Поняття міжнародно-правових стандартів та їх значення для пра- возастосовної діяльності

Процеси глобалізації та інтеграції міжнародних відносин, наближення правових систем, які зараз відбуваються у всьому світі, створюють сприятливі умови для поступового реформування національної правової системи та сприйняття Україною міжнародно-правових стандартів, які є показником демократичності внутрішнього законодавства будь-якої держави.

Ми давно звикли до використання правниками при спілкуванні таких словосполучень, як «міжнародно-правовий стандарт», «стандарти РЄ», «загальновизнані міжнародні норми та принципи», «загальновизнані норми та принципи міжнародного права», «імперативні норми міжнародного права», «загальновизнані норми міжнародних договорів», «універсальні норми міжнародного права», «загальні принципи міжнародного права», «норми, принципи і прецеденти міжнародного права» тощо. Проте, незважаючи на постійне застосування наведених термінів, вони викликають багато дискусій серед науковців, у тому числі й у контексті розкриття їх правового змісту, до того ж вчені відмічають виникнення певних методичних складнощів під час пошуків належної дефініції.

Свого часу О. Г. Волеводз підкреслювала, що питання про загальновизнані принципи та норми міжнародного права вже протягом тривалого часу є спірним в теорії як міжнародного, так й інших галузей права [46, с. 127] . Невипадково у більшості вітчизняних практичних працівників - суддів, прокурорів, адвокатів - питання про те, що є міжнародно-правовим стандартом кримінальної процесуальної діяльності та як слід розуміти поняття «загальновизнані принципи міжнародного права», викликало складності та відсутність єдності у відповідях під час анкетування. Більшість із них ^[15]

• 18 ототожнює ці поняття .

Деякі вчені не вважають за необхідне конкретизувати сам термін «міжнародно- правовий стандарт», а до стандартів відносять різні міжнародні договори, ратифіковані всіма або більшістю держав [166].

Окремі вчені, навпаки, намагаються систематизувати міжнародно-правові стандарти, надати вичерпний їх перелік [17, с. 39], виступають з пропозицією створення кодифікованих джерел міжнародно-правових стандартів або принципів. Слід, проте, підтримати точку зору А. М. Талалаєва, який зазначає, що існують серйозні підстави для відсутності кодифікованого джерела. Перша підстава пов’язана з тим, що немає розробленої теорії загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, неможливо сформулювати їх необхідні і достатні ознаки для виокремлення від іншого внутрішнього змісту міжнародного права. Інша - інтересами правозастосування. Зокрема, на Віденській конференції (1968 - 1969 рр.) було визнано недоцільним складання якого- небудь єдиного переліку, оскільки це могло б привести до неправильного ставлення до інших норм міжнародного права, що займають досить значуще місце в регулюванні міжнародно-правових відносин [282, с. 146].

Враховуючи відсутність єдності в поглядах вчених, зробимо спробу розглянути наведені вище поняття.

Так, С. В. Черніченко під принципами міжнародного права розуміє загальновизнані норми міжнародного права найбільш загального характеру. У свою чергу, загальновизнаними норми є тому, що майже всі члени міжнародної спільноти прямо чи опосередковано погодилися вважати їх для себе обов’язковими. Вони створюють своєрідний каркас міжнародного права [365, с. 13].

Інший науковець Є. Т. Усенко підкреслює, що принципи міжнародного права - ^[16] це перш за все його головні, найбільш загальні норми, що разом з тим відображають ідеї, які покладені в основу всієї системи міжнародного права [314, с. 49-50].

Уже згадуваний нами А. М. Талалаєв роз’яснює, що загальновизнані норми - це такі норми, які офіційно визнані всіма чи майже всіма державами незалежно від соціального устрою.

Схожу позицію займає відомий вчений-фахівець у галузі міжнародного права І. І. Лукашук, який зазначає, що основні принципи сучасного міжнародного права - це його головні імперативні, універсальні норми, що виражають основні закономірності розвитку світової спільноти. Вони мають вищу юридичну силу й обов’язкові для всіх суб’єктів міжнародного права. Всі інші норми цього права повинні відповідати вказаним принципам. Загальновизнані принципи міжнародного права встановлюють міжнародні правові стандарти - єдині мінімальні норми та вимоги до правового регулювання суспільних відносин, у тому числі й у сфері функціонування правосуддя [148, с. 115].

