Поняття сторони захисту в кримінальному провадженні

Однією з найважливіших гарантій справедливого правосуддя, надійного захисту прав і свобод людини та громадянина у кримінальному процесі є побудова судочинства на основі змагальності та рівноправності сторін (п.

На наш погляд, саме наявність сторін зумовлює змагальну побудову кримінального провадження. Тому правильне визначення поняття «сторони», встановлення переліку осіб, що уособлюють сторони, їх процесуального положення має важливе значення для забезпечення прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у кримінальному провадженні, та успішного досягнення завдань кримінального судочинства. Водночас у кримінальній процесуальній теорії тривалий час існували розбіжності при визначенні кола органів та осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, віднесення їх до тієї чи іншої сторони кримінального провадження. Вченими найчастіше використовувалися терміни «суб’єкти кримінального процесу», «суб’єкти кримінально- процесуальної діяльності», «учасники кримінального процесу». При цьому до моменту прийняття нового вітчизняного кримінального процесуального законодавства науковці так і не змоги досягти єдності в поглядах на зміст наведених термінів.

Так, М. С. Строгович відзначав, що суб’єкти кримінально-процесуальної діяльності - це учасники кримінального процесу, які шляхом використання наданих їм кримінально-процесуальним законом прав і виконання обов’язків виконують певні кримінально-процесуальні функції. На його думку, не є суб’єктами кримінально- процесуальної діяльності свідки, поняті, експерти та перекладачі, хоча вони і є «суб’єктами окремих кримінально-процесуальних відносин» [278, с. 203-205].

Дещо іншого погляду дотримувалася П. С. Елькінд, яка вказувала, що всі особи, які беруть участь у справі, є суб’єктами кримінального процесу, оскільки всі вони виконують ту чи іншу функцію [312, с. 97-98]. Схожу точку зору висловлював М. М. Михеєнко [170, с. 134].

Свого часу С. А. Альперт, як і Т. М. Добровольська, зазначали, що поняттям «суб’єкти кримінально-процесуальної діяльності» повинні охоплюватися всі органи та особи, які наділені правами та несуть визначені законом обов’язки у зв’язку з провадженням по даній справі. Для віднесення до суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності не має значення характер діяльності, яку провадить та чи інша особа. Незважаючи на відмінності процесуального положення всіх цих осіб, спільним для них виступає те, що вони - суб’єкти процесу. Що стосується поняття «учасники процесу», то воно повинно визначатися з урахуванням чинного закону та не може довільно розширюватися [8, с. 9-10].

Чинний КПК України вперше на законодавчому рівні відмежовує такі поняття, як «учасники кримінального провадження», «учасники судового провадження» та «сторони кримінального провадження» (п. 19, п. 25, п. 26 ч.1 ст. 3 КПК).

До учасників кримінального провадження за законом належать сторони кримінального провадження, потерпілий, його представник та законний представник, цивільний відповідач та його представник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, особа, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (екстрадицію), заявник, свідок та його адвокат, понятий, заставодавець, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судового засідання, судовий розпорядник (п.

Відповідно до п. 26 ч. 1 ст. 3 КПК України учасники судового провадження - це сторони кримінального провадження, потерпілий, його представник та законний представник, цивільний позивач, його представник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, цивільний відповідач та його представник, а також інші особи, за клопотанням або скаргою яких у випадках, передбачених КПК України, здійснюється судове провадження.

Можна помітити, і це зрозуміло, що кількість учасників кримінального провадження значно більша, ніж учасників судового провадження, тому й поняття ємніше. Вони неоднорідні за процесуальним положенням, відмінні за роллю в процесі, виконують різні кримінальні процесуальні функції та завдання, переслідують неоднакові цілі, вступають між собою у різні правовідносини.

Існує думка, згідно з якою учасники кримінального провадження характеризуються тим, що вони: а) беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених кримінальним процесуальним законом, за умови, що немає обставин, за яких закон виключає можливість їх участі у справі; б) мають визначені права й обов’язки (закон встановлює порядок їх реалізації); в) діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов’язків у встановленому законом порядку; г) вступають у процесуальні правовідносини; ґ) несуть відповідальність за виконання своїх обов’язків або порушення прав інших учасників [253, с. 46-47].

Дійсно, коло учасників кримінального провадження досить різноманітне. Одни з них захищають або представляють особисті інтереси (наприклад, обвинувачений, потерпілий), інші - представляють державу (слідчий, прокурор тощо). Далеко неоднакові роль і вплив кожного з них на хід і результати провадження, оскільки вони прагнуть досягнення різної мети. Це створює передумови й зумовлює необхідність їх класифіка- ції^[1] в наукових, навчальних і правотворчих цілях. Класифікація дозволяє на основі істотних ознак явищ встановити та вирізнити їх загальні та специфічні риси, зв’язки та відмінності, найбільш повно відобразити взаємодії та своєрідні переходи одного виду в інший тощо [288, с.

У зв’язку з тим, що в основу будь-якої класифікації можуть бути покладені різні критерії, у науці кримінального процесу запропоновано багато класифікацій учасників кримінального провадження. Так, Р. Д. Рахунов, виходячи з характеру процесуальної діяльності, поділяв усіх учасників на 4 групи: державні органи; сторони; учасники, процесуальні дії яких служать засобами доказування; допоміжні працівники [234, с. 23].

Натомість Т. М. Добровольська вважала, що кримінальне процесуальне законодавство чітко відрізняє таких учасників кримінального процесу, як обвинувач, підсудний, захисник, цивільний позивач, цивільний відповідач, представник позивача та відповідача, і таких осіб, які беруть участь у справі, як свідки, експерти, перекладачі, фахівці та поняті. На її погляд, перша група учасників процесу на відміну від інших осіб, які беруть участь у справі, завжди має у справі самостійний процесуальний інтерес, причому за своєю безпосередньою спрямованістю їх інтереси протилежні (обвинувачення та захист, підтримка цивільного позову та заперечення проти нього) [88, с. 137].

