2.3. Підстави і процесуальний порядок застосування інших заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи

У межах даного підрозділу ми розглянемо підстави і процесуальний порядок застосування поміщення особи в медичний заклад і у приймальник-розподільник для неповнолітніх. Ці заходи процесуального примусу, пов’язані з ізоляцією особи, на відміну від затримання і запобіжного заходу – взяття під варту, застосовуються не так широко, але враховуючи той факт, що певні питання їх застосування мало досліджені, мають дискусійний характер, а деякі не досліджені взагалі, зупинимося на них більш докладно.

Підстави і процесуальний порядок поміщення особи в медичний заклад. Насамперед слід сказати, що на практиці мають місце факти, коли на стадії досудового слідства не призначаються експертизи за наявності у справі всіх підстав для цього і навіть за умови обов’язкового її призначення відповідно до ст. 76 КПК. Про поширення такої практики свідчить, зокрема, те, що у 2000 році з 2438 призначених судами експертиз 1157 або майже половина (47,5 %) згідно з вимогами зазначеної статті повинні були призначатися у стадії досудового слідства.

Така ситуація негативно впливає і на якість проведення досудового розслідування. У тих випадках, коли висновки експертизи суттєво впливають на кваліфікацію діяння або тягнуть зміну обвинувачення на більш тяжке чи таке, що істотно відрізняється за фактичними обставинами від пред’явленого, суди повертають справи на додаткове розслідування з мотивів неповноти досудового слідства. Протягом десяти місяців 2001 року загальними судами у зв’язку з необхідністю проведення судових експертиз було повернуто на додаткове розслідування 1484 справи, у тому числі 573 - щодо 616 підслідних, які трималися під вартою. Так, Залізничний районний суд м. Києва у травні 2000 року повернув на додаткове розслідування справу щодо К., обвинуваченого за ст. 183³ КК. У справі була довідка про те, що К. хворіє на психопатію, але судово-психіатрична експертиза в стадії досудового слідства проведена не була.

У переважній більшості випадків суди змушені були усувати недоліки слідства і, не повертаючи справ на додаткове розслідування, самі призначали необхідні у справах експертизи, що спричиняло тяганину під час їх розгляду. Як показало узагальнення, найчастіше суди призначали судово-медичні та судово-психіатричні експертизи. Так, протягом 2000 року суди призначили 1304 судово-медичні експертизи, або 53,5 % від їх загального числа [261, с. 29-30].

Наведені дані свідчать про те, що практичні працівники органів досудового розслідування не досить чітко розуміють і правильно застосовують процесуальні норми, які регулюють підстави і порядок призначення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи.

Такі експертизи можуть бути проведені заочно, амбулаторно і стаціонарно¹. При призначенні проведення таких експертиз в медичних установах важливе значення має правильний вибір її форми – амбулаторна чи стаціонарна. У кожної з них є свої переваги і недоліки. Перевага амбулаторної експертизи полягає в її швидкості проведення, стаціонарної – в більшій кількості методів дослідження, які застосовуються, а відповідно і в більш надійному експертному висновку. Необхідність у поміщенні особи в медичний заклад виникає у випадку, якщо для вирішення поставлених перед експертом питань потрібне довготривале стаціонарне обстеження.

Вірне вирішення питання щодо підстав поміщення особи у медичний заклад має важливе практичне значення. Невиправдано велика кількість осіб, які направляються для стаціонарного обстеження, викликає затягування строків розслідування. Наприклад, за даними Н.В. Затєєвої серед 150 осіб, які були обстежені, 72 – були направлені на стаціонарну судово-психіатричну експертизу на підставі того, що в момент вчинення злочину перебували у стані простого алкогольного сп’яніння. Усі вони були визнані осудними [262, с. 228].

Питання про право вибору форми проведення експертизи вирішується по-різному. У літературі з цього приводу відсутня єдність думок. Одні автори вважають, що право визначення способу проведення експертизи має належати не експерту, а органу, який призначив експертизу [250, с.

Для вірного вирішення цього питання, на наш погляд, необхідно розділяти два моменти: питання про вибір способу експертизи і питання про підстави поміщення особи в медичний заклад. Питання про вибір методу експертного дослідження завжди повинно вирішуватися експертом з огляду на те, що його вирішення потребує спеціальних знань, на підставі яких можна рекомендувати той чи інший спосіб дослідження. Саме такими медичними знаннями володіє експерт. Поміщення особи у медичний заклад є питанням юридичного характеру, яке повинно вирішуватися органом, який призначає експертизу. Підставою для прийняття рішення про поміщення особи в медичний заклад може виступати висновок експерта з його питання. У таких випадках експерт буде виступати у ролі спеціаліста, а його висновок про необхідність стаціонарного обстеження можна оформлювати у вигляді довідки (або акту).

