1.3.3. Дотримання встановлених меж застосування і порядку проведення конкретних заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи.

Кримінально-процесуальна діяльність і особливо та її частина, яка направлена на розслідування кримінальних справ, є складною системою дій і відносин. Тут зустрічаються суспільні і особисті інтереси, державна влада і усвідомлення того, що у кримінальному процесі існують певні моральні цінності, які повинні захищатися.

Щодо окремих заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, норми кримінально-процесуального закону встановлюють межі здійснення посадовими особами відповідних державних органів їх владних повноважень, закріплюючи їх у вигляді порядку проведення кожного з них.

Фактична реалізація процесуального порядку застосування затримання, взяття під варту як запобіжного заходу, поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх, а також поміщення особи в медичний заклад перебуває у прямій залежності від встановлення наявності підстав їх застосування. Саме тому ці питання нами були об’єднані для загального розгляду у межах другого розділу нашого дослідження.

У цій частині дослідження ми вважаємо за необхідне звернутися до деяких етичних аспектів застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, і означити загальні проблеми цього напрямку, оскільки саме факт ізоляції особи від суспільства, від звичного оточуючого середовища завдає їй найбільших моральних страждань. Застосуванням названих заходів особі завдається значна моральна шкода.

Вирішення питань моралі у правоохоронній діяльності представляє собою особливу наукову і практичну цінність, оскільки саме цей вид державної діяльності є засобом захисту нормативів рівності і справедливості у державі¹. Важко переоцінити значення норм, положень моралі у кримінально-процесуальній діяльності, і особливо під час застосування заходів процесуального примусу. У жодному законі неможливо розписати саму процедуру здійснення заходів процесуального примусу, усі методи тактики застосування цих заходів. Але культура цього процесу, яка висловлюється у дотриманні певних моральних правил поведінки, має не менш важливе значення, аніж суто правова сторона цього питання.

Норми моралі перебувають у тісному взаємозв’язку з нормами права, які регулюють кримінально-процесуальну діяльність. Вчинення різноманітних процесуальних дій оцінюється оточуючими людьми як з позицій права, так і з позицій моралі (особливо це стосується застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, оскільки факт перебування конкретної особи в умовах ізоляції у досить рідких випадках не стає відомим оточуючим). Завдання і полягає в тому, щоб і з позицій закону, і з позицій неупередженості, сумління, справедливості зробити таку взаємодію найбільш оптимальною, відповідною інтересам всебічного, повного і об’єктивного розслідування справи.

Моральні категорії “повага”, “честь” і “гідність” в межах кримінального процесу набувають нової якості, тобто стають юридично значущими. А тому їх усвідомлення у контексті правових норм має велике практичне значення. Від вірного розуміння особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею змісту даних категорій багато в чому залежить законність і обґрунтованість їх дій і рішень, встановлення належного морального клімату під час розслідування. Це, в свою чергу, приводить до успішного досягнення цілей кримінального судочинства, захищає суб’єктів процесу від необґрунтованого завдання їм моральної шкоди.

Під повагою розуміють уважне, шанобливе ставлення або почуття, яке ґрунтується на визнанні якостей, заслуг, доброго імені людини [135, с.

Гідність як етична категорія пов’язується з цінністю кожної людини у суспільстві. Інакше кажучи, людина “знає свою вартість”, розуміє скільки вона “коштує” у моральному відношенні, в плані того, що вона досягла у житті, її заслуг, навіть якщо вони не визнані суспільством. Ця моральна цінність належить людини з моменту народження і є атрибутом її існування. Вона є невідчужуваною.

У цивілізованому суспільстві гідність людини (як і її життя) неприпустимо ставити у залежність від суспільної значимості особи. Правова держава повинна однаково надійно захищати гідність генія і особи з посередніми здібностями, гідність дитини і особи похилого віку, гідність багатого і бідного і т.п. Досить чітко це положення визначено у міжнародних актах, присвячених правам людини і громадянина, названих нами вище.

