2.1. Поняття підстав застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи

Наявність порушеної кримінальної справи, перебування особи в такому правовому статусі, який дозволяє застосування щодо неї заходів процесуального примусу, пов’язаних з її ізоляцією, додержання меж і дотримання встановленого порядку проведення кожного з цих заходів є важливими, необхідними умовами застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи.

Проте реально будь-який захід процесуального примусу може бути реалізований лише за наявності ситуації, яка обумовлює необхідність його застосування. Наявність або відсутність такої ситуації у кожному конкретному випадку визначається даними про фактичні обставини, з якими закон пов’язує застосування того чи іншого заходу процесуального примусу, пов’язаного з ізоляцією особи. Фактичні дані, які свідчать про наявність ситуації, що обумовлює необхідність застосування певного заходу процесуального примусу, є підставами для його застосування [25, с. 43]. Підстава – безпосередня, необхідна передумова застосування будь-якого заходу процесуального примусу. З нею перш за все пов’язані поняття обґрунтованого і необґрунтованого застосування примусових засобів.

Якщо звернутись до етимологічного визначення поняття “підстава”, то його розуміють як причину, достатній привід для виникнення іншого явища [76, с. 397]. І, хоча у філософській літературі між поняттями “підстава” і “причина” проводиться певна межа [143, с. 5-7], для нас є важливим те, що “і причина, і підстава відображають певний, об’єктивний лад буття і пізнання” [144, с. 80]. Як вірно пише В.Г. Карпачьов підстава це “…внутрішня визначеність дійсності, яка має свої передумови у собі самій і з необхідністю викликає наслідки – конкретне розмаїття явищ” [144, с. 80].

Взаємозв’язок умов і підстав є досить важливим для настання необхідного наслідку. На наш погляд, вірно характеризує такий зв’язок М.О. Парнюк: “Підстава може бути переведена в існування лише у відповідності з умовами.

Наявність підстав не тягне за собою автоматичного застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи. Оскільки останні обмежують права і законні інтереси осіб, їх застосування є допустимим тільки тоді, коли воно викликається необхідністю, коли обставини справи свідчать про відсутність іншого шляху для досягнення потрібного результату. Як вірно зазначає В.М. Корнуков: “Економне і ефективне використання заходів процесуального примусу – важлива умова дотримання і зміцнення законності у кримінальному судочинстві” [25, с. 47].

Необхідність у застосуванні заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, встановлюється лише з урахуванням усіх ситуацій, які склалися під час розслідування, з одночасним виділенням підстав для застосування зазначених заходів. Співставлення підстав застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, з усіма обставинами розслідування справи дозволить зробити висновок про необхідність застосування такого заходу у кожному конкретному випадку. Отже, можна погодитися з думкою про те, що немає необхідності у застосуванні заходів процесуального примусу, якщо той самий результат може бути досягнутий за допомогою інших, непримусових засобів [146, с. 57].

Необхідність додержання всіх умов застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, аж ніяк не усуває їх відмінності від підстав: умови самі по собі не можуть викликати необхідний наслідок¹. У зв’язку з цим, навряд чи можна погодитись із запропонованим деякими ученими двочленним визначенням підстав застосування заходів процесуального примусу, в якому в якості першої частини називають наявність ознак злочину і матеріальні відносини, які розвиваються з цього приводу, а в якості другої – конкретні фактичні дані, які свідчать про тяжкість вчиненого злочину, або неналежну поведінку учасника кримінального процесу і т.ін.

Не можна визнати вірною позицію цих учених і з огляду на кримінально-процесуальний закон, який розділяє підстави застосування заходів процесуального примусу і наявність ознак злочину. Так, наприклад, у ст. 165¹ КПК сказано, що у постанові (ухвалі) про застосування чи зміну запобіжного заходу зазначаються поряд з іншими даними вчинений особою злочин, відповідна стаття Кримінального кодексу, обраний запобіжний захід і підстави його обрання чи зміни.