Саме так вирішується це питання у кримінально-процесуальних кодексах Казахстану, Узбекистану. Так, у відповідності зі ст. 149 КПК Узбекистану обвинувачений поміщається в стаціонар тільки згідно з висновком експерта про необхідність довготривалого медичного обстеження. Стаття 172 КПК Казахстану передбачає проведення стаціонарної експертизи “якщо на думку експерта це необхідно” [96].

Від способу проведення експертизи залежить ступінь свободи особи, яка обстежується.

Незважаючи на те, що у літературі є рекомендації щодо вибору способу проведення експертизи [263, с. 51-54; 265, с. 130-132], вони не містять необхідного визначення підстав поміщення особи в медичний заклад. Майже для кожної з цих рекомендацій застережені винятки або зазначаються спеціальні умови їх дії. Отже, при застосування у кожному конкретному випадку цих рекомендацій все одно необхідні спеціальні медичні знання, якими володіє лише експерт.

Зважаючи на викладене, пропонуємо ст. 205 КПК доповнити положенням про те, що особа може бути поміщена у медичний заклад для проведення стаціонарної експертизи за наявності висновку експерта про необхідність тривалого спостереження за нею. На перший погляд, запропонована процедура може видатися громіздкою, але істотне обмеження свободи особи, яка підлягає стаціонарному обстеженню, приводить до протилежного висновку.

Для одержання висновку експерта з цього питання йому необхідно надати усі матеріали кримінальної справи (медичну документацію та попередні експертні висновки (у разі їх наявності), а також інші докази).

Можливість призначення додаткової або повторної експертизи не залежить від способу проведення первинної експертизи. Такі експертизи призначаються у випадку необґрунтованості, неповноти або неточності висновку, сумнівів щодо його правильності.

Серед експертів і, зокрема, судових психіатрів, розповсюдженим є погляд на амбулаторну судово-психіатричну експертизу як на “фільтр” для стаціонарної, яка має проводитися лише у складних в діагностичному плані випадках, тобто первинна експертиза, на їх думку, у більшості випадків повинна бути амбулаторною [266, с. 76-77]. На нашу думку, слідчий, прокурор, суд, виходячи з обставин справи (наприклад, відомості про те, що у минулому діагноз психічного захворювання особи неодноразово змінювався і т.п.) має всі підстави для призначення первинної у справі експертизи в стаціонарі.

У деяких випадках слідчому, прокурору, судді важко вирішити питання про наявність у справі достатніх підстав для призначення судово-психіатричної експертизи. В літературі висловлювалися побажання щодо видання спеціальної інструкції з підготовки і оформлення матеріалів для проведення цього виду експертизи [267, с. 87; 268, с. 46; 269, с. 45-46]. У такій інструкції можна було б докладно викласти і питання підстав її призначення. На жаль, таке побажання до сьогодні не реалізоване на відміну від тих видів судових експертиз, які проводяться в експертних установах Міністерства юстиції України (криміналістична, товарознавча, біологічна, технічна та інші) [270; 271].

Зважаючи на те, що проведення стаціонарної експертизи вимагає тривалого спостереження за особою або дослідження її здоров’я, закон не передбачає можливості направлення на таку експертизу підозрюваного (ст. 205 КПК) на відміну від кримінально-процесуального закону Росії (ст. 203 КПК РФ), Молдови (ст. 165 КПК Республіки Молдова) [229; 272]. Така позиція законодавця видається нам вірною. Крім того, вважаємо, що для проведення стаціонарної експертизи не можуть бути поміщенні в медичний заклад (тим більше – у психіатричний) в примусовому порядку свідок і потерпілий.

