1.2. Правова природа і види заходів процесуального примусу

Практична діяльність правоохоронних органів, направлена на боротьбу зі злочинністю, неможлива без застосування заходів процесуального примусу. Проблема кримінально-процесуального примусу багатоаспектна, вона торкається різноманітних сторін регулювання суспільної поведінки суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.

У процесуальній науці ще немає досить чіткої теоретичної концепції заходів процесуального примусу, що веде до суттєвих відмінностей як у вихідних позиціях учених, так і у визначенні переліку цих заходів, а також віднесенні тих чи інших конкретних процесуальних заходів до примусових. Розробка теоретичної концепції примусу у кримінальному судочинстві взагалі, і заходів процесуального примусу зокрема, важлива також у зв’язку зі вступом України у Раду Європи, прийняттям на себе міжнародно-правових зобов’язань і необхідністю приведення національного законодавства у відповідність із загальновизнаними міжнародно-правовими стандартами.

З огляду на те, що заходи процесуального примусу безпосередньо пов’язані із вторгненням в особисте життя громадян, обмеженням права на особисту недоторканність, важливим є визначення і розгляд ознак, які характеризують заходи процесуального примусу, умови і межі їх дії, підстави застосування, оскільки від чіткого і послідовного розуміння цього залежить не тільки виконання завдань кримінального судочинства, але, перш за все, охорона прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у процесі.

В юридичній літературі висловлений цілий ряд міркувань відносно ознак, які характеризують правову природу заходів процесуального примусу. Перш за все відзначається державно-владний характер відносин, які виникають і розвиваються під час застосування заходів процесуального примусу.

Заходи процесуального примусу є складовою частиною примусових засобів, які забезпечують виконання норм кримінально-процесуального права, досягнення завдань кримінального судочинства. Вони є видом кримінально-процесуального примусу поряд з процесуальною відповідальністю і процесуальними санкціями. Такий поділ засобів примусового впливу у кримінальному процесі є правомірним, що було нами обґрунтовано у попередньому підрозділі, але не є тим критерієм, за яким більш чітко можна встановити правову природу і види заходів процесуального примусу.

Правова природа заходів процесуального примусу багато в чому визначається підставами застосування цих заходів, як і взагалі для визначення примусу “істотним є не психологічний стан особи, яка виконує ті чи інші обов’язки, а насамперед підстави їх виникнення, зміст і режим реалізації” [3, с. 81].

Якщо підставою кримінально-процесуальної відповідальності і процесуальних санкцій є кримінально-процесуальне правопорушення, тобто порушення вимог кримінально-процесуального закону, яке вчинене суб’єктом кримінального судочинства, то для застосування заходів процесуального примусу законом передбачені специфічні підстави. Їх специфіка відображається в тому, що “приведення в дію заходів кримінально-процесуального примусу не ставиться в безпосередню залежність від факту правопорушення” [51, с. 109]. Наявність зв’язку з кримінально-процесуальним правопорушенням має певне значення лише для деяких заходів процесуального примусу (наприклад, приводу). Проте конкретні фактичні дані, які виступають підставами застосування цих заходів процесуального примусу, вказують лише на можливість правопорушення і на необхідність його запобігання для забезпечення нормального розвитку процесу.

Ігнорування цієї обставини призводить до неточностей, які мають велике практичне значення. Так, як самостійна підстава для застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою інколи визнається порушення обвинуваченим запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі [52, с. 218]. Такий підхід пов’язаний із визнанням зміни запобіжного заходу на більш суворий кримінально-процесуальною санкцією [31, с. 15] або відповідальністю [14, с. 97]. Так, З.Ф. Ковріга вважає випадок застосування до обвинуваченого, який порушив підписку про невиїзд, взяття під варту процесом перетворення заходу процесуального примусу у процесуальну відповідальність [7, с. 35]¹. На нашу думку, це є протиріччям запобіжному характеру заходів процесуального примусу, який не повинен змінюватись і під час застосування тримання під вартою у випадку порушення обвинуваченим раніше обраного запобіжного заходу. “…для застосування заходів процесуального примусу характерним є не покарання за вчинене правопорушення, а забезпечення нормального розвитку процесуальної діяльності” [54, с. 67]. Слід мати на увазі, що запобіжний захід змінюється на більш суворий, навіть і у випадку невиконання підозрюваним (обвинуваченим) покладених на нього обов’язків, не для того, щоб його покарати, а з метою забезпечення нормального подальшого здійснення кримінально-процесуальної діяльності. А тому невірно обирати взяття під варту за порушення іншого запобіжного заходу, якщо воно не свідчить про можливу у майбутньому незаконну протидію з боку обвинуваченого органам розслідування. У такому випадку, якщо таке порушення обґрунтовує можливе переховування обвинуваченого, його протидію встановленню істини в кримінальній справі і т.п., то воно цілком охоплюється змістом ст.