Протилежну позицію висловлює Д. Є. Петров та зазначає, що термін «загальновизнані» повинен застосовуватися лише до принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів, які визнані такими не іншими державами, нехай навіть їх більшістю, а конкретною державою в особі представницьких законодавчих або виконавчих органів [190, с. 13]. Слід не погодиться з автором та наголосити, що норми та принципи міжнародного права є «загальновизнаними» саме тому, що акти, в яких вони зосереджені, мають пріоритетне значення для держав, які погодилися визнати їх такими у зв’язку з їх універсальністю та важливістю для всієї міжнародної спільноти, незалежно від позиції певної держави. Отже, можна констатувати, що мова повинна йти не стільки про кількість держав, що визнають ці норми або принципи, а про їх якісний показник, універсальність цих норм, їх значущість.

Досліджуючи загальновизнані принципи та норми міжнародного права, вчені намагаються знайти відмінності між цими двома поняттями, причому деякі науковці вважають, що загальновизнані принципи є абстрактними ідеями, звичаями, місять лише права людини [94, с.

У свою чергу Г. М. Вельямінов відзначає, що «під міжнародно-правовими принципами розуміються або окремі особливо важливі, принципові норми міжнародного права, наприклад «pacta sunt servanda» (договори повинні виконуватися), або ж комплекси норм, що групуються навколо основного концептуального правила- принципу і конкретизують це правило, зокрема, принцип суверенної рівності і поваги до прав, властивих суверенітету» [36, с. 101].

У контексті розгляду сутності принципів міжнародного права слушною та такою, що заслуговує на підтримку, є точка зору С. В. Полениної, яка, виходячи з великої кількості принципів міжнародного права, пропонує поділити їх на наступні групи: 1) принципи-ідеї, які не породжують правовідносин, але закріплюють уявлення про належне (тим самим визначаючи загальний напрям регулятивної дії); 2) принципи загального характеру (наприклад, принцип дипломатичної недоторканності); 3) основні принципи, під якими доцільно розуміти історично обумовлені засадничі загальноприйняті норми, що виражають головний вміст міжнародного права, його характерні риси і що мають вищу, імперативну юридичну силу» [193, с. 20].

Загальновизнані принципи міжнародного права можна розглядати як ядро правової системи, що в той же час служить орієнтиром розвитку самої системи. Вони значною мірою визначають нормативний характер міжнародного права, відводячи їм роль

концептуального підґрунтя, сприйнятого цивілізованими націями як для міжнародного, так і для внутрішньодержавного права.

Слід звернути увагу на єдність вчених у підходах до того, чи повинні принципи бути закріпленими у нормах міжнародного права. Переважна їх більшість, незважаючи на специфічність загальновизнаних принципів міжнародного права, переконана, що вони повинні міститися у нормах міжнародного права, а деякі з них є навіть нормами- принципами.

Термін «імперативна норма міжнародного права», ймовірно, з’явився завдяки його закріпленню у Віденській конвенції про право міжнародних договорів [42]. Відповідно до ст. 53 Конвенції імперативна норма загального міжнародного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої недопустиме і яку може бути змінено тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носила б такий же характер.

Отже, вважаємо, що сам термін імперативна норма міжнародного права пов’язаний із відмежуванням їх від диспозитивних норм.

Для досягнення цілей нашого дослідження важливо також звернутися до визначення поняття «договір», що міститься у зазначеній Конвенції. Зокрема, «"договір" означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування» (п. а ч. 1 ст. 2). Виходячи з наданого визначення, можна зробити висновок, що відповідно до Віденської конвенції учасниками міжнародного договору повинні бути, як мінімум, дві держави - суб’єкти міжнародного права. Двостороння угода, або договір, у яких одним з учасників є держава, а інший - юридична чи фізична особа, не є міжнародним договором у сенсі можливості створення міжнародного правового стандарту. Не вважається міжнародним договором й внутрішньодержавна угода.

У статті 5 Віденської конвенції зазначається, що вона «застосовується до будь- якого договору, який є установчим актом міжнародної організації, без шкоди для відповідних правил цієї організації». Це важлива ремарка, яка має значення для визначення того, чи можуть устави, статути та інші засновницькі документи міжнародних організацій містити норми міжнародного права, а отже, й міжнародно-правові стандарти (наприклад, Статут ООН).

Звернемо увагу на те, що Конституція України у ст. 9 розглядає як частину національного законодавства саме чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана ВР України. Проте Основний Закон не використовує терміни міжнародно- правові стандарти або принципи.

У цьому контексті зазначимо, що ст. 6 Конституції Грузії оперує дещо іншими поняттями. Зокрема, у ч. 2 ст. 6 закріплено: «Законодавство Грузії відповідає загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права. Міжнародні договори та угоди, що не протирічать Конституції Г рузії, мають превалюючу юридичну силу по відношенню до внутрішньодержавних нормативних актів» [123].