Як ми вже зазначали, підставами застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, є конкретні фактичні дані¹, які за умови дотримання процесуального порядку їх встановлення, оцінки і закріплення безпосередньо викликають необхідність у застосуванні цих заходів.

Відображення суті підстав застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, через фактичні дані викликано тим, що останні пов’язують нас з явищами і подіями, які були або є у дійсності, реально відбувались або відбуваються. Вірне застосування зазначених заходів процесуального примусу неможливе на підставі чуток, фантазій, вигадок і т.ін.

Поряд з фактичними даними правозастосовчий процес обумовлений і правовими нормами, які розуміють як правові (юридичні) підстави прийняття рішення [31, с. 16, 21]. Як правова підстава, норма права, яка підлягає застосуванню, обов’язково повинна бути зазначена у процесуальному документі.

Кримінально-процесуальний закон, маючи на увазі фактичні підстави, називає їх просто підставами (ст. ст. 106, 148, КПК). Визначна роль фактичних підстав обумовила і те, що у процесуальній літературі їх також називають просто підставами. А тому у подальшому в роботі ми використовуємо поняття “підстави”, маючи на увазі фактичні підстави застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи.

Аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства свідчить, що закон не говорить про те, що необхідно розуміти під “підставами” застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи. КПК зазначає лише, що затримання застосовується “при наявності однієї з таких підстав” (ч. 1 ст. 106), запобіжний захід – “за наявності достатніх підстав” (ч. 2 ст. 148). Не розкриваючи характеру даних, які виступають підставами, законодавець, надалі, визначає коло цих даних. Проте, щодо таких заходів як поміщення в приймальник-розподільник для неповнолітніх (ст. 7³ КПК), поміщення особи у медичний заклад (ст. 205 КПК) коло даних, які виступають підставами їх застосування, у законі визначено не досить чітко.

У науці кримінального процесу наявні різні погляди на характер даних, які обґрунтовують застосування заходів процесуального примусу, у тому числі і тих, які пов’язані з ізоляцією особи. В одних випадках застосування заходів процесуального примусу пов’язують з встановленням під час процесу доказування фактичних даних [26, с. 46, 51; 150, с. 85-90; 151, с. 70-78], в інших – допускають застосування окремих заходів процесуального примусу і на підставі інших засобів пізнання (оперативно-розшукової інформації, повідомлень у пресі і т.п.) [152, с. 290; 153, с. 84].

Хоча кримінально-процесуальний закон ні під час визначення поняття доказів і обставин, які підлягають доказуванню в кримінальній справі, ні у нормах, які регламентують застосування заходів процесуального примусу, не вказує безпосередньо на те, що процес доказування розповсюджується і на обґрунтування застосування заходів процесуального примусу, такий висновок можна зробити з вимог закону про вмотивованість постанов слідчого (ст.

Необхідність відповідності фактичних даних, які встановлюються, дійсності вимагає їх доказування і під час застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи. Достовірне встановлення фактичних даних в кримінальному процесі забезпечується встановленим законом порядком доказування.

А тому, з метою вірного та єдиного розуміння підстав застосування заходів процесуального примусу, необхідно, зокрема, змінити редакцію ч. 2 ст. 148 КПК, записавши замість слів “…за наявності достатніх підстав вважати…” слова “…за наявності достатньо доведених обставин, які дають підстави вважати…”.

У зв’язку з розглядом даного питання, вважаємо за необхідне зупинитися на використанні в доказуванні інформації, отриманої внаслідок здійснення оперативно-розшукових заходів (далі – ОРЗ). До прийняття Закону України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р. [154], в юридичній літературі даним оперативно-розшукової діяльності, як правило, відводилася певна роль для обґрунтованості застосування заходів процесуального примусу, але тільки при співставленні з вже встановленими шляхом доказування даними [155, с. 6; 156, с. 9; 46, с. 48; 157, с. 48-55]. Але зазначений Закон доповнив ч. 2 ст. 65 КПК і визнав джерелом доказів протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами ОРЗ.