Згідно з ч. 3 ст. 165 КПК запобіжний захід змінюється, коли відпаде необхідність в раніше обраному запобіжному заході. Тобто заміна одного запобіжного заходу іншим відбувається тоді, коли це викликано обставинами справи. Саме по собі порушення підозрюваним (обвинуваченим) покладених на нього обов’язків, за відсутності необхідності, не повинно тягнути зміну обраного щодо нього запобіжного заходу.

Щодо ж випадків зміни запобіжного заходу на більш суворий у разі порушення вимог раніше обраного, то, на наш погляд, більш вірно вважати цей акт складовою частиною самого процесу обрання запобіжного заходу. На користь саме такого розуміння говорить і той факт, що положення про попередження особи про можливість такої зміни запобіжного заходу розміщене законодавцем у нормі, яка має назву “Постанова (ухвала) про застосування, скасування чи зміну запобіжного заходу” (ст. 165¹ КПК).

До того ж, не слід забувати, що ретроспективна кримінально-процесуальна відповідальність – це обов’язок особи зазнати додаткові, передбачені законом за вчинення порушення його приписів обмеження, а також фактичний процес їх реалізації у встановленому законом порядку. А отже, якщо визнати зміну підписки про невиїзд у випадку порушення особою її вимог, наприклад, на взяття під варту, заходом кримінально-процесуальної відповідальності, то і сам факт застосування щодо підозрюваного (обвинуваченого) взяття під варту у такому випадку теж слід визнавати проявом кримінально-процесуальної відповідальності, що є неприпустимим з огляду на карано-виховний характер правової природи останньої.

Не визнаючи зміну запобіжного заходу на більш суворий процесуальною санкцією або відповідальністю, можна уникнути безпідставного обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту лише за порушення іншого запобіжного заходу.

Аналогічна ситуація виникає і у випадках застосування приводу. Завдяки тому, що привід, як правило, застосовується як наслідок невиконання особою свого процесуального обов’язку, цей захід також подекуди відносять як до процесуальної відповідальності, так і до процесуальних санкцій.

Застосування інших заходів процесуального примусу (поміщення в медичний заклад, одержання зразків для експертного дослідження і т.ін.) зовсім не пов’язане з вчиненням кримінально-процесуального правопорушення. Застосування таких заходів процесуального примусу відбувається за умови виникнення під час кримінального судочинства встановлених законом фактичних даних, незалежно від поведінки особи, права і інтереси якої ними обмежуються.

Для з’ясування правової природи заходів процесуального примусу важливим є розгляд їх відмінності від процесуальної відповідальності і процесуальних санкцій за цілями застосування. Ціль відповідальності і санкцій – покарання і перевиховання осіб, які вчинили порушення кримінально-процесуального закону, а також відновлення порушеного правового стану. Заходи процесуального примусу мають на меті забезпечення умов здійснення кримінального судочинства, а отже й попередження і припинення правопорушень у кримінальному процесі.

Цілі цих видів кримінально-процесуального примусу частково співпадають, коли ми говоримо по-перше, про відповідальність як про супутню складову процесу застосування деяких заходів процесуального примусу (у наведених вище випадках); по-друге, про відновлення порушеного правового стану як наслідок застосування санкцій і про попередження порушень кримінально-процесуального закону під час застосування заходів процесуального примусу.

Це пояснюється тим, що у першому випадку кримінально-процесуальний закон не обмежується лише відповідальністю там, де виконання кримінально-процесуального обов’язку є обов’язковою умовою нормального розвитку і закінчення кримінального процесу.

У другому випадку в обох ситуаціях існує необхідність усунення наявного кримінально-процесуального правопорушення. Однак, якщо процесуальні санкції відновлюють порушений правовий стан і цим досягають своїх цілей, то застосування заходів процесуального примусу для попередження правопорушень не вичерпує їх цільове призначення. Їх застосування разом з цим повинно забезпечити безпосереднє попередження неналежної поведінки суб’єктів і нормальний розвиток кримінального процесу у майбутньому.