У ст. 3 Конституції Естонської Республіки наголошується: «Загальновизнані принципи та норми міжнародного права є невід’ємною частиною правової системи Естонії» [124, с. 2]. У ст. 8 Республіки Білорусь передбачається: «Республіка Білорусь визнає пріоритет загальновизнаних принципів міжнародного права та забезпечує відповідність їм законодавства» [124, с. 89]. Стаття 5 Конституції Болгарії проголошує: «Міжнародні договори, що були ратифіковані в конституційному порядку, опубліковані та набули чинності для Республіки Болгарія, є частиною внутрішнього права країни. Вони мають перевагу над тими нормами внутрішнього законодавства, що їм суперечать» [124, с. 121].

Стаття 8 Конституції Молдови містить положення, відповідно до якого «Республіка Молдова зобов’язується додержуватися Статуту Організації Об’єднаних Націй та договорів, однією із сторін яких вона є, будувати свої відносини з іншими державами на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Набуттю чинності міжнародним договором, що містить положення, які суперечать положенням Конституції, має передувати перегляд Конституції» [124, с. 194].

В Модельному КПК для держав - учасниць СНД, який був прийнятий на сьомому пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав - учасниць СНД 17 лютого 1996 р. як рекомендаційний законодавчий акт, було зазначено, що в незалежній державі не повинні видаватися для застосування у сфері кримінального судочинства закони та інші акти, що суперечать загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права (ч. 4 ст. 4) [175].

Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини, прийнята 26 травня 1995 р. у Мінську, оперує поняттям «міжнародні стандарти в галузі прав людини» [121].

Отже, навіть наведені акти використовують різну термінологію, що підтверджує актуальність її вивчення та відшукання відповідей на проблемні питання.

Відомо, що будь-який договір складається з норм права. Отже, ми підходимо до розгляду співвідношення понять «принцип» і «норма» міжнародного права. У своєму дослідженні ми виходимо з того, що «загальновизнана норма» є родовим, а «загальновизнаний принцип» - видовим поняттями. Підтримуючи точку зору про обов’язковість закріплення загальноправових принципів міжнародного права у відповідних нормах, ми виходимо з того, що будь-який принцип є загальновизнаною нормою міжнародного права, але не кожна норма може стати загальновизнаним принципом міжнародного права. Такий підхід існує й в юридичній літературі [94, с. 19-20; 137; 375, с. 44; 162, с. 30-31]. Причому норми-принципи мають пріоритет над іншими нормами, оскільки більшість норм «формується під впливом або на розвиток того чи іншого принципу чи групи принципів і не повинна їм суперечити» [299, с. 36].

Фахівці в галузі міжнародного права висловлюють різни точки зору з приводу того, які саме принципи є загальновизнаними. Найчастіше виокремлюють 10, закріплених у Статуті ООН [315], Декларації про принципи міжнародного права, що торкаються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН [68], Заключному акті наради з безпеки та співробітництва в Європі [100]: незастосу- вання сили або погрози силою; мирне вирішення міжнародних спорів; невтручання у справи, що входять до внутрішньої компетенції держави; обов’язок держав співпрацювати одна з одною відповідно до Статуту ООН; рівноправність та самовизначення народів; суверенна рівність держав; сумлінне виконання державами обов’язків, що випливають із міжнародного права; непорушність кордонів; територіальна цілісність держав; повага прав людини та її основоположних свобод [163, с. 106-107] . Зазначені принципи є фундаментальними, імперативними, визначають основу взаємовідносин між державами у всьому світі, їх порушення тягне за собою санкції з боку світової спільноти.

Не вдаючись до детального аналізу, адже це виходить за межі предмета нашого дослідження, зазначимо, що, на наш погляд, проблема виокремлення різних загальновизнаних принципів міжнародного права виникла у зв’язку з тим, що, по-перше, у світі відсутні єдині підходи до їх формування та, по-друге, вчені розглядають як загальновизнані принципи міжнародного права принципи галузей права. Отже, на наше переконання, доцільним є виокремлення загальновизнаних принципів міжнародного права та загальновизнаних галузевих принципів. Такий висновок можна зробити з огляду на те, що загальновизнані принципи міжнародного права формувалися приблизно в середині ХХ століття. За більш ніж 60-річну історію розвитку людства з того часу такі принципи розвивалися, причому не тільки у сфері співпраці держав на міжнародній арені, а й під час співпраці між державами певного регіону, між державами, але у різних галузях на рівні міністерств, відомств, організацій, у правоохоронній сфері, медицині, екології тощо. Це також пов’язано із формуванням системи загальновизнаних принципів у різних сферах. З огляду на сказане слід акцентувати увагу, як зазначалося вище, на фундаментальних, загальновизнаних принципах, що є підґрунтям міжнародної співпраці держав, та виокремити фундаментальні загальновизнані принципи окремих галузей права, в тому числі й кримінального процесуального, що містяться в нормах міжнародного права та є основою для формування міжнародно-правових стандартів у тій чи іншій галузі права [291; 136; 228]. Звичайно, що ці дві групи принципів не існуватимуть окремо. Загальновизнані галузеві принципи доповнюють принципи між- ^[18] народного права та існують у певній галузі права. Крім того, загальновизнаність передбачає загальнообов’язковість.

