Оцінні поняття, які використовують для регламентації порядку об’єднання та виділення матеріалів кримінального провадження

У чинному кримінальному процесуальному законодавстві міститься ряд норм, у яких йдеться про об’єднання та виділення матеріалів КП. До таких правових приписів, відносяться положення ч.

На те, що рішення про об’єднання та виділення матеріалів КП виходять за межі суто технічного питання, звертають увагу чи не всі науковці, які досліджували цю проблему [172, с. 8; 231, с. 55; 257, с. 13; 321, с. 5; 433, с. 5]. Неправильне визначення обсягу провадження по справі може призвести до того, що поза увагою правоохоронних органів можуть залишитися як обставини, що обтяжують становище обвинуваченого, так і обставини, що виключають злочинність діяння. Рішення про об'єднання та виділення матеріалів КП відображаються як на ході процесу, так і на його результаті. Від їх обґрунтованості може залежати вирішення питань матеріального права, зокрема кваліфікація скоєного, призначення покарання, звільнення від КВ. Впливають вони також на суто процесуальні моменти, зокрема на підслідність та підсудність; на необхідність дублювати ті ж слідчі (розшукові) та інші процесуальні дії у різних провадженнях; на склад суду, що розглядатиме справу; на те, у якому судовому засіданні - відкритому чи закритому здійснюватиметься провадження; на строки провадження; на обрання ЗЗ; на обсяг доказів, що підлягатимуть дослідженню; на фактичне набуття одним із судових рішень преюдиційного значення; на межі перегляду судових рішень в апеляційній / касаційній інстанціях; на розмір і розподіл процесуальних витрат; на можливість залучення особами, що відстоюють у процесі власні інтереси, одного і того ж адвоката, на можливість укладення угод у кримінальному судочинстві.

Незважаючи на те, що від рішення про об’єднання і виділення матеріалів КП безпосередньо залежить спрямованість процесу, його хід та результати, правове регулювання підстав для прийняття цих рішень не є чітким та зрозумілим, про що свідчать й результати проведеного анкетування (див. додаток Г) Воно зумовлює двочитання та дає широкі можливості для зловживань, що зумовлене, зокрема, наявністю ОП, які складно інтерпретувати.

Оцінні поняття, які використовують для регламентації порядку об’єднання матеріалів кримінального провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 217 КПК України у разі необхідності в одному провадженні можуть бути об’єднані матеріали досудових розслідувань: 1) щодо декількох осіб, підозрюваних у вчиненні одного кримінального правопорушення; 2) щодо однієї особи, підозрюваної у вчиненні кількох кримінальних правопорушень, 3) матеріали досудових розслідувань, у яких не встановлено підозрюваних, проте є достатні підстави вважати, що кримінальні правопорушення, щодо яких здійснюються ці розслідування, вчинені однією особою (особами).

«Необхідність» - становище, за якого неможливо без чого-небудь обійтися [291, с. 105]; потреба у чому-небудь [409, с. 346]. Прикметник «необхідний» тлумачать як неминучий [221, с.525]; такий, що обов’язково потрібний для забезпечення нормальних умов життя, праці; закономірний, невипадковий [349, с. 854]. Значення поняття «необхідність» свідчить про те, що за своєю суттю воно означає стан, який вимагає застосування заходів, без яких не можна обійтися.

Згідно з ч. 4 ст. 217 КПК України матеріали досудового розслідування не можуть бути виділені в окреме провадження, якщо це може негативно вплинути на повноту досудового розслідування та судового розгляду. З цього положення видно, що рішення про об’єднання чи виділення матеріалів КП ставиться у залежність від того, як воно відобразиться на повноті провадження. Позитивний чи негативний вплив на повноту провадження якраз і є тим оцінним орієнтиром, яким слід керуватися, з’ясовуючи наявність необхідності у прийнятті рішення про об’єднання / виділення.

У юридичній літературі повноту провадження розглядають як з’ясування обставин, що підлягають доказуванню, виявлення всіх співучасників та причетних до злочину осіб, усіх епізодів злочинної діяльності, всіх юридично значущих обставин [304, с. 159; 312, с. 93; 413, с. 80; 415, с. 10, 14; 433, с. 90-91; 480, с. 10; 488, с. 52]. «Повнота» - це вимога отримати таку сукупність доказів, яка достатня для з'ясування обставин, що підлягають доказуванню [222, с. 14; 231, с. 32].

В основі об’єднаного провадження щодо однієї особи, підозрюваної у вчиненні кількох кримінальних правопорушень, лежить та обставина, що всі ці діяння вчинені однією особою. Об’єднане провадження щодо однієї особи, підозрюваної у вчиненні кількох кримінальних правопорушень, дає можливість правильно оцінити її суспільну небезпечність, дозволяє уникнути дублювання слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій. Окрім цього, з’ясувавши під час розслідування одного злочину схильності підозрюваного, його зв’язки, спосіб вчинення злочину, слідчому буде легше розслідувати інші злочини, вчинені цією ж особою [172, с. 24-31; 433, с. 40].

Виникає запитання, чи завжди, коли одна особа підозрюється у вчиненні кількох злочинів, існує «необхідність» у прийнятті рішення про об’єднання матеріалів КП?

У юридичній літературі єдиного погляду з цього приводу немає. На думку одних дослідників, лише та обставина, що кілька злочинів вчинила одна й та ж особа, не зумовлює необхідності прийняття рішення про об’єднане провадження [194, с. 5]. Вони вважають, що рішення про об'єднання матеріалів КП щодо однієї особи слід приймати за наявності взаємозв'язку між злочинами, при їх однорідності. Обґрунтовують свою позицію ці науковці тим, що намагання будь-що об’єднати в одне КП справи про всі злочини, вчинені однією особою, має такі наслідки:

1) затягування строків слідства й ТпВ, 2) втрати справою актуальності; 3) унеможливлення швидкого відшкодування заподіяних збитків (що суперечить процесуальній економії і невідворотності покарання) [194, с.

Водночас інша група вчених переконана, що всі злочини, вчинені однією особою, слід, по можливості, розслідувати та розглядати в одному провадженні [172, с. 24-31; 226, с. 109]. Можна навести такі аргументи на підтримку

вищенаведеної позиції:

1. Передусім, інколи лише розслідування в одному КП усіх злочинів, вчинених підозрюваним, дасть змогу правильно застосувати положення матеріального права.

Зокрема, деколи у провадженнях по обвинуваченню однієї особи у вчиненні кількох злочинів постає питання про звільнення обвинуваченого від КВ у зв’язку з тим, що спливли строки давності щодо одного із діянь. Наприклад, Переяслав- Хмельницьким міськрайонним судом Київської обл. 06.07.2014 ухвалено вирок, яким Особу 6 визнано винним у вчиненні низки умисних злочинів, пов'язаних із незаконним заволодінням чужим майном шляхом шахрайства, підробленням документів та використанням завідомо підроблених документів. Як зазначено у вироку, засуджений підробляв документи і під приводом передачі покупцям у власність земельних ділянок заволодівав їхніми коштами. Потерпілими від дій шахрая у різний час стали понад 20 осіб. Під час судового розгляду захисником обвинуваченого заявлено клопотання про звільнення Особи 6 від КВ за вчинення перших злочинних епізодів у зв’язку із закінченням по них строків давності. Суд у цій справі правомірно відмовив у задоволенні такого клопотання, зазначивши, що обвинувачений ухилявся від досудового слідства, відповідно, було зупинення перебігу давності (ч. 2 ст. 49 КК України) [55]. Якби ж провадження про злочини, вчинені Особою 6, здійснювалося б окремо, то суд не мав би інформації про наявність підстав для зупинення перебігу строків давності і, можливо, що клопотання про звільнення від КВ за вчинення перших злочинів було би задоволене.

2. Внаслідок роздільного провадження щодо злочинів, вчинених однією особою, є більша ймовірність допущення неповноти розслідування та судових помилок.

Якщо органи досудового розслідування займатимуться розслідуванням лише окремих епізодів злочинної діяльності підозрюваного, то уся картина скоєного їм може й не відкритися. Наприклад, контрабанда вибухових речовин може отримати кваліфікацію за ст.201 КК України у той час, коли вчинене насправді буде готуванням до диверсії і потребуватиме кваліфікації за ст.113 КК України.

3. Ухвалення одного обвинувального вироку, яким обвинувачений визнається винним у вчиненні кількох злочинів, є більш вигідним для нього, ніж винесення кількох вироків у різний час. У цьому випадку він не буде проходити по інших справах як такий, що має одну, дві і більше судимостей. Не буде переривання перебігу строку погашення судимості, яка, відповідно, враховується у разі визнання злочину повторним, обмежує застосування амністії, виступає кваліфікуючою ознакою деяких складів злочинів, враховується під час призначення покарання та його виконання, є перешкодою для обіймання певних посад та зумовлює інші обмеження, встановлені законом, може бути врахована під час обрання ЗЗ.