У відповідності з ч. 4 ст. 156 КПК час перебування особи на стаціонарному експертному дослідженні у психіатричній медичній установі будь-якого типу включається у строк тримання під вартою. Не є зрозумілим, чому як для проведення стаціонарної судово-медичної, так і для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи закон вимагає для поміщення особи в медичний заклад винесення постанови судом за поданням слідчого, погодженого з прокурором (ст. 205 КПК), але поряд з цим, про включення часу перебування обвинуваченого на стаціонарному дослідженні в іншому (крім психіатричного) медичному закладі в строк тримання обвинуваченого під вартою законодавець нічого не говорить. На наш погляд, така диференціація не є обґрунтованою. Поміщення особи в будь-який вид медичного закладу пов’язане з ізоляцією особи, з обмеженням її особистої свободи, яке в силу конституційного принципу недоторканності особи допускається тільки за вмотивованим рішенням суду (ст. 29 Конституції України). Та ж різниця, яка існує у внутрішньому режимі перебування особи в звичайному і психіатричному медичному закладі, не є підставою для такого розмежування, оскільки і в тому і в іншому випадках йдеться про застосування заходу процесуального примусу. А отже, час перебування обвинуваченого на стаціонарній експертизі в медичному закладі будь-якого виду і типу повинен включатися в строк тримання під вартою. Доцільно відповідні зміни внести до ст. 156 КПК.

Аналіз ст. 205 КПК не дає відповіді на питання, чи оголошується постанова судді про поміщення обвинуваченого в медичний заклад останньому, і чи роз’яснюється йому (його законному представнику) при цьому право на подачу апеляції і порядок його реалізації. Вважаємо, що така постанова має бути оголошена обвинуваченому (його захиснику, законному представнику) під розписку з одночасним роз’ясненням порядку подачі апеляції на рішення судді, а копія її видана обвинуваченому (його захиснику, законному представнику).

Невирішеним до сьогодні питанням залишається тривалість можливого перебування обвинуваченого в медичному закладі. У КПК будь-яка інформація з цього приводу відсутня. Вважаємо, що така прогалина у законі створює передумови для необґрунтованого продовження строку тримання обвинуваченого під вартою у випадках затягування експертами проведення стаціонарних експертиз. І оскільки поміщення особи в медичний заклад є заходом процесуального примусу, внаслідок якого особа ізолюється, обмежується її свобода, доцільно, на наш погляд, у кримінально-процесуальному законі прямо передбачити положення про те, що строк перебування обвинуваченого в медичному закладі на стаціонарному обстеженні не може перевищувати одного місяця. У виняткових випадках, коли це викликається складністю дослідження, слід надати експерту право клопотати про продовження строку стаціонарного дослідження. Таким шляхом вирішена ця проблема у ряді європейських країн. Так, строки стаціонарної експертизи дорівнюють: одному місяцю (Угорщина), шести тижням (Польща), двом місяцям (Чехія), не більше шести місяців (Німеччина). Кримінально-процесуальні кодекси перелічених країн, крім Німеччини, передбачають можливість продовження названих строків у разі необхідності.

Отже, пропонуємо, по-перше, у ч. 4 ст. 156 КПК виключити слово “психіатричній”, а після слів “будь-якого” додати слово “виду”; по-друге, ст. 205 КПК “Направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу” викласти у наступній редакції:

“У разі наявності висновку експерта про необхідність тривалого спостереження за обвинуваченим або дослідження його, суд за поданням слідчого, погодженого з прокурором, з метою проведення стаціонарної судово-медичної або судово-психіатричної експертизи, поміщає його у відповідний медичний заклад, про що виносить постанову.

Подання розглядається з додержанням порядку, визначеного частиною п’ятою статті 165² цього Кодексу.

Постанова негайно оголошується і її копія вручається обвинуваченому, його захиснику чи законному представнику. Одночасно обвинуваченому (його законному представнику) роз’яснюються порядок і строки оскарження постанови.

Перебування обвинуваченого в медичному закладі не повинно тривати більше одного місяця. У виняткових випадках, коли це викликається складністю дослідження, цей строк може бути продовжений за клопотанням експерта, який проводить експертизу, з додержанням порядку, визначеного статтею 165³ цього Кодексу.

На постанову судді прокурором, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом 3 діб може бути подана апеляція до апеляційного суду. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді”.

Підстави і процесуальний порядок поміщення особи в приймальник-розподільник для неповнолітніх. За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років, і лише за вчинення деяких найбільш тяжких злочинів (умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, терористичний акт, крадіжки, вимагання і т.ін.) – з чотирнадцяти років (ст. 22 КК). Разом з тим, непоодинокі випадки вчинення суспільно небезпечних діянь особами, які не досягли і чотирнадцятирічного віку.

Проблема боротьби зі злочинністю неповнолітніх вже багато років залишається однією з найактуальніших у сфері діяльності органів кримінальної юстиції. Це пояснюється не лише значною часткою цих злочинів в структурі загальної злочинності, і стрімким збільшенням кількості тяжких злочинів, що вчиняються неповнолітніми останнім часом, а й особливим порядком провадження у справах вказаної категорії осіб.