По-перше, аналіз вказаної норми КПК не дає відповіді на питання, чи всі ОРЗ є засобами отримання фактичних даних, які мають доказове значення під час розслідування. По-друге, очевидно, що все ж таки треба встановити певні умови, за яких отримані таким шляхом дані можуть стати доказами у кримінальній справі.

Процес отримання фактичних даних під час проведення ОРЗ мав, має і безперечно матиме у майбутньому специфічні особливості, які не дозволяють відразу скористатися такими даними у кримінальному судочинстві. Їх, за професійною лексикою, ще потрібно “реалізувати”. До речі, слово “реалізація” походить від латинського realis, що означає предметний. Тобто фактичні дані, отримані в результаті ОРЗ, потрібно ще опредметнити, іншими словами, зробити їх доступними, легітимно існуючими.

У кримінальному процесі панує опосередковане пізнання, яке являє собою використання доступних сприйняттю суддів фактів чи інформації про факти, що стверджують ті чи інші обставини, і які мають значення для правильного вирішення справи. І тут, на наш погляд, необхідно зробити одне суттєве зауваження. На жаль, теоретичні викладки інколи не відображають повною мірою реального стану практичних речей. Оперативні працівники, як правило, обережно і неохоче надають слідчому будь-які оперативні матеріали і інколи з небезпідставних міркувань. Оцінка фактичних даних, отриманих під час проведення ОРЗ цими двома категоріями суб’єктів процесу далеко не однакова.

Крім того, ми погоджуємося з думкою М.Є. Шумило про те, що відсутність узгодженості між КПК і Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” [158] не дає можливості ефективно використовувати результати ОРЗ у кримінальному процесі [159, с. 455].

Чи може мати доказове значення документ, який був отриманий оперативним працівником у процесі негласного проникнення в жиле приміщення і візуального спостереження в ньому (п. 7 ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”); інформація, здобута негласним працівником оперативного підрозділу або особою, яка співробітничає з ним, під час їх перебування в злочинній групі за умови збереження в таємниці достовірних даних щодо їх особистості (п. 8 ст. 8 цього ж Закону)?

Конституція України гарантує недоторканність житла громадян (ст. 30). Як виняток, КПК передбачає проведення обшуку, який здійснюється після порушення кримінальної справи за вмотивованою постановою судді та в присутності двох понятих і особи, яка займає приміщення, або представника житлово-експлуатаційної організації або місцевої Ради народних депутатів. Отже, вилучення будь-яких предметів або документів з житла громадян за їх відсутності, без їх відома суперечить конституційній гарантії недоторканності житла, позбавляє можливості громадянина захистити свої законні права та інтереси. Отримані у такому порядку фактичні дані, на наш погляд, не можуть стати основою обвинувачення, підставою прийняття рішення про застосування запобіжного заходу, про поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх.

Аналогічно не можуть використовуватися як докази відомості, які містяться в показаннях оперативного працівника, про факти, які стали йому відомі від інформаторів, негласних джерел (п.п. 12, 13 ст. 8 вищезгаданого Закону). У ст. 68 КПК зазначено: “Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані”.

Поряд з цим існує ще ряд додаткових факторів, які ставлять під сумнів можливість використання даних оперативно-розшукової діяльності як доказів у кримінальній справі. Насамперед, це максимальна лаконічність регламентації ОРЗ. У Законі України “Про оперативно-розшукову діяльність” вони лише перераховуються у фіксаційній формі, в той час як визначення правової сутності ряду ОРЗ об’єктивно необхідно для вирішення питання про допустимість їх результатів у кримінальний процес.

