1.2.1. Місце заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, в механізмі забезпечення завдань кримінального судочинства.
Затримання, взяття під варту як запобіжний захід, поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх, а також поміщення особи в медичний заклад володіють всіма загальними ознаками, які притаманні заходам процесуального примусу.
Так, вони, як й інші заходи процесуального примусу, застосовуються лише у сфері кримінального судочинства; застосування цих заходів пов’язано з обмеженням конституційних прав особи, зокрема, права на свободу; особи, відносно яких можуть бути застосовані ці заходи, підстави, умови і порядок їх реалізації чітко регламентовані кримінально-процесуальним законом; законність і обґрунтованість застосування цих заходів забезпечуються системою кримінально-процесуальних гарантій, прокурорським і судовим наглядом.Дії органу розслідування щодо реалізації рішень про затримання, взяття під варту, поміщення у приймальник-розподільник для неповнолітніх та в медичний заклад для проведення стаціонарної експертизи характеризуються значно вираженим примусовим впливом на особу. Цей вплив виявляє себе у реальному обмеженні свободи конкретної особи, в її ізоляції. Саме тому ми не можемо погодитись з думкою І.Л. Петрухіна, який вважає, що затримання і взяття під варту не завжди є заходами процесуального примусу щодо підозрюваного і обвинуваченого. Автор посилається на випадки, коли особа з’являється з повинною наперед знаючи, що вона буде арештована [75; 36, с. 48-49].
Наведена думка викликає заперечення, оскільки заходи, які ми розглядаємо, є примусовими за своєю правовою природою, вони висловлюють владне розпорядження компетентних органів держави і об’єктивно обмежують права конкретних осіб, незалежно від того, чи бажають останні настання цих обмежень, чи вимушені з ними змиритись або намагаються їх уникнути. Затримання, взяття під варту, поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх, а також поміщення особи в медичний заклад, володіючи ознаками, які притаманні усім заходам процесуального примусу, мають, разом з тим, і певні властивості, які відрізняють їх від інших заходів процесуального примусу.
Уже зазначалось, що названі заходи процесуального примусу передбачають перебування особи в таких умовах, які забезпечують її ізоляцію. Звернувшись до етимологічного значення слова “ізолювати”, встановлюємо, що ізолювати – це позбавити зіткнення, спілкування з навколишнім середовищем; відокремити від інших, від будь-чого іншого [76, с. 245].
Безперечно, що режим перебування осіб в місцях тримання затриманих, в слідчих ізоляторах, в приймальниках-розподільниках для неповнолітніх, а також у відповідних медичних закладах пов’язаний з ізоляцією особи, з обмеженням її особистої свободи. Крім того, застосування зазначених заходів суттєво обмежує інші права і законні інтереси осіб, у певних випадках ставить під сумнів їх честь і гідність, впливає на подальшу долю, спричиняє моральні страждання у разі необґрунтованого або незаконного їх застосування.
Поряд з цим такі запобіжні заходи як затримання і взяття під варту є бездоганними засобами попередження і припинення неправомірних дій з боку підозрюваного і обвинуваченого. Вони досить ефективно служать виконанню завдань кримінального судочинства1. Абсолютна більшість опитаних слідчих МВС України (95 %) називають ці заходи процесуального примусу найбільш ефективними. Затримання підозрюваного і взяття під варту забезпечують не лише швидке і повне розкриття злочинів, притягнення винних до відповідальності, а й своєчасне виконання судових вироків. Подібний висновок щодо цільового призначення поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх можна зробити з аналізу ст. 447 КПК.
Слід зазначити, що незастосування даних заходів у тих випадках, коли обставини справи вимагають їх застосування, призводить до того, що особи, які вчинили злочини або суспільно небезпечні діяння2, переховуються від слідства і суду, ухиляються від відбування покарання, яке призначається судом, або від виконання ухвали суду про застосування примусових заходів виховного характеру.
Під час розслідування кримінальних справ часто виникають питання, для вирішення яких потрібні спеціальні знання.
У таких випадках слідчий призначає експертизу (ст. 75 КПК). Значне місце серед усіх експертиз займають судово-медичні і судово-психіатричні експертизи.Призначення і проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи здійснюється, як правило, в силу прямої вказівки кримінально-процесуального закону (п. 3 ч. 1 ст. 69, ст. 76 КПК). Такі експертизи можуть бути проведені заочно, амбулаторно і стаціонарно. З метою забезпечення проведення стаціонарної експертизи кримінально-процесуальне законодавство (ст. 205 КПК) передбачає можливість поміщення особи, яка підлягає обстеженню в медичний заклад. Поміщення в медичний заклад за рішенням слідчих і судових органів є заходом процесуального примусу, який пов’язаний з ізоляцією особи, з обмеженням її особистої свободи.