Слід зазначити, що рівень розвитку суспільства здебільшого визначається його ставленням до своїх дітей. Схвалена 44-ою сесією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 р. Конвенція про права дитини набула чинності в Україні з 27 вересня 1991 р. Наша держава взяла на себе відповідні зобов’язання – запровадити принципи і засади, на яких мають ґрунтуватися права дитини. Проте, останнім часом зростає кількість злочинів, вчинених саме неповнолітніми. Так, загальними судами по Україні у 1999 році відносно 6226 неповнолітніх були застосовані примусові заходи виховного характеру, з них 562 підлітка були направлені до спецшкіл. Наведені дані викликають занепокоєння, а факт вчинення особою у віці до чотирнадцяти років суспільно небезпечного діяння (такого як вбивство, нанесення тілесних ушкоджень і т.ін.) взагалі вражає.

Враховуючи фізичний і соціальний розвиток неповнолітнього, законодавець встановив, що у певних випадках виправлення і перевиховання неповнолітнього, який вчинив злочин, можливе і без застосування кримінального покарання. З цією метою у законі передбачені положення, які дозволяють прокурору, а також слідчому за згодою прокурора направити справу до суду для вирішення питання про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру (ст. 9 КПК). Що стосується справ про суспільно небезпечні діяння, вчинені особою, у віці від одинадцяти років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, то вони у всіх випадках підлягають закриттю, а щодо такого неповнолітнього вирішується судом питання про застосування примусових заходів виховного характеру (ст. 7³ КПК).

Поміщення неповнолітньої особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх (далі – ПРН) передбачене КПК у двох випадках: 1) коли встановлено, що особу, яка вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке Кримінальним кодексом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі понад п’ять років, необхідно у зв’язку з цим негайно ізолювати (ч. 3 ст. 7³ КПК); 2) коли наявні достатні підстави вважати, що особа, яка підлягає за ухвалою суду направленню до спеціального навчально-виховного закладу, буде займатися протиправною діяльністю, а також з метою забезпечення виконання цієї ухвали (ч. 4 ст. 447 КПК).

Поміщення особи у ПРН – захід процесуального примусу, пов’язаний з ізоляцією особи, до того ж особи, яка є неповнолітнім, а тому, на наш погляд, встановлення у законі конкретних підстав застосування цього заходу, чітке законодавче регулювання процесуального порядку його застосування є вкрай важливими.

Майже 64 % слідчих під час анкетування висловились про необхідність удосконалення законодавчого регулювання порядку поміщення особи в ПРН.

Аналіз ст. 7³ КПК приводить до висновку, що у даній нормі закону підстави для поміщення особи у ПРН не визначені взагалі. Хіба можна назвати підставою для застосування цього заходу сам факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке підпадає під ознаки діяння, за яке КК передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад п’ять років? За такого підходу поміщення неповнолітнього у ПРН набуває ознак покарання, а не запобіжного і забезпечуючого заходу. На наш погляд, тут відбувається трансформація умови застосування цього заходу в підставу, що не може бути визнано вірним.

Більш вдалим з цих позицій слід визнати текст ст. 447 КПК. У ч. 4 цієї статті законодавець прямо говорить про підстави поміщення неповнолітнього у ПРН. Ними є: а) фактичні дані, які свідчать про можливу в майбутньому протиправну поведінку неповнолітнього; б) фактичні дані, які свідчать про можливе ухилення неповнолітнього від виконання ухвали суду, винесеної відносно нього.

Для більш чіткого розуміння підстав застосування поміщення особи в ПРН, звернемося до Положення про приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внутрішніх справ [277]. У відповідності з п. 1.3 даного Положення одним із завдань приймальника-розподільника є недопущення з боку неповнолітнього правопорушень.

Отже, можна зробити висновок, що неповнолітній поміщається у ПРН саме з цією метою. Крім того, очевидним є і той факт, що цей захід процесуального примусу дозволяє забезпечити неухилення неповнолітнього від органів слідства і суду. Такий висновок, на наш погляд, дозволяє сформулювати підстави застосування цього заходу на стадії розслідування як наявність фактичних даних, які свідчать про можливе ухилення неповнолітнього від слідства і суду, а також про можливість продовження ним протиправної діяльності і внести відповідні зміни у ст. 7³ КПК.

