. На нашу думку, звичайно безперечним є факт існування в теорії права санкцій заохочення, проте у кримінальному процесі такі санкції відсутні. Розглядаючи питання співвідношення відповідальності і санкції у кримінальному судочинстві автор говорить про них у різних площинах: про відповідальність – як про примусовий вплив, а про санкцію – лише як про необхідний компонент норм кримінально-процесуального права. За такого підходу він формулює висновок про те, що якщо санкція містить в собі погрозу (можливість) відповідальності у випадку винного порушення учасником процесу своїх обов’язків і це порушення відбулося, то вона реалізується саме через кримінально-процесуальну відповідальність винного [45, с. 60]. Далі він говорить, що у випадку, коли санкції мають правовідновлюючий або спростовуючий характер, позбавляють юридичної сили раніше прийняте неправомірне рішення, то мова йде не про кримінально-процесуальну відповідальність [45, с. 60]. Що ж саме представляють собою такі санкції, до якого виду примусових засобів їх можна віднести автор у своїй роботі відповіді так і не дав.

Схожу думку ми зустрічаємо і у роботі Г.П. Івлієва, який виділяє в структурі кримінально-процесуального примусу кримінально-процесуальну відповідальність і санкції. Разом з тим він говорить про те, що ці категорії не можна не ототожнювати, оскільки процесуальна санкція – елемент правової норми, який існує як можливий наслідок за порушення вимог кримінально-процесуального права, а відповідальність – реальний наслідок, реалізація санкції [46, с. 17].

Незрозуміло чому, досліджуючи примус у кримінальному судочинстві і говорячи про відповідальність і санкцію у його складі, ці автори у кінцевому результаті всі примусові засоби, передбачені нормами кримінально-процесуального права, зводять до кримінально-процесуальної відповідальності, а про кримінально-процесуальну санкцію говорять лише як про структурний елемент норми права.

На наш погляд, поняттям “процесуальні санкції” у кримінальному судочинстві повинні позначатися саме реальні правовідновлюючі примусові засоби, які мають за мету відновлення попереднього правового стану шляхом усунення порушень закону. Сам вислів “процесуальна санкція” говорить про те, що цей засіб діє саме на процес розвитку кримінально-процесуальної діяльності, у той час як відповідальність (у тому числі процесуальна) – це завжди заходи впливу, що застосовуються до осіб. Щодо ж санкції як елементу правової норми, то вважаємо, що для уникнення плутанини більш доцільно у такому розумінні вживати вислів “санкція кримінально-процесуальної норми”.

Підставою для процесуальної санкції є таке порушення, яке пов’язане зі зловживанням правом або невиконанням процесуального обов’язку імперативного характеру. Вона може бути застосована до посадових осіб, які зловживають своїми правами, порушують вимоги кримінально-процесуального закону і призначена для відновлення попереднього стану шляхом усунення порушення закону^[1]. Під час вирішення питання про наявність достатніх підстав для застосування процесуальної санкції визначальним є сам факт порушення. Процесуальні санкції не містять елементів засудження, оскільки наявність вини у вчиненні процесуального правопорушення не є обов’язковою умовою їх дії. Вони діють шляхом скасування, зміни незаконних і необґрунтованих рішень^[2]. Як підстава для застосування процесуальних санкцій виступає вчинення особою, яка веде процес, порушення вимог процесуального права, а також невірне застосування матеріального права.

Поряд з процесуальною санкцією у наведених випадках за наявності підстав до особи можуть бути застосовані заходи відповідальності (кримінальної, дисциплінарної). У такому разі наявність вини особи є важливим питанням.

Спільна дія процесуальної санкції і заходів відповідальності дозволяє не лише усунути порушення закону, а й здійснити штрафний вплив на особу з метою попередження таких неправомірних дій.

Враховуючи те, що наявність вини у вчиненні процесуального порушення не є обов’язковою умовою дії процесуальної санкції, що вона не містить у собі засудження особи, її мета – це чітко встановлена законом вимога скасування або зміни незаконного процесуально-правового акту. Стаття 100 КПК, наприклад, передбачає, якщо справу порушено без законних підстав, прокурор закриває її, а у випадку, коли в цій справі ще не провадилося слідчих дій, скасовує постанову про порушення справи. Стаття 215 КПК передбачає можливість скасування прокурором постанови про закриття справи і т.ін.

Аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства дозволяє нам виділити такі групи процесуальних санкцій: 1) скасування компетентними органами рішень, які є підсумковими у провадженні. Наприклад, ст. 100 і ст. 215 КПК, які вже наводилися вище; 2) зміна прокурором або судом сутності рішень (ст. ст. 231, 277 КПК та ін.); 3) повернення справи прокурором, судом органам розслідування або суду для усунення недоліків (п. 2 ч. 1 ст. 229, ст. 246, ч. 2 ст. 276, ч. 2 ст. 277, ст. 281, ст. 374 КПК та ін.); 4) скасування рішень і закриття провадження у справі органами, які здійснюють нагляд і перевірку, судом ( п. 3 ч. 1 ст. 229, ст. ст. 282, 376 КПК та ін.).