Розбіжність цільового спрямування процесуальної відповідальності, процесуальних санкцій і заходів процесуального примусу Ф.М. Кудін бачить в тому, що мета відповідальності і санкцій є забезпечення реалізації однієї або декількох конкретних норм кримінально-процесуального права, у той час як заходи процесуального примусу забезпечують безперешкодний розвиток всього кримінального судочинства шляхом створення умов для реалізації кримінально-правової норми [21, с. 43].

Відмінність заходів процесуального примусу від процесуальної відповідальності і процесуальних санкцій можна прослідити і за правовими наслідками їх застосування. До таких правових наслідків насамперед необхідно віднести характер правообмежень, які покладаються на особу. Під час застосування заходів процесуального примусу обмежуються найбільш важливі права особи, які закріплені в Конституції України. Так, особисту свободу і недоторканність обмежують такі заходи процесуального примусу як затримання, запобіжні заходи, поміщення в медичний заклад, привід, одержання зразків для експертного дослідження, освідування, обшук особи та виїмка у неї предметів і документів; право на недоторканність житла – обшук, виїмка; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції – накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку; право приватної власності – накладення арешту на майно.

Застосуванням процесуальної відповідальності і процесуальних санкцій обмежуються, як правило, процесуальні або інші права особи. Наприклад, під час видалення осіб, які порушують порядок, з залу судового засідання; скасування прокурором незаконних актів розслідування і відсторонення слідчого від подальшого ведення слідства і т.ін.

Заходи процесуального примусу застосовуються уповноваженими на те державними органами (їх посадовими особами) як до учасників кримінального процесу, які мають та відстоюють власний інтерес (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий), так і до інших осіб, які сприяють кримінальному судочинству (свідка, експерта і т.п.), необхідність участі яких у процесі виникла під час розслідування кримінальної справи¹.

Спірним в юридичній літературі є питання про виховний вплив заходів процесуального примусу. В.М. Савицький вважає, що виправляти і перевиховувати можна тільки особу, винну у вчиненні злочину, а такою вона визнається лише судом [55, с. 136]. По суті такої ж думки дотримується А.І. Михайлов, який вказує, що “засоби перевиховання осіб, що вчинили злочин, за загальним правилом, здійснюються після вступу вироку у законну силу, під час виконання покарання; в стадії попереднього слідства і при судовому розгляді кримінальної справи процес виховання підсудного тільки починається” [56, с. 35].

На наш погляд, кримінально-процесуальна діяльність, яка пов’язана з розкриттям злочину, викриттям винних, справедливим їх покаранням наділена значними можливостями виховного впливу. По-перше, самі методи і засоби кримінально-процесуальної діяльності, які хоча й не є заходами покарання, впливають на підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) з метою попередження вчинення ним нових злочинів. Як вірно підкреслив В.М. Корнуков “…їх застосування не може не впливати на свідомість осіб, кожен раз даючи їм можливість впевнитись у тому, що ні один злочин не може залишитись нерозкритим, що державні органи володіють достатнім арсеналом засобів, використання яких дозволить викрити і покарати кожного, хто вчинив злочин” [25, с. 37]. Своєчасне розкриття злочинів також не може не впливати на свідомість осіб, схильних до вчинення злочину, як вірно зазначив Л.В. Франк, “…морально нестійкі особи повинні постійно переконуватися на конкретних прикладах у тому, що неможливо вчинити безкарно злочин: він буде або вчасно попереджений, або негайно розкритий” [57, с. 178].

По-друге, засоби кримінально-процесуального примусу (у т.ч. і заходи процесуального примусу) чинять виховний вплив і на інших осіб, які злочин не вчинили, проте, залучаються у сферу кримінального судочинства. Сама загроза застосування засобів примусу впливає на осіб, схильних до вчинення порушень закону, виховує їх у дусі поваги до закону.

Встановлення належності заходів процесуального примусу до засобів державного примусу і їх відмінності від інших примусових засобів у сфері кримінального судочинства дає можливість звернутися до визначення поняття заходів процесуального примусу.

У процесуальній літературі відсутня єдність щодо визначення поняття заходів процесуального примусу. Майже кожний автор, який досліджує заходи процесуального примусу, пропонує власне визначення.