4. Окреме провадження щодо злочинів, вчинених однією особою, може призвести до застосування до підозрюваного / обвинуваченого кількох ЗЗ, причому не виключено, що обрані у різних справах ЗЗ будуть такими, що виключатимуть один одного: наприклад, по одній справі було прийнято рішення про застосування ТпВ, а в іншій - ДА.

5. І, нарешті, у КПК України відсутня вказівка на те, що об'єднання матеріалів КП можливе лише у разі однорідності та взаємозв'язаності вчинених особою злочинів.

Отже, твердження окремих науковців про тісний взаємозв’язок злочинів (їх пов’язаність єдністю наміру, однорідність) як умову їх спільного розгляду необгрунтовано обмежує коло підстав об'єднання справ.

На практиці об'єднання в єдине провадження різнорідних злочинів, вчинених тим самим підозрюваним, не є рідкістю. Наприклад, у резонансній справі по обвинуваченню А. Т. Слюсарчука (відомого як «доктор Пі»), який, видаючи себе за видатного лікаря-нейрохірурга вищої категорії, доктора медичних наук, не маючи при цьому медичної освіти, ліцензії на право заняття лікувальною діяльністю, роками займався незаконною лікувальною діяльністю, неодноразово проводив операції, що закінчувалося смертю пацієнтів, вчиняв шахрайство, реалізовуючи потерпілим підроблені медичні препарати, з метою працевлаштування у ВНЗ, в Кабінет Міністрів України (КМУ), подавав у відповідні установи підроблені документи. Вироком Сихівського районного суду м. Львова від 14.02.2014 його визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст. 119, ст.138, ч.2 та 3 ст. 190, ч.4 ст.358 КК України [59]. Тобто в одному КП здійснювалося розслідування діянь, передбачених розділом II КК України «Злочини проти життя та здоров'я особи», розділом VI «Злочини проти власності» та розділом XV «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян».

Окреме провадження для обвинуваченого вигідне лише у випадку, якщо він має намір приховати певні обставини справи або окремі злочинні епізоди від правоохоронних органів (чи розраховує на те, що їм ця інформація не стане відомою). Однак, якщо всі злочинні діяння і обставини справи відомі, окреме провадження піде йому на шкоду. Тому, закінчуючи розглядати питання про те, чи існує необхідність в об'єднанні матеріалів КП у випадку, коли одна особа підозрюється у вчиненні кількох злочинів, слід зазначити, що така необхідність здебільшого є. Всі злочини, вчинені однією особою, за загальним правилом потрібно розслідувати і розглядати у межах однієї справи. Відходити від цього правила можна лише тоді, коли виникає необхідність у їх роздільному провадженні.

Необхідність в об'єднаному провадженні існує й тоді, коли наявна співучасть у злочині. У юридичній літературі панує позиція, відповідно до якої розслідування і розгляд справи, по якій проходять не усі співучасники, є вимушеним заходом [171, с.106; 226, с.100; 231, с.41]. Такої ж позиції дотримується й Пленум ВСУ. В одній із своїх постанов цим органом було зазначено, що, з'ясовуючи можливість розгляду справи щодо іншої особи в окремому провадженні, суддя повинен мати на увазі, що справи про злочини, вчинені у співучасті, мають розглядатись, зазвичай, в одному провадженні (абз.2 п.4 Постанови від 11.02.2005 №2) [10].

Спільне розслідування злочинів, вчинених у співучасті, має багато переваг. Воно дає можливість правильно оцінити роль кожного співучасника, належно встановити обставини, що належать до предмету доказування, сприяє процесуальній економії [171, с.105-106; 194, с. 5; 231, с. 41, 62-67], збільшує доказову базу [231, с. 65], дає змогу правильно визначити розмір заподіяної шкоди кожним із співучасників.

Рішення ж про окреме здійснення проваджень щодо співучасників злочинів приховує у собі певні ризики:

1) передусім ймовірним є прийняття рішень, які суперечитимуть одне одному. До прикладу, окреме провадження щодо одного з трьох співучасників грабежу на Кіровоградщині призвело до того, що двох із співучасників визнано винним за ч. 2 ст. 186 КК України (грабіж, вчинений за попередньою змовою групою осіб), а дії третього - кваліфіковано як хуліганство, вчинене групою осіб [51];

2) окрім того, таке провадження може мати наслідком те, що для одного з підозрюваних фактично набуде преюдиційного значення рішення щодо його співучасника в іншому провадженні.

У вироку по першій справі будуть визначені обставини вчинення злочину не лише обвинуваченим, а й його співучасником. Навіть якщо суд оцінюватиме рішення по першій справі на рівні з усіма іншими доказами у справі і не надаватиме йому переваг, усе ж не виключено, що таке рішення впливатиме на свідомість судді під час ухвалення рішення щодо іншого із співучасників. Відповідно це може призвести до того, що питання про винуватість другого із співучасників фактично вирішуватиметься у провадженні, в якому він участі не братиме, своїх інтересів не відстоюватиме, не матиме можливості вплинути на хід розслідування та судового розгляду.

Така ситуація була у справі по обвинуваченню Особи 2 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 212 КК України, та Особи 3, якій ставилося у вину пособництво у цьому злочині. Особа 2, працюючи директором підприємства, за попередньою змовою в групі з Особою 3 та іншими невстановленими особами умисно ухилився від сплати податку на прибуток підприємства та податку на додану вартість, що призвело до фактичного ненадходження до бюджету коштів у великих розмірах. Водночас у процесі досудового слідства у цій справі встановлено, що окрім підприємства, керівником якого є Особа 2, Особа 3 таким самим способом сприяв в ухиленні від сплати податків й іншим підприємствам, які працювали на території Львівської обл. Виявлення інших злочинних епізодів у діях Особи 3 та потреба у проведенні слідчих дій щодо їх розслідування призвело до виділення в окреме провадження матеріалів кримінальної справи щодо Особи 2, вина якого у інкримінованому злочині, на думку органів досудового слідства, доведена.

Таке рішення поставило Особу 3 у вкрай невигідне положення, адже в обвинувальному висновку (провадження здійснювалося за КПК України 1960 р.) та інших процесуальних документах у справі по обвинуваченню Особи 2 прямо йшлося про те, що злочин вчинено за пособництва Особи 3, який навіть не міг втрутитися в цей процес, оскільки не був наділеним жодним процесуальним статусом. Доведення його вини (після постановлення вироку у справі по обвинуваченню Особи 2) стало б технічним питаням. У вироку щодо Особи 2 містилися б і обставини вчиненого Особою 3 злочину, і зазначалися б його дані як про співучасника. Суд не міг би під час винесення вироку використати формулювання «злочин вчинено за попередньою змовою в групі з невстановленою особою», адже така особа досудовим розслідуванням встановлена, що було відображено у матеріалах справи.

З огляду на те, що постановлення обвинувального вироку у справі по обвинуваченню Особи 2 могло б в подальшому призвести до засудження і його

співучасника (справа щодо якого була виділена в окреме провадження), справу щодо Особи 2 було направлено на додаткове розслідування [64];

3) окрім того, роздільне провадження щодо співучасників може також призвести до порушення права особи від самовикриття. В одній справі вона може проходити у процесуальному статусі обвинуваченого, а в іншій - свідком. Таке поєднання судами абсолютно правильно визнається недопустимим. Прикладом є ухвала Апеляційного суду Дніпропетровської обл., якою залишено без змін постанову суду першої інстанції про направлення справи на додаткове розслідування через неможливість розгляду справи щодо співучасників в окремих КП. Така неможливість роздільного провадження, на думку судів першої та апеляційної інстанції, була зумовлена недопустимістю перебування одних і тих же осіб як підсудних та свідків одночасно [69];

4) унаслідок роздільного провадження щодо злочинів, вчинених у співучасті, ймовірність допущення неповноти розслідування та судового розгляду є значно вищою.

Показовим прикладом того, як необгрунтоване рішення про виділення матеріалів КП щодо співучасників може вплинути на повноту провадження, є виділення в окремі провадження справи відносно двох співвиконавців грабежу, що був вчинений із розподілом ролей. Фактичні обставини цієї справи полягали у тому, що один із співучасників наніс потерпілому тілесні ушкодження, а інший - обшукав потерпілого та заволодів його майном. На досудовому розслідуванні було прийнято рішення про роз’єднання цієї справи на два окремих провадження. Внаслідок такого виділення дії одного із співучасників злочину було кваліфіковано як крадіжка, а провадження щодо другого здійснювалося за нанесення тілесних ушкоджень [68]. У результаті те, що слід було кваліфікувати як грабіж, вчинений за попередньою змовою групою осіб, отримало правову оцінку як два одиничні злочини, вчинені одноособово.