Категорія “гідність” тісно пов’язана з категорією “честь”. Не випадково у Декларації прав і свобод людини і громадянина 1991 р., а також у законодавстві України обидві вони нерідко застосовуються разом. Такий юридичний підхід до цих моральних категорій зумовлений, на наш погляд, тим, що їх правова охорона ґрунтується на єдиних вимогах, які ставляться суспільством до особистості. Проте, у ряді випадків законодавець говорить про повагу, захист і охорону честі і гідності, використовуючи їх окремо одна від одної. Наприклад, у ч. 1 ст. 28 Конституції України говориться: “Кожен має право на повагу до його гідності”. Кримінально-процесуальне законодавство використовує лише термін “гідність”, зокрема у ст. ст. 193, 194 КПК, які регулюють порядок освідування і відтворення обстановки і обставин подій, у ст. 1 Закону України “Про попереднє ув’язнення”.

Сказане дозволяє зробити висновок, що категорії “честь” і “гідність” хоча й пов’язані між собою, проте повна тотожність між ними відсутня. На відміну від категорії гідності, яка у значній мірі є власною самооцінкою людини, моральна цінність особистості у понятті “честь” пов’язується з конкретним суспільним положенням особи і її моральними заслугами, які визнані суспільством.

Синонімами слова “честь” є репутація, добре ім’я, престиж, авторитет. Поняття “гідність”, як правило, пов’язується з уявленням про гордість і власним “Я” людини.

У конкретних правовідносинах честь і гідність знаходять задоволення за рахунок реалізації права на охорону цих благ. Але засоби такої охорони і підходи до неї є неоднаковими. Ніхто і ні за яких обставин не має права принижувати гідність людини. Таке приниження не може бути морально виправданим взагалі. Даний висновок покладений в основу положення, яке закріплене у ч. 1 ст. 3 Конституції України, де говориться про те, що честь і гідність людини поряд з її життям і здоров’ям, недоторканністю і безпекою визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Тут же, у ч. 2 ст. 28, у зв’язку з цим встановлюється, що: “Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню”.

У сфері кримінального судочинства, і зокрема, діяльності по застосуванню заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, це означає, що їх реалізація не може бути пов’язана з приниженням людського “Я” ні за яких обставин.

Як ми вже зазначали, у КПК прямо передбачено лише два випадки недопустимості проведення дій, які принижують гідність осіб (ст. ст. 193, 194). Інші слідчі дії аналогічними застереженнями не забезпечені, що створює ілюзію, неначе заборона приниження гідності розповсюджується лише на ті слідчі дії, які спеціально означені у законі. Разом з тим вимога поважати честь і гідність, охороняти інші моральні цінності людини проходить через усі без винятку стадії кримінального процесу, розповсюджується на всі слідчі і процесуальні дії, стосується всіх осіб, які беруть участь у процесі, вона є категоричною та імперативною.

Ні за яких обставин неприпустима така поведінка особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді і використання ними таких тактичних прийомів, внаслідок яких може бути принижена гідність людини.

У зв’язку з викладеним, вважаємо, що доцільно передбачити у КПК загальну норму про повагу честі і гідності особи під час провадження у кримінальній справі¹. На нашу думку, розташувати таку норму слід у Загальній частині Кодексу поряд з положеннями, які формулюють принципи кримінального процесу. Очевидним є, наприклад, тісний зв’язок цієї норми з презумпцією невинуватості, законністю, правом на захист тощо.

Така норма мала б особливо важливе значення при прийнятті рішення про застосування таких заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, як затримання, взяття під варту як запобіжний захід, поміщення у приймальник-розподільник для неповнолітніх. Приймаючи такі рішення, слідчий (прокурор, суддя) насамперед, роблять вибір між необхідністю застосування названих заходів і можливістю досягнення певних цілей за допомогою інших засобів. Правовою основою такого вибору є можливість прийняття альтернативного рішення, яка надана законом, з урахуванням конкретних обставин справи, моральною основою – досягнення поставленої мети найбільш гуманними, доцільними і справедливими засобами.