Підсумовуючи, додамо, що під загальновизнаними принципами міжнародного права доцільно розуміти історично обумовлені, визнані мировою спільнотою основоположні імперативні засади, що знайшли своє відображення у міжнародно-правових актах (договорах, статутах, деклараціях тощо), є обов’язковими для дотримання держа- вами-учасницями, що гарантовано міжнародно-правовими засобами у випадках їх порушення.

Загальновизнані принципи міжнародного права у сфері кримінального судочинства - це історично обумовлені, визнані мировою спільнотою основоположні засади, що знайшли своє відображення у міжнародно-правових актах (договорах, статутах, деклараціях тощо), є обов’язковими або рекомендаційними для виконання чи дотримання та запровадження у національну правову систему держав-учасниць.

Досліджуючи поняття «загальні принципи права» та «загальновизнані принципи права», ми можемо зробити висновок, що перший із зазначених термінів використовується найчастіше в національному праві. Це підтверджують у своїх роботах вчені [375; 155; 65, с. 27]. Саме тому ст. 7 КПК України має назву «Загальні засади кримінального провадження». Поняття ж «загальновизнані принципи права» має виключно міжнародно-правову природу, оскільки «лише в цій системі мова може йти про визнання чи невизнання тих або інших ідей і нормативів різними державами» [289, с. 71]. Саме слово «загальновизнаний» говорить про те, що принципи або норми мають особливий статус, займають, як підкреслює З. Д. Єнікеєв, домінуюче положення в правовій системі [93, с. 72].

Що стосується поняття «універсальні норми міжнародного права», то з цього приводу слід погодиться з ґрунтовною позицією І. І. Лукашука, який зазначив, що це норми загального міжнародного права, які є обов’язковими для всіх суб’єктів. Існування таких норм, а також їх значення підкреслюється в універсальних міжнародних актах. У таких актах та в національному законодавстві вони зазвичай називаються «загальновизнаними нормами міжнародного права» [150, с. 136]. Отже, поняття «універсальні норми міжнародного права», «загальновизнані норми міжнародного права», «міжнародні норми універсального характеру», по суті, є синонімами. Такий підхід застосовується й щодо поняття «імперативні норми», або «імперативні принципи міжнародного права». Так, Г. І. Тункін свого часу з цього приводу наголошував, що до імперативних принципів слід віднести, по суті, всі основні загальновизнані принципи сучасного міжнародного права [298, с. 140], а Р. Л. Бобров підкреслював, що у сучасному міжнародному праві загальновизнані принципи міжнародного права - це норми вищі та імперативні, норми «універсального характеру» [21, с. 192-193].

Найчастіше саме на підставі загальновизнаних принципів міжнародного права формуються міжнародно-правові стандарти кримінальної процесуальної діяльності. Отже, розглянемо поняття «міжнародно-правовий стандарт».

Якщо звернутися до довідкової літератури, то можна побачити, що під терміном «стандарт» розуміється норма, зразок, мірило [34, с. 1187]; документ, що встановлює для загального та багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, із метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній галузі. Стандарт приймається в установленому порядку на основі консенсусу [178, с. 614-615]. Міжнародно-правові стандарти - це норми та принципи, що закріплюють стандартизовані правила поведінки суб’єктів міжнародного права у тих чи інших сферах міжнародного співробітництва [251, с. 615].

Цікавим є також, що 5 червня 2014 р. в Україні прийнятий ЗУ «Про стандартизацію». Незважаючи на те, що сфера його правового регулювання пов’язана з діяльністю по стандартизації переважно господарської діяльності (ч. 1 ст. 2), він містить визначення термінів, які можна використовувати в наукових дослідженнях, оскільки вони є загальними, без специфічних ознак, які дозволяли б відокремити відповідну діяльність у сфері технічного регулювання від стандартизації у інших сферах, що, на наш погляд, повинно сприйматися критично. Зокрема, у п. 20 ч. 1 ст. 1 вказаного ЗУ під стандартом розуміють нормативний документ, заснований на консенсусі, прийнятий визнаним органом, що встановлює для загального і неодноразового використання правила, настанови або характеристики щодо діяльності чи її результатів та спрямований на досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній сфері [225].