Отже, аналізуючи переваги об’єднаного провадження щодо співучасників злочину, потрібно визнати, що воно позитивно відображається на «повноті» розслідування і судового провадження. Тому «необхідність» у прийнятті рішення про об'єднання матеріалів КП у випадку, коли декілька осіб підозрюються у вчиненні одного кримінального правопорушення, безсумнівно існує.

«Необхідність» об’єднання матеріалів КП може мати місце тоді, коли підозрюваних не встановлено, але є «достатні підстави» вважати, що кримінальні правопорушення, щодо яких здійснюються розслідування, вчинені однією особою (особами). Така підстава для об’єднання вже давно обговорювалася в юридичній літературі [226, с. 57; 231, с. 73-74; 433, с. 33; 468, с. 96-100]. Законодавець цілком виправдано ввів відповідне положення у текст КПК України.

Висновок про наявність «достатніх підстав» вважати, що кримінальні правопорушення вчинені однією особою (особами), можна зробити на підставі схожості способу вчинення злочинів. На таких підставах будується практика об'єднання в одне провадження справ про нерозкриті злочини, пов’язані з виготовленням та збутом підроблених грошових знаків чи цінних паперів, квартирних крадіжок, зґвалтувань, вбивств (у яких найбільш яскраво виявляється індивідуальність способу вчинення злочину).

Створення т. зв. типових «вірусних» програм, програм, що нейтралізують, блокують захисні механізми комп'ютерних систем банків, кредитних установ виступають як спосіб вчинення злочину. За схожістю способів справи про такі злочини доцільно об’єднувати з тією метою, аби розслідування проводив слідчий, що володіє необхідною підготовкою.

Також можливе об'єднання в одне провадження справ, підозрювані по яким не встановлені, але на місці вчинених злочинів було виявлено відбитки пальців однієї особи, інші біологічні об’єкти - сліди волосся, слини, шкіри тощо. Висновок про вчинення злочину однією особою (особами) можна зробити й тоді, коли на місці події було виявлено кулі, гільзи, що були вистріляні з однієї зброї. Такий висновок можливий на підставі аналізу ідентичного способу підроблених грошей, інших слідів, знарядь, засобів вчинення кримінального правопорушення, ідентифікаційні ознаки яких можна ототожнити. Об'єднання проваджень можливе й тоді, коли свідки чи потерпілі дають детальний опис особи, що вчинила злочин, а на підставі порівняльного аналізу словесних портретів є підстави вважати, що суб’єктом посягання була одна й та ж особа (або коли ж свідки й потерпілі під час пред’явлення для впізнання осіб за фотографіями впізнали одну й ту ж особу). У деяких видах злочинів, пов’язаних з використанням заборонених у вільному обігу наркотичних речовин, підставою для об'єднання проваджень можуть бути результати порівняльного аналізу джерела походження складових компонентів наркотику.

Об’єднане КП щодо нерозкритих злочинів може дати додаткові можливості встановити осіб, що їх вчинили, розширити доказову базу, виявити закономірності вчинених злочинів [231, с. 73-74; 433, с. 48-52; 468, с. 99-100].

Випадки об'єднання справ у зв’язку із схожістю «почерку» вчинених злочинів зумовлені практичною необхідністю. Наприклад, об'єднання справ за однаковим «почерком» вчинених злочинів було у резонансних кримінальних справах щодо вибухів у Дніпропетровську, які відбулися з проміжком у 2,5 роки (16.11.2011 та 27.04.2014). У центрі міста в обох випадках невідомі особи заклали в урни з -під сміття вибухові пристрої із однаковим принципом дії, що й привело правоохоронців до думки про те, що ці злочини вчинили ті самі особи [211].

Прикладом об'єднання матеріалів досудового розслідування у випадку, коли підозрювані ще не були встановлені, проте були достатні підстави вважати, що злочини вчинені одними і тими ж особами, було об'єднання в одне провадження Генеральною прокуратурою України справ по факту вбивства людей у м. Києві в лютому 2014 р. у ході т.зв. «Революції Гідності». Такий висновок було зроблено на підставі дослідження куль, гільз, що були вистріляні, як встановлено експертизою, з однієї зброї [209].

У формулюванні ст. 217 КПК України законодавець вдається до перерахування, викладаючи підстави для об’єднання КП. Тому слід зробити висновок, що перелік підстав для об’єднання КП, передбачений ст. 217 КПК України, є вичерпним і не підлягає розширювальному тлумаченню. Водночас, ст. 217 КПК України не охоплює всіх випадків необхідності об'єднання КП.

Зокрема, об'єднання в одному провадженні справ, розпочатих на підставі заяв різних потерпілих, доцільне у випадках, коли заява потерпілого та зустрічна заява стосуються одних і тих же осіб чи одного діяння, в якому, на думку заявників, вбачаються ознаки складу злочину. Одне із значень слова «зустрічний» - «здійснюваний у відповідь на яку-небудь дію, захід» [195; 252]. У цьому випадку зустрічне обвинувачення - це обвинувачення, здійснюване у відповідь. Тому необхідним є об'єднання в одному проваджені обвинувачень, що стосуються однієї події (справи про взаємне заподіяння тілесних ушкоджень чи побоїв) чи різних, але за умови, коли внаслідок першого з діянь було вчинене наступне (наприклад, у результаті побоїв були заподіяні тілесні ушкодження «кривднику» з боку «ображеного»).

Основним критерієм для об'єднання проваджень може слугувати лише зв'язок між досліджуваними кримінально-караними діяннями.

Об'єднання КП, розпочатих за обвинуваченнями, викладених в скаргах, які були подані особами один щодо одного за фактами протиправних дій, не пов’язаними між собою, не можна визнати доцільним.

У ч. 4 ст. 251 КПК України 1960 р. було передбачено можливість об’єднання зустрічних обвинувачень у справах приватного обвинувачення. Подібного положення його наступник (КПК України 2012 р.) не містить. У ході проведеного анкетування перед його учасниками було поставлене таке запитання: «Чи є необхідність закріплення у КПК України можливості об’єднувати в одному провадженні справи із зустрічними обвинуваченнями?» Ствердну відповідь на нього дали аж 65% респондентів (див. додаток Г).

Як уже зазначалося, чинна редакція ч. 1 ст. 217 КПК України унеможливлює прийняття рішення про об'єднання матеріалів КП про злочин, що вчиняється у відповідь на протиправну поведінку потерпілого і злочин, який вчинив такий потерпілий. Однак об'єднане провадження у такій ситуації незважаючи на відсутність законних підстав було на практиці. Прикладом є вирок Апеляційного суду Львівської обл., яким Особу 2 визнано винним у вчиненні хуліганських дій. Потерпілим у справі суд визнав Особу 3, яку, своєю чергою, визнав винним у заподіянні Особі 2 тяжких тілесних ушкоджень. Спільне провадження по взаємних обвинуваченнях у цій справі дало змогу не лише уникнути дублювання одних і тих же слідчих дій, подвійного дослідження місця, обстановки, часу вчинення злочину, доказів у справі, а й дало можливість критично оцінити показання Особи 3, який стверджував, що заподіяв тілесні ушкодження у стані необхідної оборони. Об’єднане провадження дало змогу зібрати таку сукупність доказів, які свідчили про відсутність правових підстав в Особи 3 для застосування ножа. Об’єднане провадження допомогло встановити, що удар ножем було заподіяно з метою помститися за протиправну поведінку Особи 2, а не з метою захисту [41].

В юридичній літературі питання про об'єднання проваджень за зустрічними скаргами вирішується неоднозначно. Деякі юристи категорично заперечували таку можливість, обґрунтовуючи це складністю і заплутаністю кримінального процесу під час розгляду двох скарг в одному судовому розгляді [212, с. 183; 217, с. 42]. Однак були і прихильники такого вирішення ситуації, оскільки, на їхню думку, спільний розгляд основної та зустрічної скарги дає змогу всесторонньо повно та об'єктивно розібратися в суті конфлікту, що виник між сторонами, та дати правильну юридичну оцінку діям кожного з його учасників [264, с. 146; 401, с. 12].