У свою чергу Л. М. Лобойко залежно від здійснюваної процесуальної функції всіх суб’єктів поділяє на чотири групи: 1) учасники, які виконують функцію правосуддя; 2) учасники, які виконують функцію обвинувачення; 3) учасники, які виконують функцію захисту; 4) учасники, які виконують допоміжну функцію [146, с. 101-102]. Проте відповідно до такої класифікації складно зробити висновок, до якої групи належить потерпілий. Ця проблема усунута вченим у іншій класифікації учасників кримінального провадження, яку він запропонував: 1) учасники, які виконують функцію правосуддя (суд, слідчий суддя); 2) учасники, які виконують функцію кримінального переслідування (публічний обвинувач, керівник органу досудового розслідування, слідчий, потерпілий, представник потерпілого, цивільний позивач, представник цивільного позивача), - сторона обвинувачення; 3) учасники, які виконують функцію захисту (підозрюваний, обвинувачений, засуджений, виправданий, захисник, цивільний відповідач, представник цивільного відповідача), - сторона захисту; 4) учасники, які виконують допоміжну функцію (заявник про кримінальне правопорушення, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, особа, яка розуміє знаки німого або глухого, поняті, поручителі, педагог, лікар, батьки або інші законні представники неповнолітнього свідка, особи, разом з якими особа підлягає впізнанню, секретар судового засідання, представник органу чи установи виконання покарань, представник лікарської комісії, яка дала висновок про стан здоров’я засудженого, представник спостережної комісії, представник спеціальної навчально-виховної установи тощо) [145, с.

Наведена класифікація, на нашу думку, є найбільш повною, проте потребує додаткового обґрунтування виокремлення функції кримінального переслідування та віднесення до кола учасників, що її здійснюють, потерпілого.

В юридичній літературі учасники кримінального провадження залежно від виконуваних функцій вченими поділяються таким чином: 1) суд (суддя, слідчий суддя, присяжні); 2) сторона обвинувачення (прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий); 3) сторона захисту (підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений та їх законні представники, захисник); 4) потерпілий і його представник; 5) інші учасники кримінального провадження: а) особи, які здійснюють ініціативну допомогу у виявленні та розкритті кримінального правопорушення (заявник, конфіденційний співробітник); в) особи, які володіють спеціальними знаннями (експерт, спеціаліст); г) особи, які сприяють кримінальному провадженню (свідок, перекладач, понятий, секретар судового засідання, судовий розпорядник); д) особи, які беруть участь у кримінальному провадженні у зв’язку із застосуванням запобіжних заходів (поручитель, заставодавець) [129, с. 112].

Також за характером виконуваних функцій, завдань і процесуального статусу пропонується поділяти учасників кримінального провадження на такі групи: 1) державні органи та посадові особи, які ведуть кримінальне провадження і залучають до його сфери всіх інших учасників кримінально-процесуальної діяльності (суд, суддя, слідчий суддя, прокурор, слідчий, керівник органу досудового розслідування, оперативні підрозділи); 2) особи, які захищають свої або представлені інтереси в кримінальному провадженні: потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, захисник, цивільний позивач, цивільний відповідач, представники потерпілого, цивільного позивача та відповідача;

3) особи, які відіграють допоміжну роль у кримінальному провадженні: заявник, свідок, спеціаліст, експерт, перекладач, понятий, секретар судового засідання, судовий розпорядник тощо [130, с.

Вітчизняний законодавець у главі 3 КПК України (§§ 1-5) відповідно до вимог законодавчої техніки розподілив учасників кримінального провадження наступним чином: суд (суддя, слідчий суддя, присяжні); сторона обвинувачення (слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник і законний представник у випадках, установлених КПК України); сторона захисту (підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їх захисники та законні представники); потерпілий (який не віднесений до сторін), а також інші учасники кримінального провадження (заявник, цивільний позивач, цивільний відповідач, представники цивільного позивача та цивільного відповідача, законний представник цивільного позивача, свідок, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судового засідання, судовий розпорядник).

Слід зазначити, що глава 3 КПК України має назву «Суд, сторони та інші учасники кримінального провадження». Проте в даному випадку порушується логіка побудови глави та відповідність її назви правовому змісту. Зокрема, у назві глави не йдеться про потерпілого, який, як вже наголошувалося, не віднесений до сторін кримінального провадження. Отже, із метою усунення цієї прогалини пропонуємо назву глави змінити та запропонувати таку її редакцію: «Суд, сторони, потерпілий та інші учасники кримінального провадження».

Якщо за класифікаційний критерій обрати законний інтерес, то можна всіх учасників кримінального провадження поділити на: 1) учасників, які мають особистий інтерес (підозрюваний, обвинувачений, засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, цивільний позивач, цивільний відповідач, потерпілий); 2) учасників, які представляють або захищають чужі інтереси (або інтереси інших осіб) (захисник, законний представник, представник та законний представник цивільного відповідача, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження); 3) учасників, що представляють державний інтерес (суд, суддя, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий).

Однак вважаємо, що оскільки наш законодавець твердо став на шлях побудови кримінального процесу змагального типу, на законодавчому рівні визначив, що сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених законом, то й класифікувати учасників кримінального провадження необхідно, враховуючи таке прагнення законодавця. Підґрунтям класифікації учасників кримінального провадження, на наш погляд, має стати перевірений багаторічною практикою критерій поділу залежно від виконання кримінальних процесуальних функції.

Крім того, хочеться звернути увагу на те, що після прийняття нового КПК України вчені почали критично ставитися до того, що потерпілий залишився поза колом учасників кримінального провадження з боку обвинувачення. Проте його процесуальне положення, перелік прав, якими він наділяється, свідчать про те, що потерпілий має всі можливості бути активним учасником кримінального провадження та виступати на стороні обвинувачення не тільки у випадках відмови прокурора від обвинувачення. Можна зробити припущення, що законодавець, формуючи сторону обвинувачення, бажав показати, що потерпілого «заслоняють» органи, спеціально створені державою для запобігання злочинності, розкриття кримінального правопорушення та виконання завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК України). Причому саме вони в силу принципу публічності зобов’язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила (ст. 25 КПК України). Однак такий підхід законодавця ніби позбавляє потерпілого можливості бути активним учасником кримінального провадження. Крім того, законодавча конструкція, яка використана у п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України, що позначає сторони «з боку обвинувачення» (або «з боку захисту»), дає змогу віднести до сторони обвинувачення також потерпілого, адже він знаходиться саме «з боку обвинувачення». Причому навіть якщо потерпілий не використовує свої права, є пасивним, розраховує тільки на слідчого та прокурора, все одне він знаходиться саме з «боку обвинувачення».

Отже, на наш погляд, учасників кримінального провадження залежно від виконуваних ними функцій слід поділити на наступні групи: 1) учасники, які виконують функцію правосуддя та судового контролю (суд, слідчий суддя); 2) сторони: з боку обвинувачення (прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, потерпілий, його представник і законний представник); з боку захисту (підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їх захисники та законні представники, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження); 3) учасники, що відстоюють у кримінальному провадженні свої майнові інтереси (цивільний позивач та його представник, цивільний відповідач та його представник); 4) учасники, які виконують допоміжну функцію (заявник, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, поняті, поручителі, заставодавець, лікар, особи, разом з якими особа підлягає впізнанню, секретар судового засідання, судовий розпорядник тощо).