Негативною обставиною, яка перешкоджає формуванню кримінально-процесуальних доказів на підставі результатів ОРЗ, слід визнати відсутність в оперативно-розшуковому законі повного переліку оперативно-службових документів, які могли б засвідчити походження відповідної оперативно-розшукової інформації. Так, одні ОРЗ (негласне проникнення до житла чи іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, застосування інших технічних засобів отримання інформації тощо) проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. За результатами здійснення таких ОРЗ складається протокол з відповідними додатками, який використовується як джерело доказів у кримінальному судочинстві. Інші ОРЗ, наприклад, здійснення візуального спостереження в громадських місцях із застосуванням технічних засобів, проводиться за рішенням керівника оперативного органу. Закон не вимагає складання протоколу за результатами таких ОРЗ. В оперативно-розшуковій практиці їх результати оформлюються рапортом, довідкою, зведенням та ін. Проте, навіть у випадках складання протоколу за результатами ОРЗ, ні КПК, ні законодавство про оперативно-розшукову діяльність не містять спеціальних норм, які б встановлювали вимоги до таких протоколів, порядок їх складання та допущення як джерел доказів у кримінальний процес.

Не в повному обсязі визначені і умови здійснення ОРЗ. Частина 2 ст. 8 вищезгаданого Закону, по суті, лише вводить додаткові підстави для ряду ОРЗ і визначає процедурні особливості підготовки тих ОРЗ, які обмежують конституційні права і свободи громадян. Виникає питання: яким чином суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання зможуть всебічно оцінити допустимість таких доказів і їх джерел? А тому можливість використання результатів цих дій як джерел доказів у кримінальній справі є досить сумнівною.

Саме названі прогалини в оперативно-розшуковому законодавстві, на наш погляд, створюють для результатів ОРЗ перешкоди на шляху до перетворення у джерела кримінально-процесуальних доказів, які важко подолати через те, що порядок їх отримання не відповідає детальній процедурі, яка передбачена кримінально-процесуальним законодавством для формування доказів.

Належність доказів, які стали підґрунтям рішення про застосування будь-якого із заходів процесуального примусу, пов’язаного з ізоляцією особи, має бути встановлена під час доказування з повною достовірністю. При цьому “у будь-якому випадку неясність з приводу того, як, де і за яких обставин був отриманий матеріальний об’єкт, який містить ту або іншу інформацію, позбавляє його доказової сили” [160, с. 26]. Тому доказування потребує надання чітких відомостей про час, місце, умови і обставини отримання матеріалів, про спеціальні технічні засоби, які застосовувалися, про виконавців.

Проте, слід сказати, що зміна у законодавчому регулюванні оперативно-розшукової діяльності, перехід від фіксаційної форми до регулювання оперативно-розшукового процесу повномасштабним законом зробить використання даних, отриманих в результаті ОРЗ як доказів у справі, більш обґрунтованим¹. Так, володіючи відомостями про те, хто конкретно проводив той або інший ОРЗ, хто був його об’єктом, в яких умовах проводився ОРЗ, за допомогою яких технічних засобів фіксувалися його результати і т.п., суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, зможуть оцінити їх достовірність, належність, допустимість і достатність для вирішення як окремих питань у справі, так і справи в цілому.

Одним з варіантів вирішення цієї проблеми є також переведення деяких з оперативно-розшукових дій в статус слідчих дій з докладною регламентацією підстав і порядку їх проведення у КПК. Наприклад, наступним за зняттям інформації з каналів зв’язку (ст. 187 КПК) може стати візуальне спостереження в громадських місцях.

Особливістю правового закріплення підстав застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, є те, що у нормах права, які регламентують цей процес, відображені не самі фактичні обставини, а лише загальні критерії встановлення і оцінки фактів. Застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, викликається різними даними, які свідчать про можливе існування обставин, які потребують попередження або встановлення. Такими даними можуть бути дані про особу, про поведінку особи до і після вчинення злочину, про спосіб і наслідки вчиненого злочину і т.п.