Отже, на наш погляд, можна запропонувати доповнити чинний КПК статею “Повага честі та гідності особи” наступного змісту:

“Ніхто не повинен зазнавати насилля, тортур, іншого жорстокого або такого, що принижує людську гідність, ставлення.

Під час судочинства забороняються вчинення дій та прийняття рішень, які принижують честь особи, а також поводження, яке принижує людську гідність або створює загрозу для життя і здоров’я особи.

Особа, відносно якої у встановленому цим Кодексом порядку прийняте рішення про її тримання під вартою, поміщення у медичний або психіатричний стаціонар, а також у приймальник-розподільник для неповнолітніх, має утримуватися в умовах, які виключають загрозу для її життя і здоров’я”.

Безумовно, що у ряді випадків без застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, обійтися неможливо, але вважати їх нормальним засобом розслідування, не можна.

Сама по собі кримінально-процесуальна діяльність, а також застосування в межах цієї діяльності затримання, взяття під варту як запобіжного заходу, поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх, а також поміщення особи в медичний заклад не пов’язані з приниженням честі і гідності особи, безумовно, якщо останні не викликані явною образою, зневагою, знущанням з боку суб’єктів, які ведуть процес. Приниження гідності людини під час застосування заходів процесуального примусу слід пов’язувати не з самим фактом їх реалізації, а з поведінкою посадових осіб, які ці заходи застосовують. Способом реагування на аморальну поведінку посадових осіб має бути притягнення винної посадової особи до законної дисциплінарної або кримінальної відповідальності. Проте ні відновлюючі, ні карано-виховні відносини не мають належного ефекту щодо сатисфакції приниженої людини.

Дещо інша ситуація складається відносно категорії “честь”, яка применшується внаслідок застосування до особи заходів процесуального примусу, пов’язаних з її ізоляцією.

Підозра, і навіть обвинувачення у вчиненні злочину, діяльність, пов’язана зі збиранням доказів у справі і застосуванням заходів процесуального примусу, ще не означають, що особа визнана злочинцем. Це положення витікає з презумпції невинуватості, оскільки особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України). Проте честь людини, відносно якої до винесення вироку застосовувалися затримання, взяття під варту як запобіжний захід, поміщення у приймальник-розподільник для неповнолітніх або поміщення в медичний заклад, зазнає значної шкоди. Відомості про факт вчинення злочину, про підозру або обвинувачення особи у його вчиненні розповсюджуються і отримують досить широке розголошення внаслідок направлення за місцем проживання, роботи (навчання) різного роду запитів, повідомлень, а також під час допитів, обшуків та інших слідчих дій. Усе це посилюється деколи гучними публікаціями та сенсаційними коментарями у засобах масової інформації поряд з некомпетентними і остаточними висновками про винність особи. Саме ця життєва презумпція, яка володіє значною інерційною енергією, створює джерело моральної шкоди, що завдається особі, яка ще не визнана винною обвинувальним вироком суду.

Питання, які стосуються моральної допустимості завдання шкоди честі учасників кримінального процесу, а також можливості відшкодування моральної шкоди можна розділити на чотири частини залежно від двох ознак: 1) кому саме завдається така шкода: а) учасникам процесу, які притягуються (або можуть бути притягнуті) до кримінальної відповідальності (підозрюваний, обвинувачений, підсудний) або б) учасникам процесу, участь яких не пов’язана з їх притягненням до кримінальної відповідальності (потерпілий, свідок та ін.); 2) чи відповідають відомості, які завдають шкоди честі людини, дійсності чи ні [141, с. 23].

