<<
>>

Міжнародно-правові стандарти, що спрямовані на сприяння реалізації права на захист у кримінальному провадженні та забезпечення його ефективності

У світі вже сформована ціла система міжнародних документів, що містять норми та принципи, які визнаються міжнародною спільнотою, суддями, юристами, фахівцями в галузі права багатьох країни як міжнародно-правові стандарти кримінальної процесуальної діяльності, у тому числі й у сфері забезпечення ефективного захисту.

Її складовими передусім виступають: ЗДПЛ [99]; МІ 11 1 111 [171]; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права [172]; Факультативний протокол до МИТНІЇ [353].

Окрім названих, основними міжнародно-правовими документами, які містять стандарти ефективного захисту у кримінальному провадженні, є Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями (затверджені І Конгресом ООН з профілактики злочинності і поводження з в’язнями 30.08.1955 р.) [173]; Зведення принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув’язненню будь-яким чином, прийняте Резолюцією 43/173 Генеральної Асамблеї від 09.12.1988 р.; Резолюція (78) 8 Комітету міністрів про юридичну допомогу та консультації від 02.03.1978 р. [235]; Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (1екінські правила), прийняті Резолюцією 40/33 Генеральної Асамблеї від 29.11.1985 р., [168]; Основні принципи, що стосуються ролі юристів [189]; Основні положення про роль адвокатів, прийняті УІІІ конгресом ООН по запобіганню злочинності 01.08.1990 р. [188]. У формуванні міжнародно-правових стандартів захисту також важливу роль відігріло прийняття 26.05.1995 р. у Мінську Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини [121].

Разом із тим загальновизнаним є й те, що провідне місце у створенні міжнародно-правових стандартів кримінальної процесуальної діяльності (у тому числі й стандартів ефективного захисту) посідає вже названа нами КЗПЛ, яка містить положення, що мають принципове значення для регламентації кримінального провадження та суттєво вплинули на зміст багатьох новел, включених до чинного КПК України.

Саме тому, на нашу думку, КЗПЛ заслуговує на особливу увагу.

Ратифікація ВР України 17.07.1997 р. КЗПЛ стала новим етапом у реформуванні національного кримінального судочинства. Відповідно до п. 1 ЗУ «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» [224] Україна визнає обов’язковою юрисдикцію ЄСПЛ в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування КЗПЛ [218].

Дане положення означає, що конвенційні норми, дотримуватися яких зобов’язалася Україна, існують в органічній єдності з рішеннями ЄСПЛ, а їх практичне втілення в законодавчих і правозастосовних внутрішньодержавних заходах здійснюється саме в такому вигляді.

Крім цього, визнання Україною юрисдикції ЄСПЛ з питань тлумачення і застосування КЗПЛ передбачає, що для суду, який здійснює кримінальне провадження, обов’язковою буде та мотивувальна частина рішень по конкретних справах, в якій викладаються правові позиції ЄСПЛ, тобто ці правові позиції повинні напряму впливати на формування правових позицій національних судових органів. У той же час слід враховувати, що використання рішень ЄСПЛ як засобу конкретизації положень КЗПЛ на практиці має відбуватися в суворій відповідності до останньої.

Неможливо не помітити, що нині в Україні явно простежується тенденція до все більшого врахування положень КЗПЛ і рішень ЄСПЛ у судовій практиці. Слідуючи прикладу інших європейських країн, що належать як до англосаксонської, так і континентальної правової сім’ї, українська правова система поступово робить свій вибір на користь забезпечення прямої дії рішень ЄСПЛ у внутрішньому праві, посилюючи тим

самим їх вплив на розвиток правової системи в цілому.

Необхідно відзначити, що хоча ЄСПЛ не використовує в рішеннях термін «стандарти», ми підтримуємо точку зору Е. С. Алісієвич, яка вважає, що ЄСПЛ формулює саме міжнародно-правові стандарти на основі таких ознак: 1) багаторазовість повторення ЄСПЛ один раз висловленої позиції стосовно певного права, гарантованого КЗПЛ; 2) використання ЄСПЛ для позначення своєї позиції таких словосполучень, як «Суд нагадує ...», «Суд повторює ...» та ін; 3) оскільки правові стандарти ЄСПЛ лежать в основі аргументації, вони завжди містяться в мотивувальній частині, яка іменується «питання права».

Результатом тлумачення ЄСПЛ положень КЗПЛ і протоколів до неї є правові стандарти суду у вигляді «загальних правил, підтверджених багаторазовим застосуванням, що склалися в результаті тлумачення судом норм КЗПЛ і протоколів у процесі розгляду скарг на порушення прав і свобод людини, гарантованих КЗПЛ і доповнюючими її протоколами. Сукупність правових стандартів ЄСПЛ на основі процедури тлумачення щодо всіх прав і свобод людини, закріплених в КЗПЛ та протоколах, утворює систему правових стандартів» [5, с. 75-76].

Аналіз вищевказаних міжнародно-правових документів, узагальнення практики ЄСПЛ дозволив поділити міжнародно-правові стандарти, що сформувалися для сприяння реалізації права на захист, на наступні групи: 1) стандарти, які покликані для сприяння ефективності здійснення захисту безпосередньо самим обвинуваченим; 2) стандарти, які допомагають здійсненню ефективного захисту захисником; 3) стандарти, які розроблені для ефективного захисту, який здійснюється стороною захисту (коли захист здійснюється спільно обвинуваченим та захисником); 4) стандарти, що містять вимоги до держави або її органів та покладають на них обов’язки забезпечити можливість здійснення ефективного захисту.

Хочеться також зазначити, що, виокремлюючи такі групи стандартів, ми підкреслюємо, що вони не існують окремо одна від одної, а лише в їх сукупності здатні забезпечити ефективний захист.

Зазначені групи стандартів можна поділити на певні складові. Зокрема, до першої групи стандартів, дотримання яких сприяє ефективності здійснення захисту безпосередньо самим обвинуваченим, належать: 1) своєчасність та оперативність поінформованості зрозумілою мовою про: надані законом права, причини арешту; право зберігати мовчання (не давати показання щодо себе); користуватися правовою допомогою захисника, у тому числі й безоплатно; право на вільний вибір захисника; на добровільну, свідому, розумну відмову від правової допомоги захисника; обсяг (характер) обвинувачення; сукупність доказів, які покладені у підґрунтя обвинувачення [206]; право на перекладача (якщо потрібно - його заміну) та письмовий переклад мовою, якою обвинувачений володіє, принаймні документів, під якими він ставить свій підпис; 2) участь у судовому розгляді, у тому числі особиста присутність обвинуваченого у залі судового засідання, або участь у режимі відеоконференції, що дозволить реалізувати весь комплекс наданих прав, зокрема, й права на отримання вмотивованого рішення, права на оскарження, права на допит свідків захисту та обвинувачення.

До другої групи стандартів, слідування яким сприяє здійсненню ефективного захисту захисником, відносяться принаймні наступні: 1) належна кваліфікація адвоката; 2) обов’язок захисника провадити доказову діяльність (активний захист); 3) добросовісність виконання адвокатом своїх обов’язків; 4) розумна незалежність адвоката від держави; 5) обов’язкова присутність захисника на слуханнях (у залі судового засідання); 6) дотримання захисником встановлених законом процесуальних строків у кримінальному провадженні та оскарження порушення встановлених строків іншими учасниками; 7) особиста перевірка захисником добровільності відмови від призначеного захисника, а також роз’яснення обвинуваченому його прав і можливих наслідків відмови від захисника.

До третьої групи стандартів, які повинні забезпечувати ефективний захист стороною захисту, можна віднести: 1) прискорення моменту доступу обвинуваченого до захисника; 2) безперешкодність та конфіденційність спілкування обвинуваченого із захисником; 3) достатність часу та можливостей для підготовки захисту; 4) збирання доказів, які спростовують обвинувачення, пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність (у тому числі й можливість виклику та допиту свідків і експертів у суді).

До четвертої групи стандартів, що містять вимоги до держави (або її органів), належать: 1) обов’язок держави забезпечити реальний (не ілюзорний чи формальний) захист підозрюваного, обвинуваченого, оскільки само по собі призначення захисника не забезпечує надання ефективної правової допомоги. Враховуючи незалежний характер адвокатури, держава може втручатися в діяльність захисника лише з метою забезпечення розумного балансу між інтересами правосуддя та інтересами конкретного обвинуваченого; 2) обов’язок надати стороні захисту час та можливості для здійснення ефективного захисту.

Розглянемо більш детально виокремлені нами стандарти. Зокрема, як було зазначено вище, першу групу складають стандарти, дотримання яких сприяє ефективності здійснення захисту безпосередньо самим обвинуваченим.

ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що затримуваній особі завжди слід повідомляти про причини арешту чи затримання, а також про її права, у тому числі про право на адвоката. Осіб, узятих під варту, потрібно в найкоротші строки сповіщати про всі обвинувачення, висунуті проти них. Ця інформація необхідна, щоб людина змогла оскаржити законність арешту чи затримання, а в разі пред’явлення обвинувачень - почати готуватися до захисту [429; 390; 271; 441].

Всі затримані мають одержати таку інформацію, на підставі якої вони будуть у змозі оскаржити законність їх затримання. ЄСПЛ наголошує, що будь-яка особа має право подати скаргу з метою отримання негайного рішення про правомірність свого затримання, а також не може ефективно скористатися цим правом, якщо їй негайно й у достатньому обсязі не повідомили причин, з яких її позбавили свободи [429].

У справі «Нечипорук та Йонкало проти України» [271] ЄСПЛ зауважив, що кожна затримана особа має бути повідомлена простою, непрофесійною, зрозумілою для неї мовою про основні юридичні та фактичні підстави її затримання, щоб вона мала можливість, якщо вважатиме за потрібне, звернутися до суду з оскарженням законності затримання.

ЄСПЛ також зазначає, що інформація повинна надаватися одразу після того, як людину було позбавлено її свободи або ж як тільки це стане можливим, тобто негайно. Проте ЄСПЛ не встановив єдиних правил до параметрів прийнятих часових рамок надання інформації, бо розглядав цей аспект у невеликій кількості справ.