Названа особливість відповідає одному з способів нормативного визначення юридичної значущості фактичних даних, про які говорить С.В. Курильов. За такого способу у правовій нормі лише непрямо встановлюється значущість конкретних життєвих випадків шляхом посилання на певні критерії. Безпосереднє ж визначення їх юридичної значущості надано правозастосовчим органам [162, с. 57-61].

Перед застосуванням заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, встановлюється певна сукупність фактичних даних, з яких може бути зроблений висновок про можливе існування обставин, які потребують попередження чи встановлення. Висновок про такі обставини завжди буде імовірним, оскільки їх настання чи встановлення відноситься до майбутнього. Так, запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень і т.ін. (ст. 148 КПК).

Застосування такого заходу процесуального примусу як поміщення особи в медичний заклад пов’язується тільки з достовірним встановленням певних фактів. Обвинувачений поміщається у медичний заклад, коли встановлена необхідність його стаціонарного обстеження (ст. 205 КПК). Разом з тим, як вірно зазначає В.М. Корнуков, і у такому випадку не виключаються імовірні судження. Пояснює він це тим, що підстави застосування названого заходу перебувають у тісному зв’язку з підставами проведення тієї дії, на забезпечення якої він направлений. Поміщення особи у медичний заклад забезпечує можливість проведення стаціонарної судово-медичної або судово-психіатричної експертизи. Але поміщаючи особу в медичний заклад і призначаючи експертизу, слідчий припускає, що внаслідок проведення експертизи будуть встановлені факти, які мають значення у справі [25, с. 45].

Імовірний характер обставин, на попередження чи встановлення яких направлена дія заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, дозволяє говорити про те, що в момент прийняття рішення про їх застосування ще не встановлено, наявні вони у дійсності чи ні. І якщо вважати такі обставини підставами застосування заходів процесуального примусу [21, с. 106-114], то підставами виявляться явища, яких може і не бути, у той час як фактичні дані наявні і в момент прийняття рішення.

Питання про можливість прийняття рішень у кримінальному процесі, у тому числі і про застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, на підставі імовірності є дискусійним [163, с. 6; 31, с. 108-119]. У літературі зустрічаються думки про те, що усі процесуальні акти повинні відображати істину [164, с. 13-14], що рішення про застосування заходів процесуального примусу повинні мати достовірний характер [7, с. 58]. Ми не прагнемо всебічно розглянути ці позиції, а лише зазначимо, що істинне знання базується на вичерпному дослідженні відповідних фактів. Прийняття окремих рішень у кримінальному судочинстві, і зокрема, про застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, здійснюється в умовах, які виключають досягнення такого знання.

З цього приводу вважаємо вірною думку І.М. Лузгіна та В.М. Корнукова, які вказують на необхідність розділення достовірності висновку у справі і достовірності доказів [165, с. 208; 25, с. 46]. Фактичні дані (у нашому випадку – це підстави застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи), на яких ґрунтується відповідний висновок (у нашому випадку – висновок про необхідність застосування конкретного заходу), повинні бути встановлені достовірно. Проте сам висновок про можливість настання певних обставин, з якими закон пов’язує застосування названих заходів, не завжди стає достовірним. Наведемо приклад. З показань свідків та інших, передбачених законом джерел вбачається, що обвинувачений має бажання продати житло, звільнився з роботи. Для того, щоб ці дані стали підставою для обрання відносно обвинуваченого запобіжного заходу, вони повинні бути встановлені достовірно, тобто вони мають правильно, адекватно відображати дійсність. У той час як висновок відповідної посадової особи про те, що обвинувачений ухилиться від дізнання, слідства або суду, залишається імовірним.

Саме таке вирішення цього питання, на наш погляд, є найбільш успішним, оскільки будь-яке інше усуне одну з основних ознак правової природи заходів процесуального примусу – їх попереджувальний характер.