Серед заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, затримання підозрюваного і взяття під варту застосовуються слідчими МВС України досить широко, про що свідчать статистичні дані МВС України за останні роки.
Так, із загальної кількості осіб, які були притягнуті до кримінальної відповідальності у 1999-2001 рр. слідчими МВС України,
затримано: арештовано:
у 1999 р. 40,6 % 41,2 %
у 2000 р. 41,8 % 42,3 %
у 2001 р. 39,3 % 40,7 %
Наведені дані свідчать про те, що у цілому по Україні практика застосування цих заходів процесуального примусу характеризується стабільністю. Разом з тим, у деяких областях країни відсоток затриманих і арештованих осіб перевищує середній показник. Наприклад, у 1999-2001 рр. слідчими органів внутрішніх справ м. Києва обраний запобіжний захід у вигляді взяття під варту відносно 59 % обвинувачених; Дніпропетровської області – 57,6 %; Полтавської області – 54,2 %.
Хоча затримання і взяття під варту, на перший погляд, мають спільні риси із кримінальним покаранням у вигляді позбавлення волі, ні затримання підозрюваного, ні взяття під варту не можуть розглядатись як елемент притягнення особи до кримінальної відповідальності або як покарання.
Підкреслюючи цю обставину, М.С. Строгович зазначає, що покарання застосовується відносно осіб, які визнані судом винними у вчиненні злочину, а запобіжний захід – тільки відносно осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочину. Застосування запобіжних заходів аж ніяк не вирішує наперед результат розгляду справи і застосування покарання судом [72, с. 150]. Є.М. Клюков вказує, що кримінально-процесуальне затримання невірно розглядати як результат настання для особи кримінальної відповідальності, оскільки підставою покарання є винне вчинення протиправного і суспільно небезпечного діяння, яке містить усі ознаки злочину. Покарання може застосовуватись виключно за вироком суду і відносно особи, чия вина є достовірно встановленою. Затримання, - пише автор, - не характеризується жодною з цих важливих ознак [77, с. 25-26]. На ще одну важливу відмінність цих заходів від кримінального покарання вказує і В.М. Тертишник, який зазначає, що запобіжний захід переслідує мету створення умов для здійснення правосуддя, а покарання має за мету виправлення, перевиховання засудженого та кару за вчинене діяння [78, с. 397].Кримінально-процесуальне затримання і взяття під варту суттєво відрізняються від тих заходів примусу, які хоча й пов’язані з ізоляцією особи, проте регулюються нормами інших галузей права.
Наприклад, особи, які порушили правила обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, можуть бути затримані на строк до трьох годин, а у необхідних випадках для встановлення особи, проведення медичного огляду, з’ясування обставин придбання вилучених наркотичних засобів і психотропних речовин та їх дослідження – до трьох діб з письмовим повідомленням про це прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання або на строк до десяти діб з санкції прокурора, якщо у правопорушників відсутні документи, які засвідчують особу (ч. 3 ст. 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Таке затримання є заходом адміністративно-процесуального примусу, воно відрізняється як підставами, так і тривалістю та умовами застосування.
Досить тісно примикає до затримання як заходу процесуального примусу затримання осіб, які переховуються від органів розслідування або суду і оголошені у розшук (ст. 139 КПК). Проте ці заходи примусу мають певні відмінності.
При затриманні розшукуваної особи відбувається затримання не підозрюваного, а обвинуваченого. У такому випадку ізолювати особу на короткий термін для перевірки обґрунтованості підозри немає необхідності. Затримання розшукуваної особи проводиться за наявності постанови судді або ухвали суду про застосування як запобіжного заходу взяття під варту. Воно може мати місце як на стадії досудового слідства, так і під час судового розгляду і в стадії виконання вироку.
Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що затримання, взяття під варту як запобіжний захід, поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх, а також поміщення особи в медичний заклад є високоефективними засобами досягнення завдань кримінального судочинства. Разом з тим вони є найбільш суворими заходами процесуального примусу, які максимально обмежують свободу осіб.
Правова реформа в Україні, визнання пріоритету міжнародно-правових стандартів з прав людини вимагають пошуку нових підходів до створення додаткових гарантій недоторканності особи під час застосування заходів процесуального примусу і особливо тих, які пов’язані з її ізоляцією від суспільства і навколишнього середовища. А тому актуальним було і залишається питання більш змістовної розробки правового регулювання і практичного застосування зазначених заходів процесуального примусу.