2.2.2. Питання застосування затримання і взяття під варту неосудних або обмежено осудних осіб.
Кримінально-процесуальне законодавство встановлює деякі особливості порядку провадження у справах про суспільно небезпечні діяння неосудних або обмежено осудних осіб. Разом з тим питання затримання і обрання відносно таких осіб запобіжного заходу у вигляді взяття під варту законом не виділені.
У роз’ясненнях Верховного Суду України зазначається, що, призначаючи примусові заходи медичного характеру особі, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, суд не вправі обирати відносно неї запобіжний захід – взяття під варту, а якщо запобіжний захід вже був обраний – він підлягає скасуванню [249, с. 266].
Якщо питання застосування затримання і взяття під варту відносно обмежено осудних осіб не викликають гострих дискусій, оскільки у відповідності зі ст. 20 КК такі особи підлягають кримінальній відповідальності, то можливість застосування цих заходів відносно неосудних осіб, є дискусійною.
У теорії кримінального процесу відсутні окремі дослідження щодо затримання і досудового ув’язнення названої категорії осіб, хоча особливості досудового слідства у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені неосудними, були предметом дослідження ряду учених [250; 251, с. 6-101; 252; 253; 254; 255; 256]. В деяких з таких робіт частково були розглянуті і положення, пов’язані із затриманням і взяттям під варту. Щодо допустимості їх застосування відносно неосудних у літературі висловлені різні, а інколи й протилежні точки зору.
Одні автори вважають, що психічно хворі, які вчинили суспільно небезпечне діяння, взагалі не можуть бути затримані і поміщені під варту. Так, наприклад, П.С. Елькінд зазначає, що встановлення стану неосудності до притягнення особи до кримінальної відповідальності усуває можливість обрання відносно неї запобіжного заходу. Якщо факт неосудності або психічної хвороби встановлюється після притягнення особи як обвинуваченого, то винесена слідчим постанова втрачає своє значення, а запобіжний захід – скасовується [250, с.
50-52].Деякі автори приходять до висновку, що під час розслідування діянь, вчинених неосудними особами, застосування названих заходів є можливим [257, с. 57-58; 255, с. 15-16; 178, с. 540].
Ми не підтримуємо позицію тих авторів, які вважають недопустимим затримання і взяття під варту психічно хворих, які вчинили суспільно небезпечні діяння. По-перше, таку можливість передбачає КПК, оскільки у ст. 417 зазначено, що досудове слідство у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені такою категорією осіб, проводиться органами досудового слідства за правилами, передбаченими ст. ст. 111-130, 148-222 цього Кодексу. У цей перелік входять як ст. 115 КПК, яка регулює порядок затримання осіб слідчим, так і ст. ст. 148-1653 КПК, які визначають види запобіжних заходів, підстави і процесуальний порядок їх обрання, зміни і скасування.
По-друге, затримання і запобіжний захід у вигляді взяття під варту, як й інші заходи процесуального примусу, направлені за забезпечення належної поведінки суб’єктів процесу з метою досягнення завдань кримінального судочинства. Аналіз практики свідчить про те, що у більшості випадків психічно хворі скоюють діяння, які являють собою підвищену суспільну небезпеку, і, оскільки вони не усвідомлюють своїх дій і не керують ними, то виникає гостра необхідність їх негайної ізоляції. Безумовно, що неосудна особа не може бути притягнута у справі як обвинувачений. Якщо ж слідчим така постанова була винесена, а проведена надалі психіатрична експертиза встановлює неосудний стан обвинуваченого, то така постанова втрачає своє значення сама по собі. Таке положення передбачено кримінально-процесуальним законом. Так, згідно з ч. 1 ст. 417 КПК під час розслідування даної категорії кримінальних справ правилами, які передбачені ст. ст. 131-147 КПК (пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченого), слідчий не керується.
Разом з тим, суспільно небезпечні діяння, які вчинюють неосудні особи, за своїм змістом співпадають з об’єктивною стороною того чи іншого складу злочину.