Звернемося до загального визначення поняття «сторона». Як вже йшлося вище, незважаючи на те, що цей термін отримав своє законодавче закріплення у новому КПК України в такому вигляді вперше, неможна погодитися з тим, що він став новим для кримінальної процесуальної теорії. У науці кримінального процесу вчені оперували поняттям «сторони» ще за часів судово-правової реформи 1864 р. [13, с. 135; 361, с. 1112; 287, с. 90, 98; 84, с. 113; 243, с. 28; 196, с. 72; 356, с. 6, 7, 9; 152, с. 140-141], оскільки, як відомо, саме завдяки їй була запроваджена змагальна форма кримінального процесу, яка немислима без наявності сторін.

У Курсі кримінального судочинства І. Я. Фойницький зазначав, що суттєвими ознаками змагального порядку є: 1) наявність у процесі сторін, що стоять окремо від суду і користуються правами участі у справі; 2) рівноправність сторін; 3) звільнення суду від процесуальних функцій сторін [359, с. 64; 258, с. 3-5]. Отже, на його думку, сторони - необхідний елемент судового порядку [358, с. 8-9].

На наявність сторін у процесі також вказував М. М. Розін. Він писав, що під процесом або судочинством, в його широкому теоретичному окресленні, розуміється взаємовідношення прав і обов’язків певних суб’єктів, саме сторін і суду, що має своїм завданням вирішення правового спору. Суб’єктами правового відношення є сторони, які заявляють суду ту чи іншу правову претензію, і суд, що виносить авторитетне рішення про правильність чи неправильність такої претензії. Ці суб’єкти процесуального відношення пов’язані взаємними правами та обов’язками. Заявлення сторонами суду правової претензії (позов, скарга, обвинувачення) служить необхідним припущенням процесу в названому широкому його окресленні. Воно є первісним поштовхом для виникнення та руху процесуального відношення. В цьому сенсі сторони є активним елементом процесу [244, с. 18-19].

У перших КПК УРСР (до прийняття КПК УРСР 1960 р.) термін «сторона» не тільки згадувався, а й роз’яснювався. До сторін кримінальний процесуальний закон відносив: підсудного, його законного представника і захисника, державного обвинувача (прокурора або слідчого), потерпілого у справах приватного обвинувачення, цивільного позивача та їх представників (п. 5 ст. 24 КПК УРСР, затвердженого ЦВК УРСР 20.07.1927 р.) [134]. Однак пізніше підходи до використання цього поняття змінилися.

У КПК 1960 р. термін «сторони» з’явився лише у 2001 р. Зокрема, у п. 4 ст. 16¹ КПК 1960 р. зазначалося, що прокурор, підсудний, його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники беруть участь у судовому засіданні як сторони і користуються рівними правами та свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Проте визначення цього поняття законодавець не наводив [133].

Аналіз законодавства та юридичної літератури дає підставу стверджувати, що за радянських часів термін «сторона» найчастіше пов’язувався з цивільно-процесуальним правом [11; 31; 37; 63; 86; 112; 165, с. 122; 187; 230; 366, с. 28; 367; 368; 377]. Представники цивільно-процесуального фаху традиційно розглядають сторони суб’єктами спірних матеріально-правових відносин і процесуальних інтересів, на які поширюється законна сила судового рішення і які, як правило, несуть судові витрати у справі [369, с. 13-14]. Також у сучасній теорії цивільного процесу звертається увага на те, що поняття «сторони» не може бути зведене до зв’язку із суб’єктами матеріальних правовідносин, оскільки сторони в процесі - інститут процесуального права, а тому при визначенні сторони у цивільному процесі повинні поєднуватися матеріально-правові та процесуальні ознаки цього поняття. За цих підстав сторонами вважаються особи, правовий спір яких вирішується в суді, які мають юридичну заінтересованість у результатах справи, наділені комплексом цивільних процесуальних прав та обов’язків, необхідних для захисту своїх прав і законних інтересів, а також для здійснення судової діяльності [139, с. 292, 295].

У кримінальному процесі М. А. Чельцовим була висловлена точка зору, що задля того, щоб уникнути зайвих непорозумінь через вживання неясної термінології, слід відмовитися від укоріненого (відносно до прокурора і обвинуваченого) терміна «сторони» (partes litigantes), доречного, на його переконання, тільки в цивільному процесі. Автор пропонував називати сторони процесуальними суб’єктами як осіб, які володіють самостійним правом здійснювати процесуальні дії, що мають значення для долі справи [364, с. 2]. Вчений також уважав, що за винятком випадків приватного обвинувачення у кримінальному процесі не можна говорити про сторони: тут протистоять одна одній обвинувальна влада й окремий громадянин, який піддається примусовому її впливу, в якому під юридичною оболонкою суб’єкта процесу обов’язково перебуває як соціальна його сутність об’єкт судового дослідження [364, с. 19]. Підтримували цю думку й інші вчені, які вважали шкідливою для радянського кримінального процесу теорію про рівність сторін [57, с. 125-131; 64, с. 301-328].

Переконані, що така позиція науковців існувала у зв’язку із тим, що наявність сторін притаманна змагальному кримінальному процесу, а як відомо, за радянських часів такий тип процесу та однойменний принцип визнавалися «буржуазними» [363, с. 85, 86; 156, с. 276, 290; 176, с. 35].

Пізніше Р. Д. Рахунов, критикуючи погляд М. А. Чельцова, зазначив, що від терміна «сторони» в теорії та практиці неможливо відмовитися. Під стороною він розуміє такого учасника, який, виступаючи у справі, переслідує певний процесуальний інтерес.

У цьому контексті додамо, що до обвинувачення як предмету судового розгляду обвинувач, з однієї сторони, підсудний і захисник - з другої, підходять із різних позицій. Перший підтримує обвинувачення, підсудний же захищається. Особливо відчутна різниця між державним обвинувачем і захисником в їх процесуальному положенні, оскільки процесуальні інтереси того чи іншого характеризуються їх функцією [234, с. 27-28].