Перші спроби визначити поняття заходів процесуального примусу мали місце у 50-ті роки у зв’язку з дослідженням цих заходів як цілісної сукупності. У такому аспекті ця проблема була висвітлена у дисертаційних дослідженнях М.С. Брайніна, П.М. Давидова, Ю.Д. Лівшиця [58, 59, 60]. Значним досягненням у розвитку кримінально-процесуальної науки слід визнати виділення примусу в кримінальному процесі як самостійного правового інституту. Завдяки такому підходу стало можливим виділення загальних ознак примусових заходів, які застосовуються в кримінальному судочинстві, визначення сутності і видів заходів процесуального примусу. У попередній період аналіз кримінально-процесуального примусу обмежувався, головним чином, вивченням правової природи запобіжних заходів.

Тим не менше, зазначені вище автори, багато в чому через недостатній розвиток вчення про примус в цілому, не змогли сформулювати прийнятні визначення заходів процесуального примусу. Так, у визначенні, яке запропонував М.С. Брайнін, не наведені ознаки, які дозволили б відокремити заходи процесуального примусу від процесуальних дій непримусового характеру. Визначення Ю.Д. Лівшиця також не охоплює всі основні властивості заходів процесуального примусу [58, с. 19; 60, с. 24].

Головним недоліком наявних у процесуальній літературі наступних років визначень поняття “заходи процесуального примусу” є те, що в них не відображається взаємозв’язок специфічних підстав, які зумовлюють застосування заходів процесуального примусу, і правової природи цих заходів [25, с. 20; 26, с. 10-11; 7, с. 29-30]. Встановлення у законі специфічних підстав застосування заходів процесуального примусу і визначає їх попереджувальний, забезпечуючий характер. Як вірно вказує В.М. Кудрявцев, реалізація заходів процесуального примусу не може розглядатися як юридичний наслідок поведінки [61, с. 137].

Специфіка підстав застосування заходів процесуального примусу цілком відповідає їх цілям – не допустити невиконання особою покладених на неї процесуальних або інших юридичних обов’язків, забезпечити необхідні умови для розслідування, розгляду і вирішення кримінальної справи.

Сказане дає змогу зробити висновок, що заходи процесуального примусу - це передбачені кримінально-процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу, які застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами), що ведуть процес, у чітко визначеному законом порядку щодо осіб, які залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, для попередження і припинення їх неправомірних дій, виявлення і закріплення доказів, з метою успішного вирішення завдань кримінального судочинства.

Безперечно, що види заходів процесуального примусу повинні бути чітко визначені у кримінально-процесуальному законі із зазначенням конкретних умов, меж, підстав і порядку застосування кожного з них. Однак така законодавча регламентація на сьогодні навряд чи можлива, оскільки в теорії кримінального процесу відсутній єдиний підхід щодо переліку заходів процесуального примусу.

Вирішення питання про те, які саме засоби слід віднести до заходів процесуального примусу є досить складним, оскільки майже всі процесуальні дії під час розслідування і розгляду справи викликають виникнення таких кримінально-процесуальних відносин, які мають владний характер і не позбавлені певної міри примусовості. Держава засуджує злочинні дії і намагається викорінити їх, тим самим вона встановлює несприятливі для правопорушника наслідки примусового характеру, які мають процесуальну природу. До них належать як заходи процесуального примусу у загальноприйнятому значенні, так і заходи, які можна розглядати як прояв безпосередньої сутності кримінальної відповідальності і способів її реалізації (порушення кримінальної справи, пред’явлення обвинувачення, складання обвинувального висновку і т.ін.).

Відсутність однозначного науково обґрунтованого критерію, за яким можна більш чітко визначити коло заходів процесуального примусу, призводить до того, що у процесуальній літературі до них відносять різноманітні слідчі і судові дії. Разом з тим відмежування заходів процесуального примусу від інших засобів кримінального судочинства є важливим і необхідним.

М.О. Чельцов, який одним з перших запропонував найбільш широку класифікацію заходів процесуального примусу, вважає ними запобіжні заходи, виклик свідків і експертів, привід, затримання підозрюваного, виїмку, обшук, освідування, а також заходи, які забезпечують порядок судового засідання [62, с. 332-341].

З прийняттям у 1960 році кримінально-процесуального кодексу, який діє і зараз, перелік заходів процесуального примусу став розглядатися більш широко. Так, М.В. Жогін і Ф.М. Фаткуллін до раніше названих дій додали одержання зразків почерку для порівняльного дослідження, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, зобов’язання про явку до слідчих органів за викликом, поміщення у психіатричний заклад на період проведення судово-психіатричної експертизи [63, с. 256-257].