Так, у справі «Кабулов проти України» [266] заявник був заарештований задля його депортації, і ЄСПЛ постановив, що 40-хвилинна затримка в його інформуванні про підстави арешту сама по собі не означала можливого порушення ст. 5 (2) КЗПЛ. Натомість у справі «Сааді проти Сполученого Королівства» [426] ЄСПЛ виявив порушення ст. 5 (2) КЗПЛ, оскільки заявника, який прагнув політичного притулку, поінформували про причини його затримання в центрі тимчасового перебування лише через 76 годин. Більше того, ЄСПЛ навіть демонстрував особливу гнучкість у рішеннях по справах, які стосувалися розслідування можливої терористичної діяльності, та висловлював позицію, що на початку затриманого можна поінформувати про загальний характер обвинувачень проти нього, а більш детальні відомості слід надати йому незабаром [406].

Відповідно до ст. 5 (2) КЗПЛ ЄСПЛ стримано ставиться до коротких затримок у наданні інформації, але тільки у разі наявності особливостей і складнощів у конкретній справі. Як правило, інформація про підстави арешту повинна надаватися заарештованому одразу після арешту.

Отже, говорячи про своєчасність поінформування затриманої або заарештованої особи, можемо констатувати, що ЄСПЛ наголошує на важливості надання необхідної інформації про основні юридичні та фактичні підстави її затримання, по-перше, негайно і, по-друге, простою, непрофесійною, зрозумілою їй мовою.

На думку суддів ЄСПЛ, своєчасне інформування також полягає в тому, що кожному заарештованому чи затриманому слід повідомляти про його право на допомогу адвоката, обраного ним самим або призначеного, причому відразу ж у момент арешту чи затримання, до початку допиту, а також при пред’явленні обвинувачень. Так, у справі «Пановіц проти Кіпру» неповнолітній заявник був заарештований у зв’язку з пограбуванням і вбивством. Він був допитаний поліцією без адвоката та за відсутності свого опікуна, під час допиту затриманий зізнався у злочинах. Уряд стверджував, що органи держави були готові дозволити заявникові в будь-який час скористатися його правом на отримання правової допомоги, якби він про це попросив. ЄСПЛ постановив, що держава зобов’язана була надати заявникові необхідну інформацію для отримання доступу до правової допомоги і що пасивний підхід до цього зобов’язання порушив ст. 6 КЗПЛ. Таким чином, ЄСПЛ вирішив, що влада мала «активно забезпечити» усвідомлення заявником його права на допомогу та на безоплатну правову допомогу, а також права зберігати мовчання [423].

Інформування також передбачає повідомлення особі про її право на вільний вибір захисника. Це є дуже важливим стандартом ефективного захисту, оскільки вільність вибору захисника ЄСПЛ вважає основним елементом права на юридичну допомогу. Так, ЄСПЛ у справі «Пакеллі проти Німеччини» з’ясував, що адвокату заявника було відмовлено в допуску до слухання справи в суді другої інстанції, оскільки він брав участь у процесі як захисник іншого обвинуваченого. Виходячи з конкретних обставин справи, ЄСПЛ визнав, що було порушення ст. 6 (3) (с) КЗПЛ [422].

У той же час, на думку ЄСПЛ, право вільного вибору захисника не є абсолютним. Пояснюється це тим, що держава має право регламентувати доступ адвокатів до суду, а іноді забороняти це певним особам. У справі «Попов проти Росії» ЄСПЛ зазначив, що, незважаючи на важливість довірливого характеру відносин між адвокатом і його клієнтом, право на вибір власного адвоката не може розглядатися як абсолютне. Він вважає, що суд може дозволити обвинуваченому, щоб його нарівні з адвокатом представляв близький родич або інша обрана ним особа. Однак ЄСПЛ наголошує, що це право є дискреційним. Саме внутрішньодержавні суди забезпечують у кожному конкретному випадку належний захист підсудному та приймають рішення про те, чи повинен бути наданий дозвіл на представництво інтересів підсудного близькими родичами. Саме з таких міркувань ЄСПЛ зробив висновок про те, що відмова суду першої інстанції в допуску в судовий процес дядька заявника як його представника, у той час як його інтереси були представлені адвокатом за його вибором, не привів до порушення його прав, гарантованих ст. 6 (3) (с) КЗПЛ [77].

Із тексту ст. 6 (3) (с) КЗПЛ стає очевидним, що підозрюваний або обвинувачений має право на адвоката, обраного на власний розсуд, якщо він сам платить за його послуги на приватних засадах. Зокрема, про це йде мова у справі «Кемпбелл і Фелл проти Великої Британії», в якій ЄСПЛ підкреслив, що обвинувачений має право користуватися послугами захисника за своїм вибором, якщо у нього в розпорядженні є для цього достатньо фінансових коштів [396]. Отже, право на вибір адвоката може підлягати обмеженням при наданні безоплатної правової допомоги, хоча органи держави при призначенні захисника мають керуватися іншими міркуваннями «за наявності дотичних і достатніх підстав вважати, що це є необхідним в інтересах правосуддя» [401].

Разом із тим, якщо звернутися до ст. 3 КЗПЛ, виникає питання, а чи має право обвинувачений обирати на власний розсуд захисника серед тих, які надають таку допомогу безоплатно? На наш погляд, слід позитивно відповісти на це питання. Особа, яка обирає захисника за рахунок держави також повинна мати право це робити на власний розсуд, тобто у змозі вибрати серед тих, хто надає правову допомогу безоплатно. Такий висновок зроблено на підставі узагальнення практики надання безоплатної правової допомоги. Зокрема, під час кримінального провадження підозрюваний звернув увагу на те, що захисника для нього обрав слідчий, який під час переговорів із Центром надання безоплатної правової допомоги просив надати конкретного захисника та охарактеризував його як «лояльного до слідства». Причому на заперечення підозрюваного про те, що він бажає мати об’єктивного та неупередженого захисника, пояснив, що підозрюваний не має права обирати захисника за призначенням на власний розсуд.

Інформування особи у кримінальному провадженні передбачає не тільки роз’яснення їй права на вільний вибір захисника, а й належне поінформування її про право на відмову від послуг адвоката. ЄСПЛ наголошує, що, хоча особа може добровільно відмовитися від захисника, така відмова від права повинна бути недвозначно встановлена та супроводжуватися мінімальними гарантіями, порівняними з її значенням. Разом із тим ЄСПЛ у ряді рішень сформулював стандарт «добровільної, свідомої і розумної відмови» від допомоги захисника [413; 400].

Зокрема, у справі «Піщальніков проти Росії» [76] ЄСПЛ наголосив, що відмова від адвоката має бути не лише добровільною, а й являти собою свідомий та умисний відступ від права. Перед тим, як стверджувати, що обвинувачений своєю поведінкою дав зрозуміти, що відмовляється від важливого права, захищеного ст. 6 КЗПЛ, необхідно показати, що він був у змозі належною мірою передбачити можливі наслідки такої своєї поведінки. На думку ЄСПЛ, факт належної відмови від права на адвоката не можна установити на основі лише того, що обвинувачений після його поінформування про права надалі відповідав на запитання поліції.

У практиці ЄСПЛ є приклади недобровільної відмови від правової допомоги.

Так, у справі «Боротюк проти України» ЄСПЛ визнав порушення ст. 6 (3) (с) КЗПЛ, в якій адвоката не було допущено до заявника за відсутності відмови затриманого від адвоката, запрошеного його рідними. ЄСПЛ вказав, що заявник відмовився від свого права на юридичну допомогу, знаходячись в особливо уразливому становищі, не розуміючи правових нюансів характеристики злочину, який йому інкримінували (і який з часом змінився із нанесення ушкоджень, які призвели до смерті, на навмисне вбивство). Нарешті, ЄСПЛ не забув про те, що заявник відмовився від своїх показань відразу, як тільки отримав доступ до адвоката, та ніколи не повторював їх пізніше. З урахуванням цих міркувань ЄСПЛ зробив висновок про те, що в даному випадку не було прямої відмови заявника від свого права на правову допомогу. Не було й інших вагомих причин для обмеження його права на юридичну допомогу. Таким чином, влада була зобов’язана надати заявнику доступ до адвоката з моменту його першого допиту у відділі міліції, що не було зроблено [263].

Наступною складовою своєчасного поінформування обвинуваченого є його інформування про право на безоплатний усний переклад і переклад документів, який сприяє можливості здійснювати ефективний захист. Слід вказати, що у КПК України закріплені важливі гарантії дотримання прав обвинуваченого, який не володіє мовою кримінального судочинства (ст. 29 КПК України). Проте на практиці залишається не- вирішеним питання щодо того, які саме документи повинні бути вручені обвинуваченому в перекладі мовою, якою він володіє. Закон передбачає переклад судових рішень, якими суд закінчує судовий розгляд по суті. Переклад інших процесуальних документів кримінального провадження, надання копій яких передбачено КПК України, здійснюється лише за клопотанням обвинуваченого (ч. 3 ст. 29 КПК України).

Із цього приводу ЄСПЛ дає значно ширше тлумачення та наголошує на тому, що будь-яка особа, що не розуміє і не володіє офіційною мовою країни, має право на безкоштовну допомогу усного перекладача після арешту, у тому числі під час допиту [412]. Перекладач має бути незалежним від влади. Крім того, влада забезпечує переклад основних документів, необхідних для гарантії справедливості судового розгляду [414], у тому числі протоколів, які вимагають підпису обвинуваченого (курсив наш - М. М.). Це важливо не тільки щодо осіб, які не говорять мовою судочинства, а й щодо тих, хто не читає на ній (навіть якщо і говорить). Право на допомогу перекладача та переклад документів також поширюється на осіб з обмеженими можливостями, у тому числі з порушеннями зору та слуху.