До найбільш активного використання терміна «сторони кримінального процесу» вчені повернулися дещо пізніше, особливо під час судово-правових реформ, метою яких у пострадянських державах було запровадження змагального судового розгляду. Зокрема, В. М. Савицький зазначав, що сторона у кримінальному процесі - це «учасник судочинства, який відстоює перед судом певний охоронюваний законом інтерес і користується для цього тими ж правами, якими володіє учасник судочинства, який відстоює протилежний інтерес». Він виділяє дві ознаки сторони: наявність процесуального інтересу та володіння рівною з іншою стороною сукупністю прав у частині доказування висновків, що втілюють даний інтерес [248, с. 96] .

У свою чергу Е. М. Мурад’ян наголошувала: «Сторони - рівноправні учасники процесуальних відносин, на них поширюються одні і ті ж судові форми та процедури, один і той же склад та об’єм гарантій. Юридично у сторін рівна доступність судового захисту, рівні процесуальні можливості у всіх судових інстанціях. Визнаються лише ті юридичні відмінності, які, природно, відбивають специфіку процесуальної ролі та прямо передбачені законом. Звичайно ж, сторони тільки юридично процесуально рівноправні, але не рівносильні. Їх реальний стан, статус тієї та іншої сторони зазвичай розрізняються, і проти такої природної нерівності судовий інструментарій безсилий. Сторони мають рівні процесуальні можливості. Виходячи з принципу рівноправності, й існує кореляція між їх процесуальними діями» [177, с. 405].

Інший вчений С. Д. Шестакова під стороною розуміє учасника кримінального процесу, який наділений таким правовим статусом, що забезпечує йому реальну мож- ^[2] ливість впливати на рух кримінальної справи з метою реалізації свого процесуального інтересу шляхом використання процесуальних засобів, тотожних тим засобам, за допомогою яких інша сторона може реалізовувати свій процесуальний інтерес. Іншими словами, сторони - це учасники кримінального процесу, які мають рівні юридично забезпечені можливості вираження та реалізації своїх потреб [372, с. 20].

Із цього приводу Т. Г. Бородинова вважає, що сторонами є учасники кримінального судочинства, які мають протилежні процесуальні інтереси і наділяються законом необхідними правами для їх відстоювання [24, с. 23].

На думку С. М. Даровських, сторона у кримінальному процесі - це особа або група осіб, пов’язаних певними спільними інтересами, позиціями, протилежними інтересам і позиціям інших осіб, які беруть участь у судовому розгляді та відстоюють їх перед судом [66, с. 59].

Аналіз наведених визначень дає підстави зауважити, що науковці по-різному визначають поняття «сторони». Одні переконані, що про сторони можна говорити тільки під час судового провадження, інші - на будь-якій стадії кримінального процесу.

Звернемося до тлумачного словника, в якому поняття «сторона» визначається як «особа, група осіб, організація та т.ін., що протиставляється у певному відношенні іншій особі, групі осіб, організації тощо» [35, с. 1397]. У великому енциклопедичному юридичному словнику вказано, що сторона у праві - це учасник визначених правовідносин, дії чи бездіяльність якого щодо іншого учасника (учасників) зумовлюють обопільні матеріально-правові або процесуальні наслідки [33, с. 852]. Із змісту цього терміна випливає, що одна група осіб має інтерес, протилежний поглядам іншої групи^[3].

Для вироблення власної позиції з цього питання нам вбачається за доцільне звернутися до положень ст. 22 КПК України, аналіз якої дає підстави вважати, що тільки під час судового розгляду може йти мова про рівноправність і змагальність сторін, оскільки суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків. Використання терміна «сторони» у досудовому розслідуванні, на нашу думку, можливе, коли мова йде про розгляд слідчим суддею клопотань слідчого чи прокурора про обрання підозрюваному запобіжного заходу, розглядається скарга на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під час досудового розслідування.

На основі аналізу чинного кримінального процесуального законодавства, досліджених точок зору вчених можна виокремити наступні ознаки сторін кримінального провадження: 1) беруть участь у кримінальному провадженні на підставах і в порядку, визначених кримінальним процесуальним законодавством; 2) мають протилежні процесуальні інтереси; 3) виконують функцію або обвинувачення, або захисту; 4) наділені рівними процесуальними правами під час судового провадження; 5) мають юридичну заінтересованість у результатах кримінального провадження, що обумовлена виконуваними функціями.

Розглянемо кожну із запропонованих ознак.

Законні інтереси разом із суб’єктивними правами, свободами у теорії права об’єднали в тріаду самостійних об’єктів правової охорони особистості. Суб’єктивне право - це гарантована державою міра можливої (дозволеної, допустимої) поведінки особистості, найважливіший елемент її конституційного статусу. В основі даного правового явища лежить категорія юридично забезпечених можливостей. Що стосується «законних інтересів», то в основі цього словосполучення лежить родове поняття «інтерес». Інтерес, як відомо, разом із запитами та потребами людини, служить потужним регулятором її соціальної та правової поведінки. У цьому зв’язку необхідно розрізняти інтерес як соціальну та правову категорію. Об’єктом юридичного захисту виступає не будь-який, а тільки охоронюваний законом інтерес (законний інтерес) [286, с. 37, 40, 41].

Кримінальний процесуальний інтерес - це форма усвідомлення суб’єктом потреби в реалізації наданих законом процесуальних прав, поновлення правовими способами порушених прав, що не суперечать закону, а також розширення сфери дії таких прав або збільшення їх обсягу законодавчо закріпленими засобами та методами [261, с. 15].

Зокрема, Е. Ф. Куцова відзначала, що «законними інтересами обвинуваченого є тільки ті його істотні інтереси, які виражені в нормах права; визнані ними» [140, с. 56]. Однак у Л. Д. Кокорева була інша думка: «таке судження позбавляє поняття «законний інтерес» особливого, специфічного сенсу, призводить до його повного ототожнення з правами особистості, передбаченими в законі. Аналізуючи сутність законних інтересів, не можна не помітити, що правовим захистом користуються і деякі інтереси особистості, які не отримали прямого закріплення в конкретному нормативному акті» [117, с. 78].

Таке ототожнення можна пояснити особливістю кримінального провадження, в якому більшість законних інтересів реалізується завдяки суб’єктивним процесуальним правам. Проте необхідно враховувати, що захищаються не певні суб’єктивні права, а саме законні інтереси [280, с. 287; 157, с. 189].

Природа законних інтересів багато в чому пояснюється тим, що нормативність права, значною мірою відображена в правах і обов’язках, не втілює вичерпно регулятивного потенціалу права та не повною мірою здатна пояснити його властивості як системи, що саморозвивається. Завжди є те, що лежить за межами нормованого правила поведінки, прав і обов’язків. Це і є законні інтереси [158, с. 19].