Визначивши підстави застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, як конкретні фактичні дані, необхідно встановити коло таких даних, їх характерні ознаки, які дозволять виділити їх серед інших фактичних даних. З цього приводу можна навести думку І. Ребане про те, що “тут немає єдиного фактичного складу як передумови для застосування заходів процесуального примусу” [5, с. 188]. Кожний захід процесуального примусу застосовується лише за наявності підстав, які визначені у нормах кримінально-процесуального права. Це пов’язує вирішення питання про застосування заходів процесуального примусу не з вільним розсудом особи, яка приймає рішення, а з її внутрішнім переконанням у наявності і достатності встановлених законом підстав.

Під достатністю підстав розуміють їх повноту, обсяг фактичних даних, які їх складають. Обсяг цих даних для застосування різних заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, є різним. Він залежить від багатьох умов, у тому числі від обставин, які при цьому враховуються, і від характеру необхідного знання (достовірність чи імовірність). В усіх випадках підстави будуть достатніми тоді, коли фактичні дані, які їх складають, у своїй сукупності, виходячи з вимог закону і внутрішнього переконання відповідної посадової особи, дадуть можливість сформулювати висновок про необхідність застосування того чи іншого заходу процесуального примусу, пов’язаного з ізоляцією особи.

Загальним для усіх фактичних даних, які виступають як підстави застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, має стати їх відповідність зазначеним у законі критеріям. Ці критерії є специфічними для кожного з цих заходів і виявляються у цілях застосування останніх.

У філософській літературі зазначається, що “… цілі практичної діяльності… надають лише критерії для відбору, абстрагування ознак; сама ж сукупність ознак об’єктивно притаманна предметам і явищам, вона визначається їх природою, їх різноманітними впливами” [166, с. 23].

Цілі виступають засобом, за допомогою якого людина визначає значення предметів і явищ навколишнього світу, надає своїй діяльності свідомого характеру. Пізнаючи ознаки явища, людина вже має можливість уявити, які наслідки може потягнути таке явище, вирішити питання про доцільність їх настання і обрати засіб, за допомогою якого сприяти їх настанню або запобіганню. Ціль є “те, до чого прагнуть, те, що необхідно здійснити” [76, с. 709].

На організаційний і спрямовуючий вплив цілей на право в цілому, окремі правові норми і на практичну діяльність суб’єктів кримінального судочинства неодноразово зазначалося в юридичній літературі [11, с. 89; 167; 168, с. 367-402]. Використання цілей як засобів регулювання суспільних відносин у кримінальному судочинстві є об’єктивною необхідністю, оскільки не завжди можливо виділити з численної кількості життєвих обставин ті явища дійсності, з якими пов’язується настання юридичних наслідків, шляхом зазначення їх формальних ознак. Нормативний вплив цілей стає можливим лише тоді, коли вони мають пряме відношення до регулювання поведінки, виступають як безпосередні критерії правомірності поведінки [169, с. 33-34].

Безпосереднім критерієм поведінки виступають і цілі застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи. Зазначення у законі мети застосування кожного з цих заходів вимагає від компетентного органу діяти у кожному конкретному випадку відповідно до ситуації, яка склалася. Особа, яка приймає рішення, використовує зазначені у законі критерії необхідності застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, для оцінки юридичного значення фактичних даних, виходячи з яких вона повинна прийняти рішення.

Незважаючи на те, що у теорії кримінального процесу визнано існування цілей кожної процесуальної дії [14, с. 41; 170, с. 6], у законі цілі встановлені не для усіх заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи. Цілі формулюються як обставини, на попередження, встановлення чи забезпечення яких повинні бути направлені ці заходи. Законодавець прямо називає такі обставини цілями лише під час визначення підстав застосування запобіжних заходів: затримання підозрюваного, взяття під варту (ст. 148 КПК). Досить повно відображені обставини (цілі) поміщення обвинуваченого у медичний заклад (ст. 205 КПК). Проте, з якою метою поміщається особа у приймальник-розподільник для неповнолітніх з аналізу ст. 7³ КПК не вбачається.