Отже, згідно із позицією ЄСПЛ обсяг безкоштовного для обвинуваченого права на переклад не обмежується якимись конкретними процесуальними діями або переліком документів: «...У контексті права на справедливий судовий розгляд, передбаченого ст. 6 (3) (е) КЗПЛ, означає, що обвинувачений, який не розуміє мови, що використовується в суді, або не розмовляє нею, має право на безоплатну допомогу перекладача для письмового або усного перекладу всіх документів чи заяв по порушеній проти нього справі, що необхідні йому для розуміння того, що відбувається, та гарантування його права» [414].

У зазначеній справі, а також справі «Озтюрк проти Німеччини» ЄСПЛ визнав порушення права на безоплатну допомогу перекладача у випадку, коли після надання перекладача за рахунок держави особі, яка притягалася до відповідальності, суд зобов’язав її відшкодувати витрати за послуги перекладача [74].

У справі «Кускані проти Великої Британії» ЄСПЛ визнав порушення ст. 6 (1) КЗПЛ у поєднанні із ст. 6 (3) (e) КЗПЛ у випадку, коли обвинувачений, який мав проблеми з розумінням мови судочинства, не був представлений перекладачем в суді під час його заяви про визнання вини у вчиненні серйозного злочину, при цьому адвокати повідомляли про такі проблеми, як і про проблеми у спілкуванні адвоката із заявником. При цьому ЄСПЛ зазначив, що «головним охоронцем справедливості судового розгляду був суддя, який розглядав справу і був явно в курсі реальних труднощів, що могли виникнути у заявника за відсутності перекладача» [402].

Отже, пропонуємо привести чинний КПК України у відповідність до вимог, які висуває ЄСПЛ при вирішенні цих питань.

Як вже зазначалося вище, підозрюваний (обвинувачений) повинен бути поінформованим про своє право зберігати мовчання. ЄСПЛ наголошує на тому, що всім підозрюваним у злочинах слід повідомляти про право не свідчити проти себе і не визнавати вини, у тому числі не відповідати на допитах. Цю інформацію слід доводити до відома при арешті і до початку допиту. У справі «Функе проти Франції» ЄСПЛ постановив, що право на мовчання і право не свідчити проти себе є складниками концепції справедливого судового розгляду в розумінні ст. 6 (1) КЗПЛ [407].

Щодо використання доказів, отриманих у порушення права зберігати мовчання та привілею не свідчити проти себе, ЄСПЛ нагадує, що ці права є загальновизнаними міжнародними стандартами, які лежать в основі поняття «справедливий судовий розгляд» у значенні ст. 6 КЗПЛ. Їх зміст полягає, поміж іншим, у захисті обвинуваченого від неправомірного примусу з боку влади і, таким чином, у сприянні уникненню судових помилок і досягненню мети ст. 6 КЗПЛ. Право не свідчити проти себе, зокрема, передбачає, що обвинувачення у кримінальній справі намагається довести винуватість обвинуваченого, не вдаючись до доказів, які були отримані шляхом примусу чи насильства всупереч волі обвинуваченого, а також коли вони отримані під час допиту як свідка особи, яка фактично підозрюється у вчиненні злочину [273].

До речі, цей міжнародно-правовий стандарт знайшов своє закріплення в чинному КПК України. Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 87 КПК України суд зобов’язаний визнати істотним порушенням прав людини і основоположних свобод, зокрема, отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

У справі «Нечипорук та Йонкало проти України» ЄСПЛ вказав на порушення ст. 6 (1) КЗПЛ у частині права заявника не свідчити проти себе, коли національні суди використовували як докази при постановленні вироку показання, отримані від заявника при катуванні. На думку ЄСПЛ, допустимість як доказів свідчень, отриманих за допомогою катувань, із метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких показань і від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження підсудного судом. ЄСПЛ визнав, що первинні зізнання заявника були отримані від нього в результаті поганого поводження, яке прирівнюється до катування у значенні ст. 3 КЗПЛ. Він також наголошує, що при розгляді його справи національні суди визнали ці зізнання допустимими доказами. З огляду на принципи своєї практики ЄСПЛ констатує, що це звело нанівець саму суть права заявника не свідчити проти себе, незалежно від того, яку вагу мали зазначені зізнання у доказовій базі для його засудження і

незалежно від того, що протягом слідства він зізнавався ще кілька разів [271].

Виходячи із загальної концепції справедливого судового розгляду, відмова від прав, які гарантовані КЗПЛ, зокрема, від права не свідчити проти себе, має відбуватися за умови забезпечення мінімальних процесуальних гарантій. Наприклад, ЄСПЛ розглядає ранній доступ до адвоката як процесуальну гарантію права не свідчити проти себе та фундаментальну гарантію проти жорстокого поводження, відзначаючи особливу вразливість обвинуваченого на ранній стадії розгляду, коли він стикається зі стресовою ситуацією та складнощами кримінального законодавства. Будь-який виняток із цього права має бути чітко обґрунтований, а його застосування бути суворо обмежене в часі. ЄСПЛ повторює, що відмова від прав, гарантованих КЗПЛ - в тій мірі, в якій це допустимо, - не мусить суперечити будь-яким важливим суспільним інтересам, повинна бути виражена у недвозначній формі і має супроводжуватися мінімальними гарантіями, пропорційними важливості відмови [269].

На думку ЄСПЛ, право не свідчити проти себе є однією із передумов змагальності процесу. Принципи права на захист і привілеїв не свідчити проти себе належать до загальновизнаних міжнародних стандартів у галузі прав людини, які лежать в основі концепції справедливого судового розгляду та чиє обґрунтування стосується, зокрема, захисту обвинуваченого від жорстокого примусу з боку влади. Вони також сприяють профілактиці судових помилок та виконанню цілей ст. 6 КЗПЛ, зокрема, рівності сторін між органами розслідування або обвинувачення та обвинуваченим [82].

Як вже наголошувалося, обвинувачений також повинен бути поінформованим про обсяг, характер і причину обвинувачення. Статтею 6 (3) (а) КЗПЛ передбачено, що обвинувачений має право бути негайно та детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього. Адже, на думку ЄСПЛ, простих посилань на наявність обвинувачень недостаньо [271]. ЄСПЛ займає позицію, яка полягає у тому, що на відповідному державному органі лежить обов’язок інформувати підозрюваного або обвинуваченого про причину та характер обвинувачення, і цей обов’язок не може вважатися виконаним належно, якщо такий орган займе пасивну позицію та просто забезпечить доступність зазначеної інформації, не привернувши до неї увагу підозрюваної або обвинуваченої особи [417]. Це означає, що не є достатнім надання органами влади такої інформації лише у разі, якщо її запитують. Вони повинні це зробити обов’язково і незалежно від ситуації.

Третім аспектом поінформованості у кримінальному провадженні ЄСПЛ вважає інформування особи про сукупність доказів, які покладені в основу обвинувачення. Відповідно до принципу рівності сторін на ранніх стадіях кримінального провадження підозрювані мають право на доступ до тих доказів, які у змозі забезпечити можливість оскарження ними законності свого затримання.

Практикою ЄСПЛ встановлено, що органи обвинувачення мають ознайомити захист з усіма матеріальними доказами на користь або проти обвинуваченого і що як органи обвинувачення, так і обвинувачений мають право ознайомитися з коментарями та свідченнями іншої сторони та зробити щодо них власні зауваження. Це, по суті, є складовою принципу рівності сторін і також вважається одним з аспектів права на достатній час і можливості для підготовки захисту відповідно до ст. 6 (3) (в) КЗПЛ.

Підозрювані на ранніх стадіях кримінального провадження мають право на доступ до тих доказів у матеріалах справи, які здатні надати можливість оскарження ними законності свого затримання. У справі «Шишков проти Болгарії» [430] ЄСПЛ зазначив, що рівність сторін не є забезпеченою, якщо адвокату відмовляють у доступі до тих документів у слідчій справі, які необхідні для ефективного оскарження законності, в розумінні КЗПЛ, тримання його клієнта під вартою. Поняття «законність тримання під вартою» не обмежується дотриманням процесуальних вимог, встановлених національним законодавством, але також стосується обґрунтованості підозри, яка стала підставою для арешту, законності мети, яка переслідувалася арештом і обґрунтованості подальшого утримання під вартою.

Важливо також відмітити, що ст. 6 (3) (а) КЗПЛ вимагає, щоб інформація надавалася негайно, на попередніх етапах провадження. ЄСПЛ критично віднісся до того, що органи держави не надали підозрюваному достатню інформацію до його опитування міліцією і не забезпечили йому доступу до доказів обвинувачення аж до кінця попереднього слідства [417].

У справі «Натутен проти Фінляндії» [420] ЄСПЛ постановив, що обов’язки з розкриття доказів мають передбачити можливість підозрюваного ознайомитися з результатами розслідувань, проведених під час усього провадження, у цілях підготовки свого захисту. Проте це право відповідно до КЗПЛ не є абсолютним. Так, розкриття доказів може бути обмежене в законних цілях, наприклад, для захисту національної безпеки або джерел інформації, для захисту свідків від помсти, що їм загрожує, або для нерозголошення відомостей про методи кримінального слідства [411]. Однак такі обмеження мають бути беззаперечно необхідними, а також підлягати оскарженню в ході подальшого провадження.

У справі «Моїсеєв проти Росії» [73] уряд стверджував, що доступ до матеріалів справи був обмежений з мотивів інтересів національної безпеки. ЄСПЛ постановив, що обмеження в такому доступі мають бути належними за обсягом, відповідними й обґрунтованими законом. ЄСПЛ визнає, що міркування національної безпеки можуть, за певних обставин, вимагати процесуальних обмежень у справах, пов’язаних із державною таємницею. Тим не менше, навіть там, де національна безпека перебуває під загрозою, поняття «законність» та «верховенство права» в демократичному суспільстві вимагають, щоб заходи, які зачіпають основні права людини, такі, як право на справедливий судовий розгляд, відбувалися на законних підставах і були доречними для виконання захисної функції.