З.Ф. Ковріга до заходів кримінально-процесуального примусу відносить: запобіжні заходи, відібрання зобов’язання про явку, затримання, привід, розшук і етапування, відсторонення обвинуваченого від посади, заходи, які застосовуються до порушників порядку під час судового засідання, а також обшук, виїмку, поміщення обвинуваченого або підозрюваного в медичний заклад для проведення судово-медичної або судово-психіатричної експертизи, накладення арешту на майно [7, с. 29-30].

В.М. Корнуков заходами процесуального примусу називає запобіжні заходи, зобов’язання про явку, затримання, привід, відсторонення від посади, обшук, виїмку, освідування, одержання зразків для порівняльного дослідження, поміщення в медичний заклад на обстеження, накладення арешту на майно [25, с. 21].

Поряд із визнанням примусовими зазначених кримінально-процесуальних дій в теорії кримінального процесу до них нерідко відносять і багато інших, або, навпаки, з їх кола виключають деякі дії.

Досить часто до заходів процесуального примусу відносять письмове зобов’язання про явку. Зобов’язання про явку за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду і про повідомлення про зміну свого місця перебування може бути відібрано від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного (ч. 3 ст. 148 КПК). Таке зобов’язання також є єдиним засобом, який передбачений законодавцем для забезпечення явки правопорушника до органів дізнання, прокурора і суду, при протокольній формі досудової підготовки матеріалів (ч. 2 ст. 426 КПК). З огляду на правову природу зазначеної дії її включення до переліку заходів процесуального примусу є досить сумнівним. По-перше, обов’язок з’являтися за викликами і повідомляти про зміну місця перебування виникає з самого факту визнання особи підозрюваним або обвинуваченим. Відібрання від підозрюваного (обвинуваченого) такого зобов’язання не потребує додаткових підстав, крім тих фактичних даних, які стали підставою для визнання особи підозрюваним чи складають основу обвинувачення, тобто цей обов’язок покладається на кожну особу, яка є підозрюваним (обвинуваченим). По-друге, відібрання зобов’язання про явку не обмежує конституційних прав особи. Йдеться про те, що особа (можливо і всупереч своєму бажанню) обіцяє діяти певним чином. Разом з тим вона має право на власний розсуд і без попереднього узгодження з органом розслідування змінювати місце свого перебування, лише повідомляючи про це відповідну посадову особу. Наявність такого обов’язку – це нормальна суспільна необхідність під час здійснення кримінального судочинства. Елемент примусу у зобов’язанні про явку настільки мало виражений, що, на наш погляд, не може стати підставою для віднесення цього засобу до заходів процесуального примусу.

Щодо віднесення тих чи інших слідчих дій до заходів процесуального примусу, то насамперед необхідно зазначити, що у процесуальній літературі дискусійним є питання про поняття і коло слідчих дій. Ми дотримуємося визначення слідчих дій як регламентованих законом процесуальних дій, направлених на збирання, дослідження та перевірку доказів. Безперечно, що до таких дій можна віднести: 1) допит (обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка); 2) очну ставку; 3) призначення експертизи; 4) огляд (місця події, трупа, місцевості, приміщення, предметів і документів); 5) освідування; 6) обшук (особи, в приміщенні, на місцевості); 7) виїмку; 8) відтворення обстановки і обставин подій; 9) пред’явлення для впізнання; 10) накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку.

Разом з тим існує ряд процесуальних дій, віднесення яких до кола слідчих, викликає певні сумніви.

Так, по різному вирішується питання щодо віднесення до слідчих дій накладення арешту на майно (ст. 126 КПК). Процесуальна форма цієї дії (винесення постанови, присутність понятих, складання протоколу), а також той факт, що у протоколі накладення арешту на майно нерідко фіксується наявність в особи матеріальних цінностей, кількість і вартість яких свідчать про життя не за прибутками, що має доказове значення, приводять до того, що інколи накладення арешту на майно вважають способом збирання доказів. Проте слід мати на увазі, що для виявлення і відображення таких даних повинні проводитися обшук або виїмка. Ознаки, за якими можна встановити вартість майна, встановлюються під час огляду або експертизи. Кожна з цих слідчих дій включає пізнавальні операції, які відсутні під час накладення арешту на майно. За своєю природою це не пізнавальна, а організаційно-розпорядча дія, яка проводиться для уникнення відчуження майна з метою забезпечення можливої його конфіскації і відшкодування матеріальної шкоди, спричиненої вчиненням злочину.