Оскільки заходи процесуального примусу, які ми розглядаємо, а саме: затримання, взяття під варту як запобіжний захід, поміщення у приймальник-розподільник для неповнолітніх або поміщення в медичний заклад, застосовуються відносно підозрюваного, обвинуваченого, то можна зробити наступні висновки:

1. Якщо шкода репутації підозрюваного, обвинуваченого завдається у зв’язку з тим, що йому інкримінується вчинення злочину, і згодом ця причетність буде підтверджена обвинувальним вироком суду, який вступив у законну силу, то моральної проблеми не виникає взагалі. Оголошення особи злочинцем і пов’язане з цим фактом її безчестя здається обґрунтованим як з моральної, так і з правової точки зору.

2. Якщо шкода честі підозрюваного, обвинуваченого завдається з тих самих причин, але згодом підозра або обвинувачення не знаходить свого підтвердження під час розслідування або судового розгляду і справа відносно такої особи закривається за реабілітуючими обставинами або постановлюється виправдувальний вирок, така шкода визнається завданою незаконно. Вона має бути усунута шляхом моральної реабілітації, у тому числі шляхом спростування підозри або обвинувачення, які виявилися необґрунтованими, а також шляхом оповіщення про таку необґрунтованість того ж кола осіб, в очах яких постраждала репутація і авторитет реабілітованого.

Для захисту своїх прав і законних інтересів учасники кримінального процесу наділяються необхідними процесуальними правами. Але для того, щоб особа могла користуватися ними, тим більше, якщо вона не є обізнаною у сфері юриспруденції, суб’єкти, які ведуть процес, зобов’язані роз’яснити їй зміст і правові наслідки її прав, а також сприяти особі у випадку, якщо вона виявить бажання скористатися своїми правами. Ефективність здійснення такої діяльності залежить, крім того, від професійної юридичної допомоги, яка надається особі, з одного боку, захисником, з іншого – особою, яка провадить дізнання, слідчим, у провадженні яких перебуває справа.

Практичне вирішення реалізації прав людини, яка залучена у сферу кримінального процесу, знаходиться на межі моралі і права.

Важливими гарантіями реалізації прав учасниками кримінального процесу є: 1) знання своїх прав; 2) право на допомогу в їх здійсненні з боку особи, в провадженні якої перебуває кримінальна справа; 3) право на допомогу в їх здійсненні з боку захисника або представника.

Безумовно, що реалізувати свої права можна лише тоді, коли про них поінформований, так само як вчиняти або не вчиняти будь-які дії можна лише тоді, коли обізнаний про те, що вони дозволені або заборонені, обов’язкові для виконання або ні. У ст. 53 КПК зазначено: “Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані роз’яснити особам, що беруть участь у справі, їх права і забезпечити можливість здійснення цих прав”. Ця вимога закону містить два самостійні положення: 1) про роз’яснення прав; 2) про забезпечення можливості їх здійснення.

Комплекс прав і обов’язків, які відповідно до закону належать особам, які беруть участь у провадженні в кримінальній справі, умовно можна розділити на дві групи: 1) права і обов’язки, які стосуються в цілому правового статусу обвинуваченого, підозрюваного і т.ін.; 2) права і обов’язки, які надаються особі під час здійснення або її участі у конкретних слідчих або інших процесуальних діях.

Відповідно до запропонованої класифікації, а також на підставі норм кримінально-процесуального законодавства, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суд роз’яснюють права особам, які беруть участь у справі, по-перше, коли вони отримують певний правовий статус, а по-друге, на початку або у процесі здійснення конкретних процесуальних дій (наприклад, при оголошенні підозрюваному або обвинуваченому постанови (ухвали) про обрання відносно нього запобіжного заходу).

Як бачимо, загальне положення, сформульоване у ст. 53 КПК про обов’язок роз’яснення прав особам, які беруть участь у справі, конкретизується у ряді статей КПК, які регламентують порядок проведення окремих процесуальних дій. Щодо застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, реалізація яких найбільш гостро обмежує права і законні інтереси людини, то законодавець не в усіх випадках зробив пряме посилання у нормах, які регулюють порядок їх реалізації, на обов’язок роз’яснення прав особі, відносно якої вони застосовуються. Зокрема, відсутнє таке положення у ст. 7³, 205 КПК. Такий стан призводить до того, що особа зазнає примусового впливу і, подекуди, не володіє інформацією навіть про те, що застосований відносно неї захід може бути оскаржений.