Кількість інтересів, які потребують правотворчої конкретизації та безпосередньої охорони, набагато більша кількості норм, що складають законодавчу основу регулювання суспільних відносин. Однак і ті інтереси, які не отримали конкретного закріплення в нормах права, можуть відповідати духу та принципам вже існуючого та відображатися за аналогією [158, с. 19, 20].

У сторін обвинувачення та захисту різні процесуальні інтереси, що передусім пояснюється прагненням досягти різних цілей. Інтерес сторони захисту зумовлений бажанням спростувати підозру та обвинувачення в повному обсязі або частково та звести до мінімуму несприятливі наслідки вчиненого діяння, що виражається у притягненні до відповідальності. Сторона обвинувачення намагається довести законність і обґрунтованість підозри та висунутого нею обвинувачення, домогтися призначення винуватому справедливого покарання. При цьому слід звернути увагу на подвійну природу інтересу сторони обвинувачення, що представляється в суді прокурором: з одного боку він заінтересований у викритті винного, з другого - створює належні умови учасникам кримінального провадження, перш за все підозрюваному та обвинуваченому, для вільного розпорядження та захисту своїх інтересів.

Отже, цим зумовлюється виокремлення як ознаки, що характеризує сторони кримінального провадження, наявність протилежних процесуальних інтересів.

Наприклад, В. М. Савицький висловив точку зору, згідно з якою крім процесуального інтересу сторону кримінального провадження характеризує володіння рівною з іншою стороною сукупністю прав у частині доказування висновків, що втілюють цей інтерес [248, с. 96], тобто наступною характерною для сторін ознакою є наділення їх рівними процесуальними правами, тобто їх рівноправність.

Із цього приводу І. Я. Фойницький зазначав, що без рівноправності сторін немислиме належне здійснення правосуддя; але, у свою чергу, рівноправність не може бути досягнута без твердих, наперед відомих сторонам правил про їх права перед судом і про умови здійснення таких прав. Закон повинен вказати, де сторона може звертатися до суду, коли і в якому порядку [361, с. 12].

На думку М. М. Полянського, про змагання можна говорити тільки тоді, коли противники озброєні рівною процесуальною збруєю. Тільки за умови процесуальної рівноправності змагальність може служити меті правосуддя [194, с. 202]^[4].

Рівність процесуальних можливостей сторін кримінального провадження означає, що кожен, хто є стороною, повинен мати рівну можливість представляти свої інтереси у провадженні. Зокрема, ЄСПЛ називає таку активну участь у провадженні як обвинувача, так і обвинуваченого «змагальним» процесом, право на який має кожен у зв’язку з принципом рівності сторін у процесі. У кримінальній процесуальній сфері принцип рівних можливостей сторін у провадженні означає, що не тільки обвинувач, а також і обвинувачений повинні впливати на хід провадження так, щоб вони могли представляти свої інтереси у справі в суді за умов, які не ставлять обвинуваченого в суттєво невигідне становище порівняно з обвинуваченням [376, с. 63].

Отже, говорячи про рівноправність, мають на увазі не фактичну рівноправність, а тільки процесуальну, що означає рівність процесуальних засобів, завдяки яким сторони відстоюють свою позицію у кримінальному провадженні. Рівноправність сторін повинна передбачати рівні можливості вільно представляти свої права, свободу у наданні своїх доказів і рівність засобів, за допомогою яких ведеться доказування^[5].

Рівноправність сторін має проявлятися не тільки в їх процесуальному статусі, а й у професійному рівні їх учасників.

Крім того, рівноправність означає однакове ставлення суду і до сторони обвинувачення, і до сторони захисту. Чинним законодавством передбачено, що суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює всі необхідні умови для реалізації сторонами їх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків (ч. 6 ст. 22 КПК України).

Рівноправність дає сторонам реальну можливість для використання належних їм прав і повноважень. Вона передбачає наявність рівних процесуальних засобів, за допомогою яких сторони відстоюють свої інтереси. Положення про рівноправність сторін виступає загальною умовою судового провадження та обов’язковим елементом змагальності, яка є способом взаємодії сторін обвинувачення та захисту, принципом організації їх спільної діяльності, сутність якої полягає в боротьбі протилежностей - однієї із динамічних закономірностей розвитку будь-якого явища чи процесу [284, с. 121].

Процесуальна рівноправність сторін лежить в основі змагальності. Гарантіями рівноправності виступають поділ трьох основних процесуальних функцій (обвинувачення, захисту і правосуддя), а також рівність процесуальних можливостей сторін обвинувачення та захисту щодо участі у процесі доказування.

Якщо у змагальному кримінальному провадженні є сторони обвинувачення та захисту, між якими ведеться процесуальне змагання з питання про кримінальну відповідальність, то праву сторони обвинувачення на доказування вини підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) повинно відповідати рівновелике право іншої сторони на захист від нього [20, с. 91].

Отже, наступною характерною ознакою сторони у кримінальному провадженні є виконання нею певної процесуальної функції. Необхідність виокремлення такого поняття, як кримінальна процесуальна функція, викликана відмінністю інтересів і цілей осіб, які беруть участь у змагальному кримінальному судочинстві. Їх діяльність має різні напрямки, що не збігаються між собою, але взаємопов’язані та взаємообумовлені, а їх виділення у змагальному кримінальному провадженні надзвичайно важливе. Діяльність суб’єктів кримінального процесу, що належать до різних напрямків, не може перетинатися, збігатися або поєднуватися. Відступ від цього правила небезпечний тим, що порушується баланс, обов’язковий для змагальної діяльності. У той же час діяльність різних суб’єктів усередині певного напрямку може перетинатися, доповнюватися, замінюватися тощо. Наприклад, підсудний може захищати себе сам, але в будь-який момент має право запросити для цього захисника [66, с. 30-31].

У науці кримінального процесуального права сформувалися різні підходи до визначення поняття та сутності функцій, а також варіантів їх класифікації. Кожен із таких підходів заснований на нормах чинного в певний момент кримінального процесуального законодавства та значною мірою пояснюється саме ним.

Наприклад, М. С. Строгович у своїх працях обстоював ідею змагальної побудови кримінального судочинства, яка передбачає розмежування функцій «вирішення справи по суті», що належить суду, «обвинувачення», здійснюваного прокуратурою, яка як сторона підтримує обвинувачення перед судом, і «захисту від обвинувачення», що реалізується обвинуваченим як стороною в кримінальному процесі чи особисто, чи за допомогою захисника. Кримінальні процесуальні функції науковець визначав як види, напрямки діяльності учасників кримінального провадження [278, с. 84].