У теорії кримінального процесу зміст процесуальних санкцій, як і процесуальної відповідальності, розглядають іноді більш широко. Ми не ставили перед собою завдання проаналізувати всі погляди учених-юристів щодо цього питання, тому докладніше зупинилися лише на тих із них, які, на нашу думку, найбільш раціональні, виклали власне бачення, хоча і не претендуємо на однозначне вирішення цієї проблеми.

Заходи процесуального примусу володіють всіма наведеними вище ознаками кримінально-процесуального примусу, але разом з тим відокремлюються в його самостійний вид. В теорії права існує класифава існує класифв якій ряд примусових засобів державного впливу віднесений до особливої групи державно-необхідних, превентивних заходів. Ці заходи за своєю правовою природою відрізняються від відповідальності і санкцій [6, с. 269-270]. До них відносяться і заходи процесуального примусу.

Одразу ж зазначимо, що поняття “заходи процесуального примусу” вже традиційно використовується для означення певного виду кримінально-процесуального примусу, а отже, на нашу думку, вживання терміну “заходи кримінально-процесуального примусу”, який інколи зустрічається у процесуальній літературі, зайве.

Розглядові правової природи і видів заходів процесуального примусу присвячений наступний підрозділ нашого дослідження, тут ми зазначимо лише деякі моменти.

Аналіз відповідних норм кримінально-процесуального законодавства свідчить про те, що закон не пов’язує застосування більшості заходів процесуального примусу з порушенням або невиконанням вимог кримінально-процесуальних норм. Застосування заходів процесуального примусу не перебуває в прямій залежності від факту реального порушення. Частіше ці заходи застосовуються раніше і мають на меті недопущення порушень кримінально-процесуальних норм, створення таких умов, за яких виключалась би інша, крім передбаченої законом, поведінка відповідної особи.

Підставами застосування заходів процесуального примусу виступають фактичні дані, які свідчать про можливість протиправної поведінки особи або про наявність інших обставин, які ускладнюють кримінально-процесуальну діяльність і потребують відповідного способу впливу.

Можливість вчинення процесуально неправомірної дії як підставу для застосування кримінально-процесуального примусу, визнає і Ф.М. Кудін. На його думку, наявність такої можливості викликає (з метою її усунення) застосування процесуальних заходів, які внаслідок виправданого у даному випадку обмеження прав особи є примусовими за своєю сутністю [21, с. 63].

Викладене, на наш погляд, дозволяє зробити наступні висновки:

1. Поняття кримінально-процесуального примусу охоплює процесуальну відповідальність, процесуальні санкції, заходи процесуального примусу, які мають значні розбіжності, зумовлені їх відносною самостійністю як видів правоохоронних засобів.

2. Процесуальна відповідальність і процесуальні санкції мають за мету забезпечення реалізації однієї або декількох норм кримінально-процесуального права (позбавлення особи певних прав і покладання додаткових обов’язків, створення несприятливих наслідків для порушника). Заходи процесуального примусу таких цілей не переслідують, їх мета – забезпечення безперешкодного розвитку кримінально-процесуальної діяльності, створення умов для застосування кримінально-правової норми і, отже, виконання завдань кримінального судочинства.

3. Примус у вигляді процесуальної відповідальності і процесуальних санкцій застосовується завжди на підставі вчиненого особою порушення приписів (вимог) кримінально-процесуальних норм. Заходи процесуального примусу реалізуються, як правило, на підставі реально підтвердженої можливості неправомірної поведінки.

4. Обов’язки належної поведінки, невиконання яких викликає застосування примусу, для процесуальних санкцій і процесуальної відповідальності визначені у законі. Особливо чітко і безпосередньо в нормі, яка містить вказівку на примус, такий обов’язок закріплений для заходів відповідальності. Щодо заходів процесуального примусу такий обов’язок випливає з аналізу правового статусу суб’єктів.

5. Процесуальна відповідальність і процесуальні санкції як реакція на вчинене порушення кримінально-процесуального закону передбачені санкціями кримінально-процесуальних норм, а заходи процесуального примусу – їх диспозиціями.

6. Процесуальна відповідальність і процесуальні санкції застосовуються, головним чином, до осіб, які ведуть процес, і які виконують під час провадження у справі певні функції, у той час як заходи процесуального примусу – лише до осіб, які не відносяться до органів кримінального судочинства, насамперед до обвинуваченого, підозрюваного.

7. Внаслідок застосування процесуальної відповідальності і процесуальних санкцій порушуються суб’єктивні права, у тому числі і кримінально-процесуальні. Використання заходів процесуального примусу пов’язано з обмеженням конституційних прав, і в першу чергу права на недоторканність особи.