По-різному підходять до розуміння цього терміна вчені. Зокрема, на думку

С. М. Ягофарова, міжнародні стандарти являють собою лише певні принципові положення, реальне втілення яких часто ускладнене їх лаконічним характером, що й створює певні труднощі у їх розумінні, а відповідно, і у практичному застосуванні. І якщо для європейської системи є характерною наявність спеціалізованого суду, то для універсальної системи стандартів подібний механізм відсутній [384, с. 20].

На переконання В. Д. Бринцева, міжнародно-правові стандарти - це установлені міжнародно-правовими актами певні мінімальні вимоги, дотримуватися яких зобов’язані всі держави у процесі національної законотворчості [25, с. 51]. Безумовною перевагою цього визначення є те, що у ньому вказується джерело, в якому цей стандарт, на погляд автора, повинен міститися, проте воно є неповним, оскільки, як відомо, міжнародно-правові стандарти можуть формувати й міжнародні судові установи.

Як зазначає І. І. Лукашук, принципи та норми закріплюють історично досягнутий правовий стандарт мирової спільноти, історично досягнутий рівень гуманізму [149, с. 109]. Отже, відомий вчений, по суті, ототожнює принципи та стандарти, зазначаючи, що стандарт обов’язково повинен відповідати вимогам гуманізму.

Натомість Є. Кубко вважає, що міжнародні стандарти - це встановлені нормами міжнародного права та відображені в рішеннях міжнародних юрисдикційних органів правила здійснення юридичної діяльності, які визнані національною або міжнародною правовою доктриною й обов’язкові для практичного застосування [135, с. 70]. Також автор запропонував при визначенні міжнародних правових стандартів в Україні взяти до уваги їх багаторівневу структуру. По-перше, той чи інший міжнародний правовий стандарт має бути зафіксований у нормах міжнародного права незалежно від того, має він обов’язковий, рекомендаційний або інформаційний характер. По-друге, цей стандарт має бути застосований у юрисдикційних органах, тобто в міжнародних судових або арбітражних інстанціях. І, по-третє, цей стандарт має бути пояснений і визнаний у наукових працях міжнародного рівня [135, с. 69-70].

Погоджуючись в цілому з методологічним підходом науковця та намаганням визначити поняття «міжнародно-правовий стандарт», зробимо декілька зауважень щодо їх ознак. Дійсно міжнародно-правовий стандарт є таким лише в тому випадку, коли він міститься у нормах міжнародного права. Проте слід зробити зауваження, що для

України ці норми відповідно до Конституції України (ст. 9) можуть стати частиною національного законодавства, якщо згода на їх обов’язковість надана ВР України. Зауважимо також, що стандарт може міститися в договорі, який не ратифікований Україною, проте сприйматися міжнародною спільнотою саме як міжнародно-правовий стандарт, до якого необхідно прагнути державі.

Також не завжди міжнародно-правові стандарти повинні бути визнані та роз’яснені у наукових працях. Адже у цій ситуації визнання чи невизнання норми міжнародно-правовим стандартом ставиться у залежність від суб’єктивного погляду науковця. Крім того, на наше переконання, спірною є вимога щодо використання стандарту в юрисдикційних органах (міжнародних судових або арбітражних інстанціях), адже він існує незалежно від такого застосування та не завжди потребує визнання у формі обов’язкового.

На думку Ю. В. Левеєва, міжнародні стандарти - особливі орієнтири захисту прав особи у кримінальному судочинстві. Під ними слід розуміти не тільки загальновизнані норми та принципи міжнародного права, а й міжнародні договори, а також численні норми рекомендаційних законодавчих актів [143, с. 124-125]. Схожу позицію займають й інші вчені: семіотичний аспект категорії «правовий стандарт» полягає в тому, що останній може розглядатися не тільки як окрема норма, а й як документ, який встановлює комплекс норм, правил, вимог щодо об’єкта стандартизації, в якому з метою добровільного багаторазового використання встановлюються характеристики об’єкта [125, с. 34].

В експертному звіті, що підготовлений в рамках проекту «Сприяння більш поширеному застосуванню міжнародних стандартів в галузі прав людини в процесі відправлення правосуддя в Республіці Білорусь», Л. В. Павлова пропонує наступне визначення міжнародних стандартів - це сукупність основоположних прав та свобод, що закріплені в міжнародно-правових документах, визнаних міжнародною спільнотою в цілому та через це обов’язкових для реалізації в правовій системі кожної держави. Міжнародні стандарти регламентуються в міжнародно-правових документах різної правової природи та юридичної сили [238, с. 216].