Під кримінальною процесуальною функцією також розуміють роль і призначення окремого учасника кримінального процесу, які відображені в напрямках його діяльності. Такий підхід привів до наділення майже кожного учасника кримінального провадження притаманною тільки йому процесуальною функцією. Із приводу сказаного П. С. Елькінд було відзначено, що всі кримінальні процесуальні функції «виражаються у відносно стійкому правовому статусі кожного з їх носіїв» і що «всі суб’єкти кримінально-процесуальних прав і обов’язків є носіями певних функцій» [381, с. 51].

На думку А. В. Смирнова та К. Б. Калиновського, процесуальні функції - це напрямки процесуальної діяльності, які об’єднують різних учасників судочинства в окремі групи, визначають зміст їх правового статусу, розмежовують у процесуальній діяльності суперечливі інтереси та спрямовують їх на досягнення спільних цілей і завдань кримінального судочинства. Таким чином, коротко можна сказати, що процесуальні функції являють собою основні напрямки процесуальної діяльності, в яких знаходять свій прояв спеціальна роль і призначення учасників судочинства [260, с. 90].

Найбільш вдалим, на наш погляд, є визначення Ю. М. Г рошевого, згідно з яким процесуальні функції - це виражені у законі основні напрями процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального провадження учасниками, уповноваженими на здійснення провадження або наділеними правами для активної участі у провадженні з метою захисту своїх законних інтересів [131, с. 23].

Отже, сутність кримінальної процесуальної функції полягає у спеціальному призначенні та ролі учасника кримінального провадження, визначається провідним процесуальним обов’язком для більшості учасників кримінального провадження та цільовим установленням прав потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого. Зміст функції розкривається через різні напрями кримінальної процесуальної діяльності та види правовідносин, а її форма - це встановлені законом умови, порядок і послідовність здійснення цих правовідносин і діяльності, відображених у відповідних процесуальних документах. Саме функція визначає характер кримінальної процесуальної діяльності. Напрями кримінальної процесуальної діяльності зумовлені наявністю власних завдань, на вирішення яких спрямована діяльність учасників, які виконують відповідну функцію. Саме вид кримінальної процесуальної функції визначає права та обов’язки учасника (учасників), які можна визнати змістом певної кримінальної процесуальної функції. Вона має нормативний характер; це дає можливість вказувати на виключно правові форми реалізації функції, що знаходять прояв у конкретних кримінальних процесуальних відносинах [52, с. 102, 104].

З огляду на сказане додамо, що у науці кримінального процесу питання про види та класифікації кримінальних процесуальних функцій вирішуються неоднозначно. Хоча КПК України вказав на наявність у кримінальному провадженні функцій державного обвинувачення, захисту та судового розгляду, разом із тим не ясно, чи достатньо їх для виконання завдань кримінального провадження, у тому числі щодо захисту прав і законних інтересів обвинуваченого, відшкодування заподіяної правопорушенням шкоди, профілактики правопорушень тощо. Не може бути сумнівів, що кримінальне провадження призначене і для вирішення такого роду завдань. Отже, можна зробити висновок про те, що кількість кримінальних процесуальних функцій не може обмежуватися лише трьома перерахованими вище функціями.

На наш погляд, невипадково Р. Д. Рахунов зазначав, що кримінальними процесуальними функціями є: 1) розслідування кримінальної справи; 2) обвинувачення; 3) захист; 4) підтримання цивільного позову; 5) захист від цивільного позову; 6) вирішення кримінальної справи [234, с. 48]. Схожу позицію займала П. С. Елькінд^[6].

На думку В. С. Зеленецького, кримінальні процесуальні функції необхідно класифікувати на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх функцій належать правоохоронна та правозахисна діяльність, до внутрішніх - обвинувачення, захист і вирішення кримінального провадження [103, с. 30], які в кримінальній процесуальній теорії ще називають основними. Такими вони є тому, що обов’язково знаходять прояв у центральній стадії провадження, їх розмежування визначає змагальну побудову судового розгляду. Це, природно, ставить їх на особливе місце у загальній системі кримінальних проце-

суальних функцій [7, с. 14].

Виділення тих чи інших функцій і можливість їх виконання конкретними учасниками кримінального провадження залежить не від волі та бажання останніх, а від законодавця, який, враховуючи ряд факторів, у тому числі і закони психології, нормативно закріпив відповідну структуру судочинства, що відображає реальний стан речей, права та законні інтереси учасників провадження, цілі, до досягнення яких вони прагнуть. Іншими словами, кримінальна процесуальна функція - це об’єктивна категорія, відображена в чинному законі. Розглянемо кожну окремо.

Поняття «обвинувачення» та «захисту» належать до числа базових, таких, що фіксують знання про основні властивості та зв’язки (закономірності) кримінального процесу. У понятійному апараті науки вони мають значення процесуальних категорій. Існування однієї категорії обов’язково передбачає наявність іншої, тому в теорії кримінального процесу вони йменуються «парними» [23, с. 35].

Внутрішні, нерозривні зв’язки між категоріями «обвинувачення» та «захист» утворює закон, суть якого можна розкрити через такі судження: обвинувачення передбачає захист; захист виникає тільки з появою обвинувачення; немає захисту, якщо немає обвинувачення. Найважливіше методологічне положення полягає в тому, що захист витікає не з обвинувачення, а з’являється у зв’язку й одночасно з ним. В іншому випадку категорію захисту довелося б розглядати похідною від категорії обвинувачення, тобто як поняття меншого рівня, що стосовно провадження по кримінальній справі, здійснюваного у судових стадіях (власне судочинство), було б принциповою помилкою. Обвинувачення та захист породжуються однією підставою, є наслідком різної інтерпретації одних і тих же обставин кримінальної справи та наявних доказів, що зумовлює протилежні позиції відповідних учасників кримінального судочинства, внаслідок чого відносини між ними мають характер протистояння та протидії [83, с. 24-27].

Обвинувачення та захист - категорії суто парні, які одна одну доповнюють, окремо не існуючі, тому мова може йти не про перевагу однієї рушійної сили процесу - обвинувачення над іншою - захистом і навпаки, а лише про такий собі їх розумний паритет, баланс, правовими складовими організації якого є загальновизнані принципи та норми міжнародного права, конституція. Це та правова база, на якій вибудовується відповідна процесуальна модель поведінки сторін, регламентуються процесуальні права їх представників [285, с. 65].