Сформульований ЄСПЛ стандарт своєчасного поінформування особи знайшов своє відображення у відповідних нормах національного законодавства. Чинний КПК України передбачає, що підозрюваний, обвинувачений має наступні права: знати, у вчиненні якого кримінального правопорушення його підозрюють, обвинувачують (п. 1 ч. 3 ст. 42 КПК України); бути чітко та своєчасно повідомленим про свої права, передбачені КПК України, а також отримати їх роз’яснення (п. 2 ч. 3 ст. 42 КПК України). Під «своєчасністю», на наш погляд, слід розуміти обрання такого моменту повідомлення, коли обвинувачений (а також підозрюваний) може усвідомити свої права та скористатися ними для здійснення захисту.

Складовою першої групи стандартів, які покликані сприяти здійсненню ефективного захисту безпосередньо обвинуваченим, ми вважаємо стандарти, сформовані ЄСПЛ, що забезпечують право обвинуваченого на участь у судовому розгляді, до яких, зокрема, належать: участь у судовому розгляді, у тому числі особиста присутність обвинуваченого в залі судового засідання або участь в режимі відеоконференції, що дозволить реалізувати весь комплекс наданих прав, також і права на отримання вмотивованого рішення, права на оскарження, права на допит свідків захисту та обвинувачення. У деяких випадках ЄСПЛ вважає дуже важливим право обвинуваченого на особисту участь у розгляді справи, навіть якщо він користується послугами захисника. На думку ЄСПЛ, реалізація права підсудного на особисту участь у розгляді справи має велике значення для провадження в суді першої інстанції, оскільки відбувається розгляд і вирішення як фактичних, так і правових питань.

Право підсудного на участь у розгляді його кримінальної справи зазвичай включає не тільки право на особисту присутність, а і право чути та слідкувати за розглядом (наприклад, постанова у справі «Севастьянов проти Росії» [79]). «Ефективна участь» передбачає, що обвинувачений повною мірою розуміє суть судового розгляду та те значення, яке воно має для нього. Підсудний повинен мати змогу роз’яснити своїм адвокатам власну версію подій, вказати на свідчення, з якими він не згоден, і повідомити їм ті факти, які можуть бути висунуті на його захист (постанова у справі «Тімерга- лієв проти Росії» [80]).

Все ж за певних виняткових обставин проведення судового розгляду за відсутності підсудного можливе, наприклад, через хворобу (постанова по справі «Колоцца проти Італії» [400]). Однак ЄСПЛ вважає, що при проведенні судового засідання за відсутності підсудного обов’язковою є участь захисника (постанова «Хансен та ін. проти Данії» [409]). Такий стандарт має важливе значення під час проведення так званого «заочного судового розгляду».

Підсудний також має право відмовитися від свого права на участь у судовому розгляді справи. ЄСПЛ у рішенні про прийнятність за скаргою «Мірілашвілі проти Росії» [72], оцінюючи обґрунтованість скарги заявника на його відсутність у деяких судових засіданнях, взяв до уваги наступні чинники: інтереси заявника у справі представляла група кваліфікованих адвокатів; заявник та адвокати були сповіщені про дати судових засідань; в ті дні, коли заявник був відсутній, суд розглядав обставини, що прямо не стосувалися суті пред’явлених йому обвинувачень; в інші дні адвокати не заперечували проти розгляду справи за відсутності заявника, який також відмовився брати участь у судових засіданнях. У результаті ЄСПЛ зробив висновок про те, що заявник сам відмовився від свого права на участь у процесі, крім того, його відсутність на деяких засіданнях не спричинила шкоди його інтересам.

ЄСПЛ неодноразово підкреслював (наприклад, у справі «Марчелло проти Італії»), що в інтересах чесного та справедливого судового розгляду особиста присутність обвинуваченого в суді має принципове значення. У той же час із ст. 6 КЗПЛ не завжди витікає право на публічне слухання або, тим більше, на обов’язкову особисту участь обвинуваченого. При розгляді цього питання мають враховуватися особливості конкретного судового розгляду і те, наскільки інтереси захисту представлені і гарантовані в суді [416].

Необхідно також зауважити, що участь обвинуваченого в судовому розгляді може відбуватися в режимі відеоконференції, що саме по собі не суперечить КЗПЛ і передбачено й іншими міжнародними актами, наприклад, Другим додатковим протоколом до Європейської конвенції про взаємну правову допомогу у кримінальних справах (ст. 9) [89], Конвенцією про взаємну правову допомогу у кримінальних справах між державами-членами ЄС (ст. 10) [118]. Однак застосування відеоконференції судом у кожному конкретному випадку повинно бути мотивованим, зокрема, необхідністю запобігання іншим кримінальним злочинам; захистом суспільної безпеки та правопорядку; захистом свідків і потерпілих; дотриманням розумного строку судового розгляду тощо.

У справі «Марчелло проти Італії» ЄСПЛ не знайшов порушення ст. 6 КЗПЛ, мотивуючи це тим, що сама по собі участь заявника у судовому розгляді в режимі відео- конференції не ставить захист у невигідне становище порівняно з іншими його учасниками, а тому воно щодо нього було справедливим [416].

В іншій справі «Г олубєв проти Росії» ЄСПЛ не угледів порушення ст. 6 КЗПЛ, а свою позицію мотивував тим, що, хоча фізична присутність обвинуваченого в залі судового засідання вкрай бажана, але не є самоціллю, оскільки вона служить більш важливій меті - забезпеченню справедливого судового розгляду в цілому. Навіть незважаючи на те, що заявник на слуханні своєї справи у Верховному Суді особисто не був присутній, його права на ефективну участь у судовому розгляді порушені не були, оскільки: по-перше, заявник не зажадав особистої присутності в суді завчасно; подруге, він не заперечував проти слухання в режимі відеоконференції в ході судового розгляду; по-третє, в цьому випадку він мав можливість проконсультуватися зі своїм захисником наодинці до початку слухань. Крім того, оскільки у заявника було два захисники, то один із них під час слухань міг перебувати в залі суду, а інший - в слідчому ізоляторі та консультувати обвинуваченого конфіденційно [434].

У справі «Саїд-Ахмед Зубайраєв проти Росії» ЄСПЛ зазначив, що сама по собі участь заявника в судовому розгляді в режимі відеоконференції не ставить захист у невигідне становище порівняно з іншими його учасниками. Він вважає, що влада зобов’язана забезпечити присутність обвинуваченого в засіданні суду або особисто, або із застосуванням відеоконференції. ЄСПЛ визнав, що судовий розгляд проти заявника був несправедливим через нездатність влади забезпечити його присутність на засіданні суду касаційної інстанції, всупереч його клопотанням [428].

Що ж стосується умов проведення відеоконференції, і, зокрема, ефективності особистої участі в судовому розгляді, то ст. 6 КЗПЛ гарантує право обвинуваченого на справедливий судовий розгляд, який в умовах змагального процесу передбачає не тільки його право бути присутнім, а й чути та бачити його учасників, а також стежити за ходом судового розгляду[19].

Перейдемо до розгляду другої групи стандартів, прийняття яких сприяє здійсненню ефективного захисту захисником. На наш погляд, їх також можна поділити на певні складові та віднести до них принаймні наступні, сформульовані ЄСПЛ, стандарти: 1) належна кваліфікація адвоката; 2) обов’язок захисника, який взяв на себе захист, провадити доказову діяльність (активний захист); 3) добросовісність виконання адвокатом своїх обов’язків; 4) розумна незалежність адвоката від держави; 5) обов’язкова присутність захисника на слуханнях (у залі судового засідання); 6) дотримання захисником встановлених законом процесуальних строків у кримінальному провадженні та їх оскарження у разі їх порушення іншими учасниками; 7) особиста перевірка захисником добровільності відмови від призначеного захисника, а також роз’яснення клієнту його прав і можливих наслідків відмови від захисника.

Розглянемо окреслені стандарти більш докладно. ЄСПЛ зазначає, що держава має право регламентувати доступ адвокатів до суду, а в деяких випадках і забороняти такий доступ певним особам, а також встановлювати умови, яким мають відповідати адвокати, що допускаються до суду. Наприклад, держава може вимагати певної кваліфікації. Обмеження кількості адвокатів для одного обвинуваченого та заборона доступу адвокатів до суду на підставі підозри в їх кримінальних контактах були визнані сумісними із вимогами ст. 6 (3) (с) КЗПЛ (рішення ЄСПЛ у справі «Артіко проти Італії» [393]) [436].

Відносно вимог щодо кваліфікації адвокатів, у тому числі обмеження переліку тих, хто може здійснювати захист у суді, що також можуть обмежити право на вибір призначуваного адвоката без порушення захищених КЗПЛ прав, у справі «Мефта та інші проти Франції» ЄСПЛ постановив, що особливий характер Касаційного суду Франції виправдовував подання усних аргументів при розгляді ним справи лише адвокатами відповідної спеціалізації [419]. Аналогічно, у справі «Майзіт проти Росії» ЄСПЛ установив, що ст. 6 КЗПЛ не було порушено, коли обвинуваченому відмовили в тому, щоб його інтереси у кримінальній справі представляли його мати та сестра. ЄСПЛ погодився з доводом держави, що призначення як захисників професійних юристів, а не пересічних громадян служило інтересам якості захисту з огляду на тяжкість обвинувачень і складність справи [418].

Хоча у ст. 6 КЗПЛ нема чіткого положення, яке гарантувало б захиснику право шукати докази, розслідувати факти, опитувати потенційних свідків або замовляти експертизу, у практиці ЄСПЛ можна знайти певні ознаки визнання ним важливості слідчих прав саме у захисника. У справі «Дайанан проти Туреччини» ЄСПЛ вказав, що з моменту взяття особи під варту справедливість провадження вимагає здатності одержувати весь спектр послуг, які безпосередньо пов’язані з наданням юридичної допомоги. У цьому зв’язку адвокат має бути у змозі забезпечувати без будь-яких обмежень такі основоположні складники захисту цієї особи, як обговорення справи, організація за-

хисту, збирання доказів на користь обвинуваченого, підготовка до опитування, надання підтримки обвинуваченому в його скрутному становищі та перевірка умов тримання під вартою [404]. Отже, ЄСПЛ зайняв позицію, відповідно до якої до функцій адвоката належить розслідування справи його клієнта як одне з прав, які сукупно становлять право підозрюваного або обвинуваченого на справедливий судовий розгляд.