Г рупа міжнародних експертів, які представляють відомі у світі неурядові організації - Міжнародна рада з політики у галузі прав людини [439], Міжнародна комісія юристів [438], Міжнародна служба з прав людини [440], визначають стандарти, як визнані на міжнародному рівні документи (інструменти) незалежно від того, чи є вони обов’язковими або рекомендаційними для держав. При цьому перші кодифікують правові зобов’язання («тверде право), а інші пропонують рекомендації щодо здійснення і політики застосування («м’яке» право) [437].

Уявляється, що автори дуже широко розуміють поняття «міжнародний стандарт». Уже неодноразово зазначалося, що в світі існує багато міжнародних договорів, отже, сама назва «міжнародний договір» не повинна автоматично присвоювати договору статус міжнародного стандарту. Сам по собі договір не є стандартом. Доцільніше, на наш погляд, говорити про те, що міжнародні документи (у тому числі й договори) місять норми або сукупність норм, які можуть розглядатися (або розглядаються) як міжнародно-правові стандарти. Стандарт стає еталоном, зразком, коли він визнається таким багатьма державами, містить оптимальні, еталонні вимоги, уніфікує певні однорідні правовідносини.

Підтримку нашої точки зору можна знайти в юридичній літературі. Наприклад, М. В. Буроменський зазначає, що в основі існуючого підходу до міжнародних стандартів лежать міжнародно-правові норми з прав людини, а подальше формування стандартів не повинно виходити за межі форми прийняття міжнародних зобов’язань, які склалися в міжнародній практиці. Разом із тим саме якість стандарту повинна забезпечувати його безумовне застосування як основи для юридичної кваліфікації дії влад та урядів в державах. Таким чином, йдеться про стандарти як міжнародно-правові норми особливого роду, здатні служити меті глобального коректування соціально- політичного розвитку окремих держав за тими напрямками їх розвитку, котрі представляють найбільшу загрозу для демократичного розвитку суспільств і людства в цілому [27, с. 12-13, 15].

Вчені під міжнародно-правовими стандартами також розуміють норми, які базуються на загальних принципах міжнародного права і регулюють відносини, що складаються у ході їх реалізації у різних сферах кримінального судочинства [174, с. 199].

Зокрема, С. М. Ляхівненко зазначає, що під стандартами варто розуміти норми та принципи, що приймаються у порядку, встановленому чинним законодавством [153, с. 667]. Автор вказує, що, говорячи про міжнародні правові стандарти з онтогносеоло- гічних та функціональних позицій, варто вказати, що: а) під ними, насамперед, розуміються єдині принципи та норми щодо поведінки суб’єктів права як в універсальних, так і в регіональних правових актах; б) вони є оптимальними юридичними вимогами стосовно правових систем держав-учасниць міжнародного співтовариства;

в) відображають найкращі правові досягнення міжнародного права та співробітництва держав-членів універсальних і регіональних міжнародних міжурядових організацій;

г) фіксуються у відповідних джерелах права у вигляді принципів і норм права; ґ) об’єктивізуються через основні джерела міжнародного права; д) вони виступають обов’язковими вимогами для держав-учасниць міжнародних договорів, що містять такі правові стандарти; е) є основою для узгодження міжнародного і національного права [153, с. 667]. Однак не можна повністю погодиться із підходом автора. В своєму дослідженні ми виходимо із зворотного, тобто того, що саме норми та принципи, що містяться в міжнародних актах, створюють, формують міжнародні стандарти. Проілюструвати цю точку зору можна на такому прикладі. У підручнику з кримінального процесу відомих російських авторів О. Смірнова та К. Калиновського зазначається, що до загальновизнаних міжнародно-правових норм, що стосуються кримінального процесу, слід віднести норми, що встановлюють: 1) недопустимість застосування у кримінальному процесі тортур, жорстоких, нелюдських або таких, що принижують людську гідність, видів поводження або покарання, право на гуманне ставлення і повагу до гідності особи; 2) недопустимість довільного арешту або тримання під вартою; 3) право заарештованого чи затриманого на судову перевірку законності арешта або затримання тощо [259, с. 45].

Автори використовують термін «загальновизнані міжнародно-правові норми», що стосуються кримінального процесу. Норми, про які йдеться, містяться в багатьох міжнародно-правих документах, іноді такі норми є навіть ідентичними за змістом. Зокрема, це ст. 3, 5 та 6 КЗПЛ [119], Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання [120], Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув’язненню будь-яким чином [236], ст. 9 МІ 11 1 111 [171] тощо. Отже, це дозволяє зробити висновок про те, що норми міжнародного права, що регулюють певні однорідні вимоги щодо поводження з особою, яка потрапила до орбіти кримінального судочинства, вимоги до поведінки посадових осіб органів охорони правопорядку щодо надання правової допомоги у кримінальному провадженні, оскарження арешту чи затримання до суду тощо, формують міжнародно-правові стандарти кримінальної процесуальної діяльності.