Потреба в об’єднанні справ, по яких наявні взаємні обвинувачення зумовлена такими чинниками:

1) об’єднане КП дасть змогу уникнути дублювання слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій. Наприклад, слідчому вже не доведеться неодноразово допитувати одну і ту ж особу про одні й ті ж обставини справи, неодноразово залучати експерта для проведення експертизи, проводити інші слідчі дії;

2) винність особи, яку обвинувачують у вчиненні одного КП, у таких справах напряму залежить від доведеності обставин іншого КП, адже предмет доказування у цих справах майже збігається;

3) окреме КП може призвести до того, що для одного з підозрюваних фактично набуде преюдиційного значення рішення по іншому провадженні. Якщо в одній справі вирок суду уже вступить в законну силу, а по іншій ще триватиме судовий розгляд, то суд, який ще розглядатиме справу, зможе покласти обставини, встановлені вироком суду, що вступив в законну силу, в основу свого рішення. У випадку, якщо взаємні обвинувачення були небезпідставними і було взаємне винне заподіяння шкоди, це може призвести до постановлення виправдувального вироку для підозрюваного у другому провадженні.

Основним аргументом, який може бути висловлений проти об'єднання матеріалів КП при взаємному винному заподіяні шкоди є те, що у таких провадженнях одна і та ж особа в процесі виступатиме одночасно обвинуваченим та потерпілим. Деякі автори категорично не допускають акумулювання в одній особі двох протилежних процесуальних фігур - обвинуваченого (підозрюваного) та потерпілого, наполягаючи на окремому провадженні у цих справах, оскільки виконання однією особою функцій захисту і обвинувачення не може бути ефективним, призводить до психологічного роздвоєння особистості [231, с. 78-79, 85; 459, с. 11]. На думку ж інших вчених-процесуалістів (позицію яких розділяємо й ми), одночасне здійснення однією особою функції обвинувачення та захисту не зумовлює особливих труднощів [311, с. 8; 423, с. 28; 468, с. 93, 96].

Ще у Проекті КПК України 2007 р. (ч. 2 ст. 476) зазначалося, що у разі об’єднання зустрічних обвинувачень в одну справу, особи, які подали зустрічні кримінальні позови, беруть участь у справі одночасно як приватні обвинувачі і підсудні. Частина 3 цієї статті встановлювала, що спочатку проводиться допит сторін за правилами допиту підсудного про обставини, викладені у кримінальних позовах щодо них, після чого їх допитують за правилами допиту потерпілого про обставини, викладені в їхніх кримінальних позовах [392].

По суті таке ж положення передбачено й ч.3 ст.321 КПК РФ [449]. В юридичній літературі висловлюється думка про те, що подібне правило веде до ущемлення прав та законних інтересів учасників судового розгляду. Зокрема, О. С. Головачук вважає, що кожна зі сторін у справі повинна одночасно допитуватися про обставини як початкової, так і зустрічної скарги за правилами допиту підсудного, тобто без попередження про відповідальність за завідомо неправдиве показання. Обґрунтовує вона це тим, що обставини, викладені в основній та зустрічній скаргах, переплетені між собою найтіснішим чином, тому неможливо чітко розмежувати, де особа дає покази про власні дії, а де - про дії, вчинені щодо неї [207, с. 122]. Аналогічною є й позиція Д. А. Черкасова, який вважає, що осіб, які по справі проходять одночасно підозрюваними (обвинуваченими) і потерпілими, слід наділяти процесуальним статусом підозрюваного (обвинуваченого), оскільки у останніх обсяг прав є ширшим [468, с. 95].

У ч. 4 ст. 26 КПК України 1960 р (на відміну від КПК України 2012 р.) було зазначено, що в одному провадженні можуть бути об’єднані справи у випадку притягнення до КВ за заздалегідь не обіцяні переховування злочинця і приховання злочину. Розробники ж Модельного КПК для держав-учасниць СНД (п.3 ч.4 ст.46) дотримуються протилежної позиції, згідно якої таке вирішення ситуації не можливе [341].

Питання про доцільність і необхідність об’єднання в одне провадження справ щодо осіб, які вчинили ТЗ чи ОТЗ, та справ щодо осіб, які вчинили заздалегідь не обіцяне приховування такого злочину, є дискусійним і в юридичній літературі. «За» таке об’єднання виступають немало науковців [172, с. 39; 231, с. 78-79; 468, с. 8889]. Прихильники цього підходу стверджують, що об’єднане провадження справ про особу, обвинувачену у вчиненні основного злочину, та особу, обвинувачену у заздалегідь необіцяному приховуванні, виключає виникнення парадоксальної ситуації, коли щодо приховувача виноситься обвинувальний вирок, а за фактом вчинення основного злочину особу виправдовують.

На перший погляд, віднесення причетності до злочину (а заздалегідь необіцяне приховування злочину є одним з видів причетності до злочину) до числа підстав об’єднання КП видається виправданим. Справді, доказування приховування злочину ґрунтується на доведеності самого злочину, і роздільний їхній розгляд (як і у випадку із співучастю) може призвести до судової помилки: людину засудять за приховування вбивства, тоді як саме вбивство в іншому КП не доведуть.

Однак (на відміну від співучасті у злочині) причетність до злочину у формі приховування утворює самостійний склад злочину (і, відповідно, самостійний предмет обвинувачення). У цей предмет обвинувачення з самого початку включене твердження про існування приховуваного злочину.

Водночас відповідно до презумпції невинуватості, визнати особу винною у вчиненні злочину вправі лише суд в обвинувальному вироку, отже, злочин буде вважатися недоведеним до вступу обвинувального вироку суду в законну силу (ч.1 ст.17 КПК України 2012 р.)

З огляду на те, що «необхідність» в об'єднанні матеріалів КП можлива лише за співучасті та таких форм множинності, як повторність та сукупність, це унеможливлює прийняття цього рішення у справах по обвинуваченню осіб, які виступають сторонами незаконних договорів (наприклад, незаконний збут і придбання наркотичних засобів, зброї, боєприпасів) [231, с. 78-79], та у справах, де можливість вчинення злочину однією особою напряму залежить від вчинення злочину іншою особою (наприклад, давання і одержання неправомірної винагороди) [231, с. 78-79].

Хоча можливість об’єднання матеріалів КП у наведених вище випадках КПК України не передбачена, на практиці такі випадки все ж трапляються. Наприклад, об’єднане провадження було у справі, у якій Особа 1 обвинувачувалася у збуті наркотиків, а Особа 2 - у їх придбанні [62].

Переваги об’єднаного провадження у справах по обвинуваченню осіб, які виступають сторонами незаконних договорів, та у справах, де можливість вчинення злочину однією особою напряму залежить від вчинення злочину іншою особою полягають як у процесуальній економії, так і в більшій ймовірності повного дослідження обставин таких взаємопов’язаних злочинів.

Відповідно до чинної редакції ч. 1 ст. 217 КПК України, неможливим є об'єднання матеріалів КП за фактом злочинної необережності кількох осіб, що спричинила спільні кримінально-правові наслідки. У юридичній літературі вже давно аналізують необхідність прийняття рішень про об’єднання матеріалів КП за таких обставин [350, с. 83]. «За» таке об'єднання виступили й 75,58% опитаних респондентів (див. додаток Г).

Всупереч відсутності законодавчої регламентації такі випадки все ж трапляються на практиці. Найбільш відомим та показовим прикладом об'єднаного провадження за фактом злочинної необережності є кримінальна справа № 9-73 за обвинуваченням шістьох представників персоналу ЧАЕС в аварії, що трапилася

26.04.1986 р. Судова колегія у кримінальних справах Верховного суду СРСР

29.07.1987 р. визнала винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 165 та ч. 2 ст. 220 Кримінального кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки (КК УРСР) директора станції В. Брюханова, який не забезпечив її надійної, безпечної експлуатації, неухильного виконання персоналом встановлених правил, не вжив заходів до обмеження масштабів аварії, не ввів у дію план захисту персоналу та населення від радіоактивного випромінювання, навмисно занизив дані про рівень радіації, що перешкодило своєчасній евакуації людей з небезпечної зони. Головного інженера АЕС М. Фоміна, його заступника А. Дятлова та колишнього начальника реакторного цеху О. Коваленка визнано винними у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 220 КК УРСР. Вони, будучи відповідальними за підготовку експлуатаційних кадрів, не організували належним чином цю роботу, не забезпечили дотримання технологічної дисципліни персоналом електростанції, ігнорували вказівки органів нагляду, прийнявши рішення про проведення випробувань на четвертому енергоблоці перед його виведенням у плановий ремонт, не погодили його у визначеному порядку, не проаналізували всіх особливостей наступного експерименту, не вжили необхідних додаткових заходів щодо гарантування безпеки. Начальника зміни Б. Рогожкіна, який самоусунувся від керівництва випробуваннями та контролю за роботою реакторної установки, а одержавши повідомлення про аварію, не ввів у дію систему сповіщення персоналу, визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 220 і ст. 167 КК УРСР. Колишнього державного інспектора Держатоменергонагляду СРСР Ю. Лаушкіна, який не виявив принциповості і наполегливості у реалізації вимог правил безпеки АЕС, визнано винним у вчиненні злочину передбаченого ст. 167 КК УРСР [353; 358; 359; 469].