По різному розглядають у літературі і одержання зразків для експертного (порівняльного) дослідження. Цю дію вважають або елементом експертизи, або самостійним способом отримання доказів. Перевага кожної з цих позицій залежить від вирішення питання про те, чи забезпечує зазначена дія сама по собі отримання нової доказової інформації.

Незважаючи на існування різних поглядів на природу одержання зразків для експертного дослідження, всі дослідники єдині в тому, що зразки є ланкою між речовим доказом і об’єктом, який ідентифікується, відображенням якого, можливо, і є речовий доказ. Не викликає сумнівів той факт, що зразки містять в собі інформацію. Одна група зразків (відбитки пальців, знарядь злому, зубів і т.ін.) представляє собою фіксоване відображення об’єкта, який ідентифікується (людини, знарядь злочину), і передає характерні для нього індивідуальні ознаки. Зразки іншої групи (крові, волосся, слини і т.ін.) є частинами об’єкта, який ідентифікується, і також несуть в собі інформацію про нього. Проте, для того, щоб “прочитати” цю інформацію слідчому недостатньо самого факту одержання зразків. З цією метою необхідно проведення або огляду предметів самим слідчим, або призначення і проведення експертизи.

Отже, всі слідчі дії мають пізнавальний характер і цим вони, головним чином, і відрізняються від інших процесуальних дій.

Питання про визначення критерію, за яким та чи інша слідча дія може належати до заходів процесуального примусу, є спірним у теорії кримінального процесу.

Так, В.І. Маринів вважає необхідністю встановлення чіткої межі між слідчими діями, що носять у тій чи іншій мірі примусовий характер, і слідчими діями, які відносяться до заходів процесуального примусу. Головними критеріями, які дозволяють віднести ту чи іншу слідчу дію до заходів процесуального примусу, він називає “1) можливість насильного впливу на суб’єкта законними методами, 2) суттєвість правообмежень, які при цьому виникають” [64, с. 63]. Разом з тим автор не пояснює, яким чином слід визначати суттєвість правообмежень. Більше того, не є зрозумілим саме формулювання “насильний вплив на суб’єкта законними методами”. Як відомо, примус може бути виражений у формі психологічного, фізичного або морального впливу. Психологічний вплив здійснюють самі норми кримінально-процесуального права, через які на суб’єкта покладаються певні обов’язки і заборони. Крім того, психологічний вплив на суб’єктів – учасників слідчих дій здійснюється і шляхом звернень, вказівок, попереджень відповідних посадових осіб. Фізична форма примусу – це реальне застосування заходів впливу силами і засобами компетентних державних органів, процесуальний обов’язок суб’єкта виконується незалежно від його рішення. Моральний примус розуміють як висловлення особі догани, суспільного осудження її поведінки, які не пов’язані з позбавленням або обмеженням її особистої свободи та інших прав [7, с. 22]. Усі названі форми примусу у кримінальному судочинстві є законними, і тому незрозуміло, який саме “насильний вплив” автор мав на увазі.

Як вірно зазначив С.О.Шейфер, кожна слідча дія, як і будь-яка процесуальна дія взагалі, не може не підтримуватися державним примусом. Примусові засоби під час проведення слідчих дій супроводжують правові обов’язки їх учасників і виступають гарантіями їх виконання [65, с. 105-106]. Під час проведення кожної слідчої дії примус проявляє себе в тому, що після прийняття слідчим рішення про проведення слідчої дії, обов’язки її учасників, які закріплені в законі у загальному вигляді, стають конкретними обов’язками конкретних осіб, внаслідок чого вони обмежуються у вільному виборі поведінки і ставляться під загрозу відповідальності у разі відмови від виконання вимог відповідних кримінально-процесуальних норм. На думку С.О.Шейфера така ситуація (підкорення власної волі державній через розпорядження слідчого) створює істотні правообмеження і свідчить про примусовий характер слідчих дій, який під час проведення обшуку, виїмки є більш явним, оскільки вони супроводжуються активними організаційно-розпорядчими і пошуковими заходами, які обмежують недоторканність особи і житла. В інших слідчих діях примус не досить виразний, але також присутній [65, с. 112].