В юридичній літературі можна зустріти й іншій підхід до розуміння міжнародних стандартів. Зокрема, під цим терміном розуміються загальні правила, єдині вимоги, які ставляться до тих чи інших нормативних основ і правозастосовної практики з точки зору міжнародного права; певний правовий рівень, нижче якого держави опускатися не мають права. Також вченими виокремлюються такі загальні ознаки, що характеризують поняття «стандарт»: 1) його нормативне закріплення; 2) встановлення певного рівня вимог або гарантій залежно від сфери застосування даного стандарту; 3) еталонний характер, тобто стандарт є орієнтиром для зіставлення з ним інших подібних об’єктів [383, с. 19]. Наведений ракурс розгляду міжнародно-правових стандартів не позбавлений раціонального сенсу.

Схожа позиція у інших вчених, які визначають, що міжнародні стандарти - це установлені міжнародно-правовими актами певні мінімальні вимоги, яких зобов’язані дотримуватися у процесі національної законотворчості всі держави [252, с. 263]; це «нормативний мінімум», відступати від якого держава може тільки у формі перевищення або конкретизації [164, с. 363]. Наприклад, С. М. Оганесян розглядає стандарти як «норми сучасного міжнародного права, що передбачають такі загальнодемократичні вимоги й обов’язки держав, які вони повинні з урахуванням особливостей свого суспільного ладу, національного розвитку тощо конкретизувати у своїх системах» [186, с. 18-21].

Слід підтримати думку В. С. Нерсесянца, який зазначає, що міжнародний стандарт за своїми змістовними якостями є такою моделлю поведінки, яка відображає фундаментальні та загальні для міжнародного співтовариства у цілому або окремих груп держав правові цінності, засновані на принципі визнання і дотримання прав людини й основних свобод, а також на вимогах верховенства права і панування закону [245, с. 94]. Отже, стандарт як модель поведінки може міститися в багатьох міжнародно- правових документах, нормах різних міжнародно-правових договорів.

Міжнародні стандарти в галузі кримінального процесуального законодавства - це обов’язкові для держав, які йдуть шляхом демократичних перетворень, правила поводження з людьми, а також нормативне врегулювання необхідності гарантування всім особам, які знаходяться на території конкретної держави, прав і свобод, встановлених міжнародно-правовими актами [151, с. 201].

На думку В. М. Баймуратова, підписання двома та більше державами міжнародних угод із переважного кола питань міжнародних відносин, їх легалізація та реалізація - це процес розробки, визнання, прийняття на себе зобов’язань із виконання та реалізації міжнародних правил поведінки, що мають нормативний, типологічний, стереотипний характер і внаслідок своєї обов’язковості, повторюваності та передбачуваності стають міждержавними, а в широкому розумінні - міжнародними стандартами [15, с. 20-21].

Інший науковець В. Г. Буткевич пов’язує існування міжнародних стандартів лише з правами людини та вказує, що міжнародні стандарти слід розглядати як такі, що регламентують права і свободи людини в конкретній сфері її життєдіяльності, визначаючи, в який спосіб загальновизнані норми міжнародного права можуть бути там застосовані і які зобов’язання держави можуть чи мають брати на себе для забезпечення прав людини, якими міжнародними гарантіями підкріплені ці права і свободи, ступінь обов’язковості закріплення їх вимог у національних правових актах тощо [28, с. 208]. Схожу позицію займає В. Третьякова, яка пропонує як міжнародно-правові стандарти розглядати «проголошені чи встановлені універсальними та спеціальними міжнародно-правовими актами: права та свободи людини; принципи забезпечення та захисту прав та свобод людини; норми, що закріплюють і розвивають принципи прав людини; норми, які встановлюють права та свободи людини й гарантії цих прав, а, крім того, правові механізми їх забезпечення та захисту; вимоги та рекомендації, що зорієнтовані на забезпечення та захист прав людини, а також спрямовані на встановлення системи гарантій та надання гарантій щодо забезпечення та захисту прав людини; система відповідальності та санкції, передбачені за порушення, недотримання, незабезпечення прав людини» [292, с. 137].

Отже, аналіз наведених точок зору вчених яскраво ілюструє відсутність єдності у підходах до розуміння міжнародно-правових стандартів: одні вчені визначають їх через поняття «права людини», інші ототожнюють із нормами чи принципами міжнародного права, міжнародними договорами, треті вважають, що це певні правила поведінки або зразки чи вимоги до національного законодавства.

Вбачається, що на процеси формування міжнародних стандартів впливають глобальні тенденції інтернаціоналізації міжнародного життя та інтеграції правових систем. Як зазначив М. Баймуратов, вони опосередковано впливають на внутрішньодержавні й міждержавні відносини, з урахуванням чого суб’єкти міжнародного права розробляють стандартизовані правила поведінки і визнають їх юридично обов’язковими [16].