Лише директора станції В. Брюханова було обвинувачено в умисному злочині (зловживання владою або службовим становищем - ч. 2 ст. 65 КК УРСР) Інші винуватці чорнобильської катастрофи обвинувачувалися у порушенні правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах (ст. 220 КК УРСР) та у халатності (ст.

167 КК УРСР), тобто у вчиненні необережних злочинів (у яких співучасть, як відомо, не можлива). Незважаючи на відсутність такого взаємозв'язку між обвинуваченими як співучасть, об’єднане провадження щодо персоналу станції у цій справі було зумовлене спільними наслідками злочинів.

Іншим не менш відомим прикладом єдиного провадження щодо необережних злочинів, що спричинили спільні кримінально-правові наслідки, стала справа по розслідуванню скнилівської авіакатастрофи, що сталася 27 липня 2002 р. неподалік м. Львова. Розслідування цієї авіакатастрофи здійснювалося у двох різних провадженнях. Одне - щодо пілотів винищувача Су-27 і осіб, які брали безпосередню участь в організації та проведенні авіаційного шоу, інше - щодо генералів Військово-повітряних сил Збройних Сил України (ВПС ЗСУ).

За наслідками першого провадження було засуджено: 1) командира 14-го Авіаційного корпусу ВПС ЗСУ з бойової підготовки А. О. Третьякова -з а ст.416 КК України, 2) начальника служби безпеки польотів 14-го Авіаційного корпусу ВПС ЗСУ А. С. Лукіних - за ч. 2 ст. 425 ККУкраїни, 3) командира авіаційної ескадрилії військової частини А 2102 Ю. М. Яцюка - за ст.416 КК України, 4) командира авіаційної ланки військової частини А 0207 В. А. Топонаря - за ст. 416 КК України, 5) головного інспектора-льотчика Головного командування ВПС ЗСУ Ю. М. Єгорова - за ст. 416 КК України [95].

Стаття 416 КК України передбачає КВ за порушення правил польотів або підготовки до них, а також порушення правил експлуатації літальних апаратів, що спричинило катастрофу або інші тяжкі наслідки. Частиною 2 ст. 425 КК України встановлено відповідальність за недбале ставлення військової службової особи до служби, якщо воно спричинило тяжкі наслідки. З суб'єктивної сторони ці злочини в цілому характеризується необережністю - злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю. Ставлення ж до порушення конкретних правил може бути й умисним. Відтак, вести мову про співучасть у цій справі не можна. Проте у наведеному вище прикладі об'єднане провадження було у зв’язку із спільними наслідками вчинених злочинів, які зручніше було розслідувати в межах однієї кримінальної справи.

Провадження у другій справі (щодо розслідування скнилівської авіакатастрофи) здійснювалося за обвинуваченням: 1) Головнокомандувача ВПС ЗСУ

В. І. Стрельникова - у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 424, ч. 2 ст. 425 КК України, заступника Г оловнокомандувача ВПС ЗСУ з бойової підготовки військ та ВНЗ - начальника бойової підготовки Головного командування ВПС ЗСУ О. О. Волошенка - у вчиненні злочинів, передбачених ст. 416, ч. 2 ст. 425 КК України, 3) заступника начальника бойової підготовки апарату управління бойової підготовки Головного командування ВПС ЗСУ В. О. Алєксєєва - у вчиненні злочинів, передбачених ст. 416, ч. 2 ст. 425 КК України, 4) першого заступника командира ВПС ЗСУ С. І. Онищенка - у вчиненні злочинів, передбачених ст. 416, ч. 3 ст. 424, ч. 2 ст.425 КК України.

У подальшому ухвалою Військової судової колегії ВСУ від 04.11.2008 було залишено без змін вирок військового апеляційного суду Центрального регіону від

11. 06.2008 (яким усіх вищенаведених осіб виправдано у зв’язку з відсутністю в їхніх діях складу злочину). Судами не встановлено причинно-наслідкового зв’язку між діями цих осіб та наслідками катастрофи. Співучасть у вищенаведеній справі як обов’язкова підстава для об’єднання справ за КПК України 1960 р. була відсутня. Необхідність спільного провадження у цьому випадку теж була зумовлена практичною необхідністю дослідження наслідків авіакатастрофи та ролі генералів ЗСУ у її настанні.

Наведені вище приклади демонструють існування практичної доцільності об'єднання матеріалів КП за фактом злочинної необережності кількох осіб, що спричинила спільні кримінально-правові наслідки. Адже спільними там є не лише наслідки, а й докази у справі (показання свідків, висновки експертів, речові докази тощо). Можливість такого об'єднання повинна бути закріплена на законодавчому рівні.

Оцінні поняття, які використовують для регламентації порядку виділення матеріалів кримінального провадження. Як справедливо зазначає Д. В. Дробінін, якщо рішення про об’єднання матеріалів КП повинно полегшити збирання необхідних доказів, то рішення про виділення не повинно стати перепоною для успішного доказування [231, с. 39].

Чинне кримінальне процесуальне законодавство (ст. 217 КПК України) встановляє, що виділення матеріалів КП не допускається, якщо це може негативно відобразитися на повноті досудового розслідування та судового розгляду.

Закон не конкретизує підстав виділення матеріалів КП, що зумовлює немало труднощів та помилок у слідчій практиці. Однак аналіз норм КПК України дозволяє стверджувати, що необхідність у виділенні матеріалів КП виникає за відсутності зв’язку між окремими суспільно-небезпечними діяннями чи особами, які їх вчинили. Хоча ця підстава прямо не прописана у законі, але випливає зі змісту ст. 217 КПК України як альтернатива підставам для об'єднання матеріалів КП.

У процесі розслідування іноді в основу об'єднання КП помилково кладуться випадкові ознаки (наявність одних і тих самих свідків, потерпілих, співпадіння місця події, ідентичність кваліфікації діянь різних осіб тощо), що спотворює обставини розслідуваної події, призводить до необгрунтованого затягування строку слідства, «розпилює» сили слідчого.

Розслідуватися в одному провадженні повинні взаємопов’язані злочини. У випадку, коли у процесі розслідування буде встановлено відсутність взаємозв’язку як між окремими злочинами, так і між підозрюваними у їх вчиненні особами, прокурор повинен прийняти рішення про виділення матеріалів досудового розслідування. Такий висновок є логічним, його підтримують у юридичній літературі [231, с. 137-138; 293, с. 355-356; 294, с. 432; 295, с. 472; 310, с. 86].

Якщо особи підозрюються/ обвинувачуються у вчиненні різних кримінальних правопорушень, що не пов’язані між собою обставинами вчинених злочинів, то об’єднане провадження щодо них не матиме жодного сенсу. Таке провадження жодним чином не зможе позитивно вплинути на повноту досудового розслідування та судового розгляду, а, навпаки, призведе лише до затягування та плутанини. Такої ж позиції дотримуються і практичні працівники, обгрунтовано вдаючись до виділення матеріалів КП за відсутності по-справжньому вагомого взаємозв'язку між злочинами. Наприклад, не повинні розглядатися в одному провадженні справи по обвинуваченню різних осіб у вчиненні різних злочинів лише тому, що кваліфікація їхніх діянь є схожою [115]. У п. 1 ч. 4 ст. 46 Модельного КПК для держав-учасниць СНД з цього приводу прямо зазначено, що не можуть об’єднуватися в одне провадження однакові обвинувачення щодо різних осіб [341].

Необхідність у виділенні матеріалів досудового розслідування може бути зумовлена різною підслідністю злочинів. Зокрема, у ч. 9 ст. 216 КПК України йдеться про те, що, якщо під час досудового розслідування буде встановлено інші злочини, вчинені особою, щодо якої ведеться досудове розслідування, або іншою особою, якщо вони пов’язані зі злочинами, вчиненими особою, щодо якої ведеться досудове розслідування, і які не підслідні тому органу, який здійснює у КП досудове розслідування, то повинна бути з'ясована можливість виділення провадження щодо цих нововиявлених злочинів в окреме.

У юридичній літературі стверджується, що необхідність у виділенні КП та підставою для такого виділення має бути «персональна підслідність одного з винних» [325, с.178]. Ознака персональної підслідності пов’язана з «особою підозрюваного чи обвинуваченого, його посадовим чи службовим становищем, особливим правовим статусом у державі».