С.П. Єфімічев взагалі вважає необґрунтованим поділ слідчих дій на здійснювані із застосуванням кримінально-процесуального примусу і без його застосування, оскільки “всі слідчі дії підкріплені владною силою закону і підлягають виконанню” [66, с. 23-24].

Метою кримінального судочинства є встановлення істини у кримінальній справі і немає сумніву у тому, що такий процес забезпечений силою державного примусу. Він проявляє себе як у складі дій, які становлять сам процес встановлення істини, так і у вигляді засобів, направлених на створення нормальних умов для розвитку такого процесу.

Немає сумніву у тому, що кожна слідча дія забезпечена силою примусу, і ступінь примусового впливу при провадженні різних слідчих дій є різним. Проте деякі слідчі дії, які є засобами забезпечення кінцевої мети кримінального процесу, самі потребують забезпечення, тобто спеціальних заходів, застосування яких допоможе усунути протидію з боку учасників процесу і спонукати їх до належного виконання своїх обов’язків. Так, наприклад, привід особи може бути застосований для того, щоб її допитати або провести іншу слідчу дію з її участю; у разі потреби слідчий відбирає зразки, необхідні для експертного дослідження, і призначає експертизу і т.п. Подекуди невиконання особою свого процесуального обов’язку робить неможливим проведення такої слідчої дії. Разом з тим, факт проведення ряду слідчих дій, які істотно обмежують конституційні права громадян, не перебуває у прямій залежності від поведінки зобов’язаних осіб. До таких слідчих дій можна віднести обшук і виїмку, проведення яких не зупиняється у разі відмови осіб виконати вимоги слідчого, а здійснюється у примусовому порядку (ч. 1 ст. 183 КПК), а також накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку (ст. 187 КПК).

Поряд з розширенням сфери примусу у кримінальному процесі зустрічається також і необґрунтоване звуження змісту кримінально-процесуального примусу. Так, І.Л. Петрухін вважає, що певна процесуальна дія може виступати або як захід процесуального примусу, або як акція, яка відповідає побажанням і інтересам громадянина – суб’єкта кримінального судочинства, залежно від його психічного ставлення до покладених на нього обов’язків. Він не заперечує правообмежувального характеру заходів процесуального примусу, проте говорить і про свідоме самообмеження особи [36, с. 41-53].

На нашу думку, тут необхідно розрізняти психічне ставлення суб’єкта судочинства до вирішення питання про застосування того чи іншого заходу процесуального примусу і його ставлення до обов’язків, які покладаються на нього під час виконання цих заходів. Як ми вже зазначали, застосування заходу процесуального примусу відбувається без будь-якого узгодження з відношенням суб’єкта до нього, тобто незалежно від волі і бажання суб’єкта. Окремі заходи процесуального примусу не втрачають примусового характеру навіть у випадках їх проведення за клопотанням особи, права якої обмежуються під час їх виконання.

На закінчення слід сказати, що, на наш погляд, наслідком розвитку кримінально-процесуальної науки і удосконалення кримінально-процесуального законодавства у розглядуваному аспекті стала можливість доповнення переліку заходів процесуального примусу такими процесуальними діями як встановлення запобіжного обмеження щодо особи, відносно якої порушено кримінальну справу (ст. 98¹ КПК), а також поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх (ст. 7³ КПК).

Таким чином, відповідно до діючого законодавства, заходами процесуального примусу слід вважати затримання; запобіжні заходи; запобіжне обмеження щодо особи, відносно якої порушено кримінальну справу; поміщення у приймальник-розподільник для неповнолітніх; поміщення в медичний заклад; відсторонення від посади; привід; накладення арешту на майно; одержання зразків для експертного дослідження; накладення арешту на кореспонденцію; зняття інформації з каналів зв’язку; обшук; виїмку; освідування.

Включення певних процесуальних засобів в систему заходів процесуального примусу не робить їх однорідними, а тим більше рівнозначними. Об’єднані на підставі спільної правової природи, ці заходи розрізнюються за змістом і об’ємом примусу, за конкретними цілями і процесуальними формами застосування, за колом осіб, відносно яких вони застосовуються. Оскільки деякі ознаки притаманні декільком заходам процесуального примусу, останні можуть бути згруповані (класифіковані).