Характерною ознакою сучасного етапу суспільного розвитку є зростання доцільності людської діяльності [166, с. 28-31]. Враховуючи цей фактор, необхідно у законі сформулювати цілі застосування виключно для усіх заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи. До того ж це дозволить більш ґрунтовно планувати і передбачати результати діяльності щодо їх застосування, дасть особі, яка провадить дізнання, слідчому, прокурору, суду критерії визначення юридичного значення наявних фактичних даних при застосуванні названих заходів.

На користь такої пропозиції наведемо ще одне міркування. Конкретне визначення цілей кожного заходу процесуального примусу, у тому числі і тих, що пов’язані з ізоляцією особи, не дозволить під час визначення загального поняття підстав застосування заходів процесуального примусу встановити єдині критерії для визначення юридичного значення фактичних даних. Таке встановлення неможливе і зовсім непотрібне, оскільки спроба це зробити приводить до необґрунтованого розширення кола фактичних даних, які виступають підставами застосування заходів процесуального примусу. Так, В.М. Корнуков вважає, що підставами застосування заходів процесуального примусу служать “фактичні дані, які свідчать про можливість протиправної поведінки осіб або наявність інших обставин, які заважають кримінально-процесуальній діяльності і потребують відповідного способу впливу” [25, с. 15]. Не є зрозумілим, про яку протиправну поведінку говорить автор, відносно яких норм права поведінка має бути протиправною. Слід мати на увазі і те, що застосування заходів процесуального примусу може бути і не пов’язано з протиправними діями особи, щодо якої ці заходи застосовуються.

Як підставу застосування заходів процесуального примусу деякі автори називають порушення процесуального обов’язку учасниками процесу [152, с. 82; 7, с. 59, 80]. Щодо заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, то прямий зв’язок між порушенням процесуального обов’язку і підставами для їх застосування відсутній. Порушення підозрюваним, обвинуваченим обов’язку не ухилятися від слідства і суду може привести до застосування, наприклад, запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Але таке застосування у даному випадку буде виправданим лише тоді, коли порушення свідчитиме про можливість невиконання обов’язків і надалі. Якщо ж обставини справи про таку можливість не свідчать, то для застосування запобіжного заходу підстави відсутні, незважаючи на вчинене порушення обов’язку.

Визнання підставою застосування заходів процесуального примусу порушення процесуального обов’язку означає їх віднесення до засобів кримінально-процесуальної відповідальності, саме яким притаманний штрафний характер, характер кари. Проте заходи процесуального примусу за своєю сутністю мають характер попередження, припинення і забезпечення [171, с. 107].

Застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, можливо і у випадках відсутності будь-якого зв’язку з процесуальними обов’язками суб’єкта. Йдеться про поміщення особи в медичний заклад, необхідність у якому виникає незалежно від виконання обвинуваченим своїх обов’язків.

Як ми вже зазначали вище, достовірність підстав застосування заходів процесуального примусу забезпечується процесуальним порядком доказування і закріплення у матеріалах кримінальної справи. Відповідність фактичних даних передбаченим законом критеріям відображається компетентним органом у процесуальному акті. Такими актами під час застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, на досудовому слідстві є постанови слідчого, прокурора, судді і ухвали суду. Лише після винесення процесуального акту фактичні дані можуть потягнути юридичні наслідки, тобто застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи.

Отже, все сказане дає змогу зробити висновок, що фактичні дані, які служать підставами застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, повинні бути встановлені, оцінені і закріплені у порядку, який визначений кримінально-процесуальним законом для доказів (ст. 65-67 КПК). До того ж, такі фактичні дані повинні бути співвіднесені з критеріями, які закріплені у цілях застосування цих заходів, з метою встановлення їх юридичного значення для застосування конкретного заходу.

Таким чином, підстави застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи - це встановлені, оцінені і закріплені у кримінально-процесуальному порядку особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, судом конкретні фактичні дані, які відповідають критеріям, визначеним у цілях їх застосування.