Однак видається, що виділяти КП у зв'язку з персональною підслідністю одного з підозрюваних чи обвинувачених є недоцільно без наявності інших правових підстав для розділення КП. Вирішуючи питання про «необхідність» виділення КП при різній підслідності, прокурор повинен виходити з того, що за наявності тісного взаємозв'язку між розслідуваними діяннями слід визначати підслідність всіх цих злочинів, а не приймати рішення про роздільне провадження.

Протягом значного часу під прицільною увагою вчених-процесуалістів та законодавця знаходиться питання боротьби із злочинністю неповнолітніх.

Одним із способів протидії цьому негативному явищу є обмеження впливу на неповнолітніх порушників з боку дорослих співучасників шляхом розділення провадження. Тому необхідність у виділенні КП може бути зумовлена участю у вчиненні злочину разом з дорослими неповнолітнього (ст. 494 КПК України).

Це положення введене для того, аби ізолювати неповнолітнього на досудовому слідстві та судовому розгляді від негативного впливу дорослого [172, с. 59; 433, с. 98, 137; 481, с. 67], створити умови для з'ясування обставин, на які закон зобов’язує звернути увагу. Слід погодитися з авторами, які зазначають про психічні та психофізіологічні особливості особи підлітка, якому властива підвищена сприйнятливість впливу з боку старших за віком [216, с. 78-79; 250, с. 4; 260, с. 3031; 333, с. 82]. З урахуванням цього кримінальним процесуальним законом розширено перелік обставин, що підлягають встановленню у КП про злочини неповнолітніх потребою доведення впливу старших за віком (п. 4 ч. 1 ст. 485 КПК України).

Отже, законодавець вимагає від органів досудового розслідування та суду з'ясувати, чи вчинено злочин у співучасті, чи були дорослі підбурювачі та інші співучасники цього кримінального правопорушення. Однак достовірно встановити обставини вчинення злочину неповнолітнім, роль у злочинному посяганні дорослого співучасника, вплив дорослого на умови життя підлітка коли розслідування та судовий розгляд щодо неповнолітнього та дорослого співучасника буде відбуватися роздільно, вкрай тяжко. Однак у будь-якому випадку питання про виділення КП повинно вирішуватися відповідно до необхідності всесторонньо з'ясувати характер злочинної діяльності та ступінь винуватості кожного обвинуваченого.

Більшість авторів, які досліджували особливості провадження у справах неповнолітніх, зауважують, що виділення КП щодо неповнолітнього можливе лише в окремих випадках: 1) коли підліток брав участь лише в окремих епізодах злочинної діяльності дорослих обвинувачених; 2) коли неповнолітній обвинувачений виступав у ролі пособника і у злочинній групі відігравав другорядну роль; 3) коли дорослий обвинувачений чинив на неповнолітнього негативний вплив у період, що передував вчиненню злочину чи в період розслідування [216, с.78-79; 231, с. 135-136; 260, с. 30; 468, с. 134-136].

Слідчі неохоче виділяють КП щодо неповнолітніх в окреме провадження, оскільки це ускладнює з'ясування ролі дорослого співучасника, його впливу на дитину, створює перешкоди для доведення вини дорослих співучасників [231, с.137;

433, с. 99; 481, с. 67]. Водночас положення ст. 494 КПК України (про можливість виділення справ щодо неповнолітнього співучасника) за умови, що це, звісно ж, негативно не відобразиться на повноті досудового розслідування та судового розгляду, все ж зберігає свою актуальність і може виступати як самостійна підстава виділення КП.

Необхідність у виділенні КП може виникнути у випадку, коли спільне суспільно-небезпечне діяння вчинене особою, яка є суб'єктом злочину, та особою, яка на момент його вчинення діяла в стані неосудності (чи у якої психічний розлад настав після вчинення злочину).

Відповідно до ст. 510 КПК України, КП, яке здійснюється у загальному порядку, і КП щодо застосування примусових заходів медичного характеру (ПЗМХ) можуть бути об’єднані в одне або виділені в окремі КП.

У юридичній літературі є думка про недоцільність розділення КП з цієї підстави. Проте видається, що розділення КП з цієї підстави створює більш сприятливі умови для задіяння механізму посиленого захисту прав та законних інтересів процесуально недієздатних осіб. Необхідність виділення КП щодо застосування ПЗМХ в окреме, зумовлене особливостями цього провадження (особливо у зв'язку із проведенням стаціонарної судово-психіатричної експертизи).

Необхідність виділення матеріалів КП може бути зумовленою тим, що справа за кількістю обвинувачених та епізодів обвинувачення є надмірно громіздкою, складною [171, с. 102-104; 172, с. 22; 225, с. 29-31; 294, с. 432-433; 295, с. 472; 310, с. 88; 395, с. 45; 433, с. 103-104; 481, с. 66].

З цього приводу В. Т. Маляренко зазначає, що підхід, згідно з яким закон зобов’язує органи кримінальної юстиції досліджувати всю злочинну діяльність особи в межах одного провадження, значно ускладнює проблему строків ТпВ. Цей підхід не узгоджується з тим, що значна частина злочинців вчиняють велику кількість злочинів, не пов’язаних один з одним, і на їх розслідування інколи потрібно витратити не місяці, а роки. Вчений вважає, що у багатоепізодних справах, у справах із складним і простим доказуванням, закон повинен спонукати органи досудового слідства до негайної передачі в суд кожної справи в частині доведеного обвинувачення, яке не викликає сумнівів [321, с. 105-106].

Аналізуючи складність та багатоепізодність провадження як обставину, що зумовлює необхідність у рішенні про виділення КП, доречно згадати про результати підготовлених ВССУ узагальнень судової практики застосування судами першої та апеляційної інстанцій процесуального законодавства щодо обрання, продовження ЗЗ у вигляді ТпВ (постанова №14 від 19 грудня 2014 р.). Там зазначено, що однією з причин недотримання судами розумних строків у кримінальних справах стосовно осіб, яких тримають під вартою понад 6 місяців, є саме складність КП (наявність багатоепізодних справ та велика кількість учасників КП). Як приклад наводиться справа, що розглядалася Коломийським міськрайонним судом Івано- Франківської обл. по обвинуваченню Д. О. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 2 ст. 209, ч. 2 ст. 366 КК України; К. Г. - у вчиненні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 191, ч. 2 ст. 209, ч. 2 ст. 28 - ч. 2 ст. 366 КК України, Т.В. - у вчиненні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 191, ч. 2 ст. 209, ч. 2 ст. 28 - ч. 2 ст. 366 КК України, та інших (всього 24 особи). Слухання цієї багатоепізодної та з великою кількістю підсудних та інших учасників справи неодноразово відкладалося та переривалося у зв'язку з неявкою до суду підсудних, їхніх захисників та свідків.

Іншим прикладом є справа, що слухалося Суворовським районним судом м. Херсона по обвинуваченню Б. Є. у вчиненні діяння, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України та Н. Р. - у вчиненні діянь, передбачених ч. 3 ст. 190, ч. 5 ст. 27 - ст. 358, ч. 1, 4 ст. 358 КК України. У цьому КП понад 100 осіб мали статус потерпілих, що викликало потребу у постановленні судом аж 337 ухвал про допит потерпілих у режимі відео конференції [138].

Автори Модельного КПК зауважують, що «не повинні об'єднуватися в одне провадження обвинувачення, розгляд яких через значний обсяг зібраних матеріалів чи велику кількості обвинувачених здатен істотно сповільнити чи іншим чином ускладнити розгляд кримінальної справи судом» (п. 3 ст. 46) [341].

Ця редакція називає таку підставу виділення КП як складність розгляду справи судом через її громіздкість. Але вона не позбавлена недоліків. Тривалий строк провадження (так само як і трудомісткість судового розгляду) самі по собі не можуть слугувати критерієм, який дасть змогу приймати рішення про виділення КП. Будь-яке багатоепізодне КП завжди більш трудомістке (щодо досудового розслідування і судового розгляду), ніж одноепізодне. Це однак не означає, що будь- яке багатоепізодне КП слід розділяти. Така редакція норми у Модельному КПК дозволяє дробити будь-яке КП, даючи можливість органам розслідування самим визначати міру «трудомісткості» провадження.

У чинному КПК України неодноразово вжито поняття «складність КП» (п. 1 ч. 3 ст. 28; ч. 1 та 3 ст. 294). Причому у п. 1 ч. 3 ст. 28 КПК України зазначено, що складність КП визначається з урахуванням кількості підозрюваних, обвинувачуваних та кримінальних правопорушень, щодо яких здійснюється провадження, обсягу та специфіки процесуальних дій, необхідних для здійснення досудового розслідування тощо.

У юридичній літературі використовують різні терміни, які не збігаються за змістом: «особлива складність справи», «багатоепізодна справа», «справа, розслідування якої становить особливу складність» (наявність саме такої справи, на думку окремих науковців, може зумовлювати виділення КП). Однак зміст цих понять не розкривається, хоча правозастосовна практика потребує універсальних їх визначень (зокрема, для з'ясування підстав для виділення КП). Так, одне й те ж КП може видатися складним слідчому-початківцю, що не має досвіду роботи та навичок розслідування КП взагалі чи КП певної категорії зокрема, і не викликати жодних труднощів у слідчого, що має значний стаж роботи.

Складність КП повинна характеризуватися якимись об’єктивними ознаками, тобто властивостями справи, зумовленими особливостями вчинення злочину. Деякі вчені вдаються до спроб пояснити терміни «складна справа» та «справа значного обсягу» (що визначалися як рівнозначні). Зокрема, В. Г. Дроздов вважає, що складною, об'ємною кримінальною справою слід вважати справу про злочини, вчинені в умовах неочевидності, що становлять складності для їх розкриття та встановленні осіб, винних у вчиненні злочину [232, с. 197]. Т. В. Альшевський та Б. А. Вікторов доходять висновку, що складність та великий обсяг справи характеризують такі ознаки: вчинення злочину групою осіб, багатоепізодність справи, необхідність проведення низки трудомістких слідчих дій, виконання великого обсягу слідчих дій, які проводять у різних місцях [151, с. 41]. П. Г. Марфіцин та І. М. Смирнова вважають, що обсяг КП характеризують груповий характер вчиненого чи множинність злочинних епізодів [327, с. 126].

Нескладно помітити, що всі автори вказують на такі обставини, які характеризують складну справу, як множинність учасників злочину та множинність злочинів (епізодів злочинної діяльності). Справді, навряд чи виправдано вважати складною та багатоепізодною справою провадження про вчинення, наприклад, однією особою двох квартирних крадіжок чи одноепізодний розбій, вчинений двома особами у співучасті. Складність КП (а, відповідно, і можливість його виділення) повинна визначатися значною кількістю обвинувачених та злочинних епізодів.

Як справедливо зазначають деякі автори, у законі правильніше було б використовувати поняття «складна групова справа» чи «складна багатоепізодна справа», чи, за необхідності, ці терміни можуть бути об’єднані в один - «складна багатоепізодна і групова справа» [327, с. 126].

Із наведеного вище випливає, що складне і багатоепізоднне КП («КП-гігант») - це КП про велику кількість пов'язаних між собою епізодів злочину, вчинених одним чи багатьма обвинуваченими, що містить значний за обсягом доказовий матеріал, роздільне досудове розслідування, судовий розгляд яких з огляду на вимогу повного та всестороннього дослідження створює значні труднощі (зокрема пов’язані із фізіологічним та психологічним перевантаженням слідчого, судді).

«Справи-гіганти» - це складні, трудомісткі справи, матеріали яких складаються з десятків-сотень томів. Вони охоплюють велику кількість епізодів злочинної діяльності, значну кількість співучасників, характеризуються складними зв’язками між ними. У процесі розслідування отримання неправомірної винагороди службовими особами (часто високопоставленими), дій бандитських та інших організованих груп, організованих викрадень майна виявляється складна, багаторівнева система взаємозв'язків учасників злочинної діяльності, розподілення функцій між ними. Такі справи розслідує, здебільшого, група слідчих (чисельність групи залежно від складності справи досягає іноді декількох десятків людей).

Однак і у процесі розслідування таких великих, громіздких справ групою слідчих виникають суттєві проблеми: 1) провадження по «справах-гігантах» не вкладається у граничні строки розслідування та ТпВ, 2) свідки, яких викликають до суду, часто детально не пам’ятають, про що вони давали показання кілька місяців тому, на початку розслідування; 3) знижується актуальність, виховний вплив процесу [310, с. 88].

Іноді кілька активних членів слідчої групи здатні зібрати таку кількість доказів, що слідчий керівник буде не здатен повністю проаналізувати, оцінити та своєчасно прийняти оптимальне рішення. Окремий же член такої слідчої групи, що займається дослідженням окремих епізодів злочинної діяльної діяльності (якому зазвичай вся «картина» розслідування не відома), тим більше всесторонньо оцінити докази у їх сукупності не може. У ще більш складному становищі опиняється суддя, навіть досвідчений, який, зважаючи на такі властивості психіки, як сприйняття, увага, пам'ять, буде не здатний повною мірою охопити інформацію, що міститься у справах-гігантах, проаналізувати її взаємоузгодженість, виявити суперечності та слабкі місця.

Отже, розслідування та розгляд подібних справ створює необхідні умови для всестороннього та повного дослідження злочину, але водночас може зумовлювати складності, що, навпаки, перешкоджатимуть цій меті.

Тож надмірний обсяг справи може бути підставою для виділення її окремих частин в окреме провадження.

Дати якусь універсальну рекомендацію щодо роз'єднання справ-гігантів неможливо. Адже і питання про те, чи слід взагалі приймати таке рішення, а якщо так, то який обсяг справи потрібно виділяти, не можна визначити без конкретного змісту обвинувачення, характеру зв’язків між підозрюваними/ обвинуваченими та наявних доказів.

Водночас ми переконані, що не можна виділяти справу щодо особи, яка отримала неправомірну винагороду, та особи, яка її дала, оскільки дії таких осіб тісно пов’язані, та й доказова база у цих справах будується на взаємних показаннях. Розділення таких справ може призвести до того, що раніше винесений вирок може вступити у суперечність з наступним. Така ситуація можлива, коли щодо особи, яка визнала факт отримання неправомірної винагороди, справа виділяється в окреме провадження, її розгляд в суді закінчується обвинувальним вироком, а справа щодо особи, яка дала таку неправомірну винагороду, буде розглядатися в суді згодом. Є ймовірність, що у процесі судового розгляду уже засуджена особа, яка давала неправомірну винагороду, відмовиться від раніше даних показань. А це призведе до того, що стосовно отримувача неправомірної винагороди суд змушений буде винести виправдувальний вирок. У результаті виявиться, що стосовно одних і тих самих злочинних епізодів той, хто пропонував неправомірну винагороду, буде засуджений, а отримувач - виправданий, що, звісно ж, неприпустимо. Неприпустимо також виділяти в окреме провадження і розглядати раніше КП щодо осіб, які збувають викрадене майна, поки судом не буде встановлено факт розкрадання.

Виділення КП неприпустимо й у тих випадках, коли з'ясування винуватості співучасників у межах основної справи може вплинути на кваліфікацію дій менш активного співучасника, щодо якого справа виділена в окреме провадження та розглянута судом раніше. Наприклад, у випадках, коли справа щодо члена банди, який брав участь лише в одному-двох епізодах, виділена в окреме провадження. У такому разі, розглядаючи обставини справи та даючи правову оцінку конкретним діям учасника банди, суд не може кваліфікувати їх як бандитизм (адже наявність злочинної організації - банди судом ще не встановлена). Водночас, якби справа розглядалася в єдиному проваджені, подібна кваліфікація не викликала б сумнівів.

Якщо характер злочинних дій особи, обвинуваченої у розкраданні, один й той самий (продовжуваний, триваючий злочин, а загальна сума заволодіння майном становить особливо великий розмір), то такі епізоди необхідно розслідувати в єдиному проваджені. Виділення справи у цьому випадку не є обґрунтованим, адже розмір заподіяної шкоди є кваліфікуючою обставиною.

«Роздроблення» «справ-гігантів» на окремі провадження, зумовлене надмірним обсягом справи, фізичними та психологічними складностями під час їх досудового розслідування та розгляду у суді заслуговує підтримки, але є й загроза «дроблення» будь-якого КП, зокрема й такого, що не потребує тривалої, кропіткої роботи (не багатоепізодне).

Деякі автори під підставою виділення КП розглядають не лише складність справи, але й сплив граничного строку ТпВ (за відсутності підстав для зміни цього ЗЗ) та наявності загрози рецидиву [430, с. 97].

Однак не треба забувати, що виділення справ допускається лише за умови дотримання гарантій повного дослідження обставин справи (ч. 4 ст. 217 КПК України). З урахуванням цього сплив граничних строків ТпВ сам собою навряд чи може бути критерієм виділення КП.

Встановлені законом строки ТпВ, обмежуючи відступ від засади забезпечення права на свободу та особисту недоторканість (ст. 12 КПК України) не лише забезпечують дотримання прав підозрюваного / обвинуваченого, але й передбачають активну роботу слідчих органів із розкриття злочинів, ці строки спрямовані на попередження тяганини та бездіяльності.