Єдність обвинувачення і захисту полягає в наступному: 1) вона випливає з єдиних принципів кримінального судочинства, у тому числі принципів змагальності та рівноправності сторін; 2) кожна з відповідних сторін є обов’язковим учасником змагальної процедури судочинства у кримінальних справах, відсутність однієї з них виключає можливість здійснення правосуддя; 3) сторони захисту й обвинувачення функціонують згідно з єдиним кримінальним процесуальним законодавством, яке встановлює обов’язковий для них порядок судочинства; 4) єдність захисту й обвинувачення виражається в їх рівноправності [24, с. 19].

Протилежність захисту й обвинувачення полягає у: 1) відмінності їх позицій, зумовлених різною інтерпретацією обставин кримінальної справи та наявних доказів, внаслідок чого їх відносини мають характер протистояння та протиборства; 2) самому призначенні даних сторін згідно з законом: призначенням обвинувачення є представлення доказів, що викривають підсудного у вчиненні інкримінованого йому злочину, в той час як призначенням захисту - протидія необгрунтованому обвинуваченню, прагнення довести його неправомірність в цілому або в окремих частинах; 3) відмінності інтересів (особистих і тих, що представляються) та процесуальних обов’язків [24, с. 20].

При аналізі співвідношення обвинувачення та захисту перед нами постало закономірне питання: коли саме настає момент їх виникнення? У науці кримінального процесу не склалося єдиної думки з цього приводу.

Так, П. С. Елькінд вважала, що захисна функція виникає з моменту притягнення особи до кримінальної відповідальності [379, с. 12]; на переконання М. М. Видрі, «ця функція виникає в момент порушення кримінальної справи та протистоїть заходам процесуального примусу (а не тільки обвинуваченню)» [47, с. 89]. У свою чергу Г. П. Химичева зазначає, що «функція захисту від кримінального переслідування виникає одночасно з початком його здійснення відносно конкретного підозрюваного або обвинуваченого, у тому числі і з моменту порушення кримінальної справи щодо особи, і вичерпує себе після того, як кримінальна справа припиняється або провадження завершується вступом вироку в законну силу» [362, с. 56].

КПК України 2012 р. була скасована стадія порушення кримінальної справи. Згідно з ч. 2 ст. 214 КПК України досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до ЄРДР, але притягнення конкретної особи до кримінальної відповідальності виникає лише з моменту повідомлення їй про підозру. Отже, із моменту внесення відомостей до ЄРДР до моменту повідомлення про підозру може пройти тривалий час, протягом якого будуть проводитися слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії, застосовуватися заходи забезпечення кримінального провадження. Фактично, навіть у тому випадку, коли вчинено очевидне кримінальне правопорушення, відома особа, яка його вчинила, що й знайшло своє відображення в ЄРДР, ця особа не має можливості захищатися до моменту повідомлення їй про підозру. Разом із цим п. 3 ч. 2 ст. 87 КПК України передбачає визнання доказів недопустимими в разі порушення права особи на захист. Проте докази винуватості можуть бути отримані ще до того, як особі було повідомлено про підозру. Наприклад, під час проведення огляду, обшуку в житлі «потенційного підозрюваного». Це означає, що момент появи функції захисту у кримінальному провадженні відбувається запізно. Вважаємо, що вона повинна виникати раніше, наприклад, при проведенні слідчих дій, які порушують конституційні права особи, якій ще не повідомлено про підозру (зокрема, права на особисту недоторканність, недоторканність житла тощо). Це сприятиме вирівнюванню процесуальних можливостей обвинувачення та захисту.

Отже, сторони виконують протилежні, такі, що не існують окремо одна від одної, функції обвинувачення та захисту. Протилежність функцій обвинувачення та захисту виникає не через те, що обвинувач повинен зібрати та представити до суду докази обвинувачення, а захисник - докази захисту від обвинувачення. Сутність протилежності функції захисту полягає в тому, що вона може оспорити висновок обвинувача, а також його законність, оспорити висновок про кваліфікацію та міру покарання. Саме у можливості оспорити та навести докази на захист від обвинувачення полягає сенс протилежності функції захисту [138, с. 430]. Інші функції, що існують у кримінальному провадженні, є факультативними, а особи, що їх виконують, залучаються до участі у кримінальному провадженні для сприяння сторонам у їх змаганні.

Таким чином, на основі проведеного дослідження, виокремлення основних ознак, притаманних сторонам, можна запропонувати наступне визначення. Сторонами кримінального провадження є його учасники, які на засадах змагальності та рівності у реалізації процесуальних прав, передбачених законом, виконують функцію обвинувачення або захисту, мають протилежні інтереси та юридичну заінтересованість у результатах кримінального провадження.

Що стосується визначення поняття «сторона захисту», то необхідно зупинитися на докладному вивченні поняття «захист», оскільки в науковій літературі воно має декілька значень.

Зокрема, воно трактується: як сукупність процесуальних прав і заходів, спрямованих до огородження невинуватості підсудного і його прав та інтересів перед кримінальним судом [360, c. 59]; як сукупність процесуальних дій, напрямки на спростування обвинувачення, встановлення невинуватості обвинуваченого або пом’якшення його відповідальності [279, с. 94]; як діяльність, що провадиться суб’єктами захисту [142, с. 25; 101, с. 13]; як заснована на законі, існуюча у формі кримінальних процесуальних відносин, упорядкована сукупність дій суб’єктів захисту [180, с. 66]; як напрям діяльності та правовідносин [154, с. 218]; як процесуально-правовий інститут [114, с. 63]; як кримінальна процесуальна функція; як певне коло учасників кримінального провадження, що виконують функцію захисту (тобто сторона захисту); як захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також захист особи від незаконного та необгрунтованого обвинувачення або засудження, обмеження її прав і сво-

бод^[7].

У Словнику з прав людини зазначено, що захист - це примусові заходи, які у більшості випадків мають терміновий характер і які спрямовані на попередження, припинення або пом’якшення порушень прав людини шляхом здійснення тиску та використання інших засобів [257, с. 7].

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» захист - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні [207].

На думку М. М. Полянського, «ціллю захисту і є захист, тобто подання доказів на користь обвинуваченого та тлумачення наявних у справі доказів також на користь обвинуваченого» [195, с. 21].