Серед учених процесуалістів не склалося єдиної думки відносно класифікації заходів процесуального примусу. Найчастіше в юридичній літературі класифікація заходів процесуального примусу проводиться на підставі цілей їх застосування [11, с. 54; 26, с. 12-14; 7, с. 29-30; 25, с. 25; 36, с. 3; 67, с. 149-150; 68, с. 187-188; 69, с. 304-305]. Проте, учені, класифікуючи заходи процесуального примусу таким чином все ж таки ділять їх на різну кількість груп, даючи цим групам різні назви.

В юридичній літературі можна зустріти класифікацію заходів процесуального примусу і за часом дії на заходи, що тривають, тобто здійснюються безперервно на протязі більш або менш тривалого часу (запобіжні заходи, зобов’язання про явку за викликом, поміщення обвинуваченого чи підозрюваного в медичний заклад та ін.) і короткочасні (затримання, виїмка, обшук, освідування та ін.) [64, с. 61].

Крім цього, пропонується класифікувати заходи процесуального примусу за наслідками їх застосування на заходи, які обмежують право на свободу і недоторканність особистості; заходи, які обмежують право недоторканності житла і право приватної власності; заходи, які обмежують право на таємницю листування; заходи, які пов’язані з обмеженням інших прав та інтересів особи [70, с. 28-29].

Г.М. Вєтрова вважає, що “більш зручною” буде класифікація заходів процесуального примусу за підставами їх застосування. В залежності від того, чи лежить в основі їх застосування факт порушення процесуальних обов’язків, всі примусові процесуальні заходи автор пропонує класифікувати на заходи, що застосовуються за невиконання процесуальних обов’язків, і заходи, які застосовуються поза зв’язком з процесуальним порушенням [71, с. 47].

В.М. Корнуков класифікує заходи процесуального примусу наступним чином. Перша група – заходи, які забезпечують участь і належну поведінку обвинуваченого та інших осіб у кримінальному процесі (запобіжні заходи, привід, затримання, відсторонення від посади, зобов’язання про явку). Друга група – заходи, які забезпечують виявлення, вилучення і дослідження доказів, цивільний позов і можливу конфіскацію майна. Ця група заходів розділяється на: а) заходи, які забезпечують виявлення, вилучення і дослідження доказів (обшук, виїмка, освідування, одержання зразків для експертного дослідження, поміщення у медичний заклад); б) заходи, які забезпечують цивільний позов і можливу конфіскацію майна [25, с. 24-25].

Менш повною, але більш зручною для користування є класифікація заходів процесуального примусу, яка поділяє їх на запобіжні заходи та інші заходи процесуального примусу [70, с. 18; 63, с. 256; 72, с. 8; 73, с. 150-158; 24, с. 79; 74, с. 210].

Не ставлячи своїм завданням докладний розгляд всіх наведених класифікацій, відзначимо, що все ж таки повнота відображення всього спектру заходів процесуального примусу в наведених класифікаціях не досягнута, деякі з них є громіздкими і обтяжливими. Одні й ті ж заходи процесуального примусу знаходяться в різних за змістом групах, які за назвою відрізняються між собою. Різкій поділ заходів процесуального примусу, зокрема, на заходи припинення і заходи забезпечення, на наш погляд, є необґрунтованим, оскільки призначення конкретних заходів процесуального примусу може змінюватись залежно від обставин справи. Наприклад, відсторонення обвинуваченого від посади може бути застосовано не лише для припинення його спроб вплинути на процес розслідування, а й для забезпечення нормального розвитку подальшої кримінально-процесуальної діяльності.

Зважаючи на те, що будь-яка класифікація має умовний характер, класифікація запропонована В.М. Корнуковим здається нам в цілому найбільш вдалою і прийнятною. Проте, з огляду на об’єкт нашого дослідження, пропонуємо власну класифікацію заходів процесуального примусу за ступенем суворості на такі, що пов’язані з ізоляцією особи (затримання, взяття під варту як запобіжний захід, поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх, а також поміщення особи в медичний заклад), і такі, що не пов’язані з нею.

Таким чином, підстави, цілі і правові наслідки застосування заходів процесуального примусу дозволяють відокремити їх, по-перше, від інших видів заходів кримінально-процесуального примусу і від примусових засобів, які відносяться до державно-правового примусу і діють у сфері кримінального судочинства; по-друге, від процесуальних дій, які є звичайною необхідністю кримінального процесу і не мають об’єктивно примусового характеру (див. Додаток Г).