Встановлюючи граничні строки ТпВ, строки розслідування у КП, законодавець тим самим закріпив гарантії недоторканості особи. У подібних же випадках розділення КП використовується як засіб штучного продовження строків розслідування. На практиці нерідко діють таким чином: з КП виділяють основне КП, у якому ще необхідно проводити слідчі дії, а іноді і встановлювати підозрюваного. Щоб уникнути небажаних ускладнень, пов’язаних з продовженням строку слідства, і ухилитися від відповідальності за тяганину, строк слідства у таких справах необгрунтовано обчислюють саме з моменту виділення КП. Після чого слідчий отримує можливість додатково продовжувати слідство та знову продовжувати його.

Видається, що виділення в окреме провадження справ щодо окремих доведених епізодів не повинно переривати спливу строку слідства по основній справі, який повинен обчислюватися з моменту повідомлення особі про підозру (ст. 219

КПК України), а строк ТпВ - не з моменту виділення КП, а з моменту винесення ухвали слідчим суддею, судом про застосування цього ЗЗ.

Деякі автори взагалі виступають «проти» роз'єднання справ-гігантів, оскільки одна й та ж особа двічі засуджується за основною та виділеною справою, що неприпустимо [158, с. 62].

На нашу думку, можливість дворазового засудження (але з різних підстав) не суперечить закону і, відповідно, не може бути перепоною для роз'єднання «справ- гігантів». Певно, автори хотіли акцентувати, що недопустимо двічі засуджувати обвинуваченого за одні й ті ж дії (злочинні епізоди). Не заперечуємо це положення, адже воно є однією із засад КП (ст. 19 КПК України). Виділяючи ж КП по окремому епізоду, а згодом направляючи його до суду, слідчий повинен виключити виділений епізод (чи епізоди) із обсягу обвинувачення, пред’явленого в межах основного КП.

Погоджуючись із необхідністю розділення «КП-гігантів» (як виходом, що дає змогу уникнути фізичних та психологічних складностей, пов’язаних з його досудовим розслідуванням та судовим розглядом), все ж треба ще раз зазначити, що виділення такого роду КП повинно завдавати найменшу шкоду встановленню істини у справі.

В. І. Биков рекомендує виділяти в окреме провадження кримінальні справи про: 1) окремі епізоди злочинної діяльності; 2) за групою обвинувачених, що вчиняли спільно злочини на одному об’єкті, 3) щодо групи обвинувачених, які виконували у вчиненні групового злочину однакову роль (наприклад, тих, хто збуває викрадене); 4) щодо групи обвинувачених, які пов’язані одним часом злочинної діяльності [170, с. 208]. Ці рекомендації, звісно ж, не є універсальними, але, стосовно конкретних ситуацій є обґрунтованими.

Видається, що розділяти групове, багатоепізодне КП можливо лише за менш стійкими, менш суттєвими ознаками. Неприпустимим є розділення КП за зв’язками, які мали стійкий та довготривалий характер, свідчили про єдність намірів.

Ще одним прикладом «необхідності» у виділенні матеріалів КП (який, проте, не прописаний у КПК України) є випадки притягнення до відповідальності декількох осіб, коли підстави для обмеження принципу гласності стосуються лише одного чи декількох із них [310, с. 87].

На думку А. М. Ларіна, виникає необхідність у розділенні КП щодо окремих обвинувачених, у частині епізодів злочинної діяльності, коли у них містяться відомості, що становлять охоронювану законом таємницю [310, с. 86-88].

Аналіз чинного законодавства дає змогу виділити особисту таємницю, таємницю слідства, лікарську, нотаріальну, адвокатську таємницю, таємницю професійної діяльності священнослужителя, листування, телефонних розмов, телеграфних повідомлень, комерційну таємницю тощо.

Відповідно до ст. 222 КПК України дані досудового слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим. У необхідних випадках особа, яка проводить слідство, відбирає від учасників кримінальної процедури підписку з попередженням про КВ за ст. 387 КК України. Такі положення є певною гарантією захисту конфіденційної інформації. Але дія цієї кримінально-правової заборони обмежена часовими рамками, тобто періодом проведення досудового розслідування.

Слід звернути увагу на наявність прогалини у кримінальному процесуальному законодавстві, яка виявляється у тому, що у судових стадіях кримінального процесу захист таких відомостей можливий лише шляхом проведення закритого судового засідання, що не є належною гарантією їх нерозголошення. На думку автора, доцільно доповнити КПК України нормою, що вказує на недопустимість розголошення даних закритого судового розгляду в КК, відповідно, передбачити відповідальність за порушення такої заборони.

Законодавець усвідомлює, що розголошення відомостей у сфері військової, зовнішньополітичної, економічної, контррозвідувальної та оперативно-розшукової діяльності держави може завдати значної шкоди безпеці держави, а тому й передбачає особливу процедуру досудового провадження у справах про злочини, що зачіпають інтереси державної таємниці (глава 40 КПК України).

Водночас (навіть за наявності відповідних гарантій) чим ширшим є коло осіб, які володіють інформацією про державні секрети, тим більшим є ризик її розголошення, отже, й заподіяння істотної шкоди обороноздатності та безпеці країни. Окрім того, ситуація, за якої про інформацією, яка становить державну таємницю, повідомляють тих учасників процесу, які до того з нею не були ознайомлені, пов’язана з необгрунтованим обмеженням прав та свобод таких осіб (обмеження виїзду за кордон, обмеження права на недоторканність приватного життя під час проведення заходів по перевірці у період оформлення допуску до державної таємниці тощо).

Аналогічна ситуація складається й тоді, коли у матеріалах КП містяться відомості, що становлять іншу таємницю, охоронювану законом [банківську, комерційну, особистого життя тощо. - В.Р.]. Що стосується можливості розголошення за таких обставин таємниці приватного життя, то, як справедливо зауважувала І. В. Смолькова, інтереси особи не повинні ущемлюватися тільки тому, що «так було б краще кримінальному правосуддю» [412, с. 12].

Як зауважив А. М. Ларін, слідчий діючи в загальному режимі [не роз’єднуючи КП. - В.Р.], допустить розголошення відомостей, що становлять охоронювану законом таємницю, оскільки змушений буде знайомити з ними тих учасників процесу, хто не знає та не повинен знати про це, тобто вчинить всупереч цілям закону [310, с. 87]. У такому випадку виникає запитання, чи доцільним є інформування про конфіденційні відомості осіб, які з самого початку ними не володіли?

На це запитання слід дати заперечну відповідь. А. М. Ларін справедливо вважає, що одним із способів захисту таємниці у сфері кримінальної процесуальної діяльності може бути розділення КП щодо окремих обвинувачених у частині епізодів злочинної діяльності, коли у них містяться відомості, що не підлягають розголошенню [310, с. 86-88]. Схожа норма міститься й у п. 1 ч. 1 ст. 44 КПК Республіки Казахстан [444].

Тому доцільно доповнити ч. 3 ст. 217 КПК України (де йдеться про можливість виділення КП) положенням такого змісту: «Виділення КП щодо окремих підозрюваних / обвинувачених можливо у випадках, коли це зумовлено міркуваннями захисту відомостей, що становлять охоронювану законом таємницю».

Як уже зазначалося, розділення КП є неможливе, якщо це може негативно вплинути на повноту досудового розслідування та судового розгляду (ч. 4 ст. 217 КПК України). Тому доцільно передбачити особливий порядок ознайомлення з матеріалами КП, що містить охоронювану законом таємницю тих підозрюваних / обвинувачених, які з самого початку не були з нею ознайомлені. Відповідно до чинного законодавства підозрюваному / обвинуваченому гарантовано право ознайомлюватися з усіма матеріалами КП, а не тільки з тими, які стосуються обвинувачення, інкримінованого особисто йому (п. 14 ч. 3 ст. 42, ст. 221 КПК України).

Однак подібна позиція законодавця видається помилковою. На нашу думку, право підозрюваного / обвинуваченого жодним чином не ігнорується у процесі часткового ознайомлення із справою, коли йому надаються лише документи, що стосуються пред’явленого обвинувачення. Для забезпечення законності процедури ознайомлення із матеріалами КП та гарантованості захисту прав обвинуваченого у подібних випадках раціонально виносити відповідну постанову, де обґрунтовуватимуться підстави прийнятого рішення, а також кількість та назви документів, що пред’являються особі для вивчення.

З огляду на це слід доповнити ч. 1 ст. 221 КПК України (після першого речення) положенням такого змісту: «Слідчий зі згоди прокурора під час ознайомлення із матеріалами КП, що містять відомості, які становлять охоронювану законом таємницю, обмежує обсяг пред’явлених матеріалів особам, яким ці відомості не були відомі. З відповідною постановою ознайомлюються зацікавлені особи».

2.3.