На наш погляд, слабким місцем наведених вище визначень поняття «захист» є те, що в них не враховуються всі аспекти діяльності сторони захисту, оскільки вона несе в собі не тільки процесуальну складову, регламентовану законом, а й криміналістичну, яка проявляється в питаннях тактики, стратегії та методики захисту. На це звернули увагу вчені, а А. В. Рагулін запропонував розглядати захист як «сукупність дій (тактичних прийомів) представників сторони захисту, обумовлених обраною позицією у справі та направлених на захист законних інтересів підозрюваних, обвинувачених і підсудних від звернених проти цих осіб дій представників сторони обвинувачення, направлених на викриття цих осіб у вчиненні злочину» [232, с. 89].

У чинному КПК України поняття «захист» не розкривається, не зазначено також, у чому полягає предмет та сутність захисту від підозри та обвинувачення у криміналь-

о

ному провадженні. До речі, КПК багатьох країн СНД таке поняття містять .

Як вже було зазначено, сторона захисту займає процесуальну позицію, протилежну позиції сторони обвинувачення. У кримінальному провадженні ця позиція реалі-

⁸ Зокрема, в КПК Республіки Білорусь поняття «захист» закріплено у п. 9 ч. 1 ст. 6: «Захист - це процесуальна діяльність, здійснювана стороною захисту в цілях спростування підозри або обвинувачення або пом’якшення обвинувачення, забезпечення прав та інтересів підозрюваного, обвинуваченого, особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також особи, затриманої або до якої застосовано запобіжний захід на підставі рішення про виконання прохання органу іноземної держави, компетентного приймати рішення з питань надання міжнародної правової допомоги у кримінальних справах, про надання міжнародної правової допомоги у кримінальній справі на основі принципу взаємності (далі - прохання органу іноземної держави) або у зв’язку з перебуванням у міжнародному розшуку з метою видачі» [303].

У п. 3 ч. 1 ст. 6 КПК Республіки Молдова зазначено, що «захист - процесуальна діяльність, здійснювана в цілях повного чи часткового спростування обвинувачення або пом’якшення покарання, захисту прав та інтересів осіб, підозрюваних або обвинувачених у вчиненні злочину, а також реабілітації осіб, незаконно підданих кримінальному переслідуванню» [306].

Згідно зі ст. 5 КПК Киргизької республіки «захист - процесуальна діяльність, здійснювана в цілях забезпечення прав і законних інтересів осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, спростування чи пом’якшення обвинувачення, а також реабілітації осіб, що неправомірно зазнали кримінального переслідування» [302].

зується через функцію захисту, яку виконують передбачені КПК України учасники кримінального провадження.

Усі учасники з боку захисту мають різний обсяг прав і обов’язків у кримінальному провадженні, проте вони об’єднані єдиною метою та виконанням єдиної процесуальної функції. У зв’язку з цим пропонуємо визначити поняття «сторона захисту» наступним чином. Сторона захисту - це передбачені КПК України учасники кримінального провадження, діяльність яких об’єднана спільною метою та функціональною спрямованістю на спростування підозри та обвинувачення, встановлення невинуватості або меншої винуватості підозрюваного, обвинуваченого, обставин, що пом’якшують покарання, виключають кримінальну відповідальність або є підставами для закриття кримінального провадження, звільнення особи від кримінальної відповідальності або покарання.

Проведене узагальнення дає підстави виокремити наступні основні ознаки саме сторони захисту: 1) нормативне закріплення її суб’єктного складу; 2) здійснення всіма суб’єктами єдиної процесуальної функції захисту; 3) набуття процесуального статусу після повідомлення особі про підозру (за виключенням випадків, передбачених КПК України) або залучення до участі у кримінальному провадженні; 4) наявність кореляційного зв’язку із функцією обвинувачення; 5) використання наданих законом прав відповідно до процесуального статусу на власний розсуд; 6) наявність власного інтересу у кримінальному провадженні; 7) рівність процесуальних прав зі стороною обвинувачення під час судового провадження; 8) юридична заінтересованість у результатах кримінального провадження, що для підозрюваного та обвинуваченого має особистий характер; 9) наявність матеріально-правових та процесуальних наслідків набрання законної сили підсумкового процесуального рішення по справі, які представники захисту несуть особисто.

Наявність перерахованих ознак, притаманних саме представникам сторони захисту, дає змогу відмежовувати їх від інших учасників кримінального провадження або визначитися із тими функціями, які вони виконують. Також вказані ознаки та наведені аргументи дозволяють вирішити деякі спірні питання, що існують в юридичній літературі. Зокрема, мова йде про спір, що триває довгий час з приводу функцій, які виконує слідчий. Деякі автори вважають, що на окремих стадіях кримінального провадження функцією захисту наділяється також орган досудового розслідування [48, с. 112]. Так, В. М. Савицький указував, що крім проведення обвинувальної діяльності, слідчий виконує функцію захисту. Позиція вченого спирається на положеннях про те, що слідчий зобов’язаний забезпечити обвинуваченому можливість захищатися від пред’явленого йому обвинувачення, виявити не тільки ті обставини, що викривають, а й ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, не тільки обтяжуючі, але і пом’якшуючі його відповідальність [249, с. 41]. Дещо інша, але близька до наведеної, позиція В. Д. Адаменка, який слідчого, прокурора та суд відносить до суб’єктів непрямого функціонального захисту обвинуваченого [1, с. 90-157].

Розвиваючи таку ідею щодо функцій слідчого, в юридичній літературі було висловлено думку, що функції слідчого не обмежуються тільки обвинуваченням. Він зобов’язаний розслідувати справу об’єктивно, повно та всебічно, збираючи як ті докази, що обвинувачують, так і ті, що виправдовують, як обтяжуючі, так і пом’якшуючі вину [246, с. 18].

Проти такого бачення виступала Н. А. Якубович. Вона зазначала, що з’ясування виправдовуючих і пом’якшуючих обставин, так само як і обов’язок слідчого дотримуватися всіх прав обвинуваченого, зокрема, й на захист, не означає, що тим самим слідчий провадить діяльність з самого захисту обвинуваченого. Його обов’язки, передбачені законом, є в цьому випадку лише гарантіями права обвинуваченого на захист, а не змістом функції захисту [385, с. 24].

Вважаємо, що останню точку зору слід підтримати. Аргументуючи свою позицію, хочемо навести норму КПК України, в якій чітко зазначено, що під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу. Це означає, що функція захисту може бути покладена тільки на учасника кримінального провадження з боку захисту. Слідчий, повно, об’єктивно і всебічно проводячи досудо- ве розслідування, прямо виконує покладені на нього обов’язки, а не реалізує функцію захисту, збираючи докази не тільки ті, що засуджують, але і ті, що виправдовують.

1.2.