Неосудна особа також може вчинити ті дії, на припинення і попередження яких направлені запобіжні заходи. А тому для забезпечення нормального процесу розслідування справи, за наявності передбачених законом підстав, відносно такої особи повинні бути застосовані заходи, які запобігають спробам особи вчинити нове суспільно небезпечне діяння, ухилитися від слідства і суду і т.п. За умови передбачення у законі будь-яких інших заходів (крім затримання і взяття під варту), які б запобігали можливості неналежної поведінки неосудних осіб під час розслідування, розглядуване питання, на наш погляд, може бути вирішено іншим чином. Так, наприклад, ст. 474 КПК Азербайджану передбачає заходи безпеки відносно осіб, які вчинили злочин у стані неосудності: передача хворого під нагляд родичів, опікунів або піклувальників з повідомленням органів охорони здоров’я; поміщення хворого у спеціальний медичний заклад (психіатричний стаціонар). Ці заходи застосовуються натомість запобіжних заходів у випадках, коли стан здоров’я таких осіб не дозволяє застосування щодо них запобіжних заходів [258, с. 489].До одержання висновку судово-психіатричної експертизи слідчий може лише припускати можливу неосудність підозрюваного, обвинуваченого. За наявності у справі даних, які викликають сумнів щодо осудності підозрюваного або обвинуваченого, закон вимагає обов’язкового призначення такої експертизи (ст. 76 КПК). Проте, визначаючи підстави і порядок проведення судово-психіатричної експертизи, законодавець серед учасників, психічний стан яких встановлюється шляхом експертизи, називає свідка (п. 3 ч. 1 ст. 69 КПК) і обвинуваченого (ст. ст. 204, 205 КПК). Оскільки судово-психіатрична експертиза може бути проведена як стаціонарно, так і амбулаторно, то з метою приведення тексту ст. 204 КПК у відповідність з положенням, закріпленим у ст. 76 КПК, слід доповнити його словом “підозрюваний” у відповідних відмінниках, розташувавши його перед словом “обвинувачений”.
Отже, якщо на момент вирішення питання про обрання запобіжного заходу, пов’язаного з ізоляцією особи, наявний висновок про неосудність особи, затримання і взяття під варту застосовуються відносно особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, оскільки ні підозрюваним, ні обвинуваченим така особа бути не може.
Вважаємо, що таке положення доцільно передбачити у законі. На нашу думку, ст. 417 КПК слід доповнити частиною третьою наступного змісту:“У випадку, якщо на момент прийняття рішення про затримання або застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту відносно особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, встановлена її неосудність, то ці заходи застосовуються при наявності підстав і в порядку, що встановлені ст. ст. 115, 148, 150, 155, 1652 цього Кодексу відносно особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння”.
Відповідно частину третю цієї статті вважати частиною четвертою.
Про допустимість затримання і взяття під варту у справах про суспільно небезпечні діяння неосудних висловилися більшість опитаних нами слідчих і дізнавачів (65 % і 76 % відповідно).
Підстави і умови затримання, а також обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту визначені кримінально-процесуальним законом (ст. ст. 106, 155, 1652 КПК), не набувають будь-яких особливостей під час їх застосування відносно неосудних. У зв’язку з цим ми не можемо погодитися з думкою О.І. Галагана про те, що неосудна особа може бути затримана і ув’язнена незалежно від того, чи передбачено КК за вчинене нею діяння позбавлення волі чи ні. Автор зазначає, що умови застосування цих заходів відносно неосудних уже враховуються внаслідок того, що суд у будь-якому випадку повинен вирішити питання про застосування відносно цих осіб примусових заходів медичного характеру [255, с. 96-97, 102-103]. Проте, у відповідності зі ст. 94 КК суд може застосувати до особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, не тільки госпіталізацію до психіатричного закладу з різним ступенем суворості нагляду, а й надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку. Отже, особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що не являє собою великої суспільної небезпеки, за вчинення якого КК не передбачає покарання у вигляді позбавлення волі, з урахуванням характеру і тяжкості захворювання, може бути і не госпіталізована до психіатричного закладу.