Із цього приводу додамо, що слід погодиться з відомим вітчизняним вченим- фахівцем у галузі міжнародного права М. В. Буроменським у тому, що зародження норм-стандартів у міжнародному праві пов’язане з прагненням сформулювати в міжнародній практиці певні політико-юридичні орієнтири, розраховуючи на їх послідовне широке визнання у світі [27, с. 12-13]. Дійсно, нагальна потреба у формуванні міжнародно-правових стандартів, у тому числі й у кримінальному судочинстві, постала перед світовою спільнотою у ХХІ столітті, коли держави гармонізують своє законодавство із загальновизнаною міжнародною практикою, відбувається активна міжнародна співпраця, майже всі держави визнають загальновизнані принципи міжнародного права, на яких будують своє існування та міжнародну співпрацю. Прояв загальнообов’язковості міжнародно-правових стандартів на внутрішньодержавному рівні не свідчить про обмеження суверенітету держави, оскільки не визнається нею вимушено, а сама держава добровільно погоджується взяти на себе зобов’язання.

Вважаємо за потрібне підтримати також точку зору Л. В. Ульяшиної, яка підкреслює, що стандарти дозволяють «вимірювати» права людини, наповнювати їх нормативно-правовим змістом, перетворювати норми з декларації на робочий інструментарій юриста [313, с. 56]. Отже, роль міжнародних стандартів у кримінальному провадженні, особливо, коли це стосується захисту, складно переоцінити, адже вони є правовим та соціальним орієнтиром, до якого має прагнути суспільство та держава.

Г енеральна Асамблея ООН прийняла перелік керівних принципів щодо встановлення міжнародних стандартів у галузі прав людини. Документи, що формулюють такі стандарти, мають: а) узгоджуватися з існуючим зводом міжнародно-правових норм у галузі прав людини; b) носити фундаментальний характер і базуватися на притаманних особі гідності та цінностях; с) бути досить чіткими, щоб служити джерелом прав і зобов’язань, які піддаються визначенню та здійсненню; d) передбачати, де це доцільно, реалістичний та ефективний механізм здійснення, включаючи системи представлення доповідей; е) користуватися широкою міжнародною підтримкою [442].

Як уже зазначалося, у світі вже сформовано багато міжнародно-правових стандартів. Їх можна класифікувати за різними критеріями: 1) за суб’єктами створення (всесвітні (або універсальні), регіональні (стандарти РЄ, ЄС, ОБСЄ)); 2) за галузевою приналежністю: конституційно-правові; кримінальні процесуальні (дотримання прав підозрюваного, обвинуваченого; поводження із затриманим; ефективного захисту тощо); кримінально-правові; цивільно-правові тощо; 3) за формою закріплення: ті, що містяться у міжнародних договорах, актах міжнародних організацій, формуються міжнародними судовими установами (зокрема, ЄСПЛ); 4) за юридичною значимістю: формально необов’язкові або декларативні; рекомендаційні («м’яке право»; обов’язкові); 5) за ступенем визначеності: абсолютно визначені; відносно визначені [153, с. 669; 199, с. 262; 275].

Значення міжнародно-правових стандартів для національної правової системи полягає в тому, що вони є взірцем, еталоном, «нормативним об’єктом віднесення» [53, с. 176], орієнтиром під час реформування кримінального судочинства, який вказує його шляхи. Крім того, якщо вони є частиною національного законодавства (надана згода на їх обов’язковість ВР України), то підлягають безпосередньому застосуванню у право- застосовній практиці.

Підсумовуючи, можемо зробити висновок, що міжнародно-правові стандарти кримінальної процесуальної діяльності - це закріплені у нормах міжнародного права або сформульовані в рішеннях міжнародних судових установ, визнані міжнародною спільнотою мінімальні вимоги, що мають імперативний або рекомендаційний характер для держави та визначають вектор розвитку національного законодавства.

Ознаками міжнародно-правових стандартів кримінальної процесуальної діяльності є те, що вони: 1) знаходять свій прояв у зовнішніх формах; 2) є універсальними; 3) спрямовані на формування взірців, еталонів, мінімальних вимог, що являють собою «уявлення про належне, про те, як повинно бути» [105, с. 45]; 4) здійснюють регулятивну, праводоповнюючу, інформаційно-контролюючу, реформаційно-орієнтуючу функції (є масштабом, критерієм, завдяки якому здійснюється вимір зобов’язань, які взяла на себе держава); 5) визначають змістовний характер системи права держави та напрями її подальшого розвитку.

2.2.