Якість послуг, які надаються захисником, також безпосередньо залежать від того, чи сумлінно адвокат виконує свої обов’язки у кримінальному провадженні по відношенню до свого клієнта. Наприклад, ЄСПЛ зазначив, що неявка адвоката вважається, як правило, недоліком, який є очевидним для держави. У справі «Артіко проти Італії» призначений заявникові адвокат відмовився представляти його з самого початку справи, посилаючись на інші зобов’язання та погане здоров’я. Проте держава не замінила цього призначеного адвоката іншим. Зробивши висновок про порушення ст. 6 (3) КЗПЛ, ЄСПЛ наголосив, що коли призначений адвокат не має можливості виконувати свої обов’язки і органи держави обізнані про це, вони зобов’язані або замінити його, або переконатися, що він виконує свої обов’язки [393].

Якість захисту буде суттєво погіршуватися у разі мовчання адвоката й очевидного невиконання ним його основних обов’язків, що можуть бути визнані як бездіяльність захисника, а отже, служити підставою для втручання держави. У справі «Фалькао Душ Сантуш проти Португалії» адвокат був присутній на суді, але мовчав, не проводив перехресного допиту свідків і не вдавався до інших дій від імені заявника, який неодноразово скаржився органам держави на таке погане представлення його інтересів. ЄСПЛ зазначив, що органи держави не змогли гарантувати реальну правову допомогу, крім простого «призначення» адвоката, і що вони були зобов’язані втрутитися [389].

Наступним чинником, який впливає на якість надання послуг захисником, є його незалежність, яка передбачає свободу від будь-якого зовнішнього впливу, тиску чи втручання в його діяльність, зокрема, із боку держави. Незалежність є важливою передумовою належного виконання обов’язку із захисту клієнта. Адвокат має право протистояти будь-яким спробам посягання на його незалежність, уникати у своїй професійній діяльності компромісів, що зменшували б його незалежність, із метою догодити суду, іншим державним органам, третім особам або клієнту, якщо такі компроміси розходяться із законними інтересами клієнта та перешкоджають належному наданню йому правової допомоги. Під час здійснення захисту адвокат не повинен керуватися вказівками інших осіб стосовно змісту, форм, методів, послідовності і часу реалізації його професійних прав і обов’язків, якщо вони суперечать обраній стратегії захисту чи правовій позиції у справі [200, с. 18].

ЄСПЛ надає державам певні межі розсуду в оцінці необхідності будь-якого втручання в дії захисника, але такі межі розсуду залежать від відповідних норм та їх конкретного застосування. ЄСПЛ вважає, що держава не може нести відповідальність за кожен недолік у діях адвоката, призначеного надавати безоплатну правову допомогу. Концепція незалежності адвоката від держави означає, що здійснення захисту є, по суті, відносинами між підсудним та його захисником, незважаючи на те, чи захисника було призначено для надання послуг за рахунок держави, чи його послуги оплачуються у приватному порядку. ЄСПЛ погоджується, що компетентні національні органи влади зобов’язані відповідно до ст. 6 (3) (c) КЗПЛ втрутитися лише у випадку, якщо якимось іншим чином їм стає відомо про явні та достатні факти невиконання захисником обов’язку забезпечення ефективного представництва [412; 388; 75].

Зупинимося ще на одному моменті. Із приводу присутності захисника на слуханнях ЄСПЛ у справі «Балліу проти Албанії» зазначив, що заявник не бажав захищати себе особисто, а обраний ним адвокат не виконував свого обов’язку. Отже, внутрішній суд оголосив про перерву у слуханнях і відтак проводив його за відсутності адвоката заявника, хоча і в присутності самого заявника. У цій ситуацій ЄСПЛ вважає, що органи влади достатнім чином виконали свої зобов’язання щодо забезпечення правової допомоги і тоді, коли зупинили слухання для того, щоб дати можливість адвокатові заявника виконати свій обов’зок. Проте на слуханнях у районному суді Дурреса, коли в зал викликали свідків обвинувачення, заявник і його адвокат мали змогу ставити їм запитання, але вони вирішили цього не робити: заявник через те, що зберігав мовчання, а його адвокат через те, що був відсутній [395].Таким чином, у цьому випадку той факт, що захисник був відсутній на слуханні справи, негативно позначився на ефективності захисту у кримінальному провадженні.

На здійснення ефективного захисту в кримінальному провадженні також впливають дотримання захисником встановлених законом процесуальних строків у кримінальному провадженні та оскарження порушення встановлених строків іншими учасниками. У справі «Меріт проти України» ЄСПЛ нагадує, що ст. 13 КЗПЛ гарантує ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі в разі порушення положень ст. 6 (1) КЗПЛ щодо розгляду справи упродовж розумного строку (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі»). ЄСПЛ повторює, що засіб є «ефективним», якщо він може бути використаний або для прискорення винесення судом рішення у справі, або для забезпечення заявника відповідним відшкодуванням за затримку, яка вже допущена (див. вказане вище рішення у справі «Кудла проти Польщі»). ЄСПЛ зазначає, що у своїх попередніх зауваженнях Уряд повідомив, що заявнику були доступні засоби правового захисту щодо його скарг. Оскільки Уряд посилається на ті ж аргументи щодо скарг заявника на порушення ст. 13, то вони, як і заперечення Уряду, мають бути відхилені [270].

Таким чином, ЄСПЛ приходить до висновку, що в цій справі було порушено ст. 13 КЗПЛ через відсутність у внутрішньому законодавстві ефективного і доступного засобу правового захисту щодо скарги заявника стосовно тривалості розгляду кримінальної справи [270].

Стандартом активного захисту є особиста перевірка захисником добровільності відмови затриманого від призначеного Центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги захисника, а також роз’яснення клієнту його прав і можливих наслідків відмови від захисника. У справі «Яременко проти України» ЄСПЛ був вражений тим фактом, що внаслідок заходів, до яких вдалися органи влади, заявник не зміг скористатися перевагами обов’язкового представництва й опинився в ситуації, в якій, як він стверджував, його примусили відмовитися від свого права на захисника та свідчити проти себе.

Той факт, що зізнання у вчиненні злочину було отримане від заявника за відсутності захисника, і те, що заявник одразу відмовився від свого зізнання, коли захисник вже був присутній, свідчать про уразливість його становища та реальну потребу у відповідній юридичній допомозі, якої його фактично позбавили у той спосіб, в який слідчий райвідділу міліції застосував свої дискреційні повноваження стосовно кваліфікації розслідуваного злочину. ЄСПЛ вважає, що спосіб, у який захисника усунули від участі у справі, та підстави, якими було пояснено це рішення, а також підтвердження відсутності юридичних підстав для такого заходу, викликають серйозні сумніви щодо справедливості всього провадження у цій справі. ЄСПЛ бере до уваги й той факт, що захисникові дозволили повернутися до участі у справі в червні 2001 р. без будь-якого натяку на те, що стверджуваних підстав для його усунення вже не існує. Таким чином, було порушено ст. 6 (3) (с) КЗПЛ [274].

Отже, вважаємо правильним та таким, що відповідає міжнародно-правовим стандартам, підхід вітчизняного законодавця, який у ст. 54 КПК України зазначив, що відмова від захисника або його заміна повинна відбуватися виключно у присутності захисника після надання можливості для конфіденційного спілкування. Важливого значення набуває правильне застосування положень цієї статті у правозастосовній практиці.

Розглянемо також третю групу виділених нами стандартів, які розраховані на сприяння забезпеченню ефективного захисту стороною захисту (коли захист здійснюється спільно обвинуваченим та захисником). До таких стандартів ми віднесли: 1) прискорення моменту доступу обвинуваченого до захисника; 2) безперешкодність та конфіденційність спілкування обвинуваченого із захисником; 3) достатність часу та можливостей для підготовки захисту; 4) збирання доказів, які спростовують обвинувачення, пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність (в тому числі й можливість виклику та допиту свідків та експертів у суді).

Проаналізуємо вказані стандарти. ЄСПЛ неодноразово наголошував на важливості саме раннього доступу обвинуваченого до захисника. У зв’язку з тим, що ст. 6 (3) (с) КЗПЛ не містить положення щодо конкретного моменту, з якого виникає право на правову допомогу, необхідно проаналізувати підходи ЄСПЛ до цього питання[20].

Багато років ЄСПЛ займає позицію, що це право настає одразу після арешту [415]. У справі «Аверілл проти Великої Британії» [394] ЄСПЛ зазначив, що, якщо в ході допиту поліцією підозрюваному доводиться приймати рішення, які можуть визначити подальший хід провадження, підозрюваний має право порадитися з адвокатом до проведення допиту. Проте одержання правової допомоги адвоката до першого допиту є нормою, а не абсолютним правом. Воно може бути обмежене за умов переконливості. Необхідно пам’ятати, що, навіть якщо причини для такого обмеження існують, використання матеріалів допиту особи, проведеного без участі адвоката, може порушити право на справедливий судовий розгляд. ЄСПЛ наголосив, що у випадку, коли існують переконливі причини, врахування яких виправдовує відмову в доступі до допомоги адвоката, таке обмеження - яким би не було його виправдання - не повинне неналежним чином упередити застосування обвинуваченим його прав згідно зі ст. 6 КЗПЛ. У принципі, права сторони захисту невідворотно постраждають, якщо інкримінуючі показання, надані обвинуваченим під час допиту без допомоги адвоката, ляжуть в основу обвинувального вироку.