Крім того, важливе значення має форма роз’яснення прав учасникам процесу. З цього приводу КПК не містить будь-яких вказівок. Проте, слід зазначити, що сприйняття інформації людиною на слух або при її прочитанні є неоднаковим. Практика пішла таким шляхом. В одних випадках, інформація про права учасників процесу розміщується в процесуальних документах, з якими вони ознайомлюються на певних етапах розслідування. Наприклад, у постанові про визнання особи потерпілим перераховуються його права, зазначені у ст. 49 КПК, і надалі робиться запис приблизно такого змісту: “Вищевказані права мені роз’яснені” (тобто потерпілому). Аналогічним чином відбувається роз’яснення прав обвинуваченому, з тією різницею, що згідно зі ст. 140 КПК копія постанови про притягнення особи як обвинуваченого з переліком її прав вручається останній.

Для застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, необхідно, на наш погляд, встановити єдиний порядок роз’яснення особі прав у зв’язку з їх застосуванням. Такий порядок має передбачати не усну форму їх роз’яснення, а видачу переліку прав і обов’язків особи їй “на руки”. Така пропозиція зумовлена тим, що нерідко слідчий виконує обов’язок щодо роз’яснення особі її прав формально. Швидко перераховує він підозрюваному, обвинуваченому його права і обов’язки, пропонуючи поставити свій підпис, який засвідчує факт роз’яснення прав і обов’язків, хоча роз’ясненням це назвати не можна, оскільки роз’яснити – це означає зробити чітким, зрозумілим, тобто розкрити зміст і пояснити правові наслідки реалізації прав і невиконання обов’язків. Проте з формального боку, вимоги закону виконані. І лише з етичних позицій такі дії слідчого можна визнати морально непридатними.

Вручення особі переліку її прав і обов’язків, якими вона володіє відповідно до факту застосування щодо неї заходу процесуального примусу, пов’язаного з ізоляцією особи, дозволить їй ретельно ознайомитись з ними, скористатися допомогою юриста, що сприятиме охороні її прав і законних інтересів.

Проблеми моральної допустимості застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, слід також розглядати у контексті етико-філософського вчення про ієрархію (субординацію) моральних цінностей і кримінально-процесуальних досліджень щодо цілей і завдань кримінального процесу та засобів їх досягнення. У цьому “моральному прейскуранті” зазвичай однією з найвищих моральних цінностей визнається встановлення істини у кримінальній справі, що є необхідною передумовою для вирішення завдань кримінального судочинства [142, с. 205]. В свою чергу, мета встановлення істини наповнена глибоким моральним змістом, вона є морально обґрунтованою і етично виправданою, оскільки від такого встановлення залежить панування справедливості – найвищого морального критерію усіх людських вчинків (чи буде винний покараний і покараний саме відповідно до вчиненого, чи будуть задоволені потерпілий і суспільство тією відплатою, якої зазнав винуватий).

Саме такими міркуваннями морального характеру виправдовується примус, який застосовується до учасників кримінального процесу державними органами. Стосовно ж підозрюваного, обвинуваченого, чия вина надалі підтвердилася обвинувальним вироком суду, який вступив у законну силу, усі тягарі і обмеження, які були результатом примусового впливу, мають і додаткове моральне обґрунтування: вчинивши злочин, винний сам спровокував кримінальний процес, сам своїми протизаконними діями викликав необхідність у викритті і доказуванні, які неможливі без певного примусу.

Таким чином, підводячи підсумок викладеному, необхідно підкреслити, що встановлення чітких і однозначних меж застосування заходів процесуального примусу, а також чіткого порядку проведення кожного з них має важливе значення для забезпечення і охорони прав і законних інтересів осіб у кримінальному судочинстві, для досягнення інших завдань кримінального процесу.