На наш погляд, затримання і взяття під варту такої особи під час розслідування буде невиправданим.Викликає сумніви думка Л.М. Карнєєвої про те, що проявом запобіжного заходу у вигляді взяття під варту є поміщення особи в медичний заклад для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи [259, с. 22]. Дійсно, деякі моменти застосування цих заходів схожі (необхідність внесення подання до суду, режим перебування особи в СІЗО і у відповідному медичному закладі забезпечує її ізоляцію і т.п.), але ні підстави, ні мета поміщення особи в медичний заклад не дозволяють вважати цей захід процесуального примусу запобіжним заходом1.
У літературі зустрічаються рекомендації про те, щоб у випадках наявності достатніх даних про психічне захворювання особи і підстав для призначення стаціонарної судово-психіатричної експертизи, запобіжний захід не застосовувався. Якщо запобіжний захід був обраний, а висновок експертизи говорить про неосудність особи, запобіжний захід, на думку авторів, повинен бути скасований. Неосудна особа поміщається у психіатричний заклад або залишається у судово-психіатричному відділенні до прийняття рішення у справі судом [260, с. 56-57]. Деякі автори взагалі не зазначають, де повинна перебувати особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, після скасування запобіжного заходу [253; 254]. Слід зазначити, що в експертному відділенні можуть бути залишені незначна кількість осіб, оскільки кількість місць там обмежена. Більшість осіб після проведення експертизи повертаються у СІЗО, де вони перебувають у маломісних або загальних камерах. У багатьох випадках запобіжні заходи відносно психічно хворих не обираються ні до, ні після проведення експертизи, вони госпіталізуються або наглядаються амбулаторно.
У наведених випадках має місце заміна заходів процесуального примусу заходами медичного характеру, що визнати правильним не можна. Помістити психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, в психіатричний заклад вправі лише суд.
Щоправда, у відповідності зі ст. 14 Закону України від 22 лютого 2000 р. “Про психіатричну допомогу”, якщо особа, яка страждає на психічний розлад, вчиняє або виявляє наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, вона може бути госпіталізована до психіатричного закладу в примусовому порядку. Проте, це заходи адміністративного характеру, що застосовуються до осіб, які не вчинили суспільно небезпечного діяння. У випадку ж вчинення такого діяння, порушується кримінальна справа і проводиться розслідування у відповідності з нормами КПК.Безперечно, що виконання рішень про затримання і взяття під варту осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, пов’язано зі значними труднощами. Однією з таких проблем є невирішення питання про місця тримання таких осіб під вартою. Перебування цих осіб у маломісних і загальних камерах СІЗО не можна визнати правильним, оскільки психічно хворі являють собою певну небезпеку для оточуючих і можуть вчинити нові суспільно небезпечні діяння. Крім того, вони потребують медичної допомоги лікарів-психіатрів, надання якої в таких умовах значно ускладнюється.
У літературі вказувалося на необхідність створення спеціальних відділень закритого типу при психоневрологічних лікувальних закладах, де б до рішення суду перебували особи, які вчинили суспільно небезпечні діяння, і відносно яких був обраний запобіжний захід у вигляді взяття під варту [255, с. 16]. Така думка є слушною і обґрунтованою, проте більш вдалою, на наш погляд, є пропозиція щодо створення спеціальних приміщень для тримання затриманих і заарештованих психічно хворих в ізоляторах тимчасового тримання і в слідчих ізоляторах [182, с. 174]. В таких спеціальних приміщеннях особи, які вчинили суспільно небезпечні діяння, перебували б до направлення на судово-психіатричну експертизу, а також після її проведення до вирішення питання судом про застосування примусових заходів медичного характеру.
Підсумовуючи усе вищевикладене, можна зробити висновок, що затримання і запобіжний захід у вигляді взяття під варту являють собою найефективніші засоби попередження процесуальних порушень з боку підозрюваного, обвинуваченого. Разом з тим, ці заходи найбільш гостро обмежують права і законні інтереси осіб, у зв’язку з чим у кримінальному судочинстві передбачена система процесуальних гарантій, які забезпечують законність і обґрунтованість їх застосування. Чітке визначення у законі цілей, підстав, умов і порядку застосування затримання і запобіжного заходу у вигляді взяття під варту впливає не тільки на законність їх застосування, а й на розслідування кримінальних справ в цілому.