Стаття 6 (3) (с) КЗПЛ вимагає надання правової допомоги на початкових етапах кримінального провадження, якщо в іншому разі правам обвинуваченого може бути нанесено непоправну шкоду. У справі «Желєзов проти Росії» [70] у день арешту заявника, який підозрювався у вбивстві, було допитано у відсутності адвоката. Заявник підписав документ, що йому відомо його право на адвоката, проте послуги захисника йому не потрібні. Наступного дня заявникові був призначений захисник, який не з’явився на жодну слідчу дію. Через тиждень родина заявника запросила адвоката. Заявник відмовився від своїх первинних показань і поскаржився до ЄСПЛ, що обвинувальний вирок будувався на його первинних показаннях, отриманих без адвоката. ЄСПЛ не знайшов порушення КЗПЛ та зауважив, що у заявника були кошти для запрошення адвоката із самого початку та не відомо, чому він зробив це лише через тиждень; крім того, заявник знав свої права на правову допомогу та на мовчання із моменту арешту та міг ними скористатися [181, с. 228].

Проте у справі «Салдуз проти Туреччини» [427] Велика палата Суду знайшла порушення ст. 6 (3) (с) КЗПЛ через відмову неповнолітньому обвинуваченому в доступі до адвоката на початкових стадіях слідства, під час яких заявник зробив зізнання, яке в подальшому було покладено в основу обвинувального вироку. Хоча рішення по цій справі роз’яснило, що право на правову допомогу виникає з першого допиту, але в ньому конкретно не зазначено, що дане право також включає право на присутність адвоката під час допиту.

У справі «Тітаренко проти України» ЄСПЛ визнав, що випадок відібрання пояснень слід вважати як офіційний контакт з органами кримінального переслідування, а отже, мають бути дотримані гарантії, передбачені для підозрюваної особи, зокрема, забезпечено право на правову допомогу захисника-адвоката [81].

Хоча момент затримання за ст. 209 КПК України трактується цілком відповідно до позиції ЄСПЛ з цього приводу, а саме, коли особа силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи у приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою, це положення закону в багатьох випадках не дотримується на практиці. При цьому в особи статус затриманої за підозрою у вчиненні злочину виникає після складання протоколу про затримання згідно із ч. 5 ст. 208 КПК України. Відтак і права, передбачені ч. 4 ст. 208 КПК України для затриманої особи, зокрема, право мати захисника, їй не надаються.

У статті 5 ЗУ «Про міліцію» [219] міститься заборона працівникам міліції, у разі заявлення затриманими або заарештованими (взятими під варту) особами усної або письмової вимоги про залучення захисника, вимагати від них надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника. При цьому заявлення вимоги про залучення захисника має фіксуватися у протоколі затримання. Отже, у цьому нормативному положенні виникнення процесуальних прав затриманої особи поставлено в залежність від надання особі офіційного статусу затриманої, тобто від часу складання протоколу про затримання.

У зв’язку із вищезазначеним пропонуємо внести відповідні зміни до чинного КПК України, чітко врегулювавши ці правові розбіжності.

Наступним стандартом, дотримання якого сприяє здійсненню ефективного захисту обвинуваченого та його захисника, є право на безперешкодне спілкування. Так, у справі «С. проти Швейцарії» заявник стверджував, що при всіх його зустрічах з адвокатом був присутній тюремний службовець. Час від часу він робив якісь позначки у своєму блокноті, а одного разу навіть припинив зустріч, посилаючись на те, що адвокат зі своїм клієнтом стали говорити на абстрактні теми. У цій справі ЄСПЛ вказав, що право обвинуваченого спілкуватися зі своїм адвокатом є однією з основних вимог справедливого судового розгляду. Якщо у адвоката немає можливості отримувати від клієнта конфіденційну інформацію і давати йому поради, то допомога захисника значною мірою втрачає сенс. Таке право обвинуваченого може бути обмежене тільки в тому випадку, якщо є незаперечні докази того, що адвокат вступив у злочинну змову зі своїм підзахисним [425].

У справі «Кастравет проти Молдови» ЄСПЛ досліджував умови в кімнаті побачень, в якій заявник був відділений від свого адвоката скляною перегородкою. ЄСПЛ звернув увагу на те, що через перегородку можна було перемовлятися, підвищуючи голос, але не можна було передати документи. На думку ЄСПЛ, це ускладнювало роботу адвоката. Ґрунтуючись на цих двох аргументах, він зробив висновок про порушення права заявника на захист у розумінні ст. 5 (4) КЗПЛ [398].

Наступною важливою умовою забезпечення ефективної правової допомоги у кримінальному провадженні є конфіденційність комунікацій адвоката з його клієнтом, а також необмежений доступ адвоката до клієнта. ЄСПЛ розглядає вимогу конфіденційності спілкування адвоката зі своїм підзахисним як важливий елемент права на захист і гарантію справедливого судового розгляду. У справі «Оджалана проти Туреччини» [421] ЄСПЛ постановив, що перехоплення спілкування між адвокатом і клієнтом порушує одну з основних вимог справедливого судового розгляду в демократичному суспільстві.

У багатьох європейських країнах існують (або існували) положення, що обмежують тією чи іншою мірою конфіденційність зустрічей адвоката з його клієнтом, особливо на початкових етапах розслідування. Сам текст КЗПЛ не вказує, що зустрічі між обвинуваченим і його адвокатами повинні відбуватися віч-на-віч (наприклад, в Американській конвенції з прав людини така вимога є [9]). Однак ЄСПЛ досить давно вирішив, що будь-які обмеження конфіденційності будуть предметом дуже ретельного розгляду. ЄСПЛ оцінює цю практику як у контексті процесу цілком, тобто з точки зору ст. 6 КЗПЛ, так і в контексті провадження в міру запобіжного заходу, тобто з точки зору ст. 5 КЗПЛ [87].

Класичним рішенням у цьому аспекті є рішення у справі «С. проти Швейцарії». Заявник підозрювався в тероризмі - підпалах державних будівель і зберіганні вибухівки. Протягом перших місяців після затримання його зустрічі з адвокатом проходили під наглядом поліцейських, які могли чути розмови адвоката й ув’язненого. Більше того, три листи адвокату були вилучені та використовувалися надалі для проведення графологічної експертизи. Також поліція вилучила у адвоката документи, що стосуються справи, які той намагався передати своєму підзахисному. Прокуратура посилалася на ризик того, що заявник через адвоката вступить у змову з іншими обвинуваченими. Влада також посилалася на те, що заявник відмовився дати свідчення, що, відповідно, підвищувало ризик змови з метою вироблення єдиної лінії захисту. ЄСПЛ, розглядаючи ці обмеження, зазначив, що ризик змови не був підтверджений жодними фактами. Адвокат заявника не був обвинувачений в якомусь конкретному порушенні закону або навіть професійної етики; що стосується вироблення спільної позиції у справі, то це є природним прийомом адвокатського захисту, в якому немає нічого протизаконного. ЄСПЛ наголосив, що право на конфіденційне побачення з адвокатом є одним з найбільш базових вимог ст. 6 (3) (с) КЗПЛ, яка гарантує право на юридичну допомогу. ЄСПЛ зрештою вказав, що обмеження на побачення з адвокатом тривали близько семи місяців. У результаті було констатовано порушення ст. 6 (3) КЗПЛ [425].

Це не означає, що обмеження конфіденційності зустрічей завжди будуть призводити до порушення КЗПЛ. Так, Європейська комісія з прав людини у справі «Кемперс проти Австрії» не знайшла порушення ст. 6 (3) (с) КЗПЛ. Заявник у цій справі підозрювався в тому, що він є членом банди. У заявника був адвокат, але суддя розпорядився, щоб всі зустрічі з адвокатом проходили в його (судді) присутності. Останній вказав на те, що з урахуванням характеру обвинувачень існував серйозний ризик змови між співучасниками злочину, які перебували на волі. Комісія визнала неприйнятною скаргу заявника на обмеження конфіденційності та відзначила той факт, що в підсумку у заявника було багато часу для зустрічей з адвокатом в умовах конфіденційності. Комісія також погодилася з висновками внутрішніх судів про те, що в цій справі існував високий ризик змови між заявником і його співучасниками, яких ще не затримали [392].

Певні думки ЄСПЛ висловлює щодо конфіденційності листування та переговорів адвоката та його підзахисного. Так, у справі «Кемпбелл проти Сполученого Королівства» ув’язнений листувався зі своїм адвокатом з метою подання скарги на тюремних охоронців. Це листування, так само як і листування заявника з адвокатом із приводу скарги до Європейської комісії, розкривалося, причому всі листи, крім листів до Комісії, прочитувалися. Уряд стверджував, що в цьому немає нічого страшного, оскільки юрист ще не став представником заявника ні в якій з офіційних процедур - вони тільки обговорювали зі своїм клієнтом можливість подачі відповідних позовів. Однак ЄСПЛ цей аргумент не переконав. Неважливо, чи ведеться листування в рамках вже існуючої судової справи, або ж це попередня переписка. ЄСПЛ зазначив, що за загальним правилом такого роду листи захищені «адвокатським привілеєм» [397].

Наступним сформульованим ЄСПЛ стандартом, дотримання якого сприяє здійсненню ефективного захисту як обвинуваченим, так і його захисником, є достатність часу та можливостей для підготовки захисту. Право підозрюваного, обвинуваченого захищати себе особисто передбачає наділення їх правом захищати свої інтереси, наприклад, оскаржувати рішення, збирати докази, пропонувати напрямки проведення розслідування тощо. Для цього кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення повинен мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту (ст. 6 (3) (b) КЗПЛ). При вирішенні питання про те, який строк вважається достатнім для підготовки захисту й які можливості для здійснення захисту повинні бути надані обвинуваченому, необхідно враховувати складність справи, а також стадію її розгляду.

У справі «Кемпбелл і Фелл проти Великої Британії» ЄСПЛ встановив, що заявник був поінформований про пред’явлені обвинувачення за п’ять днів до початку судового розгляду, причому повідомлення про початок розгляду він отримав тільки за день. Однак з урахуванням того, що обвинувачення, пред’явлене заявнику, було порівняно простим, ЄСПЛ визнав п’ятиденний строк підготовки до захисту достатнім [396].