Умовами застосування поміщення особи в ПРН слід визнати: на стадії розслідування – вчинення неповнолітнім суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке КК передбачене покарання у вигляді позбавлення волі понад п’ять років (ознака тяжких і особливо тяжких злочинів); в стадії розгляду справи – винесення відносно неповнолітнього судом ухвали про направлення його до спеціального навчально-виховного закладу. Загальною умовою для обох стадій є встановлення часової межі застосування цього заходу – він не може застосовуватися більше як на тридцять діб.

Щодо порядку застосування поміщення неповнолітнього в ПРН, то, якщо зміст ст. 447 КПК чітко визначає його (суд вмотивованим рішенням поміщає неповнолітнього в ПРН), то ч. 3 ст. 7³ КПК такої чіткості не дає. Більше того, у ній вбачається певне протиріччя. Як ми вже зазначали, у відповідності з Конституцією України (ст. 29), ніхто не може бути обмежений у праві на свободу і особисту недоторканність, інакше як за вмотивованим рішенням суду. Це положення цілком торкається і випадків поміщення особи у ПРН, тобто на стадії розслідування таке рішення повинен приймати тільки суд. Проте, у ч. 3 ст. 7³ КПК зазначено, що особу може бути поміщено у ПРН за “постановою слідчого або органу дізнання, за згодою прокурора за вмотивованим рішенням суду”. Про яку постанову поряд з вмотивованим рішенням суду говорить законодавець? Хіба можуть бути винесені два рішення, оформлені в різних документах, з одного питання? Очевидно, що у цій частині ст. 7³ КПК також потребує змін. На наш погляд, порядок вирішення питання про поміщення особи в ПРН на стадії розслідування повинен бути аналогічним до порядку вирішення питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ст. 165² КПК).

Аналіз ст. 7³ КПК не дає відповіді і на питання, чи оголошується неповнолітньому і його законному представнику постанова про поміщення в ПРН, і чи роз’яснюється при цьому право на подачу апеляції і порядок його реалізації. Незважаючи на те, що участь захисника у цьому разі забезпечується з моменту поміщення неповнолітнього в ПРН, на наш погляд, така постанова має бути оголошена неповнолітньому і його законному представнику з одночасним роз’ясненням порядку подачі апеляції на рішення судді, а копія її має бути видана законному представнику неповнолітнього на руки.

Отже, беручи до уваги те, що поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх є окремим самостійним заходом процесуального примусу, який поряд з іншими заходами процесуального примусу, пов’язаними з ізоляцією, суттєво обмежує конституційні права неповнолітньої особи, з метою вдосконалення законодавчої регламентації порядку його застосування, пропонуємо відокремити у КПК окрему статтю 7⁴ під назвою “Поміщення у приймальник-розподільник для неповнолітніх” і викласти її у наступній редакції:

“Особу, яка вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачене покарання у вигляді позбавлення волі понад п’ять років, з метою запобігти спробам ухилитися від слідства і суду, перешкодити продовженню протиправної діяльності може бути поміщено у приймальник-розподільник для неповнолітніх.

За наявності достатніх підстав вважати, що особа буде намагатися ухилитися від слідства і суду, продовжувати протиправну діяльність, суд за поданням слідчого, погодженого з прокурором, поміщає її у приймальник-розподільник для неповнолітніх на строк до 30 діб, про що виносить вмотивовану постанову (ухвалу). Участь захисника у цьому разі забезпечується з моменту поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник.

Подання розглядається з додержанням порядку, визначеного частиною п’ятою статті 165² цього Кодексу.

Постанова негайно оголошується і її копія вручається законному представнику неповнолітнього чи захиснику. Одночасно законному представнику неповнолітнього роз’яснюються порядок і строки оскарження постанови (ухвали).

На постанову судді (ухвалу суду) прокурором, захисником чи законним представником неповнолітнього протягом 3 діб може бути подана апеляція до апеляційного суду. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови (ухвали)”.

На закінчення зазначимо, що ми окреслили лише нагальні проблеми застосування цього заходу процесуального примусу, пов’язаного з ізоляцією неповнолітньої особи. Повага і захист прав неповнолітнього у сфері кримінального судочинства вимагає подальшого вдосконалення підстав і процесуального порядку його застосування.

Отже, держава зобов’язана гарантувати законне і обґрунтоване застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи. Значна кількість таких положень – гарантій знаходить своє відображення в підставах і порядку застосування названих заходів. Законодавче закріплення підстав і порядку застосування кожного із заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, має велике практичне значення для забезпечення виконання завдань кримінального судочинства, а також для захисту прав і законних інтересів осіб, відносно яких вони застосовуються.