У справі «Богуміл проти Португалії» адвокат, який здійснює захист заявника, був замінений за три дні до початку слухань у справі. Новий адвокат вступив у справу в день початку судового розгляду та не клопотав у наданні йому додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи й узгодження стратегії захисту. У розпорядженні адвоката до початку слухань було п’ять годин. ЄСПЛ визнав такий строк занадто ко- ротким для ефективної підготовки захисту заявника з огляду на обставини справи та скарги останнього на надання неякісної юридичної допомоги [69].

Ще один стандарт, дотримання якого сприяє здійсненню ефективного захисту як обвинуваченим, так і захисником, стосується збирання ними доказів, які спростовують обвинувачення, пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність (у тому числі й можливість виклику та допиту свідків та експертів у суді). КЗПЛ дозволяє ставити питання про ефективний захист шляхом залучення доказів у межах насамперед ст. 6 (3) (d) КЗПЛ. Право допитувати свідків, що дають показання проти обвинуваченого, та право вимагати виклику та допиту свідків захисту об’єднані в одному підпункті ст. 6 (3) (d) КЗПЛ, однак по суті справи це дуже різні гарантії. Право досліджувати та критикувати докази, запропоновані прокуратурою на підтримку обвинувачення, є майже безумовним, природним правом захисту, що випливає із самої назви цієї процесуальної сторони. Право активно спростовувати думку обвинувачення, посилаючись на нові відомості про факти, які не фігурують в обвинувальному вироку, також визнано в КЗПЛ [276, с. 361].

Щодо виклику свідків, то обвинуваченому необхідно забезпечити такі ж можливості, які є у сторони обвинувачення. Проте на розсуд суду це право може бути обмежене. Суд вирішує доцільність і доречність виклику того чи іншого свідка. Підсудний повинен бути в змозі пояснити, чому допит певного свідка необхідний для встановлення істини [424]. У свою чергу суд у разі відмови у виклику свідка повинен обґрунтувати підстави такої відмови [432].

Ефективний захист включає до себе не тільки право вимагати виклику свідка, а й подання до суду речових доказів, результатів експертиз та ін. Однак національні суди мають широку дискрецію в цьому питанні. Загальне правило в таких випадках звучить так: «рішення про те, чи треба допускати доказ (до вивчення в ході слухань) і яку вагу йому надати в першу чергу належить до сфери повноважень національних судів» (постанова по справі «Доорсон проти Нідерландів» [405]).

У ст. 6 (3) (d) КЗПЛ передбачено право обвинуваченого «допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що і свідків обвинувачення». Цим положенням

КЗПЛ надає докладне тлумачення у практиці ЄСПЛ.

Так, у справі «Жогло проти України» ЄСПЛ визнав порушення права на справедливий судовий розгляд у випадку, коли для національного суду вирішальними були показання потерпілого, дані під час досудового слідства, і який не допитувався в суді. ЄСПЛ наголосив, що пояснення, відібрані у свідків в умовах, коли права обвинуваченого не дотримуються тією мірою, як цього вимагає КЗПЛ, мають бути досліджені надзвичайно уважно. У будь-якому разі засудження обвинуваченого не може базуватися виключно на показаннях таких свідків. ЄСПЛ погоджується з існуванням труднощів, з якими національні органи могли зіткнутися у зв’язку з психічним станом потерпілого та потребою в очній ставці між ним та нападниками. ЄСПЛ бере до уваги, що заявник та інший обвинувачений розповіли свою версію подій, яка значно відрізнялася від тієї, яку виклав потерпілий. Однак національні суди повністю покладалися на версію, викладену потерпілим на досудовому слідстві, не заслухавши його особисто та не забезпечивши заявнику можливість спростувати його показання. Крім того, засудження заявника за змову у вчиненні вбивства, яке є тяжчим злочином, ніж озброєне пограбування, у вчиненні якого заявник також був визнаний винним, ґрунтувалося переважно, якщо не цілком, на версії подій, яка була викладена потерпілим. Однак ЄСПЛ зауважує, що національні суди не вжили ніяких заходів для того, щоб перевірити достовірність показань потерпілого, зробивши це, наприклад, у менш агресивний спосіб, ніж безпосередній його допит у залі судових засідань. ЄСПЛ не погоджується з тим, що заявнику була надана відповідна та належна можливість спростувати показання, на яких базувалося його засудження. Таким чином, заявнику було відмовлено у справедливому судовому розгляді його справи. Відповідно, було порушення ст. 6 (1) і (3) (d) КЗПЛ [264].

Відмову суду у виклику свідків у справі «Хайров проти України» ЄСПЛ сприйняв наступним чином: «З огляду на те, що відмова національних судів викликати та допитати в судовому засіданні свідка пана Л. не була обґрунтованою, суди не пояснили підстав для такої відмови та не з’ясували належним чином можливу причетність пана Л. до вбивства, на чому наполягав заявник, поведінка учасників очної ставки не могла бути належно оцінена через те, що її зафіксовано лише на папері». Розглянувши

цю справу, ЄСПЛ постановив, що було порушення ст. 6 (1) і (3) (d) КЗПЛ [272].

У багатьох рішеннях ЄСПЛ зроблене тлумачення положення про використання письмових показань замість допиту свідків у суді. Зокрема, у справі «Корнєв і Карпенко проти України» ЄСПЛ визнав порушення ст. 6 (3) (d) КЗПЛ у випадку, коли єдиний свідок обвинувачення - покупець в оперативній закупівлі наркотиків, був включений у програму захисту свідка та не з’являвся для допиту в національні суди навіть як анонімний свідок, а судові рішення були обґрунтовані його письмовими показаннями, наданими на стадії досудового слідства. По суті у рішенні було зазначено, що всі докази мають бути представлені у присутності обвинуваченого в ході відкритого судового слухання з урахуванням аргументації протилежної сторони. Із цього принципу є винятки, але вони не мають порушувати права захисту. За загальним правилом, ст. 6 (1) і (3) (d) КЗПЛ вимагають, щоб обвинуваченому була надана адекватна відповідна можливість викликати та допитувати свідка, який дає показання проти нього, або під час, коли свідок їх надав, або на пізнішій стадії. Обвинувальний вирок не має виключно або вирішальною мірою ґрунтуватися на свідченнях, які захист не мав можливості заперечувати. Якщо має місце така ситуація, то права захисту були обмежені до того ступеня, який є несумісним із гарантіями, передбаченими ст. 6 КЗПЛ. ЄСПЛ не переконаний, що заявнику було надано адекватну відповідну можливість заперечувати проти показань, якими був обґрунтований обвинувальний вирок. Відповідно, має місце порушення ст. 6 (1) і (3) (d) КЗПЛ [268].

Про порушення справедливості провадження та відсутність можливості допитати заявником свідків у справі або вимагати, щоб їх допитали (ст. 6 (1) і (3) (d) КЗПЛ), йдеться й у рішенні ЄСПЛ у справі «Жуковський проти України». ЄСПЛ визнав порушення ст. 6 (1) і (3) (d) КЗПЛ, оскільки заявника було засуджено здебільшого на підставі показань свідків, жоден з яких не був присутнім під час провадження в суді в Україні й яких заявник не мав можливості безпосередньо допитати. Заявник, спираючись на ст. 6 (1), (2) та (3) (b) і (d) КЗПЛ, скаржився на несправедливість провадження та ненадання йому можливості допитати свідків у його справі або вимагати, щоб їх допитали. ЄСПЛ вважає, що з положень ст. 6 КЗПЛ, на які послався заявник, випливає, що усі докази повинні зазвичай надаватися у відкритому судовому засіданні у присутності підсудного з метою забезпечення змагальних дебатів. Винятком може бути наявність важливих підстав, за яких це зробити неможливо, однак вони не повинні порушувати право на захист. За загальним правилом, положення ст. 6 (1) і (3) (d) КЗПЛ вимагають надання підсудному відповідної та належної можливості заперечувати показання свідка обвинувачення та допитати його або під час надання останнім своїх показань, або пізніше [265].

ЄСПЛ також повторює, що національні органи влади мають докласти «всіх розумних зусиль» для забезпечення явки свідка для безпосереднього допиту в суді першої інстанції. ЄСПЛ також зазначає, що хоча заявник і його захисник не вжили жодних доступних їм кроків для того, щоб бути більш активно залученими при допиті (це вони не заперечували), та не пояснили причини, чому вони бездіяли, національні органи, зі свого боку, повинні були хоча б повідомити їх заздалегідь про дату та місце проведення допитів і сформульовані ними питання [265].

Цих міркувань було достатньо для висновку ЄСПЛ про те, що право заявника на допит свідків було необгрунтовано обмежене, тоді як вирок щодо нього переважно виносився з огляду на показання зазначених свідків. Таким чином, ЄСПЛ постановив, що було порушення ст. 6 (1) і (3) (d) КЗПЛ [265].

Стаття 6 КЗПЛ не містить положення, яке прямо вказує на право підозрюваного або обвинуваченого шукати докази, розслідувати факти, проводити опитування потенційних свідків або замовляти експертизу. У змагальному кримінальному провадженні обвинувачений хоч і має право опитувати потенційних свідків, ставити запитання експертам і викликати свідків для надання ними показань перед судом, на практиці можливість обвинуваченого розслідувати факти у справі суттєво обмежується відсутністю відповідних повноважень і ресурсів.

Відповідно до КПК України підозрюваний, обвинувачений і захисник мають низку процесуальних прав, які надають їм можливість активного захисту у криміналь-

ному провадженні .

Розглядаючи зазначену нами вище четверту групи стандартів, що містять вимоги до держави, можна зазначити, що до них слід, на наш погляд, віднести ті, що торкаються обов’язків держави, виконання яких сприятиме забезпеченню якості здійснюваного захисту. З одного боку, враховуючи незалежний характер адвокатури, держава може втручатися в діяльність захисника лише у межах публічних інтересів. З другого - вона не може стояти осторонь у разі виявлення порушень стандартів здійснення захисту у кримінальному провадженні, адже належний захист - це привелії не обвинуваченого, а й держави.

ЄСПЛ підкреслює, що саме по собі призначення захисника не забезпечує ефективної допомоги, оскільки адвокат, який має надавати безоплатну правову допомогу, може вмерти, серйозно захворіти, стикатися тривалий час із перешкодами у своїй діяльності або ухилятися від виконання своїх обов’язків. Якщо органам влади відомо про таку ситуацію, вони повинні або замінити його, або примусити його виконувати свої обов’язки [393]. ЄСПЛ вказує, що лише в такий спосіб можна досягти тієї мети КЗПЛ, яка полягає в гарантуванні не теоретичних чи ілюзорних, а конкретних і дієвих прав [167, с. 284].

Ми вже зазначали вище, що держава не може нести відповідальності за будь-які помилки або невідповідності у здійсненні захисту заявника внаслідок дій офіційно призначеного йому адвоката, однак за певних обставин порушення будь-якої суто формальної вимоги не може бути прирівняне до помилкової лінії захисту або просто недоліку в аргументації. Так буває тоді, коли в результаті недбалості обвинувачений позбавляється засобу правового захисту та ситуація не може бути виправлена судом вищої інстанції [403].

Якщо адвокат діє в умовах наявності конфлікту інтересів у захисника з обвину- [21] ваченим, це, як правило, становить очевидну підставу для втручання держави. У справі «Молдовяну проти Румунії» трьох обвинувачених представляв один призначений державою адвокат, попри протилежні інтереси обвинувачених, двоє з яких зізналися, а третій (який подав заяву до ЄСПЛ) наполягав на своїй невинуватості. Хоча сам заявник не скаржився на неефективність безоплатної правової допомоги, це не звільняло органи держави від обов’язку забезпечити ефективну юридичну допомогу [391].

ЄСПЛ вважає, що державам слід приділяти особливу увагу забезпеченню незалежності адвокатів, які надають безоплатну правову допомогу, від міліції та прокуратури. Важливо, щоб такі адвокати виконували свою роботу «вільно і незалежно», без втручань держави [205].

У справі «Сахновський проти Росії» заявнику представили адвоката за призначенням за 15 хвилин до початку судового розгляду, протягом яких вони повинні були ознайомитися зі справою та побудувати лінію захисту. Під час судового засідання підсудний заявив, що відмовляється від захисту, оскільки не бажає, щоб його представляв адвокат, призначений судом, оскільки не довіряє йому. Під час розгляду цієї справи ЄСПЛ відмітив, що формального призначення адвоката обвинуваченому недостатньо. Це потрібно робити таким чином, щоб захисник надавав реальну допомогу обвинуваченому. Суд ще раз підкреслив, що держава не повинна контролювати кожен крок захисника - це не відповідає принципу незалежності адвоката. Однак вона зобов’язана створити мінімальні умови для нормального спілкування між адвокатом та його підзахисним для роботи зі справою [78]. У іншій справі ЄСПЛ також наголосив, що «держава не може нести відповідальність за кожну помилку адвоката, призначеного з метою надання юридичної допомоги, згідно зі ст. 6 (3) (с) КЗПЛ втручання державних компетентних органів потрібне лише в тих випадках, коли факт незабезпечення адвокатом ефективного представництва очевидний або яким-небудь чином переконливо доведений до їх відома» [412].

Отже, у результаті проведеного узагальнення міжнародно-правових документів, що містять міжнародно-правові стандарти, та практики ЄСПЛ виявлені певні стандарти, що утворюють систему, яка має багато структурних складників, кожен з яких окремо або ж їх сукупність сприяє здійсненню ефективного захисту обвинуваченого у кримінальному провадженні.

Висновки до 2 розділу:

1. Незважаючи на постійне використання в юридичному спілкуванні та правовій літературі таких термінів, як «міжнародно-правовий стандарт», «стандарти РЄ», «загальновизнані міжнародні норми та принципи», «загальновизнані норми та принципи міжнародного права», «імперативні норми міжнародного права», «загальновизнані норми міжнародних договорів», «універсальні норми міжнародного права», «загальні принципи міжнародного права», «норми, принципи і прецеденти міжнародного права» тощо, серед вчених відсутня єдність у їх розумінні, відмічаються методологічні складнощі при їх визначенні, а практичні працівники, як показало анкетування, переважно ототожнюють їх.

2. Проведене дослідження дозволяє констатувати, що проблема виокремлення різних за змістом загальновизнаних принципів міжнародного права виникла у зв’язку з тим, що, по-перше, у світі відсутні єдині підходи до їх формулювання та, по-друге, часто вчені розглядають як загальновизнані принципи міжнародного права галузеві. Отже, доцільно виокремити і розмежувати загальновизнані принципи міжнародного права та галузеві принципи. Такий висновок можна зробити з огляду на те, що загальновизнані принципи міжнародного права формувалися приблизно в середині ХХ століття. За більш ніж 60-річну історію розвитку людства з того часу такі принципи розвивалися, причому не тільки у сфері співпраці держав на міжнародній арені, а й під час співпраці між державами певного регіону, між державами, але у різних галузях на рівні міністерств, відомств, організацій, у правоохоронній сфері, медицині, екології тощо.

Загальновизнані галузеві принципи доповнюють принципи міжнародного права та існують у певній галузі права.

3. Під загальновизнаними принципами міжнародного права пропонується розуміти історично обумовлені, визнані світовою спільнотою основоположні імперативні засади, що знайшли своє відображення у міжнародно-правових актах, є обов’язковими для дотримання державами-учасницями, гарантовані міжнародно-правовими засобами

у випадках їх порушення.

Загальновизнані принципи міжнародного права у галузі кримінального судочинства - це історично обумовлені, визнані світовою спільнотою основоположні засади, що знайшли своє відображення у міжнародно-правових актах, є обов’язковими або рекомендаційними для виконання чи дотримання та запровадження у національну правову систему держав-учасниць.

4. Нагальна потреба у формуванні міжнародно-правових стандартів, у тому числі й у кримінальному судочинстві, постала перед світовою спільнотою наприкінці ХХ - початку ХХІ століття, коли держави почали гармонізувати своє законодавство із загальновизнаною міжнародною практикою, активізувалася міжнародна співпраця, майже всі держави визнали загальновизнані принципи міжнародного права, сприраючись на які будують своє існування та міжнародну співпрацю. Прояв загальнообов’язковості міжнародно-правових стандартів на внутрішньодержавному рівні не свідчить про обмеження суверенітету держави, оскільки не визнається нею вимушено, тобто сама держава добровільно погоджується взяти на себе зобов’язання.

5. У світі вже сформовано багато міжнародно-правових стандартів. Їх можна класифікувати за різними критеріями: 1) за суб’єктами створення (всесвітні (або універсальні), регіональні (стандарти РЄ, ЄС, ОБСЄ); 2) за галузевою приналежністю: конституційно-правові; кримінальні процесуальні (дотримання прав підозрюваного, обвинуваченого; поводження із затриманим; ефективного захисту тощо); кримінально- правові; цивільно-правові тощо; 3) за формою закріплення: ті, що містяться у міжнародних договорах, актах міжнародних організацій, формуються міжнародними судовими установами (зокрема, ЄСПЛ); 4) за юридичною значимістю: формально необов’язкові або декларативні; рекомендаційні («м’яке право»; обов’язкові); 5) за ступенем визначеності: абсолютно визначені; відносно визначені.

6. Значення міжнародно-правових стандартів для національної правової системи полягає в тому, що вони є взірцем, еталоном, орієнтиром під час реформування кримінального судочинства, який вказує шляхи такого реформування. Крім того, якщо вони є частиною національного законодавства (надана згода на їх обов’язковість ВР України), то підлягають безпосередньому застосуванню у правозастосовній практиці.

7. Міжнародно-правові стандарти кримінальної процесуальної діяльності - це закріплені у нормах міжнародного права або сформульовані в рішеннях міжнародних судових установ, визнані міжнародною спільнотою мінімальні вимоги, що мають імперативний або рекомендаційний характер для держави та визначають вектор розвитку національного законодавства.

8. Ознаками міжнародно-правових стандартів кримінальної процесуальної діяльності є те, що вони: 1) знаходять свій прояв у зовнішніх формах; 2) є універсальними; 3) покликані бути взірцями, еталонами, мінімальними вимогами, являють собою «уявлення про належне, те, як повинно бути»; 4) здійснюють регулятивну, праводопов- нюючу, інформаційно-контролюючу, реформаційно-орієнтуючу функції (є масштабом, критерієм, завдяки якому здійснюється вимір зобов’язань, що взяла на себе держава); 5) визначають змістовний характер системи права держави та напрями її подальшого розвитку.

9. На підставі узагальнення 74 рішень ЄСПЛ зроблено висновок, що в цілому більшість міжнародно-правових стандартів ефективного захисту вже знайшли своє безпосереднє закріплення в нормах КПК України. Разом із тим ще є резерви для вдосконалення, оскільки існують стандарти, сформульовані ЄСПЛ у його прецедентах, які не знайшли свого відображення у нормах вітчизняного кримінального процесуального законодавства, що повинно бути усунено найближчим часом.

10. Держава має нести відповідальність за забезпечення реального захисту підозрюваного, обвинуваченого. Саме по собі призначення захисника не забезпечує надання ефективної правової допомоги, оскільки захисник може ухилятися від виконання своїх обов’язків, захворіти, стикатися тривалий час із перешкодами у своїй діяльності. Якщо суду стало відомо про це під час судового розгляду, він повинен мати право за своєю ініціативою або замінити захисника, або примусити його виконувати свої обов’язки. Такий підхід відповідає міжнародно-правовим стандартам та знайшов своє відображення у правотлумачній практиці ЄСПЛ.

<< | >>
Источник: МОТОРИГІНА МАРИНА ГЕННАДІЇВНА. СТОРОНА ЗАХИСТУ В СУДОВОМУ ПРОВАДЖЕННІ У ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Міжнародно-правові стандарти, що спрямовані на сприяння реалізації права на захист у кримінальному провадженні та забезпечення його ефективності:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -